To see the other types of publications on this topic, follow the link: Етапи виникнення прав.
Journal articles on the topic 'Етапи виникнення прав'
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Етапи виникнення прав.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Пащенко, М. О. "ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАХИСТУ ПРИРОДНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ: СТАН ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ". Прикарпатський юридичний вісник 1, № 3(28) (2020): 175–80. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).344.
Full textAbstract:
Стаття присвячена аналізу особливостей правового регулювання захисту природних прав людини через виокремлення внутрішньодержавного та міжнародно-правового регулювання. Охарактеризовано правове регулювання правозахисних відносин, визначено перспективи вдосконалення українського законодавства у сфері захисту природних прав людини. Досліджено основні міжнародно-правові та внутрішньодержавні нормативно-правові акти, що регулюють особливості захисту природних прав людини. Проаналізовано проблемні питання, пов’язані з необхідністю захисту природних прав людини у сучасних умовах. З’ясовано особливості правозахисних відносин, що полягають у виникненні на підставі права людини на захист, передбачають юридичний зв’язок сторін, забезпечені можливістю державного примусу. Особливості правового регулювання захисту природних прав розкрито через особливості суспільних відносин, у межах яких воно здійснюється; закономірностей, що характеризують правове регулювання.
 Мова йде про набуття людиною права на правовий захист її природних прав як юридично можливого і гарантованого варіанту поведінки за наявності перешкод їх реалізації та закріплення та покладення юридичних обов’язків, у т.ч. і застосування заходів державного вплив за порушення захисту природних прав людини. З огляду на це виокремлено етапи регулювання впливу на поведінку суб’єктів: міжнародне та внутрішньодержавне визнання права на правовий захист; визначення правового захисту; визначення підстав виникнення, зміни і припинення правозахисних відносин.
 Особлива увага приділена з’ясуванню форм впливу міжнародних правозахисних норм, що регулюють природні права людини, та принципів їх впливу на внутрішньодержавне право. В якості основних міжнародно-правових актів регулювання правозахисної діяльності досліджено Статут ООН, Загальну декларацію прав і свобод людини та міжнародний білль про права людини. З’ясовано значення конвенцій ООН, актів регіональних, міжнародних організацій. Виокремлено особливості внутрішньодержавного правового регулювання захисту природних прав людини.
2
Устінова-Бойченко, Г., Т. Черниш та Ю. Чабаненко. "Правові та процесуальні аспекти становлення та розвитку інституту затримання особи у кримінальному провадженні". Юридичний вісник, № 3 (4 лютого 2020): 110–16. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.951.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню такого важливого правового інституту як затримання особи. Для кожної правової держави, яка дотримується загальноправових принципів, важливім елементом у системі кримінального судоустрою є створення максимально демократичних засобів. Затримання особи відноситься за примусових заходів, які спрямовані на встановлення особи злочинця, припинення його протиправних діянь та розкриття кримінального злочину. При виникнення необхідності застосування такого процесуального-примусового заходу, затриманій особі повинні гарантуватися реалізація та недопущення порушення її прав та свобод. Історичне дослідження виникнення та розвитку інституту затримання особи у кримінальному провадженні становить певний науковий інтерес, оскільки враховуючи історичні прогалини у цьому питанні допоможе створити дійсно демократичну та правову основу застосування цього заходу у теперішній час та у майбутньому. Інститут затримання особи пройшов дуже складний історичний шлях та для кожного етапу є наявні певні характерні риси. Загалом умовно можна виділити такі етапи становлення та розвитку інституту затримання особи: 1етап регулювання затримання особи на підставі договорів Русі та Візантії 911 та 944 років, а також «Руською Правдою». 2 етап розвитку можна пов’язати з прийняття Соборного Уложення 1649 року. 3 етап пов’язаний з наді- ленням у 1718 році поліцією права затримувати осіб незалежно від учинення ними будь-якого злочину, а за підозрою у їх вчиненні. 4 етап розпочався з розмежування затримання, арешту та тюремного ув’язнення з прийняттям Великого Наказу (XVIII ст.). 5 етап розпочався з прийняттям Статуту кримінального судочинства 1864 року. 6 етап - кримінально-процесуальне законодавство 1921-1924 років затримання особи визначало як захід попереднього, превентивного характеру, який здійснювався уповноваженими органами. 7 етап – це реформи кримінально-процесуального законодавства 50-60 років ХХ ст..8 етап, це розвиток інституту затримання особи у незалежній Україні, який триває до сьогоднішнього дня. Затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину довгий час залежало від політичних чинників у державі, і тільки після набуття Україною незалежності,прийняття Україною міжнародних та європейських стандартів стало дійсно можливим гарантування затриманій особі реалізацію її конституційних прав та свобод.
3
ШИПОВ, Кирило. "ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВ І ОБОВ’ЯЗКІВ ВОДІЇВ ЛЕГКОВИХ ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ В УКРАЇНІ ТА КРАЇНАХ ЄВРОПИ". Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Юридичні науки, № 1(73) (26 березня 2025): 46–52. https://doi.org/10.32689/2522-4603.2025.1.8.
Full textAbstract:
Людина, її життя та здоров’я, недоторканість повага до честі і гідності визначені Конституцією України як найвища соціальна цінність, а забезпечення дотримання прав і свобод людини, надання їй дієвих гарантій є пріоритетними завданнями держави.Здавна рівень забезпечення прав і свобод людини є своєрідним критерієм оцінки рівня розвитку того чи іншого суспільства та держави в цілому.Нормотворчі процеси в Україні та світі у сфері забезпечення прав і свобод громадян спираються не тільки на існуючі потреби соціуму, але і орієнтуються на історичні передумови та чинники, які підвели законодавця до потреби правового регулювання певних процесів. Однією з нових гілок розвитку правових систем світу стало регулювання відносин у сфері дорожнього руху, що отримало потужний поштовх до розвитку вкінці ХІХ – початку ХХ століття внаслідок винайдення і поширення автомобіля.Темпи розвитку автомобільної промисловості, введення нових технологій як в самі автомобілі, так і в механізми державного контролю дорожнього руху обумовлюють актуальність дослідження історичного шляху становлення галузі правового регулювання дорожнього руху та потреб і перспектив його подальшого розвитку. Дослідження та аналіз історичного розвитку державного регулювання прав та обов’язків водіїв дає можливість якісно оцінити передумови та чинники формування діючих норм права в даній галузі, свідомо підійти до викликів сьогодення та пошуку способів поліпшення правового регулювання водійських прав і обов’язків в ході наступних досліджень.Метою даної статті є розкриття історичних віх становлення та розвитку державного (адміністративного) регулювання дорожнього руху від часів винаходу колеса, як беззаперечної передумови виникнення сучасного дорожнього руху, і до сьогодення. Досліджено основні етапи розвитку правил дорожнього руху наприкінці ХІХ – початку ХХ століть в Європі та на території України безпосередньо, встановлено і описано спільні та відмінні риси початкового етапу формування правил дорожнього руху, оцінено проблеми та перспективи подальшого розвитку даного напрямку знань.
4
Макушев, Петро Васильович, та Андрій Вікторович Хрідочкін. "АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПАТЕНТНОЇ СИСТЕМИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ". New Ukrainian Law 2 (13 січня 2023): 50–57. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.6.2.8.
Full textAbstract:
Статтю присвячено дослідженню адміністративно-правових аспектів становлення регіональної патентної системи Європейського Союзу. Досліджено процес розвитку правової охорони результатів інтелектуальної діяльності у країнах Європейського Союзу. З’ясовано передумови та способи правового регулювання відносин інтелектуальної власності у праві Європейського Союзу, визначено зміст, характерні риси, сутність патентної системи Європейського Союзу та її місце у системі права Європейського Союзу. Установлено особливості уніфікації та гармонізації законодавства держав – членів Європейського Союзу з охорони прав інтелектуальної власності та формування регіональної патентної системи в Європейському Союзі, вироблення рекомендацій з удосконалення механізму наближення законодавства України до законодавства Європейського Союзу у сфері охорони інтелектуальної власності та змін національного законодавства відповідно до acquis Європейського Союзу. Досліджено ступень впливу на уніфікацію законодавства держав – членів Європейського Союзу з охорони прав інтелектуальної власності регіональних та універсальних міжнародних договорів. Визначено основні етапи уніфікації та гармонізації законодавства держав – членів Європейського Союзу з охорони інтелектуальної власності та особливості формування регіональної патентної системи Європейського Союзу. Обґрунтовано, що запровадження Європейським Союзом регіональної охорони прав інтелектуальної власності призвело до формування власне патентної системи Європейського Союзу як сукупності норм виникнення та здійснення прав інтелектуальної власності одночасно на території всього Європейського Союзу з інститутами права інтелектуальної власності Європейського Союзу охорони прав на торговельні марки, промислові зразки, сорти рослин, географічні зазначення та найменування походження. Установлено особливості уніфікації та гармонізації законодавства держав – членів Європейського Союзу з охорони прав на винаходи, що вміщує: визначальну роль, крім Паризької конвенції, Конвенцій Ради Європи (уніфікація положень матеріального права щодо винаходів, формальностей при поданні заявок та патентної класифікації країн Європи). Обґрунтовано, що при наближенні законодавства України у сфері інтелектуальної власності до законодавства Європейського Союзу має встановлюватися та братися до уваги сукупність норм права Європейського Союзу, рішення Суду Європейського Союзу та норми законодавства держав – членів Європейського Союзу, що забезпечують функціонування відповідних інститутів охорони прав інтелектуальної власності.
5
Вакуленко, В. М. "РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ". Духовність особистості: методологія, теорія і практика 96, № 3 (2020): 103–11. http://dx.doi.org/10.33216/2220-6310-2020-96-3-103-111.
Full textAbstract:
Автор статті здійснює історіографічний аналіз проблеми розвитку вищої освіти в Україні, обґрунтовує основні етапи її розвитку на основі історичних особливостей країни та виявляє тенденції і зміст кожного з них.
 На думку автора в історії розвитку вищої освіти Україні умовно на основі історичних подій можна виділити декілька етапів. Перший (1576–1805 рр.) – зародження вищої освіти, поява перших навчальних центрів; ІІ етап (1805–1850) організаційний – виникнення університетів на українській території, що перебувала у складі Російської та Австро-Угорської імперій, удосконалення змісту освіти; ІІІ етап (1850–1917) – спеціалізація вищих навчальних закладів з урахуванням сучасних перетворень в промисловості; ІV етап (1917–1991) − радянський період розвитку вищої освіти: зростання кількості вищих навчальних закладів і чисельності студентів, введення заочної форми навчання, покращення навчально-методичного забезпечення та якості навчання студентів; V етап (1991 до сьогодення) – утвердження незалежності України: реформування, децентралізація й демократизація вищої освіти, розширення прав вищих закладів освіти, надання академічної свободи у виборі форм і методів навчання, підвищення ролі самостійної роботи студентів, інтеграція у загальноєвропейську систему освіти.
6
Гуйван, Петро Дмитрович. "ТЕМПОРАЛЬНІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАСТАВИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ". Часопис цивілістики, № 45 (19 серпня 2022): 12–17. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i45.459.
Full textAbstract:
У науковій статті досліджується актуальне питання про часові виміри відносин при організації забезпечення виконання зобов’язання шляхом передання майна в заставу. Наголошується, що українське заставне законодавство недостатньо чітко врегульовує питання відносно вимог, які виникнуть в майбутньому. Чинний нормативний підхід суперечить загальному принципу зобов’язального права, за яким акцесорне зобов’язання не може виникнути раніше основного, на час укладання забезпечувального правовідношення його сторони мусять усвідомлювати зміст забезпеченого обов’язку. Тож характер вимоги, котра підлягає забезпеченню має бути визначеним на час формування змісту забезпечувального механізму. Відтак, твердження про можливість виникнення вимоги, яка забезпечується заставою, у майбутньому, тобто після укладення заставного правочину, є хибним. Інша річ, що розмір майбутніх вимог, які забезпечуються, може бути наперед не відомим сторонам. Це дає змогу кредиторові ставити питання про внесення заставних зобов’язань до основного договору під час його укладення з метою забезпечення конкретної вимоги, але у обсязі, що сформується в майбутньому. Саме так має бути сформульоване законодавче правило. В роботі проаналізовані аспекти укладання і доповнення договорів застави з огляду на можливу специфіку конкретних ситуацій. Детально відслідковані всі етапи здійснення речово-правового режиму організації відносин щодо майна, яке перебуває у заставі, протягом всього часу забезпечувальних взаємин, як до правопорушення, так і після – у способах захисту суб’єктивного права. Відмічені особливості реалізації речових прав на заставлене майно, які спостерігається при закладі. Також розглянутий механізм отримання кредитором задоволення за рахунок заставленого майна, зокрема темпоральні характеристики цього процесу. Досліджені стадії задоволення інтересів заставодержателя після прострочення виконання основного зобов’язання. Відзначена нинішня непевність та громіздкість, що зменшує ефективність коментованого способу забезпечення виконання зобов’язань.
