Journal articles on the topic 'Дійові особи'

Стаття присвячена дослідженню поняття моральності як об’єкту злочину. Здійснено огляд сучасних проблем структурної будови даного об’єкту кримінально-правової охорони. Дається авторське визначення моральності як родового об’єкту злочинів, передбачених розділом ХІІ КК України. Моральність — це позиція особи по відношенні до норм моралі, що визначається через активну поведінку такої особи. На думку дослідників-правників, мораль виступає в даному випадку в якості умовного бар’єру, за яким будь-яка дія сприймається і особою, і суспільством як аморальна. Як приклад, наводиться більшість складів злочинів розділу ХІІ КК України, де суб’єктом усвідомлюється, що його поводження має публічний характер і протирічить моральним нормам, які склалися в суспільстві. Більш того, він розраховує або ж допускає, що його поведінка буде негативно оцінена оточуючими. Внутрішніми спонуканнями до будь-якої діяльності, певної поведінки виступають переконання, принципи, що сформувалися у особи в процесі існування в соціумі, і вони можуть бути як моральними, так і аморальними. І коли йдеться про мораль і моральність, то мається на увазі саме суспільно-корисні мотиви, і поведінка, яка є допустимою для нормального громадського життя. Таким чином, родовим об’єктом злочинів, передбачених розділом ХІІ Особливої частини КК України є моральність, яка поряд з громадським порядком виступає частиною родового об’єкту, і яку слід розуміти як правила суспільної поведінки, що складаються під впливом культурних традицій та духовних цінностей, і які реалізуються через дійові моральні переконання і принципи.

Мета дослідження. На основі фреймового аналізу комплексно дослідити особливості категоризації травматичного досвіду жінки у китайськомовному щоденниковому наративі. Методи дослідження. Основним у нашому дослідженні є метод фреймового моделювання, розроблений Я.В. Бистровим; використано також інші лінгвістичні методи (когнітивний і структурно-семантичний аналіз) та загальнонаукові методи (аналіз, синтез, дескрипція та класифікація мовних фактів, структурування текстового матеріалу). Матеріалом дослідження слугують літературні діариї відомих китайських письменниць Дін Лін (“Щоденник Софії”, “Щоденник самогубці”) та Лу Їнь (“Щоденник Ліши”, “Щоденник закоханої”). Результати. З’ясовано сутнісні характеристики фрейму-сценарію як психокогнітивної структури, що уможливлює виявлення змісту, принципів і засобів вербалізації суб’єктивного досвіду у відповідному наративі. Виявлено, що універсальною структурою категоризації жіночого травматичного досвіду (як психологічного феномену) в китайськомовному щоденниковому наративі є фрейм-сценарій ЖІНОЧЕ ЖИТТЄПИСАННЯ. Він охоплює 7 вузлів верхнього рівня: МОТИВАЦІЯ, ДІЙОВІ ОСОБИ, МЕТОДИ, ТРАВМАТИЧНИЙ ДОСВІД (ФІЗИЧНИЙ, ЕМОЦІЙНИЙ, ҐЕНДЕРНИЙ) та ПАМ’ЯТЬ, конкретизовані у 22-х терміналах нижнього рівня. Заповнення термінальних пропозицій текстовим матеріалом унаочнило емоційно-рефлексивну природу усвідомлення авторками власного досвіду як травматичного, що підтверджується семантичними ролями нараторок (найчастіше – пацієнс та експерієнцер), наративним методами (роздуми, описи, рефлексивні питання) та актуалізованими видами пам’яті (культурно-символічна, образно-іконічна, емоційна). Висновки. Фреймово-сценарний підхід до вивчення особливостей категоризації суб’єктивного досвіду в жіночому щоденниковому наративі уможливлює: (1) виявлення механізмів усвідомлення авторками власного досвіду, (2) ідентифікацію значущих для письменниць/ нараторок життєвих подій (об’єктивних дій і внутрішніх станів), (3) з’ясування мотивів, принципів і засобів категоризації цих подій.

Cтаттю присвячено розгляду проблемних питань, що стосуються особливостей згладжування заподіяної шкоди при звільненні особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з її дійовим каяттям. Проаналізовано існуючі в науці кримінального права різні точки зору науковців щодо визначення понять шкода та збитки. Доведено, що збитками слід називати втрати, які наносяться майну особи в результаті суспільно небезпечного діяння. У зв’язку з чим ст.45 КК України передбачає саме відшкодування збитків, а не їх ліквідування чи усунення. Зазначено, що під відшкодуванням збитків необхідно розуміти добровільне відновлення по можливості тих майнових благ, яких винний позбавив потерпілу особу в результаті вчинення злочину. Дії по відшкодуванню збитків полягають: у поверненні незаконного вилученого майна або майна аналогічного викраденому; відновленні пошкодженого або знищеного майна (як своїми силами, так і з чиєюсь допомогою); у передачі потерпілому певної суми грошей тощо, тобто відшкодування збитків – це повернення, заміна чи компенсація результату злочину, який має майнове вираження і завжди відповідає певному грошовому чи майновому еквіваленту. Доведено, що під шкодою в ст. 45 КК слід розуміти будь-які моральні чи фізичні втрати, яких зазнала потерпіла особа в результаті вчинення злочину. Звідси, усунення заподіяної шкоди передбачає компенсацію законними засобами того негативного результату, який був завданий вчиненим злочином. Саме тому шкоду необхідно усувати, а збитки тільки відшкодовувати. Визначено, що залагоджування заподіяної шкоди – це добровільне відновлення тих прав і благ, яких злочинець позбавив потерпілу особу в результаті вчинення злочину.

Спадкоємців не завжди задовольняє зміст заповіту, тому вони звертаються до суду із позовом про визнання заповіту недійсним, посилаючись на порушення закону при його посвідченні. Метою статті є з’ясування особливості процедури посвідчення заповіту нотаріусом, визначення методологічних засад дослідження та напрямів удосконалення законодавства. Головна особливість цієї нотаріальної дії полягає у тому, що при виникненні спору особа, яка її вчинила, вже відсутня. Зазначено, що при посвідченні заповіту нотаріус зобов’язаний: встановити особу, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії; перевірити її дієздатність і здатність розуміти значення своїх дій; з’ясувати дійсні наміри особи відносно долі свого майна; ознайомити з правами заповідача; роз’яснити правові наслідки складання заповіту; ознайомити з межами заповідального волевиявлення; викласти текст заповіту відповідно до волі заповідача, оголосити заповіт та посвідчити його. Виявлено певну неузгодженість між окремими нормативними актами щодо переліку документів, які дають змогу нотаріусу встановити особу заповідача. Аргументується пропозиція щодо внесення відповідних змін у законодавство, які б дали нотаріусу можливість оперативно перевірити наявність чи відсутність судового рішення щодо визнання заявника недієздатним. Обґрунтовується, що важливим доказом адекватності поведінки заповідача може бути відеозапис вчинення цієї нотаріальної дії. Введення відеофіксації підвищить міру захисту укладених заповітів від їх оскарження і визнання недійсними у тих випадках, коли заповіти укладають особи похилого віку чи з певними фізичними вадами. Виявлені характерні порушення при посвідченні заповіту, які можуть стати підставою для визнання його недійсним. З метою уніфікації нотаріальної практики пропонується розробити методичні рекомендації щодо посвідчення, зміни та скасування заповітів, прийняття на зберігання секретного заповіту та процедури його оголошення.Обґрунтовується необхідність внесення змін у ч. 4 ст. 1254 Цивільного кодексу України щодо правових наслідків, які настають при визнанні недійсним нового укладеного заповіту.

