To see the other types of publications on this topic, follow the link: Захист потреб та інтересів людини.
Journal articles on the topic 'Захист потреб та інтересів людини'
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Захист потреб та інтересів людини.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
ЩАВІНСЬКИЙ, ВІТАЛІЙ, та СЕМЕН СТЕЦЕНКО. "Захист інтересів держави в адміністративному судочинстві як наукова та практична проблема". Право України, № 2019/04 (2019): 77. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-04-077.
Full textAbstract:
У статті акцентується увага на проблематиці захисту інтересів держави в адміністративному судочинстві. Мета статті полягає у приверненні уваги до тієї обставини, що адміністративні суди, поряд із традиційними справами “людина проти держави”, розглядають також й інші, де фактично захищаються інтереси держави, та обґрунтуванні необхідності внесення змін до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (“Завдання та основні засади адміністративного судочинства”). Встановлено, що всі наявні точки зору стосовно проблематики спрямованості завдань адміністративного судочинства можна відобразити у трьох групах: 1) із домінуванням захисту інтересів людини у взаєминах із державою; 2) з пріоритетним відображенням захисту інтересів людини у взаєминах із державою, проте із зазначенням, що захист інтересів держави теж присутній серед завдань адміністративного судочинства; 3) із відображенням того, що захист інтересів держави існує поряд із захистом інтересів людини як завдання адміністративного судочинства України. Доводиться той факт, що захист інтересів держави такий же “повноправний учасник” серед завдань адміністративного судочинства, як і захист інтересів людини у взаєминах із суб’єктами владних повноважень. Особлива увага приділена проблематиці сутності інтересів держави. Акцентовано на тій обставині, що у держави теж є свої інтереси, які з певною мірою умовності можна вважати сукупним інтересом державних інституцій, органів публічної адміністрації, які, зі свого боку, у широкому розумінні створені суспільством для сприяння реалізації прав, свобод та законних інтересів членів суспільства. Відтак запропоновано під правовими інтересами держави розуміти сформульовані у положеннях чинного законодавства та доктринальних документах правлячих політичних сил загальні пріоритети держави, які базуються на потребах суспільства, сучасній ідеології та реалізуються на практиці за допомогою апарату держави. Привернуто увагу до важливості врахування впливу судової практики Європейського суду з прав людини на адміністративне судочинство України загалом та на розгляд справ щодо захисту інтересів держави зокрема.
2
НАКОНЕЧНА, АННА. "Міжнародний білль прав людини: потребовий вимір". Право України, № 2018/09 (2018): 177. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-09-177.
Full textAbstract:
Загальна декларація прав людини, а також похідні від неї інші складові Міжнародного білля про права людини, до якого вона входить, були предметом нечисленних досліджень, що базувалися на різноманітних методологічних підходах. Проте зазначені акти поки що не ставали предметом наукового дослідження з позиції потребового підходу. Останній ґрунтується на соціальноправовій парадигмі та є гранично-гуманістичним, оскільки його осердям є реальне існування кожної людини, яке неминуче опосередковується процесом задоволення її потреб. Метою дослідження є висвітлення та обґрунтування результатів саме такого дослідження. Виявлено фіксацію людських потреб та інтересів у Загальній декларації прав людини та Міжнародних пактах Організації Об’єднаних Націй 1966 р. про права людини. Здійснено дещо нетрадиційну класифікацію таких потреб та інтересів. Визначено кількісні показники кожного з різновидів потреб (інтересів), передбачених цим первинним Міжнародним біллем про права людини. Так, за критерієм життєді яльності, в якій виникають та існують людські потреби (інтереси), серед останніх найбільшу питому вагу займають потреби (інтереси) особистісні (14 випадків), далі йдуть потреби (інтереси) у сфері соціального захисту (9 випадків), економічні (5 випадків), культурно-духовні (3 випадки); залежно від виду носіїв потреб у досліджених міжнародно-правових актах більше акцентовано увагу саме на потребах (інтересах) індивідуальних (20 випадків), колективно-індивідуальних (14 випадків) та колективних (4 випадки). Базовими концептуальними підходами для формування методології цього дослідження є соціально-детерміністична парадигма та діалектичний підхід. Згідно з соціально-детерміністичною парадигмою права людини обумовлюються біосоціальними чинниками. Спираючись на діалектичний підхід, можна пояснити причину фіксації тих чи інших прав у міжнародних актах, дослідити їх взаємозв’язок, взаємообумовленість та історичний розвиток. Цим зумовлені методи дослідження Міжнародного білля про права людини, зокрема потребовий підхід, конкретно-історичний метод, методи кількісного та якісного аналізу. Потребовий підхід постулює ідею про те, що сутність соціальних явищ становлять ті корисні їх сторони, які можуть бути використані людиною та суспільством для задоволення їхніх потреб. Конкретно-історичний метод передбачає з’ясування умов, за яких приймалися досліджувані міжнародно-правові акти. Метод якісного аналізу дає змогу розглянути сутність людських потреб (інтересів), передбачених цими актами. За допомогою методу кількісного аналізу визначено кількість випадків фіксації різноманітних видів потреб (інтересів) у досліджуваних міжнародно-правових актах.
3
Почтовий, М. М. "ПРО СУТНІСТЬ ІНТЕРЕСУ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ". Juridical science, № 7 (109) (3 квітня 2020): 226–31. http://dx.doi.org/10.32844/10.32844/2222-5374-2020-109-7.29.
Full textAbstract:
Актуальність статті полягає в тому, що пізнання публічних і приватних начал у кримінальному судочинстві неможливе без усвідомлення інтересів, що визначають потреби людей, суспільства в цілому і діючих як об’єктивні закономірності. Зміст інтересу визначається не свідомістю людини, а породжується зовнішніми умовами існування людей, матеріальним виробництвом, громадським буттям в цілому. Разом з тим інтереси не можна відокремлювати і від свідомості людини, бо тільки в єдності об’єктивного і суб’єктивного інтерес стає фактором, що обумовлює поведінку людей. Соціально-політичні перетворення, які відбуваються в державі, для багатьох людей означають необхідність переосмислення інтересів, знаходження нових точок опори як в життєвій філософії, так і в практичних формах поведінки. У науковій статті розглядається питання сутності інтересу у кримінальному провадженні України. Наголошено, що зміст інтересу визначається не свідомістю людини, а породжується зовнішніми умовами існування людей, матеріальним виробництвом, громадським буттям в цілому. Встановлено, що інтереси не можна відокремлювати і від свідомості людини, бо тільки в єдності об’єктивного і суб’єктивного інтерес стає фактором, що обумовлює поведінку людей. Визначено, що поодинокі спроби вчених дати визначення поняттю «інтерес» характеризуються відмінністю у формулюванні змісту, не відзначаються одностайністю розуміння сутності цієї категорії. У зв’язку з цим запропоновано авторське визначення інтересу, зокрема як усвідомленої, бажаної правової поведінки (дії або бездіяльності) учасника кримінального провадження, яка характеризується єдністю (наявністю) публічних та (або) приватних засад. Зазначено, що сутність інтересів (державних, суспільних чи особистих) у кримінальному провадженні та їх реалізація визначаються чинним кримінальним процесуальним законодавством України, яким передбачені й можливості та механізми забезпечення інтересів у кримінальному провадженні. З’ясовано, що у кримінальному судочинстві інтереси викликаються усвідомленням потреб і необхідністю їх задоволення, якщо не виникає потреби, тобто бажання досягти якого-небудь блага. Насамкінець наголошено, що інтереси не тільки впливають на розвиток і вдосконалення кримінального процесуального законодавства, а і від адекватного відображення в законі об’єктивних потреб людини, держави, суспільства залежить повнота методів, засобів та заходів їх захисту і охорони.
4
Почтовий, М. М. "ПРО СПІВВІДНОШЕННЯ ПУБЛІЧНИХ І ПРИВАТНИХ ІНТЕРЕСІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ". Juridical science, № 8 (110) (4 квітня 2020): 214–20. http://dx.doi.org/10.32844/10.32844/2222-5374-2020-110-8.27.
Full textAbstract:
У науковій статті розглядається питання співвідношення публічних і приватних інтересів у кримінальному судочинстві. Наголошено, що зміст інтересу визначається не свідомістю людини, а породжується зовнішніми умовами існування людей, матеріальним виробництвом, громадським буттям в цілому. Встановлено, що інтереси не можна відокремлювати і від свідомості людини, бо тільки в єдності об’єктивного і суб’єктивного інтерес стає фактором, що обумовлює поведінку людей. Визначено, що поодинокі спроби вчених дати визначення поняттю «інтерес» характеризуються відмінністю у формулюванні змісту, не відзначаються одностайністю розуміння сутності цієї категорії. У зв’язку з цим запропоновано авторське визначення інтересу, зокрема як усвідомленої, бажаної правової поведінки (дії або бездіяльності) учасника кримінального провадження, яка характеризується єдністю (наявністю) публічних та (або) приватних засад. Зазначено, що сутність інтересів (державних, суспільних чи особистих) у кримінальному провадженні та їх реалізація визначаються чинним кримінальним процесуальним законодавством України, яким передбачені й можливості та механізми забезпечення інтересів у кримінальному провадженні. Встановлено, що приватні інтереси – це інтереси, які стосуються сфери особистого життя людини, інформацію про яку вона не піддає розголошенню та намагається всіляко приховати (утаємничити) від інших людей (суспільства, посадових осіб тощо). Визначено, що публічні інтереси – це інтереси, які реалізуються шляхом передбачених у Кримінальному процесуальному кодексі України правомочностей (прав та/або обов’язків) учасників кримінального провадження. Вони можуть бути державними, суспільними чи особистими. Насамкінець наголошено, що інтереси не тільки впливають на розвиток і вдосконалення кримінального процесуального законодавства, а і від адекватного відображення в законі об’єктивних потреб людини, держави, суспільства залежить повнота методів, засобів та заходів їх захисту і охорони.
5
Наконечна, А. "Зумовленість людськими потребами та інтересами правозастосовчої і правотлумачної діяльності". Юридичний вісник, № 3 (4 лютого 2020): 25–30. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.931.
Full textAbstract:
Стаття присвячена аналізу форм впливу людських потреб та інтересів на правозастосовчу та правотлумачну діяльність, а саме: а) матеріальне спричинення такої діяльності, б) формування їх змістовної спрямованості. Розглянуто сутність поняття правозастосовчої діяльності, яка полягає у тому, що це владно-регулятивна діяльність повноважних суб’єктів, котра полягає у прийнятті персоніфікованого рішення щодо конкретних осіб, яке спрямоване на задоволення людських потреб та інтересів і полягає у встановленні взаємних прав і обов`язків цих суб`єктів, які реалізовуватимуть відповідну юридичну норму. Окрім цього, визначено кількісні показники згадування у правозастосовчих актах терміно-понять «потреба» та «інтерес». Так, - за сферою життєдіяльності найчастіше згадуються особистісні (20 випадків) та політичні (20 випадків) потреби й інтереси, порівняно з економічними (8 випадків). Це зумовлено тим, що саме вони найчастіше не задовольняються або задовольняються не у повній мірі. Особистісні потреби та інтереси виражають індивідуальність особи (особливості характеру, думок, свідомості, поведінки), її автономію. І дуже часто іншими людьми чиниться вплив або тиск власне на свідомість індивіда, крім того думки і погляди людей можуть ущемлюватися внаслідок певних обставин. Політичні потреби та інтереси відображають можливість людини брати участь у формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування, у визначенні та здійсненні їх політики, а відтак вони теж часто можуть зазнавати обмежень. Згадки ж про потреби й інтереси у сфері соціального захисту та культурно-духовні у постановах ВСУ та рішеннях КСУ за досліджуваний період (2015-2017 рр.) взагалі не виявлені. - за суб’єктом-носієм найпоширенішими є згадки про потреби й інтереси індивідуально-колективні (20 випадків), на відміну від суто індивідуальних (18) та колективних (16 випадків). Це можна пояснити тим, що вони порівняно з виключно колективними та індивідуальними завжди пов’язані із конкретною ситуацією, яка, зазвичай, і є предметом регулювання правозастосовчих судових рішень.
6
Чубоха, Н. "До питання інтересів у цивільному праві". Історико-правовий часопис 15, № 1 (2021): 61–67. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2020-1/12.
Full textAbstract:
У статті досліджується поняття інтересу як цивільно-правової категорії та його співвідношення з об'єктивним правом. Обґрунтовується дефініція інтересів як усвідомлених прагнень і потреб особистості, її вольових дій, спрямованих на досягнення певного правомірного результату, набуття і здійснення суб'єктивних цивільних прав. Обґрунтовано необхідність розмежування інтересу і об'єктивного цивільного права, визначаються механізми їх здійснення в цивільному праві. Спростовується необхідність застосування категорії законного інтересу, який слід вважати природним інтересом людини, оскільки це позаправова категорія, яка ґрунтується на соціальних і морально-етичних нормах. Автор дійшов висновку, що природний інтерес – це різновид інтересу, який не визначений об'єктивним правом і є відповідним простим фактичним рішенням особи діяти на власний розсуд для досягнення конкретних соціальних благ. Як позаправова категорія, він є передумовою суб'єктивного права особи і визначається як допустима в майбутньому соціальна поведінка особи, яка відповідає духу, сутності права або не суперечить їм, і здійснюється за принципом «дозволено те, що не заборонено законом». Зміст такого інтересу складається з двох прагнень людини: по-перше, фактичного – користуватися певним соціальним благом в рамках загальних дозволів і, по-друге, морально-етичного – звертатися в необхідних випадках за захистом від порушення (неможливості) реалізації прагнень людини.
7
ДУЛЯ, Аліна, та Вадим ЛЮТИЙ. "ДОСВІД ПРЕДСТАВНИЦТВА ІНТЕРЕСІВ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ НЕДЕРЖАВНИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ". Humanitas, № 3 (10 жовтня 2023): 15–22. http://dx.doi.org/10.32782/humanitas/2023.3.3.
Full textAbstract:
Представлене дослідження спрямоване на розкриття особливостей представництва інтересів внутрішньо переміщених осіб (ВПО) недержавними організаціями. З’ясовано, що ВПО є вразливими групами населення, які часто стають жертвами порушення прав людини, наражаються на небезпеку, стикаються з труднощами щодо задоволення основних потреб та отримання доступу до гуманітарної допомоги. Таким чином, вони потребують представництва інтересів щодо забезпечення їхніх потреб та захисту прав та інтересів. Акцентовано увагу на тому, що фахівці із соціальної роботи повинні надавати соціальну послугу представництва інтересів відповідно до індивідуальних потреб ВПО. Здійснено аналіз ефективних практик представництва інтересів ВПО недержавними організаціями в Україні. З’ясовано, що головне місце в діяльності недержавних організацій займає колективне представництво інтересів ВПО: адвокаційні кампанії, підготовка та лобіювання змін до нормативних документів, робота із суспільною думкою, сприяння згуртуванню ВПО та групове навчання захисту прав та представництву інтересів як самих ВПО, представників організацій ВПО, так і працівників та волонтерів організацій, що надають допомогу ВПО, інтеграційні програми на рівні громад. В той же час індивідуальне представництво здебільшого обмежується наданням гуманітарної допомоги та забезпечення умовами проживання з, або, що частіше, без оцінки індивідуальних потреб, інформування, консультування й психологічна підтримка, а в окремих випадках – супровід при захисті прав у суді.
