Journal articles: 'Абсолютні права'

1

Мічурін, Є. О. "Абсолютні та відносні цивільні права". Форум права, № 1 (27 лютого 2018): 81–87. https://doi.org/10.5281/zenodo.1238992.

Full text

Abstract:

Здійснений аналіз та досліджена правова природа абсолютних та відносних цивільних прав. Розкрите методологічне значення поділу цивільних прав на абсолютні та відносні. Залежно від поділу на абсолютні та відносні розглянуті особливості речових, зобов'язальних, спадкових прав, прав на результати творчої діяльності, сімейних прав, права на захист. Таким чином коло абсолютних прав не є чітко визначеним. Розподіл цивільних прав на абсолютні і відносні залишається передусім у доктрині, ніж застосовується в цивільному законодавстві. Осуществлен анализ и исследована правовая природа абсолютных и относительных гражданских прав. Раскрыто методологическое значение деления гражданских прав на абсолютные и относительные. В зависимости от деления на абсолютные и относительные рассмотрены особенности вещных, обязательственных, наследственных прав, прав на результаты творческой деятельности, семейных прав, права на защиту. Таким образом круг абсолютных прав не является определенным четко. Деление гражданских прав на абсолютные и относительные остается преимущественно в доктрине, чем применяется в гражданском законодательстве. Here was made analysis and studied the law and the legal nature of absolute and relative civil rights. Here was revealed the methodological significance of the division of civil rights into absolute and relative ones. The attention is drawn to the classification of civil rights. Depending on the division into absolute and relative ones here are considered the features of real, binding, inheritance rights, rights to the results of the creative activity, family rights, the right to protection. The nature of absolute civil rights is revealed. The features of relative civil rights are studied. Here is paid attention to the problem of legal regulation of absolute and relative civil rights in the legislation of Ukraine. The work reveals the practical significance of the division of civil rights into absolute and relative ones. The real and binding rights can be found in any section of the law, while not changing one another. Thus, the rules of contract law may be found in the Third Book, which, in most cases (but not only), governs the real rights. An example is the Article 402 of the Civil Code of Ukraine, though it is in the Third Book of the Civil Code of Ukraine "Ownership and other real rights", however, it regulates contractual relative legal relations, in particular, the general provisions on the contract for the establishment of servitude. It is stated that now the division of civil rights into absolute and relative ones is more in the doctrine than in civil law. It is revealed that the range of absolute rights is not clearly defined. The rights to the results of creative activity may be absolute (first of all, personal non-property rights of the creator) and relative (for obtaining the author award from the licensee, etc.). The range of absolute rights to date is unclear. Absolute rights are not limited to the real ones. These include non-property intellectual rights, the right to an individual name, etc. Not all personal non-property rights are absolute. In family law, parental rights are relative rights. Relative civil rights are not limited to obligatory ones. For example, the protection of individual civil rights is a relative right.  

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

2

Гудима, Мирослава Мирославівна. "РЕЧОВІ ПРАВА У ВІДНОСНИХ (ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНИХ) ПРАВОВІДНОСИНАХ: ОКРЕСЛЕННЯ ТЕОРЕТИЧНОЇ ПРОБЛЕМИ". Часопис цивілістики, № 37 (29 липня 2020): 16–20. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i37.343.

Full text

Abstract:

Наукова публікація присвячена дослідженню можливості існування речових прав у зобов’язальних правовідносинах і виявленню їх місця в системі елементів останніх. Традиційний постулат цивілістики про поділ правовідносин на абсолютні та відносні, а прав – на речові та зобов’язальні часто наштовхує науковців на формулювання висновків про можливість існування в межах відповідних правовідносин тільки однойменних їм прав. Проте все частіше і доктрина цивільного права, і практика реалізації цивільно-правових норм стикаються з прикладами проникнення речових елементів у відносні (зобов’язальні) правовідносини.  Виявлено, що сучасний стан цивілістичної доктрини свідчить про небажання науковців визнати можливість наявності в особи речових прав у зобов’язальних за класичними канонами правовідносинах, що призводить до розробки та підтримання теоретично «хибних», на мою думку, концепцій «змішаних цивільних правовідносин» і «змішаних цивільних прав». У роботі окреслено позицію щодо заперечення можливості існування гібридних форм правовідносин та прав і виявлено необхідність чіткого розмежування теоретичних конструкцій юридичних дихотомій абсолютні-відносні правовідносини, речові-зобов’язальні права. Водночас здійснено застереження, що таке різке протиставлення досліджуваних категорій аж ніяк не є визнанням факту наявності у відносних правовідносинах тільки зобов’язальних прав. Характер речового права апріорно не визначає характер правовідносин, в межах яких відбувається його виникнення та реалізація. У публікації доведено, що речові права можуть мати місце і в абсолютних, і у відносних правовідносинах, але їх правове призначення у вказаних правовідносинах буде різним. Встановлено, що речове право перебуває у специфічних системних зв’язках кількох рівнів: в одних правовідносинах (абсолютного типу) – в якості складника їх змісту, в межах якого існує як певне повноваження на власні дії (суб’єктивне цивільне право), а в інших правовідносинах (відносного характеру) – в ролі об’єкта, що підлягає, скажімо, переходу від одного суб’єкта до іншого. Тим самим у роботі підтримана концепція можливості визнання права об’єктом зобов’язальних правовідносин, до того ж не тільки в значенні права вимоги (зобов’язального права), що є традиційним для сучасної цивілістики, а саме речового права, що теж може виступати в такій іпостасі.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

3

Грецьких, А. О. "СУБ’ЄКТИВНІ ТРУДОВІ ПРАВА ПРАЦІВНИКА ЯК ОБ’ЄКТИ ПРАВА НА ЗАХИСТ". Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", № 41 (2025): 237–47. https://doi.org/10.34142/23121661.2025.41.26.

Full text

Abstract:

Метою статті є визначення особливостей суб’єктивних трудових прав працівників як об’єктів права на захист та їх впливу на здійснення та захист цих прав. Робиться висновок, що характер суб’єктивних трудових прав безпосередньо впливає на їх здійснення та захист. При цьому саме характер суб’єктивного трудового права обумовлює й ефективні способи захисту такого права в разі його порушення. Застосування цивілістичної теорії про класифікацію суб’єктивних цивільних прав на абсолютні та відносні до класифікації суб’єктивних трудових прав дасть змогу визначити такі ефективні способи захисту. До абсолютного суб’єктивного трудового права слід віднести право на працю. За своїм характером воно належить до особистих немайнових прав фізичної особи, а тому особливості його здійснення та захисту врегульовані Книгою 2 ЦК. Будучи абсолютним правом, воно здійснюється людиною своєю волею, незалежно від волі інших осіб, за допомогою власних активних дій. Основними ж обов’язками всіх інших осіб - суб’єктів приватного права, є обов’язок не створювати перешкод та в інший спосіб не порушувати право на працю людині, яка його реалізує. Саме тому право на захист надається щодо будь-якого суб’єкта, який порушив цю заборону, а спосіб захисту, як правило, полягає в зобов’язанні порушника припинити дії, що порушують право на працю. До відносних суб’єктивних трудових прав необхідно віднести суб’єктивні права як елементи індивідуальних трудових правовідносин, яким кореспондують активні обов’язки роботодавця. Такі права працівник не може здійснити без виконання активного обов’язку з боку роботодавця. Порушенням же такого права є невиконання або неналежне виконання роботодавцем покладеного на нього активного обов’язку. Відповідно природним способом захисту такого права є спонукання роботодавця до виконання добровільно невиконаного обов’язку.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

4

Чуб, А. "Класифікація суб'єктивних публічних прав приватної особи". Юридичний вісник, № 4 (30 жовтня 2020): 101–8. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.1977.

Full text

Abstract:

У науковій статті визначено критерії класифікації суб'єктивних публічних прав приватної особи. Розглянуто, що здійснення класифікації суб'єктивних публічних прав обґрунтовує їхнє розуміння як розгалуженої системи, що об'єднує досить різні за змістом, сферою використання, нормативно-правовою базою публічно-правові феномени. Наголошено, що метод класифікації виступає одним із найважніших методів наукового пізнання, осмислення та описання закономірностей навколишнього середовища, а також формою пізнання, базою емпіричного знання, засобом впорядкування знань. Досліджено, що метод класифікації в науці використовується з метою систематизації та організації знань, репрезентації знань у надійному й зручному для огляду, розпізнавання та зіставлення вигляді, відбиття або встановлення порядку речей; представлення знань; використання знань; опосередкованого надання знань. З'ясовано, що побудова внутрішньої ієрархії цієї системи ґрунтується на розподілі суб'єктивних публічних прав на права, пов'язані з участю в публічному управлінні (умовно «публічно-управлінські права»); права, пов'язані з реалізацією законних інтересів у соціальній, культурній, економічній, екологічній тощо сферах («соціокультурні права»); права, пов'язані із захистом і відновленням порушених органами публічної влади прав («захисні права»). Обґрунтовано, що в межах системи суб'єктивних публічних прав виділяються такі групи прав, як публічно-управлінські й соціо-культурні, що можуть розгалужуватися. За правочинним суб'єктом виділено загальні, спеціальні й індивідуальні суб'єктивні публічні права; за ступенем можливості реалізації права - абсолютні й відносні; за галузевою належністю нормативної бази - адміністративні й змішані тощо; за змістом можливої дозволеної правом поведінки -права-дії та права-вимоги.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

5

Orel , L. V. "Особисті немайнові права юридичних осіб". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 2 (27 квітня 2021): 74–84. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.02.08.

Full text

Abstract:

Метою статті є теоретико-правовий аналіз концепції, поняття і видів особистих немайнових прав юридичних осіб, а також надання пропозицій щодо внесення змін до Цивільного кодексу України стосовно особистих немайнових прав юридичних осіб. Необхідно конкретизувати, якими саме особистими немайновими правами володіють юридичні особи. Для цього потрібно комплексно дослідити проблеми особистих немайнових прав юридичних осіб, провести їх детальний аналіз, щоб з’ясувати їх загальне поняття, зміст, правову природу, систему, взаємозв’язки. Наукова новизна полягає у комплексному дослідженні особистих немайнових прав юридичних осіб, які визначаються як абсолютні неекономічні невідчужувані права, що спрямовані на формування нематеріальних умов для діяльності цих осіб, і діють з моменту їх створення до моменту припинення. У статті розглядаються ознаки, притаманні більшості особистих немайнових прав юридичних осіб: неекономічність, невіддільність, абсолютність, загальність, спрямування на індивідуалізацію, інформатизацію та створення інших сприятливих умов для діяльності юридичної особи, дія з моменту створення особи до її припинення. Досліджуються немайнові права юридичних осіб на найменування, місцезнаходження, ділову репутацію, інформацію та різні види таємниць. Опрацьовуються поняття нематеріальних благ юридичної особи та прав на них, а також питання змісту і захисту цих прав. Висновки. Визначається необхідність удосконалення норм цивільного законодавства стосовно прав на найменування, місцезнаходження, недоторканності володіння, інформації, таємниці комунікації, особистих паперів для юридичної особи, а також щодо впровадження особистих немайнових прав на індивідуальність, вільну діяльність, об’єднання та конкуренцію.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

6

Пономаренко, О. М., та О. О. Коваленко. "ПРАВО ЛЮДИНИ НА ГІДНІСТЬ ТА ЙОГО ГАРАНТІЇ У ТРУДОВОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ". Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", № 41 (2025): 228–36. https://doi.org/10.34142/23121661.2025.41.25.

Full text

Abstract:

Метою статті є визначення права працівника на гідність як абсолютного права у сфері трудових відносин для зміни підходів до його регулювання та захисту в оновленому трудовому законодавстві. Право людини на гідність є основою для всіх інших основних прав та свобод людини, що визнається і в міжнародному праві, і в національному праві України. Загальні положення про зміст, особливості здійснення та захист права фізичної особи на гідність містяться у ЦК України, норми якого є загальними щодо всіх сфер приватного права і застосовуються субсидіарне до трудових відносин. Але в трудовому праві існують певні особливості здійснення та захисту права на гідність. На жаль, право на гідність працівника не закріплено в переліку прав працівника у КЗпП. Законодавець обрав інший підхід. Виконуючи свої зобов’язання щодо імплементації Європейської соціальної хартії, в якої передбачене право працівника на гідне ставлення на роботі, у національне законодавство, у трудове законодавство були внесені зміни щодо заборони дискримінації та мобінгу як окремих видів порушень права працівника на гідність. Однак, слід визнати, що крім дискримінації та мобінгу, порушення права працівника на гідність може мати і інші прояви. Саме тому, при реформуванні трудового законодавства необхідно закріпити право працівника на гідність (гідне ставлення на роботі) як абсолютне право, яке передбачає абсолютну заборону щодо його порушення для всіх суб’єктів трудових відносин. Крім того, оскільки при виконанні трудових відносин працівник може взаємодіяти з іншими працівниками, роботодавцем та іншими особами, яким також належить право на гідність, представляється необхідним, крім загального права на гідність працівника, передбачити у ТК загальний обов’язок працівника при виконанні своїх трудових обов’язків не порушувати право на гідність інших осіб. В статті зазначене, що такий обов’язок вже закріплений вокремих законах, щодо спеціальних суб’єктів трудового права (суддів, науково-педагогічних працівників), але він має носити загальний для всіх працівників характер. При цьому виконання такого обов’язку повинно бути забезпечено відповідними мірами захисту, в тому числі можливістю притягнення особи до юридичної відповідальності.виконання такого обов’язку повинно бути забезпечено відповідними мірами захисту, в тому числі можливістю притягнення особи до юридичної відповідальності.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

7

Лукьянова, Ирина Юрьевна. "Абсолютные права: вымысел или реальность?" NOMOTHETIKA: Философия. Социология. Право 48, № 4 (2023): 745–55. http://dx.doi.org/10.52575/2712-746x-2023-48-4-745-755.

