Добірка наукової літератури з теми "Міжнародне регіональне співробітництво"

У статті розглядаються питання міжнародно-правового співробітництва у боротьбі з епідеміями, перш за все, допомоги фінансової та технічної для боротьби з ендемічними хворобами потребують держави, що розвиваються. Міжнародно-правова основа боротьби з епідеміями та пандеміями є результатом вираження захисту прав людини на міжнародному рівні, включаючи право на здоров’я, здійснюється через: 1) міжнародні договори та рекомендаційні акти, такі як Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Декларація Алма-Ати; 2) діяльність міжнародних організацій, що займаються питаннями охорони здоров’я, такими як ВООЗ; Об’єднана програма ООН з ВІЛ/СНІДу. Визначається,що Міжнародні медико-санітарні правила 2005 р. містять ряд процедур по управлінню подіями, пов’язаними зі спалахами епідемій, а також вимоги щодо національних систем епіднагляду за хворобами і заходів у відповідь. Аналізуються, що Африканські Центри регіонального співробітництва по контролю та профілактики захворювань в Африці погоджують стратегічні плани та дорожні карти для профілактики та реагуванняна захворювання в Африці. Встановлено, що на африканському континенті основою міжнародно-правової боротьби зінфекційними захворюваннями та епідеміями становить співробітництво ВООЗ з Африканським Союзом. Доведено, що стратегічні пріоритети Африканського комітету у справах сім’ї та дітей на найближчі п’ять років – це посилення систем охорони здоров’я, пов’язаних із контролем та створенням центрів інтелектуальногодослідження хвороб для покращення прийняття рішень та дій у сфері громадського здоров’я. Обґрунтовано, що Африканський Центр регіонального співробітництва по контролю та профілактики захворювань та його регіональні спільні центри співпрацюють з державами-членами для посилення системи готовності до епідемій, системи нагляду та реагування, а також створюють механізм раннього попередження для швидкого реагуванняна випадки спалахів інфекційних хвороб та гуманітарних надзвичайних ситуацій в Африці.

Метою статті є визначення особливостей міжнародно-правової охорони навколишнього середовища Арктики в контексті специфіки цього регіону. Наукова новизна полягає у з’ясуванні сучасних тенденцій становлення та розвитку міжнародно-правового режиму охорони довкілля Арктики. Висновки. Міжнародно-правова охорона навколишнього середовища Арктики здійснюється на основі міжнародних договорів універсального та регіонального характеру, які регламентують відносини держав з різних напрямків природоохоронного співробітництва. Незважаючи на велику кількість універсальних міжнародних договорів екологічного спрямування, єдиною регіональною міжнародною угодою, що регулює відносини арктичних держав у даній сфері, є Угода про збереження білих ведмедів 1973 року. Арктична рада є основною міжнародною організацією в північному полярному регіоні, створеною з метою охорони довкілля та забезпечення сталого розвитку в Арктиці, яка координує діяльність арктичних держав. Оскільки в науці міжнародного права немає спільної точки зору щодо удосконалення міжнародно-правового режиму охорони навколишнього середовища в арктичному регіоні‚ слід виокремити такі основні підходи до нього на основі аналізу сучасної юридичної та міжнародно-правової літератури: 1) укладення регіональних угод щодо охорони окремих природних об’єктів; 2) підписання рамкової угоди з протоколами в сфері охорони навколишнього середовища в Арктиці; 3) укладення міжнародного договору універсального характеру‚ беручи за зразок Договір про Антарктику‚ який би врегульовував і природоохоронні питання в регіоні; 4) адаптація універсальних норм міжнародного екологічного права до арктичного регіону. Серед запропонованих варіантів укладення універсального міжнародного договору в Арктиці сприяло б вирішенню багатьох проблемних питань в регіоні, включаючи й питання у сфері охорони довкілля.

Сучасні міжнародні відносини характеризуються інтенсивними інтеграційними процесами, серед яких важливу роль відіграє транскордонне, регіональне та міжрегіональне співробітництво. Україна, завдяки вигідному геополітичному положенню має великі потенційні можливості щодо його розвитку.Але потрібно відмітити, що процес формування цих відносин має ряд особливостей. За часи існування незалежної України регіональне співробітництво формувалося під впливом ряду чинників,як зовнішніх так і внутрішніх, які мали значний вплив на такі процеси. Саме, ретроспективний огляд цих стосунків показує, що їхнє становлення відбувалося як складний і суперечливий процес, хоч в ньому домінували тенденції до порозуміння, взаємозближення двох сусідніх держав. Нормативно-правова база регіональних зв’язків між Україною і Республікою Польща з другої половини 90-х років значно наблизилась до кращих європейських зразків. Хоч в Україні потрібно було багато зробити для завершення формування національної законодавчої бази, яка б у повному обсязі визначила правові засади та регулювала регіональне співробітництво. Зокрема, фактом є те, що й після 1996 р., коли єврорегіони «Карпати» і «Буг» почали функціонувати, жоден закон України не визначав категоріального апарату щодо регіонального співробітництва і особливостей функціонування прикордонного регіону на зовнішньому ринку. З політичної точки зору, підтримка високого рівня транскордонних відносин України і Польщі, а втім України і ЄС, загалом сприяло становленню проринкової, прозахідної орієнтації українського суспільства, що позитивно вплинуло на увесь європейський інтеграційний процес.

