To see the other types of publications on this topic, follow the link: Джерела цивільного права.
Journal articles on the topic 'Джерела цивільного права'
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Джерела цивільного права.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Олегович, Харитонов Євген, та Харитонова Олена Іванівна. "ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНЦЕПТУ «ПРИВАТНЕ ПРАВО» В ПРОЦЕСІ РЕКОДИФІКАЦІЇ". Часопис цивілістики, № 42 (6 жовтня 2021): 5–13. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i42.428.
Full textAbstract:
Харитонов Євген Олегович, Харитонова Олена ІванівнаПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНЦЕПТУ «ПРИВАТНЕ ПРАВО» В ПРОЦЕСІ РЕКОДИФІКАЦІЇСтаття присвячена дослідженню впливу концепту приватного права на концепції оновлення цивільного зако-нодавства України, визначенню шляхів його реалізації в процесі рекодифікації та впровадження її результатів уюридичний побут.У статті аналізуються категорії «концепт приватного права», «правова ідея», «правова реальність», «механізмправового регулювання відносин» і його елементи у сфері приватного права. Концепт «приватне право» розумі-ється як раціональне й емоційне сприйняття людиною права як частини світу, у якому існує ця людина, відчува-ючи себе частиною цього світу. При цьому основою розуміння сутності приватного права є характеристика йогояк феномена цивілізації, яким визначається статус людини як приватної особи.На підґрунті розуміння концепту приватного прав як ідеї права розглядаються питання реалізації цієї ідеї тапроводиться розмежування понять «механізм правового регулювання» й «механізм реалізації концепту приват-ного права». При цьому «механізм правового регулювання» визначається як система правових засобів (юридич-них норм, правовідносин, актів тощо), за допомогою яких здійснюється правовий вплив на відносини суспіль-ства. Зроблено висновок, що механізм реалізації концепту приватного права включає такі елементи: 1) джерела(природне право як підґрунтя, засади), 2) нормативну основу, 3) правовідносини (включаючи юридичні факти),4) акти реалізації прав та обов’язків (акти застосування), акти тлумачення норм права.Доводиться, що для забезпечення впровадження концепту приватного права в буття суспільства державамає здійснювати в межах правового поля комплекс заходів. Таким чином відбувається «об’єктивізація» концептуприватного права, перехід його з абстрактного цивілізаційного рівня на рівень цінностей, категорій, інституцій,правовідносин.Обґрунтовується висновок, що в процесі оновлення цивільного законодавства (рекодифікації) мають бути вра-ховані такі положення: приватне право має основою не нормативістську концепцію, а природне, соціально-при-родне підґрунтя. Це означає, що норми цивільного законодавства методологічною основою мають природнеправо, положення якого необхідно більш повно й чітко відобразити в переліку засад цивільного законодавства.Має бути врахованим також існування колізії інтересів (приватних одне з одним і приватних із публічними) танеобхідність їх залагодження в процесі оновлення цивільного законодавства. Крім того, доводиться, що важли-вим є впровадження концепту приватного права не лише в процесі оновлення цивільного законодавства, а й упрактику його застосування, що, у свою чергу, потребує вдосконалення механізму цивільного судочинства.
2
Майданик, Р. "Вчення про джерела цивільного права України". Право України, № 6 (2017): 53–63.
Find full text
3
Майданик, Р. "Джерела цивільного права України: поняття, система, види". Право України, № 5 (2013): 274–79.
Find full text
4
Колісник, О. В. "ПРЕЦЕДЕНТ ТЛУМАЧЕННЯ У ПРАКТИЦІ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА". Актуальні проблеми держави і права, № 92 (24 січня 2022): 36–43. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i92.3259.
Full textAbstract:
Колісник О. В. Прецедент тлумачення у практиці цивільного судочинства. – Стаття.
 У статті досліджено питання судової правотворчості, а також впровадження в національне цивільне судочинство елементів прецедентного права. Визначено сутність прецеденту тлумачення, його співвідношення з судовим прецедентом та усталеною судовою практикою. У роботі наголошується на особливій ролі Верховного Суду у здійсненні правороз’яснювальної діяльності і формуванні правових позицій з метою забезпечення єдності правозастосовчої практики у контексті принципу правової визначеності. Зроблено висновки про те, що деякі елементи прецедентного права де-факто стали частиною правової системи України у формі прецеденту тлумачення як специфічного різновиду судового прецеденту, який формується судами вищих інстанцій у вигляді певних правових позицій як результат усталеної судової практики. Про існування прецеденту тлумачення у правових реаліях України свідчить те, що у результаті роз’яснення змісту правової норми або застосування аналогії у процесі ухвалення судового рішення нова норма права не створюється, однак надається її тлумачення. Саме в наданій інтерпретації зазначена норма має застосовуватися у подібних правовідносинах судами усіх інстанцій. Наголошується на особливій ролі місцевих та апеляційних судів у виявленні правових прогалин. У зв’язку із цим запропоновано надати право цим судам звертатися до Верховного Суду із запитом-повідомленням щодо офіційного тлумачення наявної правової норми або щодо правильності застосування аналогії права чи закону. Автором стверджується, що усталена судова практика охоплює сукупність подібних рішень, у яких застосовані правові норми з тим змістовним наповненням, якого їм надав Верховний Суд, а прецедент тлумачення є одним конкретним рішенням, у якому розкрито та роз’яснено зміст відповідної правової норми і яку слід застосовувати саме у тому сенсі, як її розтлумачив Верховний Суд. Отже, відповідні правові позиції, а саме прецедент тлумачення, варто розглядати як результат усталеної судової практики. Визнається доцільним у ст. 10 ЦПК надати прецеденту тлумачення статус джерела права.
5
Островська, Людмила Анатолівна, та Григорій Якович Тріпульський. "ЗАСТОСУВАННЯ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ПРИ РОЗГЛЯДІ СУДАМИ СПРАВ ПРО ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ". New Ukrainian Law, № 4 (1 жовтня 2021): 44–49. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.7.
Full textAbstract:
У статі здійснено аналіз основних чинників-перешкод застосування практики Європей- ського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) в механізмі захисту права власності. Підкреслено, що усталене застосування практики ЄСПЛ у захисті права власності є запорукою створення привабливого авторитету українського ринку нерухомості, що зможе підвищити кількість іно- земних інвестицій та, отже, призвести до підвищення економіки держави загалом. Розмеж- овано поняття охорони та захисту права власності, акцентовано увагу, що практика ЄСПЛ застосовується як в охороні права власності, так і в усіх формах захисту права власності, але безумовним сьогодні є те, що судова форма захисту є найефективнішою і такою, в якій можна здійснити контроль за дотриманням практики ЄСПЛ. Було здійснено аналіз застосу- вання практики ЄСПЛ щодо захисту права власності судами та виокремлено основні аспек- ти, що є перепонами в її застосуванні. Встановлено і проаналізовано, що першим аспектом, перешкоджаючим застосуванню практики ЄСПЛ, є неправильне, неоднозначне розуміння, що є практикою ЄСПЛ, які рішення можна застосовувати як джерело права, зокрема тільки рішення проти України чи всі рішення за аналогічними видами спорів. Другий аспект – це декларативне використання практики ЄСПЛ без обґрунтування її з існуючими обставинами справи або використання такої практики ЄСПЛ, що не стосується або стосується опосеред- ковано суті спору. Декларативне та неактуальне застосування практики ЄСПЛ, як доведено, призводить до її формального існування в судових рішеннях, що продовжують ухвалюва- тися за нормами права, тобто фактично в механізмі захисту права власності дотриматися гарантій Конвенції щодо захисту права власності стає не можливим. Проаналізовано, що в нормах цивільного процесуального законодавства існує пряма вказівка в мотивувальній частині щодо обґрунтування вибраного джерела права, тому в статі з урахуванням того, що практика ЄСПЛ є джерелом права, пропонується застосовувати актуальну практику ЄСПЛ та обґрунтовувати її зв’язок з тими обставинами справи, що розглядаються.
6
Humeniuk, I. O. "Концептуальні проблеми трудового права України та їх вплив на розвиток законодавства про працю". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (6 грудня 2020): 6–12. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.06.01.
Full textAbstract:
У вітчизняній науці трудового права дослідження предмету правового регулювання дають певне уявлення про онтологічні аспекти галузі, але не формують чіткого концепту реформи трудового законодавства й теорій, на основі яких вона має відбуватися. Критичного переосмислення феномену радянського трудового права у правовій науці так і не відбулося. Соціальне призначення норм трудового права необхідно посилювати через розвиток концепцій колективних трудових відносин та системи індивідуальних трудових відносин.
 Метою статті є окреслення ідей оновлення базової доктрини трудового права та визначення, на їх підставі, напрямків розвитку трудового законодавства.
 Наукова новизна визначається тим, що діалектичний зв’язок є базовим для визнання колективних трудових прав як юридичного механізму захисту індивідуальних інтересів у сфері праці. Наголошується, що реалізацію прав, які містять соціально-економічні гарантії працівників, відмінні від державних мінімальних, потрібно забезпечувати виключно через механізми соціального діалогу (партнерства). Механізм їх забезпечення в індивідуальному трудовому праві, у разі відсутності колективного договору – встановлюється за домовленістю сторін трудового договору.
 Можливість збалансованого поєднання методів правового та неправового впливу на трудові відносини потребує визнання трудового договору як джерела трудового права.
 Прогресуюча експансія норм цивільного законодавства на відносини, предметом яких є професійна праця, вимагає оновлення поняття й ознак трудових відносин. В рамках концепції системи трудових відносин це поняття може бути узагальненим, а його ознаки варіюватися в залежності від виду трудового договору. Вважаємо слушним під індивідуальними трудовими відносинами розуміти урегульовані нормами трудового права суспільні відносини, предметом яких є несамостійно-організована та оплачувана праця, яка виконується працівником особисто та із застосуванням, як правило, професійних навичок.
 Безстроковий трудовий договір і трудові відносини, що виникли на його підставі, мають залишатися пріоритетними, але за рахунок норм податкового законодавства та законодавства про соціальне страхування. 
 Висновки. Монополія будь-яких правових ідей і концепцій стає небажаною, якщо не може більше застосовуватися без кардинальних змін і не забезпечує ролі права у вирішенні практичних проблем та у визначенні напрямків подальшого правового розвитку. Без оновлення парадигми галузі трудового права, яка б визнавалась переважною більшістю науковців і, відповідно, отримала б статус доктринальної, неможливо завершити процес нової кодифікації трудового законодавства.
 Поетапне прийняття нового Трудового кодексу, до структури якого входитиме Книга І «Індивідуальне трудове право» та Книга ІІ «Колективне трудове право», є найоптимальнішим способом кодифікації.
7
Макодрай, Павло Анатолійович, та Олег Гарійович Предместніков. "РІВЕНЬ ВІДПОВІДНОСТІ ЖИТЛОВОЇ ПОЛІТИКИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ ПРАВОВИМ ПРИНЦИПАМ". Culturological Almanac, № 1 (27 березня 2025): 111–21. https://doi.org/10.31392/cult.alm.2025.1.13.