Full text

Abstract:

Современный конституционализм признает права и свободы человека в качестве высшей ценности. Между тем в Конституции Российской Федерации упоминается о возможности правомерного ограничения прав и свобод личности. В доктринальных исследованиях вокруг института ограничения прав и свобод личности ведутся активные дискуссии, что обусловлено отсутствием в законодательстве исключительного перечня прав и свобод абсолютного характера. Указанный пробел формирует размытые границы возможного государственного вмешательства в частную жизнь граждан и, как следствие, создает предпосылки нарушения прав и свобод. В связи с этим возникает необходимость в определении критериев абсолютных прав, на основе которых формируется возможность подтверждения или опровержения их существования. Автором проанализированы различные точки зрения ученых, а также правовые позиции Конституционного Суда Российской Федерации относительно проблемы существования прав абсолютного характера. Показано, что абсолютный характер прав обусловлен невозможностью их ограничения в силу человеческой сущности и правовой природы. На основе научных версий предложены авторские критерии выделения прав абсолютного характера: идентичность, неотчуждаемость, отсутствие противоречий между таким правом и иными конституционными ценностями. Подробно исследованы и охарактеризованы права и свободы человека и гражданина, перечисленные в положении ч. 3 ст. 56 Конституции Российской Федерации. Несмотря на критическое отношение ряда ученых к абсолютным правам, на основании доктринальных исследований и правовых позиций сделан вывод о существовании таких прав.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

8

Кравченко, М. Г. "Право человеческого достоинства в контексте немецкой правовой доктрины". Law and State 3, № 100 (2023): 13–26. http://dx.doi.org/10.51634/2307-5201_2023_3_13.

Full text

Abstract:

Статья посвящена исследованию права человеческого достоинства в контексте немецкой правовой доктрины. При исследовании использован широкий спектр общенаучных и специально-юридических методов научного познания, в частности: диалектической логики, сравнительно-правовой и системно-структурный. Особое значение для достижения поставленных целей исследования имел анализ отечественной и немецкой юридической литературы, посвященной праву человеческого достоинства, в частности, трудов: С. фон Пуффендорфа, И. Канта и Г. Дюринга. В результате проведенного исследования автор констатирует, что немецкая юридическая мысль сформировала фундаментальное учение о праве человеческого достоинства. Это учение начало формироваться в Германии в эпоху Ренессанса. Впервые концепция права человеческого достоинства получила законченный вид ещё в трудах немецкого исследователя С. фон Пуффендорфа. Выяснено то, что сейчас право человеческого достоинства в рамках немецкого учения о фундаментальных правах человека раскрывается через ряд его характеристик. Право человеческого достоинства является основанием признания социальной ценности и уважения к каждому человеку. Оно запрещает превращать человека в объект в государственных процедурах. Человеческим достоинством владеет каждый человек независимо от его состояния физического или психического здоровья, достижений или социального статуса. Человеческое достоинство не лишают из-за «недостойного» поведения, например, из-за совершения какого-либо преступления. Никого нельзя лишить человеческого достоинства. Акцентировано внимание на том, что немецкая юридическая наука намеренно не дает окончательного определения права человеческого достоинства. Она лишь определяет развернутый перечень требований по охране этого фундаментального права человека. Причина такой позиции заключается в том, что любое определение не может обеспечить абсолютную защиту достоинства человека. Иными словами, нормативное определение может повлечь нарушение права человеческого достоинства конкретного частного лица, его необоснованное ограничение. В этой части немецкий подход к праву человеческого достоинства существенно отличается от отечественного, ведь для отечественной науки и практики вполне логичен иной подход, а в частности формирование четких и исчерпывающих дефиниций юридически значимых явлений и категорий. Установлено, что право человеческого достоинства согласно немецкому учению о фундаментальных правах человека должно охраняться любым способом в пределах любых отношений. Выяснено, что существенное влияние на формирование немецкого учения о праве человеческого достоинства оказал негативный опыт нарушений этого права режимом нацистов, который существовал в Германии в 30-х – 40-х годах ХХ в. Это связано с тем, что охрана человеческого достоинства выстраивается не вокруг того, что разрешено делать, а вокруг того, что запрещено при любых обстоятельствах.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

9

МІХАЙЛІНА, Тетяна, та Богдана ДОВГАНЬ. "ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ РИЗИКІВ ВИЗНАННЯ ПРАВА НА МОДЕРНІЗАЦІЮ ТІЛА ЛЮДИНИ". Law. State. Technology, № 4 (10 січня 2022): 9–15. http://dx.doi.org/10.32782/lst/2021-4-2.

Full text

Abstract:

Метою наукової статті є доктринальний аналіз можливості поповнення переліку прав людини правом на модернізацію тіла людини та здійснення теоретико-правового дослідження ризиків реалізації такого права. Методологія дослідження базується на використанні системного, діалектичного методів, методу екстраполяції, кібернетичного та синергетичного методів, формально-юридичного методу, а також методу правового моделювання. Охарактеризовано можливе місце права на модернізацію тіла людини в міжнародному праві (як елемент Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини від 1997 р.) з урахуванням ризиків, які потрібно враховувати при подальшій легалізації такого права (у випадку, якщо міжнародною спільнотою буде визнана доцільність його правового закріплення). Досліджено Маніфест трансгуманістів як одне з першоджерел фактичного закріплення модерного права. Проаналізовано шляхи впливу права на модифікацію тіла на право свободи людини. Сформовано базові правила, яких варто дотримуватися, якщо ідеться про досягнення абсолютної свободи в контексті реалізації права на модернізацію тіла людини, аби уникнути/знизити рівень небезпеки, яку несе технологічний прогрес, пов’язаний зі штучним інтелектом, для прав людини. Це такі правила: 1) право на свободу є беззаперечним, але воно також має межі, якщо йдеться про свободу інших; 2) обсяг свободи дорівнює обсягу відповідальності; 3) право на свободу в аспекті права на модернізацію тіла може бути реалізованим за умови, що особа ознайомлена з можливими ризиками експериментів, з власної волі погоджується на них, усвідомлює наслідки для себе та інших; 4) має бути чіткий поділ відповідальності тих, хто здійснює експеримент, та тих, хто погоджується на цей експеримент, що можливий шляхом чіткої регламентації правил поведінки в процесі злиття людини та ШІ, а також у разі максимального забезпечення відсутності двоякого трактування цих норм. Виокремлено ризики реалізації права на модернізацію тіла (можливого виходу штучного інтелекту з-під контролю людини, втручання в медико-технологічні експерименти третіх осіб) та шляхи їх уникнення: 1) передбачити здатність вимкнути ШІ; 2) забезпечити створення резервних систем захисту; 3) створити механізми правового та технічного захисту від втручання сторонніх осіб в експеримент з модернізації тіла людини.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

10

Мічурін, Є. О. "Віртуальні блага: особливості та ознаки". Форум права 68, № 3 (2021): 67–73. https://doi.org/10.5281/zenodo.5075696.

Full text

Abstract:

Постановка проблеми. Попри існування правовідносини із віртуальними благами їх законодавче регулювання розпочалося нещодавно. Проблемою є визначення віртуальних благ як об’єктів цивільних прав. Слід з’ясувати ознаки віртуальних благ. Важливо з’ясувати їх правову природу. Метою роботи є виявлення особливостей та правової природи віртуальних благ. Завданнями є визначення окремих віртуальних благ, формулювання ознак, притаманних таким благам. Використані такі методи: діалектичний – для співставлення різних віртуальних благ між собою; формально-логічний – для визначення правової природи віртуальних благ; системно-структурний – для виявлення ознак віртуальних благ у системі об’єктів цивільного права. Результати. Правове регулювання віртуальних благ сприяє охороні та розвитку прав і інтересів осіб, що їх здійснюють. Обіг віртуальних благ регулюється цивільним законодавством. Доведено, що віртуальні блага є об’єктами цивільних прав. Такі об’єкти були включені у цивільний оборот із розвитком інформаційних технологій. Виявлені ознаки віртуальних благ як об’єктів цивільного права. Вони не мають чіткої уречевленої форми. Вони можуть швидко змінювати матеріальні носії. Від цього їхня цінність залишається незмінною. Ці об’єкти є оборотоздатними. Вони продаються, даруються, обмінюються на майно, товари, послуги тощо. Потрібним є подальше правове регулювання віртуальних благ у приватному праві. Більш точною назвою відповідних об’єктів у праві є "віртуальні блага". Категорія "віртуальних активів" притаманна економіці. Висновки. Віртуальні блага є об’єктами цивільних прав. Ознаками віртуальних благ як об’єктів цивільного права є наступні. Віртуальні блага є продуктом інформаційних технологій. Віртуальні блага є нематеріальними об’єктами. Вони не мають чіткої уречевленої форми, можуть без втрати властивостей швидко змінювати матеріальні носії. Належність віртуальних благ як об’єктів цивільного права особам визначається через абсолютні права. Віртуальні блага можуть бути віддільними від особи та оборотоздатними. Окремі віртуальні блага є тісно пов’язаними з особою й є необоротоздатними. Problem statement. Despite the existence of a legal relationship with virtual goods, their legislative regulation has begun recently. The problem is to define virtual goods as objects of civil rights. You need to find out the signs of virtual benefits. It is important to find out its legal nature. The aim of the work is to identify the features and legal nature of virtual benefits. The tasks are to identify individual virtual goods, to formulate the features inherent in such goods. The following methods are used: dialectical – to compare different virtual benefits with each other; formal-logical – to determine the legal nature of virtual benefits; system-structural – to identify signs of virtual benefits in the system of objects of civil law. Results. Legal regulation of virtual goods contributes to the protection and development of the rights and interests of those who exercise. The circulation of virtual goods is regulated by civil law. Virtual goods have been proven objects of civil rights. Such objects were included in the civil turnover with the development of information technologies. Signs of virtual goods as objects of civil law have been identified. They do not have a clear materialized form. They can quickly change material media. As a result, their value remains unchanged. These facilities are operational. They are sold, donated, exchanged for property, goods, services, etc. Further legal regulation of virtual goods in private law is needed. The more accurate name of the relevant objects in the law is "virtual goods". The category of "virtual assets" is inherent in the economy. Conclusions. Virtual goods are objects of civil rights. Signs of virtual goods as objects of civil law are the following. Virtual goods are a product of information technology. Virtual goods are intangible objects. They do not have a clear materialized form, can quickly change material carriers without losing their properties. Absolute rights determine the ownership of virtual goods as objects of civil law. Virtual goods can be separate from the person and turnover. Individual virtual goods are closely related to a person and are irreversible.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

11

Мічурін, Є.О., та І.Є. Мічурін. "Криптовалюта в Україні: проблеми визнання, визначення правової природи та обмежень". Форум права 67, № 2 (2021): 46–53. https://doi.org/10.5281/zenodo.4650275.