8
Л., М. Герасіна. "БЕЗПЕКА ЯК СОЦІАЛЬНА КОНСТАНТА: СОЦІОЛОГО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ". Вчені записки ХГУ «НУА» 25 (20 травня 2019): 226–35. https://doi.org/10.5281/zenodo.3066158.
Full textAbstract:
У статті обґрунтовується, що безпека є не тільки метою існування інститутів держави, але й ціннісною константою в реалізації провідного орієнтиру людини в межах її соціального буття. Таким чином складається взаємозалежний соціально-генетичний вузол: «безпека – людина – суспільство – держава». У соціолого-правовій парадигмі безпеку слід вважати станом захищеності життєво важливих потреб та інтересів людини, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. Сфера колективної міжнародної, національної та особистої безпеки змістовно розкривається через архетипи (соціальні константи) людської діяльності та особливості національного менталітету: духовний, виробничий, політичний і архетип соціальності. Соціально-правова константа громадської та особистої безпеки запобігає викликам маргіналізації та криміналізації країни. Пасіонарна «національна ідея» має декларувати прагнення до самоствердження народу, виражати його потреби у самозбереженні, безпеці та процвітанні, тому фактор безпеки стає цільовим, інтеграційним компонентом політико-правової діяльності.
9
Танько, А. В. "ГУМАНІСТИЧНІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ". Теорія та методика навчання та виховання, № 55 (2023): 195–209. http://dx.doi.org/10.34142/23128046.2023.55.16.
Full textAbstract:
У статті доведено, що євроінтеграційний рух щодо розбудови демократичного суспільства зумовлює першочерговість вирішення питань нормативно-правового забезпечення ефективної, спрямованої на задоволення потреб громадян, прозорої, гуманістичної державної політики, яка має забезпечувати захист прав і свобод людини, її честі і гідності. Гуманізм є відкритою системою, яка постійно змінюється, охоплює і висвітлює виклики кожного історичного періоду розвитку суспільства, віддзеркалює різноманітні гуманістичні ідеї і концепції, визнає людину найбільшою цінністю. Розглянуто теоретичні засади гуманізму, висвітлено гуманістичні основи державної політики України в контексті забезпечення прав і свобод людини і громадянина, доведено важливість їх інтеграції в правову систему з метою вдосконалення правозахисної функції державної політики країни. Гуманістичні засади, покладені в основу діяльності державної політики, є показником рівня розвинутості держави і суспільства в цілому, сприяють визначенню якості існуючого законодавства (нормативно-правової бази), що має ґрунтуватися на конституційному принципі верховенства права і відбивати найвагоміші соціальні цінності. Значущість гуманістичного підходу щодо визначення сутності та розробки змісту діяльності державної політики підтверджується забезпеченням підтримки громадянського суспільства та об’єднання дій громадських організацій і владних структур держави для здійснення різноманітних заходів захисту прав і свобод людини, а саме правом на життя, гідність, свободу та особисту недоторканність. Важливими орієнтирами для розробки принципів діяльності державної політики, які ґрунтуються на гуманістичних засадах, є повага до людини, до її прав, верховенство права, створення умов для об’єднання і вияву громадської активності, відкритість і прозорість, стратегічне бачення розвитку демократичного суспільства. Гуманістичний підхід щодо забезпечення прав і свобод людини по відношенню до держави зумовлює обмеження дій держави щодо порушення прав людини, окреслює межу її особистої та соціальної свободи, підтримує суверенність особистості, забезпечує недоторканність її приватної сфери, забезпечує захист індивіда та його власних інтересів. Приділено увагу основним принципам формування державної політики у сфері захисту прав і свобод людини в Україні, що забезпечує результативність дій держави у царині правового захисту на гуманістичних засадах.
10
Колеснікова, М. В., та М.В. Старинський. "ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У СФЕРІ ПОРУШЕННЯ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ". Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія економічна. Серія юридична, № 31 (30 грудня 2021): 178–85. https://doi.org/10.5281/zenodo.7414543.
Full textAbstract:
Задоволення потреб споживачів у продовольчих і промислових товарах, побутових і комунальних послугах має здійснюватися на основі безумовного дотримання вимог до їх якості та безпеки, постійного контролю за цим з боку держави. Кожен із нас щоденно взаємодіє з різними установами та організаціями для задоволення своїх побутових потреб. Це може бути пов'язано з придбанням продуктів харчування та господарських товарів у роздрібних магазинах, побутовими послугами та задоволенням будь-яких інших потреб. У той же час можна згадати багато негативних випадків, серед яких наявність дефектів у придбаному обладнанні, неможливість використання протягом гарантійного терміну, незадовільна якість роботи тощо. Поряд зі збільшенням обсягів рекламування побутових товарів, робіт, послуг потребує підвищення рівня об'єктивності та достовірності інформації про їх реальні споживчі характеристики. За таких обставин метою держави є забезпечення прав споживачів, а також створення ефективного правового механізму їх захисту. Завжди необхідно пам'ятати, що права споживачів є невід'ємною частиною прав людини. Задоволення потреб споживачів у розвиненій європейській країні має бути пріоритетом у діяльності державних органів. З огляду на ціни на товари чи послуги, а також через необізнаність громадян щодо можливих шляхів вирішення таких проблем вони просто не вживають жодних заходів для захисту своїх прав у відповідних сферах.
11
Бліхар, М. "АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПУБЛІЧНОГО ІНТЕРЕСУ". Юридичний вісник, № 3 (9 вересня 2021): 41–48. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.2183.
Full textAbstract:

 
 
 
 
 
 
 
 
 Стаття присвячена дослідженню значення узгодження державного, суспільного, приватного та індивідуального інтересів у різних сферах суспільного життя у контексті розвитку України як правової і демократичної держави. Обґрунтовано, що найчастіше стикування цих інтересів відбувається у формі конфліктного протистояння зацікавлених сторін, оскільки вони відстоюють взаємозаперечувальні інтереси в певних суспільних відносинах у площинах «публічний - приватний», «публічний - суспільний» чи «публічний - державний». Запропоновані способи правового розв’язання конфлікту, що обґрунтовують необхідність вирішення питання захисту публічного інтересу як способу задоволення інтересів, прав, дотримання обов’язків усіма зацікавленими сторонами та суспільством загалом. Отже, доведено, що питання співвідношення публічного і приватного інтересів у різних видах суспільних відносин постає особливо актуальним у час, коли правова система України перебудовується на максимальне узгоджене врахування інтересів усіх сторін цих відносин та їх відображення в історичному розвитку і процесі становлення правової системи демократичної держави. В межах правової практики наголошено на важливості правової організації захисту публічного інтересу всіх учасників суспільних відносин, зокрема й правовідносин, спонукає державу до необхідності врегулювання та адміністративно-право
 вого забезпечення цього важливого сегмента системи права в Україні. Значна частина правового врегулювання питань захисту публічного інтересу належить до сфери адміністративного права.
 У контексті проведеного дослідження з’ясовано, що принципи верховенства права й визначення людини як найвищої соціальної цінності у суспільстві закріплені в Конституції України, визначення шляху розвитку України як соціальної держави стало підґрунтям для перегляду правових доктрин і механізмів захисту інтересів членів суспільства. У цьому розумінні публічний інтерес виступає як спосіб задоволення різних суспільних потреб: і публічних, і приватних, що сприяє виникненню, розвитку та еволюції суспільних відносин, важливих для всього суспільства. Сторони, що впливають на формування публічного інтересу, можуть мати різний правовий статус, тобто сукупність прав та обов’язків, що впливатиме на різні аспекти забезпечення функціонування та реалізації цього публічного інтересу. Врешті обґрунтовано тезу, відповідно до якої у зв’язку з нормативною невизначеністю категорії «публічний інтерес» в адміністративному праві немає дієвих механізмів його реалізації й захисту, що унеможливлює здійснення функції участі громадськості в ухваленні управлінських рішень та контролі за їх виконанням.
12
Рябовол, Лілія. "Аксіологічний підхід: реалізація у змісті навчального предмета «Основи правознавства» (9 клас)". Problems of the modern textbook, № 31 (17 січня 2024): 201–10. http://dx.doi.org/10.32405/2411-1309-2023-31-201-210.
Full textAbstract:
У статті проведено аналіз програми «Основи правознавства» (2022) щодо реалізації у змісті цього навчального предмета аксіологічного підходу до розуміння сутності та значення права і держави. З’ясовано, що як методологічний інструмент юридичної науки аксіологічний підхід передбачає позиціонування людини як абсолютної цінності та вивчення права і держави як інститутів, що мають істотне значення для задоволення потреб та інтересів людини; дає змогу оцінити право і державу з огляду на відповідність до ідеалів справедливості та загальнолюдських цінностей. Констатовано, що визначальним для розуміння цінності права і держави є тип праворозуміння. У результаті аналізу навчальної програми «Основи правознавства» (2022) доведено, що в основу відбору та конструювання змісту навчання покладено природно-правове праворозуміння та аксіологічний і людиноцілеспрямований підходи, так людина розглядається як найвища соціальна цінність, а право, основним джерелом якого є справедливість, – як феномен, що створюється та здійснюється людьми для забезпечення їхньої нормальної життєдіяльності. На реалізацію цих підходів у змісті програми акцентовано на права дитини та їх захист, на права неповнолітніх як учасників різних видів правовідносин, разом з тим, вміщено питання щодо взаємозв’язку прав та обов’язків і відповідальності неповнолітніх за протиправну поведінку. На розкриття ціннісного потенціалу України як демократичної, правової та соціальної держави у програмі передбачено вивчення питань демократії, верховенства права, зобов’язань держави у сфері прав людини, соціального призначення держави, тощо.
13
Горбасенко, Павло Володимирович. "ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ВИЗНАЧЕННЯ ТА ПРАВОВОЇ РЕҐЛАМЕНТАЦІЇ ПРАВА НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ В УКРАЇНІ". New Ukrainian Law, № 1 (20 березня 2025): 19–26. https://doi.org/10.51989/nul.2025.1.2.
Full textAbstract:
Попри безспірне визнання як соціальної цінності закріпленого у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «права на справедливий суд», аналіз законодавства України свідчить про те, що його правова реґламентація потребує вдосконалення.Не випадково окремі її аспекти стали предметом розгляду Конституційного Суду України.А оскільки є очевидним, що наукової уваги потребують й інші аспекти цієї проблеми, то з метою сприяння в розв’язанні цих завдань і вироблення пропозицій, спрямованих на узгодження їх із європейськими стандартами, і було проведене це дослідження.Метою статті є проведення аналізу проблемних аспектів конституційного визначення, правового регулювання та процесуальних механізмів реалізації права на судовий захист в Україні та внесення пропозицій щодо узгодження їх із європейськими стандартами.За результатами дослідження наводяться аргументи стосовно того, що: 1) правова нечіткість законодавчих положень, якими обґрунтовується наявність конституційного права громадян України на судовий захист, дає підстави для висновку про те, що Конституцією України таке право не передбачено, а тому юридично леґітимною підставою для його визнання та дотримання є ратифікована Конвенція України про захист прав людини і основоположних свобод; 2) у ньому не декларується ні «право на справедливий суд», ні право на судовий захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб та інтересів держави як учасників правовідносин; 3) конституційні засади судочинства не зорієнтовані на захист цих прав; 4) не відповідає істинному, узгодженому з європейськими уявленнями про нього та конституційному визначенню принципу верховенства права; 5) конституційного визначення та відповідного закріплення потребує також принцип безумовного виконання як конституційних обов’язків людини і громадянина, так і обов’язків, що випливають із практики правовідносин, кожним із їх учасників; 6) системний підхід до вирішення зазначених проблем зумовлює необхідність їх дослідження та відповідного коригування як нормативного визначення та закріплення, так і механізмів реалізації правовідносин на практиці та на галузевому рівні; 7) акцентується увага на тому, що запровадження міжнародних стандартів правового регулювання прав і свобод є одним з основних засобів їх забезпечення.
14
Ганчук, О. М. "Інституціоналізація прав людини як основа правопорядку". Прикарпатський юридичний вісник, № 1(30) (13 липня 2020): 8–11. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).506.
Full textAbstract:
У статті визначено інституціоналізацію прав людини як процес формалізації соціальних відносин із залученням міжнародних інституцій і громадських організацій, основною метою якого є створення таких юридичних інститутів і норм, які виступатимуть інструментом обмеження державної влади, гарантом безумовної реалізації та захисту прав, свобод та інтересів людини. Наголошено, що у своєму арсеналі державна влада має нормативні й інституційні засоби для врегулювання різних видів соціального конфлікту. Державна влада повинна втілювати такий концепт: не людина існує для держави, а держава існує для людини. Людське буття та вільна воля людини – це онтологічна цінність для влади в демократичній державі, а сутність людини у владі – центр побудови механізму державотворення.Інституційний механізм забезпечення прав і свобод громадян уособлює комплекс співзалежних елементів, які надають належні юридичні й фактичні можливості для повноцінного здійснення кожним своїх прав і свобод. Акцентуючи увагу на тому, що інституційний механізм забезпечення прав людини оберігає кожного індивіда від свавілля з боку інших суб’єктів, у тому числі й самої держави, автором виокремлено такі атрибутивні ознаки інституціоналізації прав людини:
 1) інституціоналізація прав людини – це елемент соціалізації індивіда, що виводить на рівень суспільної свідомості сприйняття прав людини як певних можливостей, необхідних для задоволення її потреб;
 2) інституціоналізація прав людини сприяє стабільному суспільному розвитку, виступає гарантом безумовної реалізації соціальних, економічних, політичних, культурних та інших прав, свобод, інтересів людини;
 3) інституціоналізація прав людини – це процес формалізації соціальних відносин, перехід від неформальних відносин і неорганізованої діяльності до формування організаційно структурованих інституцій реалізації та захисту прав людини;
 4) інституціоналізація прав людини – це інструмент обмеження влади держави, спосіб удосконалення законів у напрямі їхньої гуманізації;
 5) інституціоналізація прав людини – це можливість активної громадської участі в житті суспільства й держави.