Full textAbstract:
Автори статті дослідили рівень відповідності стану житлового забезпечення громадян і житлової політики держави основним принципам житлового права, опираючись на правові акти, статистичні джерела та наукову літературу. Проаналізованого стан розробки житлового законодавства держави та науковий дискурс правознавців щодо основних правових принципів житлового забезпечення населення. Наголошено на потребі дотримання правових принципів житлового забезпечення у політиці держави та судочинстві. Виокремлено шість періодів розвитку житлового сектора України та встановлено характерні особливості кожного з них. Проаналізовано вплив негативних факторів зовнішнього характеру, зокрема російської війни в Україні, та внутрішніх чинників правового, політичного і соціально-економічного характеру. З’ясовано здобутки і недоліки розвитку житлового сектора за роки незалежності, а також сучасний стан житлової політики і рівень задоволення потреб громадян у житлі. Виявлено невідповідність рівня житлового забезпечення громадян України міжнародним стандартам та декларованому Конституцією праву особи на гідне житло та охарактеризовано причини цього явища, в тому числі і правові. Окреслено деякі напрями і заходи житлової політики держави і територіальних громад, які допоможуть покращити житлове забезпечення громадян відповідно до принципів цивільного і житлового права.
8
Баранкова, В. В. "ПРЕДМЕТ ДОКАЗУВАННЯ У СПРАВАХ ПРО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАПОДІЯНОЇ НОТАРІУСАМИ". Знання європейського права, № 1 (18 вересня 2020): 21–27. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.41.
Full textAbstract:
У статті досліджено поняття і зміст предмету доказування в межах судового розгляду цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконних дій або недбалості нотаріуса. Можливість відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконних дій або недбалості нотаріуса, розглядається як одна з гарантій дотримання законності нотаріальної діяльності та дотримання прав заінтересованих осіб - учасників нотаріальної дії. Виходячи зі змісту сформульованого у сучасній науці цивільного процесуального права поняття предмету доказування як сукупності фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті, висвітлюється специфіка джерел формування предмету доказування у наведених справах та правил розподілу обов'язків щодо доказування, які зумовлюються предметом та підставами позову як засобу порушення справи, а також заперечень проти нього. На підставі аналізу матеріалів судової практики сформульовано висновки щодо складу юридичних фактів, що входять до предмету доказування у таких справах та визначено умови притягнення нотаріуса до цивільно-правової відповідальності. Стверджується, що загальними умовами відшкодування шкоди, заподіяної незаконними або недбалими діями нотаріуса, відповідно до цивільного та нотаріального законодавства є незаконні чи недбалі дії (чи бездіяльність) нотаріуса, наявність самої шкоди (майнової чи моральної), причинний зв'язок між неправомірною поведінкою нотаріуса та заподіяною шкодою, а також вина нотаріуса. При цьому правила частини 2 ст. 27 Закону «Про нотаріат» передбачають необхідність встановлення специфічних фактів, що можуть свідчити про відсутність вини нотаріуса та звільняють його від відповідальності. У науково-практичному аспекті сформульовано пропозиції щодо викладення мотивувальної частини рішень у справах про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями або недбалістю нотаріуса, в межах якої обов'язково мають висвітлюватися джерела формування предмету доказування у справі, а також висновки суду щодо встановлення наявності або відсутності умов притягнення нотаріуса до відповідальності за спричинення шкоди. Простежено застосування правил звільнення від доказування фактів, що входять до предмету доказування. Визначено специфіку предмету доказування у справах за позовами про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також щодо дій приватного та державного нотаріуса.
9
Борщевська, О. М. "ЮРИДИЧНІ ФІКЦІЇ В ТЕМПОРАЛЬНОМУ ДОСЛІДЖЕННІ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА ТА СУЧАСНИХ ГАЛУЗЕЙ ЦИВІЛЬНОГО ТА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ". Знання європейського права, № 1 (27 березня 2022): 32–37. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.311.
Full textAbstract:
Наукова стаття присвячена аналізу юридичних фікцій в темпоральному дослідженні через призму приватного права Стародавнього Риму з рецепцією у сучасне українське цивільне право та цивільне процесуальне право. В статті надається аналіз юридичної фікції в Стародавньому Римі як своєрідної юридичної техніки, яка надавала змогу дійти справедливого судового рішення в умовах вікових незмінних джерел римського приватного права. Також досліджуються питання рецепції юридичної фікції в сучасні галузі українського права, зокрема цивільне право та цивільне процесуальне право. Надається порівняльний аналіз юридичної фікції з такими поняттями як аналогія права та аналогія закону, правова аксіома, презумпція, преюдиція, оціночні судження. Акцент робиться на відмінність сприйняття юридичної фікції в римському приватному праві та сучасному українському цивільному та цивільному процесуальному праві. У статті авторка зазначає, що юридична фікція, як в римському приватному праві так і в сучасному цивільному і цивільному процесуальному праві є досить дієвим інструментом, який дозволяє досягти справедливості у справі та подолати абстракцію закону, індивідуалізуючи кожну конкретну справу. Звертається увага на те, що питання застосування юридичної фікції хоч і досліджувалися раніше, але не визначали таке коло понять для порівняльного аналізу, яким би охоплювався майже весь спектр правових інструментів для подолання абстракційного сприйняття норм законодавства задля індивідуалізації їх для кожної конкретної справи. Таким чином, слід зазначити, що юридична фікція пройшовши шлях рецепції з римського приватного права до сучасного українського цивільного права та цивільного процесу трансформувалася в своєму правовому застосуванні, але не змінила своєї сутності, оскільки дозволяє при абстракції закону індивідуалізувати конкретний правовий казус та вирішити його згідно з принципами справедливості, які були актуальними як в римському приватному праві так і є актуальними в сучасному українському цивільному праві та цивільному процесуальному праві.
10
Боровікова, Віталіна Станіславівна. "ПУБЛІЧНІ ЕЛЕКТРОННІ РЕЄСТРИ У СИСТЕМІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ". Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ (серія юридична), № 1 (2 квітня 2024): 101–7. http://dx.doi.org/10.32782/2311-8040/2024-1-13.
Full textAbstract:
У статті на підставі комплексного аналізу чинного українського законодавства розглянуто публічні електронні реєстри у системі правого регулювання. Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері формування та використання публічних електронних реєстрів. Предмет дослідження – сукупність нормативно-правових актів, що регулюють публічні електронні реєстри, теоретичні наукові джерела та правозастосовна практика з досліджуваної проблематики. Визначено роль публічних електронних реєстрів. Аналізуються положення Закону України «Про публічні електронні реєстри» і інших нормативних актів у сфері, що досліджується. Публічні електронні реєстри розглядаються з позиції цивільного, адміністративного та інформаційного права. Зазначено роль інформаційного права в системі законодавства, що регулює відносини цифровізації, як чинника, що сприяє систематизації цього законодавства. З огляду на універсальність використання публічних електронних реєстрів і застосування в усіх основних сферах суспільного життя, охарактеризовано методи правового регулювання публічних електронних реєстрів – імперативний та диспозитивний. Сукупність взаємозалежних правових норм, регулюючих самостійну сферу однорідних суспільних відносин, що складаються з приводу формування та використання публічних електронних реєстрів, утворює правовий інститут публічних електронних реєстрів. Правові норми зазначеного комплексного інституту інформаційного права інтегрують норми різних галузей права та спрямовані на ефективне правове регулювання комплексних інформаційних відносин, що виникають у сфері діяльності органів публічної влади. Подальші дослідження повинні бути спрямовані на вивчення впливу цифровізації реєстрів.
11
ГАВРИЛЕНКО, ОЛЕКСАНДР. "Зародження права на території України в античну добу". Право України, № 2020/01 (2020): 64. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-01-064.
Full textAbstract:
Соціально-політичні процеси, що упродовж останніх років відбуваються в Україні, інтенсивний розвиток інститутів громадянського суспільства надзвичайно актуалізують проблему функціонування адекватної модерним реаліям правової системи, яка покликана справляти пози тивний вплив на характер суспільних змін, сприяти гуманізації держави і права, підвищенню ефективності правового регулювання, формування високої правосвідомості, як суспільної, так і індивідуальної. Не останню роль у цих процесах відіграє накопичений народом упродовж тисячоліть історичний досвід правотворення. Адже тисячолітня епоха існування на теперішніх українських територіях стародавніх держав залишила по собі глибокий відбиток у праві наступних поколінь. Метою статті є з’ясування на основі аналізу історичних джерел (зокрема, наративних, пам’яток права тощо), а також наявної наукової літератури процесів становлення та розвитку права на теренах України упродовж VІІ ст. до н. е. – першої половини VІ ст. н. е. Проаналізовано праці Геродота, Плутарха, Діогена Лаертського, Лукіана Самосатського, промови Демосфена, а також законодавчі акти та інші епіграфічні пам’ятки античних полісів Північного Причорномор’я, зокрема, присягу громадян Херсонесу (кінець ІV – початок ІІІ ст. до н. е.), ольвійський “Закон Каноба” про грошовий обіг (початок ІV ст. до н. е.), закон Херсонеського полісу щодо амністування політичних вигнанців (перша чверть ІІІ ст. до н. е), акт про продаж або оренду земельних ділянок (60–70-ті роки ІІІ ст. до н. е.), розпорядження намісника римської провінції Нижньої Мьозії Тертуллія (кінець ІІ ст. н. е.) до посадових осіб Херсонесу та начальників розташованого у місті римського військового гарнізону, рескрипти боспорського царя Аспурга до горгіпіян (14/15 р.), рескрипт римського імператора про звільнення громадян Тіри від мита (201 р.) та ін. Цінний матеріал щодо осо-бливостей права власності та зобов’язального права міститься також у виявлених археологами приватних листах, написаних на свинцевих пластинках. Відзначено, що зародження права на території сучасної України в античну добу пов’язується, насамперед, із правовими традиціями скіфів й автохтонного населення, що мешкало на теренах, включених до їхніх ранньодержавних утворень, а також мешканців північнопричорноморських полісів. Наративні, епіграфічні та археологічні джерела надійно засвідчують наявність у державах Північного Причорномор’я достатньо розвиненої, складної та розгалуженої системи правового регулювання суспільних відносин. Вже починаючи з кінця VІІ – VІ ст. до н. е. тут поступово складаються окремі елементи базових галузей права. У Скіфії вони формувалися на власних традиційних засадах, а до Херсонесу, Ольвії, Пантікапею та інших полісів прийшли переважно з правової системи афінської держави через метрополії – Гераклею Понтійську та Мілет. Незважаючи на певні місцеві особливості, основні інститути права (цивільного, кримінального, процесуального), північнопонтійських міст-держав у своїй основі були подібними до правових основ регулювання суспільних відносин в інших грецьких полісах того часу.
12
Марусяк, Лідія. "ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ МЕТОД РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН У КОНТЕКСТІ ЙОГО СУЧАСНОГО РОЗУМІННЯ". Expert Paradigm of Law and Public Administration, № 3(31) (20 грудня 2024): 20–26. https://doi.org/10.32689/2617-9660-2024-3(31)-20-26.
Full textAbstract:
Анотація. Стаття є теоретичним дослідженням цивільно-правового методу як регулятора суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права та як сукупність специфічних засобів впливу на учасників цивільних правовідносин. Наголошується, що завдяки цивільно-правовому методу як способу впливу на особисті немайнові і майнові відносини забезпечуються функціональний зв’язок усіх елементів та взаємодія і послідовний розвиток основних стадій механізму цивільно-правового регулювання. Метод цивільно-правового регулювання відіграє роль одного з критеріїв виділення галузі цивільного права із системи права, служить створенню необхідних юридичних умов реалізації цивільної правосуб’єктності усіма, хто нею наділений. Дослідження наукових джерел показує, що цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин є такий спосіб впливу на суспільні відносини, який є дозвільним, характеризується наділенням суб’єктів на засадах їх юридичної рівності здатністю правоволодіння, диспозитивністю та ініціативністю, забезпечує встановлення правовідносин на основі правової та майнової самостійності сторін. Тобто, основними, найбільш важливими, рисами методу цивільно-правового регулювання є: юридична рівність учасників цивільних правовідносин; автономія волі учасників; майнова самостійність учасників цивільних правовідносин. Відмічається, що головною ознакою методу цивільно-правового регулювання є категорія диспозитивності. Диспозитивність слід визначати як внутрішньо сформовану, зацікавлену спрямованість суб’єктів цивільних правовідносин ініціативно набувати та здійснювати на власний розсуд цивільні права та обов’язки. Елементами змісту цивільно-правової категорії диспозитивності є воля, інтерес, ініціатива, вільний розсуд суб’єкта цивільних прав. В органічній єдності ці елементи утворюють цілісну цивільно-правову категорію диспозитивності.