Full text

Abstract:

Постановка проблеми. Попри існування правовідносини із криптовалютами їх законодавче регулювання не відбулося. Проблема закріплення у законі криптовалют є загальносвітовою. Окремі держави (Китай) забороняють криптовалюти. Мальта, Швейцарія та інші держави мають законодавство про криптовалюти.  Проблемою є визначення криптовалюти як об’єкту цивільних прав. Важливо з’ясувати її правову природу. Метою роботи є визначення криптовалюти як об’єкту цивільних прав та виявлення її правової природи. Використані такі методи: діалектичний – для співставлення криптовалюти з іншими об’єктами цивільних прав; формально-логічний – для визначення правової природи криптовалюти; системно-структурний – для виявлення криптовалюти у системі об’єктів цивільного права. Результати. Відсутність правового регулювання криптовалют заважає охороні та розвитку прав і інтересів осіб, що здійснюють їх щодо криптовалюти. Обіг криптовалют має регулюватися цивільним законодавством. Доведено, що криптовалюти мають зайняти самостійне місце серед об’єктів цивільних прав. Криптовалюта належить до групи віртуальних благ. Остання почала формуватися із розвитком комп’ютерних (ІТ) технологій. Виявлені окремі риси, що визначають правову природу криптовалют та інші віртуальних благ. Вони не мають чіткої уречевленої форми. Вони можуть швидко змінювати матеріальні носії. Від цього їхня цінність залишається незмінною. Ці об’єкти  є оборотоздатними. Вони продаються, даруються, обмінюються на майно, товари, послуги тощо. Потрібним є подальше правове регулювання криптовалют у приватному праві.  Висновки. Криптовалюта є відмінною від грошей та інших об’єктів цивільних прав. На криптовалюту в суб’єктів цивільного права виникають абсолютні права. Вони підтверджують належність криптовалюти певній особі. Криптовалюти здатні бути об’єктом зобов’язань. Problem statement. Despite the existence of a legal relationship with cryptocurrencies, their legislative regulation has not taken place. The problem of enshrining cryptocurrencies in law is global. Some states (China) ban cryptocurrencies. Malta, Switzerland and other countries have legislation on cryptocurrencies. The problem is to define cryptocurrency as an object of civil rights. It is important to find out its legal nature. The purpose of the work is to define cryptocurrency as an object of civil rights and to reveal its legal nature. The following methods are used: dialectical – to compare cryptocurrency with other objects of civil rights; formal-logical – to determine the legal nature of cryptocurrency; system-structural – to detect cryptocurrency in the system of objects of civil law. Results. The lack of legal regulation of cryptocurrencies hinders the protection and development of the rights and interests of those who exercise them in relation to cryptocurrencies. The circulation of cryptocurrencies should be regulated by civil law. It has been proven that cryptocurrencies should take an independent place among the objects of civil rights. Cryptocurrency is different from money and other objects of civil rights. Civil rights entities have property rights to cryptocurrency. Cryptocurrency belongs to the group of virtual goods. The latter began to take shape with the development of computer (IT) technology. Some features that determine the legal nature of cryptocurrencies and other virtual goods have been identified. They do not have a clear materialized form. They can change material media quickly. As a result, their value remains unchanged. These facilities are operational. They are sold, donated, exchanged for property, goods, services, etc. Further legal regulation of cryptocurrencies in private law is needed. Conclusions. Cryptocurrency is different from money and other objects of civil rights. Civil rights entities have property rights to cryptocurrency. They confirm that the cryptocurrency belongs to a certain person. Cryptocurrencies can be subject of obligations.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

12

Гелемей, Ю. М. "ПРАВО НА ГІДНІСТЬ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ: ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ В УМОВАХ СУЧАСНОЇ ВІЙНИ". Herald of Lviv University of Trade and Economics Law sciences, № 14 (28 грудня 2023): 11–15. http://dx.doi.org/10.32782/2616-7611-2023-14-02.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена аналізу забезпечення права на гідність військовополонених в умовах російсько-української війни. Констатовано, що хаотична природа війни, нехтування міжнародними нормами деякими сторонами та еволюція характеру збройних конфліктів створюють труднощі в забезпеченні послідовного дотримання декларованих прав військовополонених. Становище військовополонених в праксіологічному та нормативно-визначеному аспекті мають абсолютний дисонанс, що демонструє той факт, що саме сфера правового захисту військовополонених є тією, що репрезентує апогей проблеми в сфері міжнародного гуманітарного права. Вказано, що право на гідність визначається доктриною конституціоналізму і верховенства права як первинна сутнісна детермінанта. Право на гідність особи є невід'ємною складовою гуманності та основоположним принципом в сучасному суспільстві, що визнає необхідність поваги до людської гідності та забезпечення умов, що сприяють особистісному розвитку та самовизначенню. У висновку відзначено, що порушення права на гідність військовополонених у контексті війни Росії проти України є серйозною та обурливою проблемою, що викликає загальне занепокоєння на міжнародній арені. Основні аспекти цього порушення визначаються в рамках цього наукового дослідження. По-перше, існує поширення ситуацій незаконного утримання в полоні, порушуючи право на свободу та безпеку військовополонених. По-друге, виникають негідні умови тримання, що порушують стандарти гуманного поводження та право на гідність. По-третє, фізичне та психічне насильство стає невід’ємною частиною війни, включаючи побиття, тортури та недостатню медичну допомогу. Це загрожує не лише гідності, а й праву на життя. По-четверте, відсутність забезпечення основних потреб, таких як харчування та медична допомога, порушує права на гідність та людську гідність. По-п’яте, обмеження зв'язку зі сім'єю та невизначеність стану військовополонених погіршують їхню психічну стійкість та загострюють гуманітарну ситуацію. Ці проблеми вимагають негайного уваги та дій для захисту прав та гідності тих, хто потерпає внаслідок цього конфлікту.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

13

МЕЛЬНИЧЕНКО, Богдана, та Юлія ВОРОНЕЦЬКА. "ПРАВО ЛЮДИНИ НА ЖИТТЯ КРІЗЬ ПРИЗМУ СУЧАСНИХ РЕАЛІЙ". Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Юридичні науки, № 4(72) (30 грудня 2024): 16–20. https://doi.org/10.32689/2522-4603.2024.4.3.

Full text

Abstract:

У статті здійснено загальну характеристику права людини на життя крізь призму сучасних реалій. Вказано, що права і свободи людини є найважливішою складовою загальнолюдської системи цінностей сучасного людства, надбанням цивілізації в правовій і політичній сферах, загальновизнаним критерієм суспільного та національного розвитку на сучасному етапі. Констатовано, що право на життя є основним правом людини, закріпленим як основними міжнародними документами у сфері прав людини, так і національними конституціями. Зауважено, що актуальність і важливість права людини на життя, його реалізація та захист є очевидними, оскільки без такого фундаментального права всі інші права втрачають будь-яке значення. Вказано, що повномасштабна збройна агресія Російської Федерації проти України не тільки внесла певні корективи щодо реалізації прав людини на захист, але й стала наразі практично основним джерелом порушення прав й свобод людини та громадянина, оскільки щоденно завдає матеріальну та моральну шкоду громадянам, порушивши та зруйнувавши звичний спосіб життя українців. З’ясовано, що захист прав і свобод людини в умовах війни гарантує кожному обирати той чи інший законний спосіб захисту своїх порушених прав. Права людини гарантовано мають бути забезпечені публічною владою з метою їх реалізації громадянами. Визначено, що специфіка зобов’язань держави щодо захисту права на життя в умовах військових конфліктів включає: питання юрисдикції у випадку окупації території; перелік зобов’язань держави під час збройних конфліктів; межі необхідності застосування сили при правомірних воєнних діях, в умовах необхідності протидії терористичним актам, здійсненні спеціальних операцій; особливості розслідування фактів позбавлення життя. Зроблено висновок про те, що право на життя варто розуміти як фундаментальне, невідчужуване, абсолютне право людини, яке доцільно розглядати у двох аспектах: по-перше, як право особи на свободу від будь-яких незаконних зазіхань на життя з боку держави, її представників або приватних осіб; по-друге, як право особи вільно розпоряджатися власним життям.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

14

Antonova, Liudmyla, та Ljudmyla Ivashova. "Сутність прав інтелектуальної власності відповідно до положень хартії основних прав Європейського союзу". Public Administration and Regional Development, № 18 (29 грудня 2022): 1018–39. http://dx.doi.org/10.34132/pard2022.18.02.

Full text

Abstract:

У статті теоретично висвітлено європейські підходи до розуміння сутності прав інтелектуальної власності відповідно до положень Хартії основних прав Європейського Союзу на основі європейської судової прецедентної практики у сфері прав інтелектуальної власності. Сутність прав інтелектуальної власності розглянуто саме у межах Європейського Союзу. Визначено що найактуальнішими видами прав інтелектуальної власності в Європейському Союзі є авторське право, патенти та права на товарні знаки. З’ясовано що ексклюзивність та винагорода є двома основними визначальними ознаками прав інтелектуальної власності в ЄС. Встановлено зв'язок між функціями і видами прав інтелектуальної власності. Виявлено, що головною функцією прав інтелектуальної власності є економічна. У зв’язку із цим здійснено ґрунтовний аналіз сутності статті 17 Хартії основних прав Європейського Союзу, що має суто економічний характер. Розкрито абсолютну та відносну теорію сутності. Зауважено що поняття сутність не застосовується систематично, а зазвичай лише у випадках, де є необхідність підкріплення відповідної аргументації. Проаналізовано низку судових справ Суду Європейського Союзу щодо трактування сутності прав інтелектуальної власності. У результаті чого виявлено, що Суд Європейського Союзу не підтримує абсолютну теорію сутності прав у сфері інтелектуальної власності. На прикладі Німеччини, як одного із «правових стовпів» європейського співтовариства, розглянуто як сутність розуміється у національній правовій системі та конституційних традиціях міжнародного права з прав людини.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

15

МИХАЙЛОВА, Ирина Александровна. "ИМУЩЕСТВЕННАЯ СОСТАВЛЯЮЩАЯ ЛИЧНЫХ НЕИМУЩЕСТВЕННЫХ АВТОРСКИХ ПРАВ: ВОПРОСЫ ТЕОРИИ И ПРАКТИКИ". Труды по Интеллектуальной Собственности 41, № 2 (2022): 44–53. http://dx.doi.org/10.17323/tis.2022.14446.

Full text

Abstract:

Вопросы, связанные с определением правовой сущности личных неимущественных авторских прав, остаются в центре внимания многих ученых, но, несмотря на это, отдельные аспекты названного института не получили в современной доктрине однозначной трактовки. К числу таких дискуссионных аспектов относится вопрос о наличии имущественной составляющей в содержании названных правомочий, который приобрел особую актуальность на фоне тотальной коммерциализации гражданского оборота. Цель автора — выявление и анализ тех особенностей личных неимущественных авторских прав, которые не в полной мере соответствуют их легальной регламентации и традиционному пониманию. Показано, в частности, что авторские права на обнародование произведения, его неприкосновенность и его отзыв имеют дуалистический характер, поскольку реализация рассматриваемых правомочий, отражающая духовно-творческий мир автора, как правило, затрагивает и его имущественную сферу, придавая экономическое содержание возникающим правоотношениям. Именно наличие имущественного элемента в содержании рассматриваемых прав обусловливает возможность их перехода к наследникам умершего автора; это означает, что они далеко не всегда неразрывно связаны с личностью автора. Особое внимание уделяется анализу ситуаций, в которых автор создает произведение по заказу лица, заинтересованного в его продвижении в качестве результата собственной интеллектуальной деятельности. В подобных случаях имеет место возмездная передача не только исключительного права, но и абсолютно непередаваемых и неотчуждаемых личных неимущественных авторских прав — права авторства и права на имя, в связи с чем возникает немало теоретических и практических проблем, нуждающихся в анализе и разрешении. Основной вывод заключается в следующем: правовая сущность личных неимущественных авторских прав столь же сложна и многогранна, как бесконечно сложна творческая деятельность, поэтому право не всегда может облечь их в стандартную правовую форму, свойственную иным личным неимущественным правам. Именно этим объясняется многообразие представленных взглядов и суждений, создающих теоретическую основу для дальнейшего совершенствования соответствующего раздела российского законодательства.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

16

Литвинко, O. "ХАРАКТЕРИСТИКА СИНОНІМІЧНИХ ВІДНОШЕНЬ У СУЧАСНІЙ АНГЛІЙСЬКІЙ СУДОВІЙ ТЕРМІНОЛОГІЇ". Nova fìlologìâ, № 97 (25 березня 2025): 68–74. https://doi.org/10.26661/2414-1135-2025-97-9.

Full text

Abstract:

У статті розглядаються синонімічні відношення у сучасній англійській судовій системі термінів. Особливий акцент зроблено на вивченні характеристик синонімії в термінології. Зокрема, в дослідженні приділено увагу професійним термінам, їхнім дериваційним та семантичним особливостям. Нині сфера термінології висвітлює посилену дослідницьку діяльність, що зумовлено значним збільшенням професійної інформації, процесами глобалізації та зростанням значення термінотворення. Лінгвісти активно аналізують спеціалізовані термінологічні системи, зосереджуючи увагу на семантичних характеристиках термінів та їх застосуванні в мові. Судова термінологія виникла як відповідь на насущну потребу організації суспільних відносин. Термін судової сфери – це загальновизнана та правильно структурована лексична одиниця, яка точно визначає конкретне правове поняття. Професійним термінологічним одиницям, як правило, властиві такі якості, як емоційно-експресивна нейтральність, системність, лаконічність. Вивчення сучасної англійської судової термінології є актуальним і корисним для всебічного вивчення синонімії, проведення когнітивного аналізу синонімічних відношень на лексичному рівні, класифікації термінів-синонімів, виявлення тенденцій розвитку цього явища. Важливо підкреслити значення судової термінології в контексті зростання міжнародної інтеграції та розширення міжнародного партнерства. Об’єктом нашого дослідження є сучасна англійська судова терміносистема. Предметом дослідження є характеристика синонімічних відношень у цій сфері. У сучасній англійській юридичній терміносистемі особливого значення набувають синонімічні відношення. Синонімами ми вважаємо лексичні одиниці, що служать для позначення одного й того самого поняття, які можуть відрізнятися певними ознаками цього поняття. Синоніми вважаються самостійними мовними знаками. Серед термінологічних одиниць сучасної англійської судової термінології виокремлюємо абсолютні синоніми, відносні синоніми та дефініційні синоніми. Ми виявили, що абсолютні синоніми повністю еквівалентні за значенням. Вони можуть бути взаємозамінними в різних контекстах галузі права. Відносні синоніми мають різні семантичні відтінки. Семантичним явищем, у якому значення термінологічної одиниці судової сфери відповідає її визначенню, є дефініційна синонімія. Нами доведено, що синонімічні відношення є небажаними для системи судової термінології, оскільки вони ускладнюють спілкування між фахівцями у цій галузі та спричиняють хибне тлумачення судової документації, зокрема професійних юридичних текстів.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

17

Ваганова, Ірина Михайлівна. "СЕРВІТУТИ ТА УЗУФРУКТ У РИМСЬКОМУ ПРАВІ". New Ukrainian Law, № 4 (1 жовтня 2021): 9–13. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.1.