7
Агаєв, Хусейн. "ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ СТВОРЕННЯ, СУЧАСНОЇ СТРУКТУРИ, ПОВНОВАЖЕНЬ І ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРАТУРИ АЗЕРБАЙДЖАНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА УКРАЇНИ У СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ГРОМАДЯН". Expert Paradigm of Law and Public Administration, № 4(32) (30 грудня 2024): 6–12. https://doi.org/10.32689/2617-9660-2024-4(32)-6-12.
Full textAbstract:
У науковій статті висвітлено історичні етапи виникнення прокуратури в Азербайджанській Республіці та в Україні. Встановлено, що в Російській імперії як прокуратура Азербайджану так і прокуратура України було побудовано за одним зразком. Вони підпорядковувалися Генеральному прокурору Російської Імперії і виконували в переважній більшості роль статистів при вирішенні справ. Після революції 1917 року та ліквідації Російської Імперії як в Україні так і в Російській імперії була зроблена спроба утворення своєї системи прокуратури, але і Україна і Азербайджанська республіка були окуповані російськими військами і їм була нав’язана загальна система прокурор Радянського Союзу Лише після розпаду Радянського Союзу у кінці ХХ сторіччя спроба створення національних прокуратур в обох державах була успішною. На сьогодні прокуратура України і Азербайджанської республіки створені відповідно до Конституцій України та Азербайджанської республіки і мають певні особливості у діяльності по захисту прав і свобод фізичних та юридичних осіб. Щодо структури прокуратури Україні та Азербайджанської Республіки спостерігаються певні відмінності. В Азербайджанській Республіці в загальній системі прокуратури функціонує військова прокуратура. Вона була створена одразу після розпаду Радянського Союзу у зв’язку з війною Азербайджанської республіки з Вірменією. В Україні навіть після нападу Російської Федерації до сьогодні не створено військової прокуратури. Щодо побудови прокуратури то вона не має особливих відмінностей. Існує центральний апарат та територіальні підрозділи, які підпорядковані центральному апарату. Є окремі відмінності і в системі повноважень прокуратури України та Азербайджанської республіки. В Україні завдяки новому законодавству прокуратура певною мірою стала більш демократичною. Прокурори не впливають на діяльність підприємств, установ та організацій у сфері законодавчої діяльності, тобто відсутній так званий «загальний нагляд», який був запроваджений ще в Радянському Союзі. В Азербайджанській Республіці прокуратура ще здійснює загальний нагляд. Прокуратура в Україні позбавлена права впливу на судову систему. В Азербайджанській Республіці у прокурорів залишилося право принесення протестів на рішення суддів, які припиняють виконання рішень і відповідно справа має розглядатися повторно.
8
Демчук, Володимир. "РЕФОРМУВАННЯ СФЕРИ ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ ЯК СКЛАДОВОЇ БЕЗПЕКОВОГО ПРОСТОРУ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ". Науковий вісник: Державне управління, № 1 (13) (27 квітня 2023): 102–22. http://dx.doi.org/10.33269/2618-0065-2023-1(13)-102-122.
Full textAbstract:
Україна отримала статус кандидата у члени Європейського Союзу (далі – ЄС), тобто рух передбачає три етапи: укладення Асоціації між країною і ЄС, отримання статусу кандидата і вступ до ЄС. Для набуття членства Україна має виконати низку вимог, а саме – відповідати «копенгагенським критеріям»: політичним (стабільність установ, що гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин); економічним (дієва ринкова економіка) та правовим (зобов’язання, які випливають із факту вступу до ЄС, зокрема визнання його політичних, економічних і монетарних цілей). Також статус кандидата у члени ЄС означає, що країна, яка претендує стати членом ЄС, має прийняти європейське законодавство і перевести його у статус національного. Протягом 2022 р. ЄС надав понад 700 млн євро гуманітарної та прямої підтримки через Механізм цивільного захисту ЄС (далі – Механізм), зокрема понад 38 тис. тонн гуманітарної допомоги для пом’якшення наслідків повномасштабної збройної агресії росії. Термінова активізація Механізму із початком повномасштабної війни дала змогу задовольнити базові потреби постраждалих та посилити здатність державних органів влади реагувати на кризові ситуації. З огляду на це приєднання до Механізму, який об’єднує всі служби з надзвичайних ситуацій, є пріоритетом для України. Також визначено, що системи цивільного захисту країн-членів ЄС переважно є децентралізованими з керівництвом або на урядовому рівні, або делеговані одному з міністерств (оборони, внутрішніх справ, внутрішньої безпеки, сільського та міського розвитку тощо) чи спеціалізованому органу державного управління (міністерству, агенції, службі). Окрім цього, наголошується на підготовці керівного складу органів управління і особового складу пошуково-рятувальних підрозділів, а також розвитку добровільних формувань цивільного захисту (добровільних пожежних формувань) та навчанні населення щодо дій в умовах надзвичайних ситуацій. Нині існує тенденція на рівні ЄС щодо переходу від системи цивільного захисту, що орієнтована на реагування на виникнення надзвичайних ситуацій і ліквідацію їх наслідків, до системи, завданням якої є запобігання і профілактика надзвичайних ситуацій (далі – НС) різного характеру. Досвід співпраці з Механізмом у довоєнний період, а також допомога ЄС під час активних військових дій доводять доцільність повноцінної участі України в ньому з метою підвищення рівня ефективності вітчизняної системи цивільного захисту та удосконалення державного управління у цій сфері, посилення спроможностей у запобіганні та ліквідації наслідків НС різного характеру на національному і міжнародному рівнях із залученням національних сил країн-членів ЄС за підтримки Координаційного центру реагування на надзвичайні ситуації Механізму, що сприятиме координованому наданню гуманітарної допомоги постраждалому населенню.
9
Дзюма, Вікторія Іванівна. "ДЕТАЛІЗАЦІЯ ПРОЦЕСУ УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ ПРО НАДАННЯ РІЄЛТОРСЬКИХ ПОСЛУГ". Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ (серія юридична), № 1 (26 березня 2025): 11–16. https://doi.org/10.32782/2311-8040/2025-1-2.
Full textAbstract:
Анотація. У статті розглядаються ключові аспекти правового регулювання договірних відносин у сфері нерухомості. Автор аналізує специфіку укладення таких договорів у контексті чинного законодавства України, досліджує принцип свободи договору, його істотні умови, а також правові позиції науковців і практиків. Основна увага приділяється питанню відсутності спеціальної нормативно-правової бази, яка б чітко регламентувала укладення договорів про надання рієлторських послуг. Це створює умови для різних інтерпретацій і потенційних правових суперечностей між сторонами. Разом з тим, свобода договору дозволяє сторонам самостійно визначати умови співпраці, що сприяє гнучкості правових відносин, але водночас породжує ризики неоднозначного трактування договору. Автор детально аналізує процедуру укладення договору, включаючи такі етапи, як оферта (пропозиція укласти договір) та акцепт (прийняття пропозиції), а також момент його укладення. Зазначається, що відповідно до положень Цивільного кодексу України договір вважається укладеним лише тоді, коли сторони досягли згоди щодо всіх істотних умов. Додатково розглянуто питання реального та консенсуального характеру договору, можливості його укладення шляхом конклюдентних дій. Окремо розкрито питання форми договору про надання рієлторських послуг. В Україні договірна практика передбачає переважно письмову форму для таких угод, хоча деякі аспекти можуть регулюватися усними домовленостями або фактичним виконанням умов договору. Аналізується також питання нотаріального посвідчення договору, яке, хоча і не є обов’язковим, може забезпечити додатковий рівень захисту для сторін угоди. У статті визначено основні права та обов’язки сторін договору. Рієлтор зобов’язується здійснювати професійний підбір нерухомості, надавати консультації та організовувати продаж або оренду об’єктів, тоді як замовник зобов’язаний прийняти надані послуги та здійснити оплату відповідно до умов договору. Визначено також правові механізми врегулювання можливих спорів між сторонами та механізми відповідальності за порушення умов договору. Автор наголошує на необхідності вдосконалення законодавчої бази у сфері рієлторських послуг, що сприятиме більшій прозорості та ефективності договірних відносин на ринку нерухомості. У висновках підкреслюється важливість чіткого визначення істотних умов договору, а також узгодження прав та обов’язків сторін для мінімізації ризиків виникнення правових суперечностей.
10
Панченко, Анна Олександрівна. "ЮРИДИЧНІ ОЗНАКИ ПРАВА НА НЕДЕРЖАВНЕ СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ". Galician Studies Law Sciences, № 6 (4 жовтня 2024): 20–25. http://dx.doi.org/10.32782/galician_studies/law-2024-6-3.
Full textAbstract:
У статті звертається увага на те, що однією із сучасних тенденцій розвитку права соціального забезпечення як самостійної галузі права є розширення меж її предмету за рахунок включення до кола суспільних відносин, що його формують, нових, якими є відносини із недержавного соціального забезпечення. Аргументується комплексний характер права на соціальний захист, який дозволяє недержавне соціальне забезпечення розглядати як його частину (компонент, елемент тощо). Воно є одним із основних прав людини, походить від фундаментального – права на життя, є позитивним, а не природнім. Зазначається, що право на недержавне соціальне забезпечення належить кожному, як і право на соціальний захист в цілому (а не лише громадянам, як зазначається у ст. 46 Конституції України). Встановлюється, що досліджуване право є позатериторіальним. Робиться висновок про дуалістичну природу досліджуваного права, адже, перш за все, за допомогою нього задовольняється інтерес окремої особи, що полягає в усуненні або зменшенні негативного впливу соціального ризику, або попередженні його виникнення; крім цього, за рахунок нього здійснюється соціальна функція держави в цілому та створюється основа для можливості вимагати від зобов’язальних суб’єктів соціального захисту. Доводиться, що праву на недержавне соціальне забезпечення на сучасному етапі розвитку системи соціального захисту в Україні властиві: індивідуальний характер (проте воно може належати і сім’ї у разі, якщо саме сім’ї як єдиному цілому надається спеціальний правовий статус), змішана правова природа із домінуванням публічних засад, майнова основа. Це право здійснюється для профілактики, ліквідації, зменшення негативного впливу соціальних ризиків. Дослідження окремих аспектів його реалізації буде важливим і цінним для доктрини права соціального забезпечення та практики забезпечення цього права.
11
Горбань, О. В. "ФАКТОР ПУБЛІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В ЕВОЛЮЦІЇ ПРИНЦИПУ СВОБОДИ ВОЛІ В ПРАВІ". Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", № 33 (2021): 7–14. http://dx.doi.org/10.34142/23121661.2021.33.01.
Full textAbstract:
Авторка досліджує вплив фактора публічної політики на еволюцію принципу свободи волі в праві в міждисциплінарному дискурсі політології та права й у контексті нового наукового напряму – правової політології. Досліджено об’єктивну обумов- леність виникнення та розвитку публічної політики в демократичних країнах у кризових ситуаціях та на основі розвинутого громадянського суспільства, верховенства права, захисту прав людини. Охарактеризовано сутнісні ознаки публічної політики й множинність її націо- нальних моделей. Розкрито взаємозв’язок публічної політики з тенденцією до обмеження свободи волі в праві в контексті побудови соціальної держави. Констатується перебування України на початковому етапі осмислення та формування публічної політики. У висновках визначена роль фактора публічної політики щодо права як інструмента, що поєднує в публічному управлінні державу, регіональні, місцеві, корпоративні управлін- ські апарати та неієрархічні інститути «третього сектору» громадянського суспільства з метою взаємоузгодження приватних інтересів із суспільними. Пропонуються для дослід- ження: правові способи взаємоузгодження принципів свободи волі й верховенства права на основі принципу справедливості, який у зобов’язальному праві передбачає забезпечення принципу еквівалентного договору.
12
Калинюк, Н. М., Т. Б. Кадобний та А. Т. Бучко. "ПРАВО ЕМБРІОНА/ПЛОДА НА ЖИТТЯ В КОНТЕКСТІ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я". Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров'я України, № 2 (22 вересня 2021): 74–78. http://dx.doi.org/10.11603/1681-2786.2021.2.12385.
Full textAbstract:
Мета: дослідження права ембріона/плода на життя в контексті громадського здоров’я.
 Матеріали і методи. У статті проведено аналіз чинних нормативно-правових актів. Застосовано такий комплекс методів: теоретичного аналізу, порівняння, обґрунтування, узагальнення, систематизації теоретичного та практичного матеріалу, формулювання і систематизації висновків.
