Journal articles on the topic 'Недільні школи'

Мета статті полягає у з’ясуванні різноплановості громадського служіння лемків-емігрантів в еміграційних осередках в Америці. Завданнями розвідки є з’ясувати інформаційний потенціал газет «Наш лемко» та «Лемко» для реконструкції культурно-просвітницького життя американських лемків у міжвоєнний час, а також відтворити багатоманітність його форм і проявів. Дослідницька методологія спирається на звичне для праць з історії науки поєднання принципів (історизму та об’єктивності) і методів (філософських, загальнонаукових і спеціально-історичних) наукової праці. Особливо значущими були методика джерелознавчого аналізу (на етапі збору та критики емпіричного матеріалу), а також компаративний і типологічний методи (на реконструктивному та наративному етапах). Наукова новизна статті полягає у спробі цілісної реконструкції культурно-просвітницької праці представників русинської еміграції на американському континенті у міжвоєнний час за матеріалами газет «Наш лемко» і «Лемко». У підсумку проведеного дослідження було доведено, що культурно-просвітницька праця русинської спільноти на чужині виявилася напрочуд різноплановою й активною. Це особливо є вражаючим з огляду на те, що лемки здебільшого були людьми доволі скромного достатку, адже працювали переважно фізично та за наймом. Незважаючи на це, в осередках компактного проживання на американському континенті (Нью-Йорку, Чикаго, Філадельфії, Монреалі, Вінніпезі, Торонто та ін.) лемки створили гідне поваги розмаїття культурних практик – закладали музеї, організовували фольклорні фестивалі, творили просвітні інституції та недільні школи, видавали власну періодику та навчальну літературу тощо. Ця жертовна праця, котра була ведена у дусі принципового соборництва, стала значущою й інтегральною частиною культурних змагань всього закордонного українства у ХХ ст. Вона також вплинула на долі самого русинства, адже вберегла його від розчинення в полікультурному світі у другій половині ХХ ст., коли Лемківщина була спустошена тоталітарними режимами, а її населення виявилося насильно розпорошеним багатьма країнами світу.

У статті здійснено аналіз розвитку теоретичних основ і практики позашкільної освіти, який дав можливість автору зробити узагальнення, що вона має свою історію, зумовлену багатогранністю змісту і форм здійснення. Автор констатує, що роком народження позашкільної освіти в Україні як унікальної освітньої ланки вважається 1918 р. В уряді молодої української держави саме цього року громадський діяч, видатний педагог С. Русова очолила два відділи – шкільного виховання та позашкільної роботи. До 1917 р. простежувалися лише певні елементи цієї роботи. Термін «позашкільна освіта» в сучасному значенні увійшов у понятійний апарат у кінці ХІХ ст. У дослідженні наголошується, що початок ХХ ст. характеризується бурхливими політичними і соціальними змінами. Розвиток демократії, зростання національного руху в країні сприяли активізації роботи з дітьми та підлітками, що стало об’єктивною необхідністю виховання нової особистості і зумовило розширення мережі освітніх закладів у сфері дозвілля: функціонували недільні школи, різноманітні гуртки й курси, Народні будинки, які здійснювали культурно-освітню роботу, організовували лекції, вистави, екскурсії, створювали драматичні й хорові колективи, бібліотеки-читальні тощо. Було створено перші клуби для дітей і підлітків із бідних сімей з метою організації їхнього дозвілля, урахування інтересів до театру, музики, науки, образотворчого мистецтва тощо. У статті виокремлюються особливості позашкільної освіти на початку ХХ ст.: розширення її змісту та урізноманітнення форм організації в позашкільних та інших навчальних закладах. Йшов пошук шляхів розвитку освіти дітей поза школою. Велася аналітична робота, приходило усвідомлення необхідності створення умов для позашкілля. Цей час розглядається як підготовчий у створенні системи позашкільної освіти. Характерним для 20–30-х рр. ХХ ст. автор називає зв’язок виховання з виробництвом, який давав дітям можливість, ознайомившись із декількома професіями, обрати ту чи іншу з них відповідно до власних здібностей і бажань, що сприяло їхній соціалізації в суспільстві. У публікації обґрунтовано, що в 1930–1940 рр. система позашкільної освіти набувала подальшого розвитку. Мережа позашкільних закладів, зміст позашкільного виховання орієнтувалися на зв’язок із життям, вирішення завдання всебічного розвитку особистості, підготовку до праці та продовження навчання.