15
Остапенко, О. "Принципи політичного й ідеологічного плюралізму". Юридичний вісник, № 4 (5 лютого 2020): 72–80. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.972.
Full textAbstract:
Демократизація України, забезпечення політичної стабільності з метою недопущення дестабілізації суспільства зумовлена належною реалізацією таких засад конституційного ладу як політичний та ідеологічний плюралізм і вимагає належного впровадження пов’язаних між собою принципів політич-ного й ідеологічного плюралізму, закріплених на рівні міжнародного стандарту у Загальній декларації прав людини 1948 р., Конвенції про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 р., Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р., та у національному законодавстві, зокрема у ст.ст. 15, 37 Конституції України, ст.ст. 4, 12 Закону України «Про політичні партії в Україні». Сучасне українське суспільство потребує забезпечення стабільності держави, гідного рівня матеріального і духовного життя людей, що здатна забезпечити лише демократична система цінностей, яка ґрунтується на політичному плюралізмі, на вільній ринковій економіці, рівності громадян перед законом. Функціонування даної системи цінностей у високорозвинених країнах Європи та світу підтримується відповідною інфраструктурою політичної соціалізації, як засобу відтворення зрілої демократичної політичної культури. Складність політичної та економічної ситуації в країні, соціальне розшарування суспільства вимагають пошуку суспільного діалогу, компромісу і консенсусу між владою і народом. Захист національних інтересів в умовах формування української державності, пошук національної ідеї для формування громадянського суспільства вимагає вирішення гострих політичних проблем щодо визначення сутності і змісту патріотизму (з метою уникнення руйнівного псевдопатріотизму), визначення статусу мов у поліетнічній Україні, формування інформаційного простору, вільного від пропаганди, маніпуляцій свідомістю, незалежності й об’єктивності мас-медіа і найголовніше – підвищення рівня політичної і правової культури громадян, а також рівня захисту прав людини.
16
Кучменко, В. О., та Я. А. Тишкул. "ОЦІНКА СУЧАСНОГО СТАНУ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ". Таврійський науковий вісник. Серія: Публічне управління та адміністрування, № 4 (31 жовтня 2024): 41–50. http://dx.doi.org/10.32782/tnv-pub.2024.4.4.
Full textAbstract:
На сучасному етапі розвитку Україна стикається зі складними питаннями, які пов’язані із серйозними викликами її суверенітету, що робить проблематику національної безпеки надзвичайно актуальною. Виклики минулих років лише підтверджують необхідність вчасно проводити аналіз загроз та здійснювати якісну оцінку стану національної безпеки. Для України такий процес є надзвичайно важливим у контексті примноження постійних викликів з боку сусідньої країни-агресора. В умовах воєнної агресії, геополітичних змін та внутрішніх реформ, національна безпека стає не лише гарантом суверенітету, але й фундаментом для стабільного розвитку суспільства. Усвідомлення реального стану безпеки дозволяє державі не лише ефективно реагувати на поточні загрози, але й стратегічно планувати майбутнє, забезпечуючи захист національних інтересів та громадян. Таким чином, оцінка національної безпеки є ключовим елементом у забезпеченні сталості та розвитку України на міжнародній арені. Важливість такої оцінки криється в суті національної безпеки та полягає, на нашу думку, у створенні сприятливих умов для реалізації національних інтересів, що забезпечують процвітання, могутність та всебічний розвиток України для максимального задоволення потреб та інтересів представників української нації відповідно до загальновизнаних норм співіснування. Це зумовлено тим, що у сучасному світі безпека суспільства визначається не лише захистом від військових загроз, але й здатністю ефективно реагувати на прояви кіберзлочинності, інформаційних атак, економічних криз, екологічних катастроф та соціальних конфліктів. Національна безпека, в першу чергу, має забезпечувати суспільну безпеку, яка передбачає також збереження демократичних цінностей, прав людини та громадянських свобод, забезпечення правосуддя та рівного доступу до ресурсів. Саме тому, в умовах глобалізації та взаємозалежності держав, безпека суспільства набуває нового значення, оскільки локальні проблеми можуть мати глобальні наслідки. Тому важливою є не лише внутрішня стійкість суспільства, але й міжнародна співпраця та інтеграція в систему глобальної безпеки.
17
Радченко, О. В., та Я. І. Чмир. "ГІБРИДНА ВІЙНА ЯК КЛЮЧОВА ЗАГРОЗА НАЦІОНАЛЬНОМУ СУВЕРЕНІТЕТУ УКРАЇНИ". Таврійський науковий вісник. Серія: Публічне управління та адміністрування, № 3 (18 лютого 2022): 100–108. http://dx.doi.org/10.32851/tnv-pub.2021.3.14.
Full textAbstract:
Стаття досліджує проблематику забезпечення національного суверенітету держави внаслідок розгортання гібридних воєн, насамперед у глобальному інформаційному просторі. Це зумовлює необхідність створення ефективної системи забезпечення інформаційної безпеки людини, суспільства та держави. Інформаційна безпека розглядається як система, що забезпечує необхідний рівень стабільності та захищеності політичної, соціально-економічної, військово-оборонної, духовно-культурної та інших сфер і галузей життєдіяльності суспільства від небезпечних, дестабілізуючих негативних деструктивних загроз, здатних завдати шкоду національним інтересам держави, сталому розвитку суспільства, благополуччю та здоров’ю кожного громадянина. Визначається, що гібридна війна становить якісно нову радикальну форму геополітичних і внутрішньополітичних конфліктів латентного й асиметричного характеру, універсальний засіб безкровного забезпечення інтересів суб’єктів ведення інформаційної війни, де основною зброєю виступає інформація, інтернет-мережа та канали масової комунікації, цілеспрямовані на бажану зміну суспільної свідомості, базових цінностей і політичних орієнтації громадян, політичної еліти та вищих керівних кадрів протиборствуючої держави та задля її інформаційного поневолення. З огляду на широкомасштабну гібридну війну проти України та неминучість подальшого зростання загроз у сфері інформаційної безпеки обґрунтовується комплексна модель системи забезпечення національної безпеки держави. Робиться висновок про необхідність активізації дій органів публічного врядування України у напрямку своєчасного виявлення й нейтралізації загроз і ризиків негативного впливу шкідливого контенту національного і світового інформаційного простору, забезпечення задоволення інформаційних потреб людини й суспільства, реалізації національних інтересів держави у глобальному інформаційному просторі та здійснення ефективного захисту інформаційного суверенітету держави.
18
Кожевнікова, А. "Засоби захисту прав людини в умовах російсько-українського конфлікту". Юридичний вісник, № 2 (26 серпня 2020): 233–42. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1728.
Full textAbstract:
Статтю присвячено дослідженню засобів захисту прав людини в умовах російсько-українського конфлікту.
 Поява нових прав та свобод людини і громадянина завжди є викликом для країни їх громадянства. Анексія, окупація українських територій, військова агресія Російської Федерації змусили Україну реагувати на проблеми громадян України, що постраждали внаслідок російсько-українського конфлікту. І досі механізм правового захисту громадян не є ідеальним ні з погляду законодавства, ні з погляду практики. І проблема не лише у недоліках діяльності суб'єктів такого захисту, що виконують функції держави, а й у тих умовах, у яких Україна змушена була реагувати (і реагує досі) на зухвале порушення основоположних прав та свобод її громадян. Хоча права і свободи діють безпосередньо, не можна говорити про те, що не потрібно створювати механізм для їх захисту. Потреба в правозахис-ному механізмі зростає, коли права порушуються, саме тому запропоновано дану наукову публікацію. Окрім діяльності органів держави щодо захисту прав громадян, правозахис-ний механізм включає у себе боротьбу самих громадян за втілення в життя наданих їм законодавством прав та свобод.
 Кожен громадянин повинен мати можливість вільно вибрати спосіб захисту своїх порушених прав. При цьому він повинен бути впевнений у тому, що держава гарантує рівну можливість скористатися цими способами захисту. Це є, в першу чергу, і викликом самій державі тримати оборону, стримувати військову агресію та водночас здійснювати захист прав та свобод своїх громадян. В іншому разі прагнення України до демократії, законності, свободи, рівності, гуманізму, правової держави, виражене в конституційних нормах і принципах, залишиться лише декларацією про наміри.
 У цій роботі аналізується державний захист як основний захист прав особи органами публічної влади.
 Верховна Рада України (далі -ВРУ). Представницький характер парламенту полягає у тому, що цей орган є виразником інтересів та волі народу, який складається з усієї сукупності громадян держави. Звідси - позначення парламенту як народного (національного) представництва. Для функціонування системи народного представництва необхідно, щоб депутати відображали політичні настрої та інтереси країни; вони мають керуватися її волею. Установлено, що представницька функція ВРУ здійснюється через реалізацію низки представницьких повноважень, до яких, зокрема, належить і визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики. ВРУ одна з перших законодавчо від-реагувала на загарбницькі дії з боку РФ, прийнявши низку нормативних актів, спрямованих на захист державного суверенітету, прав та свобод людини і громадянина.
 Проаналізовано, що політичний напрям діяльності Верховної Ради України має на меті: демократизацію політичних відносин, удосконалення інститутів політичної системи, забезпечення ефективного управління суспільними та державними процесами, підвищення рівня політичної свідомості та правової культури суспільства, створення умов, необхідних для реалізації прав і свобод людини та громадянина, тощо.
 Отже, у цій статті звернулися до питання національної ідеї і задалися питанням, хто повинен стати її головним гарантом. Відповідь єдина - Президент України. Більше того, саме Президент України (і йдеться зараз не про прізвище, а про посаду) повинен розробити законопроєкт «Про національну ідею України» та винести його на всеукраїнський референдум. Щодо змісту самої національної ідеї, то, на нашу думку, вона сформувалася виходячи із реалій сьогодення, і, як би примітивно це не звучало, це має бути незалежність України. За результатами дослідження констатовано, що навіть якщо сподіватися, що збройний конфлікт із Російською Федерацією завершиться, то в практичному сенсі на роки ще залишиться завдання з відновлення української незалежності, а в теоретичному - без незалежності ми не можемо говорити ні про національну єдність, ні про подальший розвиток, ні про дієвий механізм правового захисту своїх громадян. І парадокс у тому, що, здобувши державну незалежність, національна ідея переходить у нову фазу - розбудови, розвитку, курс на що останніми роками активно веде Україна. А зараз нам знову потрібно відвойовувати незалежність.
 Таким чином, кінцева мета діяльності демократичної правової держави полягає у забезпеченні прав і свобод людини і громадянина. У статті встановлено: соціальна зумовленість досягнення цієї мети нерозривно пов'язана з обов'язком держави створювати систему захисту прав і свобод, а також установлювати чіткі юридичні процедури такого захисту. Україні потрібні нові проєкти прогресивної спрямованості.
19
Демків, Анна, та Лариса Петренко. "ПРАВОВІ ОСНОВИ ПРОФЕСІЙНОГО РОЗВИТКУ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИХ ЦЕНТРІВ ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ ТА БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ". ОСВІТА ДОРОСЛИХ: ТЕОРІЯ, ДОСВІД, ПЕРСПЕКТИВИ 1, № 19 (2021): 52–63. http://dx.doi.org/10.35387/od.1(19).2021.52-63.
Full textAbstract:
В оглядовій статті аналізуються правові основи підвищення кваліфікації педагогічних працівників навчально-методичних центрів (далі – НМЦ) цивільного захисту та безпеки життєдіяльності. Авторами розглянуто окремі статті Конституції України, які забезпечують право кожної людини на вільний розвиток і освіту, а також низку законів України: «Про освіту» (2017), «Про вищу освіту» (2014), «Про професійний розвиток працівників» (2012). Здійснено критичний аналіз галузевих нормативно-правових актів щодо професійного розвитку фахівців з питань цивільного захисту та організації підвищення кваліфікації в системі післядипломної освіти. У статті наведено статистичні дані підвищення кваліфікації на базі закладів вищої і післядипломної освіти цивільного захисту. Особлива увага авторів приділяється вивченню особливостей професійного розвитку кваліфікації педагогічних працівників НМЦ цивільного захисту та безпеки життєдіяльності у системі підвищення кваліфікації. Автори пропонують ґрунтовний аналіз специфіки їхньої діяльності, яка визначається забезпеченням функціонального навчання керівних кадрів і фахівців сфери цивільного захисту згідно з державним замовленням та договірними зобов’язаннями для потреб місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій. Розглянуто перелік послуг, які надають педагогічні працівники методичних центрів цивільного захисту та безпеки життєдіяльності. Конкретизовано коло професійних інтересів цих фахівців, пов’язаних з реалізацією потреб громадян у професійно-технічній освіті, оволодінні робітничими професіями, спеціальностями, кваліфікацією відповідно до їх інтересів, здібностей, стану здоров’я. Автори наводять висновки щодо правових основ варіативності професійного розвитку педагогічних працівників НМЦ цивільного захисту та безпеки життєдіяльності.
 Ключові слова: підвищення кваліфікації, педагогічні працівники; післядипломна освіта; навчально-методичний центр цивільного захисту та безпеки життєдіяльності; правові основи.
20
Городиський, Іван Михайлович. "СУСПІЛЬНИЙ ІНТЕРЕС ЯК ПІДСТАВА ДЛЯ ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА КУЛЬТУРНІ ПАМ'ЯТКИ". Часопис цивілістики, № 39 (20 січня 2021): 24–29. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i39.376.
Full textAbstract:
Статтю присвячено дослідженню юридичної категорії «суспільний інтерес» як підстави для обмеження права власності на культурні пам'ятки. У статті відзначено, що важливість охорони культурно-історичної спадщини зумовлена спільними інтересами людства, включаючи майбутні покоління.
 Проаналізовано законодавство України, доведено, що обмеження прав власності є конституційними та не суперечать «священному» характеру прав власності, а цивільне законодавство України передбачає особливий режим охорони пам'яток культури. Було продемонстровано, що обмеження права власності на пам'ятки культури із причин, що становлять суспільний інтерес, притаманне всім основним правовим системам сьогодення.
 Проаналізовано практику Європейського суду із прав людини щодо розуміння поняття «суспільний інтерес» у контексті обмеження права власності та порядок його застосування. Зроблено висновок, що ЄСПЛ у своїй практиці визнає, що держава має можливість обмежити право власності на пам'ятники культури з урахуванням принципів законності, пропорційності та необхідності.
 Стаття також оцінює сучасний стан ефективності правових механізмів захисту права власності на пам'ятки культури в Україні, зокрема Закону «Про охорону культурної спадщини». Зазначається, що законодавство України про охорону культурної спадщини містить положення про контроль за збереженням пам'яток культури та вимоги до їх власників, що відповідають її міжнародним зобов'язанням. Відповідні обмеження права власності на пам'ятки культури в законодавстві України є вимогою як національного законодавства, так і міжнародно-правових стандартів у цій галузі.