У статті здійснено ґрунтовне дослідження міжна-родних нормативно-правових актів, якими врегульо-вано міжнародну економічну взаємодію України та Чорногорії. Встановлюючи та реалізовуючи власні пріо-ритети у відносинах із зарубіжними країнами, в тому числі й з Україною, Чорногорія впроваджує інтегра-цію до європейських та євроатлантичних структур та всіх регіональних ініціатив, контролює глобальні тенденції та прагне приєднати їх до своїх інтересів та можливостей, розвиває належні стосунки із сусідні-ми країнами, встановлює та підтримує доброзичливі стосунки із найрозвиненішими країнами світу, бере на себе міжнародні зобов’язання повністю втілювати у життя міжнародну економічну взаємодію України та Чорногорії тощо. Автором проаналізовано низку міжнародних та вітчизняних нормативних актів, які забезпечують та врегульовують міжнародну економіч-ну взаємодію України та Чорногорії. Основними з них є такі акти: Конституція Чорногорії, закони Чорногорії «Про іноземні інвестиції», «Про зовнішню торгівлю», Угода між Урядом України і Союзним Урядом Союз-ної Республіки Югославія про торгівлю та економічне співробітництво, Угода між Україною та Чорногорією про вільну торгівлю, Угода про асоціацію та стабілі-зацію між Чорногорією та ЄС, Договір між Кабінетом Міністрів України та Союзним Урядом Союзної Рес-публіки Югославія про уникнення подвійного оподат-кування стосовно податків на доходи і капітал, Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Чорно-горії про взаємну допомогу у митних справах, Угода про співробітництво між Федерацією роботодавців України та Федерацією роботодавців Чорногорії. Визначено, що норми, які регулюють відносини у сфері міжнародної економічної взаємодії України та Чорногорії, містяться також у ряді інших законів та підзаконних нормативно-правових актів, які склада-ють систему зовнішньоекономічного та інвестиційного законодавства Чорногорії.

Виявлено, що основними напрямками міжнародного військового партнерства, визначальними засобами досягнення стратегічно важливих цілей держав та їх об’єднань є військово-політичне співробітництво, військово-технічне співробітництво і військово-стратегічне співробітництво. Усі зазначені напрямки міжнародного військового партнерства заслуговують на детальний теоретико-методологічний аналіз, що має забезпечити розкриття сутності та головних компонентів кожного з них, а також визначити взаємозв’язки між ними. З’ясовано місце військово-політичного партнерства в системі міжнародного військового партнерства як інтегрального напрямку військового співробітництва. Виокремлено його характерні ознаки, цілі, та наслідки. Оцінено основні елементи надійності військово-політичних союзів на прикладах: посилення воєнно-політичного співробітництва західноєвропейських держав у межах НАТО, а згодом – і в структурах безпеки ЄС; особливої моделі співробітництва у Північноамериканській регіональній системі міжнародних відносин, а саме – об’єднане командування протиповітряної оборони (НОРАД), що стало наслідком тісної співпраці між США та Канадою; миротворчої діяльності як особливого різновиду і головного пріоритету військово-політичного партнерства у сучасній системі міжнародних відносин.

Стаття присвячена міжнародно-правовому режи-му збереження екології Чорного моря, який базуєть-ся на положеннях міжнародних актів універсального та регіонального характеру. Об’єктами його впливу є джерела забруднення та їх об’єми, екосистема Чор-ного моря, охорона водних об’єктів морського й при-бережного середовища від негативного техногенного впливу, підтримка розвитку господарської та іншої діяльності, яка відповідає встановленим вимогам з охорони навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки, в тому числі із застосуванням доступних екологічно безпечних технологій, ство-рення універсального контролю за природокористу-ванням у регіоні. У статті проаналізовано ефектив-ність охорони Чорного моря в контексті оцінки таких показників: стан міжнародного співробітництва щодо збереження середовища цього регіону; доцільність та реальність програм екологічної безпеки Чорного моря; розвиток законодавства країн Чорноморського басейну з екологічної безпеки; відповідність моніто-рингу Чорного моря сучасним вимогам. Оцінено ре-зультати співпраці міжнародної спільноти з охорони екології Чорного моря, яка здійснюється шляхом під-писання міжнародних актів як на багатосторонній, так і двосторонній основі. Встановлено, що в напрямі екологічної безпеки сформовано та узгоджено низку міжнародних проєктів, в яких інтегровані глобальні та регіональні ініціативи прибережних країн. Еко-логічне законодавство чорноморських країн втілює положення міжнародних актів та власні інтереси, ви-ходячи з ризиків та небезпек, які можуть їм загрожу-вати. Зауважено, що екологічний моніторинг загалом відповідає вимогам міжнародного морського права і реалізується на рівні органів державної виконавчої влади цих країн. Загалом міжнародне регулювання екологічної безпеки в основному сприяє ефективнос-ті охорони навколишнього середовища та створенню правових умов для раціонального використання при-родних ресурсів Чорного моря.