Full text

Abstract:

У римському приватному праві, крім абсолютних (право власності) й обмежених прав (право володіння) відносно окремим вважалось і право на чужі речі. У такому випадку розу- міються речі на особливому титулі, які належали як їх власникам, так і особам, які не мали таких широких повноважень. У зв’язку із цим змістом права на чужі речі охоплювались: сервітути, емфітевзис, суперфіцій, узуфрукт. У Давньому Римі поява й розвиток сервітутів була зумовлена становленням та оформлен- ням інституту приватної власності, насамперед нерухомого майна. Існували, наприклад, земельні ділянки, які не мали доступу до води для поливу сільськогосподарських культур, що набиралась із річки, колодязі загального користування. Були й земельні ділянки, що не мали виходу до пасовища на полі. Тому власник ділянки міг скористуватися водою з коло- дязя загального користування, що знаходився на ділянці сусіда; власник ділянки, який не мав виходу на річку, міг програти худобу, використовуючи дорогу, що проходила через земельну ділянку сусіда тощо. Таким чином, де-факто виникали, а потім де-юре оформлю- валися сервітути, які означали право користування чужою річчю або для створення певних вигід під час використання майна, або для забезпечення благ певних осіб. Поняття “servitus” (від лат. “servire” – служити) означало слугування об’єктів нерухомості не тільки їх власникам, а й користування такими об’єктами для господарських потреб на користь власників сусідніх об’єктів нерухомості. Узуфрукт (лат. “ususfructus”; від “usus” – використання + “fructus” – дохід) – право користування чужим майном із правом присвоєння доходів від нього, але з умовою збе- реження його цілісності, цінності й господарського призначення. Предметом узуфрукту могли бути речі, вживання яких можливо без явного зносу, наприклад, земельні ділянки, тягові тварини. Гроші не могли бути предметом узуфрукту. На початку узуфрукту узуф- руктуарій складав опис майна й завіряв поручителя в тому, що він буде користуватися майном як добросовісний хазяїн. Продаж власником речі не надавала значного впливу на права узуфруктуарія. Сервітути й узуфрукт у римському класичному праві були досить розповсюдженими, а також слугували ефективними юридичними інструментами речового права. Вони забез- печували різні господарські й особисті інтереси суб’єктів римського права.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

18

Гуйван, П. Д. "ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ПІДХОДИ ЄСПЛ ДО ПРОБЛЕМАТИКИ ВІЛЬНОГО ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВА НА ВИРАЖЕННЯ ОСОБИСТИХ ПОГЛЯДІВ". Знання європейського права, № 1 (18 вересня 2020): 28–32. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.42.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню наукового питання про адекватну організацію механізму здійснення права на вільне вираження поглядів у демократичному суспільстві. Підкреслюється, що дане право є складовим елементом основоположного права особи на інформацію: можливість кожного члена суспільства отримати дані стосовно відносин у соціумі кореспондує праву інших осіб вільно та безперешкодно поширювати інформацію, в тому числі свої особисті погляди чи думки третіх осіб. У роботі відмічаються проблемні аспекти щодо стану свободи слова в Україні, зокрема в частині існування залишків цензури. Досліджена проблематика щодо обґрунтованості та виваженості застосовуваних владними інституціями заходів обмеження права на вільне висловлювання. Відмічається, що держава вельми довільно визначає підстави для свого втручання, що часто призводить до сваволі. Між тим дане питання потребує визначеності, аби запобігти сваволі. Тут необхідно керуватися правовими підходами, напрацьованими міжнародною правозастосовною інституцією - Європейським судом з прав людини. Згідно з ними будь-яке обмеження на свободу слова буде несумісне із законом, якщо воно не зумовлене необхідністю в демократичному суспільстві. Тож держава мусить подбати, щоб були встановлені межі юридичного характеру, за якими такі діяння будуть визнані правопорушенням. Наголошується на визначальній ролі засобів масової інформації для здійснення незалежного та вільного вираження поглядів. ЗМІ є найдієвішим способом реалізації свободи висловлювань. У той же час як законодавство, так і практика ЄСПЛ не передбачають абсолютної свободи слова. Тож украй вадливим є знаходження того балансу, якого слід дотримуватися під час реалізації часом протилежних суб'єктивних прав осіб - на свободу висловлювання і права на приватність або охоронюваний законом державний інтерес. Разом із тим за існування певних чинників, що обґрунтовують наявність як суспільного інтересу до свободи висловлювання думки, так і державного інтересу стосовно непоширення конфіденційної інформації, саме останній має бути переконливо встановлений і доведений, інакше перевага надається публічному праву.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

19

Хамидов, Х. М. А. "ВОЗМЕЩЕНИЕ «ЧИСТО ЭКОНОМИЧЕСКОГО УЩЕРБА»". Материалы Всероссийской научно-практической конференции молодых ученых «Наука и молодежь», № 1 (13 листопада 2020): 455–60. http://dx.doi.org/10.36684/30-2020-1-455-460.

Full text

Abstract:

В данной статье автором рассматривается один из актуальных вопросов современного деликтного права в зарубежных правопорядках, который имеет большее значение в эволюции деликтного права, а также дается определения чисто экономического ущерба. Автором приводятся три основные правовые подхода к определению чисто экономического ущерба в зарубежных правопорядках, а также автором было рассмотрено, что в России такой вопрос не получил широкого обсуждения в науке и было отмечено, что деликтное право России направлено на защиту абсолютных прав, тем самым подчеркивая ограничительное толкование общей нормы ст.1064 ГК РФ.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

20

Житнік, В. В. "ГЕНДЕРНЕ НАСИЛЬСТВО В ШЛЮБІ Й ДЕКРЕТАЛЬНЕ ПРАВО У XII–XIII СТСТ." Ірпінський юридичний часопис, № 3(16) (7 жовтня 2024): 37–45. http://dx.doi.org/10.33244/2617-4154-3(16)-2024-37-45.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню гендерного насильства в шлюбі в середньовічних юридичних памʼятках і розгляду механізмів захисту від нього в церковному праві XII– XIII століть. Констатовано, що шлюб був основою середньовічної суспільної організації та базувався на традиції, закладеній нормами римського права й приписами Старого Заповіту. Зазначено, що 1) в багатьох питаннях подружнього життя жінка залишалася підвладною чоловікові, при тому що у виконанні подружнього обовʼязку чоловіки і жінки були абсолютно рівними; 2) упереджене ставлення до жінок та патріархальні законодавчі норми спричиняли значне обмеження прав жінки в суді. Підкреслено, що з цілого ряду сімейно-шлюбних проблем світське і канонічне право суперечили одне одному, наприклад, у визнанні злочинним залишання жінки, відсилання жінки без її вини. Зазначено, що юрисдикційна компетенція Церкви в шлюбних питаннях поступово розширювалася. Констатовано, що церковні трибунали здійснювали юрисдикцію, зокрема кримінальну, щодо сексуальної поведінки в шлюбі, а також усіх видів позашлюбної сексуальної поведінки. Блуд, перелюб, двоєженство, зґвалтування, кровозмішення, проституція та содомія підлягали церковним покаранням і належали до компетенції церковних судів. Можна вважати доведеним, що в статевих стосунках у середньовічному шлюбі (виконання «подружнього боргу») жінка (дружина) мала рівні права й обовʼязки зі своїм чоловіком. Зроблено висновок, що забезпечення захисту жінок від насильства в шлюбних і позашлюбних відносинах в Західній Європі у XII–XIII століттях повʼязане з розповсюдженням канонічного права.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

21

Новожилов, Віктор Сергійович. "Право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора під час досудового провадження в механізмі реалізації завдань кримінального провадження". Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право» 56, № 2 (2019): 105–13. https://doi.org/10.5281/zenodo.6987200.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена проблемі законодавчого визначення рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора, що можуть бути оскаржені під час досудового провадження, у формі вичерпного переліку. Метою статті є визначення відповідності закріплених у кримінальному процесуальному законодавстві Україні процедур оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора, які приймаються (вчиняються) на досудовому провадженні, абсолютному конституційному праву кожного на оскарження. Автор відзначає, що право на оскарження до суду є абсолютним, оскільки Конституція України прямо передбачає, що це право не може бути обмежене. Специфічні процедури оскарження не можуть зводити нанівець саму можливість оскарження, так само як і відсутність нормативної регламентації таких процедур. Мають бути запровадженні ефективні засоби реалізації права на оскарження, у тому числі в межах досудового розслідування. Сутнісно право на оскарження складається з трьох елементів: носія права, органу, що уповноважений на розгляд скарги та предмета оскарження. Оскарження як процес подання та розгляду скарги має розглядатися як забезпечувальний по відношенню до права на оскарження. Основним завданням процедури оскарження – процесу реалізації права на оскарження – є встановлення фактичної обґрунтованості скарги та виправлення допущених порушень (якщо такі були). Забезпечення права на оскарження на досудовому провадженні є ключовим у механізмі реалізації завдань кримінального провадження, адже воно для свого носія є інструментом, який може бути використаний у випадку відхилення уповноваженими особами від стандартів швидкого, повного та неупередженого розслідування. При цьому ні право на оскарження, ні інститут оскарження напряму не реалізують завдань кримінального провадження, проте є ключовим інструментом контролю для справного функціонування механізму реалізації завдань кримінального провадження. Оскільки лише в порядку кримінального судочинства можуть бути оскаржені процесуальні рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора, прийняті (вчинені) ними на досудовому провадженні, а механізм оскарження таких на підготовчому провадженні визнано Європейським судом з прав людини неефективним засобом юридичного захисту в розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то закритий характер переліку рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора, що можуть бути оскаржені на досудовому провадженні, значно обмежує, а подекуди цілком позбавляє особу конституційного права на оскарження до суду. На підставі проведеного дослідження зроблено висновок про те, що закритість переліку, передбаченого ч. 1 ст. 303 КПК, не сприяє ефективному захисту прав і свобод людини, поновленню їхніх прав, а відтак, і перешкоджає вирішенню завдання кримінального провадження, що полягає в охороні та ефективному захисті прав його учасників. Viktor Novozhylov. The right to challenge in court the investigator’s or prosecutor’s decisions, actions or inactions in pre-trial proceeding as a part of mechanism that provides attaining the objectives of criminal procedure The article is concerned with the problem of legal determination of investigator’s or prosecutor’s decisions, actions or inactions, which lawfulness can be examined by the investigating judge in pre-trial proceeding, in a form of exhaustive list. The aim of the article is to define whether or not the procedure of lawsuit against investigator’s or prosecutor’s unlawful decisions, actions or inactions in pre-trial proceeding, which is settled up in criminal procedural law of Ukraine, match with the absolute constitutional right of everyone to challenge in court the decisions, actions or inactions of bodies of state power, bodies of local self-government, officials and officers. The author notes that the right to challenge in court is absolute. Constitution of Ukraine explicitly provides that this right cannot be limited. Neither special procedures nor omissions in legal regulation can negate the possibility to challenge. It is important to imply the effective methods for the right to challenge realisation in pre-trial procedure. The right to challenge in its essence consists of three elements: the right holder, the institution authorized to handle a complaint and the subject of legal challenge. The challenge as a process of filing a complaint and reviewing it shall be seen as ancillary to the right to challenge being fulfilled. The main objective of challenge procedure (the process of the right to challenge realisation) is to establish the factual reasonableness of the complaint and to correct the committed violations (if any were done). Ensuring the right to challenge in pre-trial proceeding is key in the mechanism that provides attaining the objectives of criminal procedure. It is right holder’s instrument to initiate and achieve restoration of the standards of rapid, full and impartial investigation if authorized officials do not compliance with them. Neither the right to challenge nor legal institute of challenge do attain the objectives of criminal procedure. But they are fundamental instruments of control that provide properly functioning mechanism of attaining the objectives of criminal procedure. Investigator’s or prosecutor’s processual decisions, actions or inactions that are made or done in pre-trial can be challenged only in the procedure of criminal justice. European Court on Human Rights have found the remedy to challenge any of the investigator’s or prosecutor’s processual decisions, actions or inactions only in the course of the preliminary (administrative) hearing not satisfying the notion of accessibility and effectiveness, as it suggests that complaints can be made after the investigation has finished, but leaves no possibility of appeal in the course of the investigation. That is why exhaustive list of investigator’s or prosecutor’s decisions, actions or inactions that can be complained in pre-trial proceeding significantly restricts, and sometimes completely deprives a person of the constitutional right to challenge in court. As a result of this research the author made a conclusion that exhaustive list in Article 303 § 1 of the Criminal Procedure Code of Ukraine do not provide effective protection or restoration of human rights and freedoms and therefor withhold attaining the objectives of criminal procedure, in particular preservation and effective protection of the rights of parties and other participants.   Аннотация Статья посвящена проблеме законодательного закрепления решений, действий или бездействия следователя или прокурора, которые могут быть обжалованы в ходе досудебного производства, в форме исчерпывающего перечня. Целью статьи является определение соответствия закрепленных в уголовном процессуальном законодательстве Украины процедур обжалования решений, действий или бездействия следователя или прокурора, принимаемых (совершаемых) на досудебном производстве, абсолютном конституционному праву каждого на обжалование. Автор отмечает, что право на обжалование в суд является абсолютным, поскольку Конституция Украины прямо предусматривает, что это право не может быть ограничено. Специфические процедуры обжалования не могут сводить на нет саму возможность обжалования, так же, как и отсутствие нормативной регламентации таких процедур. Должны быть воплощены в жизнь эффективные средства реализации права на обжалование, в том числе в рамках досудебного расследования. По существу право на обжалование состоит из трех элементов: носителя права, органа, уполномоченного на рассмотрение жалобы и предмета обжалования. Обжалование как процесс подачи и рассмотрения жалобы должны рассматриваться как обеспечительный по отношению к праву на обжалование. Основной задачей процедуры обжалования – процесса реализации права на обжалование – является установление фактической обоснованности жалобы и исправления допущенных нарушений (если таковые были). Обеспечение права на обжалование в досудебном производстве является ключевым в механизме реализации задач уголовного производства, ведь для своего носителя оно является инструментом, который может быть использован в случае отклонения уполномоченными лицами от стандартов быстрого, полного и беспристрастного расследования. При этом ни право на обжалование, ни институт обжалования напрямую не реализуют задач уголовного производства, однако является ключевым инструментом контроля для исправного функционирования механизма реализации задач уголовного производства. Поскольку только в порядке уголовного судопроизводства могут быть обжалованы процессуальные решения, действия или бездействие следователя или прокурора, принятые (совершенные) ими на досудебном производстве, а механизм обжалования таких на подготовительном производстве признано Европейским судом по правам человека неэффективным средством правовой защиты в смысле ст. 13 Конвенции о защите прав человека и основных свобод, то закрытый характер перечня решений, действий или бездействия следователя или прокурора, которые могут быть обжалованы в досудебном производстве, значительно ограничивает, а иногда полностью лишает лицо конституционного права на обжалование в суд. На основании проведенного исследования сделан вывод о том, что закрытость перечня, предусмотренного ч. 1 ст. 303 УПК Украины, не способствует эффективной защите прав и свобод человека, возобновлению их прав, а значит, и препятствует решению задачи уголовного производства, заключающихся в охране и эффективной защите прав его участников.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

