Добірка наукової літератури з теми "Українська етнокультура"

У статті з’ясовується сутність і місце культурного транзиту в етнополітиці України на тлі окупаційно-геноцидної війни РФ проти України. Масові вбивства, руйнування історико-культурної спадщини, тимчасова окупація частини території спонукали появу близько 12,2 мільйона вимушено переміщених осіб в країні та за її межами – переселенців і біженців різного етнічного походження, що докорінно змінило етнонаціональну структуру населення та призвело до переміщення культурних цінностей. Мільйони громадян України, які внаслідок агресії Росії опинилися за кордоном, отримавши притулок і захист у демократичних країнах, з одного боку, інтегруються в суспільства, які надають їм можливості для інклюзії, а з іншого – зберігають культурну ідентичність, зв’язок з батьківщиною і всіляко її підтримують у протистоянні з ворогом. Збереження ідентичності й культурного коду українських біженців від війни, сприяння їх поверненню є однією з пріоритетних складових етнічної політики України. Війна РФ проти України стала важким і неочікуваним випробуванням для українського суспільства на самозбереження, виживання, політичну зрілість, етнокультурну стійкість, національну і громадянську єдність. Ворог під виглядом «денацифікації» знищує українську ідентичність, її етнокультурну складову, прагне розколоти суспільство, розпалює міжетнічну ворожнечу. За таких умов пріоритетним завданням етнополітики залишається консолідація суспільства шляхом утвердження етнічної та громадянської ідентичностей суспільства, підтримка україноцентричних етнополітичних процесів, насамперед у сфері культури й історичної пам’яті. Потужний імпульс отримав природний процес повернення зрусифікованих українців до власної культурної традиції, цінностей, рідної мови – культурний перехід. Етнічна політика країни, втягнутої у війну, повинна враховувати прагнення українців до консолідації за одночасної протидії спробам дискримінації або примусової акультурації громадян. З’ясовано, що агресія РФ засвідчила високий рівень культурної резильєнтності українців, активізувала додаткові резерви утвердження етнічної та мовної ідентичності громадян, використання української мови і повсякденному спілкуванні, зростання її ролі як мови міжетнічного спілкування, адже інтерес до оволодіння українською мовою виявляє дедалі більша частина національних меншин. Обґрунтовано низку пропозицій щодо врахування культурного транзиту українців у розробці та реалізації спеціальних додаткових заходів на захист і підтримку поширення української культури й української мови в середовищі внутрішньо переміщених осіб (ВПО) і біженців від війни за кордоном.

У статті розкриваються культурологічні аспекти естетичного виховання учнів початкової освіти засобами українського пісенно-танцювального фольклору. Український пісенно-танцювальний фольклор має глибокі корені та багатовікову історію і тісно пов’язаний із життям українського народу, що відображено у побуті, звичаях, віруваннях, прагненнях до краси та свободи. У народних піснях і танцях втілені найкращі людські якості: доброта, працьовитість, щирість, оптимізм, гумор, а також відображені радощі та печалі, мрії та сподівання людей. Охарактеризовано погляди науковців у галузі культурології етнокультури, мистецтвознавства, музикознавства, соціології музики, етнографії, фольклористики, української хореографії, які акцентують свою увагу на широкому синтезі питань, що пов’язані із функціонуванням, розвитком та збагаченням етномузичних, етнопісенних, етнотанцювальних цінностей в якості засобу естетичного виховання. Вказано на емпіричні, а також теоретичні дослідження науковців у галузі культурології та етнокультури, які прогнозують процеси розвитку української музичної культури та визначають перспективи використання українського пісенно-танцювального фольклору в системі естетичного виховання дітей. Проаналізовано український дитячий пісенно-танцювальний фольклор, як складову музичної творчості, що відбиває різнобарв’я життя людей і виступає результатом як індивідуальної, так і масової музичної творчості, що діалектично взаємозалежні між собою та є важливим проявом естетичної свідомості, думок, фантазії, мрій, що виражають актуалізовані почуття, настрої, прагнення та ідеали. Безперечно, український дитячий пісенно-танцювальний фольклор являє собою значний за обсягом та змістом світ народної музично-поетичної творчості. Розглянуто використання українського пісенно-танцювального фольклору в естетичному вихованні учнів початкової освіти, що є важливим чинником формування гармонійної особистості, яка володіє національною самосвідомістю, естетичним смаком, високими моральними якостями, творчим потенціалом та відчуттям єднання із своєю культурою та народом.

У статті йдеться про особливості індивідуально-авторської репрезентації концепту МАТИ у творчому доробку Б. Антоненка-Давидовича, окресленого як один із головних концептів культурного та духовного життя народу, наскрізно втіленого в українській етнокультурі. Акцентовано на посиленні інтересу сучасної української лінгвістики до когнітивного аспекту дослідження мови у зв’язку з вивченням концептуальної картини світу крізь призму української літературної традиції. З’ясовано, яким чином мова інтерпретує світ, реалізуючи ментальні особливості нації та систему її цінностей. У науковій розвідці відзначено, що важливим і необхідним завданням є формування якомога повнішого уявлення про мовну картину світу українців, оприявлену в образі матері, що дає змогу говорити про українську національно-культурну ідентичність. Продемонстровано, що досліджуваний концепт постає як макроутворення, багатовимірна ментальна одиниця з багаторівневою динамічною структурою, виступає смисловим конструктом людської свідомості, який зберігає інформацію про фраґменти життя матерів, їхні стосунки з дітьми, родинні зв’язки тощо. Визначено, що контекстуальне функціонування концепту МАТИ у прозових текстах митця засвідчує гармонійно-витончене, виважене поєднання авторської художньої реалізації концепту зі світоглядними орієнтаціями українського етносу. Описано та проаналізовано семантику мовних засобів, що утворюють ядро та периферію концепту з подальшим процесом когнітивної інтерпретації. Надано огляд типів семантичних компонентів, або смислових репрезентацій, цього концепту й окреслено наукову перспективу його дослідження в різних жанрах української художньої літератури. Охарактеризовано змістовий потенціал концепту МАТИ, розширений епітетами, метафорами, образами-символами, що здійснюють сугестивний вплив на читача, а використання цих засобів зумовлено їхньою здатністю виступати інструментом пізнання об’єкта та його подальшої художньої реалізації. Проілюстровано особливості лінгвофілософського та художньо-естетичного втілення емоційно-особистісних якостей, психофізичних станів, культурно орієнтованих поведінкових тактик різних персонажів, через які, зокрема, репрезентовано концепт МАТИ в семантичному просторі прози Б. Антоненка-Давидовича.