 Результати. Проаналізовано чинні нормативно-правові акти, що дають можливість систематизувати аргументацію різних підходів до розуміння та реалізації цього права. Запропоновано поділ аргументів на дві групи: ті, що підтверджують право ембріона/плода на життя, і ті, що обмежують (заперечують) це право. З’ясовано, що Україна є прихильником позиції про те, що право на життя у людини виникає з моменту народження. Проте інші держави закріплюють право на життя ще ненародженої дитини шляхом уточнення правового припису з вказівкою, що право особи на життя виникає з моменту зачаття або ж внутрішньоутробного розвитку. Доведено, що репродуктивні права тісно повʼязані з найважливішим основним особистим правом людини – правом на життя. Взаємозвʼязок права на життя з репродуктивними правами очевидний при розгляді правового режиму штучного переривання вагітності, при визначенні моменту виникнення життя та правового режиму плода чи ембріона. Здійснений аналіз міжнародних, регіональних та національних стандартів у сфері охорони здоров’я формує невирішену на сучасному етапі соціально-економічного, культурного і духовного розвитку суспільства суперечність з питань верховенства прав ненародженої дитини. Ця проблематика може бути усунена шляхом поступової гуманізації соціуму, реалізації принципу поваги до людської гідності.
 Висновки. Доведено, що право на життя ембріона/плода людини в контексті громадського здоров’я забезпечує природне існування особи, має велике значення в системі прав і є основним досягненням світової спільноти. Обґрунтовано доцільність подальших наукових розробок із питань вдосконалення правового регулювання права ембріона/плода на життя на рівні національного законодавства.
13
Лашутін, Сергій Олександрович. "ЄДНІСТЬ ТА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН ПРАЦІВНИКІВ ПРОКУРАТУРИ НА ЕТАПІ ЇХ ВИНИКНЕННЯ". Центральноукраїнський вісник права та публічного управління, № 4 (30 грудня 2024): 38–43. https://doi.org/10.32782/cuj-2024-4-5.
Full textAbstract:
Трудові правовідносини працівників прокуратури України є однією із ключових категорій трудового права. Саме тому важливим є з’ясування моменту виникнення трудових правовідносин працівників прокуратури, за якими підставами вони виникають. Метою статті є висвітлення прояву єдності та диференціації трудо-правового регулювання на етапі виникнення трудових відносин працівників прокуратури України. У статті розкрито напрацювання вчених стосовно розуміння поняття трудових відносин, а також запропоновано авторську дефініцію поняття трудових відносин працівників прокуратури України. Надалі розглянуто тези науковців стосовно проявів диференціації у питанні виникнення трудових відносин працівників прокуратури. Шляхом аналізу чинного законодавства виявлено особливості правових підстав виникнення трудових відносин з працівниками прокуратури України. Підсумовано, що для їх виникнення необхідний складний юридичний факт (фактичний склад), що включає в себе акт про призначення на посаду та складення відповідної присяги. Виокремлено прояви як єдності, так і диференціації правового регулювання у виникненні трудових відносин працівників прокуратури. Наголошено, що найбільшою є диференціація правового регулювання у виникненні трудових відносин з власне прокурорами та державними службовцями органів прокуратури. Здійснено висновок про те, що диференціація у правовому регулюванні зазначеної проблематики обумовлена насамперед інтеграцією адміністративно-правового елементу у визначеному інституті трудового законодавства та з огляду на необхідність забезпечення захисту та охорони публічно-правового інтересу. А єдність правового регулювання зазначеного питання проявляється у тому, що трудові відносини працівників прокуратури можуть виникати виключно на підставі відповідного чітко визначеного законом юридичного факту (у даному випадку – фактичного складу) та при виникненні трудових відносин працівників прокуратури укладаються перелік актів та документів, за аналізом змісту та сутності яких можна визначити, що вони мають зміст трудового договору.
14
Утєхін, І. Б. "ЗАХИСТ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ В УКРАЇНІ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 2, № 102 (2023): 216–28. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.102.216-228.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню питання захисту прав споживачів-фізичних осіб за законодавством України та ЄС. Указано, що потреба захисту прав споживача зумовлена його вразливим становищем серед інших учасників цивільних відносин. Перед законодавцем постає завдання усунути цю нерівність. Зазначено, що захист прав споживачів у цивільному праві слід розуміти в широкому сенсі, через те що він одночасно є споживачем товарів, робіт і послуг. Правове регулювання цих відносин є складним через наявність численних законів. Встановлено, що існують об’єктивні та суб’єктивні причини недосконалості вітчизняного законодавства у сфері захисту прав споживачів. Виявлено недоліки законодавства та запропоновано внесення змін для покращення стану регулювання. Обґрунтовано позицію про необхідність легального визначення принципів «захисту прав споживачів» у законодавстві. Зазначено про необхідність доповнення Цивільного кодексу України положеннями «Про споживчий договір» в окремій Главі. Доведено, що це особлива договірна конструкція, яка має власні кваліфікуючі ознаки. Головною ознакою є те, що він має «споживчий» характер. Його суть – задоволення особистих та майнових потреб споживача-фізичної особи. Споживчий договір охоплює продаж товарів, найм майна, виконання робіт та надання послуг. Він має комплексний характер, на відміну від звичайних мінових договорів (купівлі-продажу, поставки, міни тощо). Визначено, що відповідальність за порушення споживчих договорів відмінне від мінових договорів. Для споживчих договорів існує підвищена відповідальність у сфері надання послуг. Встановлено, що існують юридичні гарантії захисту прав споживачів при виникненні, здійсненні та припиненні їхніх прав. Зазначено, що необхідно визнати в цивільному праві «презумпцію захисту прав споживачів». Вивчено досвід ЄС у вирішені проблем правого захисту прав споживачів. Визначено чотири етапи правового регулювання відносин за участю споживачів у країнах ЄС. Зазначено про особливості кожного з етапів. Розглянуто Закон ЄС «Про права споживачів» 2021 року, встановлено його особливості. Доведено, що правове регулювання відносин за участі споживачів у ЄС відбувається від окремого до загального. При цьому останнє є диференційованим.
15
ПРИМАК, Володимир. "Механізм правового регулювання договірних відносин в умовах воєнного стану". Foreign trade: economics, finance, law 129, № 4 (2023): 28–38. http://dx.doi.org/10.31617/3.2023(129)03.
Full textAbstract:
На новому етапі російської збройної агресії проти України вітчизняна правова система зазнає масштабних змін, повʼязаних із запровадженням нових, адекватних теперешній ситуації механізмів правового регулювання, або адаптацією до наявних обставин традиційних правових моделей. Відповідні правові проблеми доводиться вирішувати й у сфері договірних відносин – у регулятивних і охоронних правовідносинах з різним субʼєктним складом щодо різних за своїм правовим режимом обʼєктів цивільних прав. Тому метою представленої статті є визначення основних параметрів адаптаційних змін механізму правового регулювання договірних відносин саме в період відсічі російській агресії на етапі впровадження в Україні воєнного стану. Реалізація поставленої мети передбачає застосування системного, формально-юридичного методів, а також методів структурного та функціонального аналізу (зокрема останні покликані сприяти визначенню місця, характеру взаємодії та функціонального потенціалу правових засобів, сукупність яких утворює відповідний механізм). У статті наголошується на тому, що як складова цивільного (приватного) права, договірне право у разі виникнення істотних загроз безпеці держави зазнає вирішального впливу з боку публічного права, насамперед щодо обмеження дії принципу свободи договору – у сфері публічних і оборонних закупівель, забезпеченні продовольчої безпеки щодо обʼєктів нерухомості. Водночас будь-які такого роду законодавчі новели повинні узгоджуватися з принципами справедливості, розумності й добросовісності. Результати проведеного дослідження дали змогу дійти висновку про те, що в умовах війни законодавчому коригуванню підлягають вияви усіх елементів механізму правового регулювання договірних відносин. Йдеться, серед іншого, про спеціальні вимоги до порядку укладення, форми і змісту окремих різновидів договорів як підстави виникнення й безпосереднього регулятора договірного зобовʼязання; уточнення правового статусу окремих груп учасників договірних відносин і правових режимів деяких видів майна; визначення спеціальних меж застосування певних способів цивільно-правового захисту, включно з продовженням дії строків позовної давності.
16
Лиманський, П. П. "ТРУДОВИЙ ДОГОВІР (КОНТРАКТ) ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН З НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНИМИ ПРАЦІВНИКАМИ". Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", № 41 (2025): 321–29. https://doi.org/10.34142/23121661.2025.41.35.
Full textAbstract:
Метою даної статті є характеристика трудового договору (контракту) задля визначення моменту виникнення трудових відносин з науково-педагогічними працівниками. Наголошується, що посади науково-педагогічних працівників заміщуються на підставі спеціальної процедури – конкурсного відбору. Автор відмічає, що конкурсний відбір – важливий організаційний момент, який дозволяє охарактеризувати порядок виникнення трудових відносин з науково-педагогічними працівниками як спеціальний, і вказує на диференціацію регламентації праці вже на першому етапі механізму правового регулювання трудових відносин з науково-педагогічними працівниками. Доводиться, що особливості процедури добору, притаманні саме сфері вищої освіти, свідчать про поєднання елементів публічного та приватного права в цьому процесі, про їх тісне переплетіння. Це зумовлено специфікою статусу науково-педагогічного працівника, який виконує не лише свою трудову функцію, щоб заробити собі на життя, але й реалізує почесну місію із формування майбутнього покоління. Тому виникнення трудових відносин у цьому випадку є не лише юридичним фактом, а й складним соціально-правовим процесом. Робиться висновок, що трудовий договір (контракт) є тією нульовою точкою, яка породжує правовий зв‟язок між науково-педагогічним працівником і закладом вищої освіти – його роботодавцем і саме вона веде до виникнення трудових відносин, вона є їх підставою виникнення. Це є надзвичайно важливим і теоретичним, і практичним моментом, адже відсутність належного правового розуміння моменту виникнення трудових відносин може призводити до порушень трудових прав науково-педагогічних працівників, зокрема щодо соціальних гарантій, стажу, прав щодо соціального забезпечення тощо. Тому саме момент укладення трудового договору і виникнення трудових відносин має таку юридичну значущість.
17
Мацелюх, Н. П., та І. А. Максименко. "ІНСТРУМЕНТАРІЙ НЕОКЛАСИЧНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ ТА ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ В ЕКОНОМІЧНІЙ ТЕОРІЇ ПРАВА". Економічний вісник. Серія: фінанси, облік, оподаткування, № 2 (27 лютого 2018): 91–98. http://dx.doi.org/10.33244/2617-5932.2.2018.91-98.
Full textAbstract:
Економічна теорія права – особливий науковий напрям із своїм власним предметом і методологією. Предметом дослідження економічної теорії права є економічна поведінка, що здійснюється в умовах правових обмежень, та економічна логіка виникнення і функціонування правових норм. У статті досліджено етапи становлення економічної теорії права, розкриті основні передумови економічного аналізу права, можливості використання інструментарію неокласичної економічної теорії в економічній теорії права. Доведено, що в системі понять неокласичної економічної теорії право стає способом обмеження, який компенсує недоліки ринкової економіки і допомагає їй відтворювати конкурентні переваги. Зазначена теорія досліджує економічну сутність правових обмежень, що виявляються в їхньому впливі на ціни, наявності альтернативних витрат, у змінах попиту та пропозиції економічних ресурсів. Судові рішення стають допоміжним способом досягнення ринкової ефективності, а критерієм застосування правових норм виступає економічний результат від їхнього використання.
18
Тетерін, Костянтин. "СУЧАСНИЙ СТАН ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСНОВНИХ ПРАВ ТА СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ". Молодий вчений, № 1 (89) (29 січня 2020): 47–50. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-1-89-10.
Full textAbstract:
На сучасному етапі існування Української держави важливим показником ефективності функціонування державної влади є забезпечення дотримання прав людини і громадянина. Для оцінки стану забезпечення прав людини та громадянина важливим показником являються статистичні спостереження в рамках розгляду адміністративних справ, так як у таких справах однією із сторін – суб’єкт владних повноважень, тобто держава. Завдяки багаторівневій судовій системі частково забезпечуються основні права людини. Тенденції виникнення спорів між людиною та державою в Україні стабільно високі, про що свідчать статистичні спостереження розгляду адміністративних справ судами України та Європейським судом з прав людини. Аналізуючи кількісні показники стану справ у сфері дотримання прав людини і громадянина, можна зробити припущення про необхідність вдосконалення принципів і механізму взаємодії держави та громадянського суспільства. Забезпечення прав людини в Україні стало одним із головних болючих питань українського суспільства. Проблема забезпечення прав людини та громадянина пов’язана з недостатнім рівнем дотримання закріплених у Конституції України прав і свобод особи з боку держави. Під конституційно-правовим статусом особи слід розуміти закріплену в Конституції систему взаємовідносин між особою та державою, що має такі складові елементи, як конституційні права, свободи та обов’язки, основні принципи конституційно-правового статусу особи. Для проведення аналізу сучасного стану дотримання прав та свобод людини та громадянина важливо розглянути статистичні спостереження, які проводились останні роки в сфері розгляду судових справ. У Конституції України закріплюється та проголошується якісно новий підхід до розуміння взаємовідносин держави й особистості, що модифікує нові взаємовідносини між зазначеними суб’єктами, в яких на перше місце висувається людина, а не держава.
