Academic literature on the topic 'Вимір'

У статті проведено дослідження підґрунтя онтологічного, екзистенційного та антропологічного вимірів совісті у філософії М. Гайдеґґера, а також підкреслено складність їх переплетення. Результати дослідження дають можливість упевнитися в тому, що філософ не виділяє окремо ці виміри совісті. У його філософському вимірі вони представлені в тісному переплетенні.Совість є однією з актуальних тем життя людини, яку М. Гайдеґґер розглядає з різних сторін. Він вивів розмову про совість на інший рівень, пов’язавши її з розмовою про сенс буття. М. Гайдеґґер розкриває незвичайні виміри бачення совісті, а саме онтологічний, екзистенційний та антропологічний.У статті доведено, що М. Гайдеґґер не виділяє окремо онтологічний, екзистенційний та антропологічний виміри. Усі вони представлені в тісному переплетенні, немов тонкі візерунки реалізації людського буття.Проблему совісті М. Гайдеґґер ставить як проблему засвідчення людиною можливості її існування та як свідоцтво, яке має «дати зрозуміти власну здатність бути самим собою». Ключову роль у здобутті Dasein власної екзистенції М. Гайдеґґер відводить заклику, який іде від совісті. Совість, яка засвідчує самість в екзистенційному вимірі М. Гайдеґґера, редукує вимір Іншості та пов’язує її зі способами існування тут-буття. За рахунок онтологічного виміру совісті М. Гайдеґґер вирішує також питання про «зміст» совісті. До змісту можна віднести провину, свободу, поклик, смерть, фактичну присутність, вибір тощо. Антропологічний вимір М. Гайдеґґер аналізує за рахунок терміна «антиантропологія». Цей вимір дає змогу розуміти совість як специфічну форму розуміння себе та форму повернення самості людини.У статті звертається увага на переживання стану совісті, завдяки якому для людини стає можливим вихід із фактичного й кінцевого існування, а також повернення власної гідності як вільної істоти. Свобода людини представлена як ситуація вибору заклопотаністю світом або заклопотаністю своїм буттям.

Встановлено, що, на переконання Алена Бадью, зло проявляє себе в ході здійснення суб’єктом того чи іншого процесу істини, як антипод істини, як перешкода її здійснення. За словами Алена Бадью, зло – це переривання істини під тиском особливих чи особистісних інтересів. З’ясовано, що, за класифікацією Бадью, породжувати істини здатні чотири родові процедури – політичне винайдення, поема, матема та любов. За теорією Алена Бадью, у процесу істини є три основні виміри, кожному з яких відповідає своє «ім’я» чи «фігура» зла. Перший вимір – це подія, яка примушує з’явитися «щось інше», ніж поточні ситуації, думки чи застиглі знання. В рамках даного виміру зло проявляє себе як «личина чи терор», що полягає в тому, аби стверджувати, що стан, який передував виникненню вищеназваної події, був чимось цінним. Другий вимір – це вірність, яка полягає в тому, щоб слідувати «імперативу події». В рамках даного виміру зло виступає як «зрада» і полягає в тому, що не збережено вірність. Третій вимір – це власне істина, яка вибудовує вірність. У цьому вимірі зло виступає як «катастрофа» і полягає в абсолютизації сили істини.

У статті на основі аналізу ролі загальнологічних методів та аналізу принципів причинності, інваріантності, збереження, симетрії та спостережуваності розкривається методологічний зміст об’єктивності. З’ясування філософського, зокрема онтологічного, змісту цих принципів стає основою їх регуляторної ролі в науковому пізнанні. Обґрунтовано релевантність принципу об’єктивності типу наукової раціональності. Показано релевантність принципу об’єктивності сучасному стану методологічної свідомості певної науки. Досліджено еволюційний вимір релевантності об’єктивності знання науковій раціональності. Показано значення суб’єктного виміру у функціонуванні методологічних трендів у сучасній науці. Суб’єктний вимір розкрито як когнітивний вимір виробництва знання. З’ясовано його значення для становлення науки як когнітивної системи.