13
ІНШИН, МИКОЛА, та ОЛЕГ ЯРОШЕНКО. "Система джерел трудового права України: проблема гармонійного поєднання приватного і публічного". Право України, № 2019/02 (2019): 148. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-02-148.
Full textAbstract:
Дієва система публічного управління у сфері праці здатна швидко, точно й ефективно реагувати на виклики сьогодення, суспільні запити та проблеми, є передумовою оздоровлення економіки нашої держави, успішної її участі в євроінтеграційних процесах. Вироблення і впровадження державної політики має здійснюватися на основі загальновизнаних міжнародно-правових стандартів у відповідній царині. Зі свого боку оцінювання державної політики України у сфері праці дає змогу встановити результативність роботи державних інституцій, ступінь задоволення ними потреб як працівників, так і роботодавців. Беручи це до уваги, у книгу першу “Загаль ні положення” нового Трудового кодексу України (ТК України) слід включити окрему главу – “Державна політика у сфері праці”, що об’єднає такі статті: “Мета державної політики у сфері праці”; “Основні завдання державної політики у сфері праці”; “Принципи державної політики у сфері праці”; “Пріоритети державної політики у сфері праці”; “Шляхи реалі зації пріоритетів державної політики у сфері праці”; “Суб’єкти державної політики у сфері праці”; “Механізми реалізації державної політики у сфері праці”; “Джерела фінансування державної політики у сфері праці”. Предмет трудового права є менш однорідним, ніж предмет цивільного права, у нього включені не тільки відносини, що носять приватний характер, а й, зокрема,відносини щодо нагляду й контролю за дотриманням законодавства про працю, що мають яскраво виражений публічно-правовий характер. Базовим кодифікованим законом із питань праці, що впорядкує максимально широке коло відповідних відносин, має стати новий ТК України. З його прийняттям мають зберегти чинність тільки ті законодавчі акти, які, окрім трудових і пов’язаних із ними відносин, врегламентовують й інші суспільні від носини. Договірні правові акти конкретизують, деталізують і розвивають загальні норми трудового законодавства щодо умов певного роботодавця. У цьому полягає головне їх призначення. Такий метод є гнучким і динамічним, що дає можливість оперативно реагувати на зміни економічної ситуації і брати до уваги особливості розвитку окремих регіонів, сфер економіки, професій, що, зі свого боку, зумовлюють особливості умов праці працівників, зайнятих на роботах у цих регіонах, галузях, за цими професіями. Підвищення ролі зазначеного виду правового впорядкування трудових відносин впливає й на централізовану правову регламентацію праці. Це виражається у збільшенні обсягу соціальнопартнер ських і локальних нормативних актів завдяки доповненню і конкретизації у них норм, які містяться в централізованому акті, що спричиняє зменшення обсягу змісту останніх.
14
Шишка, О. Р. "Принцип правової визначеності в цивільному праві України". Форум права 70, № 5 (2021): 6–17. https://doi.org/10.5281/zenodo.5529519.
Full textAbstract:
<strong>Постановка проблеми</strong>. Унаслідок розпочатого в Україні процесу оновлення цивільного законодавства постає нагальна потреба узгодити цивільно-правові норми згідно з вимогами їх ясності, однозначності й несуперечливості, а це напряму впливає на стабільність правового регулювання та передбачуваність правозастосовної практики. Враховуючи те, що цього досягти, як правило, досить складно, тому автор обґрунтовує необхідність посилити механізм цивільно-правового регулювання певними правовими гарантіями, які б сприяли усуненню правової невизначеності, а також забезпечували б стабільність і підвищували ефективність цивільно-правового регулювання. Такою правовою гарантією має стати принцип правової визначеності. <strong>Метою</strong> статті є з’ясування місця принципу правової визначеності в цивільному праві України. <strong>Методологічну</strong> основу статті становить діалектичний метод пізнання, що засновується на матеріалістичній діалектиці з використанням таких загальнонаукових методів, як аналіз, синтез, індукція, дедукція, абстрагування, конкретизація, аналогія, метод побудови гіпотез, та системно-структурний метод. У роботі також застосовано основи герменевтики як філософсько-методологічної теорії розуміння та тлумачення (інтерпретації) цивільно-правових норм. <strong>Р</strong><strong>езультатом</strong> дослідження є виявлена система цивільно-правових норм, через які в цивільному праві України виявляється принцип правової визначеності. Практичне значення отриманих результатів полягає в пропозиціях оновлення ЦК України з метою посилення принципу правової визначеності та усунення певних проявів правової невизначеності в ЦК України. <strong>Висновки</strong>. Установлено, що принцип правової визначеності має бути визнано складником системи принципів цивільного права України, оскільки такий принцип закріплено в цивільно-правових нормах, його дія поширюється на весь механізм цивільно-правового регулювання та стосується усіх цивільних відносин. <strong>Problem statement</strong>. With the process of updating civil legislation initiated in Ukraine, there is an urgent need to bring civil law norms to the requirements of their clarity, unambiguity and consistency, and this directly affects the stability of legal regulation and the predictability of law enforcement practice. Given that this is usually quite difficult to achieve, the author justifies the need to strengthen the mechanism of civil law regulation with certain legal guarantees that would help eliminate legal uncertainty, as well as ensure stability and increase the effectiveness of civil law regulation. Such a legal guarantee should be the principle of legal certainty. Therefore, the <strong>purpose</strong> of the article is to identify the place of the principle of legal certainty in the civil law of Ukraine. The <strong>methodological</strong> basis of the article is the dialectical method of cognition, which is based on materialistic dialectics using such general scientific methods as analysis, synthesis, induction, deduction, hypothesis construction method, abstraction, concretization, analogy and system-structural method. The paper also used the foundations of hermeneutics as a philosophical and methodological theory of understanding and interpretation of civil law norms. The <strong>result</strong> of the research is the system of civil law norms revealed in the Civil Code of Ukraine, through which the principle of legal certainty in the civil law of Ukraine is manifested. The practical significance of the obtained results is the proposals to update the Civil Code of Ukraine to strengthen the principle of legal certainty and correct certain manifestations of legal uncertainty in the Civil Code of Ukraine. <strong>Conclusions</strong>. It is established that the principle of legal certainty should be included in the system of principles of civil law of Ukraine, as such, a principle is enshrined in civil law, and its effect extends to the entire mechanism of civil law regulation and applies to all civil relations. <strong>Problem statement</strong>. With the process of updating civil legislation initiated in Ukraine, there is an urgent need to bring civil law norms to the requirements of their clarity, unambiguity and consistency, and this directly affects the stability of legal regulation and the predictability of law enforcement practice. Given that this is usually quite difficult to achieve, the author justifies the need to strengthen the mechanism of civil law regulation with certain legal guarantees that would help eliminate legal uncertainty, as well as ensure stability and increase the effectiveness of civil law regulation. Such a legal guarantee should be the principle of legal certainty. Therefore, the <strong>purpose</strong> of the article is to identify the place of the principle of legal certainty in the civil law of Ukraine. The <strong>methodological</strong> basis of the article is the dialectical method of cognition, which is based on materialistic dialectics using such general scientific methods as analysis, synthesis, induction, deduction, hypothesis construction method, abstraction, concretization, analogy and system-structural method. The paper also used the foundations of hermeneutics as a philosophical and methodological theory of understanding and interpretation of civil law norms. The <strong>result</strong> of the research is the system of civil law norms revealed in the Civil Code of Ukraine, through which the principle of legal certainty in the civil law of Ukraine is manifested. The practical significance of the obtained results is the proposals to update the Civil Code of Ukraine to strengthen the principle of legal certainty and correct certain manifestations of legal uncertainty in the Civil Code of Ukraine. <strong>Conclusions</strong>. It is established that the principle of legal certainty should be included in the system of principles of civil law of Ukraine, as such, a principle is enshrined in civil law, and its effect extends to the entire mechanism of civil law regulation and applies to all civil relations.
15
Красицька, Лариса Василівна. "УДОСКОНАЛЕННЯ ВИКЛАДАННЯ СІМЕЙНОГО ПРАВА". New Ukrainian Law, № 5 (12 січня 2023): 46–51. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.5.6.
Full textAbstract:
Стаття присвячена визначенню чинників, які впливають на викладання сімейного права. Аргументовано, що ґрунтовні теоретичні знання в галузі сімейного права та практичні навички юридичної аргументації щодо спорів, що виникають із сімейних правовідносин, сприяють забезпеченню ефективного захисту порушеного сімейного права чи інтересу учасника сімейних правовідносин. Автором доведено, що вдосконалення викладання сімейного права у сучасних умовах реформування вищої юридичної освіти має відбуватися з урахуванням таких чинників. По-перше, сімейне право є галуззю приватного права, тому доцільно розглядати правове регулювання певних сімейних відносин у контексті можливості субсидіарного застосування норм Цивільного кодексу України до регулювання цих відносин. По-друге, особливу увагу доцільно приділити джерелам сімейного права та питанню дії сімейного законодавства в часі, зокрема, обов’язково необхідно проаналізувати міжнародні договори України, що регулюють сімейні відносини, рішення Європейського суду з прав людини у справах щодо захисту права на повагу до приватного і сімейного життя. Доцільним є аналіз постанов Верховного Суду, які не є джерелами права, проте суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду, у разі вибору і застосування норми права до спірних правовідносин. По-третє, викладання сімейного права має бути спрямоване на формування у здобувачів вищої освіти критичного мислення та системного підходу до тлумачення сімейно-правових норм. По-четверте, практикоорієнтованість освітнього процесу підготовки правників спрямовує викладання сімейного права на застосування комплексного підходу, що означає вирішення казусів із сімейного права з урахуванням знань цивільного права, цивільного процесуального права, адміністративного права, кримінального права тощо та підготовку необхідних письмових консультацій, правових документів, у тому числі процесуальних.
16
Пономаренко, О. М., та К. О. Мешкова. "РЕЦЕПЦІЯ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА У СФЕРІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПЕРЕДШЛЮБНИХ ВІДНОСИН". Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", № 40 (2024): 339–49. https://doi.org/10.34142/23121661.2024.40.40.