Майба О. К. Структура формування християнських православних цінностей дітей молодшого шкільного віку у процесі хорової діяльності.
 У статті розглядається структура формування християнських православних цінностей дітей молодшого шкільного віку у процесі хорової діяльності. Аналізуються зміст виокремлених компонентів, які у тісному взаємозв'язку поступово готують дитину до найвищого рівня прояву формування християнських православних цінностей через церковний спів в умовах недільної школи.

У статті йдеться про перші фази громадської активності Михайла Драгоманова, пов’язані з учителюванням у недільній школі й теоретично-педагогічнимиобґрунтуваннями на сторінках столичних часописів потреби запровадженняукраїнської мови в початковій освіті. Саме ці аспекти духовно-практичної діяльності нібито зблизили його з українофілами. Проблема осмислюється в контексті суспільно-політичної тактики вченого та його світоглядно-ідеологічнихпріоритетів. Увагу акцентовано на особливостях дієзи та її кінцевих цілях. Залучення рідного слова в педагогічну практику, як і студіювання народних елементівзагалом, мали стати в Драгоманівській системі засобом утвердження російськоїідентичності й одним із напрямків русифікації української суспільності.

У статті висвітлено життєвий і творчий шлях Бориса Дмитровича Грінченка, зокрема, розглянуто та проаналізовано основні напрямки його літературної, педагогічної, громадсько-просвітницької діяльності, а також науково-педагогічні напрацювання в галузі народного шкільництва із застосуванням принципів народної педагогіки та національних ідеалів, визначено внесок у становлення і розвиток української національної школи.
 Зазначено, що Б. Грінченко одним із перших, в умовах тотальної заборони поширення української мови, порушив питання застосування рідної мови у навчальному процесі, зокрема недільних шкіл. Таким закладом стала приватна школа для дівчат Христини Алчевської в с. Олексіївка Катеринославської губернії, де Борис Дмитрович шість років вчителювання (1887-1893 рр.) втілював свої ідеали побудови національної школи, таємно ознайомлюючи учнів з українською мовою.
 Згідно принципів народної педагогіки Б. Грінченко популяризував нові інноваційні форми та методи організації навчально-виховного процесу, не визнаючи фізичних покарань, виступаючи за зближення комунікації між вчителем та учнями. Навчання рідною мовою стало основним кредом Грінченка-вчителя. При цьому Борис Дмитрович був прихильником використання найкращих надбань прогресивних педагогів, застосовуючи діалектичну єдність мислення та мови, вважаючи останню виразником національних ознак: етнографічних, ментальних та світоглядних.
 Особливою увагою Бориса Дмитровича користувалася література для народного читання, якій він присвятив спеціальну статтю «Популярні книжки». Педагогічні погляди Б. Грінченка відображені і у його численних працях: «На безпросветном пути» (1905), «Якої нам треба школи» (1906), «Народні вчителі і українська школа» (1906), «Перед широким світом» (1907) та численних художніх творах про учнів та вчителів.
 Невідꞌємну частину громадсько-просвітницької діяльності Бориса Грінченка займає видавнича діяльність, яка особливого масштабу набула у Чернігові, де він організовує єдине в той час в Україні народне видавництво на україномовні книжки. Робота на цій ниві виявилась плідною, адже за період з 1894 по 1902 роки Б. Грінченко видав близько 50 книжок для народу загальним накладом близько 170 тисяч примірників, серед них твори видатних класиків.
 Видатною заслугою Б. Грінченка є видання чотиритомного «Словаря української мови» (1907-1909) на 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, що охопили період від І. Котляревського до початку ХХ століття. Попри критику видання, значною заслугою Б. Грінченка є той факт, що в Словнику представлено мовне багатство тогочасної України – від сходу до заходу, що утверджувало споконвічну ідею єднання українського народу, а отже Словник можна вважати обличчям української нації, що підняв статус української мови та утвердив право народу на самовизначення.
 Головним сенсом життя та діяльності Б. Грінченка була боротьба за українську національну справу. Так, у своїх «Листах з України Наддніпрянської», надрукованих у газеті «Буковина» в 1892-1893 рр., Борис Дмитрович подає критичний огляд тогочасного суспільства, звертаючись до аналізу причин занепаду національних змагань, та висуває думку щодо активізації процесів відродження.