19
Шевців, Михайло Богданович. "МІСЦЕ МЕДИЧНОГО ПРАВА В СИСТЕМІ ПРАВА УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНИЙ АНАЛІЗ". Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ (серія юридична), № 3 (21 жовтня 2024): 135–40. http://dx.doi.org/10.32782/2311-8040/2024-3-15.
Full textAbstract:
У науковій статті здійснено аналіз становлення та розвитку в Україні медичної галузі права. Встановлено, що сучасні виклики та новітні сфери суспільних відносин постійно вносять корективи до системи права та системи законодавства України в цілому, та медичного права зокрема. Досліджено передумови виникнення правовідносин в галузі медицини, а також концепцію медичного права як галузі права, як галузі законодавства, як науки та як навчальної дисципліни. Встановлено, що питання щодо місця медичного права в системі національного права носить дискусійний характер. В історичній ретроспективі медичне право в більшості розглядалося як підгалузь цивільного права, або права соціального забезпечення. Проаналізовано наукові теорії сучасних українських правників щодо місця медичного права в системі права України на сучасному етапі розвитку науки. В результаті чого, виокремлено три найбільш ймовірні тези щодо місця медичного права в системі права. Одні автори розглядають медичне право лише як галузь законодавства, інші вважають її підгалуззю певної базової галузі права, і нарешті треті – самостійною комплексною галуззю права. Здійснивши аналіз предмету та методу правового регулювання, принципи, зміст та структуру медичного права, а також особливості суспільних відносин в сфері медицини, обґрунтовано, що медичне право є самостійною комплексною галуззю права, яка має специфічний предмет правового регулювання, та виникла на межі профілюючих галузей права, і забезпечує врегулювання правових відносин з реалізації медичної діяльності.
20
П’єцко, Ю. Є. "ІНСТИТУТ КОНСТИТУЦІЙНОЇ СКАРГИ: ВІД ІДЕЇ ДО НОРМИ". Kyiv Law Journal, № 2 (19 жовтня 2022): 26–31. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.2.4.
Full textAbstract:
Зародження ідеї конституційної скарги та подальше її введення в правове поле зумовило новий етап розвитку конституційного контролю в цілому. Залучення особи до процесу конституційного контролю з однієї сторони, зміцнює демократію, а з іншої – безпосередньо захищає конституційні права людини. Такий механізм індивідуального конституційного звернення особи до органу конституційного контролю набув значного поширення в Європі після Другої Світової війни. Більшість європейських країн враховують досвід запровадження конституційної скарги в інших країнах та адаптують його до своїх національних правових систем. Однак, ефективне впровадження конституційної скарги неможливе без розуміння того, який сенс було покладено в основу ідеї індивідуального конституційного звернення. В статті проаналізовано генезу інституту конституційної скарги в механізмі конституційного контролю від зародження ідеї до її нормативного закріплення. Ретроспективний аналіз дозволив виокремити періоди виникнення захисту особою своїх конституційних прав, а також зміст та природу взаємовідносин особи та держави. Правова природа такого механізму конституційного контролю першочергово передбачала лише захист конституційних прав як таких, однак закріплення міжнародних прав людини зумовило процес адаптації національного законодавства до міжнародно-правових норм, як основної з вимог переходу до демократії. Особливим є те, що в таких взаємовідносинах особа набуває право протистояти державі, що змінює підхід до самих ідей як демократії (через безпосередню участь особи в процесі нормотворення), так і держави (з владної системи до людиноцентристської). Правову природу конституційної скарги, в залежності від того який із зазначених підходів є пріоритетним можна розглядати як «правозахисний», «правоутворюючий» або «державоутворюючий» інститут, а відтак і впроваджувати, відповідно до обраної моделі.
21
Атаманова, Н. В., та Я. О. Тицька. "ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА В ДЕМОКРАТИЧНОМУ СУСПІЛЬСТВІ". Знання європейського права, № 1 (27 березня 2022): 3–6. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.305.
Full textAbstract:
У статті йдеться про різноманітні підходи щодо сутності та особливостей поняття права людини, які висвітлюються в історико-правових та юридичних джерелах. Розкрили, що права людини – одне із найбільш уживанихпонять у сучасному правознавстві, навколо якого і в наш час відбуваються гострі дискусії серед учених. Такожінтерес до концепцій прав людини легко пояснити з урахуванням соціально-економічної перебудови, що відбувається в Україні. Показали, що в добре упорядкованому суспільстві народ неодмінно користався з того, що йогоеліта брала на себе певні політичні зобов’язання. Проте у нього не було жодних природних чи людських прав, яківін міг би протиставляти несправедливому керівництву. Століттями проходив процес поступового визнання індивідуальної свободи та обмеження влади уряду. Можемо констатувати, що, права і свободи в тому вигляді, якомувони представлені на сучасному етапі, виникли не відразу, а пройшли досить тривалий шлях історичного розвитку. Процес становлення розглянутих категорій прийнято систематизувати за різними критеріями. Такими,зокрема, є: час виникнення тих чи інших прав і свобод, їх призначення, приналежність людини до цієї держави.Вказані критерії органічно взаємопов’язані між собою, а тому їх аналіз доцільно проводити у комплексі.Виявили значення системи органів державної влади в сфері забезпечення прав людини. Показали, що кожнесуспільство мало свої уявлення про справедливість, гідність і повагу. І майже в кожній давній спільноті людейіснувала точка зору, що її провідники повинні правити мудро та керуватися при цьому інтересами загального добробуту. Виявили, що права людини - це істотні, невідчужувані права, які належать їй від народження.І вони можуть існувати незалежно від того, визнає їх держава чи ні, закріплює їх на законодавчому рівні або ні,а також незалежно від зв’язку їх носія з тією чи іншою державою. До невідчужуваних прав відносяться правона життя, безпеку, власність, особисту недоторканість та інші. Як свідчить світова практика, у світі багато людейне мають статусу громадянина (особи без громадянства - апатриди), а це значить, що вони володіють правамилюдини, але не мають прав громадянина. Розкрили роль судових та правоохоронних органів у механізмі захиступрав людини і громадянина в демократичному суспільстві.
22
САВАНЕЦЬ, ЛЮДМИЛА, та ФРИДЕРИК ЦОЛЛЬ. "Академічний проект директиви про посередницькі он-лайн платформи – новий законодавчий інструмент договірного права Європейського Союзу". Право України, № 2019/02 (2019): 207. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-02-207.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню сучасного етапу розвитку європейського приватного права під впливом цифрової революції. Автори здійснюють аналіз передумов необхідності прийняття нового законодавчого інструменту договірного права Європейського Союзу (ЄС) у сфері посередницької діяльності он-лайн платформ. Окрему увагу приділено проекту Директиви ЄС про посередницькі он-лайн платформи (проект Директиви), розробленого вперше в історії правотворення ЄС академічною спільнотою. Метою статті є проведення аналізу сучасного етапу розвитку європейського приватного права під впливом цифров ої революції, передумов необхідності прийняття нового законодавчого інструменту договірного права ЄС у сфері посередницької діяльності он-лайн платформ та з’ясування особливостей академічного проек ту Директиви, розробленого вперше в історії правотворення ЄС академічною спільнотою. Зростання ринку он-лайн платформ зумовило виникнення наукових дискусій стосовно необхідності регулювання нової форми економічних відносин. За висновками Європейської комісії перешкоду на шляху до стабільного розвитку і рення масштабів діяльності он-лайн платформ (як для постійних гравців ринку, так і для нових учасників) становлять відмінності національного законодавства держав – членів ЄС та фрагментарність регулювання. Сучасний етап розвитку європейського приватного права є багатогранним явищем, що враховує також і вплив цифрової революції, та зумовлює необхідність вироблення нового законодавчого інструменту в сфері договірних відносин за участю посередницьких он-лайн платформ. Належною реакцією на спірні питання, зумовлені революцією цифрового ринку, стало розроблення провідними вченими держав – членів ЄС проекту Директиви. Сьогодні дискусійними серед дослідників залишаються питання виправдання будь-яких регулятивних дій сучасними змінами єдиного цифрового ринку, збереження балансу між захистом прав споживачів, свободою ринку та інновацією, форми майбутнього регуляторного інструменту. Метод роботи над проектом Директиви частково був запозичений із методології Дослідницької групи існуючого приватного права ЄС (Research Group on the Existing EC Private Law (Acquis Group)) і включав порівняльно-правове дослідження сучасного законодавства та судової практики держав – членів ЄС, інструменти “м’якого права” (soft law): стандарти послуг, розроблені національними органами стандартизації; рекомендації, видані національними органами захисту прав споживачів. Проект Директиви складається із семи глав та 29 статей, що охоплюють такі питання: сфера застосування та визначення понять; вимоги до інформації, передбаченої цією Директивою; прозорість лістингу; зв’язок через платформу; репутаційні системи зворотного зв’язку; обов’язок щодо захисту користувачів; імперативний характер; обов’язки оператора платформи стосовно клієнта та постачальника; відповідальність оператора платформи; регрес; прикінцеві положення. Як зазначають розробники проекту Директиви, низка питань все ще залишаються предметом контроверсійних дискусій у середині робочої групи. Зокрема, це питання, що стосуються сфери проекту Директиви, обраного підходу спільного регулювання репутаційної системи зворотного зв’язку, визначення межі відповідальності оператора платформи, розширення сфери захисту прав не тільки споживачів, а й усіх клієнтів он-лайн платформ, включаючи постачальників. Таким чином, протягом останніх двох десятиліть он-лайн платформи докорінно змінили цифрову економіку та продовжують надавати багато переваг у сучасному цифровому суспільстві. Нині важливим є напрацювання ефективного правового масиву, що забезпечить майбутнє економічне зростання та функціонування спільного цифрового ринку ЄС. Вважаємо, що проект Директиви, розроблений вперше в історії правотворення ЄС академічною спільнотою, стане новим законодавчим інструментом для цифрового ринку ЄС.
23
Савченко, Віктор Олександрович. "ОФЕРТА ТА АКЦЕПТ ЯК СПОСОБИ РЕАЛІЗАЦІЇ СВОБОДИ ВОЛІ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ". Expert Paradigm of Law and Public Administration, № 1(25) (5 липня 2023): 32–36. http://dx.doi.org/10.32689/2617-9660-2023-1(25)-32-36.
Full textAbstract:
Мета статті полягає у визначенні оферти та акцепту як способів реалізації свободи волі в цивільному праві. Методи дослідження: загальнонаукові методи: логічний (дедукції та індукції, аналізу й синтезу, абстрагування і порівняння) та герменевтичний (щодо розуміння наукових текстів); спеціально-наукові методи: формально-догматичний та порівняльно-правовий. Результати дослідження: Диспозитивність цивільного права обумовлює специфіку та правила існування відповідних правовідносин, які ґрунтуються на вільному волевиявленні, принципах справедливості та свободи договору. Принципове значення для всіх підгалузей та інститутів цивільного права має розуміння способів та форм, за якими учасники правовідносин виявляють власну волю, направлену на створення прав та обов’язків. Одним з ключових способів реалізації свободи волі в цивільному праві є оферта та акцепт, як базис для виникнення договірних правовідносин. В дослідженні приділено увагу правовому розумінню оферти та акцепту, в результаті чого доведено, що вони є способом реалізації свободи волі учасників правовідносин. Наголошено, що оферта та акцепт є правомірними коли відповідають принципам договірного права, а саме принципу свободи договору та добросовісності, адже саме вони мають ключове значення на етапі укладання договору. Зазначено, що оферта та акцепт ґрунтуються на свободі волі, як можливості приймати та реалізовувати рішення. Також приділена увага значенню оферти та акцепту на різних етапах договірних правовідносин. В результаті цього зроблено висновок, що оферта і акцепт стають формою виразу свободи волі на етапі коли сторони визначають умови договору та укладають його. Висновки:1) договір є узгодженням свободи волі сторін та потребує поєднання внутрішньої волі (бажання, інтерес) та волевиявлення у формі оферти та акцепту. Договір може бути дійсним лише коли воля та волевиявлення співпадають; 2) коли сторони визначають умови договору (оферта) та укладають його (акцепт) відбувається здобуття консенсусу; 3) оферта та акцепт є правовою формою обіцянки. Оферент виражає власну свободу волі через пропозицію укласти договір, а акцептант, через її прийняття. Тобто, сторони обіцяють один одному, що візьмуть на себе певні обов’язки, які будуть виконувати належним чином; 4) свобода волі сторін узгоджується на етапі визначення умов договору та його укладання, адже акцепт та оферта відображають та підтверджують бажання сторін вступити у правовідносини на визначених ними умовах; 5) в основі оферти та акцепту знаходиться реалізація принципів свободи договору та добросовісності, адже саме вони мають ключове значення на етапі укладання правочину; 6) договори з вадами волі визнаються недійсними через те, що при укладанні договору в результаті омани або примусу воля контрагента зазнає негативного впливу, не виражає його бажання та не відповідає його інтересам. В цьому випадку оферта та акцепт не відповідають принципу добровільності.