 Водночас зазначається, що відповідне законодавство є неефективним і держава не в змозі забезпечити ефективний захист пам'яток культури на основі суспільних інтересів. Він зазначив, що чітке усвідомлення «суспільних інтересів» як моральної основи для обмеження права власності на пам'ятники культури суспільством в цілому та правової категорії правоохоронних органів для використання їх для збереження таких пам'ятників може бути фактором підвищення ефективності правової системи охорони культурної спадщини в Україні.
 Доведено, що обмеження права власності з мотивів суспільного інтересу притаманне усім ключовим правовим системам сучасності. Розглянуто аргументи на користь того, чому право власності на культурні пам'ятки потребує спеціального правового режиму. У статті також дається оцінка поточному стану ефективності правових механізмів захисту права власності на культурні пам'ятки в Україні.
21
Пижова, М. "Мінімальна заробітна плата, справедлива оплата праці та гідний рівень життя людини в контексті міжнародного досвіду". Юридичний вісник, № 6 (16 лютого 2021): 47–53. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2028.
Full textAbstract:
У статті висвітлюються питання мінімальної заробітної плати, справедливої оплати праці та гідного рівня життєдіяльності людини в контексті міжнародного досвіду. Вказується, що ядром категорії гарантії реалізації прав працівників на справедливу оплату праці є питання мінімальної заробітної плати та справедливої оплати праці. Підкреслюється, що перші закони про мінімальну заробітну плату мали за мету служити гарантом захисту низькоопла-чуваних, найменш кваліфікованих працівників (зокрема, жінок), подолання бідності. Аналізуються Конвенції Міжнародної організації праці з порушеного питання. При цьому зазначається, що мінімальна заробітна плата має встановлюватися з урахуванням інтересів працівників, а також членів їхніх сімей, і водночас з урахуванням інтересів економічного розвитку. Саме від соціально-економічного становища країни залежить визначення критеріїв встановлення мінімального рівня основних життєвих потреб працівників. Констатується, що принцип забезпечення права кожного працівника на своєчасну та в повному розмірі виплату справедливої заробітної плати, що забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї і не нижче мінімального розміру оплати праці, є ратифікованим Україною разом з Європейською соціальною хартією (переглянутою), проте опосередковано відбитим у національному законодавстві і це нині є великою проблемою.
 Вивчення досвіду зарубіжних країн та положень міжнародних нормативно-правових актів дає підстави стверджувати, що особливу увагу під час розбудови інституту оплати праці варто приділяти гарантіям прав працівників на справедливу оплату праці, оскільки ця категорія нерозривно пов'язана і з мінімальною оплатою праці, і зі справедливою оплатою праці, і з гідним рівнем життєдіяльності людини. А це своєю чергою є базисом, який тим чи іншим чином знаходить відбиття в конституціях держав.
22
Чижов, Д. А. "МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ". Актуальні проблеми політики, № 69 (28 травня 2022): 124–31. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i69.1312.
Full textAbstract:
Чижов Д. А. Міжнародні стандарти забезпечення прав людини у сфері національної безпеки. – Стаття.Важливою цивілізаційною метою на сучасному етапі світового економічного розвитку є забезпечення безпеки окремих осіб, націй та всього міжнародного співтовариства. Україна перебуває під тиском світової фінансово-економічної кризи. Тому нова стратегія національної безпеки приділяє особливуувагу основним стратегічним ризикам та загрозам соціально-економічній безпеці, таким як збереження забезпечення прав людини і громадянина.Мета проведення наукового дослідження полягає в проведенні комплексного аналізу теоретико-правових основ реалізації міжнародних стандартів забезпечення прав людини у сфері національної безпеки.Автор приходить до висновку, що сьогодні головне питання, яке потребує вирішення – захист прав людини у сфері національної безпеки. Сучасне озброєння, його накопичення, тенденція до створення ядерного потенціалу не дають жодній країні світу почуватися в безпеці. Основною метою політикинаціональної безпеки є забезпечення прав, свобод та інтересів суспільства та особи. Міжнародні документи з прав людини визначають основні стандарти гарантування національної безпеки та встановлюють концептуальні основи для подальшого розвитку спеціальних міжнародних стандартів у різнихсферах. Стандарти, передбачені міжнародними договорами з прав людини, отримали подальший розвиток у міжнародних документах безпеки, сформульованих під егідою Організації Об’єднаних Націй,Ради Європи, ОБСЄ, Європейського Союзу та інших інституцій. На міжнародному рівні в умовах різноманітних викликів і загроз не існує єдиного універсального документа, який міг би встановити стандарти захисту прав людини у сфері міжнародної та національної безпеки. Навпаки, була розроблена складна міжнародна поведінкова мережа з власною правовоюнормативною темою, зосередженою на потенційних і реальних загрозах.Основною метою більшості міжнародних інструментів у галузі досліджень є сприяння стандартизації законодавства про національну безпеку держав-членів міжнародних організацій та створення глобальної мережі координації правової та фактичної інформації. Однак національні правові системи різногохарактеру призводять до відмінностей у фактичних результатах реалізації одних і тих самих міжнародних вимог. Тому міжнародна платформа реагування на виклики безпеки, сформована глобальними скоординованими діями різних країн щодо формування глобальної мережі, досі не реалізована.
23
Голодник, Юрій. "АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ". Молодий вчений, № 12 (124) (29 грудня 2023): 127–30. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2023-12-124-11.
Full textAbstract:
Будучи надзвичайно важливим державним механізмом правоохоронні органи покликані гарантувати особистий захист прав, свобод і законних інтересів громадян, забезпечити національну безпеку держави. Широке коло завдань, що стоять перед правоохоронними органами випливає із положень нормативно-правових актів, зокрема, положень ст. 92 Конституції України, відповідно до якої виключно законами визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина, організація і діяльність органів виконавчої влади, основи національної безпеки і забезпечення громадського порядку. Водночас питання широкого кола проблемних питань адміністративно-правового забезпечення діяльності правоохоронних органів України, які охоплюють всю сукупність владно-правових, взаємопов’язаних організаційних та інших правових форм і методів, виходячи із специфіки діяльності правоохоронних органів, охоплює різні елементи, що потребує наукового пошуку.
24
Найда, І. В. "ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ДЕРЖАВНА ВЛАДА В КОНТЕКСТІ КОНЦЕПЦІЇ НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ". Таврійський науковий вісник. Серія: Публічне управління та адміністрування, № 1 (6 квітня 2023): 57–63. http://dx.doi.org/10.32851/tnv-pub.2023.1.8.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню співвідношення «громадського суспільства» і «державної влади» у контексту концепції національно-патріотичного виховання в Україні. З’ясовано, що громадянське суспільство у сучасному баченні характеризується наявністю базових соціальних цінностей таких як правова держава, демократія, права людини, верховенство закону, соціальна захищеність тощо. Визначено, що основною метою Концепції національно-патріотичного виховання в системі освіти України є становлення самодостатнього громадянина-патріота України, гуманіста і демократа, готового до виконання громадянських і конституційних обов’язків, до успадкування духовних і культурних надбань українського народу, досягнення високої культури взаємин. Звернено увагу на те, що громадянське суспільство та держава взаємодоповнюють одне одного, оскільки, без вільного індивіда громадянського суспільства неможлива розбудова правової та демократичної держави. Показано, що громадянське суспільство на законодавчому рівні може впливати на розбудову нових підходів для виховання патріотизму шляхом формування громадянської самосвідомості та прийняття державних рішень у цій сфері. Зазначено, що становлення демократичної, правової та соціальної держави тісно пов’язане з розвитком громадянського суспільства як сфери суспільної діяльності громадян, що об’єднуються для прийняття спільних рішень, а також захисту прав та інтересів, досягнення спільного блага, у тому числі у взаємодії з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, політичними інститутами та бізнесом. Описано, що органи державної влади мають створювати сприятливі умови для розвитку громадянського суспільства в сфері національно-патріотичного виховання, оскільки громадянське суспільство і держава функціонують для задоволення потреб та інтересів її громадян. Державна влада повинна орієнтуватися в першу чергу на інтереси громадянського суспільства.
25
Кабанець, К. "КОНСТИТУЦІЙНИЙ ТА АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПІДХОДИ ДО ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВНИХ ГАРАНТІЙ У СФЕРІ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА". Ірпінський юридичний часопис, № 1(10) (6 грудня 2023): 87–96. http://dx.doi.org/10.33244/2617-4154-1(10)-2023-87-96.
Full textAbstract:
У статті досліджено державну гарантію як загальне, галузеве поняття. Проведено аналіз наукової думки щодо поняття категорії конституційних державних гарантій прав і свобод людини та громадянина, адже саме ці гарантії є загальними для всіх осіб, зокрема суб’єктів агробізнесу. Визначено два підходи в розумінні державних гарантій – адміністративний та галузевий. Звернено увагу, що ефективність державних гарантій у межах адміністративного підходу проявляється через: закріплення державних гарантій, яких потребує людина для реалізації своїх прав і свобод; державні гарантії – це оптимально налагоджена система публічного управління, яка шляхом адміністрування, контролю та нагляду реалізує надані громадянину – суб’єкту господарювання державою зобов’язання; законодавчий механізм, який через взаємодію державних органів із суб’єктом звернення регламентує набуття особою передбачених законодавством прав. Згідно з галузевим підходом гарантії основних прав і свобод людини та громадянина становлять систему норм, принципів, умов і вимог, які в сукупності забезпечують додержання прав і свобод та законних інтересів особи кожним членом суспільства та державними органами в усіх галузях права. Наведено думку, що в рамках дослідження державної гарантії як конституційної дефініції державне гарантування прав і свобод людини і громадянина є складовою імперативною частиною державного механізму забезпечення прав і свобод людини і громадянина шляхом ефективної діяльності державних органів. Визначено захист та гарантування – терміни, які вживаються в чинному законодавстві як однакові зі змістом державної гарантії. Зазначено, що один із механізмів надання державних гарантій у сфері сільського господарства врегульовано Законом України «Про Фонд часткового гарантування кредитів у сільському господарстві». Окремо виділено, що метою діяльності Фонду часткового гарантування кредитів у сільському господарстві є забезпечення підтримки суб’єктів мікропідприємництва, малих і середніх суб’єктів підприємництва, що провадять діяльність у сільському господарстві, шляхом часткового гарантування виконання зобов’язань таких суб’єктів за кредитними договорами.
26
Саяпіна, Світлана. "СУТНІСТЬ І СКЛАДНИКИ ЕТИКО-ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ МАЙБУТНІХ ПСИХОЛОГІВ". Гуманізація навчально-виховного процесу, № 1(107) (24 квітня 2025): 58–67. https://doi.org/10.31865/2077-1827.1(107)2025.326969.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано поняття «правова культура», «етична культура» та «етико-правова культура». Узагальнено погляди вчених, дослідників щодо сутності етико-правової культури та зазначено, що етико-правова культура майбутніх психологів є елементом професійної культури фахівця, органічно входить практично до всіх її компонентів, складає основу ідейно-морального та нормативно-правового підґрунтя структури особистості психолога, визначає його професійну свідомість, спектр моральних почуттів та норм поведінки, професійну та громадянську позицію, громадську свідомість. Наголошено, що етико-правова культура майбутнього психолога – це елемент професійної культури фахівця, що ґрунтується на основних засадах загальної культури народу та характеризується сформованою системою етико-правових знань, умінь, навичок і здібностей, що виявляються в професійно важливих якостях психолога як міжособистісна толерантність, емпатія, імажинативність і рефлективність, порядність, відповідальність, вірність, терплячість, здатність керувати собою, дипломатичність, гуманність, коректність, комунікативність, людяність, принциповість, честь, гідність, совість (сумління), самоконтроль, саморегуляція тощо та досвіду ціннісного ставлення до себе, людей, світу. Виокремлено структурні компоненти етико-правової культури майбутнього психолога: когнітивний (комплекс етико-правових знань, знання основних етико-правових документів, що регламентують професійну діяльність психолога), діяльнісний (емоційний стан (емоції, почуття, переживання), що виражає емоційно-ціннісне ставлення до етики та права, ціннісний показник усвідомленості необхідності етико-правової діяльності, володіння знаннями, досвідом і правами в певній галузі діяльності (нормативні акти, посадова інструкція, етичний кодекс тощо), особистісний (особистісні якості, здібності та ставлення до себе, людей, світу, що відображаються в професійній діяльності, сутнісні сили особистості (під сутнісними силами розуміємо потреби, здібності, інтереси, соціальний досвід особистості, ступінь соціальної активності людини), поведінковий (етико-правова поведінка, навички прийняття етико-правових рішень у професійних та особистісних ситуаціях, захист прав, свобод, інтересів клієнтів) компоненти. Констатовано, що формування етико-правової культури дозволить майбутнім психологам опанувати систему загальнокультурних і професійних цінностей, орієнтуватися в етичних і правових аспектах власної діяльності, брати активну участь у захисті прав, свобод, інтересів клієнтів.
27
БОЙКО, ІРИНА. "Доктринальні ідеї та цілі адміністративного права". Право України, № 2019/05 (2019): 13. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-05-013.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано питання впливу правової доктрини на розвиток адміністративного права. Констатовано, що ідеї, теоретичні конструкції, уявлення про напрями розвитку суспільства і держави, зароджені в доктрині права, становлять собою підґрунтя для формування правил поведінки, які об’єктивуються у законодавчі норми. Особливо залежним від ідеологічних парадигм вважається адмі ністративне право. На сучасному етапі становлення громадянського сус пільства й державотворення відбувається пошук оптимальної моделі правового регулювання відносин між приватною особою та державою у сфері публічного адміністрування. Підґрунтям для розвитку адміністративно-правової доктрини слугують конституційні норми, найбільш значущу роль серед яких відіграють положення про те, що Україна є правовою державою, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані найвищою соціальною цінністю, а також що орга ни державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Концепція “людиноцентризму”, породжена Конституцією України і підтримана абсолютною більшістю адміністративістів, стала осно вою, до якої тяжіють наукові розвідки у сфері адміністративного права. Вона сформувала уявлення про адміністративне право як таке, що спрямоване на реалізацію та захист конституційних прав і свобод людини та громадянина. “Людиноцентризм” проявився у впровадженні в інструментарій адміністративно-правової науки категорії “суб’єктивних публічних прав”, що відіграє принципову роль для підтвердження можливості приватної особи за власної ініціативи вступати у відносини з публічною адміністрацією та вимагати від останньої поведінки, спрямованої на задоволення потреб такої особи. Зазначено, що суб’єктивні публічні права являють собою умови реалізації основних прав людини і громадянина, закріплених Конституцією України. Важливого для адміністративного права значення набуває ідея адміністративної процедури, сутність якої полягає в установленні обов’язків суб’єктів влади приймати рішення щодо приватних осіб за уніфікованими правилами, серед яких визначальне місце займають: гарантування права особи бути вислуханою при розгляді її справи; забезпечення права брати участь в адміністративній процедурі особисто або через представника; зазначення засобів правового захисту; необхідність мотивувати рішення, прийняте не на користь приватної особи; доступ особи до інформації про її справу. Констатовано, що адміністративне право також має своїм призначенням вироблення правового механізму для задоволення публічного інтересу. Шляхами його забезпечення визначено, по-перше, діяльність суб’єктів публічного адміністрування, спрямовану на виконання законів щодо організації та функціонування певних інституцій, у яких об’єктивуються потреби різних осіб – громадян, об’єднань, держави. До таких сфер життєдіяльності належать: охорона здоров’я, освіта, національна безпека, оборона, публічний порядок тощо. По-друге, способом забезпечення публічного інтересу названо можливість представників влади обмежувати права і свободи приватних осіб із мотивів потреб демократичного суспільства, як-то: належного визнання та поваги прав і свобод інших, справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту.