Full textAbstract:
Метою статті є визначення правової природи та особливостей передшлюбних відносин і предшлюбних договорів на основі досвіду системи римського права та досягнень сучасної науки цивільного права. Матеріал. Дослідження було проведено з використанням джерел римського приватного права (Дигестів), цивільного та сімейного законодавства України та досягнень сучасної науки цивільного права. Результатом дослідження стало те, що проведений порівняльно-правовий аналіз системи римського права та сучасної правової системи України показав, що досвід римської правової системи може бути корисним для сучасних законодавців і практиків у питаннях правового (нормативного та договірного) регулювання відносин, які передують укладенню шлюбу. Так, було зазначене, що більш справедливим та обґрунтованим є підхід саме римських юристів, за якого право на розірвання договору дарування передшлюбного дарунка належить лише тій особі, від укладення шлюбу з якою інша сторона відмовилася. В чинному сімейному це право не пов’язане з тим, за чиєю ініціативою було відмовлено в укладанні шлюбу. В статі зазначене, що сторона, яка постраждала від безпідставної відмови іншої сторони від укладення шлюбу, не повинна нести ще й майнові втрати, пов'язані з розірванням договору дарування. У результаті проведеного дослідження було зроблено висновки про те, що договір про розподіл витрат та обов'язків, пов'язаних із підготовкою до укладення шлюбу, договір про правовий режим приданого та договори дарування передшлюбних подарунків належать до окремої групи цивільно-правових договорів. Їх об'єднує те, що по-перше, вони укладаються у зв'язку з майбутньою реєстрацією шлюбу, а тому відмова від шлюбу є юридичним фактом, який тягне за собою для сторін таких договорів правові наслідки, передбачені або законом, або договором. По-друге, оскільки ні в цивільному, ні в сімейному законодавстві немає спеціальних норм, що спрямовані на регулювання таких договорів, то всі вони відносяться до непоіменованих договорів, а тому основним регулятором передшлюбних відносин є саме договір. У зв'язку з цим сторони при укладенні таких договорів повинні підійти з усією серйозністю до формування договірних умов. У цьому питанні корисним буде досвід римської правової системи, в якій, наприклад, було здійснено детальне нормативне регулювання приданого та передшлюбних подарунків і це може стати орієнтиром для сучасників у визначенні тих умов, домовленості щодо яких необхідно досягти. По-третє, такі договори рекомендовано укладати в письмовій формі з метою полегшення процесу доказування факту укладення такого договору та його умов.
17
Носік, Ю. "Еволюція вчення про принципи цивільного права України". Історико-правовий часопис 14, № 2 (2021): 84–88. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2019-2/15.
Full textAbstract:
Стаття присвячена історико-правовому дослідженню еволюції вчення про принципи цивільного права і пошуку наукової та методологічної основи для подальшого розвитку, зміни і модернізації поглядів на основоположні ідеї цивільного права в цивілістичній доктрині України. Наукові положення про принципи цивільного права радянської доби є одночасно продуктом і заручником ідеологічних, політичних, правових, економічних та соціальних умов, в яких вони сформувалися та публікувалися. Задля подолання бар’єру цензури справжня цивілістична теорія в працях радянських правників нерідко виражалась у формулюваннях, свідомо перенасичених термінологією та реквізитами пануючої ідеології. Разом із цим, доктринальні дослідження принципів цивільного права, здійснені радянськими вченими-правниками, склали теоретичну, а також методологічну основу для подальшого опрацювання проблематики принципів цивільного права в цивілістиці України, виробленню нових поглядів на неї, і є одним із джерел, що формують витоки сучасної наукової правової думки. Сучасний стан розробки проблематики принципів цивільного права в Україні містить спадковість деяких підходів радянських правознавців і пов’язаний із результатами їх досліджень. Разом із тим, виникли сильні відмінності в поглядах на принципи цивільного права, в порівнянні з попереднім дискурсом у дослідження цієї теми. Найпомітніші відмінності виявляються, серед іншого, у відході від формального позитивізму у напрямку ідей природного права, універсальних цінностей, які лежать в основі невід'ємних прав людини, і до базових концепцій приватного права. Відзначено, що саме на принципах цивільного права повинні бути оновлені основні засади цивільного законодавства під час рекодифікаціі цивільного законодавства України.
18
Дрішлюк, А. І. "ВПЛИВ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ НА СИСТЕМУ ДЖЕРЕЛ ЦИВІЛЬНОГО ТА ЦИВІЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 12 (6 травня 2019): 245–56. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v12i0.231.
Full textAbstract:
Наукова стаття присвячена визначенню значення рішень Верховного Суду України, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судових рішень з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в аналогічних правовідносинах, порядку і її вплив на систему джерел цивільного і цивільно-процесуального права, після законодавчого закріплення обов'язковості рішень Верховного Суду України для всіх суб'єктів владних повноважень (суб'єктів правозастосовчої діяльності).
 На підставі проведеного дослідження сформульована авторська позиція щодо системи джерел цивільного права, судової практики, а також впливу останньої на трансформацію системи джерел цивільного та процесуального права України на сучасному етапі її розвитку.
 
 The scientific article is sanctified to determination of value of decisions of the Supreme court of Ukraine, statements accepted on results consideration about the revision of court decisions on reasons of different application by the court (by courts) of appeal instance of one the same norms of material right in analogical legal relationships, order and her influence on the system of sources civil and civil judicial law of Ukraine, after legislative fixing of obligatoryness of decisions of the Supreme court of Ukraine for all the subjects of imperious plenary powers (subjects of law using activity).
 On the basis of the conducted research author position is formulated in regard to the system of sources civil law, judicial practice, and also the influence of the last on transformation the system of sources civil and civil judicial law of Ukraine on the modern stage of its development.
19
Пономаренко, О. М., та К. О. Мешкова. "ПРИНЦИП СВОБОДИ ДОГОВОРУ ТА ЙОГО МЕЖІ ПРИ ПРАВОВОМУ РЕГУЛЮВАННІ МАЙНОВИХ ВІДНОСИН ПОДРУЖЖЯ В РИМСЬКОМУ ПРАВІ ТА СУЧАСНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ". Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", № 40 (2024): 35–44. https://doi.org/10.34142/23121661.2024.40.04.
Full textAbstract:
Метою статті є визначення змісту принципу свободи договору у правовому регулюванні майнових відносин подружжя та його меж у римському приватному праві та сімейному праві України. Дослідження було проведено з використанням джерел римського права (Дигестів), сучасних актів цивільного законодавства (СК України, ЦК України) та досягнень сучасної науки цивільного права. Результатом дослідження стало визначення змісту принципу свободи договору у правовому регулюванні майнових відносин подружжя у римському приватному праві та сучасному приватному праві України. Проведений порівняльний аналіз римського права та сучасного приватного права в питанні змісту принципу свободи договору у сфері правового регулювання майнових відносин подружжя, надав підстави для висновку про те, що вже в римському праві, незважаючи на суттєві обмеження, договір був основним регулятором майнових відносин подружжя. Такий самий підхід зберігся і в сучасному приватному праві. Однак зміст принципу свободи договору в правовій системі України є значно ширшим, оскільки включає для сучасного подружжя більше правових можливостей, порівняно з тими, що були надані таким самим суб’єктам римським правом. Спільним для правових систем Стародавнього Риму та України є наявність імперативних заборон, що обмежують свободу договору подружжя. До них, зокрема, відносяться, необхідність дотримання вимог закону про форму правочинів, заборона на включення до договорів певних умов тощо. Крім того, для сучасної правової системи України актуальною є проблема укладення договору на шкоду інтересам третіх осіб (фраудаторні правочини), що розв’язується в сучасній судовій практиці за правилами, сформульованими римськими вченими згідно з якими слід звертати увагу на те, щоб угода, укладена щодо певного предмета або з певною особою, не принесла шкоди іншій справі або іншій особі. Водночас деякі відгомони заборон, що були закріплені в римському праві (заборона на дарування між подружжям), знаходять своє відображення і в чинному сімейному праві (заборона щодо включення до шлюбного договору умов, за якими не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації). Складно, однак, назвати їх позитивними та такими, що відповідають реаліям сьогодення, тому норми сімейного законодавства, якими такі обмеження встановлені, потребують перегляду.
20
Спесівцев, Д. "Ефективність способу судового захисту суб'єктивних цивільних прав на нерухоме майно". Юридичний вісник, № 4 (30 жовтня 2020): 109–16. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.1978.
Full textAbstract:
Стаття містить результати наукового дослідження ефективності як критерію застосування способу судового захисту суб'єктивних цивільних прав на нерухоме майно. Встановлюється, що в умовах дії положень чинного цивільного, а також цивільного процесуального й господарського процесуального законодавства України ефективність розглядається як визначальний критерій застосування способу захисту в конкретній правовій ситуації. Водночас положення чинного законодавства України не розкривають чітко зміст критерію, що актуалізує необхідність його наукового осмислення, в тому числі в контексті способів захисту суб'єктивних цивільних прав на нерухоме майно.
 У процесі дослідження автор звертається до сучасних лексикографічних джерел, які розкривають сутність ефективності як характеристики певного явища, а також до правових позицій вищих судових інстанцій із приводу відповідної властивості способу захисту суб'єктивних цивільних прав.
 Встановлюється, що ефективність способу захисту суб'єктивних цивільних прав на нерухоме майно є комплексним поняттям, яке охоплює три компоненти:
 1) належність способу захисту в цілому. У такому розумінні належність способу захисту розглядається як його відповідність характеру порушення. Ефективними в такому сенсі способами захисту права власності на об'єкти нерухомого майна є, зокрема, вінди-каційний, негаторний позови, позов про визнання права власності й інші, які взагалі можуть бути використані для захисту права власності;2) власне ефективність способу захисту, яка позначає здатність способу захисту досягти визначеної мети, зокрема не допустити порушення, припинити порушення, відновити порушене право або забезпечити відшкодування завданої шкоди в конкретній практичній ситуації;3) здатність відповідного способу захисту досягти найкомплексні-шого результату (ефекту) в конкретній правовій ситуації.
 В умовах, коли для захисту суб'єктивних цивільних прав на нерухоме майно може бути використаний один із декількох способів захисту або одночасно декілька способів захисту, ефективним способом або комбінацією способів вважається той спосіб (комбінація способів), що здатен забезпечити досягнення найкомплекснішого результату.
21
Гніздовська, Ганна Михайлівна, та Юлія Леонідівна Гречко. "ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ СПОРТСМЕНІВ- ПРОФЕСІОНАЛІВ У НАЦІОНАЛЬНИХ СУДАХ". Lex Sportiva, № 1 (21 серпня 2023): 12–18. http://dx.doi.org/10.32782/lexsportiva/2023.1.3.
Full textAbstract:
Статтю присвячено дослідженню проблемних питань, що виникають при захисті трудових прав спортсменів-професіоналів у національних судах. Складність таких справ пов’язана, у першу чергу, з відсутністю законодавчого закріплення правової природи спортивного контракту як трудового договору. Встановлено, що в юридичній науці відсутня єдність поглядів на правову природу спортивного контракту і існує три основні підходи: цивільно-правовий, трудовий та змішаний. Прихильники цивільно-правового підходу виділяють ознаки, які притаманні спортивному контракту, але не можуть бути притаманні трудовому договору (на відміну від цивільно- правового), проте на підставі аналізу наукової літератури зроблено висновок, що такий підхід є недостатньо обґрунтованим. Встановлено, що окремі представники цивільно-правового підходу не заперечують, що спортивний контракт може бути трудовим договором. Аргументовано, що змішаний підхід до правової природи є досить обґрунтованим, проте має певні недоліки. Доведено, що спортивний контракт є особливою формою трудового договору – контрактом, в якому сторони самостійно можуть визначити строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін, умови розірвання договору тощо. Висунуто тезу, що застосування до спортивного контракту саме норм законодавства про працю дозволяє кращим чином захистити права спортсмена, адже в трудовому законодавстві передбачено значно більше гарантій прав працівника, ніж в цивільному – виконавця, який надає послуги. Встановлено, що серед спортивних асоціацій та федерації немає єдності щодо правової природи спортивного контракту. На підставі аналізу судової практики зроблено висновок, що суди при вирішенні спорів, що виникають зі спортивного контракту, керуються нормами трудового законодавства. Встановлено, що основним джерелом права, яке містить норми, що регулюють правовідносини щодо укладання, виконання та припинення спортивного контракту, є законодавство України про працю. Зроблено висновок щодо доцільності чіткого визначення в законодавстві, що джерелом правового регулювання правовідносин з укладання, виконання та припинення спортивного контракту має бути законодавство України про працю.