24
Копайгора, І. Д., та І. І. Копайгора. "Правовий нігілізм в Україні: поняття, причини виникнення, етапи становлення". Форум права, № 5 (28 листопада 2017): 189–94. https://doi.org/10.5281/zenodo.1202296.
Full textAbstract:
Аналізується негативне явище в Україні, яке отримало назву «правовий нігілізм». Проаналізовано причини його виникнення, етапи становлення в історично-правовому розумінні і, зокрема, в Україні. Запропоновано організаційно-правові способи його подолання, які обумовлені поліпшенням правової освіти, законодавства і інформаційного рівня. Анализируется отрицательное явление в Украине, которое получило название «правовой нигилизм». Проанализированы причины его возникновения, этапы становления в историко-правовом понимании и, в частности, в Украине. Предложены организационно-правовые способы его преодоления, которые обусловлены улучшением правового обучения, законодательства и информационного уровня. In the article it is analyzed such the negative phenomenon in Ukraine, which was called «legal nihilism». In the conditions of the formation of new democratic principles in Ukraine, the principles of the rule of law, the strengthening of discipline, the rule of law and order are the main principles. But observance of these principles does not find unanimity in all sections of the population and society. This rejection takes on a variety of forms – from simple dissatisfaction to hostile attitudes towards past and future reforms. In the media and public opinion, this phenomenon was called nihilism, and behavior related to non-compliance with the law - legal nihilism. The analysis of this negative phenomenon in domestic legal science has not yet found its thorough research. Until now, the concepts of «nihilism» and «legal nihilism», the reasons for its appearance, the stages of formation, remain unclear. Having examined the literary sources, we came to the conclusion that nihilism means a complete denial of common values, moral norms, complete skepticism associated with the crisis periods of the historical development of society. As a social phenomenon, nihilism has undergone several stages in its historical development. Among them, we distinguish the following: 1) the denial of Christian dogma; 2) philosophical and liberal; 3) the Bolshevik-Soviet; 4) period of restructuring. Nihilism has many forms of manifestation. The most common form is «legal nihilism». In the process of analysis of this form of manifestation, we revealed the basic principles of its appearance. These are, in particular: 1) historical roots, which are a natural consequence of autocracy in tsarist Russia; 2) the theory and practice of the dictatorship of the proletariat, as the power of unlimited law; 3) the existence of a legal system in which the administrative-command methods dominated by secret and semi-subordinate by-laws; 4) the crisis of legality and the absence of a mechanism for the introduction of normative acts; 5) lack of political will of the ruling elite of Ukraine to actively oppose legal nihilism. In order to prevent legal nihilism, in our opinion, the following organizational and legal measures should be implemented: 1) in the education system; 2) at the legislative level; 3) at the information level, which should contribute to the development of society.
25
Obikhod, Tetiana. "Історичні аспекти і перспективи правового розвитку суспільства". Law Review of Kyiv University of Law, № 2 (30 серпня 2019): 30–33. http://dx.doi.org/10.36695/2219-5521.2.2019.04.
Full textAbstract:
Розглянуто основні етапи розвитку сучасного права від прадавніх часів до сучасності. Підкреслено християнську природу виникнення моделі соціальних відносин. Виокремлено проблеми правової культури сучасного суспільства України. Наведено основні завдання з подолання проблем правового нігілізму і правової безграмотності.
26
Дмитренко, Вікторія Вікторівна. "МЕХАНІЗМ ОХОРОНИ ПРАВА НА НОУ-ХАУ". Часопис цивілістики, № 37 (29 липня 2020): 82–87. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i37.354.
Full textAbstract:
У статті описано механізм охорони права на ноу-хау, зокрема наведено покрокову інструкцію, починаючи з підготовчого етапу прогнозування, створення ноу-хау, необхідних дій, які допоможуть засвідчити право на ноу-хау, а також здійснення права на ноу-хау (зокрема впровадження результату, договірних способів розпоряджання майновими правами на ноу-хау), підстав і способів захисту права. Створюючи ноу-хау, необхідно продумати, як правильно його охороняти, оскільки сплутування різних об’єктів правової охорони, неправильний вибір способу охорони може призвести до порушення права на цей результат інтелектуальної, творчої діяльності.
 Оскільки результати технічної творчості можуть по-різному охоронятися, важливо врахувати мету, якої прагне досягти автор. Якщо технічне рішення у перспективі матиме нетривалу корисність – немає потреби його охороняти в конфіденційності, краще реєструвати та отримати патент, але суті ноу-хау в матеріалах заявки не розкривати, щоб існувала можливість укладення договорів щодо розкриття ноу-хау. У випадку, якщо прогнозується, що отриманий результат є максимально неочевидним і корисним, що дозволить його автору отримувати прибутки тривалий час (понад 20 років), краще не розголошувати такий результат, не реєструвати як винахід чи корисну модель, а охороняти як ноу-хау.
 В Україні немає державних реєстрів ноу-хау, відповідальність за охорону таких результатів покладається на їхніх авторів чи інших законних суб’єктів права. Проте існує можливість депонувати ноу-хау без оприлюднення в Державній науково-технічній бібліотеці України або нотаріально посвідчити час пред’явлення документа про ноу-хау. Це дозволить автору доводити право на своє ноу-хау. Хоча, крім цих способів, доказами першості у створенні та використанні ноу-хау може бути будь-яка інформація, яка це доводить, – договори щодо надання дозволу на використання ноу-хау, інформація на сайті про корисний ефект від ноу-хау (але без розкриття суті) тощо.
 У статті наведено покроковий механізм охорони ноу-хау: 1) прогнозування; 2) створення результату та виникнення прав на нього; 3) засвідчення права на ноу-хау; 4) здійснення права на ноу-хау; 5) підстави та способи захисту права на ноу-хау. Ефективна охорона творчих результатів не можлива без обізнаності їх авторів щодо правової природи створених об’єктів. Необхідно чітко продумати, який об’єкт планується створити та з якою метою, що дозволить спланувати, як його охороняти. Від належно продуманої стратегії охорони конфіденційних результатів інтелектуальної, творчої діяльності залежить ефективність охорони та тривалість ноу-хау.
27
Sannikova, Marina. "Онтологія розвитку галузі спортивного права". Physical education, sports and health culture in modern society, № 4(44) (29 грудня 2018): 3–9. http://dx.doi.org/10.29038/2220-7481-2018-04-03-09.
Full textAbstract:
Актуальність теми дослідження. Динамічний розвиток суспільних відносин, а також ускладнення механізмів їх правового регулювання призвів до численних наукових дискусій із приводу системи та структури права. Ідеться, насамперед, про питання щодо виокремлення нових галузей права. Сучасний етап розвитку професійного спорту свідчить про нагромадження досить великого обсягу специфічних особливостей побудови відносин у сфері фізичної культури й спорту, які вимагають свого правового дозволу, що й визначає необхідність формування галузі спортивного права. Мета дослідження – з’ясувати необхідність, обґрунтованість і доцільність виокремлення галузі спортивного права. Методи дослідження – аналіз літературних джерел та метод історизму. Результати дослідження. Система права має складну, багаторівневу структуру, що містить ієрархічні взаємозв’язки, центральним елементом якої є комплекс фундаментальних галузей права (конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право й ін.). Навколо вивчення питань, пов’язаних із необхідністю виокремлення нових галузей права та вторинних утворень у системі права, існує наукова дискусія. Спортивне право – комплексна галузь права, особливе об’єднання норм, які становлять вторинне комплексне утворення. Висновки. Виявлено, що організаційно-правові проблеми керування фізичною культурою й спортом і правова природа форм керування загалом у своїй основі залишаються недостатньо вивченими. З’ясовано, що в контексті виникнення й формування галузі спортивного права саму сутність спорту розглянуто як складний компонент фізичної культури, його функції та значимість як суспільно-соціальне явище в структурі конкретної держави. Установлено, що повного уявлення цього явища і його фундаментального обґрунтування можна досягнути лише з позиції сучасної теорії систем.
28
Міхайліна, Тетяна Вікторівна, Юрій Вікторович Гоцуляк та Андрій Павлович Гель. "КАТЕГОРІЇ «НОРМОТВОРЧІСТЬ» ТА «ПРАВОТВОРЧІСТЬ»: НЕОДНОЗНАЧНІСТЬ ВИЗНАЧЕННЯ ТА СПІВВІДНОШЕННЯ У ПРАВОВІЙ ДОКТРИНІ". New Ukrainian Law, № 1 (28 березня 2023): 118–23. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2023.1.15.
Full textAbstract:
Метою статті є уточнення та розмежування понять нормотворчості та правотворчості, а також переосмислення їх співвідношення із суміжними категоріями. Зроблено висновок, що у вітчизняній правовій доктрині повністю розмиваються межі понять «нормотворчість» та «формування права». Зміст категорії «правотворчість» натомість є досить усталеним, проте цей термін нерідко необґрунтовано підміняється терміном «нормотворчість». Установлено, що нормотворчість є широкою категорією, яка виходить далеко за межі формування права, тому що охоплює виникнення усіх соціальних норм, які впорядковують поведінку у суспільстві: моральних, корпоративних, звичаєвих, релігійних, традиційних тощо. Про формування ж права слід говорити лише в тому разі, коли фактичні, не правові за своєю природою соціальні регулятори починають «виростати» із соціуму на офіційний рівень. Тобто формування права охоплює такі стадії: 1) виникнення у суспільстві певних відносин, що потребують регулювання, та їх масштабування; 2) виникнення фактичних регуляторів цих відносин неюридичної природи; 3) усвідомлення правотворцем необхідності впорядкування суспільних відносин за допомогою правових приписів (через аналіз статистичних показників, експертних оцінок, опитувань тощо); 4) правотворчість як фінальний, офіційний етап формування права. З’ясовано, що нормотворчість співпадає за обсягом із формуванням права (правоутворенням) винятково тоді, коли йдеться про створення правових норм. Тим часом із правотворчістю нормотворчість за обсягом не співпадає узагалі. Вона є набагато ширшою категорією по відношенню до правотворчості. Рівно як і всі регулятори відносин у суспільстві (соціальні норми) є набагато більшими за обсягом, аніж право, яке є лише одним видом із таких регуляторів. Уважається, що законотворчість є одним із видів правотворчості, що пов’язаний виключно з прийняттям парламентом законів як нормативно-правових актів вищої юридичної сили. Наголошено на тому, що процеси тлумачення та реалізації правових норм ані нормотворчістю, ані правотворчістю не охоплюються, оскільки вони включаються в механізм правового регулювання тоді, коли правова норма вже є в наявності (тобто після закінчення правотворчості).
29
Чубоха, Надія Федорівна. "МЕЖІ ДОГОВІРНОЇ СВОБОДИ СТОРІН У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ". Історико-правовий часопис 19, № 2 (2023): 41–47. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2022-2/6.
Full textAbstract:
У статті досліджено юридичний зміст свободи договору як головної засади цивільного законодавства, її межі та співвідношення з іншими принципами цивільного права. Загальні засади цивільного законодавства конкретизують принципи цивільного права, закріплені у позитивному праві та класифікуються залежно від сфер їх впливу. Вони застосовуються в усіх приватноправових відносинах, є обов’язковими для всіх учасників та забезпечують ефективність цивільно-правового регулювання суспільних відносин. Цивільні відносини між учасниками від їх моменту виникнення і до завершення визначаються моральними та правовими межами. Це забезпечується наявністю у цивільному праві загальних засад та норм-принципів, завдяки яким реалізується механізм дії аналогії права, що надає можливість учасникам цивільного обороту визначати варіанти своєї поведінки у певних ситуаціях. З’ясовано, що загальні засади цивільного законодавства є нормативним виміром, еталоном правомірної поведінки учасників цивільних правовідносин. На сучасному етапі розвитку цивільного права особливе місце належить моральним засадам цивільного законодавства які, відповідно до положень Цивільного кодексу України, є межами свободи договору. Розглянуто імперативні та диспозитивні межі свободи договору та їх значення у розвитку договірного регулювання цивільних відносин. Розкрито співвідношення законодавчого та договірного визначення меж свободи договору. Зроблено висновок, що визначені Цивільним кодексом України, іншими актами цивільного законодавства обгрунтовані межі свободи договору покликані забезпечити максимальну свободу суб’єктів цивільних правовідносин, а застосування судами справедливих, розумних та пропорційних меж відповідатимуть утвердженню справедливості, добросовісності та розумності як необхідних умов розвитку цивільних правовідносин.