У даній статті досліджується питання стосовно проблеми визначення поняття «посадова особа». Розглядаються доктринальні дослідження вчених, а також аналізується наукова література і законодавство, чинне на території України, стосовно визначення поняття «посадової особи місцевого самоврядування» в сучасному законодавстві України, встановлення сутності поняття «посадової особи місцевого самоврядування» та формування пропозицій з удосконалення чинного законодавства. Так, аналізуючи примітку Кримінального кодексу України, автором зроблено висновок, що характеризувати поняття «посадова особа» можемо по їх повноваженням. Під час дослідження автором було зроблено розмежування понять «посадова особа» і «службова особа» через окреслення критеріїв розмежування, а окреслення критеріїв можливо з визначення змісту правового статусу посадових осіб місцевого самоврядування. У даній науковій статті автор підійшов до розгляду питань служби в органах місцевого самоврядування як до комплексного політико-правового явища. Відповідно до Конституції України місцеве самоврядування є самостійною основою конституційного ладу України, оскільки єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює свою владу безпосередньо через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Автором зроблено висновки та внесено конкретні пропозиції. Так, автор у досліджені даного питання дійшов висновку, що можна визначити органи місцевого самоврядування як представницькі органи публічної влади, які відповідно до закону представляють інтереси територіальних громад, під власну відповідальність здійснюють управління справами місцевого значення в межах Конституції України та законів України. Автор також робить висновок зі зроблених досліджень та наголошує на тому, що саме посада визначає наявність владних повноважень посадової особи, її роль і значення в управлінському процесі. Виконання організаційно-розпорядчої функції є характерною ознакою тільки для керівної посади. Пропонуються шляхи подолання проблеми визначення поняття, визначено його особливості.

У статті аналізуються норми кримінального права, що закріплюють обов’язки, що покладаються на особу у зв’язку із застосуванням щодо неї обмежувальних заходів (ст. 91-1 КК України), та обов’язки, що покладаються на особу при звільненні від відбування покарання з випробуванням (ст. 76 КК України). Встановлено співвідношення таких обов’язків. Констатовано, що інститут обмежувальних заходів, передбачених ст. 91-1 Кримінального кодексу України, та обов’язки, які вони породжують, відносно нові для вітчизняного права. Звернено увагу, що відповідно до ч. 1 ст. 91-1 Кримінального кодексу України обмежувальні заходи застосовуються до особи, яка вчинила домашнє насильство, не тільки одночасно з призначенням покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, але і при звільненні від кримінальної відповідальності або покарання відповідно до Кримінального кодексу України. З огляду на це обсяги покладання на осіб зобов’язань за ст. 76 та зобов’язань за ст. 91-1 частково переплітаються, що актуалізує визначення співвідношення між обов’язками, покладеними на особу внаслідок застосування обмежувальних заходів, та обов’язками, покладеними судом на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням. Метою статті є аналіз співвідношення обов’язків, що покладаються на особу у зв’язку з застосуванням щодо неї обмежувальних заходів (ст. 91-1 КК України), та обов’язків, що покладаються на особу при звільненні від відбування покарання з випробуванням (ст. 76 КК України). Реалізація поставленої мети передбачає вирішення низки завдань: 1) розкрити спільне і відмінне між досліджуваними обов’язками; 2) виявити недоліки правового регулювання таких обов’язків та запропонувати шляхи їх усунення. Наукова новизна. У статті встановлено співвідношення обов’язків, що покладаються на особу у зв’язку з застосуванням щодо неї обмежувальних заходів, та обов’язків, що покладаються на особу при звільненні від відбування покарання з випробуванням. Автор дійшов висновку про відмінність підстав та умов покладення на особу таких обов’язків. Звернено увагу на охоплення ч. 3 ст. 76 КК України частини обов’язків, передбачених ст. 91-1 КК України, а також на відсилання в ч. 2 ст. 76 КК України до ст. 91-1 КК України. Запропоновано внести зміни до ч. 3 ст. 76 КК України з огляду на те, що при покладенні на особу обов’язків, визначених ст. 91-1 КК України, слід виходити саме з інтересів потерпілого.

У статті аналізуються питання соціальної зумовленості норм права, зокрема соціальної зумовленості декриміналізації сутенерства. Було запропоновано переос-мислити усталені погляди на проституцію та діяльність, що її забезпечує. Автор дійшов висновків щодо доцільності декриміналізації дій особи з забезпечення заняття проституцією іншою особою та зведення до належної якості закону про кримінальну відповідальність для відповідності його суспільним потребам

У статті досліджується поняття інтересу як цивільно-правової категорії та його співвідношення з об'єктивним правом. Обґрунтовується дефініція інтересів як усвідомлених прагнень і потреб особистості, її вольових дій, спрямованих на досягнення певного правомірного результату, набуття і здійснення суб'єктивних цивільних прав. Обґрунтовано необхідність розмежування інтересу і об'єктивного цивільного права, визначаються механізми їх здійснення в цивільному праві. Спростовується необхідність застосування категорії законного інтересу, який слід вважати природним інтересом людини, оскільки це позаправова категорія, яка ґрунтується на соціальних і морально-етичних нормах. Автор дійшов висновку, що природний інтерес – це різновид інтересу, який не визначений об'єктивним правом і є відповідним простим фактичним рішенням особи діяти на власний розсуд для досягнення конкретних соціальних благ. Як позаправова категорія, він є передумовою суб'єктивного права особи і визначається як допустима в майбутньому соціальна поведінка особи, яка відповідає духу, сутності права або не суперечить їм, і здійснюється за принципом «дозволено те, що не заборонено законом». Зміст такого інтересу складається з двох прагнень людини: по-перше, фактичного – користуватися певним соціальним благом в рамках загальних дозволів і, по-друге, морально-етичного – звертатися в необхідних випадках за захистом від порушення (неможливості) реалізації прагнень людини.

Мета статті – оцінити ступінь адекватності перекладу І.О. Буніним віршу А. Теннісона «Годіва», що є інтерпретацією відомого наративу про леді Годіву. Як інструмент зіставлення обраний парадигматичний аналіз лексики, в якому предмет опису – слова чи фрагменти тексту, які утворюють системний ряд як визначення одного або подібних понять чи формують пов’язані перцептивні образи в тексті чи сукупності текстів. Система текстових парадигм (гіперпарадигма) – зміст тексту. Процес опису гіперпарадигми – інтерпретація тексту. Привертає увагу те, що образ Годіви є амбівалентним. Ця амбівалентність полягає у співіснуючих пластах буття, в одному з яких Годіва – дружина графа Ковентрі, а в іншому – символ співчуття як аксіологічного лінгвокультурного концепту. На образному рівні це протиставлення Годіви «вдягненої» та Годіви «роздягненої». М.М. Маковський в дослідженні «Феномен ТАБУ у традиціях та у мові індоєвропейців: Сутність, форми, розвиток» зазначає, що «поняття «роздягнений» у давнину співвідносилось з поняттями «світлий» – «блискучий, полум’яний» – «сонячний» – «божествений» – «божественно даний» (співвідношення «палати» – «бути даним» – «бути, існувати»), а також «той, що має надприродну силу». Характер Годіви у тексті-перекладі відрізняється більшим психологічним загостренням. Серед різноманітних варіантів перекладу субстантиву “pity” Бунін не випадково обирає співчуття – чуйне ставлення до чийого-небудь горя, до чиїхось переживань. Вибір «співчуття» зумовлюється прагненням концептуально поглибити підпарадигму МОМЕНТ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ, збагатити її аксіологічно. У перекладі І. О. Буніна зберігається наративна стратегія вихідного тексту. Сутність образів дійових осіб у тексті-перекладі дещо відрізняється від вихідного тексту. Парадигма ЧОЛОВІК ГОДІВИ у тексті-перекладі сприяє конкретності опису основної дійової особи. Чоловік Годіви з «волохатим, немов рука Ісава, серцем» – утілення старозаповітнього «закону». Годіва – утілення аґапе, християнської любові. Проведений аналіз дозволив прийти до висновку про те, що переклад в цілому адекватний оригінальному тексту в збереженні наративних стратегій. Різниця ж, головним чином, полягає в більшій складності парадигматичної організації перекладу в порівнянні з оригіналом, що свідчить про більше багатство його змістовної сторони.