22
Шинкарьова, Є. "Категорія «фідуція» в сучасному цивільному праві України". Юридичний вісник, № 4 (3 листопада 2020): 210–16. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.1991.
Full textAbstract:
Стаття присвячена визначенню сутності категорії «фідуція» (від лат. fiducia) та особливостей її використання в сучасних наукових джерелах цивільного права. Автор констатує, що наразі уявлення про зміст досліджуваної категорії залишаються фрагментарними.
 Окрема увага в роботі присвячується етимології терміну «фідуція». Автор звертається до лексикографічних джерел і встановлює, що в його основу покладається слово fides - довіра. У зв'язку із цим фіду-ціарними або довірчими називають правочини й правовідносини, в основу яких покладається довіра одного учасника правовідносин до іншого.
 Водночас аналіз наукових джерел підтвердив неоднозначність конструкції фідуціарних правовідносин в епоху Стародавнього Риму. Адже, з одного боку, відповідні юридичні акти передбачали перехід права власності на певне майно від однієї особи до іншої. За такої умови відповідний правочин вчинявся з надією відчужувача на те, що набувач поверне йому відповідне право з настанням визначних обставин правової реальності. Проте, з іншого боку, таке повернення не було умовою переходу права власності, адже набувач ставав власником майна безумовно й вчиненням ним правочину з його повернення відчужувачу залежало лише від його власної доброї волі.
 Встановлюється, що сучасні уявлення про фідуціарні правочини й правовідносини не відзначаються своєю прогресивністю та глибиною в порівнянні з традиційною концепцією, що панувала в Стародавньому Римі. У доктрині фідуціарними визнаються правовідносини, засновані на довірі між їхніми учасниками. Проте фактори, які зумовлюють такі відносини між особами, залишились до кінця не розкритими. Певний прогрес у відповідній сфері забезпечує концепція фідуціарних обов'язків, яка, однак, також не відзначається комплексністю через зазначені обставини. Своєю чергою введення в категоріальний апарат сучасного цивільного права таких термінів, як «особисті зобов'язання», а також «зобов'язання, нерозривно пов'язане з особою кредитора» й «зобов'язання, нерозривно пов'язане з особою боржника» створюють підґрунтя для наукового припущення, що категорія «фідуціарний» розкриває лише один із декількох можливих факторів виникнення зобов'язань, нерозривно пов'язаних з їхніми учасниками, тобто їхню побудову на довірі. Хоча водночас можуть існувати й інші визначальні обставини для відпор-ного виду цивільних правовідносин.
23
Майданик, Р. "Правовий звичай як джерело цивільного права". Юридична Україна, № 6 (78) (2009): 67–72.
Find full text
24
БЛАЖІВСЬКА, НАТАЛІЯ. "Захист гудвілу та клієнтури відповідно до практики Європейського суду з прав людини". Право України, № 2018/05 (2018): 224. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-05-224.
Full textAbstract:
Доба інформаційного суспільства та сучасний рівень глобалізації надає невідомого досі значення нематеріальним активам, подекуди навіть більш вагомого, ніж значення матеріальних активів. Це зумовлює необхідність створення та вдосконалення правових конструкцій володіння і користування такими активами, а також їх захисту від протиправного втручання. Це повною мірою стосується закріплення права на гудвіл і клієнтуру, їх цивільно-правового захисту. Метою статті є дослідження поняття, підстави та умови захисту гудвілу й клієнтуру відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). Встановлено, що практика ЄСПЛ щодо визнання таких нематеріальних активів, як гудвіл та клієнтура, майном у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є достатньо усталеною. З’ясовано, що практика ЄСПЛ визнає право на гудвіл (клієнтуру) незалежно від його формального закріплення на рівні національного законодавства. Суб’єктами такого права можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, які здійснюють певний вид професійної та (або) підприємницької діяльності, яка приносить їм прибуток. Перелік видів такої діяльності не є вичерпним і може бути продовжений. Виникнення права на гудвіл (клієнтуру) може бути обумовлене як об’єктивними (тривале здійснення відповідної діяльності; набуття спеціального правового статусу; отримання передбачених законом ліцензій та дозволів), так і суб’єктивними (власне ділова репутація суб’єкта) факторами. Доведено, що практика ЄСПЛ виділяє такі умови захисту гудвілу: заявник повинен володіти певним рівнем гуд вілу; заявник повинен мати можливість використовувати свій гудвіл при здійс ненні конкретного виду діяльності; слід встановити факт протиправного втручання у право заявника на володіння та користування своїм гудвілом; таке втручання призвело до заподіяння заявнику майнової шкоди. Проаналізовані способи захисту “гудвілу”, якими можуть бути як відшкодування майнової шкоди, так і компенсація моральної шкоди. Оскільки практика ЄСПЛ застосовується як джерело права в Україні, то гудвіл та (або) клієнтура повинні забезпечуватись цивільно-правовим захистом. Допоки право на гудвіл та (або) клієнтуру формально незакріплено на рівні національного законодавства, можливість володіння, користування гудвілом та (або) клієнтурою, їх захист повинен визнаватись охоронюваним законом інтересом.
25
Отраднова, О. О. "Джерело підвищеної небезпеки як категорія цивільного права". Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки, Вип. 72/73 (2006): 20–22.
Find full text
26
Попов, О. "Судова практика як джерело цивільного процесуального права". Студентський юридичний журнал, № 1 (2011): 104–9.
Find full text
27
Коссак, С. М. "Правотворчість суду як джерело цивільного процесуального права". Науковий вісник Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Правознавство, Вип. 348 (2006): 41–44.
Find full text
28
Бедрій, Мар'ян Миронович. "СТАТТЯ 7 ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ: АНАЛІЗ КРІЗЬ ПРИЗМУ ФЕНОМЕНУ ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА". Часопис цивілістики, № 38 (7 вересня 2020): 18–25. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i38.362.
Full textAbstract:
Стаття присвячена взаємодії тексту Цивільного кодексу України (зокрема ст. 7) зі звичаєвим правом як суспільним явищем. Досліджено співвідношення понять звичаю та правового звичаю в контексті регулювання цивільних відносин. Обґрунтовано тезу про те, що регулятором цивільних відносин є звичай загалом, а джерелом цивільного права - правовий звичай як його вид. Поняття звичаю, вказане у ст. 7 ЦК України, визнано вдалим, адже воно включає як правові звичаї (регулюють правовідносини як юридичні норми), так і звичаї релевантні праву (мають значення у правозастосуванні).
 Виконано порівняння звичаїв загального характеру та правил персональної ділової практики конкретних контрагентів. Зроблено висновок про те, що звичай як правило, утворене загальною діловою практикою (більшість підприємців відповідної галузі чи регіону), не є тотожним правилу, утвореною персональною діловою практикою сторін. Персональна ділова практика сторін здатна сформувати правило, що за юридичними наслідками прирівнюється до умови договору, укладеного між ними. Натомість загальна (деперсоніфікована) ділова практика утворює правовий звичай, який прирівнюється за юридичним значенням до норми законодавства (загальнодержавної, місцевої чи галузевої).
 Проаналізовано поняття звичаїв ділового обороту та доцільність його використання в тексті Цивільного кодексу України. За результатами цього аналізу звичаями ділового обороту окреслено ті, що були утворені за участю суб'єкта підприємницької діяльності. Запропоновано усунути відсилання до звичаїв ділового обороту з тексту кодексу та замінити їх у відповідних статтях відсиланнями до звичаїв загалом. Оскільки звичай набуває чинності у цивільних правовідносинах за умови його фактичної усталеності, ця характеристика звичаю повинна бути збережена в тексті Цивільного кодексу України.
 Висвітлено можливість письмової фіксації звичаїв у документах, які не мають статусу самостійних джерел права. Запропоновано доповненити текст Цивільного кодексу України окремою статтею про узанси в розумінні звичаїв, які зафіксовані у документарній формі торгово-промисловими палатами й іншими авторитетними організаціями. Розглянуто проблему конкуренції законодавчих і звичаєвих норм у ході регулювання цивільних відносин. При згаданій конкуренції повинна застосовуватися норма законодавства, якщо компетентним суб'єктом не буде встановлено, що така норма є неконституційною чи неправовою.
29
МОШАК, ГРИГОРІЙ. "Регулювальні та цивільно-правові аспекти вдосконалення доступу до інфраструктури у Федеративній Республіці Німеччина". Право України, № 2018/05 (2018): 239. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-05-239.
Full textAbstract:
Вдосконалення регулювання доступу до інфраструктури актуально, тому що дає змогу отримати більше прибутку та комфорту на існуючій базі завдяки зміні норм, які її стосуються. В Україні не здійснювалися дослідження регулювальних і цивільно-правових аспектів доступу до мережевої інфраструктури за німецькомовними джерелами. Актуальність їх проведення підвищується з огляду на зростання ролі та стрімкого розвитку взаємодії регулювального й цивільного права у країнах Європейського Союзу, а також незадовільного стану використання інфраструктури в Україні. Метою статті є аналіз матеріалів Федерального агентства мереж Німеччини, судової практики, що стосується діяльності останнього та інших матеріалів, які не досліджувалися і не перекладалися, що дало змогу ввести до наукового обігу нові наукові факти, рекомендації та висновки, які сприятимуть вдосконаленню використання української інфраструктури. Дослідження показало, що ефективність залізничних перевезень у Німеччині пов’язана з виникненням і розвитком регулювального права, яке ділиться на публічне та приватне. До приватноправових питань належить врегулювання справедливого договірного балансу інтересів контрагентів і монопольного власника тієї чи іншої мережі, який зобов’язаний забезпечити необхідний сервіс для функціонування суспільства; публічно-правові питання охоплюють предметне впорядкування публічно-правових регулювальних функцій у систему. Федеральне агентство мереж Німеччини використовує норми регулювального права при здійсненні нагляду за доступом до об’єктів при укладенні та виконанні цивільно-правових договорів щодо використання інфраструктури, яка перебуває у монопольному статусі. Регулювальні методи впливу є альтернативою судовому способу розв’язання цивільно-правових спорів щодо користування інфраструктурою. Німецький передовий досвід використання регулятивного і цивільного права для вдосконалення використання інфраструктури мереж має перспективу запозичення у розпочатому в Україні пошуку розв’язання окресленої проблеми. Німецький досвід свідчить про необхідність демонополізації “Укрзалізниці”, запровадження конкуренції між її структурними частинами та у них самих, а також застосування цивільно-правової нормативної бази регулювання доступу до залізничної інфраструктури та засобів реагування на відповідні відхилення.
30
КУРИЛО, МИКОЛА, та ДМИТРО ЯСИНОК. "Категорії “судова практика” та “судова правотворчість” у сучасній доктрині цивільного процесуального права України". Право України, № 2000/11 (2020): 142. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-11-142.