28
Полуніна, О. О. "ПРОЦЕСУАЛЬНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН, ЩО ВИНИКАЮТЬ У РАЗІ УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ РОЗДРІБНОЇ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ ЧЕРЕЗ МЕРЕЖУ ІНТЕРНЕТ". Знання європейського права, № 3 (7 вересня 2021): 34–37. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.225.
Full textAbstract:
У статті досліджуються процесуально-правове регулювання цивільно-правових відносин, що виникають під час укладення договору роздрібної купівлі-продажу через мережу Інтернет та проблематика їх застосування в судовому процесі України. Аналіз чинного законодавства та реальної практики застосування цих норм дає змогу проаналізувати цей вид договору та знайти шляхи усунення прогалин у законодавстві України.
 Придбання товарів через інтернет - це договір, укладений на відстані продавцем (виконавцем) із споживачем за допомогою засобів дистанційного зв'язку (п. 8 ст. 1 Закон України «Про захист прав споживачів»), до яких належать телекомунікаційні мережі, поштовий зв'язок, телебачення та інформаційні мережі, зокрема Інтернет [1, с. 74].
 Одними з найпоширеніших цивільних правовідносин є правовідносини, що виникають із договору купів- лі-продажу, оскільки саме через них відбувається велика частка обміну економічними благами у суспільстві. Роздрібна купівля-продаж є основною формою участі фізичних осіб в економічному обігу, оскільки укладення договору роздрібної купівлі-продажу є найбільш зручним та вживаним засобом забезпечення потреб пересічної людини у різноманітних товарах, якими так чи інакше користується кожен.
 У сучасному світі роль роздрібної торгівлі у пожвавленні ситуації на ринку невпинно зростає та перетворюється на могутній чинник економічного розвитку. Тому лише належне теоретичне підґрунтя дасть змогу розробити узгоджену концепцію правового регулювання договору роздрібної купівлі-продажу, сприятиме всебічному забезпеченню прав та законних інтересів споживачів і тим самим - зростанню якості продукції, появі нових видів товарів, підвищенню життєвого рівня населення України.
 Обравши європейський вектор розвитку, Україна підтвердила свій намір рухатися на шляху імплементації найвизначніших здобутків світової правової думки до чинного законодавства, в тому числі побудувати гнучку та ефективну систему захисту прав споживачів.
29
Філюк, С. М., та А. П. Зарічняк. "РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ ПОЛІТИКИ ЕКОСИСТЕМНОГО ВІДНОВЛЕННЯ БЕЗПЕКИ ТУРИСТИЧНО-РЕКРЕАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ У ПЕРІОД КРИЗИ (НА ПРИКЛАДІ СВІТОВОЇ ПАНДЕМІЇ COVID-19)". Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія економічна. Серія юридична, № 33 (30 червня 2022): 223–29. https://doi.org/10.5281/zenodo.7584289.
Full textAbstract:
У цій статті представлено результати ретроспективного аналізу політики екосистемного відновлення безпеки туристично-рекреаційного потенціалу у період кризи на прикладі світової пандемії COVID-19. Проведене дослідження засвідчив, що в умовах поширення слабкопрогнозованих криз медико-соціального характеру уряди здебільшого виявляються неготові до гнучкого реагування на наслідки кризи для чутливих секторів економіки. Пріоритет захисту життя і здоров’я людини неминуче вступає у конфлікт з суспільними економічними інтересами. Досвід коронавірусної пандемії продемонстрував важливість системного планування готовності туристично-рекреаційної індустрії до можливих принципових змін в умовах функціонування. Доведено, що гнучкість державної політики відновлення безпеки туристично-рекреаційного потенціалу виступає, по-перше, запорукою реалізації економічних та соціальних інтересів і потреб суспільства; по-друге, умовою відновлення міжнародних позицій держави на світовому туристичному ринку; по-третє – домінування урядових рішень, а не тіньових процесів у регламентуванні та регулювання діяльності суб’єктів туристично-рекреаційної сфери.
30
Клубань, Марія Володимирівна, та Антон Олександрович Іванов. "АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПОВОРОТУ ВИКОНАННЯ СУДОВОГО РІШЕННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ". Центральноукраїнський вісник права та публічного управління, № 3 (18 жовтня 2024): 88–94. http://dx.doi.org/10.32782/cuj-2024-3-10.
Full textAbstract:
Визначальним чинником для виконання статті 55 Конституції України та частини 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини від 04 листопада 1950 року задля реалізації права на судовий захист прав та інтересів особи слугує відповідний механізм виконання актів правосуддя. Справедливість, об’єктивність та неупередженість судового розгляду забезпечується постановленням судами відповідних процесуальних рішень, в тому числі тих, що стосуються повороту виконання судових рішень в цивільному процесі. Питання законності таких процесуальних рішень зумовлює розвиток не тільки самого цивільного процесу, оскільки ефективність їх виконання має прямий вплив на захист прав та свобод людини органами правосуддя. При наявності підстав для повороту виконання судових рішень та їх реалізації на практиці має бути забезпечено не тільки втілення такого конституційного принципу, як обов’язковість судових рішень, а й здійснено комплексне правове дослідження процедури повороту виконання судових рішень в цивільному процесі задля формування однорідної судової практики. В процесуальній науці питання повороту виконання судового рішення в цивільному процесі, що є складовою права на справедливий суд, вивчено в не достатній мірі. Проблематика повороту виконання судового рішення в цивільному процесі зумовлена потребою правового дослідження процедури виконання судових рішень з метою внесення відповідних змін до процесуального законодавства, враховуючи останні досягнення в цивільно-процесуальній науці. У статті проаналізовано визначальні погляди науковців-процесуалістів до проблем повороту виконання судового рішення в цивільному процесі. Після здійснення наукового досліджено було виявлено прогалини у законодавстві, що призводить до обмеження прав особи на належний захист своїх порушених прав та приведення правовідносин у попередній стан. Під час проведення наукового дослідження автор прийшов до власного формулювання наведеного юридичного визначення. Проаналізувавши наявну судову практику автор запропонував внести зміни до чинного Цивільно-процесуального кодексу України задля покращення правового механізму регулювання повороту виконання судових рішень в цивільному процесі.
31
ГЛОВЮК, ІРИНА, та ТЕТЯНА МАРЧЕНКО. "Проблеми доступу сторони захисту до результатів негласних слідчих (розшукових) дій". Право України, № 2018/08 (2018): 48. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-08-048.
Full textAbstract:
Чинний Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК України) в ч. 1 ст. 255 передбачає, що відомості, речі та документи, отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які прокурор не визнає необхідними для подальшого проведення досудового розслідування, повинні бути невідкладно знищені на підставі його рішення, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті та статтею 256 КПК України. Водночас ч. 2 ст. 290 КПК України передбачає, що прокурор або слідчий за його дорученням зобов’язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом’якшенню покарання. У цьому контексті постає низка запитань: що є необхідним, а що ні, і лише для проведення досудового розслідування чи також для забезпечення права сторони захисту мати достатні можливості для підготовки захисту, в контексті п. b ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, чи доречно здійснювати таке оцінювання потреби прокурору, враховуючи принципи equality of arms і proportionality, які, без сумніву, повинні дотримуватись. Метою статті є розроблення концептуальних напрямків удосконалення нормативної регламентації доступу сторони захисту до результатів негласних слідчих (розшукових) дій у аспекті пропорційності публічних та приватних інтересів у кримінальному провадженні. У результаті проведених досліджень додатково обґрунтовується те, що нормативна регламентація ч. 1 ст. 255 не корелюється із ч. 2 ст. 290 КПК України, а також, що положення ч. 1 та 2 ст. 255 КПК України не забезпечують належного механізму балансування між публічним інтересом у розкритті кримінальних правопорушень із збереженням у таємниці відомостей щодо спеціальних операцій та інтересом підозрюваного мати достатні можливості для захисту. За результатами дослідження запропоновано внести зміни до ч. 1 ст. 255 та ч. 5 ст. 290 КПК України. Прийняття таких змін усуне колізії негласних слідчих (розшукових) дій у чинному законодавстві щодо доступу до їх результатів, гарантуватиме дотримання основоположних засад кримінального провадження, сприятиме гармонізації національного законодавства з європейськими стандартами.
32
Христенко, Л. М., та П. В. Чала. "Застосування «теорії змін» у стратегуванні розвитку громадських організацій". Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, № 4 (280) (12 січня 2024): 64–76. http://dx.doi.org/10.33216/1998-7927-2023-280-4-64-76.
Full textAbstract:
У дослідженні доведено, що у сучасному демократичному світі громадські організації як інституції громадянського суспільства є активними учасниками публічних процесів. Розвиток громадських організацій у довгостроковій (стратегічній) перспективі залежить від належного полі-спрямованого управління, коли мають враховуватися стратегічні цілі функціонування й розвитку як самої громадської організації, так й різних зовнішніх стратегічних акторів (гравців), дотичних до її діяльності (громадських спільнот, органів влади різних рівнів, представників благодійних інститутів, представників бізнесу як роботодавців та інвесторів, представників рекламних компаній, ЗМІ та ін.). Тож, пропонується у питаннях забезпечення довгострокового успіху своєї діяльності громадським організаціям звертатися до стратегування як процесу формування й впровадження стратегій для досягнення конкретних цілей або вирішення конкретних проблемних напрямків суспільного значення. Доведено, що стратегування є ключовим елементом управління розвитком, який визначає, як громадська організація буде виявляти суспільні запити з боку цільових груп населення, перетворювати ці запити на напрями своєї діяльності, розвивати й реалізовувати такі напрями шляхом ефективного й цільового використання залучених ресурсів.Виокремлено два етапи стратегування: перший етап ґрунтується на дослідженні, осмисленні й формулюванні суспільних потреб громадян у формі неотримання або недоотримання певних суспільно-корисних цінностей; другий етап передбачає генерування альтернатив вирішення проблемних питань, що виникли у суспільстві, з урахуванням інтересів громадської спільноти та самої громадської організації. Запропоновано у реалізації другого етапу стратегування розвитку застосовувати «теорію змін» як інструменту для формування спеціальної стратегії у межах основної діяльності, яка полягає у задоволенні певної соціально-корисної потреби громадян. Апробація застосування «теорії змін» у стратегуванні розвитку громадських організацій здійснена на прикладі громадської організації просвітницького типу «Платформа розвитку «СМР». Виявлені зміни та їхні результати, які знаходяться у полі діяльності ГО «Платформа розвитку «СМР» та запропонований спрощений приклад «карти результатів» у процесі впровадження стратегії розвитку ГО «Платформа розвитку «СМР» шляхом активізації напряму вирішення суспільної проблеми «захист прав людини у бізнесі».
33
Кравченко, М. Г. "ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА: МЕТА, СТАДІЇ, СИСТЕМА ВИМОГ ДО ПРАВОЗАСТОСОВЧОГО АКТУ". Kyiv Law Journal, № 1 (21 квітня 2023): 31–35. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2023.1.4.
Full textAbstract:
Стаття присвячена конкретизації мети, стадій та системи вимог до правозастосовчого акту з урахуванням положень Конституції України, окремих актів законодавства України, а також сучасного розвитку вчення про застосування права. Методологічною основою дослідження стали загальнонаукові та спеціально-правові методи наукового пізнання, а саме: структурно-системний, формально-логічний та порівняльно-правовий методи дослідження. Такий підхід дав змогу комплексно проаналізувати вчення про застосування правових норм на сучасному етапі його розвитку. Теоретичною та прикладною базою наукової статті став аналіз законодавства України, а також праць вітчизняних і німецьких учених, присвячених меті застосування норм права, стадіям процесу правозастосування та вимогам, які висуваються до правозастосовчого акту. За результатами проведеного дослідження зроблено висновок, що безальтернативною метою застосування норм права є захист приватної особи, її прав, свобод та законних інтересів суб’єктами правозастосування. Воно є інструментом виконання конституційно закріпленого обов’язку Української держави щодо утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Якісне застосування норм права суб’єктом владних повноважень передбачає послідовне проходження обов’язкових та факультативних стадій правозастосовчого процесу. Кількість цих стадій залежить від особливостей конкретної справи. Однак, суб’єкт правозастосування не має права нехтувати обов’язковими стадіями правозастосовчого процесу, наприклад, через використання практики шаблонних рішень, тобто таких, які приймаються без належного аналізу фактичної основи справи. Такий підхід неодмінно веде до правозастосовчих помилок. Розвиток законодавства України обумовлює розширення вимог до акту правозастосування. Їхній перелік не має обмежуватися лише вимогами обґрунтованості, законності та доцільності. Кожен акт правозастосування має, крім вказаних критеріїв, відповідати вимогам верховенства права, рівності перед законом, своєчасності та розумного строку та гарантування участі приватної особи у розгляді та вирішенні справи. Такий підхід дає змогу говорити про справжнє служіння держави людині, її потребам та законним інтересам.
34
ШЕЛЯЖЕНКО, ЮРІЙ. "Особиста автономія у праві інформаційних технологій". Право України, № 2018/03 (2018): 183. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-183.