Смірнов Г. Ю. Захист переважного права суб’єктів корпоративних правовідносин: питання вдосконалення правового регулювання. – Стаття.Стаття присвячена дослідженню поняття переважного права в корпоративних відносинах. Автором розглянуто дві моделі переважного права – широку (поширюється на всі випадки відчуження частки, акцій, паю) та вузьку (поширюється лише на випадки відчуження частки, акцій, паю за договором купівлі-продажу). Саме вузька модель дозволяє досягнути балансу між правами та інтересами особи, що здійснює відчуження, та правами й інтересами решти учасників (акціонерів, членів) юридичної особи корпоративного типу.У межах цієї статті підкреслено ефективність переведення прав та обов’язків покупця як способу захисту переважного права порівняно з визнанням договору недійсним. Проаналізовано дві моделі переведення прав та обов’язків покупця – конститутивну (встановлення договірного правовідношення) та транслативну (зміна договірного правовідношення). Автор дійшов висновку, що захист переважного права повинен бути диференційованим: якщо договір купівлі-продажу ще не виконано, то захист переважного права здійснюється через переведення прав та обов’язків покупця за конститутивною моделлю. Якщо ж договір виконано, а майно набуто у власність покупцем – переважне право захищається через примусовий викуп як різновид евікції.Переважне право особи захищається через можливість особи вимагати переведення правта обов’язків покупця чи викупу стосовно всієї частки (пакета акцій, паю), що є предметом продажу. Критерій пропорційності застосовується лише, якщо декілька осіб реалізовують своє право на захист.Якщо договором передбачено право відстрочки чи розстрочки платежу, таке право повинен набувати й позивач (позивачі).Забезпечення реалізації права на захист тих учасників (акціонерів, членів), які можуть виявитипорушення переважних прав пізніше за позивача, пропонується здійснювати через покладення на останнього обов’язку з їх повідомлення.Автором запропоновано вдосконалену модель превенції зловживанню правом на захист та дотримання прав покупця. Обов’язок з внесення депозиту повинен відбуватися в розмірі як сплаченої суми, так і суми, що підлягає сплаті за частку (акції, пай). Таке забезпечення замінюється іншим (заставою, порукою, гарантією), якщо за договором передбачено право розстрочки чи відстрочки платежу.

В статті визначено доктринальні підходи до поняття «забезпечення прав і свобод людини». Встановлено, що сфера кримінального провадження є такою, в якій найбільш звужуються та можуть бути порушені конституційні права і свободи особи, оскільки діяльність органів досудового розслідування пов’язана із застосуванням обмежень прав людини та у визначених випадках. Виходячи з цього, запропоновано визначати забезпечення прав і свобод людини в сфері кримінального провадження як діяльність уповноважених органів (органи досудового розслідування, прокуратура, суд), спрямовану на недопущення порушень прав і свобод кожного учасника кримінального провадження, контроль за додержанням прав людини та захист порушених прав. Щодо визначення гарантій прав учасників кримінального провадження під час проведення слідчих (розшукових) дій, автор дійшов висновку про те, що вони є складовою частиною гарантій кримінального провадження в цілому. Такі гарантії спрямовані на забезпечення виконання завдань кримінального провадження, реалізацію його засад, додержання належної правової процедури та недопущення порушень прав і свобод учасників слідчої (розшукової) дії та в необхідних випадках сприяють відновленню порушених прав учасників кримінального провадження. Розглянуто відомчий контроль за проведенням слідчих (розшукових) дій як одну з основних гарантій забезпечення прав, свобод та законних інтересів особи. Запропоновано визначати відомчий контроль як управлінську функцію керівників органів дізнання або досудового розслідування з метою виконання завдань кримінального провадження, додержання прав і свобод учасників дізнання та досудового розслідування, визначення законності дій слідчого або дізнавача, а також недоліків у здійсненні досудового розслідування з метою якнайшвидшого їх усунення. Окреслено ряд проблемних питань під час здійснення відомчого контролю за проведенням дізнавачем та слідчим слідчих (розшукових) дій, зокрема, щодо надання вказівок, витребування матеріалів кримінального провадження керівником органу дізнання або досудового розслідування вищого рівня, співвідношення повноважень слідчого та керівника органу досудового розслідування. На підставі проведеного дослідження запропоновано внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України.

Мета роботи постає як визначення комунікативної своєрідності та провідних текстологічних тенденцій, способів кодування і символізації в вокальній естрадній творчості. Методологія дослідження зумовлена поєднанням герменевтичного, структуралістського, текстологічного та семіологічного підходів на основі цілісного вивчення явища вокально-естрадного виконавства. Наукова новизна роботи полягає у розкритті значення явищ інтерпретації та інтертекстуальності в сфері вокально-естрадного виконавства, у визначенні провідних форм інтерпретації в галузі естрадного мистецтва як театралізованої сценічної артистичної діяльності, у виявленні магістральної ролі особистості естрадного співака в організації інтерпретативної семантичної цілісності художньої форми естрадної вистави. Висновки. Вокально-естрадне виконавство має складну текстологічну організацію, що зумовлена особливою природою естрадного мистецтва. Воно передбачає високу інтертекстуальну активність провідної «дійової особи» – артиста-соліста, який стає семантичним стрижнем естрадно-сценічної дії, суміщає декілька інтерпретативних функціональних планів, сприяє переродженню естрадної програми у сучасну квазі-сюжетну виставу з поетизованим образом людини у композиційному осередку.Ключові слова: вокально-естрадне виконавство, інтерпретація, текст, інтертекстуальність, семантичні позиції, особистість співака, естрадно-сценічна дія.

Метою статті є розкриття питань теорії та практики застосування правових фікцій в цивільному праві, визначення їх сутнісних ознак та техніко-юридичної специфіки. Наукова новизна полягає в актуалізації подальшого глибокого вивчення правової фікції в цивільному праві та в юридичній науці в цілому. Адже заповнення прогалин в наукових знаннях про юридичні фікції дозволить адекватно визначити та описати реальні правові явища. Аргументовано необхідність розмежування таких понять, як правові фікції та фікції в праві. Показано, що за допомогою юридичної фікції створюються окремі нормативні положення, що регулюють конкретні суспільні відносини, інститути права, зокрема інститут юридичної особи, інститут екстериторіальності, зворотної сили закону тощо. Договірні фікції покликані усунути деякі прогалини при укладанні договорів. В іншому випадку, якби Цивільний кодекс України не містив таких фікцій для певних договорів, то вони би вважалися неукладеними з відповідними наслідками. Висновки. Автор дійшов висновку, що між правовою фікцією як нормою і методом існують причинно-наслідкові зв’язки. Специфіка правової фікції полягає в тому, що вона є елементом юридичної техніки, а також способом викладу волі законодавця. Аномальність правових фікцій вбачається в ознаках фіктивності норми права, а також у фіктивності самої ситуації, що вимагає закріплення. Відбувається відхилення права від властивих йому цілей шляхом втручання в розвиток правових відносин суб’єктивного елементу. Застосування фікцій не сприяє встановленню судом об’єктивної істини у справі. Доцільність правових фікцій в цивільному праві обґрунтовується їхніми ознаками та функціями.