Full textAbstract:
Останніми роками в наукових колах учених-процесуалістів України точиться жвава наукова дискусія щодо питання: чи є судова практика взагалі та висновки Верховного Суду зокрема джерелом права? Якщо така практика та висновки Верховного Суду як результат судової правотворчості не є джерелом права, то в чому їхня суть із правової точки зору? 15 січня 2020 р. законодавець вніс зміни до Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України), де питання судової практики на тлі обов’язковості постанов Верховного Суду стає критично актуальним, оскільки тепер нам необхідно визначатися, чи ми залишаємося в зоні дії континентального права, де правозастосування здійснюється згідно зі змістом норм права, чи все ж правосуддя у нашій державі прямує до сфери прецедентної англосаксонської сім’ї права, де лише Верховний Суд має можливість виходити за межі горизонту безпосереднього змісту норми права і його висновки (правові позиції) по суті є обов’язковими для нижчестоящих судів. Оскільки судова практика і висновки (правові позиції) Верховного Суду сьогодні значно посилили свій вплив на доказову складову правосуддя, то є необхідність у більш глибокому науковому дослідженні цих концептуальних понять як із доктри нальної, так і процесуально-правової точок зору з метою подальшого розвитку цивільного процесуального права в нашій державі. Метою статті є дослідження теоретико-прикладних аспектів, якими є судова практика та висновки Верховного Суду з точки зору можливостей визнання їх джерелами права та формування на їх основі прецедентного права в Україні. Насамперед ми повинні сказати, що поняття “судова практика” є поняттям загальним, а то і багатопредметним, що зумовило застосування методів системного аналізу та системного підходу до його дослідження як в історичному минулому, так і сьогоденні. Поняття “судова правотворчість” є комплексним поняттям із точки зору нашого дослідження, оскільки воно є одночасно і судовою практикою, і індивідуалізованою правовою позицією Верховного Суду, яка наділена законодавцем імперативністю. Таким чином, ми маємо як загальне, так і конкретне уявлення та розуміння сьогоднішніх тенденцій розвитку цивільного процесуального права.
31
КУРИЛО, МИКОЛА, та ДМИТРО ЯСИНОК. "Категорії “судова практика” та “судова правотворчість” у сучасній доктрині цивільного процесуального права України". Право України, № 2000/11 (2020): 142. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-11-142.
Full textAbstract:
Останніми роками в наукових колах учених-процесуалістів України точиться жвава наукова дискусія щодо питання: чи є судова практика взагалі та висновки Верховного Суду зокрема джерелом права? Якщо така практика та висновки Верховного Суду як результат судової правотворчості не є джерелом права, то в чому їхня суть із правової точки зору? 15 січня 2020 р. законодавець вніс зміни до Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України), де питання судової практики на тлі обов’язковості постанов Верховного Суду стає критично актуальним, оскільки тепер нам необхідно визначатися, чи ми залишаємося в зоні дії континентального права, де правозастосування здійснюється згідно зі змістом норм права, чи все ж правосуддя у нашій державі прямує до сфери прецедентної англосаксонської сім’ї права, де лише Верховний Суд має можливість виходити за межі горизонту безпосереднього змісту норми права і його висновки (правові позиції) по суті є обов’язковими для нижчестоящих судів. Оскільки судова практика і висновки (правові позиції) Верховного Суду сьогодні значно посилили свій вплив на доказову складову правосуддя, то є необхідність у більш глибокому науковому дослідженні цих концептуальних понять як із доктри нальної, так і процесуально-правової точок зору з метою подальшого розвитку цивільного процесуального права в нашій державі. Метою статті є дослідження теоретико-прикладних аспектів, якими є судова практика та висновки Верховного Суду з точки зору можливостей визнання їх джерелами права та формування на їх основі прецедентного права в Україні. Насамперед ми повинні сказати, що поняття “судова практика” є поняттям загальним, а то і багатопредметним, що зумовило застосування методів системного аналізу та системного підходу до його дослідження як в історичному минулому, так і сьогоденні. Поняття “судова правотворчість” є комплексним поняттям із точки зору нашого дослідження, оскільки воно є одночасно і судовою практикою, і індивідуалізованою правовою позицією Верховного Суду, яка наділена законодавцем імперативністю. Таким чином, ми маємо як загальне, так і конкретне уявлення та розуміння сьогоднішніх тенденцій розвитку цивільного процесуального права.
32
Ганенко, І. С. "ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ВПРОВАДЖЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ У НАЦІОНАЛЬНИЙ КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УМОВАХ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ". Maritime Security and Defense, № 1 (25 березня 2025): 3–10. https://doi.org/10.32782/msd/2025.1/01.
Full textAbstract:
У стаття здійснено у дослідження практичних аспектів впровадження міжнародних стандартів у національний кримінальний процес щодо захисту прав людини в умовах збройного конфлікту. Зауважено, що в умовах збройних конфліктів значно зростає рівень таких кримінальних правопорушень, як: воєнні злочини, злочини проти людності, злочини геноциду, кримінальні правопорушення проти власності та прав цивільного населення, а механізм кримінально-правового переслідування за вчинення кримінальних правопорушень повинен включає стандарти міжнародного гуманітарного права. Підкреслено, що стандарти міжнародного кримінального права поєднують в собі норми матеріального, процесуального, організаційного, виконавчого права, процесуально-процедурні інститути, закріплюються у відповідних міжнародно-правових джерелах та впроваджуються до кримінального процесуального законодавства України шляхом ратифікація, інкорпорування, підписання, затвердження, приєднання до договору та прийняття договору. Визначено, що ратифікація відповідних міжнародних НПА передбачає включення їх до джерел кримінального процесуального законодавства (наприклад, ратифікація Римського статут зумовила ряд необхідних змін у кримінальному процесуальному законодавстві України, зокрема щодо впровадження принципу універсальної юрисдикції, здійснення спеціального досудового розслідування, забезпечення повного обсягу співробітництва з МКС), а положення нератифікованих міжнародних нормативно-правових актів використовуються в сфері законопроєктної діяльності, підвищення кваліфікації, наукових досліджень, налагодженню партнерських відносин та ін. (наприклад, Статут Європейської організації з питань юстиції визначає засади функціонування Євроюсту, в т.ч. в сфері розслідування злочинів вчинених в ході російсько-української війни). Резюмовано, що застосування міжнародних стандартів кримінального процесу в умовах збройного конфлікту сприяє: встановленню правових рамок для належного розслідування та судового переслідування за міжнародні злочини, визначенню порядку притягнення винних осіб до відповідальності на міжнародному рівні, гармонізації національного законодавства у відповідності до міжнародного права, національних гарантіях справедливого правосуддя та зміцненню довіри до нього, ефективній співпраці з міжнародними інституціями та ін.
33
Тимченко, Г. П. "Джерела диспозитивності у цивільному процесцуальному праві". Вісник господарського судочинства, № 1 (2004): 338–42.
Find full text
34
Кравчук, Д. "ЗАГАЛЬНІ РИСИ ТЛУМАЧЕННЯ ТЕМПОРАЛЬНИХ ОЦІНОЧНИХ ПОНЯТЬ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА". Юридичний вісник, № 6 (16 лютого 2022): 223–32. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2287.
Full textAbstract:
Актуальність статті полягає в тому, що головним питанням, яке потребує розв’язання на шляху удосконалення практики застосування темпоральних оцінних понять, є оптимізація тлумачення. Загалом тлумачення законодавчих норм є великою темою для вчених-правників і практиків, однак саме проблематиці тлумачення норм, що містять темпоральні оцінні поняття, поглиблена увага досі не приділена. З урахуванням специфіки норм, що містять темпоральні оцінні поняття, особливості набуває і процес їх тлумачення, який неодмінно потребує наукового аналізу, що своєю чергою приведе до формування висновків щодо вдосконалення обраної тематики. У статті автор дає загальну характеристику процесу тлумачення норм права, що своєю чергою дозволило виділити особливості тлумачення норм, які містять часові оцінні поняття. Наводяться висновки щодо об’єкта тлумачення, яким є не норма права, а його текстове вираження в джерелах права, що містять часові оцінні поняття. Саме верховенство права, яке є правилом поведінки, слід вважати результатом тлумачення, що повністю відповідає класичним постулатам правової доктрини країн прецедентного права. Інтерпретація текстового вираження норми права, що містить тимчасове поняття оцінки, допускає можливість її конкретизації в процесі тлумачення. Тлумачення дозволяє визначити повний зміст правопорядку, який додатково конкретизується з урахуванням індивіда –певних умов місця, часу, характеру обставин. Інтерпретація часових оцінних понять не трансформує та не повинна перетворювати їх, по суті, у нові правові норми уточнюючого характеру. Якщо це так (а це можливо лише за офіційного нормативного тлумачення), то це вже не тлумачення, а правотворчість, яка змінює право, оскільки змінюються якісні характеристики поняття, а, відповідно, змінюється і порядок правової регламентації –можливість розсуду замінюється формальною визначеністю. Наслідком інтерпретації має бути встановлення лише певних стандартів концепції оцінки, що полегшить її розуміння та застосування на практиці, але саме поняття має залишатися оцінним, а не набувати ознак чіткої визначеності.
35
Дрішлюк, А. І. "ЩОДО МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ СИСТЕМИ ДЖЕРЕЛ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 13 (14 травня 2019): 479–89. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v13i0.295.
Full textAbstract:
Стаття присвячена формуванню методології для проведення дослідження системи джерел цивільного права України, визначенню основних напрямків їх дослідження, а також окремим аспектам змістовного характеру дослідження, яке виконується автором.
 
 The article is devoted to the question to forming of methodological base for realization of research of the system of sources of civil law of Ukraine, to the decision of basic directions of their research, and also separate aspects of rich in content character.
36
Прилуцький, Р. "Поняття джерел цивільного права України: потрібні нові підходи". Право України, № 12 (2008): 66–71.
Find full text
37
Баженов, Михайло Ігорович. "ПРИНЦИП СВОБОДИ ДОГОВОРУ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ, ФРАНЦІЇ ТА НІМЕЧЧИНИ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ". New Ukrainian Law, № 1 (30 березня 2022): 9–15. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.1.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню принципу свободи договору за законодавством України, Франції та Німеччини. Зокрема, встановлено, що принцип свободи договору є одним із ключових виразників диспозитивності норм цивільного права та виконує надважливу функцію із надання учасникам цивільних правовідносин свободи самостійно визначати умови їх взаємодії у рамках того чи іншого договірного зв’язку на основі вільного волевиявлення. Визначено, що положення Цивільного кодексу Франції, присвячені закріпленню принципу свободи договору, є унікальними у контексті їх формулювання, адже французький законодавець замість використання буквального текстуального тлумачення досліджуваного принципу із деталізацією правомочностей сторін у процесі його реалізації зробив спробу вкласти у нього набагато глибший зміст, який полягає у такому: а) укладаючи цивільно-правовий договір, сторони добровільно пов’язують себе його умовами, таким чином надаючи договору юридичної сили закону; б) зобов’язання, опосередковувані договором, ґрунтуються виключно на вільному волевиявленні його сторін, у чому знаходить свій прояв автономія волі. Досліджуваний принцип відіграє особливу роль у правовому регулюванні договірних правовідносин у Німеччині, що підтверджується безпрецедентним та нетиповим для континентальної системи права наділенням його ознакою конституційності через абз. 1 ст. 2 Конституції Німеччини. З огляду на це парадоксальним є той факт, що положення цивільного законодавства Німеччини, за аналогією із французьким, не містить окремої норми, спеціально присвяченої принципу свободи договору. Порівняно із цивільним законодавством Франції та Німеччини цивільне законодавство України: 1) гарантує дещо більшу свободу договору, забезпечуючи суб’єктам можливість відступити від нормативних положень і впорядкувати договірні правовідносини на власний розсуд, тим самим фактично поставивши договір у ієрархії джерел цивільно-правового регулювання вище закону; 2) максимально деталізує особливості реалізації принципу свободи договору, тим самим мінімізуючи необхідність його тлумачення судовими органами і, таким чином, запобігаючи формуванню неоднакової судової практики.
38
Ходаківський, Максим. "ДО ПРОБЛЕМИ РОЗУМІННЯ НЕОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ВІДНОСИН ЩОДО КОНФІДЕНЦІЙНОЇ ІНФОРМАЦІЇ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я". Scientific works of National Aviation University. Series: Law Journal "Air and Space Law" 4, № 65 (2022): 132–39. http://dx.doi.org/10.18372/2307-9061.65.17049.
