Academic literature on the topic 'Політичні конфлікти'

Російська агресія проти України сприяла відновленню уваги до військово-політичних конфліктів на пострадянському просторі та досвіду їх врегулювання. Особливо тих, які відбувалися за безпосередньої участі Російської Федерації, а саме – Придністровського та конфліктів у Грузії. Незважаючи на часову віддаленість та різні історичні умови, саме Придністровський конфлікт є найбільш релевантним для України за рядом чинників. Україні важливо врахувати досвід Придністровського конфлікту, спроби його врегулювання при визначенні напрямів та засобів реалізації політики щодо деокупації окремих районів Донецької та Луганської областей і Криму. В аналітичній доповіді: - проаналізовано Придністровський конфлікт та спроби його врегулювання; - визначено позиції основних акторів щодо врегулювання цього конфлікту: Республіка Молдова та Придністров’я - як сторони конфлікту; ОБСЄ, Україна та Російська Федерація – як посередники; ЄС та США – як спостерігачі; - проаналізовано основні етапи та сучасний стан переговорного процесу; - зроблено висновки та запропоновано рекомендації, важливі для ухвалення рішень щодо припинення війни на Сході України та деокупації Криму й ОРДЛО.

Підручник містить базові теоретичні положення соціології та політології як складових інтегральної навчальної дисципліни – соціально-політичні студії. В ньому представлено історію зародження та розвитку суспільно-політичної думки у світі та в Україні; зміст соціальних і політичних законів та закономірностей функціонування суспільства та політичної сфери зокрема; розкрито характер соціальної поведінки людей, груп, спільнот, суспільно-політичних явищ, процесів, політичних конфліктів; окреслено наукові вимоги до проведення соціологічних досліджень; окреслено особливості політичного менеджменту і маркетингу, тенденції геополітики і світових політичних процесів. Підручник може бути корисним для студентів, соціологів, політологів, педагогів та для усіх осіб, які цікавляться специфікою суспільно-політичних явищ і процесів у історичній ретроспективі та в сучасну добу.

Навчально-методичний посібник містить тематичний план дисципліни, короткий зміст лекцій, питання до практичних занять, рекомендовану літературу за темами та до курсу в цілому, завдання для самостійної роботи, питання для підготовки до екзамену. У виданні висвітлено питання, пов’язані з теорією міжнародних відносин, надано понятійно-категоріальний апарат курсу, простежено особливості міжнародних відносин у різні періоди, розглянуто основні геополітичні концепції світоустрою як у історичній ретроспективі, так і в умовах сучасного світового політичного процесу, досліджено основних учасників міжнародних відносин, їхні характеристики та роль, розглянуто мирне співіснування, міжнародну співпрацю, міжнародну безпеку, зокрема наявні загрози, міжнародні конфлікти, глобальні проблеми людства та шляхи їх вирішення. Окрему увагу приділено місцю України у світі, її зовнішній політиці. Посібник призначений для здобувачів вищої освіти Національного університету «Одеська юридична академія».

У монографії розглянуто багатонаціональний суспільно-політичний, соціокультурний простір України 90-х рр. ХХ – поч. ХХІ ст. у науковому дискурсі вчених, полілозі державних органів і громадських рухів. Проведене комплексне дослідження національних меншин як суб’єкту українського державотворення, визначального чинника соціокультурного поступу, соціально-політичних трансформацій і водночас політичної нестабільності в умовах зовнішньополітичних викликів 90-х рр. ХХ – поч. ХХІ ст., яка наближає українське суспільство до своєрідної точки біфуркації – нового стану, перспективних рішень для розв’язання конфліктних ситуацій. Монографія є першим спеціальним дослідженням історії національних меншин України в контексті суспільно-політичних трансформацій 90-х рр. ХХ ст. – поч. ХХІ ст. з використанням значного масиву історико-політичних матеріалів і введених у науковий обіг архівних документів. Книга розрахована на науковців, викладачів, студентів і всіх, хто цікавиться історією.

Відносини між Російською Федерацією (РФ) та Україною визначаються насамперед міждержавним конфліктом із збройною складовою в Донецькій та Луганській областях. Спроба незаконної анексії Росією території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя в 2014 р. та їх окупації, збройне протистояння на Донбасі зумовлюють довгостроковий характер міждержавної конфронтації. Цей конфлікт є асиметричним. Для України наслідки протистояння з РФ – життєво важливі, а перебіг конфлікту впливає майже на всі значущі соціальні процеси. Натомість керівництво Росії розглядає Україну переважно одним з полів конкуренції із Заходом задля «утвердження позицій Російської Федерації як одного з впливових центрів сучасного світу». Пострадянський простір визначений пріоритетом зовнішньої політики Росії, водночас більше значення надається співробітництву з державами, які беруть участь у російських інтеграційних проєктах. Стратегією економічної безпеки РФ на період до 2030 року, ухваленою в 2017 р., пріоритетом розвитку російської економіки визначено створення умов для реалізації стратегічних національних пріоритетів РФ. Так констатується підпорядкування економіки реалізації насамперед стратегічних цілей, визначених політичним керівництвом. Економічний тиск Росії, який був важливим інструментом її політики щодо України й до 2014 р., після початку агресії набув якісно нового рівня. Так само як і застосування воєнних інструментів, обмеження українського експорту, припинення транзиту українських товарів російською територією, спрямоване, зокрема, на виснаження економічних ресурсів України та обмеження її розвитку, а також примушення політичних лідерів нашої держави до прийняття вимог Кремля. Російська Федерація продовжує докладати зусиль для максимального послаблення залежності від економічної співпраці з Україною. Йдеться про зменшення ролі України як транзитної держави для експорту російських енергоносіїв, розірвання усталених коопераційних зв’язків, насамперед у сфері військово-промислового комплексу. Російська політика практично не зважає на інтереси російського бізнесу, які зберігаються на території України, попри суттєве зменшення відповідної активності порівняно з максимальними рівнями, досягнутими на початку 2010-х років. Головним пріоритетом є прагнення утримати Україну в орбіті свого впливу, що в майбутньому має забезпечити компенсацію нинішніх втрат, зокрема й економічних.