У статті розглянутий стан і діяльність українознавчих шкіл і шкіл вихідного дня у різних країнах світу. Такі школи сьогодні грають значну роль у збереженні української культури та духовності у багатонаціональному іншомовному культурному середовищі. Метою статті є стислий історичний огляд і висвітлення діяльності українознавчих шкіл в Сполучених Штатах, Канаді і Австралії, сучасний стан і перспективи їх розвитку та зв’язки з Україною.
 У статті наведений приклад школи українознавства імені Тараса Шевченка у м. Парма, штат Огайо, історія її роботи і сучасний стан. Розглянута ситуація налагодження зв’язків між українознавчими школам різних країн завдяки науковій діяльності Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою, результатом якої з’явилося проведення першого світового форуму українознавчих суботніх та недільних шкіл, де були присутні викла­дачі тридцяти шести країн, а також працювала комунікативна он-лайн платформа для обміну досвідом та навчальними матеріалами для модернізації та запровадження інновацій в освітній процес українських шкіл за кордоном, а також для поширення знань молоді українського походження про її культуру й історію. Цей результат важливий тим, що досі був відсутній реєстр українознавчих шкіл за кордоном, і це роз’єднує педагогів різних країн, в тому числі й України, обмежує їхні можливості обмінюватися досвідом.
 Вказано, що сучасна ситуація з переходом на дистанційну форму освіти розкрила можливості охоплення навчанням більшої кількості української молоді, що може збільшити кількість дітей завдяки зручності і новим технологіям.
 Зроблено висновок про значення українознавчих шкіл для під­тримки та розвитку ідентичності молоді українського походження, про необхідність підтримки таких шкіл з боку України, а також про актуальність питання налагодження зв’язків викладачів шкіл з різних країн.

<em>У статті розкрито особливості здійснення діяльності жіночих</em> <em>навчальних закладів Полтавської губернії наприкінці ХІХ – початку</em> <em>ХХ століття з підготовки майбутніх учителів і вихователів. Акцентується</em> <em>увага на тому, що поштовхом для практичної підготовки педагогічних кадрів</em> <em>стало затвердження у 1874 році «Положення про педагогічні класи». Окрема</em> <em>увага приділена поглядам К. Ушинського та Є. Кивлицького щодо жіночої</em> <em>професійної педагогічної освіти. З’ясовано, що у Полтавському інституті</em> <em>шляхетних дівчат, жіночих гімназіях і прогімназіях (державних і приватних)</em> <em>губернії, Полтавському жіночому єпархіальному училищі належної уваги</em> <em>надавали вивченню «Педагогіки», методик викладання предметів початкової</em> <em>ланки освіти. Розкриваються особливості підготовки в педагогічних класах</em> <em>середніх жіночих навчальних закладах Полтавської губернії. Підкреслено</em> <em>важливість проходження педагогічної практики у процесі набуття</em> <em>професійних знань, умінь і навичок майбутніх учителів початкової освіти,</em> <em>виховательок і наставниць в жіночих навчальних закладах Полтавської</em> <em>губернії наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Окреслено особливості</em> <em>організації педагогічної практики на базі власно створеної жіночої недільної</em> <em>школи.</em>