Full textAbstract:
Метою статті є виявлення норм чинного цивільного законодавства України, що покликані регулювати немайнові відносин щодо конфіденційної інформації у сфері охорони здоров’я, які не мають особистого характеру. Методологічною основою дослідження є загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання. Використання цих методів дало можливість виявити та описати норми чинного цивільного законодавства України, що покликані регулювати немайнові відносини щодо конфіденційної інформації у сфері охорони здоров’я, які не мають особистого характеру. Результати: не усі цивільні права та обов’язки, які мають немайновий характер, є особистими. На прикладі відповідних норм чинного цивільного законодавства було продемонстровано, що деякі правовідносини у сфері охорони здоров’я є неособистими немайновими, а це означає, що норми чинного цивільного законодавства України крім особистих немайнових відносин здатні регулювати також неособисті немайнові відносини. Обговорення: для того, щоб неособисті немайнові відносини розглядалися як особисті майнові відносини, ми на прикладі ст. 1 ЦК України повинні тлумачити виходячи не із її буквального розуміння, а із доктринального та/або судового. Тобто фактично визнати доктрину та судову практику як джерело цивільного права. Проте цей підхід тоді йде всупереч легальній концепції цивільного права України, порушує принципи правової визначеності та верховенства права. Тому для того, щоб таких порушень не було, неособисті немайнові відносини мають бути визначені в предметі цивільного права України, тобто в ч. 1 ст. 1 ЦК України. Тим більше, що наука цивільного права та судова практика їх традиційно вважає цивільними. Це б сприяло правовій визначеності та якості нашого цивільного законодавства.
39
Отцевич, Євген Юрійович. "ГЕНЕЗИС ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ ПРОЦЕНТІВ ЗА КОРИСТУВАННЯ ГРОШОВИМИ КОШТАМИ". New Ukrainian Law, № 5 (8 січня 2025): 125–35. https://doi.org/10.51989/nul.2024.5.18.
Full textAbstract:
У статті розглядається генезис правового регулювання відносин щодо застосування процентів за користування грошовими коштами з найдавніших часів до сучасного етапу розвитку приватного права, проводиться аналіз стародавніх джерел права, як-от Закони Хаммурапі, Закони ХІІ таблиць, Дигести Юстиніана, Руська Правда, Цивільний кодекс Галичини та інших, детально розглядаються положення вказаних пам’яток права про проценти та здійснюється їх порівняння із сучасним правовим регулюванням процентних відносин. Автор приділяє особливу увагу дослідженню правового регулювання відносин щодо застосування процентів у Старовавилонському царстві та Стародавньому Римі як найбільш розвинутих стародавніх цивілізаціях, у яких значного поширення набули торговельно-грошові та позикові відносини, детально аналізує сентенції Дигестів Юстиніана, що стали концептуальною основою правових систем більшості європейських країн. У статті також наводяться перші відомі джерела правового регулювання процентів на українських землях, прослідковується еволюція норм про проценти в різних редакціях Руської Правди, актах законодавства гетьманської доби, Цивільному кодексі Галичини. У роботі аналізується сучасний етап правового регулювання відносин щодо застосування процентів за користування грошовими коштами, надається оцінка нормам про проценти чинного ЦК України та висловлюється думка щодо необхідності їх уточнення для запобігання різного тлумачення й суперечливого правозастосування. За результатами дослідження робиться висновок про загальні тенденції розвитку правового регулювання відносин щодо застосування процентів, відзначається, що у всі часи спрямованість такого правового регулювання полягала в запровадженні законодавчих обмежень договірного розміру процентів для захисту боржників від свавілля кредиторів. Доводиться, що дослідження еволюції правового регулювання відносин щодо застосування процентів за користування грошовими коштами сприятиме розумінню правової природи процентів, їх субстанційної сутності та визначенню процентів як цивілістичної конструкції на сучасному етапі розвитку приватного права.
40
ЯРOЦЬКИЙ, ВІТАЛІЙ, та ОЛЕКСАНДР ДЗЬOБАНЬ. "Догматичний напрям методології формування сучасної національної доктрини приватного права". Право України, № 1/2019 (2019): 42. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-042.
Full textAbstract:
Юридична методологія відіграє важливу роль у забезпеченні комплексного дослідження цивільно-правової матерії, адже застосування усього доступного арсеналу апробованих у юриспруденції методів забезпечує найбільш якісне вивчення кожного окремого напряму цивілістичної проблематики. Зі свого боку врахування на законодавчому рівні обґрунтованих цивілістикою висновків та рекомендацій уможливлює подальше вдосконалення відповідних сегментів вітчизняного механізму цивільно-правового регулювання. Незважаючи на достатньо повно рoзрoблeну мeтoдику тлумачeння нoрмативнo-правoвих актiв на рiвнi iнструмeнтальнoї тeoрiї права i наявнiсть наукoвих праць, присвячeних спoсoбам тлумачeння дoгoвoрiв, мeханiзм виявлeння глибинної сутності більшості інших актів саморегулювання як рiзнoвидiв приватнoправoвих тeкстiв дoстатньою мірою у цивілістиці нe рoзрoблeний. Залишається також малoдoслiджeним питання щoдo мoжливoстi застoсування єдинoї стандартнoї сукупнoстi мeтoдiв пiзнання явищ цивiльнo-правoвoї рeальнoстi нeзалeжнo вiд спeцифiки oб’єкта дoслiджeння. Метою статті є спроба обґрунтування методологічної доцільності застосування герменевтики як одного з основних методів догматичного напряму наукових досліджень у цивілістичній науці. Показано, що в ідеалі сучасні дослідження у цивілістиці повинні ґрунтуватися на трьох можливих рівнях наукового пізнання: дoгматичнoму, сoцioлoгiчнoму та аксioлoгiчнoму. Продемонстровано, що догматичний рівень полягає у дослідженні норм позитивного права, що містяться в актах цивільного законодавства України, приписів, які становлять зміст правових звичаїв й інших джерел цивільного права, а також положень договорів, статутів, регламентів та інших внутрішніх документів юридичних осіб. Їх всебічне вивчення здійснюється за допомогою методів правової герменевтики з урахуванням актуальних потреб у регулюванні та волі, вираженої у правовій нормі. Обґрунтовується, що застосування герменевтичного підходу до дослідження цивільно-правової реальності дає змогу виявити системні проблеми в організації правової роботи окремих суб’єктів цивільних правовідносин, опрацювати пропозиції щодо її вдосконалення та окреслити шляхи досягнення поставлених завдань більш ефективними прийомами. Продемонстровано, що евристичний потенціал цього методу для здійснення досліджень у цивілістиці полягає в отриманні відомостей про смисл тексту, закладений у нього автором, і про те, для чого цей текст може бути використаний. У науковому дослідженні такий результат повинен бути проміжним, давати підставу для роздумів вченого про правові явища і служити приводом для виявлення проб лем в адекватності викладу фактичних обставин.
41
Андрейцев, Владислав Володимирович. "АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ВПРОВАДЖЕННЯ ТЕОРІЇ ДОГОВІРНОГО ПРАВА В ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ, ПОВ’ЯЗАНОЇ З ОБ’ЄКТАМИ ПІДВИЩЕНОЇ НЕБЕЗПЕКИ". Expert Paradigm of Law and Public Administration, № 3(27) (18 жовтня 2023): 13–20. http://dx.doi.org/10.32689/2617-9660-2023-3(27)-15-22.
Full textAbstract:
В науковій статті висвітлюються проблеми впровадження теорії договірного права, апробованої в цивільно-правовій науці та низки галузевих правових наук – господарсько-договірного права, екологічного договірного права, міжнародного приватного права, господарського публічного права щодо діяльності, пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки. Аналізуються особливості господарського договірного права щодо діяльності, пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки та можливостями запровадження договірних засад щодо відшкодування шкоди, завданої суб’єктами господарювання відповідно до умов договірних зобов’язань щодо відшкодування шкоди фізичним і юридичним особам внаслідок настання промислових аварій та катастроф, зумовлених джерелами підвищеної небезпеки, власниками джерел підвищеної небезпеки в контексті окремих складових елементів об’єктів підвищеної небезпеки, визнаних Законом України «Про об’єкти підвищеної небезпеки» № 2245-ІІІ від 18 січня 2001 р., незалежно від вини оператора (господарюючого суб’єкта), якщо не доведе впливу непереборної сили та умислу потерпілої сторони.
42
Васильєв, С. В. "Законодавчі та доктринальні підходи до джерел цивільного процесуального права". Юриспруденція: теорія і практика, № 7 (81) (2011): 8–21.
Find full text
43
Васильєв, С. В. "Законодавчі та доктринальні підходи до джерел цивільного процесуального права". Юриспруденція: теорія і практика, № 7 (81) (2011): 8–21.
Find full text
44
Леонідова, Олена Олексіївна. "НОРМАТИВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГАЛУЗІ ЦИВІЛЬНОЇ АВІАЦІЇ УКРАЇНИ: МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ". Центральноукраїнський вісник права та публічного управління, № 3 (18 жовтня 2024): 95–103. http://dx.doi.org/10.32782/cuj-2024-3-11.
Full textAbstract:
У даній статті досліджений міжнародно-правовий аспект регулювання галузі цивільної авіації України на сучасному етапі. Вивчена та уточнена система джерел нормативної регламентації галузі (національні та міжнародні правові норми у формі відповідних актів), а також досліджені особливості правовідносин в ній. Зокрема відмічено, що правовідносин в галузі цивільної авіації являють собою специфічний різновид соціальних взаємовідносин між учасниками галузі, що виникають у зв'язку із здійсненням повітряної авіаційної діяльності (в першу чергу, пасажирських і вантажних перевезень повітряним транспортом). Вказаний вид відносини регулюються нормами повітряного права і включають в себе права і обов'язки учасників та визначає умови безпеки, власності, відповідальності й інші аспекти, пов'язані з експлуатацією повітряних транспортних засобів та використанням повітряного простору. З’ясовано, що чинна нормативно-правова база в галузі цивільної авіації України складає на сьогодні більше сімдесяти законодавчих та підзаконних актів, з яких понад тридцять – акти міжнародно-правового характеру (конвенції, регламенти керівництва, резолюції тощо). Окремо відзначена ключова роль міжнародних організацій в галузі цивільної авіації (ІСАО, IATA, ACI, CANSO, ICCAIA, ATAG, EASA, ECAC, EUROCONTROL та інших) в становленні та активному розвиткові міжнародного повітряного права та нормативному забезпеченні міжнародної і національної авіаційної практики. В результаті проведеного дослідження автор дійшов висновків про те, що гармонізація та конвергенція національного та міжнародного законодавства в галузі цивільної авіації відбувається, передусім, за такими напрямками як спільні європейські правила цивільної авіації, безпека повітряних польотів, єдині стандарти техніки безпеки та експлуатації, авіаційна техніка безпеки та високі екологічні вимоги. Також, в подальшому, перспективним вбачається дослідження конкретного впливу ратифікованих міжнародно-правових норм на стан юридичного забезпечення галузі цивільної авіації України з різних теоретико-правових кутів (господарсько-правового, цивільно-правового, адміністративно-правового тощо).
45
КУЧИНСЬКА, ОКСАНА, та ЮЛІЯ ЦИГАНЮК. "Актуальні питання пред’явлення та вирішення цивільного позову в кримінальному провадженні: системний аналіз". Право України, № 2018/08 (2018): 34. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-08-034.
