Academic literature on the topic 'Вищі органи державної влади'

Місцеве самоврядування посідає важливе місце у житті кожної демократичної держави. Органи місцевого самоврядування є найбільш наближеними до населення, у зв’язку з чим на них покладено значну кількість повноважень, ефективне виконання яких підвищує рівень довіри населення до органів публічної влади та сприяє його залученню до участі у вирішенні важливих питань на місцевому рівні. Місцеве самоврядування та його організація привертають увагу дослідників, особливо фахівців у сфері конституційного та муніципального права, і ця увага підвищується у період реформування органів публічної влади; не є винятком і Україна. Муніципальна реформа (реформа місцевого самоврядування) в Україні триває вже доволі давно, але не втрачає актуальності – можливо тому, що поки що жоден з її етапів не закінчився, продемонструвавши такі значні успіхи, які б надали підстави для її завершення. Вагому роль у проведенні муніципальної реформи відіграють затверджені органами державної влади концепції цієї реформи, у зв’язку з чим важливим науковим завданням є доктринальний аналіз цих документів. Наявність чіткого, послідовного, без внутрішніх протиріч проекту (концепції) муніципальної реформи сприятиме вирішенню низки проблем, які постали перед місцевим самоврядуванням в Україні. Ці проблеми гальмують його подальший розвиток. Метою статті є телеологічний і формальний аналіз затверджених різними органами державної влади у різні часи концепцій, які стосуються муніципальної реформи, що сприятиме кодифікації їхніх норм в одному документі, та визначення органу державної влади, якому доречно надати відповідні систематизаційні повноваження. За підсумками проведеного аналізу виявлено відсутність: а) послідовності у скасуванні попередніх актів при прийнятті нових аналогічного змісту; б) визначеності з тими суб’єктами, до повноважень яких належить прийняття концептуальних актів про реформування місцевого самоврядування в Україні; в) уніфікованості родових найменувань досліджуваних актів; г) точності їх індивідуальних найменувань. Більшість недоліків, виявлених у процесі аналізу затверджених різними органами державної влади у різні часи концепцій, які стосуються муніципальної реформи, виправити доволі швидко – наприклад, скасувати три застарілі акти-концепції, які й досі залишаються чинними, незважаючи на втрату актуальності, або переглянути їх з метою виключення з їхнього складу норми про муніципальну реформу (Концепція адміністративної реформи в Україні 1998 р., Концепція державної регіональної політики 2001 р., Концепція щодо внесення змін до Законів України “Про місцеве самоврядування в Україні” та “Про місцеві державні адміністрації 2001 р.). Відповідно, залишиться чинною лише Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні 2014 р. (Концепція реформи місцевого самоврядування 2009 р. була скасована у 2012 р.). Якщо у трьох застарілих актах-концепціях буде виявлено актуальні положення, то доцільно кодифікувати їх в одному документі – зокрема, у Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні 2014 р. Незважаючи на значну нормотворчу активність у цій сфері органів виконавчої влади та глави держави, концептуальну регламентацію реформи місцевого самоврядування в Україні та зазначені вище систематизаційні повноваження доцільно покласти на Верховну Раду України.

У статті розглянуто окремі аспекти еволюції органі-зованої злочинності в Україні з 1960-х до 2000-х років. Відзначено поширення правового нігілізму серед широ-ких верств населення як формуючу ознаку історичних передумов та соціальної бази організованої злочинності в часи СРСР. Акцентовано увагу на формуванні єдиного конгломерату «криміналітет – економіка – політика», що досі виступає домінуючою формою організованої злочин-ності на пострадянському просторі. Приватний бізнес, сформований в умовах протистояння державній владі, легалізувався і визначив правила, за якими розвивається економіка. У цю сферу інтегрувалися політичні та госпо-дарські еліти СРСР, що капіталізували своє становище. Найбільш поширеними явищами організованої злочин-ності в Україні в 1990-х рр. визначено рекет, наркобізнес, викрадення автомобілів, торгівлю зброєю, викрадення людей для отримання викупу, незаконні фінансові опера-ції, економічну контрабанду тощо. Наголошено на широ-кому територіальному контролі та контролі над галузями економіки, які встановлювалися киміналітетом. Автор зазначає, що для структур організованої злочинності того періоду характерною була чітка ієрархічна побудова (від простих ієрархій типу «ватажок – виконавці» до склад-них структур мафіозного типу, які згодом інтегрувалися у легальні інститути – органи влади, промислово-фінан-сові групи тощо). Автор вказує на те, що у другій поло-вині 1990-х років органи державної влади, зокрема пра-воохоронні, значною мірою витіснили з кримінального середовища традиційний рекет, зайнявши його місце. Ос-новними сферами діяльності тоді були наркобізнес, бан-ківське шахрайство, торгівля зброєю, нелегальний екс-порт нафти та кольорових металів, контрабанда ядерних матеріалів та відходів. Автор доходить висновку, що роз-пад соціалістичної економіки, дезінтеграція СРСР, інсти-туційна неспроможність та криміналізація політикуму призвели до широкої криміналізації суспільного життя на початку 1990-х років. Вуличні банди консолідувалися у потужні кримінальні об’єднання, що почали усвідом-лювати свої не лише економічні, а й політичні інтереси. Їх представники зайняли місця в органах влади на місце-вому та на центральному рівнях, а отримані злочинним шляхом капітали трансформувалися у легальний бізнес.