В реаліях сьогодення, коли система освіти України перебуває у процесі реорганізації, особливої актуальності набуває переосмислення й імплементація найкращих здобутків історико-педагогічного досвіду минулого. Вагому роль у національно-просвітницькому русі відігравало українське жіноцтво, яскравими представницями якого були Софія Русова і Христина Алчевська. У статті поглиблено та розширено відомості про освітню і громадську діяльність Х. Алчевської та С. Русової як видатних педагогів другої половини ХІХ – першої чверті ХХ ст. Представлено постать Х. Алчевської як прогресивного педагога-просвітителя, фундаторки приватної жіночої недільної освіти, засновника і мецената навчальних закладів для жінок і дорослих. Дослідниця втілювала принципи різностороннього виховання та навчання, запроваджувала й популяризувала інноваційні форми та методи організації освітнього процесу, розробляла навчальні посібники і програми, проводила діагностику рівня професійної компетентності педагогів, популяризувала ідею доступності освіти для широких верств суспільства. С. Русову репрезентовано як організаторку першого в Україні національного дитячого садка, авторку концепцій національної системи освіти, україномовної школи та закладів дошкільного виховання, фундаментальних теоретико-методологічних принципів навчання і дошкільного виховання, активну громадську діячку, яка втілювала ідею розбудови українського національного шкільництва на державному рівні в період існування УНР. У висновках доведено, що педагогічні здобутки Х. Алчевської і С. Русової стали основою національної української педагогіки, зміцнили й розвинули прогресивні ідеї освітнього руху в Україні.

Мета дослідження – реконструювати процес вшанування постаті Т.Г. Шевченка на Чернігівщині середини ХІХ – початку ХХ ст. в контексті утворення української національної памʼяті. У статті застосовано історико-генетичний й історико-системний методи. Наукова новизна полягає в комплексному осягненні процесу вшанування постаті Т. Шевченка на Чернігівщині як важливого націотворчого чинника українства в сер. ХІХ – на поч. ХХ ст. Висновки. Осередками колективної памʼяті про Т. Шевченка були спочатку українські родини, маєтки яких у 1840-х–1850-х рр. стали місцями перебування митця в краї. На поч. 1860-х рр. памʼять про Т. Шевченка почала формуватися в осередках свідомого українства – Чернігівській українській громаді й недільній школі. Антиукраїнська політика царату негативно впливала на формування національної памʼяті про Кобзаря. Традиція збереження памʼяті про Т. Шевченка відобразилася в діяльності чернігівського земства, українських молодіжних гуртків 1880-х рр. Відродження Чернігівської української громади в 1893 р. сприяло активізації формування національної памʼяті про Т. Шевченка. Наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. засобами цього процесу стали Шевченкові роковини, публікація творів і портретів, музеєфікація спадщини. У 1906–1911 рр. чернігівські просвітяни проводили Шевченкові вечори пам’яті, читали реферати, організовували панахиди, збирали кошти на будівництво пам’ятника Т. Шевченку в Києві тощо. Просвітянська діяльність впливала й на органи земського та міського самоврядування. Вшанування Т. Шевченка викликало спротив імперських сил. Проте в Чернігові, Городні, Конотопі, Ніжині, Новозибкові, селах краю формувалася національна памʼять і культ Т. Шевченка як символу волелюбної української нації.

Дана стаття розкриває організацію освітньої роботи членами Харківського товариства поширення в народі грамотності протягом 1869-1920 рр. Розкрито основні ідеї членів Товариства щодо організації навчання й виховання дітей. Схарактеризовано діяльність товариства у сфері дошкільної, шкільної, позашкільної освіти та просвіти дорослих. Так, визначено мету дошкільної освіти (всебічний і гармонійний розвиток особистості), форми і методи роботи з дітьми дошкільного віку (ігри, ручна праця, прогулянки, розповіді, музичні заняття тощо) у дитячих закладах Товариства. Розкрито діяльність Товариство у сфері шкільної освіти: збільшення мережі шкіл, збільшення терміну навчання (з 3-річного на 4-річний курс початкової школи), упровадження нових навчальних предметів (гігієна, малювання, музика, ліплення), використання різних форм (вечори, шкільні свята, літературні ранки) та методів навчання й виховання дітей (словесні, наочні, практичні методи), створення шкіл або окремих класів для учнів з особливими освітніми потребами. Охарактеризовано діяльність Товариства у сфері позашкільної освіти та просвіти населення, а саме: відкриття відповідних закладів (Народного будинку, народних бібліотек, народного театру, недільних шкіл і курсів, додаткових шкіл для підлітків), організація та проведення просвітніх заходів (народних читань, лекцій, бесід, виставок, вистав, свят, масових гулянь, концертів, літературних, вокальних, музичних і танцювальних вечорів, занять із дітьми з трудового і фізичного виховання тощо), ведення музейної справи, організація материнських і батьківських гуртків тощо. Розкрито проблеми з організацією освітньої роботи Товариства, а саме: недостатня кількість вихователів, їх низький статус, низька плата, недостатня кількість дитячих установ, важкість пристосування програм навчання в дитячих закладам до місцевих умов, недостатня практична підготовка педагогів.