22

Братусь, Дмитрий. "Концептуализация содержания исключительного авторского права". Law Journal of the Higher School of Economics 17, № 2 (2024): 114–43. http://dx.doi.org/10.17323/2072-8166.2024.2.114.142.

Full text

Abstract:

Исследуются исторические, философские, социальные и юридические основания исключительного авторского права в аспекте его содержания. Обозначены предпосылки формирования этого института. Авторское право на Руси начиналось с государственных книгопечатен, создававшихся Иваном IV для контроля за безупречностью библейских текстов и противодействия их искажению сторонниками униатства, провоцировавшими таким образом народные волнения. Ту же политику проводил и Петр I. Отсюда — цензура и цензурный устав и широко известная теория нормативной предыстории авторского права. В Западной Европе авторское право на этапе его оформления обслуживало интересы капитала, а система правил, составшиих прообраз российского авторского права, традиционноохраняла духовность и державные устои. Критически анализируется общепринятая история «копирайта». Версии происхождения данного (молодого, как принято считать) института варьируются в пределах нескольких столетий. Это расхождение свидетельствует об отсутствии объективного исторического подхода и препятствует всесторонней квалификации содержания исключительного авторского права. Борьба за принадлежность результатов творчества, с одной стороны, ипротив монополии правообладателя с другой, квалифицируется в исследовании как главный источник развития содержания исключительного авторского права. С точки зрения функционального анализа перспективным является уточнение характеристики содержания исключительного авторского права, его сопоставление с такими родственными категориями, как понятие, структура, система исключительного авторского права. Различия между отмеченными охранительными коррелятами порой игнорируются в современной доктрине интеллектуальных прав. Подчеркивается небезупречная смена акцентов: содержание в новейших исследованиях интерпретируется в значении структуры исключительных прав. Сделан вывод о необходимости выработки комплексного понятия содержания исключительного авторского права и намечены подходы к его определению. Смысловое значение содержания исключительного авторского права выражается в легально закрепленном списке абсолютных имущественных прав на произведение (объем субъективного права) и в коррелирующей с этим списком системе способов экономической эксплуатации данного интеллектуального продукта.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

23

Граб, Андрій. "ДО ПИТАННЯ ДОЦІЛЬНОСТІ ВСТАНОВЛЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА ВЧИНЕННЯ РОЗБОЮ В УМОВАХ ВОЄННОГО АБО НАДЗВИЧАЙНОГО СТАНУ". Grail of Science, № 17 (3 серпня 2022): 140–42. http://dx.doi.org/10.36074/grail-of-science.22.07.2022.023.

Full text

Abstract:

Розбій передбачений розділом VI Особливої частини Кримінального кодексу України (далі – КК України) в ст. 187 [1], як один із видів кримінальних правопорушень проти власності. В свою чергу, право приватної власності є непорушним, дане положення закріплене в ст. 41 Конституції України [2]. Тобто, жодна особа не може бути протиправно позбавлена права власності, всупереч її волі, це є неприпустимим порушенням гарантованих Конституцією прав. У той же час, посягання на право власності може відбуватись насильницьким методом шляхом завдання безпосередньої шкоди, або погрозою завдання такої шкоди, життю та здоров’ю особи. Застосування насильства або погроза такого застосування, виділяє кримінальне правопорушення на абсолютно інший рівень суспільної небезпеки.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

24

Кірдіна, О. Г., В. М. Орлова та Д. В. Голінський. "ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПРАВА НА ПРАЦЮ В ОБЛІКОВОМУ ТА ПОДАТКОВОМУ АСПЕКТАХ". Вісник економіки транспорту і промисловості, № 88 (30 грудня 2024): 28–34. https://doi.org/10.18664/btie.88.324952.

Full text

Abstract:

Право на працю охоплює всі форми праці, включаючи найману роботу, самозайнятість, надомну роботу та іншу діяльність, що приносить дохід. Право на працю не слід розуміти як абсолютне та безумовне право на отримання роботи. Натомість право на гідну працю слід розглядати як право кожного мати можливість заробляти собі на життя роботою прийнятної якості, з адекватним рівнем доходу та з належним рівнем соціального захисту. Реалізація права на працю потребує комплексного підходу, що включає створення сприятливих економічних умов, посилення контролю за дотриманням трудових стандартів та активну роль держави у забезпеченні соціальної справедливості. Чіткий бухгалтерський облік заробітної плати, соціальних виплат і податків сприяє захисту прав працівників, прозорості фінансових потоків, а також відповідності вимогам податкового законодавства. Це є важливим елементом забезпечення справедливого доходу і соціального захисту для кожного працівника.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

25

Бернацкий, Георгий Генрихович. "Философские свойства естественного права". Proceedings of Voronezh State University Series Law, № 3 (27 липня 2020): 64–74. http://dx.doi.org/10.17308/vsu.proc.law.2020.3/2972.

Full text

Abstract:

В статье утверждается, что естественное право с позиций диалектики характеризуется такими свойствами как объективность и субъективность, абсолютность и относительность, конкретность и абстрактность. Объективность права состоит в том, что содержание права соответствует объективной справедливости и не зависит от субъекта. Под относительностью права понимается неточное и неполное регулирование общественных отношений, под абсолютностью права – абсолютно точное и полное регулирование общественных отношений. Право конкретно в том смысле, что право выступает регулятором общественных отношений только в определённых, конкретных условиях.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

26

Рябовол, Лілія. "Аксіологічний підхід: реалізація у змісті навчального предмета «Основи правознавства» (9 клас)". Problems of the modern textbook, № 31 (17 січня 2024): 201–10. http://dx.doi.org/10.32405/2411-1309-2023-31-201-210.

Full text

Abstract:

У статті проведено аналіз програми «Основи правознавства» (2022) щодо реалізації у змісті цього навчального предмета аксіологічного підходу до розуміння сутності та значення права і держави. З’ясовано, що як методологічний інструмент юридичної науки аксіологічний підхід передбачає позиціонування людини як абсолютної цінності та вивчення права і держави як інститутів, що мають істотне значення для задоволення потреб та інтересів людини; дає змогу оцінити право і державу з огляду на відповідність до ідеалів справедливості та загальнолюдських цінностей. Констатовано, що визначальним для розуміння цінності права і держави є тип праворозуміння. У результаті аналізу навчальної програми «Основи правознавства» (2022) доведено, що в основу відбору та конструювання змісту навчання покладено природно-правове праворозуміння та аксіологічний і людиноцілеспрямований підходи, так людина розглядається як найвища соціальна цінність, а право, основним джерелом якого є справедливість, – як феномен, що створюється та здійснюється людьми для забезпечення їхньої нормальної життєдіяльності. На реалізацію цих підходів у змісті програми акцентовано на права дитини та їх захист, на права неповнолітніх як учасників різних видів правовідносин, разом з тим, вміщено питання щодо взаємозв’язку прав та обов’язків і відповідальності неповнолітніх за протиправну поведінку. На розкриття ціннісного потенціалу України як демократичної, правової та соціальної держави у програмі передбачено вивчення питань демократії, верховенства права, зобов’язань держави у сфері прав людини, соціального призначення держави, тощо.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

27

Максимюк, Н. І. "УСНІСТЬ ЯК ГАРАНТІЯ ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД". Kyiv Law Journal, № 1 (21 квітня 2023): 356–61. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2023.1.55.

Full text

Abstract:

У межах даної наукової статті здійснено аналіз кримінального процесуального законодавства, правових позицій Європейського суду з прав людини, наукових підходів до визначення суті усності, як гарантії забезпечення права на справедливий судовий розгляд кримінального провадження. Визначено, що право на справедливий суд є комплексним поняттям, яке наповнене сукупністю елементів. Досліджено взаємозв’язок усності з такими елементами права на справедливий судовий розгляд, як публічність, процесуальна рівність сторін, право на переклад. У статті наведено приклади рішень Європейського суду з прав людини, у який констатовано порушення права особи на справедливий суд, у контексті елементів цього права. Доведено, що публічність є основоположною засадою кримінального провадження і охоплює, як одну з обов’язкових вимог, усне провадження у суді першої інстанції, недотримання якої означає порушення права на справедливий судовий розгляд. Взаємозв’язок усності та рівності процесуальних можливостей сторін, визначено як забезпечення права викладати свою позицію, наводити доводи сторонами кримінального провадження усно, безпосередньо під час судового розгляду у суді першої інстанції. Процесуальна гарантія у вигляді участі перекладача у провадженні означає, передусім, забезпечення здійснення усного перекладу. Звернено увагу, що, на відміну від публічності, процесуальної рівності та мови якою здійснюється провадження, які законодавець визначив як засади кримінального провадження, усність отримала відносну форму виразу у КПК України. Наведено приклад унормування цієї засади у КПК Польщі. Наголошено на необхідності абсолютної форми виразу усності в національному законодавстві з метою дотримання стандартів, визначених практикою Європейського суду з прав людини. Зважаючи на актуальність тематики, встановлено необхідність подальшого наукового вивчення проблеми усності кримінального провадження, адже її зміст, поняття та ознаки досі недостатньо вивчені у вітчизняній науці кримінального процесуального права.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

28

Шевцов, С. П. "СЕР ФРЕНСІС БЕКОН І ЗІТКНЕННЯ ДВОХ СИСТЕМ ПРАВА". Актуальні проблеми філософії та соціології, № 32 (3 лютого 2022): 126–32. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i32.1043.