Стаття присвячена церковно-релігійному антагонізмові у володіннях династії Моймировичів та їх придунайських провінціях між двома євангелізаційними місіями – баварською, представленою духів­ництвом Зальцбурзької, Пассауської й Реґенсбурзької єпархій та кирило-мефодіївською, в особі со­лун­ських братів-місіонерів Кирила й Мефодія. Йдеться про період найбільшого розквіту Великомо­рав­ської держави 860–880-х. рр. На основі аналізу широкого спектру хронік і анналів ІX–XV ст., агіографій св. Кирила, Мефодія та св. Наума, правових кодексів VIII–IX ст., актового матеріалу з кан­це­лярії Каролінгів, некрологів, а також епістолярних текстів кількох римських понтифіків автор ви­світлює дипломатичний, церковно-догматичний і церковно-правовий аспекти проблеми на тлі військово-політичних суперечностей володарів Східнофранкського королівства і Великоморавської держави. Увагу приділено й питанню можливої співпраці представників баварського духівництва з прихильниками архієпископа Мефодія, а також протиріччям церковно-правового характеру. Автор дійшов висновку, що саме суворість світських і церковних покарань кирило-мефодіївської місії поряд з постійним тиском баварського духівництва став вирішальним у зміні вектора релігійної політики моравського князя Святоплука та подальшим визнанням ним церковної юрисдикції єпископства Пассау. Ключові слова: Зальцбурзьке архієпископство, єпископство Пассау, Регенсбурзька єпархія, Кирило, Мефодій, Віхінг, Велика Моравія, християнська місія.

Сучасні конституційні системи зазнають значних впливів, які за своєю природою є часто протилежними, бо виникають як на внутрішніх, так і на міжнародних рівнях, як у результаті процесів глобалізації, так і внаслідок посилення національних держав. Такі тренди підвищують роль судів щодо тлумачення закону, особливо роль Верховного Суду США. Останній наділений суттєвими повноваженнями щодо тлумачення права у сфері адміністративного права, щодо справ про розподіл влади. Таке тлумачення здійснюється за допомогою застосування основних канонів чи правил, таких як Відсилка до Шеврону, Уникнення конституційного питання та Законотворча історія. Ці канони були вироблені Верховним Судом США у процесі його діяльності та зазнають постійного впливу і розвитку. Нещодавні зміни у складі Верховного Суду США впливають на предмет та підходи до конституційного тлумачення, а також дають змогу дійти висновку, що базові канони тлумачення зазнаватимуть подальших змін у найближчому майбутньому. Метою статті є аналіз сформованих у практиці Верховного Суду США підходів до розуміння принципів, форм та способів тлумачення конституційних прав для вироблення цілісного уявлення про особливості реалізації специфічних правомочностей судів у конституційному праві США, а також викладення власного бачення тенденцій у сфері захисту окремих конституційних прав, зокрема права на приватність і гідність у правовій системі США. Автор встановив, що доктрина права на гідність не є розвиненою у конституційному праві США, але ця доктрина набула свого відображення у правовій системі США через запозичення, імплементацію міжнародних інструментів та інкорпорацію в конституції окремих штатів. Найбільш яскравим прикладом запозичення з іншої правової системи у сфері гідності людини є Конституція штату Монтана, ст. 2 якої чітко закріплює право на гідність і віддзеркалює положення Загальної декларації прав людини та Конституції Пуерто-Рико. Право на гідність також відображене у тлумаченні права, яке здійснене Верховним Судом США щодо суміжних питань. Зокрема, деякі аспекти права на гідність розглянуті у рішеннях “Карпентер проти США” та “Салінас проти Техасу”. Обидві стосуються прав підозрюваних і підсудних у кримінальному процесі. У справі “Салінас проти Техасу” суд дійшов висновку, що положення П’ятої Поправки до Конституції США, які встановлюють гарантії, на підставі яких кожна особа не може бути примушена давати свідчення проти самої себе, створюють вимоги щодо активної дії, а саме: особа, яка бажає застосувати своє право на мовчання, повинна активно про це заявити. Пасивне мовчання є недостатнім. У справі “Карпентер проти США” Верховний Суд США проаналізував межі права на приватність і допустимість втручання в приватне життя осіб у зв’язку з офіційними розслідуваннями. В обох випадках Верховний Суд США звернувся до власної практики та здійснив прогресуюче тлумачення законодавства з урахуванням розвитку сучасних технологій та стану розвитку нинішнього суспільства. Автор дійшов висновку, що хоча Конституція США не містить положення про право на гідність, сама концепція часто використовується для здійснення аналізу та обґрунтування рішень у суміжних сферах, та дає змогу поглибити аналіз і розвиток положень, що вже достатньо серйозно розвинуті Верховним Судом США на підставі інших положень Конституції США, а також судами окремих штатів на основі права штатів та звичаєвого права.

Мета роботи – розкрити взаємодію особистісних смислів виконав- ця та художніх інституціональних настанов оперного твору як засад- ничу інтерпретативну рису оперного жанру й вокально-виконавського оперного стилю; з’ясувати, чому до оперних співаків ставляться як до головних виконавців оперного твору, які мають право не лише відтво- рювати композиторський задум, а й утілювати своє «бачення», влас- не розуміння й розуміння оперного образу та ідеї людини, тобто ан- тропологічного підґрунтя оперної композиції Методологія дослідження зумовлюється поєднанням історіографічного й текстологічного підхо- дів, передбачає включення психологічного ракурсу оцінювання художніх явищ і розширення семантичного методу оперознавства. Запропоноване поняття синергії розглядається в річищі семіологічного музикознавчого підходу. Наукова новизна полягає у виокремленні суттєвих зв’язків між синтетичною природою оперного жанру, багатоскладовістю й динаміч- ністю оперної форми та системною рухливою побудовою людської сві- домості, що набуває холістичності лише на смислових творчих засадах. Доводиться, що явище художньої форми, зокрема оперної, і свідомості, зокрема особистісної, поєднані динамічною природою, призначенням для руху – множини різнорівневих і різноспрямованих рухів. Висновки дають змогу засвідчувати особливу місію оперного театру як функціонального поєднання різних способів і форм художнього діяння на основі музичного мистецтва з виявленням нових мовних можливостей музичного звучан- ня при входженні його до театральної системи персонажно-особистіс- них характеристик. Як важливий факт сучасної оперної практики ви- значається досягнення такого рівня розуміння оперного образу, смислу сценічного буття оперного персонажа, який дає змогу виявляти цілісну історичну траєкторію його мистецького існування, причому ця історія не прописується, але відтворюється в ускладненні почуттєво-мислен- нєвого змісту «долі» персонажа в ході цієї інтерпретації. Тому зростає обсяг «внутрішньої людини», який формується синтетичним художнім шляхом, але найбільше визначається музичними висловленнями, музич- ними характеристиками дійової особи.