Мета статті – опис лінгвоперсонологійних виявів колективного адресанта української поезії кінця ХХ століття як літературно-мовного феномена, окреслення динаміки зрушень та стильові тенденції іміджу митців постколоніального українського дискурсу. Джерельною базою розвідки слугують поетичні словесні цілі, з яких у спосіб точної і повної інвентаризації здійснено вибірку одиниць (метафор, епітетів, перифраз, оксюморонів тощо), що маніфестують текстову категорію «колективний адресант». Об̓єктом вивчення є український поетичний дискурс постколоніальної епохи та його складники (колективний адресант↔текст↔адресат), а предметом – художні образи української поезії 1990-х років як виразники колективного адресанта «дев̓ятдесятників». Джерельною базою обрано віршовані твори сучасних українських поетів В. Виноградова, Р. Скиби, І. Павлюка, Л. Мельник, М. Кіяновської, Н. Нежданої, А. Дністрового, В. Балдинюк, С. Жадана, О. Галети, В. Махно, Д. Кубая, Н. Дички, О. Яковини, Н. Федорака, П. Михайлюк, П. Вольвача, А. Бондаря, І. Бондаря-Терещенка, О. Сливинського та ін., що уміщені в літературних часописах, журналах, газетах («Березіль», «Кальміус», «Сучасність», «Курʾєр Кривбасу», «Літературна Україна», «Тернопіль вечірній», «Дніпро», «Світо-вид», «Дзвін», «Дніпро», «Слово просвіти» «Слово і час», «Західний курʾєр», «Світ молоді», «Київ», «Українська культура», «Дивослово» та ін.), антологіях поезій («Іменник» (1997), «Девʾятдесятники» (1998), «Антологія нової української поезії» (1998), «Дивовид» (1997), «Антологія нової української поезії» (1998), «Боян-97», «Пастухи квітів» (1999), «Цех поетів» (1999) та ін.). Результатом наукового пошуку стало опрацювання концепції антропоцентричної природи поетичного тексту, в якому адресант і адресат складають інтерактивний комунікативний ланцюг, а художньо-поетична комунікація в аспекті дискурсивного підходу розглядається як процес, у якому предмет вербальної взаємодії між її учасниками закодований у віршованій формі. Подано також характеристику стильових мовних ознак іміджу митців. Висновком є те, що кожна культурно-історична епоха витворює мікрообраз часу, виробляє власний спосіб художньо-образного осмислення і бачення світу. Українські поети покоління «1990» – це знакова спільнота письменників, що народилася орієнтовно в один час і має спільний життєвий досвід, і як наслідок – ідентичність способів рефлексії, спорідненість емоцій, проблем, зацікавлень. Ці автори характеризуються спільним досвідом так званого поколіннєвого переживання, що визначило їх подальше духовне зростання й формування свідомості. Молодіжна поетична група «1990» у своїх поетичних збірках нарешті позбулася комплексу меншовартості колоніальної нації, сформувала унікальну манеру письма, виступила проти так званого методу «соціалістичного реалізму» у літературі, зафіксувала протест проти офіціозу й ідеологічної заангажованості у художній словесності, утвердила гендерну рівність у поезії. Визначаємо лінгвоперсонологійні вияви колективного адресанта української поезії кінця ХХ століття: сарказм, депресивний синдром, почасти мода на деконструкцію, колажність техніки, кліповість, фрагментарність бачення світу, стилістична какафонія, змішування жанрів, гіперболізм та цитатність мислення, антипоетичність, антиестетичність, іронічна позиція щодо усталених зворотів, синтез сучасного європейського світогляду з притаманними тільки українському менталітету способу сприйняття міфів, образів та метафор, гра з етноміфологемами українського віршування, етнототожніми елементами етнокультури, мовно-естетичний радикалізм, пародійність, гротескність, стилістчні варіації, семантично-деструктивні експерименти з усталеними поетизмами, фразеологізмами, відомими у національній і світовій культурі текстами, прецедентними іменами, деконструктивістська гра з узуально-«стертими» метафоричними образами з метою подолання тиражованості, автоматизму їх сприймання, знижена мова як масово-естетична реакція на нормотворчість, стандартність мови та пуризм, зорієнтованість на маси, тобто «середню» людину, без переваг та духовної вишколеності, кітчева естетика письма, уведення у поезію кліше мас-медіа-простору, ідеологізованих висловів тоталітарного режиму, які творчо модифікуються авторами шляхом іронізування та заперечення, нівелювання канонізованого сентиментального ставлення до історичних та релігійних істот, будь-яких авторитетів, розширення мовно-естетичних горизонтів поетичного слова (сленг, суржик, діалектизми), відчуження від соціальних інститутів, політики, панівних ідеалів та ідеологій, семантико-стилістичні мотиви самотності, порожнечі та спустошення.