Full text

Abstract:

Шевцов С. П. Сер Френсіс Бекон і зіткнення двох систем права. – Стаття.У статті розглядаються обставини звинувачення та відставки Френсіса Бекона з посади лорда-канцлера в 1621 році. Автор указує, що до початку XVII століття в Англії співіснували паралельно дві правові системи, які абсолютно відрізняються за нормами і процедурами, а також історією становлення, – загальне право і право справедливості. Наведено стислий опис історії формування обох систем і їх загальні характеристики. Початок загального права історики відносять до XI століття, право справедливості виникає в XIV столітті. Формування загального права визначено створенням обмеженої кількості конкретних приписів, кожному з яких відповідає своя процедура. Право справедливості отримує оформлення значно пізніше, у її основі лежить вільне рішення лорда-канцлера. Історики права Англії розходяться в оцінках права справедливості та її ролі у формуванні сучасного англійського права. Цю відмінність оцінок автор статті вважає показовою. Кожна із систем прагнула зайняти чільне становище в Англії. Головним інститутом права справедливості був Канцлерський суд до свого скасування в 1873 році. На початок XVII століття випало кілька конфліктів міжсудами, у яких королівським указом пріоритет віддав праву справедливості. Особливе значення мало справа графа Оксфорда, саме за його результатами дві правові системи прийшли в повну суперечність і знадобилося втручання короля для вирішення конфлікту. Коротко викладається сюжет справи графа Оксфорда та перебіг конфлікту між судом загального права та права спра-ведливості у зв’язку з нею. Відзначається та роль, яку в цій справі відіграв Френсіс Бекон і його супротивник – суддя загального права Едвард Кок. Це був час певної правової кризи в Англії, посиленого зростанням абсолютизму королівської влади, корупції та зловживання серед знаті, королівського двору й чиновників. Проте прибічники загального права як найпоширенішого йдавнішого домоглися відставки Френсіса Бекона з посади лорда-канцлера, чим забезпечили відносну рівновагу правових систем. Ця справа значним чином визначила долю політичної кар’єри Френсіса Бекона.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

29

Халабуденко, Олег Анатолійович. "КОНСТРУКЦІЇ КВАРТИРНИХ ПРАВ У КОНТЕКСТІ ПИТАНЬ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ МОДЕРНІЗАЦІЄЮ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ". Часопис цивілістики, № 37 (29 липня 2020): 62–70. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i37.351.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто низка питань, пов’язаних із конструкціями «квартирних прав». Автор зазначає подвійну природу «права на квартиру», яке є сукупністю особливих прав власності на квартиру та надає їх власнику одне з основних прав людини – право на житло. Метою роботи є розгляд прийнятних моделей «квартирних прав», відомих правовим системам континентального права, і порівняння їх із ситуацією, що склалася з цього питання в законодавстві України. Був використаний метод порівняльного правового дослідження. Автор робить такі висновки: 1. Ідея житлових майнових комплексів виникає на основі об’єднання технічних концепцій багатоквартирних будинків і спільної власності, відомих ще зі Стародавнього Риму. 2. Правова ідея встановлення спеціальних майнових прав відносно частин багатоповерхового будинку виникає у зв’язку з необхідністю визнання прав на ізольовані приміщення, особливо квартири, у виняток загального принципу superficies solo cedit. 3. Завдання розробки прийнятної конструкції щодо комплексу прав, які виникають у зв’язку з визнанням квартир та інших ізольованих приміщень об’єктами прав може бути вирішена з урахуванням досвіду європейських юрисдикцій: шляхом визнання таких приміщень в якості цільових об’єктів права власності з поширенням режиму спільної власності на земельну ділянку або шляхом визнання ізольованих приміщень об’єктами ексклюзивного права осіб на проживання, яке визнається компонентом часткової власності. 4. Визнання квартир як об’єктів майнових прав в силу їх цільового призначення виключає розширення правового режиму абсолютних майнових прав на них. 5. Аналіз чинного законодавства України дає підстави вважати ситуацію, модель відносин, які виникають між власниками квартир у багатоквартирних будинках, далекою від ідеальної і здебільшого не продуманою. 6. Закріплення конструкцій «квартирних прав» у чинному законодавстві має здійснюватися з урахуванням того факту, що житлові приміщення слід розглядати в якості меріторних благ.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

30

Гаджиев, Г. А. "ФИЛОСОФСКО-ПРАВОВОЕ ИЗМЕРЕНИЕ КАТЕГОРИИ «АБСОЛЮТНЫЕ ПРАВА» В КОНСТИТУЦИОННОМ ПРАВЕ". Higher School Companion 4, № 4(19) (2024): 40–47. https://doi.org/10.55346/27825647_2024_4_40.

Full text

Abstract:

В статье предпринят системный анализ, вытекающий из действующей Конституции России в ее интерпретации в практике конституционного правосудия категории «абсолютные права». Автор отмечает, что преамбула Конституции РФ является отнюдь не декоративной декларацией, но имеет под собой глубокие философские, культурологические, исторические и юридические основания. Она отражает особую традицию, культурную идентичность и «самостийность» российского права и российской государственности, путь становления которых временами расходится с западным, европейским вариантом. Особое внимание уделяется философской дискуссии между реалистами и номиналистами, которая, по мнению автора, способна внести ясность в понимание современных концепций прав человека, идеи социально-исторических оснований ограничения прав. The article undertakes a systematic analysis arising from the current Constitution of Russia in its interpretation in the practice of constitutional justice of the category “absolute rights”. The author notes that the preamble of the Constitution of the Russian Federation is by no means a decorative declaration, but has deep philosophical, cultural, historical and legal foundations. It reflects a special tradition, cultural identity and “independence” of Russian law and Russian statehood, the path of formation of which at times diverges from the Western, European version. Particular attention is paid to the philosophical discussion between realists and nominalists, which, according to the author, can clarify the understanding of modern concepts of human rights, the idea of the socio-historical foundations for limiting rights.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

31

РИЖЕНКО, Наталія. "Немайнові права в період воєнного стану: євроінтеграційний контекст". Foreign trade: economics, finance, law 124, № 5 (2022): 40–51. http://dx.doi.org/10.31617/3.2022(124)04.

Full text

Abstract:

Вступ. Через збройну агресію російської федерації існує як правомірне, так і неправомірне обмеження у реалізації немайнових прав фізичними особами в період воєнного стану на території України. Проблема. Постала проблема щодо особливостей реалізації особистих немайнових прав фізичною особою в період дії режиму воєнного стану, оскільки законодавчо закріплено, що зазначені права можуть обмежуватися, також є загроза протиправного обмеження зазначених прав державою-агресором. Метою є визначення можливостей реалізації особистих немайнових прав фізичними особами в період дії воєнного стану у випадках їх законодавчого обмеження та протиправного обмеження державою-агресором. Методи. Методологічною основою проведеного дослідження стали загальнонаукові та спеціально-юридичні методи пізнання. Результати. Дотримання, сприяння реалізації, захист прав людини є одним з основних принципів діяльності Європейського Союзу. Законодавство України, зокрема цивільне, має спільну позицію з країнами Європейської спільноти щодо важливості особистих немайнових прав фізичної особи, закріплення механізму їх реалізації та захисту. Обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених ЦК України та іншим законом, можливе лише у випадках, передбачених ними. Однак немайнові права можуть бути протиправно обмежені державою-агресором. Висновки. Україна буквально виборює своє право на існування в цивілізованому світі. Російська федерація грубо порушує абсолютно всі «правила ведення війни», зокрема ті, що стосуються цивільного населення. Окремі з особистих немайнових прав фізичних осіб під час воєнного стану можуть бути правомірно обмежені внаслідок дії тих чи інших нормативно-правових актів, прийнятих повноважними органами державної влади України. Проте є також неправомірне обмеження та порушення особистих немайнових прав фізичних осіб з боку держави-агресора, зокрема і прав, що забезпечують природне існування людини.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

32

Идрисов, Х. В. "О ПРИРОДЕ ПРАВА СОБСТВЕННОСТИ НА НЕДВИЖИМОСТЬ В МУСУЛЬМАНСКОЙ ПРАВОВОЙ СИСТЕМЕ И РОССИЙСКОМ ГРАЖДАНСКОМ ПРАВЕ: СРАВНИТЕЛЬНО-ПРАВОВОЙ АСПЕКТ". Вестник Чеченского государственного университета, № 3/55 (11 грудня 2024): 142–54. https://doi.org/10.36684/chesu-2024-3-55-142-154.

Full text

Abstract:

В статье рассматривается ключевое значение права собственности как основы обеспечения правовых отношений в сфере недвижимости в двух правовых системах: мусульманской и российской. Исламское право, основанное на принципах Шариата, предлагает уникальный подход к собственности, который акцентирует внимание на социальной ответственности собственника имущества и ограничениях, связанных с его использованием. В частности, в статье анализируются концепция мильк и влияние ее положений на распоряжение имуществом. Сравнительно-правовой анализ, представленный в исследовании, показывает, что российское гражданское право России, основывающееся на принципах свободного гражданского оборота и неприкасаемости права собственности, определяет его как абсолютное и неограниченное. Несмотря на это, в российском гражданском праве также присутствуют ограничения, связанные с соблюдением публичных интересов в сфере реализации правоотношений, в частности, законодательства о землеустроительных и градостроительных процедурах и охране окружающей среды. В статье акцентируется внимание на различиях и сходствах в понимании и реализации права собственности на недвижимость в обеих правовых системах, отмечая важность историко-культурного и религиозного контекста. Автор работы приходит к выводу, что адекватное понимание природы права собственности в обеих правовых системах может способствовать более эффективному правовому регулированию в системах национальных правопорядков и взаимодействию между ними, а также углубить научное осмысление правовых концепций в современном интегрированном мире с учетом все большего повышенного внимания и своеобразного разворота России с Запада на Ближний Восток и Азию.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

33

Сліденко, І. "Абсолютне в праві або аксіоматичність базисних категорій сучасного конституційного права (конституціоналізм)". Вісник Конституційного Суду України, № 4/5 (2016): 178–93.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

34

БОЙКО, ІРИНА. "Доктринальні ідеї та цілі адміністративного права". Право України, № 2019/05 (2019): 13. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-05-013.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано питання впливу правової доктрини на розвиток адміністративного права. Констатовано, що ідеї, теоретичні конструкції, уявлення про напрями розвитку суспільства і держави, зароджені в доктрині права, становлять собою підґрунтя для формування правил поведінки, які об’єктивуються у законодавчі норми. Особливо залежним від ідеологічних парадигм вважається адмі ністративне право. На сучасному етапі становлення громадянського сус пільства й державотворення відбувається пошук оптимальної моделі правового регулювання відносин між приватною особою та державою у сфері публічного адміністрування. Підґрунтям для розвитку адміністративно-правової доктрини слугують конституційні норми, найбільш значущу роль серед яких відіграють положення про те, що Україна є правовою державою, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані найвищою соціальною цінністю, а також що орга ни державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Концепція “людиноцентризму”, породжена Конституцією України і підтримана абсолютною більшістю адміністративістів, стала осно вою, до якої тяжіють наукові розвідки у сфері адміністративного права. Вона сформувала уявлення про адміністративне право як таке, що спрямоване на реалізацію та захист конституційних прав і свобод людини та громадянина. “Людиноцентризм” проявився у впровадженні в інструментарій адміністративно-правової науки категорії “суб’єктивних публічних прав”, що відіграє принципову роль для підтвердження можливості приватної особи за власної ініціативи вступати у відносини з публічною адміністрацією та вимагати від останньої поведінки, спрямованої на задоволення потреб такої особи. Зазначено, що суб’єктивні публічні права являють собою умови реалізації основних прав людини і громадянина, закріплених Конституцією України. Важливого для адміністративного права значення набуває ідея адміністративної процедури, сутність якої полягає в установленні обов’язків суб’єктів влади приймати рішення щодо приватних осіб за уніфікованими правилами, серед яких визначальне місце займають: гарантування права особи бути вислуханою при розгляді її справи; забезпечення права брати участь в адміністративній процедурі особисто або через представника; зазначення засобів правового захисту; необхідність мотивувати рішення, прийняте не на користь приватної особи; доступ особи до інформації про її справу. Констатовано, що адміністративне право також має своїм призначенням вироблення правового механізму для задоволення публічного інтересу. Шляхами його забезпечення визначено, по-перше, діяльність суб’єктів публічного адміністрування, спрямовану на виконання законів щодо організації та функціонування певних інституцій, у яких об’єктивуються потреби різних осіб – громадян, об’єднань, держави. До таких сфер життєдіяльності належать: охорона здоров’я, освіта, національна безпека, оборона, публічний порядок тощо. По-друге, способом забезпечення публічного інтересу названо можливість представників влади обмежувати права і свободи приватних осіб із мотивів потреб демократичного суспільства, як-то: належного визнання та поваги прав і свобод інших, справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

35

Бялт, В. С., та С. Ю. Чимаров. "Право на судебную защиту в Российской Федерации как конституционное право, не подлежащее ограничению". ТЕНДЕНЦИИ РАЗВИТИЯ НАУКИ И ОБРАЗОВАНИЯ 96, № 5 (2023): 47–50. http://dx.doi.org/10.18411/trnio-04-2023-239.

Full text

Abstract:

В статье авторы, рассматривая особенности функционирования административноправового механизма реализации права граждан Российской Федерации на судебную защиту, как конституционного права, не подлежащего ограничению, формулируют и обосновывают конкретный перечень мероприятий, направленных на защиту конституционных прав и свобод российских граждан от неправомерных ограничений с точки зрения дифференциации конституционных прав и свобод на относительные, которые могут быть ограничены, и абсолютные, не подлежащие ограничению.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

36

ШЕВЧУК, СТАНІСЛАВ. "Людська гідність у системі конституційних цінностей". Право України, № 2018/09 (2018): 29. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-09-029.