Стратегічна конструкція Великого Близького Сходу (ВБС) була довготерміновою інтелектуальною та аналітичною проблемою в американській політичній думці після закінчення «холодної війни». В її розробку фундаментальний внесок зробили Генрі Кіссінджер та Збігнев Бжезинський, теоретичні доробки яких виступають як взаємодоповнюючі та неконкурентні. Концепція Великого Близького Сходу складалася й еволюціонувала протягом певного періоду, при чому її інтелектуальне й доктринальне бачення розрізнялися. У практичному плані її використання обумовлювалося основними цілями США на Великому Близькому Сході.
 Ціль найвищої пріоритетності — подолати глобальний тероризм та його спонсорів, на допустити потрапляння ЗМЗ в руки небезпечних держав-ізгоїв, а також стримати всі форми агресії, що йтимуть від цих держав. Друга ціль, також високої пріоритетності — захистити близьких союзників на кшталт Ізраїлю та інших дружніх країн, а також впевнитися у безперешкодному доступі Заходу до нафти Перської затоки. Третя ціль — зберегти та розширити коло друзів та партнерів США, включаючи такі важливі країни, як Туреччина, Єгипет та Йорданія, а також укріпити дух багатосторонньої співпраці в ключових субрегіонах. Четверта ціль — допомогти владнати регіональні конфлікти, які можуть з часом вийти назовні та дестабілізувати світову міжнародну систему. П’ята ціль — посприяти демократизації та економічному прогресу в розрахунку на те, що ці зміни зміцнюватимуть стабільність й безпеку в регіоні. Саме досягнення останньої цілі покладалася на розповсюдження «турецької моделі».
 Поняття Великого Близького Сходу пов’язується виключно з американською зовнішньою політикою після закінчення «холодної війни» щодо таких країн як Афганістан, Алжир, Бахрейн, Кіпр, Джибуті, Єгипет, Іран, Ірак, Ізраїль, Йорданія, Кувейт, Ліван, Лівія, Мавританія, Марокко, Оман, Пакистан, Палестина, Катар, Саудівська Аравія, Сомалі, Судан, Сирія, Туніс, Туреччина, Сахарська Арабська Демократична Республіка, Об’єднані Арабські Емірати, Ємен, а також Вірменія, Азербайджан, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан.
 «Турецька модель» розвитку, що складалась протягом десятиліть, для Сполучених Штатів набула особливого значення і ваги після подій 11 вересня 2001 р. — в рамках війни з тероризмом, що включала зміни режимів в державах, які за визначенням Вашингтону були його потенціальним оплотом. За часів першої адміністрації Джорджа Буша-молодшого ідеологами американського «демократизаційного» варіанту «турецької моделі» стали заступники міністра оборони США Пол Вулфовіц та Дуглас Фейт. З 2004 р., коли президент США порекомендував «турецьку модель» решті мусульманського світу в якості прикладу для наслідування, США активно починають її просування на ВБС. Але неглибока розробленість запропонованої формули призвела до того, що у Туреччині почалися інтенсивні суперечки з приводу її значення для країни, а в подальшому — до розбіжностей між Сполученими Штатами та Туреччиною.
 Тема розвитку «турецької моделі» набуває нової актуальності в умовах повномасштабної агресії Росії проти України, що вплинуло на всі регіональні та глобальні проблеми і по-новому висвітлило роль Туреччини і контроверсійний чинник Реджепа Тайіпа Ердогана. Зрозуміти, як він прийшов до влади, в яких умовах, і чому його політика склалася саме так, а не інакше, представляє особливу цінність для України та Європи у цілому.

Протягом усієї історії людства конфлікти були і є невід’ємною частиною його існування. Залежності від багатьох обставин вони можуть вести до самих різноманітних наслідків: від потужного поштовху до змін та розвитку - до руйнування держав та колосальних людських жертв. Переважна більшість соціально-політичних конфліктів вирішуються силовими методами, хоча це, безумовно, спричиняє дуже великі втрат ресурсів: людських, часових, фінансових тощо. Тому актуальним є питання пошуку альтернативних методів врегулювання конфліктів...

У статті описано маркери мовної репрезентації міжособистісного конфлікту суб’єктивного характеру, мовні форми і засоби реалізації конфлікту на базі реагувань особи, обґрунтовано зв’язок розвитку конфліктів з переживаннями і почуттями людини, виявлено українські лінгвокультурні причини політичних конфліктів.