Стаття присвячена проблемам ефективного функціонування транскордонного співробітництва як головного фактора впливу міжнародної співпраці у питаннях розвитку територій, які входять до Карпатського єврорегіону. За результатами дослідження встановлено, що транскордонне співробітництво має стратегічне значення, адже проекти та програми міжнародної технічної допомоги є реальним ресурсом та інструментом, які допомагають транскордонним територіям в даний момент часу бути спроможними і сприяють підвищенню ефективності роботи органів влади, інфраструктуро - просторовому плануванню, поліпшенню соціального захисту населення, оздоровленню депресивних територій та інтегрований регіональний розвиток територій. Розглянуто варіанти участі прикордонних територій України в реалізації проектів транскордонного співробітництва в рамках Європейського інструменту сусідства і партнерства.

Міжнародно-правове регулювання правозахисної діяльності НУО відбувається по лінії закріплення у міжнародних та регіональних правових документах норм щодо правосуб’єктності та повноважень таких організацій у взаємодії з органами міжурядових організацій. Міжнародно-правове регулювання правозахисної діяльності НУО поширюється й на національні правові системи: у міжнародних договорах щодо цього питання закріплюються не стільки суб’єктивні права НУО, скільки обов’язки або рекомендації державам із приводу співробітництва з НУО. Правовий статус НУО відрізняється в різних спеціальних міжнародних угодах, які створюють окремі режими та стосуються здійснення правозахисної діяльності НУО у певних сферах (права дітей, освіта, екологія і т.п.). Найбільшою мірою питання регулювання правозахисної діяльності НУО відображене у правових актах Ради Європи, яка стала першою міжурядовою організацією, що ввела для міжнародних НУО статус участі, який дозволяє їм впливати на прийняття рішень.

Сучасний стан формування культури людських прав в Україні та світі характеризується неоднозначністю й суперечливістю. З одного боку, людські права майже одностайно визнаються цінністю загальнолюдської культури, існує розгалужена система міжнародних стандартів та інституцій щодо їх регламентації й захисту. З іншого боку, повага до людських прав, їх дотримання, гарантування нівелюються й знецінюються в умовах сучасних міжнародних збройних конфліктів, катастроф техногенного характеру, зменшення матеріальних і природних ресурсів тощо. Рівень культури людських прав як окремих індивідів, так й українського суспільства загалом не є високим. Це зумовлено й історичним минулим (адже індивідуалізм, у контексті якого розвивалися уявлення про людські права на Заході, не притаманний українському суспільству), і реаліями сьогодення. Тимчасова окупація територій і неоголошена війна в Україні є серйозним викликом людським правам, фактично спростуванням поваги до людського життя й людської гідності. У такій ситуації важливо, щоби як громадяни, так і представники державних структур мали знання у сфері людських прав і навички щодо їх реалізації та захисту. Метою статті є дослідження освітнього й науково-дослідного напрямів формування культури людських прав як основи демократії та цивілізованої держави, аналіз міжнародно-правових стандартів і національного досвіду. Вагому роль у формуванні культури прав людини в сучасній Українській державі відіграє міжнародне співробітництво. Інформування громадськості про права людини здійснюється в рамках діяльності міжнародних і регіональних організацій. Освіта в галузі прав людини - це необхідна умова запобігання порушенням прав людини, а також важливий внесок у процес організації справедливого суспільства. Таке суспільство характеризується повагою до прав кожного його члена, високим рівнем культури прав людини. Досягнення вагомих здобутків можливе лише на основі ефективної міжнародної співпраці, діалогу всіх сторін, досконалого забезпечення права людини знати свої права. Поряд із освітнім напрямом у формуванні культури прав людини важливу роль відіграє також науково-дослідний складник. Дослідження різних аспектів прав людини в кандидатських і докторських дисертаціях з юридичних, політичних, історичних, філософських наук, створення нових напрямів науки прав людини, відкриття наукових лабораторій, ініціативних науково-дослідних груп з підготовки колективних робіт, наукових праць із прав людини, студентських гуртків, спеціалізованих кафедр. Дуже важливим є розвиток і вдосконалення досвіду юридичних клінік, що сприяє формуванню в студентів знань, умінь і навиків, здобуття цінного досвіду реалізації, охорони, захисту прав людини. Головними векторами формування культури прав людини в українському суспільстві сьогодні є реалізація зобов'язань, які випливають з універсальних і регіональних міжнародних нормативно-правових актів, спрямованих на виховання всіх верств населення й забезпечення належних умов для проведення юридичних досліджень у галузі прав і свобод людини.