У статті проаналізовано специфіку медіації як способу вирішення трудових спорів. Деталізовано значення і роль даної правової категорії. Визначено перелік ознак медіації як способу вирішення трудових спорів. Розкрито зміст кожної із означених ознак. Зазначено, що вчений А.О. Дутко працюючи над темою медіації визначає такі її особливості: «альтернативність медіації відносно судового розгляду; добровільність вибору процедури медіації конфліктуючими сторонами». Також, він вказує та такі риси медіації, як наявність спеціального суб’єкта, який здійснює посередництво у вирішенні спорів, — медіатора, який покликаний всіляко сприяти запобіганню або послабленню конфлікту та визначення мети медіації. Г.С. Гончарова звертає увагу на те, що медіація має цілий ряд переваг у порівнянні із розглядом справи у суді, серед яких: «по-перше, вона забезпечує швидкість; по-друге, відсутність чітких процедурних рамок сприяє більш вільній атмосфері та готовності сторін конфлікту до співпраці; по-третє, прийняття рішення, яке досягнуто шляхом консенсусу, в подальшому, як правило, виконується, і, насамкінець, медіація сприяє комунікації між сторонами, а саме, згуртованості в суспільстві взагалі». На думку З.В. Красіловської, до ознак медіації слід включити такі, як: «наявність правового спору між сторонами; вирішення спору та винесення рішення безпосередньо сторонами; наявність третьої особи — медіатора, який сприяє налагодженню комунікації між сторонами, однак не вирішує спір по суті; 4) відсутність жорсткої правової регламентації процедури; наявність медіаційної угоди та неможливість примусового її виконання без звернення до компетентних органів». На основі проведеного дослідження, автор дійшов висновку, що медіація, як спосіб вирішення трудових спорів володіє наступними загальними ознаками: конфіденційність; консенсусність; оптимальність. Також, спираючись на досвід інших науковців, можливо дійти висновку про наступні спеціальні ознаки медіації, як способу вирішення трудових спорів: спеціалізованість; гнучкість процедури; економіко-правові наслідки. Ключові слова: медіація, трудові спори, трудовий конфлікт, трудове законодавство, спосіб вирішення спору.

Стаття присвячена обґрунтуванню необхідності формування антитерористичної культури як системоутворювального чинника системи протидії тероризму. Дана проблема обумовлена складністю динамічного процесу, основу якого становлять глобалізація, науково-технічний прогрес, інформатизація, що супроводжується як традиційними небезпеками (соціальними та збройними конфліктами, політичною нестабільністю), так і появою нових викликів. Головними серед них стало поширення ідеології екстремізму та тероризму, підвищення рівня радикалізації населення (особливо молоді), збільшення кількості та масштабів терористичних загроз, що викликають дестабілізацію соціально-політичного стану в Україні.Необхідність формування антитерористичної культури було проаналізовано на науковому, нормативному, навчальному та емпіричному рівнях.Основу формування антитерористичної культури повинна складати концепція ОНП (обізнаність, навченість, поінформованість). Зазначена проблема є багатовекторною і вирішувати її доцільно шляхом реалізації трьох взаємопов’язаних та взаємодоповнювальних процесів: антитерористичного навчання, виховання та інформування. Було визначено три взаємопов’язані та взаємодоповнювальні рівні формування антитерористичної культури: індивідуальний, колективний та суспільний.Крім того, було вперше сформовано поняття антитерористичної культури як складової загальної культури – сукупність переконань, цінностей, зразків поведінки людини, суспільних відносин, притаманних особі, організації та суспільству в цілому, що базуються на неприйнятті ідеології тероризму, готовності протистояти терористичній діяльності та здатності забезпечити власну безпеку у випадку терористичного акту або під час проведення антитерористичної операції.У процесі дослідження автор дійшов висновку, що формування антитерористичної культури буде надійним заходом, спрямованим на подолання стрімкого поширення ідеології екстремізму та тероризму, підвищення рівня радикалізації населення (особливо молоді), збільшення кількості та масштабів терористичних загроз, що сприяють дестабілізації соціально-політичного стану в Україні

Питання визначення суб'єктів корупційних кримінальних правопорушень має вирішальне значення для встановлення в певному діянні ознак складу злочину та належності цього злочину до ко-рупційних. Спеціальні суб'єкти корупційних правопорушень у публічному секторі управління, котрі є службовими особами й наділені публічними (державними) функціями, в яких реалізується державна чи муніципальна влада, викликають особливе зацікавлення для науковців та юристів-практиків, оскільки вчинені ними злочини становлять підвищену, порівняно з іншими службовими злочинами, суспільну небезпеку. Незважаючи на прискіпливу увагу науковців, питання, пов'язані з визначенням змісту поняття «службова особа», залишаються дискусійними та викликають труднощі під час кримінально-правової кваліфікації злочинів, пов'язаних зі зловживанням службовим становищем або владою. Метою статті є аналіз кола повноважень народних депутатів України як представників народу в парламенті - Верховній раді України, з огляду на наявність установлених законом підстав для віднесення їх до службових осіб, визначення яких надане в п.п. 1 і 2 прим. до ст. 364 КК, та притягнення їх до кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем. Системний аналіз чинного законодавства вказує на те, що окремий народний депутат України не має владних повноважень ані у Верховній Раді Україні, ані у відносинах з іншими суб'єктами, оскільки не наділений правом у межах своєї компетенції ставити вимоги, а також приймати будь-які рішення, обов'язкові для виконання юридичними чи фізичними особами. Унаслідок дослідження автор дійшов висновку про неможливість визнання народного депутата службовою особою в розумінні прим. до ст. 364 КК, оскільки він не належить до суб'єктів владних повноважень, не наділений владними управлінськими функціями, а характер його взаємодії у процесі виконання повноважень представника народу України в парламенті та у відносинах з іншими суб'єктами не передбачає можливості впливу на інших осіб з огляду на відсутність відносин, які б характеризувались службовою залежністю від нього інших суб'єктів.

Приленський Ігор ГенріховичПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПЕРЕВІЗНИКА У СФЕРІ ПЕРЕВЕЗЕНЬ ПОВІТРЯНИМТРАНСПОРТОМ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИУ статті розглядаються особливості правового регулювання відповідальності перевізника у сфері перевезеньповітряним транспортом за законодавством України, де встановлено, що перевезення пасажирів є специфічноюсферою цивільно-правового регулювання. Повітряні перевезення здійснюються на підставі договору, загальніположення про який містяться в нормах глави 64 ЦК України.Акцентовано увагу на тому, що, відповідно до договору повітряного перевезення, усі учасники мають дотри-муватися загальних правил, про які не повинні забувати ні перевізник, ні його клієнти. При цьому визначенняповітряного перевізника закріплено в ПК України, Правилах повітряних перевезень пасажирів і багажу.Визначено, що повітряним перевізником визнається будь-яка юридична чи фізична особа, яка виконує пові-тряні перевезення, має права експлуатанта авіаційної техніки.Установлено, що належне виконання сторонами обов’язків, які випливають із договору повітряного переве-зення або з норм транспортного законодавства, призводить до припинення зобов’язання з перевезення вантажута досягнення учасниками цілей договору.Цивільно-правова відповідальність застосовується за порушення зобов’язань сторонами договору повітряногоперевезення. Підстави й випадки застосування цивільно-правової відповідальності за порушення транспортнихзобов’язань регламентується ЦК України, Законом України «Про транспорт» та іншими законами, транспортнимикодексами і статутами, а також відомчими актами Міністерства інфраструктури України. Щодо меж відповідаль-ності перевізника, то вони поширюються як на затримку вантажу, багажу, пасажира, так і на заподіяння шкодивантажу, багажу, пасажиру. Також існують випадки, при настанні яких перевізник повністю або частково звільня-ється від відповідальності. Такі випадки звільнення від відповідальності перевізника мали б бути передбачені нарівні ЦК України або ПК України.Проведена систематизація джерел регулювання повітряних перевезень, що дає змогу простежити тенденціїзближення національного й міжнародного законодавства у сфері повітряних перевезень. Тому приділено увагууніфікації норм національного законодавства й міжнародних конвенцій та інших угод, які регулюють повітряніперевезення.Наголошується, що, незважаючи на досить «прогресивні» норми українського законодавства, яке втілює між-народні стандарти надання послуг з перевезення, можливість притягнення українського перевізника до відпові-дальності є вкрай низькою. Причин для цього достатньо. Насамперед це необізнаність пасажирів про свої правата неможливість отримати правдиву й чітку інформацію від перевізника, зокрема про дійсні причини затримкичи скасування рейсу.Зазначено, що на сучасному етапі правове регулювання відповідальності за шкоду, заподіяну під час пові-тряного перевезення, потребує вдосконалення, більш детальної регламентації. Національне законодавство маєгармонійно поєднуватися з міжнародним і відображати сучасні тенденції та сприяти прогресивному розвиткуцивільної авіації.

