Academic literature on the topic 'Навички інтелектуальні'

У статті розглянуто суть поняття «технічні навички» як сукупність форм рухів, прийомів гри на ударних інструментах, які дають змогу вільно, упевнено та стабільно виконувати ігрові завдання, ритмічні послідовності, музичні твори. Систематизовано технічні навички гри на ударних інструментах учнів-початківців у чотири групи: навички готовності ігрового апарату (постава, посадка, положення корпусу і рук відносно паличок, інструментів), слухові навички (чуття темпу, метру, ритму, навички вслухатися у власну гру, у гру іншої партії); інтелектуальні навички (концентрація уваги, розуміння та називання рухових операцій, дій, знання алгоритму (послідовності) дій, навички читання нот); виконавські навички (вільність, свобода рухів, доцільність, спритність, керованість рухами: координованість гри руками та ногами, просторова точність удару, звукова рівність); навички виконання різних прийомів гри (удар, дріб); навички копіювання (уміння повторювати за викладачем ігрові рухи, прагнення покращувати власний ударний звук, вдосконалювати стабільне та впевнене виконання). Описано досвід навчання учнів у класі ударних інструментів. Виділено групи методів: словесні (пояснення, бесіда, розповідь); наочно-слухові (показ, спостереження, демонстрування прийомів гри на ударних інструментах викладачем); практичні (робота учнів на інструменті, вправи); аналітичні (порівняння та узагальнення, розвиток логічного мислення); емоційні (підбір асоціацій, асоціативних рядів образів, художніх вражень, ігор); інтегровані. Запропоновано власний метод розвитку навичок читання нот із листа та розуміння нотного тексту за допомогою спеціального способу запису нот для ударної установки. Цей метод дає змогу учням-початківцям швидко записувати ритмічний матеріал, переходи та різні елементи барабанної техніки, сприймати, розпізнавати, розуміти і виконувати ритмічні послідовності на барабанній установці.

У статті досліджуються методичні аспекти розвитку художньої компетентності школярів юнацького віку засобами мистецького краєзнавства. Формулюється авторська позиція: мистецтво рідного краю – це важливий засіб поєднання світової, національної та регіональної художніх культур; регіональне мистецтво може бути важливим чинником розвитку художньої компетентності старшокласників, що особливо актуально у переддень початку самостійної діяльності випускників закладів загальної середньої освіти. Стосовно категорії «компетентність» автори вважають, що це активований особистісний досвід (знання, уміння, навички), який набуває нового практичного змісту як основа самостійної діяльності індивіда. Обґрунтовується структура художньої компетентності як інтелектуально-емоційно-діяльнісний комплекс-потенціал, що забезпечує здатність особистості розуміти мистецтво, емоційно реагувати на нього, брати участь у художньо-творчій діяльності. На думку авторів, виділення вказаних складників дає змогу диференціювати вектори педагогічного впливу у процесі розвитку художньої компетентності учнів старших класів. Узагальнено прийоми та методи розвитку художньої компетентності: «відкриття», тематичних запитань, «мистецького шифру», «знайди спільності» (інтелектуальний складник); «сенсації, інтриги, таємниці», «перевтілення», рольової гри (емоційний складник); репортажне фото, драматизації, драматичного етюду, імпровізації тощо (діяльнісний складник). На прикладах доведено: опора на принцип мистецького краєзнавства забезпечує гнучкий, варіативний зміст, впливає на інтелектуальний складник художньої компетентності через сприймання учнями мистецьких зразків зі свого життєвого середовища, викликає емоційно позитивний інтелектуальний стан «впізнавання», «відкриття», особливої уваги до звичного мистецького явища. Присутність мистецького зразка рідного краю серед видатних світових творінь викликає позивне емоційне реагування, збагачує високі (інтелектуальні, моральні) почуття, активує творчий потенціал школярів.