30
Мелех, Л. В. "Форми закінчення розгляду цивільних справ без ухвалення рішення по суті справи: історико-правовий аспект". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 3, № 99 (2022): 197–208. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.99.197-208.
Full textAbstract:
У статті зроблено теоретичний аналіз питань, що пов’язані із закріпленням у цивільному процесуальному законодавстві України форм закінчення розгляду цивільних справ без ухвалення рішення по суті справи. Досліджено становлення та розвиток цього інституту в цивільному процесі України, а також визначено причини його виникнення й проаналізовано етапи розвитку. Інститут закінчення розгляду цивільних справ без ухвалення рішення має глибоке історичне коріння. Можливість закінчення процесу без вирішення по суті заявлених матеріально-правових вимог була передбачена ще в римському праві. Також процес розгляду справи починався зверненням позивача зі своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звернення зобов’язувала починати її словами закону, на який він посилався на підтвердження своїх вимог. Найменший відступ позивача від форми призводив до втрати права на позов. Також справа припинялася в разі неявки позивача на засідання. Закінченню розгляду справи без ухвалення рішення по суті справи в теорії цивільного процесуального права приділялося не досить багато уваги: окремі наукові роботи, присвячені цим формам закінчення судового розгляду, були опубліковані ще в 60-х роках ХХ століття. З прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу України підстави для закриття провадження у справі та підстави для залишення заяви без розгляду зазнали змін. Проте в науці цивільного процесуального права ці зміни не було комплексно досліджено.
31
ДЕРІЙ, ОЛЕНА. "Виникнення нотаріальних процесуальних правовідносин: актуальні питання". Право України, № 2020/09 (2020): 107. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-09-107.
Full textAbstract:
Актуальність теми дослідження обумовлена одразу двома причинами. З одного боку, поняття нотаріальних процесуальних правовідносин, ознаки, характер і система тією чи іншою мірою висвітлювалися вченими, що зробили вагомий внесок у формування науки про нотаріальний процес. З другого боку, велика кількість праць створювалася за інших соціально-економічних, політичних і правових умов, які істотно відрізняються від сучасного етапу, що негативно позначається на ефективності законодавчого регулювання нотаріальних процесуальних відносин. Отже, нині склалися передумови для науково-доктринального переосмислення теоретичних концепцій науки про нотаріальний процес, зокрема й теорії нотаріальних процесуальних правовідносин, що й зумовлює необхідність цього дослідження. Метою статті є комплексний, системний аналіз сформованих у доктрині нотаріального процесу (з урахуванням законодавчих і практичних аспектів) підходів до розуміння правової природи нотаріальних правовідносин, підстав їх виникнення, а також викладення власного бачення особливостей виникнення, розвитку та припинення нотаріальних процесуальних правовідносин і реалізацію прав осіб на вчинення нотаріального провадження. Встановлено, що для виникнення нотаріальних процесуальних правовідносин необхідною умовою має бути саме існування нотаріальної професійної діяльності уповноважених державою осіб, а також умови її здійснення, що мають бути зафіксовані у законодавстві та визначені вченими як нотаріальна процедура. Отже, у формулі нотаріальних правовідносин має бути закладено визначальне положення, що суб’єктом нотаріальних процесуальних правовідносин є особа, яка вчиняє нотаріальні дії, а не нотаріат загалом. Авторка дійшла висновку, що нотаріальні правовідносини мають утворювати систему не тільки щодо внутрішніх нотаріальних адміністративних і нотаріальних процесуальних відносин, а й узгоджуватися із зовнішніми відносинами, які пов’язані з нотаріальними правовідносинами, і з ними утворювати певну міжгалузеву систему, наприклад, із виконавчими процесуальними правовідносинами, зокрема у питаннях правонаступництва у виконавчому процесі у разі смерті однієї зі сторін виконавчого процесу – стягувача чи боржника, які одночасно можуть бути суб’єктами спадкових правовідносин у нотаріальному процесі. При цьому важливим елементом нотаріальних процесуальних правовідносин є передумови їх виникнення, які мають забезпечити їхнє реальне виникнення та розвиток, а отже, і реалізацію прав осіб на вчинення нотаріального провадження.
32
Тюріна, Ю. "Становлення й розвиток законодавства щодо продажу майна банкрута". Юридичний вісник, № 2 (1 вересня 2020): 281–88. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1734.
Full textAbstract:
У статті розглянуто історичний розвиток та становлення інституту банкрутства в аспекті продажу майна боржника. У процесі дослідження з'ясовано, що виникнення кредитних відносин дало значний поштовх у зародженні інституту неспроможності, в якому головними дійовими особами були кредитор та боржник.
 Початковим етапом розвитку законодавства про банкрутство виступає період Київської Русі та дії Руської правди, в положеннях якої було диференційовано умови застосування відповідальності боржника залежно від причин та виду неоплатності. Так, за випадкового банкрутству й доведенні факту нещасного випадку боржник звільнявся від відповідальності, а саме від виконання зобов'язань. У цей час погашення вимог кредиторів могло відбуватись за кошт продажу майна та самого боржника. Наступним етапом визначено період Російської Імперії. Для регулювання відносин банкрутства було прийнято декілька Статутів, останній із яких прийнято в 1800 р. і який вважався першим у Російській імперії кодифікованим актом про неспроможність. Ним уперше було введено роздільне регулювання двох видів банкрутства: 1) пов'язане з веденням підприємницької діяльності (історично зване «торговою неспроможністю»); 2) не пов'язане з веденням підприємницької діяльності. Зазначено, що найважливіший етап становлення інституту банкрутства відбувся після набуття Україною незалежності, від прийняття та вдосконалення Закону України «Про банкрутство», положеннями якого встановлювались та змінювались способи продажу майна банкрута.
 На основі проведеного дослідження зроблено висновок, що норми про продаж майна банкрута є невід'ємним складником законодавства про банкрутство, у становленні й розвитку якого можна виділити такі основні етапи: етап Київської Русі, етап перебування українських земель у складі Російської імперії, етап існування УРСР та новітній етап, котрий розпочався після набуття Україною незалежності, протягом яких нормами права закріплювались способи задоволення вимог кредиторів та способи продажу майна банкрута, положення щодо організації та здійснення продажу майна.
33
Чабан, О. А. "Інститут похідного позову в Англії та Уельсі". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 27 (19 січня 2021): 94–99. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v27i0.686.
Full textAbstract:
У роботі досліджується інститут похідного позову в Англії та Уельсі з моменту виникнення цього виду позову в прецедентному праві до моменту закріплення процедури подання похідного позову Законом про Компанії 2006. Аналізуються активні та пасивні суб'єкти зазначеного позову, його визначення та процедура подання. Огляд судової практики дає змогу визначити момент виникнення досліджуваного виду позову в системі загального права та особливості здійснення права на захист інтересів компанії шляхом подання позову учасником (акціонером) компанії від імені компанії станом на сьогодні.
 Досліджене прецедентне рішення XIX століття - Foss v Harbottle (1843), яке відіграло значну роль не тільки у формуванні основних засад корпоративних відносин, а й у становленні інституту похідного позову в Англії та Уельсі. Це пояснюється тим, що одночасно з основними правилами функціонування корпоративних відносин між учасниками (акціонерами) компанії та посадовими особами компанії встановлювались і винятки. Зазначені винятки і стали підґрунтям для розвитку такого позову, як похідний.
 Наукову увагу зосереджено і на судовій практиці Англії та Уельсу, яка сформувалась у вирішенні спорів, що виникають із зазначеної сфери суспільних відносин протягом останніх років. Сучасна судова практика свідчить про комплексне застосування як нормативно-правових актів, так і правил, вироблених загальних правом, задля вирішення спорів між учасниками (акціонерами) компанії та її посадовими особами, іншими учасниками.
 Слід зазначити, що для подання похідного позову в Англії та Уельсі заявнику спочатку необхідно отримати згоду суду. Процедура отримання зазначеної згоди може відбуватись у два етапи, протягом яких суд досліджує різні моменти матеріального права, якими регулюються корпоративні відносини. Якщо норми закону не врегульовують те чи інше питання, аналізуються наявні прецедентні рішення. Яскравим прикладом цього є рішення у справі For England v Nick Sellman Holdings Ltd, Bromham Road Development Ltd.
 У роботі зроблено висновки та сформульовано напрям для подальшої наукової розвідки шляхом проведення дослідження правового регулювання похідного позову в Україні та Англії і Уельсі шляхом порівняльно-історичного методу.
34
Марченко, Володимир Юрійович. "АРХЕТИПНІ ЗАСАДИ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ". Public management 26, № 1 (2021): 123–33. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2021-1(26)-123-133.
Full textAbstract:
Розглянуто питання історичного розвитку місцевого самовря- дування на теренах України та можливому використанню такого досвіду при проведенні реформи децентралізації влади з урахуванням основних архети- пів, що склалися в суспільстві. Розглянуто вісім основних етапів розвитку місцевого самоврядування: трипільський (закладення основ місцевого са- моврядування та виникнення основних архетипів), етап існування давніх слов’ян та Київської Русі (зміна структури місцевої влади та звуження прав звичайних жителів щодо управління державою, зменшення ролі архетипу “особиста свобода”), татаро-монгольське панування та роздробленість (за- непад місцевого самоврядування, домінування архетипу “бідності”), литов- сько-польський період (відхід від традиційного вічового самоврядування та запровадження магдебурзького права зі звуженням прав мешканців, а отже й архетипу “особиста свобода”), самоврядування в Російській та Австро- Угорській імперіях (фактична інкорпорація місцевого самоврядування до системи державної влади, повне нівелювання архетипу “особиста свобода”), радянський період (формальна наявність місцевого самоврядування, проте фактично воно включалось до системи державних органів влади), розвиток місцевого самоврядування в незалежній Україні з 1991 р. (повернення до традиційних архетипів, що існували в часи трипільської цивілізації, проте відхід від них в останні роки із поновленням архетипу “бідності”). Визначе- но основні проблеми, що виникли у процесі проведення реформи децентралізації влади, запропоновано заходи їх вирішення, враховуючи історичний досвід та архетипи, характерні для українського суспільства. Також виділено коло наукових проблем, для вивчення яких необхідні додаткові наукові роз- робки з метою більш глибокого розуміння процесів, що відбувалися і знову повторюються, та пошуку можливих шляхів подолання таких проблем, що постали перед українським суспільством, зокрема, владою.
35
Мироненко, Петро, та Валентина Згурська. "Глобальний чинник у появі та зміцненні неліберальних демократій". Grani 27, № 1 (2024): 108–12. http://dx.doi.org/10.15421/172415.
Full textAbstract:
Аналізуються передумови виникнення неліберальних демократій, що на даному етапі несе у собі загрозу і міжнародному порядку. Ставиться мета – з’ясувати вплив глобального чинника на появу та зміцнення неліберальних демократій та спрогнозувати ймовірні сценарії розвитку подій. Методи дослідження: системний, діалектичний, порівняльний. Результати дослідження: виділено та проаналізовано чотири основних чинники появи неліберальних демократій, зокрема економічний, ідеологічний, інформаційний та глобальний. Показано, що економічний чинник відмови від певних свобод зумовлений вищою ефективністю авторитарних методів управління. Ідеологічний чинник проявляється у посиленні популізму, оскільки прихід до влади популістів створює сприятливі умови до посилення авторитарних тенденцій, ослаблення конституційного захисту прав і свобод громадян тощо. Ріст популізму також зумовлений і змінами в ціннісних орієнтаціях виборців, які частіше підтримують авторитарні цінності та дедалі більше розчаровуються у демократії. Інформаційний чинник проявляється у високій вразливості демократій до маніпуляцій зі свідомістю громадян через використання інформаційно-комунікаційних технологій. Зазначено, що особливу небезпеку становить використання можливостей штучного інтелекту для поширення неправдивої інформації, особливо у ході виборчої кампанії.
 Робиться висновок, що під впливом глобального чинника тенденція до появи нових неліберальних демократій буде посилюватися. Затягування російсько-української війни означатиме відсутність справедливого покарання за порушення норм міжнародного права; сповільнення темпів економічного розвитку або погіршення економічної ситуації, що сприятиме росту популярності популістів та неліберальних політиків; поглиблення розколу між демократичними та авторитарними країнами на міжнародній арені, формування двох антагоністичних полюсів світової політики.