Full textAbstract:
Відповідно до ч. 5 ст. 128 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими КПК України. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв’язку з цивільним позовом, КПК України не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Враховуючи нову редакцію ЦПК України від 03 жовтня 2017 р., яка врегулювала низку нових інститутів цивільного процесуального права, зокрема відзив, відповідь на відзив, заперечення тощо, а також сучасну судову практику, постала потреба детального науково-практичного аналізу меж застосування норм ЦПК України при пред’явленні, розгляді та вирішенні цивільного позову у кримінальному провадженні, а також проблемних та колізійних питань, що виникають під час реалізації норм ЦПК України в кримінальному провадженні. Метою статті є аналіз наукових джерел та судової практики, у яких розкрито проблемні системні питання застосування норм ЦПК України під час пред’явлення, розгляду та вирішення цивільного позову у кримінальному провадженні, положень чинного законодавства України, обґрунтування можливих шляхів вирішення проблемних питань реалізації потерпілими, цивільними позивачами та цивільними відповідачами своїх прав. У статті проаналізовано публічний характер цивільного позову у кримінальному провадженні, звернено увагу на його правову природу як позитивного зобов’язання держави. Визначено особливості колізій та прогалин норм права у сучасній судовій практиці при пред’явленні та вирішенні цивільного позову в кримінальному провадженні. Обґрунтовано науково-практичні пропозиції до практики застосування норм ЦПК України під час пред’явлення та вирішення цивільного позову в кримінальному провадженні та зміни до законодавства. Встановлено, що практика застосування судами положень Закону України “Про судовий збір” при вирішенні цивільного позову у кримінальному провадженні є помилковою та такою, що суперечить чинному законодавству. Водночас, застосування судами норм ЦПК України про відзив, відповідь на відзив, заперечення та пояснення третьої особи щодо позову або відзиву є такою, що відповідає як засадам КПК України, так і здійснюється з метою реалізації прав, свобод та інтересів цивільного позивача та цивільного відповідача, і є позитивною. Також наголошено на потребі включення ч. 8 до ст. 128 КПК України такого змісту: “Цивільний позивач і цивільний відповідач звільняються від сплати судового збору під час розгляду цивільного позову у кримінальному провадженні в усіх судових інстанціях”, а також викладенні у новій редакції п. 6 ч. 1 ст. 5 Закону України “Про судовий збір”: “6) позивачі – у справах про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення;”.
46
Козаченко, В. "Співвідношення судових рішень та узагальнень судової практики як джерел цивільного права". Теорія і практика інтелектуальної власності, № 2 (82) (2015): 89–94.
Find full text
47
Malovatskyi, O. V. "Міжнародно-правові зобов’язання України в галузі забезпечення безпеки цивільної авіації: сучасність та перспективи." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (26 грудня 2018): 66–81. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2018.06.09.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню міжнародно-правових зобов’язань України із забезпечення безпеки цивільної авіації. Розглядаються та аналізуються формальні джерела міжнародного права, які встановлюють міжнародно-правові зобов’язання України, аналізується їх правова природа та взаємодія із законодавством України.
48
Пархоменко-Куцевіл, Оксана. "ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПОСАДИ ВІЙСЬКОВОГО ОМБУДСМЕНА ЯК ОСНОВА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ЦИВІЛЬНОГО КОНТРОЛЮ НАД СЕКТОРОМ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ". Публічне управління: концепції, парадигма, розвиток, удосконалення, № 4 (13 листопада 2023): 86–95. http://dx.doi.org/10.31470/2786-6246-2023-4-86-95.
Full textAbstract:
У статті здійснено системний аналіз запровадження посади військового омбудсмена як основи забезпечення реалізації цивільного контролю над сектором безпеки і оборони України.
 Проаналізовані проблеми запровадження воєнних омбудсменів за кордоном, в тому числі в Німеччині. Зазначено, що омбудсмен не є класичним органом управління, він не має права скасовувати рішення органів виконавчої влади, але дозволяє знизити конфліктність у сфері управління та зменшити негативні наслідки бюрократизації адміністративного апарату. В багатьох країнах омбудсмени мають право вимагати інформацію та документацію з будь-яких джерел. Широкі наглядові функції за діяльністю апарату та посадових осіб усіх рівнів, якими наділений омбудсмен із метою захисту прав та законних інтересів громадян, визначають його високий авторитет та широке визнання громадськістю.
 На нашу думку, в Україні цивільний контроль над сектором безпеки та оборони має здійснюватися комплексно законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, і навіть громадськими організаціями. Тому, ми пропонуємо запровадити посаду Військового омбудсмена у Верховній Раді України. До його основних функцій мають належати наступні: організація та проведення депутатських розслідувань; парламентські слухання; заслуховування звітів, доповідей та повідомлень керівників та посадових осіб сфери безпеки та оборони, контролюючих органів системи безпеки та оборони; ініціювання проведення власних контролюючих дій в сфері безпеки та оборони; витребування необхідних документів, письмових висновків та інших матеріалів; запрошення керівників органів військового управління для подання роз’яснень з питань, що розглядаються; ініціювання проведення громадських слухань з питань безпеки та оборони; проведення опитувань працівників системи безпеки та оборони, військовослужбовців; заслуховування звітів керівників органів військового управління про стан справ щодо фінансування сфери безпеки та оборони; проведення постійних консультацій з громадськістю з питань корупційних правопорушень та корупційних злочинів у сфері безпеки та оборони.
49
Санжаров, В. А., та О. А. Павлюх. "БОЛОНСЬКА ПРАВОВА ШКОЛА У XII СТОЛІТТІ. ВНЕСОК ДЕКРЕТИСТІВ У СТВОРЕННЯ СИСТЕМИ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ЦЕРКОВНОГО ПРАВА". Ірпінський юридичний часопис, № 1(8) (29 листопада 2023): 21–31. http://dx.doi.org/10.33244/2617-4154-1(8)-2022-21-31.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню переробки ранньосередньовічної канонічної традиції у структуровану систему церковного права болонською правовою школою на базі коментування і тлумачення трактату «Згода розбіжних канонів» магістра Граціана. Зазначено, що цьому процесу безпосередньо передували: 1) рецепція римського права (за кодифікацією Юстиніана); 2) поява університетських корпорацій (зокрема, факультетів цивільного та канонічного права) в Болоньї, Парижі, Турі, Реймсі, Кельні, Оксфорді та інших менших містах; 3) оновлення способу мислення та поява нових логічних категорій (внесок арістотелівської філософії). Констатовано, що вони обумовили правничий або юрисдикційний ренесанс XII століття. «Декрет» Граціана досліджував усю юридичну сферу, але був лише вступом до права минулого. Він був відправною точкою для вирішення правових суперечок, але не давав прямих відповідей на багато сучасних проблем. Юристи почали створювати перші інструменти для побудови правової системи, яка задовольняла б потреби тогочасного суспільства. Висловлено думку, що палеї (доповнення), глоси (коментарі), апарати (писалися на полях рукописів) та суми (писалися окремо від книги, яку вони коментували) до «Декрету» Граціана можна вважати найважливішим досягненням болонських юристів ХІІ і початку ХІІІ стст. Найобширніший, найбільш цитований і найвпливовіший коментар до «Декрету» Граціана в історії канонічного права написав Угуччо. Автори дійшли висновку, що трьома найактуальнішими галузями, в яких правознавці створили нову юриспруденцію за принципами та концепціями, почерпнутими з давнього римського права, були судова процедура (Паукапалея, Стефан з Турне), шлюбне право (Роланд) та структура церковного управління (Угуччо). У перші півстоліття після Граціана юристи зосередилися на цих проблемах, їхні вчення та праці відображають стан розробки цих проблем. У статті проаналізовані історіографічна традиція, наявні дані та сучасний стан уявлень щодо особистостей і принципів роботи перших постграціанівських поколінь каноністів: імен, походження, місць народження, освіти, приналежності до наукової школи канонічного права, університетських та церковних кар’єр, безпосереднього походження та дат створення окремих текстів, джерел запозичень і етапів композиції, сутності правової думки та аргументації. Зроблено висновок, що коментатори «Декрету» Граціана започаткували канонічне право, юристи з Болоньї та інших юридичних шкіл зробили його центральним текстом для вивчення. Системне викладення церковного права є одним з принципових свідчень середньовічного інтелектуального світу. Західне канонічне право як правова система суттєво відрізняється від канонічного права східних християнських церков. Автори вважають безперечним, що коментар Угуччо зазначає кінець декретистської епохи, після нього починається трансформація канонічного права з дисципліни, заснованої на поясненнях «Декрету» Граціана, до правової системи, заснованої на папських декреталіях.
50
МАЙДАНИК, РОМАН. "Україна на шляху до уніфікованої трастоподібної конструкції в умовах глобалізації". Право України, № 2021/05 (2021): 29. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-05-029.
Full textAbstract:
В умовах глобалізації та зумовленої цим необхідності кращого поєднання європейських цінностей і принципів з ефективністю та зростанням, рушійною силою перетворення України в процвітаючу економіку та націю мають бути гнучкі трастоподібні конструкції, здатні конкурувати з англо-американським трастом, іншими найкращими інструментами управління майном. Цим зумовлена необхідність переосмислення розуміння вітчизняних правових конструкцій довірчої власності й управління майном із застосуванням нової методології, заснованої на функціональному підході, що передбачає впровадження у вітчизняне право уніфікованої трастоподібної конструкції, яка функціонально відображатиме англо-американський інститут й інші найкращі аналоги фідуціарного управління майном у цивільно-правовому просторі. Сутність англо-американського трасту й інших найкращих аналогів фідуціарного управління майном в умовах цивільно-правового простору функціонально найкраще відображає фідуціарний фонд, що є трастоподібною конструкцією, згідно з якою управитель управляє і здійснює контроль над відокремленим майном (від іншого майна управителя, засновника, вигодонабувача та вимог їх кредиторів) від свого імені та в інтересах вигодонабувача або визначеної суспільно корисної мети, засновник та/або вигодонабувач мають право на витребування цього майна у випадку неправомірного набуття майна третіми особами, або недобросовісного здійснен ня прав управителем. За сферою дії фідуціарний фонд покликаний стати універсальним правовим інститутом, положення якого поширюватимуться на будь-які відносини фідуціарного управління майном, зокрема довірчої власності й управління чужим майном, якщо інше не передбачено законом або правочином про встановлення фідуціарного фонду. Мета статті полягає у формуванні загальних положень уніфікованого інституту фідуціарного управління майном (поняття, природа, предмет, підстави виникнення, елементи), що функціонально відображатиме англо-американський траст, інші найкращі аналоги фідуціарного управління майном юридично сумісними в цивільноправовому просторі засобами. У висновках пропонуються визначальні положення інституту фідуціарного управління майном як функціонального відображення англо-американського трас ту, інших найкращих аналогів фідуціарного управління майном у цивільноправовому просторі. Ця стаття є спробою переосмислити розуміння вітчизняних конструкцій довірчої власності й управління майном із метою визначення загальних правових орієнтирів гнучкого та конкурентного інструменту фідуціарного управління майном, який поширюватиметься на всі титули фідуціарного управління майном і функціонально віддзеркалюватиме англо-американський траст, інші найкращі аналоги фідуціарного управління майном у цивільно-правовому просторі в умовах глобалізації та необхідності кращого поєднання європейських цінностей і принципів з ефективністю та зростанням. Порівняльно-правова складова цього дослідження сприятиме визначенню загальних принципів і найбільш ефективних і придатних для вітчизняного права моделей фідуціарного управління майном, з урахуванням спільних і відмінних властивостей права країн різних правових сімей – англо-американської, романо-германської та зі змішаною юрисдикцією. У будь-якому разі хотілося б розглядати цю статтю як джерело натхнення у пошуку кращого інструменту управління майном у цивільно-правовому просторі.