The article highlights the problem of the modal expression of dialogic speech in literary translation. The special characteristics of the dialogue are determined, one of which is modality as a functional-semantic category that expresses different types of the speaker’s attitude to what is being said. The category of modality provides dialogicity as a property of the text, emphasizing its communicative nature as one of the units of linguistic communication, the content of which is related to the attitude to valuable life things, thus requiring appropriate understanding and interpretation. Objective modality reflects the nature of the objective connections to which the cognitive act is directed, namely the connections that are possible, valid and necessary. Subjective modality is an assessment by a person that indicates the degree of credibility of the opinion that reflects the situation. The semantic basis of subjective modality is formed by the concept of evaluation, which includes not only the logical qualification of the message, but also different types of emotional attitudes. Subjective modality has language resources that tend to infinity. This essential feature can take the form of assertions, remarks, clarifications, assumptions, desires, etc. and be expressed by grammatical, lexical and prosodic means. However, the problem of modality of dialogic speech deserves more close attention, as there is a certain feature of expression of certain modal expressions in the studied functional type. One of the most important psychological features of dialogic speech lies in its situationality, which is manifested in the fact that its content can be understood only in the situation to which it refers, and therefore requires the translator to adequately interpret the situation. The study of the specifics of symmetrical or asymmetrical expression of modal meanings in original and translated works of art is the first task of the proposed investigation. The article highlights the thesis that in case of misinterpretation of the statement, namely the transmission of the wrong modality of the message, which was laid down by the author in the communicative act, information failures and therefore the asymmetry of perception of the message will occur.Key words: category of modality, dialogic speech, speech acts, communicative-pragmatic aspect, specifics of translation. У статті обґрунтовано питання співвіднесеності модального вираження діалогічного мовлення в художньому перекладі. Визначаються особливі характеристики діалогу, однією з яких постає модальність як функційно-семантична категорія, що виражає різні види ставлення мовця до висловлюваного. Категорія модальності забезпечує діалогічність як властивість тексту, підкреслюючи його комунікативну природу як однієї з одиниць мовного спілкування, зміст яких пов’язаний зі ставленням до цінності й вимагає відповідного розуміння та інтерпретації. Об’єктивна модальність відбиває характер об’єктивних зв’язків, на які спрямований пізнавальний акт, а саме зв’язки можливі, дійсні й необхідні. Суб’єктивна модальність – це оцінка з боку особи, яка вказує на ступінь правдивості думки, що відбиває ситуацію. Смислову основу суб’єктивної модальності утворює поняття оцінки, що містить не тільки логічну кваліфікацію повідомлення, але й різні види емоційного ставлення. Суб’єктивна модальність має мовні ресурси, які прагнуть до нескінченності. Ця істотна ознака може набувати вигляду твердження, зауваження, уточнення, припущення, бажання тощо й виражатися граматичними, лексичними й просодичними засобами. Однак проблема модальності діалогічного мовлення заслуговує пильнішої уваги, оскільки існує певна особливість вираження тих чи інших модальних висловлювань у досліджуваному функціо-нальному типі. Однією з найважливіших психологічних особливостей діалогічного мовлення є його ситуативність, яка проявляється в тому, що часто його зміст можна зрозуміти лише з урахуванням тієї ситуації, до якої він належить, а отже, вимагає від перекладача адекватної інтерпретації ситуації. Вивчення специфіки симетричного чи асиметричного вираження модальних значень в оригінальних і перекладних художніх творах і є першим завданням пропонованої розвідки. У статті особливого викладення набуває теза про те, що в разі неправильної інтерпретації висловлювання, а саме передавання не тієї модальності повідомлення, що була закладена автором у комунікативному акті, виникають інформаційні збої, а отже, асиметрія сприйняття пові-домлення постає в центрі уваги дослідження.Ключові слова: категорія модальності, діалогічне мовлення, мовленнєві акти, комунікативно-прагматичний аспект, специфіка перекладу.