Full text

Abstract:

Людська гідність посідає визначальну роль у системі конституційних цінностей. Будучи ядром кожного конституційного права, формує та транслює уявлення про людину як унікальну самовизначену істоту, яка не перебуває під владою держави, формує повагу до внутрішнього світу людини, її місце у суспільстві та взаємовідносини з державою. Зі свого боку право на повагу до людської гідності кореспондує з визнанням людини найвищою соціальною цінністю, що унеможливлює тлумачення людини інструментально, лише як об’єкт державної волі. Метою статті є аналіз людської гідності в системі конституційних цінностей через призму історичних детермінант та сучасних політико-правових реалій. За підсумками проведеного аналізу виділено основні аспекти, які дають змогу тлумачити людську гідність як інтегративну категорію, яка визначає, наскільки повсякденне існування людини в конкретному соціумі відповідає її природі та високому призначенню у світі. Серед таких аспектів, зокрема: свобода як можливість вільно діяти відповідно до власної волі; достатній життєвий рівень, який забезпечує гідне існування людини; можливість вибору в духовній та інтелектуальній сфері, можливість формування власного світогляду та духовного світу; аспект безпеки і захищеності людини від посягань та ін. Право на повагу до людської гідності практично в усіх конституційних системах, зокрема і в нашій, є абсолютним, як і право на життя. А це означає, що держава не може встановлювати обмеження права на реалізацію людської гідності. На інші права – так, на них і було встановлено ці критерії обмеження законом. Зокрема, Конституційний Суд України відзначив, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, мати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права. По суті, ядро кожного конституційного права – це людська гідність. Що стосується обмежень – це критерії, які було сформульовано імпліцитно. Є й експліцитні обмеження, які фіксуються у тексті конституції. Це стосується саме тих законів, які вводять обмеження і втручаються у права людини. У цьому полягає основне навантаження конституційної скарги – оцінити закони, які обмежують права людини. Мається на увазі реалізація прав людини, що є сутнісним ядром права, без якого воно не може бути правом, і чи не атакують певні закони це ядро. Натомість людська гідність – це те, без чого людина не може бути людиною.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

37

Гриднева, В. А. "Актуальные вопросы защиты вещных прав". ТЕНДЕНЦИИ РАЗВИТИЯ НАУКИ И ОБРАЗОВАНИЯ 105, № 6 (2024): 101–3. http://dx.doi.org/10.18411/trnio-01-2024-291.

Full text

Abstract:

На сегодняшний день актуальность защиты права собственности и иных вещных прав, то есть абсолютных субъективных прав, остро выражается в необходимости осмысления вопросов, связанных с теоретическим и практическим способом защиты прав граждан. На самом ли деле на практике реализуется гарантия защиты вещных прав граждан, как это трактуется нормами российского законодательства.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

38

Баранкевич, А. В. "Особливості цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб у законодавстві України". Актуальні проблеми держави і права, № 90 (9 серпня 2021): 19–25. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i90.3202.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано наукові підходи до визначення поняття «правовий статус» у теорії права, розуміння «правового статусу фізичної особи» в теорії права та цивільному праві, комплексний характер такого. Визначено зміст поняття та елементи цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб з урахуванням концептуальних підходів, розроблених як у загальній теорії права, так і безпосередньо у цивілістиці. Здійснено системний аналіз норми Цивільного кодексу України, яким визначено цивільно-правовий статус як фізичних осіб, так і неповнолітніх осіб в цивільному праві. У статті досліджено особливості складових елементів цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб як учасників цивільних правовідносин. Розглянуто зміст правоздатності та дієздатності неповнолітніх осіб як елементів цивільно-правового статусу неповнолітньої особи. Вказано, що визначальною характеристикою цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб є те, що наявність окремих прав та межі самостійного їх здійснення залежать від досягнення певного віку. Вікові цензи встановлено для відмежування правовідносин, в яких неповнолітні особи можуть бути самостійними учасниками, від тих, де участь неповнолітніх осіб хоч і можлива, однак потребує доповнення правосуб’єктністю інших повнолітніх осіб. Зазначено, що період неповноліття встановлюється законодавцем з урахуванням фізичних і психічних можливостей особи формувати, висловлювати і здійснювати персоніфіковану волю. Потенційний обсяг цивільних прав і обов’язків неповнолітніх осіб, механізм реалізації таких залежить від теоретичного обґрунтування та юридичного закріплення правоздатності та дієздатності неповнолітніх осіб. До суттєвих ознак цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб віднесені динамічність, обмеженість чіткими віковими рамками, комплексність, а також особливі умови правового захисту, способи адаптації загальних норм цивільного права. Особливістю цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб є відсутність абсолютної самостійності та юридичної незалежності, тобто необхідне доповнення цивільно-правового статусу неповнолітньої особи цивільною та іншою правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю повнолітніх осіб – батьків (усиновителів), опікунів або ж піклувальників.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

39

Троцюк, Ніна, та Ольга Гончарук. "КОМПЕНСАЦІЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ПОРУШЕННЯМ ПРАВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ ВНАСЛІДОК ЗБРОЙНОЇ АГРЕСІЇ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПОДАЛЬШОГО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ". Scientific works of National Aviation University. Series: Law Journal "Air and Space Law" 4, № 69 (2023): 151–58. http://dx.doi.org/10.18372/2307-9061.69.18353.

Full text

Abstract:

Мета статті полягає у дослідженні поняття «компенсація», визначені кола осіб, які мають право на компенсацію шкоди, завданої порушенням прав громадян України внаслідок збройної агресії російської федерації, правовому аналізі норм, що стосуються компенсаційного механізму відшкодування шкоди. Методологічну основу дослідження склали методи: загальний діалектичний, порівняльно-правовий, статистичний, аналізу, індукції, синтезу, систематизації. Результати: наведено авторське визначення поняття «компенсація» під яким слід розуміти форму відшкодування шкоди приватними і публічними суб’єктами за протиправне діяння, що дозволяє потерпілому (суб’єктам публічного та приватного права) у повному обсязі відшкодувати понесені збитки та (або) відновити первісне становище. Обговорення: зазначається, що однією із нагальних проблем, яка потребує вирішення, є різнобічність категоріального апарату щодо суб’єктів звернення з відшкодування завданої шкоди, яких називають «утримувач», «жертва», «потерпілий», «постраждалий». Зауважено, що компенсаційний механізм на сьогодні активно впроваджується лише для майнової шкоди, сфера компенсації моральної шкоди залишається абсолютно не врегульованою.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

40

Овчинникова, Наталья Олеговна. "Место и роль решений Европейского Суда по правам человека в механизме удаления пробелов в уголовно-процессуальном праве России". Proceedings of Voronezh State University Series Law, № 1 (15 березня 2021): 247–56. http://dx.doi.org/10.17308/vsu.proc.law.2021.1/3304.

Full text

Abstract:

Россия остается абсолютным лидером по количеству жалоб, поданных в Европейский суд по правам человека (ЕСПЧ), что следует из статистического отчета за 2019 г. на сайте Суда. К концу 2019 г. на рассмотрении ЕСПЧ находилось 59 800 обращений, больше четверти (15 050) приходилось на долю России – это число рекордное за последние семь лет. В первую тройку по количеству поданных жалоб вошли также Турция (9250 жалоб) и Украина (8850).За последние 20 лет работы ЕСПЧ с Российской Федерации была взыскана сумма в размере 1, 95 млрд. евро. Эксперты объясняют подобную динамику проблемами российской правовой системы. Указанная статистика обязывает обратиться к вопросам влияния решений ЕСПЧ на национальное законодательство Российской Федерации и на уголовно-процессуальное законодательство в частности, поскольку 2/3 жалоб, поступающих от российских граждан, направлены на защиту нарушенных прав именно в сфере уголовного судопроизводства. Со слов главного редактора журнала «Бюллетень ЕСПЧ» Юрия Берестнева в настоящее время наблюдается массовая подача жалоб на условия содержания под стражей и на задержания на митингах и пикетах. Данное исследование позволит определить место решений ЕСПЧ в си-стеме источников уголовно-процессуального права России; выявить место и роль решений ЕСПЧ в механизме удаления пробелов в уголовно-процессуальном праве России; описать влияние Конституционного Суда РФ на исполнение решений ЕСПЧ и их дальнейшую имплементацию в национальное уголовно-процессуальное законодательство.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

41

УСЕНКО, ЄВГЕНІЯ. "Принципові акценти щодо характеристики судових доктрин із податкових спорів". Право України, № 2020/04 (2020): 153. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-04-153.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена аналізу понять правової та судової доктрин, їхніх основних ознак і проведенню диференціації цих доктрин. Незважаючи на велику кількість досліджень на тему правової доктрини, необхідно констатувати, що й досі у юридичній літературі так і залишається недослідженою тема судової доктрини та її специфічних особливостей. Метою статті є аналіз та упорядкування існуючих доктринальних досліджень учених, висвітлення спільних та відмінних рис обох доктрин на практиці при розгля ді спорів у суді та вираження власного бачення з приводу можливості й необхідності дослідження судової доктрини та її складових. Встановлено, що існує можливість застосування деяких універсальних положень до такої специфічної і складної галузі права, як податкове право. Це пов’язано з тим, що при розв’язанні податкових спорів у суді обов’язково застосовується один із таких фундаментальних принципів права, як верховенство права. Це пояснюється його абсолютною універсальністю, оскільки він покладений в основу всього вітчизняного законодавства та має досить розгалужене значення. Цей принцип забезпечує баланс як із боку державної влади, так і з боку сторін спору щодо їхніх взаємних прав та обов’язків. Крім того, судова доктрина вирізняється такими особливими ознаками, як описовість і нормативність. Це положення означає, що при наявності певних розбіжностей і колізій у законодавстві та відповідних правовідносинах суддя прагне застосувати таку норму права, яка найкращим чином збігається із наявною проблемою. При відсутності ідентичної норми або норми, яка найбільше відповідає ситуації, презю мується, що суддя має можливість змінити норму права для розв’язання цієї проблеми. Необхідно зазначити, що застосування принципу справедливості у судовій доктрині не є однаковим із застосуванням у правовій доктрині, оскільки інтереси позивача та відповідача у податкових конфліктах є діаметрально протилежними. У таких умовах обов’язковим є узгодження на особистому рівні власної поведінки задля можливості реалізації прав іншими суб’єктами та врахування і співвідношення власних прав та обов’язків із обов’язками та правами осіб, які протистоять у спірних відносинах на міжсуб’єктному рівні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

42

Погрібна, Ольга Володимирівна. "ВИЗНАЧЕННЯ СПОСОБІВ ЗАХИСТУ СУБ’ЄКТИВНИХ ЖИТЛОВИХ ПРАВ". New Ukrainian Law, № 5 (15 грудня 2023): 32–37. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2023.5.5.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено дослідженню деяких аспектів правової природи способів захисту права приватної власності на житло. Зокрема, встановлено, що при визначенні поняття способу захисту права власності на житло слід виходити, по-перше, із його матеріально-правової природи, яка передбачає можливість застосування до порушника суб’єктивного права тих чи інших заходів примусового впливу, а по-друге, із лексичного значення способу як категорії, що відображає не просто дію, а специфічність здійснення цієї дії, допустимий та ефективний правовий прийом, який дозволяє досягнути бажаного для власника правового результату – відновлення порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності на житло, а також усунення загрози такого порушення. Наголошено, що наукові підходи, пов’язані з необхідністю законодавчого чи договірного закріплення способів захисту, є дещо обмеженими та не відповідають актуальному стану правового регулювання у цій сфері. Констатовано, що законодавчий відхід від принципу numerus clausus способів захисту суб’єктивних цивільних прав, у тому числі, й права власності на житло, не є абсолютним, а закріплена у положеннях ч. 2 ст. 5 ЦПК України потенційна можливість застосування законодавчо незакріплених способів захисту характеризується здебільшого декларативністю, адже ускладнена необхідністю дотримання цілої низки умов, серед яких: 1) незакріпленість в законі чи договорі ефективного способу захисту права власності на житло; 2) правомірний характеру; 3) прийняття судом рішення про їх застосування, виходячи із власного розсуду. Виловлено позицію, що у будь-якому випадку, виходячи зі змісту положень ч. 2 ст. 5 ЦПК України, яка закріплює можливість захистити суб’єктивне цивільне право способом, що не передбачений законом, незалежно від складності реалізації цієї можливості на практиці, є достатні правові підстави для перегляду та зміни усталеної в цивілістиці позиції щодо необхідності обмеження спектру способів захисту суб’єктивних цивільних прав, у тому числі права власності на житло, їх закріпленості законом чи договором, у частині включення до нього й тих способів, які не знаходять свого відображення у положеннях чинного законодавства та не суперечать йому.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

43

Середа, Олена Григорівна, та Тетяна Василівна Красюк. "ДЕЯКІ ПИТАННЯ СПЕЦІАЛЬНОГО РЕЖИМУ ЗАХИСТУ ВРАЗЛИВИХ ПЕРСОНАЛЬНИХ ДАНИХ ПРАЦІВНИКА". Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, № 1 (13 квітня 2023): 144–49. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2023.1.25.