На сучасному етапі розвитку суспільства повсякденне життя продовжує приховувати загрози, в тому числі й для посадових осіб держави. Питання забезпечення безпеки вищих посадових осіб і охорони органів державної влади є дуже важливим та актуальним в наш час. Планування охоронного заходу під час забезпечення державної охорони має погоджений та регламентований порядок дій направлений на досягнення єдиного результату. Зважаючи на це, актуальність питання забезпечення безпеки посадових осіб не викликає сумніву та потребує подальшого вдосконалення в публічному управлінні діяльністю Управління державної охорони України. Необхідність підвищення ефективності функціонування правоохоронних органів, які беруть участь у забезпеченні безпеки об’єктів, щодо яких здійснюється державна охорона очевидна. Це зумовлено тією роллю, яку відіграють вищі посадовці країни у напрацюванні та реалізації стратегії розвитку суспільства, відстоюванні інтересів держави на міжнародній арені тощо. До цього спонукають і значні недоліки, що спостерігаються в організаційно-правових засадах діяльності правоохоронних органів. Отже, надзвичайно актуальним постає питання дослідження нормативно-правових засад та практики публічного управління у сфері державної охорони в контексті планування охоронного заходу. Встановлено, що публічне адміністрування взаємодії УДО України з іншими правоохоронними органами вкрай важливе для забезпечення безпеки органів державної влади та посадових осіб. Оперативна інформація, яку отримує УДО України від інших правоохоронних органів дає можливість швидко зреагувати та здійснити ряд заходів для посилення безпеки для охорони об’єктів та посадових осіб.

У статті розглянуто напрями удосконалення соціально-забезпечувальних правовідносин у сфері пенсійного страхування. Висвітлено імплементацію вимог, взятих на себе Україною згідно з Угодою про асоціацію з Європейським Союзом, зокрема щодо організації пенсійної системи ратифіковано Конвенцію Міжнародної організації праці № 102 про мінімальні норми соціального забезпечення, яка є співзвучною із Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Окреслено урядові заходи, спрямовані на подоланння бідності держави з урахуванням дії Європейського кодексу соціального забезпечення. Наголошено на актуальності застосування судової практики Європейського суду з прав людини, який діє на підставі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Виокремлено юридичні підстави застосування рішень Європейського суду з прав людини у правозахисній системі реалізації прав людини в Україні як важливий фактор євроінтеграційного курсу нашої держави. На найвищому і єдиному рівні конституційної юрисдикції визнано пріоритет вивчення судових справ, що стали предметом розгляду Європейського суду з прав людини. Серед джерел міжнародного прецедентного права, які можна використовувати для удосконалення пенсійної системи України, виокремлюються справи «Ейрі проти Ірландії», «Петриченко проти України», «Проніна проти України» та деякі інші. Зазначено, що одним із системних порушень прав людини в Україні, зокрема у сфері пенсійного забезпечення, виступає юридична необґрунтованість рішень національних судів, які неприпустимо відкидають доводи позивачів, не беручи їх взагалі до уваги. Встановлено, що на конституційному рівні не до кінця врегульовано основи правового регулювання пенсійної системи України, які б стимулювали компетентні органи державної влади успішно застосовувати механізми реалізації соціальної політики в нашій державі. Зауважено, що вищі судові органи адміністративної юрисдикції прибічно ставляться до впровадження практики Європейського суду з прав людини, в процесі якої надається важлива методична робота, що допомагає належним чином відправляти правосуддя у адміністративних провадженнях за предметом розгляду пенсійних спорів.