<em>У статті йдеться про появу у містах Чернігівської губернії недільних шкіл на початку 60-х років ХІХ ст. Звертається увага на витоки недільної форми навчання, її</em> <em>специфіку, учительський та учнівський контингенти, джерела фінансування й матеріальну базу; з&rsquo;ясовуються причини згортання недільної освіти, обмежувальні кроки</em> <em>уряду щодо неї та значення недільних шкіл для підвищення рівня грамотності населення.</em> &nbsp;

У статті йдеться про недільні школи, як нетрадиційний тип закладу освіти, який виник в Україні у ХІХ ст., і призначався для дорослого населення з числа робітників, селян, ремісників, які не отримали системної початкової освіти і залишалися неписьменними. Показано значення цього виду закладів освіти для українського народу та роль жінок у їх становленні та розвитку.

У статті проаналізовано чинники, які вплинули на підготовку дошкільних працівників до організації трудового виховання дітей у період кінця ХІХ – першої половини ХХ століття. З’ясовано, що окремі теоретичні й методичні аспекти зазначеної проблеми розкрито в працях науковців. Так, питання наступності трудового виховання дітей дошкільного та молодшого шкільного віку вивчали А. Богуш, 3. Борисова, Г. Люблінська, М. Машовець, О. Проскура, О. Савченко; різні аспекти розвитку дошкільного виховання та початкової школи досліджували Н. Антонець, О. Барило, Л. Березівська, Г. Білавич, О. Бондар, О. Драч, 3. Нагачевська, С. Попиченко, І. Улюкаєва, А. Січкар, О. Сухомлинська; внесок окремих персоналій у розвиток дошкільного виховання взагалі та організацію питань трудового виховання дітей дошкільного віку зокрема вивчали Т. Василенко, О. Венгловська, О. Джус, О. Зайченко, Г. Іванюк, Т. Куліш, О. Пшеврацька, А. Січкар, О. Сухомлинська. Вихідні методологічні положення дослідження ідей трудового виховання дітей дошкільного віку у вітчизняній педагогічній думці ґрунтуються на здобутках українських учених таких, як: О. Адаменко, О. Аніщенко, Л. Березівська, Н. Гупан, Н. Дічек, Г. Іванюк, Я. Калакура, Є. Коваленко, Г. Корнетов, Д. Раскін, О. Сухомлинська. Однак, проведений аналіз свідчить, що питання підготовки кадрів дошкільного профілю до організації трудового виховання дітей у кінці ХІХ – першій половині ХХ століття спеціально не вивчалися науковцями. Установлено, що розвиток питань підготовки дошкільних працівників до організації трудового виховання дітей у досліджуваний період був зумовлений низкою чинників, а саме: соціально-політичними та соціально-економічними умовами розвитку України, проведенням з’їздів з питань організації народної освіти, розширенням мережі дошкільних закладів, заснуванням педагогічних курсів та Фребелівського інституту, виданням першого журналу з дошкільного виховання, відкриттям закладів для дітей-сиріт та жіночих недільних шкіл, підвищенням рівня жіночої освіти, формуванням державної системи піклування про дітей дошкільного віку, розробкою спеціальних педагогічних рекомендацій для вихователів, створенням Товариства народних дитячих садків, прийняттям низки урядових постанов та наказів.