Стаття присвячена розкриттю проблемі формування пізнавальних інтересів та інтелектуального розвитку у молодших школярів, проблемі співвідношення навчання і розумового розвитку. Автори пропонують підхід до формування у молодших школярів пізнавальних інтересів в процесі навчальної діяльності. У статті досліджуються проблеми розумового та інтелектуального зростання учнів, що зумовлюють розвиток розумової діяльності школярів та підвищують їх інтелектуальний рівень. Зазначено, що в молодших класах в учнів формуються основні інтелектуальні уміння, необхідні для успішного оволодіння курсом середньої школи, розвиваються пізнавальні сили і здібності дітей, зміцнюються їхні уміння і навички самостійно засвоювати й осмислювати навчальний матеріал. Найважливішою умовою виховання цих якостей є підвищення пізнавальної активності дітей, розвиток пізнавальних інтересів та інтелектуальний розвиток молодшого школяра. На основі аналізу психолого-педагогічної літератури, визначено, що інтелектуальний розвиток дитини в більшості залежить від того, в якому віці починають з нею займатись і наскільки інтенсивною буде її розумова робота. Підкреслено, що розумовий розвиток включає в себе ряд психічних процесів, таких як розвиток спостережливості та сприйняття, пам’яті, мислення, уяви, уваги і кожен з цих процесів пов’язаний з іншими. Наголошено, що до початку молодшого шкільного віку сприйняття і пам’ять уже пройшли досить довгий шлях розвитку. Завдяки переходу мислення на новий, вищий щабель, відбувається перебудова всіх інших психічних процесів: пам’ять стає смисловою, а сприйняття осмисленим. Перехід мислення на новий щабель і пов’язана з цим перебудова всіх інших пізнавальних процесів складають основний зміст розумового розвитку в молодшому шкільному віці. Зауважено, що навчання та виховання ґрунтується на активній позиції школярів, їхній пізнавальній самостійності. Актуальним сьогодні є впровадження в навчаль[1]ний процес таких засобів активізації, як системи пізнавальних, інтелектуальних і творчих завдань, різні прийоми співробітництва і навчального діалогу, групової та індивідуальної роботи, що сприяють зміцненню інтересів дітей.

Вступ. У статті проаналізовано феномен комунікативної креативності особистості, визначено її як гнучку навичку майбутніх фахівців. Показано відмінності у розвитку різних видів спрямованості у спілкуванні здобувачів із різним рівнем комунікативної креативності. У статті проаналізовано явище комунікативної креативності особистості, визначеного як гнучкої навички майбутніх фахівців. Показані відмінності в розробці різних типів орієнтації у спілкуванні заявників з різними рівнями комунікативної креативності. Показано, що комунікативна креативність – це гнучка навичка майбутнього фахівця і яка позитивно позначається діалогічності у спілкуванні, стоячи на заваді неконструктивним типам комунікативної спрямованості (маніпулятивної, авторитарної, індиферентної, конформної).У сучасній науці проблема комунікативної креативності мало досліджена, незважаючи на те, що креативність визнається гнучкою навичкою фахівця XXI століття. Статус комунікативної креативності недостатньо визначений, а емпірична обізнаність щодо її психологічних характеристик вкрай мала. Усі ці обставини зумовили необхідність вивчення особливостей комунікативної творчості майбутніх фахівців різного профілю.Мета дослідження – визначення особливостей спрямованості у спілкуванні майбутніх спеціалістів залежно від рівня комунікативної компетентності.Наукова новизна. Комунікативна креативність – це стабільна характеристика особистості, яка містить інтелектуальні, емоційні та поведінкові компоненти, сукупність якої сприяє нестандартним рішенням у комунікативних ситуаціях, прояву творчості в спілкуванні, покоління оригінальних ідей та способів комунікації, вибір оптимальних стратегій. Комунікативна креативність – це здатність людини до незвичних та ефективних шляхів вирішення проблем, зміцнюючи комунікативні особистісні фактори, це здатність відкрити принципово нові або новітні рішення для розв’язання завдань у спілкуванні. Комунікативна креативність забезпечує нестандартні та ефективні способи вирішення проблем за рахунок збільшення комунікативного фактора. Емпіричний аналіз комунікативної креативності був реалізований шляхом застосування методики О. Саннікової та Р. Белоусової для вивчення комунікативної творчості, а також методології С. Братченка для вивчення орієнтації людини в комунікації.Висновки. Показано, що комунікативна креативність є гнучкою навичкою майбутнього фахівця і позитивно сприяє діалогічності у спілкуванні, визначаючи опір неконструктивним типам комунікативної спрямованості (маніпулятивної, авторитарної, індиферентної, конформної).