Full text

Abstract:

У статті досліджено сучасний стан та проблеми захисту персональних даних працівників в Україні в умовах Європейської інтеграції. Окрему увагу приділено аналізу поняття «чутливі персональні дані», зміст і обсяг якого було визначено відповідно до міжнародних актів та практики Європейського суду з прав людини. Акцентовано увагу на необхідності розроблення та впровадження адекватних захисних механізмів, спроможних реально захистити персональні права та свободи власників особистих даних. Зроблено висновок, що розвиток системи захисту персональних даних є одним із найбільш актуальних завдань, які стоять перед українським суспільством на сучасному етапі. Захист персональних даних та його вдосконалення є не просто обов’язком держави. Він повинен нерозривно розглядатися в поєднанні із захистом прав та свобод людини, в тому числі захистом права на повагу до приватного життя. Визначено, що встановлення кваліфікуючих ознак персональних даних працівника має суттєве значення для правозастосовної практики. Звертається увага, що із загального переліку персональних даних виділяються спеціальні (також їх часто характеризують, як чутливі) категорії персональних, обробка яких дозволяється лише в чітко визначених випадках. На підставі аналізу судової практика ЄС автори вказують на те, що співвідношення права на особисте життя та право на інформацію необхідно розглядати через принцип «пропорційності», а саме право на захист персональних даних не є абсолютним правом, а має розглядатися у зв’язку з його функціональним призначенням у суспільстві. Для окремих категорій працівників збирання та обробка персональних даних (у тому числі і чутливих) може включати розширену інформацію залежно від роду їхньої діяльності, однак робота з такими персональними даними має визначатися на рівні закону. На підставі проведеного дослідження, визначається, що поняття чутливих (вразливих) персональних даних варто розуміти як певний набір персональних даних, розголошення чи інші незаконні дії з якими призводять до негативних наслідків, які можуть істотно вплинути на його працевлаштування і подальше кар’єрне зростання. Україна, на наше переконання, має запозичити ці положення та закріпити їх у законодавстві, окреслити в них право роботодавця розкривати чутливі персональні дані працівника тільки у разі, якщо їх приховування може завдати шкоди іншим особам, у разі виконання приписів закону задля забезпечення законності та правопорядку.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

44

Сливка, С. С. "Метаантропологія права: абсолютний вимір". Вісник Національного університету "Львівська політехніка". Серія: Юридичні науки, № 824 (2015): 337–42.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

45

Іванов, С. Б. "Magna Carta 1215 та Конституція Орлика 1710: гносеологічний потенціал застосування компаративно-правового підходу". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 3, № 99 (2022): 40–51. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.99.40-51.

Full text

Abstract:

В умовах сучасної розбудови українського конституціоналізму та законодавчих реформ актуальним залишається питання дослідження світоглядно-методологічних джерел та філософсько-правового, соціокультурного, політичного контекстів створення видатних пам’яток вітчизняної конституційної думки, однією з яких є Конституція Пилипа Орлика, що стала вершиною правотворчості України ранньомодерної доби. У статті здійснено філософсько-правову рефлексію суголосності між джерелом англійської конституції Magna Carta 1215 року та Конституцією Пилипа Орлика 1710 року на предмет відображення в них універсальних цінностей природного права. Зв'язок продиктований зокрема й тим, що як Magna Carta займає першість у процесі юридизації людських прав загалом, так і Конституція Пилипа Орлика, в умовах пануючого у Європі початку XVIII століття абсолютизму, уперше на конституційному рівні зафіксувала запобіжники проти узурпації влади гетьманом. Такими інструментами в Конституції виступили принцип поділу влади, виборність вищих посадових осіб, узаконювання основ парламентаризму та інституту генеральних радників, контроль за користуванням державною скарбницею. Акцентовано увагу на застосованому компаративно-правовому методі, який враховує не тільки багатоманітність джерел права різних правових систем, але й такі компоненти правової матерії, як правову культуру народу, праворозуміння, правову політику. Простежено спільність у Magna Carta та Конституції Пилипа Орлика таких універсальних цінностей природного права, як обмеження абсолютної влади монарха (короля, гетьмана), захист права власності, гарантування справедливості, закріплення звичаєвих прав. Тематика статті є перспективною з огляду на те, що концептуальний зв'язок між Magna Carta та Конституцією Пилипа Орлика в науковій літературі є малодослідженим, а наукові напрацювання – фрагментарними. Подальше вивчення зазначеного питання сприятиме глибшому та комплексному осмисленню аксіологічних цінностей українського конституціоналізму, його спадкоємної традиції, пошуку шляхів розв’язання практичних проблем.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

46

Макарова, Т. П. "Актуальні проблеми застосування строків звернення до адміністративного суду у спорах, що виникають із пенсійних правовідносин." Bulletin of Alfred Nobel University Series "Law" 1, № 1 (2020): 136–40. http://dx.doi.org/10.32342/2709-6408-2020-1-1-19.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто питання застосування строків звернення до адміністративного суду у спо- рах, що виникають із пенсійних правовідносин, правильності їх визначення. З’ясовано, що право на доступ до правосуддя не є абсолютним і обмежене встановленим строком звернення до суду. Поло- ження КАС України не містять граничні межі, у яких адміністративні суди можуть приймати рішення про поновлення строку звернення до суду, а також не містить конкретні підстави та критерії, за яки- ми суд має оцінити поважність причин пропуску відповідного строку. Визначення критеріїв, за якими можна вважати причини пропуску строку поважними, а підстави для його поновлення виправдани- ми, покладається на суд, який за своїм власним суб’єктивним переконанням має прийняти рішення. Сутність права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист не може бути порушена, а законодавче регулювання у цій сфері має відповідати принципам соціаль- ної держави. Проаналізовано критерії для поновлення адміністративним судом пропущеного з по- важних причин строку на звернення до суду, права на доступ до правосуддя з урахуванням принципу правової визначеності у процесі прийняття судом рішення про поновлення пропущеного з поважних причин строку на звернення до суду та надано їх оцінку. Висвітлено один із визначальних критеріїв для прийняття адміністративним судом рішення про поновлення чи не поновлення строку – досяг- нення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту осново- положних прав окремої особи.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

47

Чуб, О. О. "Сучасні тенденції щодо дієздатності суб'єктів конституційного права на звернення". Форум права, № 4 (30 серпня 2018): 120–30. https://doi.org/10.5281/zenodo.2004768.

Full text

Abstract:

Виконано дослідження сучасного стану національного законодавства та юридичних позицій органів конституційного правосуддя, в тому числі європейських країн, щодо обсягу обмеження дієздатності осіб у конституційному праві. Розглянуто підґрунтя тенденції, що існує на європейському рівні та пов'язана з наділенням недієздатних осіб правом на прямий доступ до правосуддя, зокрема з метою поновлення їх дієздатності. Відмічається, що у ЄСПЛ право на звернення до органів державної влади захищається під час розгляду справ щодо порушення ч.1 ст.6 Євроконвенції (право на справедливий судовий розгляд), ст.13 (право на ефективний засіб юридичного захисту). З’ясовано, що право на доступ до правосуддя не є абсолютним, держави мають певну свободу розсуду. Запропоновано варіанти законодавчих механізмів, завдяки яким обмеження, що застосовуються, ставлячи легітимну мету, були б співмірними і не могли би повністю блокувати реалізацію конституційного права особи на звернення. Выполнено исследование современного состояния национального законодательства и юридических позиций органов конституционного правосудия, в том числе европейских стран, касательно объёма ограничения дееспособности лиц в конституционном праве. Рассмотрены основания тенденции, существующей на европейском уровне и связанной с наделением недееспособных лиц правом на прямой доступ к правосудию, в частности с целью возобновления их дееспособности. Отмечается, что в ЕСПЧ право на обращение в органы государственной власти защищается при рассмотрении дел о нарушении ч.1 ст.6 Евроконвенции (право на справедливое судебное разбирательство), ст.13 (право на эффективное средство правовой защиты). Установлено, что право на доступ к правосудию не является абсолютным, государства имеют определённую свободу усмотрения. Предложены варианты законодательных механизмов, благодаря которым применяемые ограничения, ставя легитимную цель, были бы соразмерны и не могли бы полностью блокировать реализацию конституционного права лица на обращение. In the article, it`s established that in Ukraine a person recognized disabled is not a subject of the constitutional right to petition, whose applications are treated and solved in essence according to the Law. These persons are deprived of the right of personal application to obtain a legal help, and of having administrative procedural legal capacity. At the European level, there is a tendency for the provision of disabled persons the right to direct access to justice in order to renew their legal capacity. According to the UN, PACE, Venice Commission and ECHR standards for the protection of the rights of persons recognized disabled; there is a possibility to maintain a fair balance between the need to ensure the implementation of the right of disabled persons to renew their legal capacity – and legal restrictions on the exercising of these rights. It could be a legally provided mechanism of automatic, independent of the subjective will of the guardian of the disabled person, reviewing at certain intervals of the court's decision, declaring the person to be disabled. Alternative possibilities include limitation of legal capacity for a certain period with periodic review, the right of a person to participate in a court session, and the right to be heard on the issue of restriction of legal capacity, protective measures that do not restrict the capacity of the person, etc. The right to petition to public authorities is protected through Cases about the violation of Part 1 of Art.6 of European Convention (right to a fair trial), Art.13 (right to an effective remedy), etc. The right to access to justice is not absolute and may be the subject to restrictions, it requires regulation by the State, which may vary in time and place in accordance with the needs and resources of society and individuals. The Contracting States enjoy a certain margin of appreciation. Nonetheless, the limitations applied must not restrict the access left to the individual in such a way or to such an extent that the very essence of the right is impaired. The restrictions applied, setting a legitimate goal, must be proportionate and should not completely block the realization of a person’s constitutional rights to petition and access to justice.  

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

48

Процьків, Наталія, та Олександра Онофрейчук. "ПРАВО НА ЖИТТЯ: ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ". Grail of Science, № 14-15 (9 червня 2022): 182–84. http://dx.doi.org/10.36074/grail-of-science.27.05.2022.032.

Full text

Abstract:

Право людини на життя є основним правом, найважливішою цінністю людської цивілізації, яка визнана і закріплена в конституціях багатьох країн. Процес вивчення глибин цього унікального явища актуальний як в теорії, так і на практиці. Право на життя є абсолютним, природним та невід’ємним правом кожної особи. Тому актуальність та незаперечність регламентації такого права зумовлена насамперед цінністю життя кожної окремої людини, саме тому будь-яка правова держава і світова спільнота загалом визнає за необхідність не лише його закріплення, а й належне виконання.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

49

Славна, О. "Нормативно-правова регламентація обмеження свободи пересування в умовах надзвичайної ситуації в Україні". Вісник Пенітенціарної асоціації України, № 2 (12 серпня 2020): 30–37. http://dx.doi.org/10.34015/2523-4552.2020.2.03.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню чинного законодавства України в межах запровадження надзвичайної ситуації, яка передбачає введення карантинних заходів і як наслідок тимчасово обмежує право на свободу пересування. Обґрунтовано позицію, що право на свободу пересування не є абсолютним і може бути обмежене за умови закріплення таких обмежень у відповідному законі. В рамках аналізу нормативно-правових актів, зроблений висновок, щодо відсутності виключного переліку випадків обмеження свободи пересування, що може призвести до нівелювання сутності та змісту фундаментального конституційного права людини на свободу пересування.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

50

Кравцов, Сергій Олександрович. "ТЕОРЕТИКО-ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД І МІЖНАРОДНОГО КОМЕРЦІЙНОГО АРБІТРАЖУ". Часопис цивілістики, № 44 (27 березня 2022): 51–59. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i44.456.

Full text

Abstract:

Арбітраж, можливо, стає найпопулярнішим методом вирішення спорів у бізнес-спільноті. Однією з переваг арбітражу є конфіденційність, високий рівень свободи для сторін ведення справ за своїм бажанням щодо вибору складу арбітрів, норм матеріального права і відповідно вибору виду міжнародного комерційного арбітражу, до якого вони можуть звернутися для врегулювання спору, однак автономія сторін не є абсолютною і може бути обмежена нормами національного або міжнародного законодавства. Належний розгляд справи у міжнародному комерційному арбітражі є запорукою підвищення його ефективності. Ця теза має на меті довести, що ст. 6 (1) Європейської конвенції з прав людини повинна мати місце під час розгляду спорів в міжнародному комерційному арбітражі. Крім того, кінцевою метою є показати, що процесуальні вимоги за ст. 6 (1) ЄКПЛ застосовуються безпосередньо перед арбітрами чи арбітражними судами на основі горизонтального ефекту прав людини. На підтвердження цього у статті проаналізовані численні теоретичні погляди як вітчизняних, так і зарубіжних науковців, а на прикладі рішень Європейської Комісії з прав людини такі Європейського Суду з прав людини проілюстровано еволюцію застосування ЄКПЛ під час розгляду спорів в арбітражі та національних судах. Саме дотримання таких міжнародних стандартів судочинства, як право на справедливий судовий розгляд неупередженим складом суду, право бути заслуханим у суді стане беззаперечною підставою для підвищення довіри сторін зовнішньоекономічних договорів для обрання саме міжнародного комерційного арбітражу як єдиного органу щодо врегулювання спорів. Крім того, у статті розкривається питання прямого та непрямого застосування ЄКПЛ до арбітражу і відповідальність держав-учасниць за порушення як своїх негативних, так і позитивних зобов’язань. Розкриті питання мають фундаментальне значення не лише для доктрини міжнародного комерційного арбітражу, але й для практичного застосування національними судами у своїй правозастовчій діяльності.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

Journal articles on the topic 'Абсолютні права'

Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles