Journal articles on the topic 'Антична міфологія'

У статті розглядається антична міфологія як одне з найбільш плідних джерел матеріалу для сучасного кінематографу та досліджується роль античних міфів у відтворенні європейської культурної ідентичності.

Анотація. У статті порушено етичні питання взаємодії людини і штучного інтелекту в постінформаційному суспільстві, античний міф розглянуто як пролог до сучасних страхів перед новими технологіями. Штучний інтелект (ШІ) – це інструмент, який радикально змінює суспільство і ставить перед людством нові виклики, пов’язані з етикою, безпекою та відповідальністю. Мета цієї розвідки – дати основу для розуміння деяких характеристик штучного інтелекту через схожість ШІ з історією міфологічних постатей, розкрити небезпеки та етичні виклики ШІ на сучасному етапі розвитку людства через осмислення цих паралелей з античною мудрістю. У художній літературі тематика ШІ посідає особливе місце, оскільки еволюція концепції ШІ в літературі відображає культурні, наукові та етичні питання, дає багатий матеріал для роздумів про природу людини, технології та майбутнє. Концепція ШІ сформована в античності і зіперта на міфи, пов’язані зі спробами осягнути природу розуму та реалізувати людські функції за допомогою механізмів. Античні міфи попереджають, що технології завжди мають бути інструментом, а не метою, що людина повинна усвідомлювати наслідки свого творіння і дотримуватися балансу між прогресом і відповідальністю. Антична людина, відтворюючи в міфах свої страхи та сподівання, прагнула віднайти межу між живим і неживим, природним і штучним. Сучасний ШІ, особливо у формах, близьких до людської, знову ставить перед людством ті самі питання. Чи може штучний інтелект бути морально відповідальним? Чи потрібно створювати системи, які перевершують людські можливості? Міфи про Талоса та «живі статуї» Дедала нагадують, що технології, створені для захисту та користі, можуть стати джерелом небезпеки, якщо вийдуть з-під контролю. Тож сучасні розробники ШІ мають дослуховуватися до порад, які імпліцитно представлені в античній міфології. Дослідження цієї проблеми містить у собі значний теоретичний і практичний потенціал, оскільки об’єднує міфологію, філософію, етику, психологію та технології. Подальше вивчення окресленого кола питань допоможе не лише краще зрозуміти страхи та сподівання сучасного суспільства, а й сприятиме формуванню етичної бази для роботи з інноваціями, які змінюють світ. У перспективі можлива також підготовка рекомендацій для освітніх і технологічних програм, які б включали міфологічні сюжети як інструмент для аналізу етичних викликів та популяризації відповідального підходу до розробки й використання ШІ.

Екслібрис є важливою складовою книжкової культури, щирим зізнанням книголюба в його відданій любові до книги. Образно-художня сутність українського книжкового знаку приваблює своєю багатогранністю. Враховуючи, що екслібрис – це охоронний знак книжки, найулюбленішим елементом композиції досить часто слугує саме вона, бо найбільше пасує до функціонального призначення книжкового знаку. Професійно виконаний екслібрис здатний розповісти і про художника, і про власника книги, адже це такий різновид мистецтва, в якому особливо переконливо розкривається душа автора, бо мета екслібриса – бути не сухим ярликом із позначенням імені власника книги, а й характеристикою, і автора, і водночас автора-художника. Прикрашена екслібрисом книга стає музейним експонатом, предметом, який треба цінувати і особливо берегти. Звичайна книга, що має екслібрис, стає певною міри унікальною. Книжковий знак належить не лише авторові та власнику, а й своїй епосі. Почавши свою історію як геральдичний знак на книзі, що вказував на її власника, екслібрис як вид графічного мистецтва став справжньою прикрасою книги. Античне мистецтво було тісно пов’язане з міфологією, пізніше на всьому просторі європейського Середньовіччя, коли велику роль у суспільній думці відігравала християнська релігія, античну міфологію витіснила християнська міфологія. Глибокий інтерес до античності знову пробуджується в епоху Відродження. Особливо популярною стає греко-римська міфологія. Римського Юпітера стали представляти у вигляді Зевса. Верховне божество, батько богів і людей, керівник олімпійської родини богів, був представником третього покоління богів, які скинули друге покоління – титанів. Зевс відвідує Данаю у вигляді золотого дощу, Семелу – з блискавками й громами, Європу він викрадає, обернувшись биком, до Леди з’являється лебедем, Персефоні – змієм. У живописі XVI-XVIII ст. сцени, пов’язані з походеньками Зевса, були особливо популярними. Наприкінці ХХ ст. вони заполонили й екслібрис. Цьому сприяло застосування техніки глибокого друку, яка дозволяла художнику вдаватися в пікантні деталі, глибше розкривати сюжет. Поширенню цієї графічної техніки сприяли численні колекціонери книжкових знаків, їх замовники.

Мета роботи. «Божественна комедія» Данте стала джерелом натхнення для величезної кількості художніх творів: живописних, скульптурних, прозових та віршованих, музичних творінь різних діячів мистецтва усіх століть. Дослідження пов'язане з вивченням феномена мема «Данте» в мистецтві; його прояв в музиці розглядається на прикладі опери С. Рахманінова «Франческа да Ріміні». Методологія дослідження є комплексною. Застосування історико-логічного та структурного підходів дозволяє проаналізувати оперу С. Рахманінова «Франческа да Ріміні» з точки зору втілення в його творчості мема «Данте». Наукова новизна полягає в зверненні до нової сучасної науки – меметики, що займається вивченням причини появи і поширення мемів. У «Божественнії комедії» дивним чином поєднуються система загробного світу, розроблена церковної ортодоксією Середньовіччя, антична міфологія і реальна болісна любов Данте до Беатріче. Мем «Данте» являє собою квінтесенцію духовного начала та втілює перемогу почуття любові над моральною рефлексією і вірою поета. Висновки. Сучасним середовищем поширення мемів є телебачення та інтернет, раніше цю функцію виконувало мистецтво. Серед яскраво виражених мемів в мистецтві виділяється мем «Данте», який визначив основні риси і властивості естетики Відродження, та не втратив свого впливу до нинішнього часу. Всеохоплюючий твір Данте не залишив байдужим і Сергія Рахманінова. Свої враження від поетичного змісту «Божественної Комедії» композитор втілив у лірично проникливій опері «Франческа да Ріміні», основу сюжету якої складає знаменита п'ята пісня «Пекла». Особливістю твору Рахманінова стає відмова від розгорнутої драматургії, що складає зовнішній фон дії. Увагу сконцентровано на найвищих драматичних точках, в яких проявляються справжні почуття головних героїв. Мем «Данте» втілюється у фразі, яка звучить в епілозі та пролозі, та стає буквально крилатим висловом: «Немає більшої скорботи, як згадувати про час щасливий у нещасті».Ключові слова: Данте, «Божественна комедія», мем, Паоло, Франческа, чоловік, пекло, любов.

Стаття присвячена дослідженню рецепції сюжетів і образів давньогрецької міфології і літератури в сучасному англійськомовному романі. Метою статті є висвітлення основних тенденцій художньоестетичного осмислення античності та її зв'язку з сучасністю у творах письменників Великої Британії, США, Канади та інших країн. Дослідницька методика ґрунтується на використанні історикогенетичного, структурно-функціонального, міфокритичного та компаративного методів. У результаті дослідження встановлено, що сучасні англійськомовні автори, представники різних національних літератур звертаються до античної доби з метою акцентування актуальних проблем сучасності. Античний дискурс у новітній англійськомовній літературі позначений складністю й багатоплановістю, характеризується амбівалентністю як власне рецепції античних претекстів, так і їх накладання на суперечливі тенденції сучасного людського буття. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що порівняльно-типологічний аналіз романів «Пенелопіада» М. Етвуд, «Тягар» Дж. Вінтерсон, «Дім імен» К. Тойбіна, «Людське тавро» Ф. Рота, «Елізабет Костелло» Дж.М. Кутсі, «Таємна історія» Донни Тартт в інтертекстуальному аспекті досі не здійснювався. Матеріал і висновки статті можуть бути використані науковцями для подальшого дослідження місця античності в новітній літературі, особливостей ідейноструктурного функціонування античного інтертексту, а також при написанні кваліфікаційних робіт відповідної тематики у закладах вищої освіти.

Стаття присвячена дослідженню сталих міфонімічних сполучень, які розглядаються в публіцистичному контексті. Метою дослідження є встановлення етимологічних особливостей міфонімів і закономірностей їх використання в сучасному контексті. Для досягнення встановленої мети використано емпіричний метод спостереження та порівняння контекстів використання міфоніму й теоретичний метод сходження від абстрактного уявлення міфонімічного героя до конкретного використання міфоніму в сучасному контексті. У статті висвітлюються етимологічні особливості й закономірності вживання міфонімічних сполучень у сучасній англійській мові. У ході дослідження визначено, що міфоніми слугують предметом опису в лінгвокультурології, яка виникла завдяки синтезу лінгвістики та культурології, що також зумовлено переважним чином установленням сучасної антропоцентричної парадигми. У ході дослідження встановлено, що процес використання міфонімів у новому контексті пов’язаний з апперцепцією. Аналіз прикладів із джерел ілюструє, що реалізацію принципу апперцепції можна простежити на прикладі використання міфонімів у сучасних контекстах, коли щось нове – сучасна ситуація, осмислюється крізь призму минулого досвіду – міфічних сюжетів, які є культурною пам’яттю соціуму. Це зумовлює те, що міфоніми апелюють до вихідних контекстів, тобто античних міфів, для переносу значення в сучасні реалії. Як наслідок, визначено, що для правильного розуміння міфонімічного порівняння необхідно знати походження міфоніму. Також установлено особливості використання міфонімів у публіцистичному контексті, які являють собою образні паралелі, складне сплетіння та взаємодію двох контекстів, вихідного – міфічного й сучасного контексту. Ця взаємодія двох контекстів виражається у формі перенесення найменування на новий денотат, що відбувається за рахунок актуалізації одного з когнітивних ознак вихідного імені. Отже, міфоніми в публіцистичному контексті знаходять своє значення лише при встановленні їх зв’язку з об’єктами. Отже, у ході аналізу встановлено, що міфологія залишила значний слід і культурний пласт не тільки в історії людства, а й у мові та культурі. Проведене дослідження продемонструвало наявну в сучасній мові тенденцію до використання міфонімів у політичному дискурсі. Це може бути пояснено тим, що образність міфологем зумовлює смислове збагачення мови.

Міфологія Давньої Греції та Риму стала невичерпним джерелом образів, концептів, глибинних смис- лів, що знайшли своє відображення у багатьох лінгвокультурах світу та по-особливому виявляються у кожній з них.
 У статті здійснена спроба з’ясувати національні особливості у запозичених фразеологізмах. Наукова розвідка присвячена реалізації концепту ФОРТУНА в українській мовній картині світу. Об’єкт аналізу – фразеологічні одиниці, відібрані зі словників, довідників та текстів кількох мов.
 Проаналізовано міфологему Фортуна та особливості її реалізації. Фортуна – римська богиня щастя, долі, добро- буту, успіху, ототожнювана з грецькою Тіхе. Образ античної богині був надзвичайно поширеним і різноплановим. Про її популярність у світовій культурній спадщині свідчить особливо розгалужена система фразеологічних одиниць. Для виявлення національної специфіки досліджувані фраземи порівнюються із синонімічними у польській, англійській та німецькій мовах. Також проводиться аналіз значень, етимологічний аналіз, концептуальний аналіз, культурологічний коментар та ін.
 В українській мовній картині світу фортуна часто зливається з долею. Припускаємо, що подібне ототожнення відбулося на власне українському мовному ґрунті.
 Виявлено нові фразеологічні одиниці з компонентом фортуна, які утворилися шляхом структурно-семантичної трансформації. При подібних змінах комбінується не тільки структура новоутвореної фразеологічної одиниці, а й її значення. Простежуємо зв’язок новоутвореної фраземи з ідіомами спіймати жар-птицю та вхопити Бога за бороду. Спостерігаємо цікавий зворотній процес заміни лексеми, що розкриває загальнокультурну інформацію, на запозиче- ний міфонім, що свідчить про добре засвоєний античний образ на власне українському мовному ґрунті.
 Про віддаленість української фортуни від давньоримської богині свідчить і деонімізація лексеми фортуна у фразеологізмах української мови, а також згадки про Купалочку-Фортуну в давніх купальських піснях.
 Зібраний та проаналізований матеріал дає змогу стверджувати, що фразеологізми античного походження набули етнонаціональних рис та адаптувалися до сучасної мовної картини світу українців.

Робота розглядає щільний зв’язок скіфського мистецтва Причорномор’я (та не лише) з героїчним епосом про Нартів осетин Північного Кавказу. Надто часто дослідники обмежуються компаративістикою скіфської іконології з античною історіографією чи максимум з перською (авестійською) спадщиною. Автор статті своєю чергою обстоює передовсім акцент скіфської іконографії на епосі, а не на «пантеонній міфології». Адже представникам епічної свідомості властивий відхід від циклічності та етіології на користь подвигів героїв-першопредків, а осетинська «Нартіада» демонструє, наскільки широким є вибір потенційних персонажів. Ключовим сюжетом у роботі є подорож героя до країни Померлих. Відповідна легенда про катабасис нарта Сослана порівнюється з відомими композиціями на скіфських пам’ятках. Робляться паралельні спостереження, виносяться зауваження до поширених застарілих концептів тощо.

На основі двох режимів уявного за теорією Ж. Дюрана аналі- зується Олімпійський міф. Детально роглянувши цей підхід, визначено, що Олімпійський міф — це необхідний елемент соціально-політичного життя людини, який супроводжує її протягом життя та формує уяву про спорт та спортивну дипломатію. Доведено, що він є одночасно епістемологічною ос- новою та джерелом людської уяви у протиставленні денного та нічного змі- сту, нагадуючи, зокрема, екстраверсію, що належить до дня, до діяльності, до світла та інтроверсію, яка належить до нічного відпочинку, пасивності та до темряви. У системі Ж. Дюрана особлива увага приділяється трьом структурам, пов’язаними з двома режимами. Наведено приклади героїчного діурну, драматичного ноктюрну, а також визначено, що є виявом містичного нок- тюрну та антропологічним траєктом у спортивній дипломатії. Дослідження Олімпійського міфу на основі цієї методології дасть змогу розкрити нову суб’єктивність психологічних процесів людської уяви. Окреслено, що суть спортивно-дипломатичних відносин у визнанні того, що це — засіб, який ви- користовує уява під впливом античної міфології. У контексті теорії Ж. Дюрана проаналізовано основні відомі Олімпій- ські міфи та чотири основні періоди прогресу спортивно-дипломатичних відносин. Досліджується діяльніcть держав, таких як США, Велика Брита- нія, Німеччина, КНДР та ін. З’ясовано, що саме міcтичний ноктюрн домінує в дипломатії та має більше підстав впливу на уяву в соціальному середо- вищі. Немає сумніву, що ця теорія може окреслювати спортивно-дипломатич- ні події держав, можливу перспективу їх розвитку з огляду на формування подальших уявлень.

У статті розглянуто роман Юрія Яновського «Майстер корабля» (1927–1928) як яскравий зразок неоромантичної течії в українському модернізмі початку XX ст. Структуру роману визначає поєднання реального й умовно екзотичного просторів, а також «діалог культур», що створюється за рахунок уведення у твір Ю. Яновського різноманітних текстів (українських і зарубіжних). У персонажах роману знайшли відбиток творчі пошуки української інтелігенції (О. Довженка, В. Кричевського, самого Ю. Яновського та ін.). Мариністична символіка дозволяє авторові розкрити мотиви творчості, вільного людського духу, пошуку духовного опору. Різні типи нарації та наративних персонажів утілюють «голоси доби», серед яких головні герої шукають істину та своє місце як митці. У статті розкриті інтертекстуальні зв’язки роману Ю. Яновського «Майстер корабля» із творами М. В. Гоголя, Й. В. Ґете, Ч. Дібдіна, Горація, а також із античною та біблійною міфологією, творами кіномистецтва 1920х рр., пригодницькою літературою про корсарів. У романі «Майстер корабля» створено жахливий образ радянської доби, водночас оповідач переймається розвитком української культури, уболіває за українську націю й залишається справжнім патріотом. Інтертекстуальність сприяє втіленню ідеї збереження внутрішньої свободи й українських національних цінностей на тлі складної доби.

У статті досліджено явище української міфології, наслідування міфологічних образів в творах українських композиторів, особливості їх зображення. Під особливим поглядом опинився образ жінки, яка уособлює в собі мужність, ніжність, благородство. Наводяться приклади декількох опер (а саме лібретто) для порівняння та проведення аналізу творчого композиторського підходу у написанні музики до опер. Адже, опера, як жанр, що поєднує музику, театр, і літературу, ідеально підходить для втілення складних і насичених міфологічних історій. Саме опера стала важливою частиною української культури, дозволяючи композиторам не лише відображати національні особливості, але й створювати нові, унікальні твори, які стають частиною світового музичного надбання. Відомо, що опера як жанр, являється доволі самостійним витвором мистетцва та за своїм стилем написання охоплює такі науки як історію, літературу та музику. Мета статті полягає у проведенні паралелей між античною культурою та побудовою лібретто українських опер із сюжетом про міфологічні образи (на прикладі опису долі жінки). Методологія: за допомогою методів аналізу та співставення вдалося побудувати структуру написання даної статті. Слід зауважити, що через брак матеріалів по цій темі, дане наукове дослідження стає ще більш цікавим. Наукова новизна: в результаті опрацьованих матеріалів вдалося розкрити ряд цікавих фактів написання такого роду опер в час XVIIІ – ПОЧ. ХХ ст. Вразив той факт, що композитори неординарно підходили до зображення міфологічних жіночих образів в опері. Висновки: Видатні українські композитори такі як, Максим Березовський та Дмитро Бортнянський при написанні своїх опер вдавалися до опису міфологічних образів в особі жінки. Це надавало загадковості в написанні лібретто та наповнювало сюжет дивними та несвоєрідними образами.

Метою статті є дослідження символіки бестіарних образів у романі Василя Земляка «Лебедина зграя»: лебединої зграї, лебедя, гусака, цапа. Лебедина зграя – це символ народу, який, попри випробування й небезпеки на своєму історичному шляху, усе-таки вертається на рідну землю. Контекст роману дає змогу побачити тут натяк на виселення українців під час розкуркулення й колективізації, історія – інші акти російського «братерства». Лебідь – давній символ, що відігравав важливу роль ще в античному символізмі. Лебідь символізує поезію, це птах Аполлона, а відтак поетів. Лебідь також є символом вірної любові. Крім того, лебідь символізує досконалість, вишуканість і шляхетність. Усі ці значення задіяні в романі Василя Земляка «Лебедина зграя». Символіка гуся близька до символіки лебедя, гусак виступає як занижена версія лебедя. Сірі свійські гуси, що посіли місце білих вільних лебедів, асоціюються у творі з появою колгоспів із рабською працею, замість вільних комун. Так Василь Земляк додає до універсальної символіки лебедя й гуся своє самобутнє значення – як протиставлення свободи й тоталітаризму. Найяскравіший тваринним образом у романі «Лебедина зграя» є цап Фабіян. Цап є супутником і тваринним alter ego свого власника Левка Хороброго. Як «двійники» цап і чоловік створюють психологічний баланс між дикою стихією інстинктів і пануванням над ними. Символіка цапа є амбівалентною. В античній міфології цап інтерпретується переважно в позитивному ключі. Негативне значення цапа пов’язане з християнською рецепцією. У романі Василя Земляка цап Фабіян постає дивакуватим і комічним, але загалом позитивним персонажем, негативне ж його сприйняття у Вавилоні висвітлюється в іронічному дусі – як прикре непорозуміння, курйоз чи марновірство. Парадигма символічних значень цапа в романі «Лебедина зграя» широка: він персоніфікує диявола, співвідноситься з офірним козлом, пов’язується з воскресінням і безсмертям.

У науковій розвідці розглядаються власні назви як об’єкт ономастичного дослідження на матеріалі поетичних творів Федора Потушняка. Висвітлюються особливості вивчення власних назв, їх класифікації, структурування, систематизація й методи дослідження в художній літературі, з’ясовуються форми впорядкування ономастикону художнього тексту, термінотворення ономастичних понять, а також їхнє віднесення до тієї чи тієї групи й підгрупи. Підсумувавши погляди науковців, авторка доходить висновку про те, що наявні класифікації сприяють ретельному дослідженню та структуруванню власних назв, беручи до уваги їхню етимологію, форму творення й змістове наповнення, особливо в контексті літературних творів. Творчість українського письменника Федора Михайловича Потушняка становить неабиякий науковий інтерес для мовознавців, адже мстить великий, поки що мало досліджений, яскравий і неординарний ономастикон. У результаті проведеного дослідження з’ясовано, що чільне місце у творенні образ- ності поетичних творів Федора Потушняка становлять власні назви, репрезентовані у мовотворчості письменника крізь призму індивідуального авторського сприйняття й світогляду. Серед власних назв, які вживаються в поетичній мовотворчості Федора Потушняка, вагоме місце займають імена всесвітньо відомих людей (філософів, правителів, мислителів, політичних діячів, ватажків, поетів, письменників) та власні назви, запозичені з інших художніх творів. Крім цього, наведено низку прикладів міфологічних антропонімів (античних, грецьких, давньогрецьких, давньоєгипетських, єврейських, скандинавських, слов’янських) й назви персонажів та інших об’єктів, що стосуються Біблії. Відзначено, що філософічність, заглибленість у внутрішні поетичні форми, об’єктивність слововживання – прикметні риси мовотворчості митця і використання власних назв у черговий раз підкреслюють ці особливості. Власні назви у мовотворчості Ф. Потушняка є рясногранними зразками як світової літератури, культури, міфології, так і різнобічними слов’янськими взірцями, які мають величезне функційне навантаження й сприяють глибшому осягненню культури та цінностей народів і вражають своєю довершеністю в поетичному творі.

Дослідження тіла в текстах Гомера є важливим аспектом вивчення давньогрецької літератури та філософії. У даній роботі докладно проаналізовано описи тіла в епічних поемах «Іліада» та «Одіссея». Автор розглядає способи, якими Гомер використовує зображення тіла для вираження емоцій, характерів персонажів та для втілення глибоких філософських концепцій. У роботі аналізується метафоричне використання тіла як символу, його співвідношення з частинами та цілим, а також взаємодія з божественними аспектами у грецькій міфології. Окрема увага приділяється моментам, коли тіло, здається, виступає не як ціле, а як децентралізована множина, окремі частини якої можуть здаватися автономними. Також розглядається розуміння Гомером душі, не як окремої, ідеальної сутності як у філософії Платона, як органічної частини людини на рівні шкіри чи кісток. Дослідження враховує іншу доступну нам інформацію про епоху грецької архаїки, щоб дати більш повну картину навколо текстів Гомера. Робота вирізняється глибоким лінгвістичним аналізом, що розкриває не лише характеристики фізичного аспекту тіла, але і його роль у формуванні культурних та філософських концепцій у грецькому суспільстві епохи Гомера.Актуальність.Дослідження тіла в текстах Гомера набуває особливої актуальності в контексті сучасних наукових досліджень, особливо з огляду на тіло як феномен, що реагує на соціокультурні, політичні та психологічні чинники. У рамках сучасного підходу до дослідження тіла, аналіз текстів Гомера може сприяти розумінню, як висвітлення фізичності та взаємодія із соціумом впливають на наше розуміння того, що є тіло і чим є людина. Розуміння тіла в поемах Гомера може допомогти в розвитку сучасних теорій, що займаються дослідженням феномену тілесності, привносячи в нього нові концепції та поняття. Дослідження тіла в текстах Гомера також дозволяє критично переглядати прийняті паттерни відношення до душі, тіла та їх відносини всередині такого поняття як людина. Це важливо для сучасних науковців, які прагнуть знайти нові способи й підходи для роботи із таким комплексним явищем. Відкриваючи нові перспективи для розуміння тіла в античних текстах, також може бути корисним інтердисциплінарний підхід, що об’єднуює літературознавство, культурологію, феноменологію та лінгвістичний аналіз. Такий підхід не лише сприятиме глибокому аналізу тіла в античних текстах, але й розширить розуміння впливу цих творів на формування поняття тілесності в подальшій історії європейської цивілізації.Мета дослідження.Метою даного дослідження є розгляд тіла в текстах Гомера з ціллю реконструювати бачення, сприйняття тіла в поемах «Одіссея» та «Іліада». Розглянути такі ключові гомерівські поняття як «soma», «chrôs», «rhinos», «derma» в літературному, лінгвістичному, історичному та культурному контекстах. Розкрити різні підходи до інтерпретації тілесності в текстах Гомера. Результати.Було визначено, що слово, що означає в гомерівській грецькій мові тіло, тобто «soma», має одразу декілька можливих значень. «Soma» може означати як неживе тіло, так і живе, адже це слово часто використовується в контексті втрати ним «psyche» - раннього прототипу того, що потім стане душею. Трактовка слова «soma», як тіла без життя, трупа, відкрила нові можливості для розуміння архаїчної тіла в текстах Гомера. Проте, інші дослідники вагаються в тому, щоб однозначно записувати переклад цього слова як «труп», адже в деяких випадках використання «soma» не є очевидним. Окрім цього були досліджені інші слова, що використовуються Гомером в контексті тіла, були визначені їхні функції, контекст використання та надані декілька точок зору стосовно того, що вони могли б значити. Була досліджена ідея нецілісного, децентралізованого, фрагментарного архаїчного тіла, що висувається деякими дослідниками гомерівського спадку. Науковці прихильні до цієї теорії стверджують, що тіло в архаїчній Греції епохи Гомера сприймалося як агрегат частин, а не як ціле, приводячи як приклад доволі особливе ставлення до тіла в «Одіссеї» та «Іліаді» та мистецтво тієї епохи, що дійшло до наших днів. Втім, було визначено, що більш молода генерація дослідників питання тіла у Гомера ставить під питання зроблені раніше висновки посилаючись на наявність прикладів не тільки сприяючих правдивості цієї теорії, а й тих, що їй протирічать. Тіло в цих двох поемах було розглянуто не тільки в рамках самого лише тексту, а й в рамках культурологічного дослідження культури тієї епохи, міфології, звичаїв та характерних їй особливостей. Висновки.В результаті проведеного дослідження були визначені декілька способів інтерпретації тіла в текстах Гомера. Це пов’язано з тим, що сучасні дослідники мають дуже мало інформації, щоб мати змогу підтвердити якусь одну теорії і відкинути інші. Кожне з наведених в дослідженні трактувань являє собою новітній, свіжий погляд на те, як ми можемо бачити не лише архаїчне тіло, а й власне.