36
Гураленко, Н., та Т. Коханюк. "СТАДІЇ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ: АНАЛІЗ СТРУКТУРНИХ ЕЛЕМЕНТІВ". Юридичний вісник, № 1 (29 липня 2020): 6–11. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1529.
Full textAbstract:
У статті встановлено, що юридична відповідальність – не лише реакція держави на вчинене правопорушення, а й свідоме, відповідальне ставлення індивідів до своїх вчинків. Акцентовано увагу на формалізації, послідовності операцій, хронологічності й циклічності юридичної відповідальності як на своєрідних спеціально створених етапах, що порядок протиставляють хаосу, свободу – свавіллю.
 Визначено стадії юридичної відповідальності як етапи (періоди) у динаміці розвитку юридичної відповідальності від виникнення внаслідок учинення правопорушення до її припинення в результаті реалізації правопорушником призначеного йому заходу юридичної відповідальності. Констатовано, що в процесі свого розвитку юридична відповідальність проходить три стадії: виникнення юридичної відповідальності; установлення й призначення заходу юридичної відповідальності; реалізація заходу юридичної відповідальності. Досліджено стадію виникнення юридичної відповідальності, яка починається з моменту вчинення правопорушення і триває до виявлення правопорушення компетентними органами держави й посадовими особами. Досліджено стадію конкретизації юридичної відповідальності, яка розпочинається з виявлення правопорушення компетентними органами держави й посадовими особами та завершується вступом у законну силу акта застосування права, у якому визнається факт правопорушення, здійсненого певною особою. Зауважено, що змістом стадії конкретизації юридичної відповідальності слугує кваліфікація здійсненого правопорушення, тобто одержання й оцінювання фактів, що підтверджують або спростовують учинення правопорушення конкретною особою. Досліджено стадію реалізації юридичної відповідальності, яка розпочинається з моменту вступу в законну силу правозастосовного акта, яким установлено вид і захід юридичної відповідальності й завершується, тоді, коли призначене покарання реалізоване.
37
Йосипів, Юрій Романович, Андрій Олексійович Гречанюк та Микола Михайлович Алембець. "ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МОДЕЛІ КЕРУВАННЯ СИЛАМИ ПОЛІЦІЇ, ЩО ЗАЛУЧАЮТЬСЯ ДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПУБЛІЧНОЇ БЕЗПЕКИ Й ПОРЯДКУ ПІД ЧАС МАСОВИХ ЗАХОДІВ, З УРАХУВАННЯМ СКАНДИНАВСЬКОЇ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ПУБЛІЧНОГО ПОРЯДКУ ТА БЕЗПЕКИ". Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ (серія юридична), № 4 (26 грудня 2023): 72–79. http://dx.doi.org/10.32782/2311-8040/2023-4-9.
Full textAbstract:
Анотація. Досліджено питання тактичних особливостей роботи поліцейських керівної ланки, які залучаються до забезпечення публічної безпеки і порядку під час масових заходів, згідно зі скандинавською моделлю охорони публічного порядку та безпеки. Доволі часто, ще на етапі попереднього планування режиму безпеки поліцейськими тактиками, доводиться спостерігати, що робота поліцейських загонів щодо забезпечення охорони публічного порядку та безпеки формується на припущеннях, що очікуване зібрання людей буде нераціональним, а в подальшому отримає тенденцію до ескалації насилля. Тобто під час планування потенційний масовий захід уже розглядається через призму небезпечного та суспільно шкідливого. Однак такі упереджені передумови у більшості випадків є хибними та не виправданими. Подекуди надмірна присутність поліції та перелік запроваджених заходів можуть призвести до ескалації насилля та порушення прав людини. Наведено характеристику основних правил і повноважень працівників поліції управлінської ланки та поліцейських, які безпосередньо залучені до охорони публічного порядку і безпеки з метою: ефективної реалізації стратегії деескалації напруги у натовпі у разі її виникнення; профілактики виникнення ризику протиправних дій, що спричинені присутністю поліції; мотивування учасників заходу та членів організаційного комітету до саморегуляції у питаннях власної безпеки та безпеки заходу в цілому; ініціювання діяльності із самостійного виявлення учасниками масового зібрання локальних осередків та угрупувань, що поводяться радикально. Здійснення службових повноважень із охорони публічного порядку та безпеки з чітким розумінням власних функцій та поваги до базових принципів прав і свобод громадян може послужити запорукою успішного перебігу масового заходу у межах правового русла та уникнути потенційних конфліктів між поліцейськими та різними групами учасників заходу.
38
Іванов, А. В. "СУТНІСТЬ ТА ОЗНАКИ ІНФОРМАЦІЙНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯГОСПОДАРСЬКИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ". Прикарпатський юридичний вісник 2, № 4(29) (2020): 53–59. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).434.
Full textAbstract:
Господарські правовідносини є важливими для забезпечення економічного розвитку України, адже вони є одними з основних джерел наповнення дохідної частини державного бюджету, а також забез-печують фінансування різних державних економічних і соціальних програм. Між суб’єктами господарських правовідносин можуть виникати спори, які часто ви-рішуються у судовому порядку і наслідком яких може бути виникнення господарських процесуальних відно-син між судом та учасниками господарського спору. За сучасних умов ефективність правовідносин у будь-яких сферах життєдіяльності держави залежить від ефективного використання інформаційних ресурсів. Інформаційне забезпечення стало важливою складовою функціонування держави та життя кожного її громадя-нина, тому питання, пов’язані з інформаційно-право-вим забезпечення суспільних відносин, є актуальними на сучасному етапі. Дослідження інформаційно-право-вого забезпечення господарських процесуальних від-носин в Україні, його сутності й ознак є важливим із огляду на те, що вплив інформації на сфери, пов’язані із прийняттям рішень в інтересах і від імені держави, є особливо відчутним. У цій статті нами досліджено питання сутності й ознак інформаційно-правового забезпечення господарських процесуальних відносин в Україні. Встановлено, які підходи до розуміння сут-ності інформаційно-правового забезпечення наявні у науковій літературі нашої держави, у чому полягає специфіка кожної концепції у контексті інформаційно-правового забезпечення господарських процесуаль-них відносин в Україні. Проаналізовано інформаційне законодавство, яке урегульовує господарські процесу-альні відносини. Виділено ознаки інформаційно-пра-вового забезпечення господарських процесуальних від-носин в Україні.
39
ДРОБОТОВА, ТЕТЯНА, ЛЮДМИЛА КАРПЕНКО та МИРОСЛАВА РОМАНІВ. "Актуальні питання застосування Закону України “Про оренду землі”. Практика Верховного Суду". Право України, № 2020/05 (2020): 171. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-05-171.
Full textAbstract:
Згідно зі ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Нині оренда землі є важливим правовим інструментом забезпечення ринкового обігу земельних ділянок. При цьому сучасний етап земельної реформи в Україні характеризується прискореним розвитком земельно-орендних відносин,що зумовлено більшою доступністю оренди порівняно з можливістю набуття права власності. Аналіз правозастосовної практики свідчить, що сьогодні укладення договору найму (оренди) земельної ділянки є найпоширенішою підставою виникнення зобов’язання з передачі земельної ділянки у тимчасове користування, а також найбільш ефективною формою її використання в умовах розвитку економіки. Виняткове значення орендних відносин акцентовано і прийняттям спеціального Закону України “Про оренду землі”, що визначає особливості правового регулювання відносин, пов’язаних з орендою землі. У цьому контексті вкрай важливою є практика українських судів, зокрема Верхов ного Суду, із вирішення спорів, які виникають із орендних правовідносин, а також щодо правильного розуміння та застосування положень Закону України “Про оренду землі”. Мета статті – дослідити практику Верховного Суду, зокрема й Великої Палати, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо застосування положень Закону України “Про оренду землі” у контексті найактуальніших проблемних питань, які постають перед судом. Авторки проаналізували низку рішень Верховного Суду щодо застосування норм Закону України “Про оренду землі”, виокремили правові позиції, які нині є усталеними та не викликають сумнівів, а також висвітлили проблемні питання правового регулювання орендних відносин, які потребують невідкладного вирішення.
40
СТОРОЖЕНКО, В. В. "ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ РОЗВИТКУ ТА СТАНОВЛЕННЯ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ЯК ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ". Вісник Кримінологічної асоціації України 31, № 1 (2024): 836–43. http://dx.doi.org/10.32631/vca.2024.1.76.
Full textAbstract:
У статті, спираючись на аналіз наукових поглядів вчених та норм законодавства, яке діяло у різні часи, здійснено історико-правовий аналіз розвитку та становлення Служби безпеки України як правоохоронного органу. Узагальнено, що на сьогоднішній день СБУ все ще перебуває на етапі еволюції, адже нова геополітична ситуація та збройна агресія російської федерації щодо нашої країни, викликають необхідність зміни форм та методів роботи цього відомства. Акцентовано увагу на тому, що події 2014 року виявили багато прогалин в роботі Служби Безпеки України, які показали, що дане відомство не спроможне на високому рівні ефективно та якісно виконувати свої обов’язки та забезпечувати належний рівень національної безпеки. Численні корупційні скандали, випадки явного переходу на бік ворога співробітників СБУ на окупованих територіях Сходу держави, інертність дій щодо захисту прав і свобод громадян в аспекті гібридної війни, безпідставні випадки тиску на бізнес та перешкоджання законній господарській діяльності, – це все зумовило виникнення нових дискусій з приводу перебудови СБУ та обмеження її функціоналу за рахунок виключення з компетенції даного відомства всіх напрямів діяльності, які безпосередньо не пов’язано із процесом підтримки національної безпеки. Зроблено висновок про те, що розвиток Служби безпеки України відбувався протягом всього часу незалежності нашої держави, чітко відповідає демократичним зрушенням в її політиці, а також обраному європейсько-орієнтованому вектору розвитку. Історія побудови СБУ показала, що вище керівництво України прагне створити дієвий правоохоронний орган зі спеціальними повноваженнями, робота якого спрямовуватиметься, передусім, на забезпечення прав і свобод українського населення, а не його тотальний контроль. Зважаючи на це, зі структури Службу виокремлено відомства державної охорони, розвідки та забезпечення захисту інформації, за рахунок чого сформовано орган із чітким спектром функцій та повноважень. При цьому, на сьогоднішній день СБУ все ще перебуває на етапі еволюції, адже нова геополітична ситуація та збройна агресія російської федерації щодо нашої країни, викликають необхідність зміни форм та методів роботи цього відомства.
41
Andriyash, Victoria. "Поняття інтелектуальної власності". Public Administration and Regional Development, № 18 (29 грудня 2022): 994–1017. http://dx.doi.org/10.34132/pard2022.18.01.
Full textAbstract:
У статті наголошується, що основними особливостями сучасного етапу розвитку людства варто вважати глобалізацію та переважну орієнтацію на результати інтелектуальної діяльності. За таких умов особливої значущості набувають мотиваційні механізми ефективного використання інтелектуальних ресурсів, спрямованих на доведення нематеріальних результатів інтелектуальної діяльності до матеріалізованих ринкових продуктів, що задовольняють різні потреби сучасного суспільства та держави. Одним із найбільш ефективних сучасних інститутів, орієнтованих на вирішення цієї проблеми, є система привілеїв на результати інтелектуальної діяльності – інститут інтелектуальної власності. Аналіз формування інституту інтелектуальної власності показав, що на цей час сформувався цілий ряд теорій, що розкривають його сутність та спрямованих на вирішення фундаментальної суперечності у сфері створення та використання нових знань, які, з одного боку, повинні бути суспільним благом, що забезпечуватиме науково-технічний прогрес, а з іншого боку, навпаки, є природним правом творця цих знань, тобто приватним благом. Зазначене протиріччя чинить важливий вплив на формування стримуючих розвиток інноваційних систем конфліктів інтересів у сфері створення та комерціалізації результатів інтелектуальної діяльності, а інститут інтелектуальної власності – це досягнутий суспільством компроміс та встановлені державою правила вирішення цієї суперечності й умови забезпечення ефективної взаємодії суб'єктів ринку інновацій. При ефективному використанні результатів інтелектуальної діяльності неможливо обійти питання поділу прав. Причому, незважаючи на існування формальних правил поділу інтелектуальних прав, на практиці вони нерідко виявляються недостатніми, що призводить до виникнення важкорозв'язних конфліктів. Очевидно, що системне формування та розвиток ефективних механізмів використання інституту інтелектуальної власності відіграє у вирішенні цієї проблеми дуже важливу роль.
42
Барський, Вадим Рудольфович. "ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ ЯК АКТОР ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ФІЗКУЛЬТУРНО-СПОРТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ". Lex Sportiva, № 2 (23 грудня 2023): 3–9. http://dx.doi.org/10.32782/lexsportiva/2023.2.1.