Full textAbstract:
Реалізація автономії волі в правових відносинах завдяки інформаційним технологіям зумовлює появу нових форм індивідуальності та інтересів, зокрема штучних, за межами усталених підходів до правового регулювання. Сучасні інформаційні технології створюють нові можливості реалізації та захисту прав людини, криптографічного забезпечення безпеки приватного життя людини, однак стають також інструментами вчинення правопорушень. Автоматичне прийняття рішень спрощує юридичні процедури, але несправедливі алгоритми насаджують нерівність, відчуження та гноблення. Метою статті є з’ясування змісту поняття особистої автономії у сфері IT-права та прогнозування його перспектив, опис існуючих і необхідних правових гарантій індивідуального самоконтролю в цифрову епоху. Аналіз практики Верховного Суду США, Європейського суду з прав людини та Європейського Суду справедливості показує, що здійснення правосуддя в умовах експансії інформаційних технологій у правові відносини потребує збереження усталеної рівноваги прав та обов’язків, пристосування існуючих правових механізмів до нових реалій, застосування фундаментальних принципів права для розвитку правових механізмів тоді, коли старі правові технології вже не допомагають ефективно утверджувати верховенство права. Специфікою особистої автономії у праві інформаційних технологій є мінливість і безпрецедентність її проявів, що вимагає створення нових правових механізмів для утвердження верховенства права на основі субсидіарності правозастосування, довіри та невтручання в автономні суспільні відносини у сфері інформаційних технологій за винятком випадків правомірної необхідності, наприклад, у разі нездатності осіб уникати очевидних загроз, вирішувати проблеми і конфлікти. Враховуючи зростаюче значення роботів (тобто машин, які автоматично працюють в інтересах людей) у житті цивілізованого суспільства та успішні розробки штучного інтелекту, здатного приймати самостійні рішення у правових відносинах, слід розглянути можливість визнання конституційних прав роботів, зокрема, прав на існування, належне функціонування, захист законом, пов’язаних із обов’язками роботів служити людям. Необхідно не тільки подбати про відповідальність людей за своїх роботів та відповідальність роботів за протиправне функціонування, наприклад, у формі деактивації, а й включати у програмне забезпечення розумних машин технічні гарантії правомірного функціонування, етичні передумови на зразок трьох законів роботехніки А. Азімова, що мають бути невід’ємною частиною системи прийняття машиною самостійних рішень, штучної особистої автономії, тобто правової автономії штучного інтелекту. При цьому критерії правосуб’єктності штучного інтелекту можуть бути встановлені законодавством і застосовуватися судами та правоохоронними органами, за необхідності, із залученням фахівців зі штучного інтелекту для вирішення питання примусової деактивації робота, подібно до проведення судово-психіатричної експертизи для перевірки кримінальної деліктоздатності та цивільної дієздатності фізичної особи.
35
Линдюк, Сергій. "ТЕОРЕТИЧНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ КОНЦЕПТУ «СОЦІАЛЬНА БЕЗПЕКА» В УКРАЇНСЬКОМУ НАУКОВОМУ ДИСКУРСІ". Науковий вісник: Державне управління, № 1(11) (18 квітня 2022): 92–113. http://dx.doi.org/10.33269/2618-0065-2022-1(11)-92-113.
Full textAbstract:
Цілями статті є дослідження теоретичних інтерпретацій концепту «соціальна безпека» в українському науковому дискурсі, підходів до розуміння його сутності, аналіз ґенези його становлення, що дасть змогу розвинути понятійно-категоріальний апарат дослідження, надати авторське обґрунтування його сутності, враховуючи наявне теоретичне підґрунтя, а також розвинути теоретичний базис дослідження соціальної безпеки та дефініцій, що визначають її сутність. Дослідження пропонує як систематичний огляд літератури щодо концепцій соціальної безпеки, так і емпіричний аналіз. Дані емпіричного дослідження були проаналізовані за допомогою контент-аналізу, аналізу та синтезу, індукції та дедукції тощо. Об’єднані висновки огляду літератури та емпіричного дослідження зумовили обґрунтування концепції соціальної безпеки, яка свідчить про багатовимірний склад понять і тісно пов’язаний характер понятійно-категорійного апарату системи соціальної безпеки. Здійснено огляд наявних визначень соціальної безпеки та їх застосування в науковому дискурсі, з’ясовано базові структурні елементи системи соціальної безпеки. Теоретичний внесок статті полягає в її підході до концептуалізації та узгодження взаємопов’язаної та багатовимірної природи концепцій соціальної безпеки для подальшого розвитку та розширення концептуальних підходів. Досліджено, що концепція соціальної безпеки стосується таких питань, як ідентичність, соціальна узгодженість, включення, виключення та дилема безпеки. Виокремлено два напрями досліджень концепту «соціальна безпека»: перший вивчає суб’єктивну конструкцію та захист ідентичності, другий розвивається відповідно до об’єктивістських онтологій, зосереджених на неминучих загрозах ззовні та важливості захисту соціальних систем, що підтримують життєдіяльність. Методологічний внесок – це чіткий і систематичний дизайн якісного дослідження, щоб сприяти прозорості, структурі та уявленню про майбутні дослідження концепцій безпеки. Хоча висновки статті в певних аспектах збігаються з більшою частиною джерел, що існують, у ній пропонуються нові ідеї та виміри для цих концепцій та подальших досліджень. За результатами дослідження варіантів дефініцій можна стверджувати, що концепт «соціальна безпека» є комплексним, містить економічні, політичні, соціальні, гуманітарні та ціннісні аспекти, відображає все те, що впливає на життєдіяльність, зокрема на середовище існування людини, на якість життя людей, робить суспільство стійким, здатним до розвитку.На підставі аналізу визначень, запропонованих провідними науковцями, удосконалено, сформовано та надано авторське визначення концепту «соціальна безпека», що, на відміну від наявних, розглядається як цілісна система взаємопов’язаних елементів, побудована на взаєминах соціальної системи і середовища з метою запобігання негативним впливам соціальних ризиків та зниження рівня небезпек, а також убезпечення від загроз соціального характеру людини, держави, суспільства, їх соціальних інтересів, цінностей і потреб.
36
Білецький, В. В. "ДИДАКТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ЗМІСТУ ПРИРОДНИЧОЇ ВИЩОЇ ШКОЛИ". Pedagogical Sciences Theory and Practice, № 3 (21 грудня 2022): 130–36. http://dx.doi.org/10.26661/2786-5622-2022-3-19.
Full textAbstract:
У статті розкриті дидактичні підходи до змісту освіти в закладах вищої освіти. Акцентована увага на модернізації освітніх підходів, що охоплюють цілісний розвиток особистості через забезпечення зростання її розумового, етичного, естетичного, емоційного, фізичного та соціального потенціалу; підготовку студентів до праці, активної ролі в економічному та громадському житті суспільства, успішної діяльності в умовах швидких змін технологій і мультикультурного суспільства. Нові підходи передбачають якісне оновлення змісту освіти відповідно до пріоритетних цілей освіти, сформульованих світовим освітнім співтовариством. На основі педагогічного дослідження виокремленні основні варіанти розгортання логіки навчання природничих дисциплін, що охоплюють: зміст наукових знань; логічну структуру підготовки матеріалу; формування пізнавальних можливостей студентів. Головною метою навчання студентів є не лише опанування ними універсальної методології природничого пізнання для аналізу природних явищ, а й розуміння сукупності загальних ідей, принципів, законів, взаємодії матеріальних об’єктів. Методологічні знання мають сприяти активізації мислиннєвої діяльності студентів, спрямованої на цілісне сприйняття реальності та процесів її пізнання. З погляду розв’язання завдань реалізації виховних функцій навчання і професійної практичної спрямованості навчання здобувачів вищої освіти доцільно, на нашу думку, відтворювати в навчальному матеріалі бібліографічні дані видатних українців, максимально спрямовувати на розвиток професійних компетентностей. Зроблено висновки щодо важливості добору матеріалу для реалізації в освітньому процесі вишу системи громадянсько-патріотичного виховання. Означено зміст громадянсько-патріотичного виховання та його мету – виховання в людини моральних ідеалів суспільства, почуття любові до Батьківщини, прагнення до миру, потреби у праці на благо суспільства. У сучасних умовах важливою громадянською якістю стає здатність людини до самовизначення, завдяки якому людина зможе розумно існувати в умовах вибору, тобто в умовах свободи та відповідальності, для утвердження у свідомості громадян України ідей патріотизму, гордості за свою суверенну державу, готовності стати на захист істинної демократії, інтересів свого народу.
37
Баландіна, Наталія Миколаївна, Микола Дмитрович Василенко, Валерія Миколаївна Слатвінська та Світлана Володимирівна Сисоєнко. "ПІДХІД ДО МОДЕЛЮВАННЯ ПОВЕДІНКОВИХ ПРОЯВІВ У СОЦІАЛЬНОМУ ІНЖИНІРИНГУ В ІНТЕРЕСАХ ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЇ". Вісник Черкаського державного технологічного університету, № 4 (15 березня 2021): 57–66. http://dx.doi.org/10.24025/2306-4412.4.2020.222064.
Full textAbstract:
Стаття покликана стимулювати інтерес до особливостей підходів до моделювання поведінки людини в інформаційному середовищі та соціальному інжинірингу з метою забезпечення безпеки інформації в інформаційному кіберсередовищі. Розглянуто проблеми побудови кількісної теорії людських систем. З огляду на те, що поведінка людини не піддається математичному моделюванню, жодна зі створених моделей не може бути застосована для здійснення поведінкового аналізу. Доведено потребу в новому методологічному підході до побудови моделі поведінки людини в цифровій сфері, спрямованої на захист інформації в соціальному інжинірингу. Запропоновано синергійно-криптографічний підхід до побудови моделі поведінкових проявів в умовах соціального інжинірингу та в інтересах захисту інформації.
38
Нерубасська, Алла, та Павло Сапега. "РОЛЬ ЕГОЇЗМУ У ФОРМУВАННІ АЛЬТРУЇСТИЧНОЇ МОДЕЛІ ПОВЕДІНКИ". Журнал соціальної та практичної психології, № 4 (27 грудня 2024): 74–79. https://doi.org/10.32782/psy-2024-4-12.
Full textAbstract:
Анотація. Автори статті ставили за мету проаналізувати, яким чином егоїзм, традиційно сприйнятий як негативна риса особистості, може позитивно впливати на формування альтруїстичної поведінки. Стверджується, що егоїзм виконує важливі захисні і мотиваційні функції, а також дозволяє індивідам краще адаптуватися до стресових ситуацій і досягати поставлених цілей. Сучасні дослідники розглядають у класичній науковій літературі поняття егоїзму як ціннісну орієнтацію суб’єкта, яка полягає у переважанні в його діяльності та поведінці корисливих особистих потреб та ігноруванні при цьому інтересів інших людей і соціальних груп, де проявом егоїстичної моделі поведінки є ставлення до оточення як до засобу досягнення власних корисливих цілей. В історії психології питання взаємозв’язку між егоїзмом та альтруїзмом привертає значну увагу дослідників починаючи з XIX ст., інтерес не згасає до тепер. У межах дослідження проаналізовано проблему в контексті еволюційної теорії Ч. Дарвіна, яка підкреслює біологічні основи егоїзму як стратегії самозбереження, звернено увагу на те, що егоїстичні тенденції мають глибоке коріння у генетичному коді людини. Розглянута позиція соціобіології, яка намагається адаптувати еволюційні концепції до аналізу соціальної поведінки, вважаючи, що поведінка людей, аналогічно поведінці тварин, може бути частково пояснена результатами природного відбору. Особлива увага приділяється нормам взаємності як кристалізації моральних суджень. Досліджується роль емпатії у розвитку альтруїстичної моделі поведінки особистості. Стверджується, що егоїзм може слугувати основою для альтруїстичної поведінки, оскільки усвідомлення взаємозалежності між особистим добробутом і добробутом суспільства може спонукати індивіда до альтруїстичних дій. Підкреслена необхідність розуміння егоїзму як складового елемента, що може сприяти розвитку здорових соціальних відносин, оскільки навіть альтруїстичні вчинки можуть мати егоїстичну мотивацію.
39
Жовтяк, Владислав. "Структурні характеристики англомовних термінів кібербезпеки в кінодискурсі". International Science Journal of Education & Linguistics 4, № 2 (2025): 68–79. https://doi.org/10.46299/j.isjel.20250402.06.
Full textAbstract:
Статтю присвячено виявленню структурних характеристик англомовних термінів кібербезпеки у кінодискурсі та встановлення їхнього кількісного співвідношення в ньому. Проведено огляд поняття дискурс та кінодискурс у лінгвістичний літературі, проаналізовано наявні праці з цієї теми, описано методи дослідження вищезазначених термінів в англомовному кінодискурсі та здійснено їхній структурний аналіз. Викладено результати дослідження та наведено перспективи подальших наукових розвідок у даній сфері. Кінодискурс розглядаємо як інтерактивну мовну та позамовну одиницю, яка поєднує вербальні й невербальні елементи комунікації в контексті кінематографа. як засіб реалізації авторської інтенції впливу на глядача. Термін – це будь-яке окреме слово чи словесне утворення, представлене інформаційно-когнітивною структурою, що позначає професійне поняття, і призначене для задоволення специфічних потреб спілкування в галузі певної професії. Кібербезпека є захищеністю життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави під час використання кіберпростору. Методологічну основу дослідження термінології кібербезпеки в кінодискурсі сформульовано на основі праць українських та зарубіжних дослідників. Досліджувані терміни представлено однокомпонентними, двокомпонентними та багатокомпонентними термінами, серед яких переважають двокомпонентні (58%), однокомпонентні становлять близько третини досліджуваних термінів (33%). Серед однослівних термінів домінують прості, які становлять п’яту частину аналізованого матеріалу. Деривати та складені однослівні терміни складають по 10% кожен. Аналізована англомовна термінологія кібербезпеки в кінодискурсі переважно (61%) побудована на іменниковій основі. Дієслівні терміни становлять 35,8%, що свідчить про важливість для сюжету здійснення професійних дій із захисту інтернет-мережі від несанкціонованого проникнення.
40
Гуйван, П. Д. "ЮРИДИЧНИЙ ЗМІСТ ОХОРОННИХ ПОВНОВАЖЕНЬ ОСОБИ У СФЕРІ ЗАХИСТУ ЇЇ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПРАВ". Прикарпатський юридичний вісник 1, № 3(28) (2020): 87–91. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).326.