У сучасному світі важко переоцінити роль комунікацій. Їх вплив поширюється на усі соціальні простори, вони визначають напрямки розвитку політичних та економічних відносин. Комунікаційний вимір присутній у взаємодії між владою та громадянами, між різними державами, у міжінституційній взаємодії. Виокремлено індивідуальну та колективну ідентичності. Відзначено, що комунікативний вимір наявний у процесі конструювання колективних ідентичностей (цивілізаційної та територіальної, національної та регіональної, громадянської та національної тощо). Одним із основних стає комунікативний вимір у процесі формування політичної ідентичності. Передусім наголошується на ролі масмедіа у формуванні політичної ідентичності. Дослідження комунікативного виміру політичної ідентичності має міждисциплінарний характер: від філософських візій до соціологічних даних, від комунікативістики до політичної науки. Визначено, що посилення комунікативного виміру формування політичної ідентичності було характерним для процесів модернізації та глобалізації. Зростає вплив транснаціональних медіа та глобальних сервісів (соціальних мереж, месенджерів). На сучасному етапі визначальним стає розвиток інтернет-комунікацій, перехід від традиційних медіа до мережевих. Це трансформує і простір політичних ідентичностей. Комунікативний вимір формування політичної ідентичності враховує як «голос» індивідів, які ідентифікують себе з певною політичною позицією (партійною, ідеологічною національною тощо), так і «відповідь» публічної влади. Наголос зроблено на процесі медіатизації формування політичної ідентичності та зростанні ролі медіакратії (влади медіа-магнатів в умовах демократичного політичного режиму, або авторитарних правителів, що контролюють національну систему медіа). Відзначено загрозливу тенденцію щодо відмови медіакратії від принципів свободи слова у медіа, віртуалізацію простору політичних ідентичностей, зниження ролі ідеологій і політичних партій і водночас посилення ролі медіаполітичних засобів управління. Замість політичних дебатів між представниками різних політичних ідентичностей маємо широке використання медіа-скандалів, псевдо-сенсацій, комунікативних технологій тощо.

У статті досліджуються передумови аналізу соціальної перцепції в різних гносеологічних, загально­психологічних (периферійно­соціально­психологічних) теоріях. Гносеологія є розділом філософії, який досліджує загальні передумови пізнавальної діяльності, співвідношення пізнання і дійсності, встановлення умов істинного та достовірного знання створює стійкий фундамент для дослідження соціального сприйняття. В залежності від тієї чи іншої гносеологічної концепції, можна вирізняти різне розуміння образу в матеріалістичній та ідеалістичній гносеології, в раціоналізмі та емпіризмі. В матеріалістичній гносеології розуміння образу від початку пов’язується із тілом, психікою та суспільством, що дає підстави вести мову про об’єктивізм, психологізм та соціологізм в інтерпретації соціального сприйняття в тих соціологічних концепціях, які спиратимуться на цю гносеологію. Це означатиме, що соціальне сприйняття буде досліджуватись як похідне від соціального середовища, його індивідуальних та соціально­групових особливостей та від суспільства в цілому. В ідеалістичній гносеології в тлумаченні соціального сприйняття переважає фікціоналістське розуміння. Це означає, що соціальне сприйняття розглядається в його феноменальному вимірі (вимір явищ), в той же час цьому феноменальному виміру ідеалістична гносеологія протиставляє ноуменальний вимір, у зв’язку з чим соціальне сприйняття виноситься за межі істинного знання. В залежності від тієї чи іншої гносеологічної концепції по різному розв’язується питання про джерело соціального сприйняття. В раціоналістичних концепціях джерелом соціального сприйняття стає мислення, переважно ­ наукове. Через це соціальне сприйняття розглядається як те, що дозволяє категоризувати різні феномени соціальності, себто створювати фрейми визначеності на кшталт наукових. В гносеологічному емпіризмі соціальне сприйняття розглядається на засадах переважання в ньому чуттєвої компоненти, яка може бути як тим, що забезпечує відповідність соціального сприйняття дійсності, так і тим, що виступає джерелом різних викривлень.