В Меморандумі неперервної освіти Європейського союзу зафіксовано, що «Європа вже вступила в «епоху знань»…». Тому сьогодні безперечною є теза про успішність переходу до економіки і суспільства, основаних на знаннях, за умов супроводу його процесом неперервної освіти – учіння довжиною в життя (lifelong learning) [7]. Відтак, концепція освіти впродовж всього життя у ХХІ столітті набула ключового значення.Очевидно, що необхідність у неперервній освіті, професійній підготовці виникає щоразу, коли людина зустрічається з чимсь новим, що з’являється в його професійному й особистому житті. Тому ця необхідність нині набуває все більшої актуальності. За результатами дослідження проблеми неперервності освіти в глобалізованому світі М. Вартанян дійшов висновку, що неперервна освіта має репрезентувати «не тільки освітній шлях людини довжиною в життя з широким спектром можливостей доступу до освіти, але й трьохмірний освітній простір, в якому кожна людина може і зобов’язана знайти свою освітню траєкторію, що відповідає її індивідуальним запитам і потребам суспільства, рівень глибини якої залежить лише від його здібностей» [1, 21]. Ця позиція науковця близька нам за суттю, оскільки відповідає потребам керівників професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ) з огляду на специфіку їх управлінської діяльності і може бути основою для побудови такої освітньої траєкторії кожного з них. Вона цілком органічно вбудовується в цілісну систему неперервної професійної освіти як її складова, забезпечуючи підвищення професіоналізму керівників ПТНЗ, їх потребу в постійному професійному вдосконаленні.Проблема неперервної професійної освіти знаходиться в центрі уваги відомих вітчизняних і зарубіжних учених, серед яких О. Гагаріна, Т. Десятов, С. Коваленко, Л. Кравченко, Л. Лукьянова, Н. Ничкало, В. Олійник, Л. Сігаєва тощо. Безумовно, що основною сферою реалізації неперервності підвищення професійного рівня управлінця (менеджера) є післядипломна освіта, додаткова освіта та самоосвіта. На переконання В. Олійника, самоосвіта керівного персоналу ПТНЗ (як окремий елемент системи післядипломної педагогічної освіти) має бути керованою в міжкурсовий період за акумулятивним принципом і становити фундамент для здобуття вищих освітньо-кваліфікаційних рівнів [1111, 252].Досліджуючи наукові основи підготовки менеджерів освіти у системі неперервної педагогічної освіти, Л. Кравченко модифікувала поняття «педагогічна професійна підготовка менеджера освіти» як «поетапний концентричний індивідуалізований процес цілеспрямованого формування особистісно і соціально значущих професійно-педагогічних компетентностей фахівця та його самоздійснення у системі освіти впродовж життя» [5]. Ідеї, сформульовані Л. Кравченко в концепції професійної підготовки менеджера освіти, можна вважати основоположними для розвитку інформаційно-аналітичної компетентності (ІАК) керівників ПТНЗ, оскільки вони відображають поступальне вдосконалення професіоналізму як індивідуального процесу довжиною в усе життя, висвітлюють наукові засади до організації керованої самоосвіти в міжкурсовий період.Відомо, що будь-який підхід визначається певною ідеєю, концепцією, принципом і базується на основних категоріях. Ідеї неперервності освіти людини в усі періоди її життєдіяльності, розвинуті до теоретичних положень, створили передумови для розробки і розвитку акмеології (акме в перекладі з давньогрецької – вища точка, розквіт, зрілість, найкраща пора) як нової міждисциплінарної галузі наукового знання, що межує з усіма науками, які вивчають людину і які вивчає сама людина в процесі професійного становлення. Акмеологія цілеспрямовано виокремлює професіоналізм і чинники впливу на нього [6, 7]. Завданням акмеології є побудова, розроблення і вдосконалення систем професійної майстерності, для яких ключовими є поняття продуктивності і рівня професіоналізму [3].Здійснення науковцями досліджень в галузі акмеології стосуються вивчення і використання резервних можливостей педагога щодо стану професійного і особистісного зростання – акме. Однак, досягнення суб’єктом навчання вершини професійної майстерності було «природнім в умовах орієнтації освіти на підготовку необхідних для держави спеціалістів і при розгляді професійної освіти як головної цінності…» [16, 45]. Водночас, при такому підході ця парадигма також орієнтується на соціальні норми і фактично дублює андрогогічну. Тому, на думку Ю. Фокіна, цей напрям можна назвати професійною акмеологією. Очевидно, в реаліях сьогодення, коли здійснюється переорієнтація на особистість, її індивідуальні потреби, виникла необхідність змінити орієнтири. Вчений вважає, що при акмеологічному підході до процесів навчання було б більш природним орієнтуватись на потенціал суб’єкта учіння, на його індивідуальність (людина як унікальна самобутня особистість, яка реалізує себе в творчий діяльності). Тоді орієнтація на соціальні норми стає нераціональною і керуватись слід нормами, що залежать від індивідуальності суб’єкта навчання. У такому разі змінюються орієнтири акмеологічної парадигми – викладання має бути спрямоване на допомогу суб’єкту навчання в досягненні вершини його можливостей, в найбільш повній реалізації ним потенціалу своєї особистості. Тобто, той потенціал, яким володіє суб’єкт навчання, може бути розвинутим до таких висот специфічної діяльності, про існування яких інші люди й не здогадувались, а соціальні норми відсутні. В той час як суспільно визнану вершину професійної майстерності індивід досягти нездатний. Такий підхід зараз використовується в дефектології, але «для забезпечення досягнення вершини реалізації індивідуального потенціалу такого підходу потребує кожний, навіть із здібностями і можливостями для одержання установленої суспільством вищої освіти» [16, 46].Такий погляд близький нам за своєю сутністю, оскільки він відповідає особливостям управлінської діяльності керівного персоналу ПТНЗ. Адже в Україні функціонують різнотипні ПТНЗ різних форм власності та підпорядкування, які відрізняються за рівнем атестації, профілем підготовки кваліфікованих робітників для різних галузей виробництва, умовами соціально-економічного регіонального розвитку тощо.Для подальшого дослідження заявленої проблеми необхідно визначити сутність поняття «керівник ПТНЗ». Семантичний аналіз поняття «керівник» показав що це «той, хто керує ким-, чим-небудь, очолює когось, щось» [9, 827]. Це також менеджер – найманий робітник, зайнятий професійною організаторською діяльністю в органах керування підприємства, фірми, установи, наділений суб’єктом власності визначеними повноваженнями. До числа керівників відносять лінійних і функціональних керівників організації та її структурних підрозділів [2]. В сучасну професійну педагогіку вводяться нові поняття і категорії, що вказує на її постійний розвиток і конвергенцію з іншими науками, зокрема менеджментом. Так, в науковому дослідженні Л. Кравченко на основі авторського компетентнісно-концентричного наукового підходу репрезентовано поняття «менеджер освіти». Нею визначено, що це професіонал високого рівня, освітній лідер, організатор педагогічної взаємодії, що «має спеціальну професійну підготовку, конвергентний світогляд, наділений владними повноваженнями з боку держави чи власника закладу, професійно керує педагогічним колективом відповідно до мети, місії й освітніх стандартів та соціально значущих педагогічних вимог, забезпечує рентабельність і конкурентоздатність освіти, здійснює моніторинг внутрішнього і зовнішнього педагогічного середовища, проводить маркетинг освітніх послуг, налагоджує ефективні зв’язки з громадськістю, як креативна особистість займається оперативним упровадженням інновацій у практику діяльності закладу» [5]. Отже, на основі смислового визначення цього поняття керівниками є директор і його заступники, директор (завідувач) філіалу, завідувач відділення, старший майстер, тобто ті особи, які працюють на керівних посадах, визначених Типовими штатними нормативами ПТНЗ. Вони мають затверджені функціональні обов’язки, що корелюють із змістом наукової категорії «менеджер освіти», і виходять за межі педагогічної діяльності, чим і зумовлюється необхідність визначення індивідуальної траєкторії їх самоосвіти. Керівництво нею в міжкурсовий період сьогодні здійснюється обласними навчально-(науково-)методичними центрами професійно-технічної освіти, які, зазвичай, і визначають зміст самоосвітньої діяльності керівного персоналу ПТНЗ, виходячи з потреб регіону (планують семінари, круглі столи, педагогічні читання, надання методичної допомоги тощо). Однак, останнім часом спостерігається тенденція зростання потреби керівників ПТНЗ у дослідженні окремих проблем розвитку педагогічних процесів, що виражається в координації тем дисертацій, створенні експериментальних майданчиків, підписанні договорів з науковими установами про співпрацю, участь у міжнародних і всеукраїнських виставках, публікації статей у фахових виданнях, виступах на всеукраїнських науково-практичних та науково-методичних семінарах тощо. Реалізація цієї потреби і визначає індивідуальну траєкторію руху особистості керівника до тієї вершини професіоналізму (акме), яку сьогодні він визначає самостійно і здебільшого інтуїтивно. Водночас саме поняття «керована» (самоосвіта) передбачає визначення цілей, планування, організацію, координацію, контроль, при необхідності корегування, аналізу і обов’язково рефлексії.