Full textAbstract:
У статті розглянуто поняття «інформаційні права і свободи людини», які становлять фундаментальні основи демократичного суспільного правопорядку. Наголошується, що вказаній сфері відносин особливу увагу має приділяти держава як гарант дотримання основоположних прав людини. Позначено низку проблем інформаційного характеру, які залишаються неврегульованими. Серед них відзначено неналежну практику реалізації законодавства у сфері доступу до інформації, відсутність чітких механізмів та інституцій стосовно порядку захисту інформаційних прав. У роботі проаналізовано зміст та визначено правову природу такого явища, як приватне життя фізичної особи. З’ясовано його матеріальні та інформаційні прояви. Встановлено, що сучасне матеріальне право регулює суспільні відносини у такий спосіб, який виключає пряме втручання у сферу особистого життя. Однак є випадки, коли суспільні інтереси переважають особисті потреби та пріоритети окремої людини. За наявності колізії інтересів для правильного унормування правовідносин щодо здійснення особистих прав кожної людини та їхнього захисту від протиправних посягань необхідно у кожному разі встановлювати, перевага яких інтересів – суспільних чи суто приватних – має надаватися у застосуванні відповідного регулюючого інструментарію.
 З метою адаптації міжнародної правозастосовної практики до національної системи вивчено окремі рішення ЄСПЛ у коментованій сфері. Виявлено, що окремі суто приватні права людини можуть обмежуватися владою, і подібне втручання в принципі може визнаватися правомірним за наявності певних встановлених передумов, головна з яких – допустимість та необхідність такого втручання в демократичному суспільстві. Головним чинником подібної потреби є переважне значення суспільного прогресу у відносинах, що регулюються. Наведена позиція Суду у конкретній справі, коли нагальний та важливий публічний інтерес переважає недоторканість певних приватних повноважень особи. Зроблено висновок, що саме у подібний спосіб має будуватися діяльність національної правозастосовної системи у досліджуваній сфері.
41
ІВАНЮТА, НАТАЛЯ, та НАТАЛЯ ЗАГОРОДНЯ. "Трансформація системи джерел господарського процесуального права". Право України, № 2020/07 (2020): 32. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-07-032.
Full textAbstract:
В умовах динаміки державно-правових процесів в Україні, що відбулися останнім часом, а також у зв’язку з прийняттям нових процесуальних кодексів, які набрали чинності 15 грудня 2017 р., зокрема й Господарського процесуального кодексу України, обумовлюється необхідність звернення до ключової теоретикоприкладної проблеми господарського процесуального права – системи джерел. Судова реформа в Україні обумовлює перегляд усталених і традиційних уявлень процесуальної науки щодо системи джерел господарського процесуального права як її галузеутворюючої складової. Ефективне правосуддя, досягнення справедливого судо чинства та належний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів суб’єктів господарювання, фізичних осіб, держави у господарському судочинстві є можливим лише за наявності досконалої та зрозумілої (зокрема й для правозастосування) системи джерел господарського процесуаль ного права. Мета статті полягає у визначенні факторів, які впливають на трансформацію джерел господарського процесуального права, розкриття сучасного стану системи джерел господарського процесуального права та визначення принципу застосування і взаємодії її складових. Запропоновано до системи джерел господарського процесуального права віднести не тільки нормативно-правові акти та міжнародні договори, які є основними(традиційними) джерелами, а й нетрадиційні (квазіджерела) (господарські договори, прецеденти тлумачення, правові звичаї, принципи права), які виникають у результаті правозастовної діяльності та є допоміжним інструментарієм, який може суттєво вплинути на упорядкування питання щодо вирішення господарського спору в судах господарської юрисдикції. Визначено принцип субсидіарності, який є в основі застосування та взаємодії традиційних і нетрадиційних (квазіджерел) джерел господарського процесуального права. Окреслено основні фактори впливу на трансформацію системи господарського процесуального права: еволюція предмета господарського процесуального права, тобто звуження чи розширення переліку та характеру господарських спорів та інших правових питань; зміна національної правової системи, зокрема й у результаті конвергенції нетипових (для романо-германської правової сім’ї) процесуальних елементів (інститутів, механізмів, засобів захисту прав та інтересів); зміна режиму національної судової системи під впливом політичного режиму, історичного розвитку суспільства та держави, особливостей правової системи, правової культури населення тощо; посилення впровадження у міжнародний правовий простір, у результаті чого здійснюється розширення та визнання компетенції міжнародних судових установ, зокрема Європейського суду з прав людини; зміщення акцентів із формального підходу у вирішенні господарських спорів до природних основ їх врегулювання (звичаєве право, правила ділового обігу, верховенство права). Авторки наголошують на значенні знань щодо системи джерел господарського процесуального права для правозастосовної та правотворчої діяльності, а тематика змісту системи джерел і взаємодії її складових потребує постійної уваги наукової спільноти.
42
Олександр, ПИЛИПЕНКО. "РОЗВИТОК IНФОРМАЦIЙНОГО СУСПIЛЬСТВА ТА IНФОРМАЦIЙНА БЕЗПЕКА В УКРАЇНI". Розумовські зустрічі 215, № 11 (2024): 65–71. https://doi.org/10.5281/zenodo.13846351.
Full textAbstract:
<em>Стаття присвячена дослідженню основних етапів становлення та розвитку інформаційного суспільства в Україні, його політико–правового забезпечення та стану інформаційної безпеки в умовах війни з російською федерацією.</em> <em>Створення інформаційного суспільства в Україні є важливою умовою євроінтеграційних процесів та передумовою розвитку держави. Українське інформаційне законодавство має значну нормативно–правову базу, яка потребує постійного вдосконалення відповідно до вимог сучасності.</em> <em>Законодавчі акти, такі як Закон «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки»,, Закон «Про доступ до публічної інформації» та «Стратегія розвитку інформаційного суспільства», відіграють ключову роль у формуванні інформаційного суспільства. Вони забезпечують прозорість та відкритість влади, створюють умови для розвитку електронної комерції, підвищують ефективність державного управління та сприяють впровадженню інформаційно–комунікаційних технологій у різні сфери життя.</em> <em>Важливим аспектом розвитку інформаційного суспільства є забезпечення інформаційної безпеки. Доктрина інформаційної безпеки України (2017) спрямована на протидію ворожій пропаганді та захист прав громадян. Важливу роль у цьому відіграє електронне урядування, електронний суд та впровадження електронних паспортів.</em> <em>Гібридна війна, що включає інформаційні атаки та пропаганду, робить забезпечення інформаційної безпеки важливим елементом національної оборони. Стаття акцентує увагу на необхідності розвитку сучасної інформаційної інфраструктури, яка включає національні, галузеві та регіональні інформаційні системи, а також стимулювання високотехнологічних галузей та електронної економіки.</em> <em>У висновках підкреслюється, що розвиток інформаційного суспільства в Україні повинен базуватися на двох основних принципах: пріоритеті інтересів людини та захисті інформаційної свободи. Поєднання та гармонізація цих принципів є необхідними для уникнення конфліктів між державою і суспільством, що є особливо актуальним в умовах російсько–української війни.</em> <strong><em>Ключові слова</em></strong><em>: інформаційне суспільство, інформаційна безпека інформаційні технології, гібридна війна, Доктрина інформаційної безпеки, національна безпека протидія пропаганді</em>
43
Гребенюк, Максим. "ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ". Public management 17, № 2 (2019): 66–78. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-17-2-66-78.
Full textAbstract:
Розглянуто проблеми реформування вітчизняної спецслужби як відповідального суб’єкта забезпечення державної безпеки України. Ви- значено актуальні питання реалізації державної безпекової політики з метою пошуку оптимальних шляхів підвищення ефективності системи державного управління у сфері державної безпеки. Аргументовано стратегічну мету та завдання реформування спецслужби як важливої складової сектору безпеки і оборони України. Деталізовано перспективи розбудови вітчизняної спец- служби з урахуванням надбань позитивного досвіду і кращих практик про- відних держав ЄС. Аргументовано необхідність функціональної модерніза- ції забезпечення державної безпеки, особливо в умовах агресивної політики Кремля. Особливої уваги надано питанням недопущення дублювання функ- цій правоохоронних органів між собою за результатами реформування сило- вого блоку. Узагальнено ключові пріоритети державної політики безпеки та на їх основі сформульовано шляхи удосконалення її концептів. Визначено заходи, практична реалізація яких дасть можливість сформувати позитивний імідж вітчизняної спецслужби як суб’єкта забезпечення державної безпеки в українському соціумі так і з боку європейської спільноти. Регламентовано стратегічні завдання реформування Служби безпеки України як державно- го органу спеціального призначення з правоохоронними функціями, що за- безпечує державну безпеку. Підсумовано, що державна безпекова політика має містити комплекс основних заходів, спрямованих на створення ефектив- них, динамічних та гнучких в управлінні, фахових, забезпечених сучасними матеріальними і технічними засобами органів та підрозділів контррозвідки європейського рівня, приведення завдань, функцій і напрямів їх діяльності відповідно до сучасних потреб забезпечення національних інтересів, захисту прав людини і громадянина, суспільства і держави від зовнішніх та внутріш- ніх загроз; формування простору довіри до діяльності вітчизняної спецслуж- би у контексті державно-приватного партнерства, сприяння громадянських інституцій цьому процесу.
44
Козлова, Анна. "ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕЖИВАННЯ БАТЬКАМИ ШЛЮБНО-РОЗЛУЧНОГО ПРОЦЕСУ У СІМЕЙНИХ СПОРАХ". Proceedings of the National Aviation University. Series: Pedagogy, Psychology, № 22 (6 червня 2023): 101–10. http://dx.doi.org/10.18372/2411-264x.22.17610.
Full textAbstract:
У статті проводиться теоретичний та емпіричний аналіз дослідження особливостей переживання та поведінки батьків при розлученнях у сімейних спорах пов’язаних із вихованням дитини. 
 Мета дослідження. Виявити специфіку переживання батьками розлучень, зміни їх поведінки внаслідок судового процесу з метою розуміння, яким чином це впливає на психоемоційний стан та розвиток дитини в таких умовах задля забезпечення її найкращих інтересів. Результати. У процесі дослідження було проаналізовано ряд важливих рішень Верховного суду України, рішень Європейського суду по правам людини (ЄСПЛ), в основі яких визначені, що саме є найкращими інтересами дитини у сімейних спорах, виявлено специфіку шлюбно-розлучного процесу у сімейних спорах, а саме: через які стадії розуміння необхідності розлучення та неможливості продовження стосунків проходять батьки, які стадії емоційних переживань проходять батьки у розлученні, наявність та рівні конфліктності розлучного процесу, що суттєво впливає на поведінку батьків і відповідно змінює фокус їх уваги з виховного процесу на судовий, стратегії поведінки батьків у судовому процесі, а також стадії переживання судового процесу у сімейних спорах. 
 Висновки. За результатами проведеного дослідження було виявлено наявність надмірного навантаження на психічну діяльність батьків, що пов’язано з: процесом розпаду подружніх стосунків, особливостями переживання розлучення, стадіями переживання судового процесу, в якому в батьків формуються моделі поведінки «нападу» та «захисту», специфіку реалізації власних потреб у судовому процесі та ступеню конфлікту пов’язаного із участю у вихованні дитини. В результаті це призводить до негативного впливу на дитину, в тій частині, що судовий процес стає частиною життя дитини, унеможливлення забезпечити сприятливе середовище для виховання та розвитку дитини
45
Заяць, О. С. "ВЗАЄМОВПЛИВ ПРОФЕСІЙНОЇ ПОВЕДІНКИ АДВОКАТА ТА ПРАВОСЛУХНЯНОЇ ПОВЕДІНКИ ГРОМАДЯНИНА". Знання європейського права, № 5 (22 грудня 2021): 41–45. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i5.278.
Full textAbstract:
Статтю присвячено дослідженню правових засад взаємовпливу професійної поведінки адвоката та правослухняної поведінки громадянина, з’ясовано, що підвищення рівня усвідомленої правослухняної поведінки є одним із завдань і держави, що прагне бути правовою, і суспільства, що вважається громадянським. Зрозуміло, що питання, пов’язані з порушенням людьми встановлених законом норм, існуватимуть завжди, однак у правовій державі вони мінімізовані та не чинять масштабного впливу на ситуацію в державі та суспільстві, окрім того, існують ефективні механізми боротьби з правопорушеннями та швидкого відновлення порушених прав і свобод людини. Іншою є ситуація в державах, які тільки стали на шлях побудови правової держави й громадянського суспільства і роблять у цьому напрямі перші кроки. Звісно ж, тут рівень усвідомленої правослухняної поведінки низький, адже незадоволеними залишаються базові потреби людини в безпеці (коли людина не впевнена в тому, що в держави наявні ефективні механізми для захисту її прав і свобод, законних інтересів), тому немає можливостей для розвитку особистості та забезпечення собі гідного рівня життя. Обґрунтовано, що одним зі шляхів підвищення рівня усвідомленої правослухняної поведінки в суспільстві може стати приклад професійної поведінки адвока- та, адже через свою професійну діяльність адвокат не тільки захищає права і свободи, законні інтереси людини, а й часто першим ознайомлює людину з її правами та обов’язками в певних ситуаціях, а своєю професійною поведінкою демонструє, що досягнути справедливості можна тільки за допомогою законних та морально виправданих методів. Цим контекстом зумовлено тезу, відповідно до якої адвокат через свою професійну поведінку, яка ґрунтується на неухильному дотриманні закону та усвідомленій системі моральних цінностей, що є обов’язковим складником поведінки, може впливати на правослухняну поведінку в суспільстві. Його професійна поведінка сприяє підвищенню рівня довіри суспільства до адвокатської діяльності й зростанню кількості звернень людей за професійною правовою допомогою, що спростить процес досягнення справедливості та допоможе підвищити рівень правової освіченості громадян.
46
Ульянченко, Наталія. "МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ АНАЛІЗУ ПОНЯТТЯ «ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНЕ ПАРТНЕРСТВО У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я»". Публічне управління: концепції, парадигма, розвиток, удосконалення, № 4 (13 листопада 2023): 118–36. http://dx.doi.org/10.31470/2786-6246-2023-4-118-136.
Full textAbstract:
У статті проаналізовані методологічні засади аналізу поняття «державно-приватне партнерство у сфері охорони здоров’я». Обґрунтовано, що поняття державно-приватного партнерства є дискусійним питанням, яке порушується науковцями. Основними характерними особливостями державно-приватного партнерства, які розкривають суть та зміст даного поняття як суспільного феномену є: державно-приватне партнерство має чітко виражену публічну, суспільну спрямованість; сторонами державно-приватного партнерства є держава, в особі органів державної або муніципальної влади і приватний бізнес, в особі виконавця і постачальника ресурсів; наявність державного й приватного секторів; офіційні відносини між державними і приватними учасниками, засновані на юридичній основі; взаємовідносини сторін носять партнерський, тобто рівноправний характер та довгострокову перспективу; довгострокові відносини між державою та приватним сектором; у процесі співпраці сторін об’єднуються їх ресурси і вклади; державна власність як об’єкт партнерства або спільна участь держави і бізнесу в господарській організації корпоративного типу; фінансові ризики і затрати, а також досягнуті результати розподіляються між сторонами у наперед визначених пропорціях; перерозподіл відповідальності між сторонами партнерства з метою більш ефективного втілення проекту; мета такого партнерства полягає у реалізації суспільно-важливих проектів та програм як на загальнодержавному рівні, так і на рівні окремо взятого регіону; спільне фінансування або інвестування усіма учасниками партнерства (поєднання ресурсів державного і приватного секторів) задля досягнення спільної мети; спрямованість на втілення спільних завдань та інтересів держави і приватного сектору; предметна сфера реалізації проектів державно-приватного партнерства (галузі публічної (базової) інфраструктури та виробництво на їх основі послуг або товарів); можливість внесення приватним партнером певних інвестицій в об’єкти партнерства із джерел, які не заборонені законодавством; забезпечення вищих техніко-економічних показників результативності діяльності, ніж у випадку здійснення даної діяльності державним партнером без залучення приватного партнера; наявність дохідної складової в реалізації проекту державно-приватного партнерства; стратегічна мета утворення проекту державно-приватного партнерства, яка полягає в реалізації органом публічної адміністрації соціальних зобов’язань гарантованих інститутом держави (захист базових цінностей і потреб людини).
 Державно-приватне партнерство ми пропонуємо аналізувати як співпрацю державного (органів публічної адміністрації та органів місцевого самоврядування) та приватного партнера (приватних суб’єктів господарської діяльності) як врегульоване нормами права публічне довгострокове співробітництво, яке здійснюється переважно на конкурсно-договірній основі, із врахуванням поділу ризиків, спільного фінансування та спрямоване на ефективну реалізацію проектів, які мають важливе суспільне значення та отримання фінансової вигоди.
47
Сугоняко, Н. В. "Інформаційна діяльність у сфері права та її особливості". Форум права 58, № 5 (2019): 54–63. https://doi.org/10.5281/zenodo.3568275.
Full textAbstract:
<strong>Постановка проблеми.</strong> Нинішній стан невизначеності окремих понять тягне за собою зниження ефективності правового регулювання інформаційної діяльності у сфері права. Тому <strong>метою </strong>статі стало визначення сутності та особливості інформаційної діяльності в сфері права. В роботі використані<strong> методи</strong> аналізу та синтезу. Дослідження проводилось шляхом застосування логіко-структурного аналізу визначення понять "інформаційна діяльність" та "інформаційна діяльність у сфері права". <strong>Результатами </strong>застосування означених методів є надання визначення поняття Інформаційної діяльності, що стало основою для виділення сутності та особливостей визначення поняття "інформаційна діяльність в сфері права". В здійсненій класифікації інформаційна діяльність поділена на три основні групи: а) інформаційна діяльність, направлена на вироблення інформації (створення); б) інформаційна діяльність, направлена на задоволення інтересів суб’єктів інформаційної діяльності за допомогою дій з інформацією (збирання, одержання, зберігання, використання, поширення); в) інформаційна діяльність, пов’язана з забезпеченням прав та інтересів суб’єктів інформаційної діяльності (охорона та захист інформації). Доведено, що: а) інформаційна діяльність, направлена на створення інформації, це сукупність послідовних цілеспрямованих дій особи (психічних, фізичних) результатом яких є надання певної форми сприйнятих ззовні відомостей та їх презентації іншим особам; б) інформаційна діяльність, направлена на задоволення інформаційних потреб людини і суспільства, це цілеспрямована діяльність осіб направлена на задоволення поточних та спеціальних інформаційних потреб, що об’єктивується у формі одержання, використання інформації, поширення та зберігання інформації; в) інформаційна діяльність, пов’язана з забезпеченням прав та інтересів суб’єктів інформаційної діяльності, це сукупність правових, адміністративних, організаційних та інших заходів, здійснюваних власниками інформації або уповноваженими на те державними органами, що забезпечують збереження, цілісність інформації та належний порядок доступу до неї. У <strong>висновках</strong> зазначено, що діяльність у сфері права слід визначити як вид соціальної діяльності, що здійснюється суб’єктами права з використанням правових засобів та з метою отримання правового результату в процесі якої відбувається створення, розвиток і матеріалізація права. Визначальними ознаками такої діяльності є те, що: а) предметом такої діяльності є інформація; б) така діяльність здійснюється в рамках встановлених правил поведінки, щодо вироблення, використання та зберігання інформації; в) результатом такої діяльності є задоволення інформаційних потреб членів суспільства. <strong>Problem statement.</strong> The article tells about some problematic issues of the conceptual framework of information activity in the field of law. The current ambiguous state of certain definitions causes the reduction of information activity efficiency in the field of law. <strong>Purpose.</strong> The tasks that were to be solved by the article include the definition of the essence and peculiar features of information activity in the field of law. <strong>The methods</strong> of analysis and synthesis were used in the work. The research was carried out by using logical and structural analysis of "information activity" and "information activity in the field of law" notions. <strong>Results. </strong>The use of the specified method results in the shaping of a clear definition of information activity, which, in turn, can act as the basis for further definition of the essence and peculiarities of the notion "information activity in the field of the law". Moreover, іn author’s opinion, information activity can be divided into three main groups: a) information activity intended to produce information (creation); b) information activity intended to meet the needs of the information activity agent with the help of certain actions with information (collection, receiving, storage, use, spreading); c) information activity connected with the ensuring of the rights and interests of information activity agents (information protection and security). The author classified the information activities: a) the activity intended to create information is a set of consistent aimed actions of a person (psychical, physical) that result in shaping the data coming from outside and representing them to other persons; b) information activity intended to meet the information needs of people and society is a purposeful activity with view of satisfying current and specific information needs, which is objectified in the form of receiving, using, storing and spreading of information, c) activities connected with the ensuring of the rights and interests of information activity agents are a set of legal, administrative, organizational and other types of actions performed by information owners or duly authorized bodies that provide for the storage of information, its integrity, and a proper access procedure. <strong>Conclusions.</strong> Activity in the legal field should be defined as a type of social activity fulfilled by holders of the right with the use of legal means for the purpose of receiving a legal result; this activity is accompanied by the creation, development, and materialization of the right. The determining features of this activity include the following; a) the subject matter of such an activity is information; b) such an activity is carried out according to the established behavioral rules concerning the production, use, and storage of information; c) such an activity leads to the satisfaction of information needs of society members.
48
СЛОБОДЯНЮК, ПАВЛО. "Захист прав людини від злочинних посягань – новий доктринальний підхід". Право України, № 2018/05 (2018): 196. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-05-196.
Full textAbstract:
Конституцією України закріплено норму, згідно з якою кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, та встановлено, що ці права і свободи захищаються судом. Це положення розкрите у ряді рішень: у Європейській конвенції щодо відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів (24 листопада 1983 р.) стосовно необхідності відшкодування потерпілому шкоди, що не тільки полегшить, наскільки це можливо, травму і страждання, яких він зазнав, а також припинить соціальний конфлікт, спричинений злочином; у рішеннях Конституційного Суду України (25 листопада 1997 р., 23 травня 2001 р.) щодо удосконалення законодавства стосовно розвитку та розширення судового захисту прав і свобод людини. Метою статті є аналіз окремих проблем, пов’язаних із забезпеченням прав людини від злочинних посягань у контексті нових доктринальних підходів у межах кримінально-правових відносин. Звернено увагу на прогалини у конституційному, кримінальному і процесуальному законодавстві України, які регулюють правовідносини судового оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів досудового розслідування і прокуратури з боку громадян, права і свободи яких порушуються злочином. Обґрунтовано, що права потерпілих від злочину осіб повинні максимально можливо захищатися уже на стадії досудового розслідування кримінального провадження, тобто до розгляду судом кримінальної справи по суті та захисту судом прав потерпілого. Пропонується доктринальне вирішення проблеми поняття потерпілого шляхом визнання його не тільки стороною кримінального провадження, а й суб’єктом кримінально-правових відносин, завдяки чому зміниться погляд на правову природу відносин щодо забезпечення її прав і свобод. Доведено, що людина, яка потерпіла від злочину, перебуває за рамками кримінально-правового відношення “держава злочинець”. Водночас як жертва злочинного посягання людина не залишається взагалі поза межами правовідносин. Кожна людина, яка перебу до ст. 3 Конституції України держава відповідає перед кожною людиною за свою діяльність та має обов’язок перед людиною утверджувати і забезпечувати її права і свободи. Кожна людина має право на захист державою її прав і свобод від злочинних посягань на них, а також на відновлення порушеного злочином права або компенсацію завданої правам людини шкоди. Тому особа, що потерпіла від злочину, перебуває з державою у конституційно-правових відносинах, в рамках яких для держави виникають обов’язки щодо забезпечення особі права на захист, відновлення порушених злочинним посяганням прав, компенсацію завданої шкоди. У зв’язку із цим немає потреби змінювати потерпілу від злочину особу в суб’єкта кримінально-правових відносин, які виникають з приводу скоєння злочину між державою та злочинцем, а не з приводу наслідків злочину, які можуть мати місце, а можуть і не виникнути. Пропонується запровадити презумпцію правоти потерпілого, як противагу презумпції невинуватості, що не суперечитиме таким засадам судочинства, як “рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом” та “змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості” (ст. 129 Конституції України, статті 10, 22 Кримінального процесуального кодексу України). В умовах сучасного реформування кримінального процесуального законодавства необхідні концептуальні зміни з тим, аби потерпілий від злочину набув статусу фігури номер один у кримінальному провадженні. Врешті, одним із правових наслідків вчинення злочину має стати реальне, повне і швидке відновлення справедливості в інтересах потерпілого, територіальної громади та держави в цілому.
49
Золотухіна, Л. О. "МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОНЯТТЯ «ПУБЛІЧНИЙ ІНТЕРЕС» ЯК АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ КАТЕГОРІЇ". Прикарпатський юридичний вісник, № 1(26) (28 листопада 2019): 135–39. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(26).26.
Full textAbstract:
У науковій публікації досліджується система наукових підходів, прийомів та способів дослідження поняття «публічний інтерес» як адміністративно-правової категорії. Визначається специфіка методології дослідження співвідношення публічних та приватних інтересів в адміністративному праві з метою удосконалення їх правової регламентації. Актуальність розробки цієї теми обґрунтовується тим, що дослідження будь-якого правового процесу чи явища потребує відповідного методологічного інструментарію, що зумовлено достатньою складністю об’єктів дослідження, впливом на них значної кількості об’єктивних та суб’єктивних факторів. Поняття «публічний інтерес» є міжгалузевою категорією, що використовується в таких гуманітарних науках, як філософія, політологія, соціологія та юриспруденція зокрема. Отже, важливим є визначення специфіки методології дослідження поняття «публічний інтерес» як правової категорії та класифікація конкретних наукових методів – інструментарію наукової роботи, який буде використовуватися для доктринального дослідження зазначеного поняття. Відзначається, що методологія дослідження поняття «публічний інтерес» як адміністративно-правової категорії має ґрунтуватися на органічному поєднанні філософських, загальнонаукових та спеціально юридичних методів дослідження, а також принципів об’єктивності та історизму. Специфіка методології дослідження співвідношення публічних та приватних інтересів в адміністративному праві полягає у пріоритетному застосуванні спеціально юридичних методів юридичної догматики та юридичного моделювання, адже, попри існування визначених правових аксіом (верховенство права, примат міжнародного права, пріоритетність прав і свобод людини в механізмі правового регулювання), завданням як науковців, так і практиків є пошук та моделювання оптимального співвідношення приватних та публічних інтересів у сфері адміністративно-правових відносин. Яскравим прикладом такого моделювання є Правові висновки Верховного Суду, прецеденти Європейського суду з прав людини, в яких визначаються межі втручання держави у сферу приватних інтересів, а також підстави, умови та ступінь обмеження приватних інтересів задля забезпечення реалізації та захисту публічних інтересів суспільства та держави. У контексті євроінтеграційних процесів велике значення має використання методів порівняльного правознавства з акцентом на європейські правові цінності.
50
КУБКО, АНДРІЙ. "Державні інтереси в правовій системі України: поняття, ознаки, призначення". Право України, № 2020/06 (2020): 234. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-06-234.
Full textAbstract:
У правовій системі України запроваджені юридичні механізми, спрямовані на захист інтересів держави. Захист державних інтересів є об’єктивною необхідністю з погляду розвитку суспільства. Водночас із метою захисту державних інтересів державна влада вимушена застосовувати обмеження приватних прав, свобод і відповідних інтересів приватного характеру. Це здатне призвести до конфлікту, протиріч між соціальними інтересами, а недотримання державою правових стандартів захисту прав і свобод нерідко має наслідком юридичну відповідальність держави. Мета статті полягає у виробленні теоретичних підходів до розуміння інтересів держави, їх правильної наукової ідентифікації та співвідношення із правами та закон ними інтересами інших учасників суспільних відносин, створенні дефініції державних інтересів як об’єкта захисту у правовій системі України, а також розкритті їхніх ознак. Державні інтереси характеризуються ознакою структурності, тобто вони є складним структурним явищем: засновані на відповідних потребах і включають у себе їх усвідомлення та засоби реалізації. Крім того, ознакою державних інтересів є об’єктивність – вони засновані на потребах, які мають об’єктивний характер. Невра хування державними органами в процесі реалізації, захисту державних інтересів їх об’єктивного, структурного характеру нерідко має наслідком недостатню ефективність державно-владних механізмів, спрямованих на реалізацію, захист інтересів держави, притягнення держави до відповідальності, майнові втрати держави та шкоду її суспільному авторитету. Дійсні державні інтереси наділені ознакою публічності. Публічність як ознака державних інтересів передбачає, що вони мають в основі потреби, які є загальносуспільними за своєю природою. Такі потреби не зводяться до потреб державного апарату, посадових осіб, гілок влади, відомчих потреб. Реалізація потреб, покладе-них в основу державних інтересів, необхідна з погляду розвитку, функціонування самої держави, але водночас має загальносуспільне значення. Саме за ознакою публічності державні інтереси відмежовуються від схожих явищ, таких як відомчі інтереси, інтереси посадових осіб, державних підприємств, гілок влади. Державні інтереси характеризуються тим, що вони офіційно визнані державою та є релевантними меті задоволення загальносуспільних потреб, покладених в їх основу. Релевантність як самостійна ознака державних інтересів полягає у тому, що ці інтереси повинні отримувати реалізацію, захист із застосуванням державою юридичних засобів, найбільш ефективних, придатних для мети реалізації відповідних загальносуспільних потреб. Державні інтереси слід розуміти як об’єктивні визнані державою інтереси, засновані на загальносуспільних (публічних) потребах і релевантні до цих потреб із погляду правових засобів їх реалізації.