Стратегія управління сучасним ПТНЗ потребує від керівників знань, умінь, навичок і здатності приймати неординарні рішення, організовувати інноваційні, творчі процеси в умовах певної невизначеності, високої конкуренції на ринку освітніх послуг і ринку праці, що зумовлює необхідність постійного суб’єктивного розвитку та опанування різними компетентностями, зокрема інформаційно-аналітичною, яка науковцями визнана невід’ємною складовою управлінської діяльності. Педагогічна практика свідчить, що формування і розвиток інформаційно-аналітичної компетентності (ІАК) не носить цілеспрямованого і обґрунтованого характеру в системі підвищення кваліфікації керівників ПТНЗ. Прояв цієї компетентності здебільшого залежить від ситуативних чинників, а тому в практиці управління не корелює з професіоналізмом управлінця. Однак, нерідко її недостатній розвиток стає причиною невдач в управлінській діяльності [14, 449].Аналіз останніх досліджень і публікацій з філософії, соціології, менеджменту, педагогіки і психології засвідчує зростання інтересу вчених до інформаційного аспекту дійсності та діяльності, що виникає на її основі, та висвітлений в наукових працях Ю. Абрамова, Д. Блюменау, Н. Ващекіна, В. Глушкова, О. Єлчанінової, С. Злочевського, Л. Кедровської, О. Кузя, А. Урсула та інших. Значна увага приділяється вивченню проблеми інформаційного забезпечення управління організаціями (В. Афанасьєв, Г. Воробйов, В. Волович, Н. Дніпренко, Л. Козачкова, В. Тарасенко, С. Шапіро тощо). В. Биков, Г. Бордовський, І. Гришанов, Ю. Дорошенко, М. Жалдак, Л. Калініна, Т. Коваль, В. Лапінський, А. Олійник, Н. Островерхова, Т. Поясок, С. Сисоєва, Л. Сущенко, Н. Тверезовська, І. Утюж та інші розглядають інформаційно-аналітичну діяльність у контексті управління навчальними закладами та організації навчально-виховним процесом.Вивчення результатів науково-дослідної роботи вказує на те, що кожний окремо взятий процес управління в ПТНЗ здійснюється за допомогою інформації – її вивчення, аналізу і синтезу, якісно-смислової переробки, в результаті чого виникає нова інформація та нові знання. З кожним днем у практичних працівників зростає об’єм інформації, що потребує обробки, вивчення, осмислення та прикладного застосування. Тобто, постійний розвиток ІАК суб’єктів управління ПТНЗ є очевидною необхідністю. На це вказують і результати вивчення нами ступеня готовності керівного складу ПТНЗ до реалізації ІАК в практичній діяльності. Саме труднощі, що виникають у роботі з різною інформацією, брак часу, відсутність необхідних «знань, умінь і навичок» як фундаменту інформаційно-аналітичної діяльності (ІАД), часто демотивують керівників до вивчення наукових підходів здійснення управління педагогічним і учнівським колективами, вивчення сучасних тенденцій розвитку професійної освіти і навчання, досвіду роботи своїх колег як за кордоном, так і на теренах країни, тощо.Повертаючись до проблеми нашого дослідження, зазначимо, що ІАК керівників ПТНЗ за визначенням учених (О. Гайдамак, Н. Гайсинк, Т. Єлканова, Н. Зинчук, О. Назначило, В. Омельченко, Н. Рижова, І. Савченко, О. Філімонова, В. Фомін, Н. Фролова, В. Ягупов) є складним, інтегрованим, особистісним та індивідуальним утворенням, до складу якого обов’язково входять когнітивний і функціональний (діяльнісний, процесуальний) компоненти. Для їх розвитку в системі неперервної освіти, а також самоосвіти необхідно передбачити певний зміст – програму як інформаційну технологію розвитку ІАК керівного складу ПТНЗ. Саме її розроблення забезпечить керовану самоосвіту управлінців, а використання різних форм контролю і самоконтролю, самооцінки (рефлексії) – стимулювання до опанування наукових підходів у роботі з інформацією. Таким чином, окреслиться роль обласних навчально-(науково-)методичних центрів професійно-технічної освіти в реалізації акмеологічної парадигми щодо розвитку менеджерів освіти.Існують різні підходи до розроблення навчальних програм. У науковій літературі, що висвітлює результати дослідження проблеми розвитку ІАК, представлені програми формування і розвитку цього утворення у студентів і курсантів. У нашому дослідженні ми маємо справу з дорослими людьми з багатим досвід педагогічної роботи і управлінської діяльності, амбітними у визначенні життєвих і професійних цілей, що необхідно враховувати як при конструюванні змістової складової інформаційної технології розвитку в них ІАК, так і процесуальної. Тому вважаємо, що розроблення програми має здійснюватись на основі діагностики (для визначення рівня сформованої ІАК, потенціалу особистості керівника та його потреб). Адже в «самому загальному вигляді компетентність фахівця – це актуальна особиста якість людини, заснована на знаннях, інтелектуально і особисто зумовлених його соціально-професійними інтересами» [15, 14–15]. Вибір форм навчання також бажано узгоджувати. При цьому необхідно запропонувати декілька, щоб була альтернатива вибору. Не менш важливим є з’ясування очікувань учасників процесу розвитку ІАК щодо обраних ними інформаційних ролей (приймальник, розповсюджувач, оратор) [13]. Одним із методів з’ясування очікувань є робота з «листами очікувань», в яких пропонується закінчити одну із фраз (наприклад: «я сподіваюсь, що виконання цієї програми буде …», «я бажав би (бажала) унести з собою …», «я очікую, що …», «я буду розчарований (розчарована), якщо …» і т. ін.). Вони мають певне значення: для організаторів процесу навчання – дають інформацію про те, на що сподіваються учасники процесу, для самих керівників – це деякою мірою стимул для цілеспрямованої роботи.Ефективний розвиток ІАК керівників ПТНЗ у процесі неперервної професійної освіти, зокрема в міжкурсовий період, як зазначалось вище, передбачає визначення мети і завдань. Метою нашої програми є розвиток ІАК керівників ПТНЗ, а завдання полягають у: вивченні теоретичної основи ІАД (систему теоретичних і технологічних знань); розвинути в керівників інформаційно-аналітичні уміння, рефлексивні здібності, що допомагають усвідомлювати і оцінювати ІАД. Отже, реалізація програми розвитку ІАК дасть змогу її учасникам опанувати системою інформаційно-аналітичних знань (базовими поняттями, технологіями – способами і методами – здійснення ІАД; реалізувати їх на практиці (опанувати інформаційно-аналітичними уміннями); оцінювати і корегувати ІАД, визначати перспективи розвитку ІАК у межах власного потенціалу.При розробленні програми можливе використання блочно-модульного структурування навчального матеріалу з урахуванням рівня сформованості ІАК керівника. Ґрунтуючись на результатах попереднього опитування керівного персоналу ПТНЗ, зазначимо, що зміст програми може містити, наприклад, такі теми: основні теоретичні положення розвитку ІАК, організація ІАД, засоби забезпечення ІАД, інформаційний пошук, обробка і фіксація інформації, аналіз і синтез отриманої інформації, практичне використання інформації в управлінській діяльності, самодіагностика рівня ІАК.Для визначення блочно-модульного розподілу навчального матеріалу, орієнтуючись на загальну структуру діяльності і логіку управлінської діяльності керівників ПТНЗ, ми визначили структуру їх ІАД і виокремили інформаційно-аналітичні уміння, які необхідні в роботі з інформацією. Одержані результати показані на рис. 1, який ілюструє, що на першому етапі ІАД – мотиваційно-цільовому – керівник використовує управлінські уміння (коректне формулювання своїх інформаційних запитів; визначення потреби певного інформаційного ресурсу в межах оперативного і стратегічного управління ПТНЗ; сприйняття і активний пошук усіх різновидів і типів інформації; уміння, що запезпечують планування, організацію і регулювання інформаційно-аналітичної дільності; створення і забезпечення розвитку інформаційної системи ПТНЗ); на другому етапі – організаційно-виконавчому – затребувані