Full textAbstract:
Наведені аргументи на користь позиції, що в результаті правової глобалізації, найбільш активними провайдерами якої на Європейському континенті є Рада Європи та Європейський Союз, поступово змінюється ставлення до одного з найважливіших принципів спортивного руху – автономія та саморегуляція. Стверджується, що виникнення Європейського Союзу призвело до змін меж публічно-правового втручання в автономні інститути соціального буття, такі як релігія, родина, спорт. Досліджуються історичні етапи, закономірності, інструменти та тенденції правового регулювання Європейським Союзом діяльності у сфері фізичної культури і спорту. Наводяться приклади використання ЄС різних інструментів «м’якого права» для формування меж автономії сучасного європейського спортивного руху та свободи діяльності у сфері фізичної культури і спорту. Доведено, що Європейський Союз поступово збільшує свою присутність у правовому полі фізичної культури і спорту, концентруючи свій правовий вплив не лише на забезпеченні свобод Єдиного європейського ринку, а й на інклюзивності у фізичній культурі і спорті, боротьбі з дискримінацією у спорті, запобіганні застосуванню допінгу у спорті, безпеці під час спортивних змагань тощо. В зв’язку з набуттям Україною 23 червня 2022 року статусу кандидата до Європейського Союзу вказується на необхідність системного дослідження ролі, яку грає Європейський Союз у правовому регулюванні діяльності у сфері фізичної культури і спорту. Розмірковується над потенціалом норм спортивного права Європейського Союзу для регулювання правовідносин, пов’язаних з діяльністю у сфері фізичної культури і спорту в Україні, зокрема публічне управляння фізичною культурою і спортом, експлуатація об'єктів спортивної інфраструктури, надання фізкультурно-спортивних послуг в Україні в контексті європейської інтеграції. Проаналізовано форми впливу права Європейського Союзу на правовідносини, пов’язані з фізкультурно-спортивною діяльністю в Україні. Вказується перешкоди для транспозиції норм права Європейського Союзу до законодавства України про фізичну культуру і спорт.
43
ЮСУПОВ, ВОЛОДИМИР. "Історія формування доктрини криміналістики в Україні". Право України, № 2021/08 (2021): 44. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-08-044.
Full textAbstract:
Метою статті є дослідження історії формування доктрини криміналістики в Україні; вивчення становлення науки криміналістики й основних складових її об’єкта, предмета і системи; застосування положень доктрини криміналістики у правозастосовній діяльності на сучасному етапі. На підставі історичного аналізу пам’яток стародавнього права, випадків використання наукових знань у розкритті злочинів на ранніх етапах правоохоронної практики, комплексного аналізу джерелознавчих юридичних видань визначено передумови виникнення доктрини криміналістики в Україні. Показано розвиток науко вого знання, зародження криміналістичних знань, які лежать в основі загальної теорії (доктрини) криміналістики. Констатовано розширене використання положень доктрини криміналістики в кримінальному, цивільному, адміністративному, господарському судочинстві та інших видах правозастосування. Визначено головні закономірності та перспективні напрями розвитку доктрини криміналістики в Україні, що обумовлені сучасними завданнями цієї науки та виявляються у тенденціях загальних положень криміналістики, криміналістичної техніки, криміналістичної тактики, криміналістичної методики й процесу вдосконалення криміналістичної підготовки юристів.
44
Нестеренко, Оксана. "Форензик аудит як ефективний засіб протидії внутрішньо-корпоративному шахрайству в умовах війни". Acta Academiae Beregsasiensis. Economics, № 5 (27 червня 2024): 392–405. http://dx.doi.org/10.58423/2786-6742/2024-5-392-405.
Full textAbstract:
У період воєнних конфліктів схеми внутрішньо-корпоративного шахрайства розвиваються швидко, що призводить до серйозних фінансових втрат та загроз для репутації вітчизняних підприємств, які вже працюють у складних умовах непередбачуваного та нестабільного середовища. Ключовим інструментом для забезпечення фінансової стабільності вітчизняних підприємств, боротьби з корупцією та підтримки правопорядку в країні має стати застосування методів форензик аудиту. Метою дослідження є обґрунтування значення та необхідності проведення форензик аудиту як засобу протидії внутрішньо-корпоративному шахрайству під час війни, установлення його ролі і місця серед інших форм контролю та визначення й опис методів його здійснення. В статті проаналізовано першоджерела виникнення поняття «форензик». Досліджено причини виникнення внутрішньо-корпоративних шахрайств в 2023 р. та розроблено їх типологізацію за видами: шахрайство з інформацією; правопорушення вчинені в зв’язку з доступом до майна; фінансове шахрайство; корупційні правопорушення. Сформовано рейтинг злочинів та правопорушень, які вчиняються внутрішньо корпоративними шахраями, а саме: «Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем»; «Підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми»; «Невжиття заходів щодо протидії корупції»; «Фальсифікація фінансових документів та звітності фінансової організації»; «Незаконне використання інсайдерської інформації». Доведено, що для забезпечення фінансової безпеки та запобігання економічним правопорушенням для різних суб’єктів господарювання необхідно застосовувати сучасні інноваційні методи та інструменти протидії внутрішньо-корпоративним шахрайствам, найбільш ефективним з яких на сьогодні є форензик аудит. Під форензик аудитом запропоновано розуміти процес систематичного дослідження фінансової інформації, документів та електронних даних з метою виявлення, аналізу та документування можливих фінансових злочинів, неправомірних дій або порушень в бізнес-практиках. Визначено місце форензик аудиту серед інших форм контролю та доведено, що він об’єднує положення аудиту та судово-бухгалтерської експертизи. Розроблено континуум методичних прийомів форензик аудиту. Визначено етапи форензик аудиту, а саме: планування і організація; збір і аналіз інформації; експертна оцінка; інтерв’ю та анкетування; аналіз електронних даних; підготовка звіту за результатами форензик аудиту і рекомендацій; підтримка у судових процедурах.
45
Bondarenko , Ye I. "Legal precedent as a source of law in European countries." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 1 (February 24, 2021): 6–12. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.01.01.
Full textAbstract:
Метою статті є аналіз та переосмислення юридичної сили та значення правового прецеденту для регулювання правовідносин, що виникають у сфері публічного та приватного права, а також з'ясування його ролі та місця як джерела права на сучасному етапі розвитку правових систем європейських держав, з акцентом на романо-германській правовій сім'ї, шляхом аналізу законодавства та дослідження поглядів науковців різних країн.
 Огляд наукових досліджень з даної тематики засвідчує, що в різні періоди проблематика юридичної сили джерел права в цілому і місця правового прецеденту серед них, зокрема, завжди були у фокусі уваги вітчизняних та зарубіжних вчених. Проте розглядаючи прецедент як джерело права, основна увага науковцями акцентувалась саме на судовому прецеденті - судової правотворчості, в результаті розгляду конкретних справ, що містить правило поведінки, може поширюватися на інші аналогічні випадки, і це, в свою чергу, зумовило певну однобічність дослідження проблематики правового прецеденту.
 Наукова новизна. Розроблено теоретичні положення та практичні рекомендації щодо особливостей використання правового прецеденту в країнах, де він не визнається офіційним джерелом права, обґрунтовано позицію щодо необхідності визнання правового прецеденту джерелом права у країнах романо-германської правової сім’ї .
 Правовий прецедент було визначено автором як правоположення сформульоване в акті уповноваженого державного органу у процесі вирішення конкретного правового питання за відсутності або при невизначеності його законодавчої регламентації, яке містить юридичний принцип (stare decisis) обов’язковий для застосування при вирішенні однорідних справ в майбутньому.
 Висновки. Різноманіття причин виникнення права, форм його об'єктивації приводять до висновку, що перелік джерел права не може обмежуватися тільки законодавством, а практичне застосування правового прецеденту стає необхідною формою правотворчості, що забезпечує адаптивність права до потреб суспільства та динаміки його розвитку.
 Необхідність прецедентного регулювання базується на динамічності суспільного життя та потреб у адаптивності права. Слід зазначити, що правовий прецедент є родовим поняттям, оскільки в юридичній діяльності можна виокремлювати судові, адміністративні та інші прецеденти. Тобто «правовий прецедент» – це комплексне поняття, що означає результат вирішення справи правозастосовчим органом, який містить юридичний принцип (stare decisis) обов’язковий для застосування при вирішенні однорідних справ в майбутньому, тобто фактично є своєрідним зразком для регулювання наступних аналогічних правовідносин.
 Нині, науковцями та практиками відбувається переосмислення значення прецеденту в правових системах країн романо-германської правової сім'ї, в тому числі і в Україні, доктрина яких раніше заперечувала саму можливість існування правових норм в іншій формі, крім офіційного нормативного правового акта або санкціонованого положення.
 
 
46
Бабич-Касьяненко, К. В. "АНАЛІЗ СТАНУ СОЦІАЛЬНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ". Прикарпатський юридичний вісник, № 1(26) (28 листопада 2019): 79–83. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(26).16.
Full textAbstract:
У статті звернено увагу на те, що національне законодавство стосовно соціального обслуговування останніми роками зазнало значного впливу соціально-економічних процесів, що спричинило необхідність розвитку системи соціального обслуговування в контексті правового регулювання суспільних відносин у цій сфері. На думку автора, модернізація вітчизняної системи надання соціальних послуг сприятиме ефективному функціонуванню системи загалом. З огляду на це автором здійснено аналіз соціального обслуговування осіб з інвалідністю в Україні на сучасному етапі розвитку держави, результатом якого є виявлення впливу міжнародних стандартів та виділення недоліків механізму реалізації законодавства у цій сфері. Також зауважено, що соціальні послуги, як правило, задовольняють лише невідкладні потреби вразливих категорій населення, не орієнтовані на запобігання виникненню складних життєвих обставин, не формують в осіб навичок реінтеграції у суспільство, що призводить до утримання значної кількості таких осіб під опікою держави; надаються в стаціонарних інтернатних установах та закладах, внаслідок чого не реалізується право осіб проживати у громаді. Впровадження у повсякденну практику діяльності всіх соціальних служб підходу надання соціальних послуг згідно з державними стандартами дає змогу врегулювати питання встановлення однакових умов та правил для всіх учасників ринку надавачів соціальних послуг. Однак автором акцентовано, що наявної нормативної бази, серед якої є 21 чинний стандарт соціальних послуг, не досить для реформування вітчизняної системи соціальних послуг загалом та обслуговування в інтернатних установах України зокрема, адже ще й досі актуальними лишаються такі недоліки та прогалини, як державна монополія, відсутність альтернативних джерел фінансування соціальних послуг, відсутність ретельного аналізу попиту і пропозицій соціальних послуг в інтернатних установах України, недооцінка ролі громадських, благодійних, релігійних організацій і місцевих ініціатив у наданні соціальних послуг у громаді тощо. Спираючись на отримані дані, автором запропоновано можливі напрями шляхів вирішення наявних проблем.
47
Россіхін, В. В., Г. В. Россіхіна, Т. В. Хабарова та С. В. Надобко. "АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ СТАНОВЛЕННЯ ПУБЛІЧНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ: РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ". Kyiv Law Journal, № 1 (10 квітня 2024): 17–22. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2024.1.2.
Full textAbstract:
Анотація. Наукова стаття присвячена дослідженню та комплексному аналізу становлення адміністративно-правових засад публічної служби в Україні за допомогою синтезу методів та засобів ретроспективного аналізу. Аргументовано показано, що питання становлення та розвитку публічної служби в Україні, як і в будь- якій іншій державі, неможливо розглядати у відриві від хоча б найбільш загальної характеристики основних етапів формування, власне, самої державності. Головною причиною виникнення публічної служби став процес затвердження централізованої держави, який розгорнувся на тлі досить складного зовнішньополітичного становища країни, адже попри велику територію, слабкість товарно-грошових зв’язків, господарської роз’єднаності окремих частин держави, потреба у здійсненні організуючої діяльності існувала постійно. Історико-правові джерела свідчать, проте що, як особливий вид діяльності, заснований на правових нормах, публічна служба не виділялась, а була представлена як державна служба, що сформувалася на території України надзвичайно давно. Діючі норми позитивного права визначали її як службу, яку мала нести кожна «служива» людина. Зі зміною юридичного становища служивого стану зазнавав зміни й характер служби, яка уособлювалась як виконання обов’язку на благо правителя, а дещо згодом й особливою сферою професійної діяльності. В контексті зародження української державності, звернуто увагу на той факт, що необхідність реалізації державного примусу й окремих функцій продержавних утворень зумовили становлення державної служби. Очевидно, що сутність державного устрою та ладу кожного із таких утворень, які існували на українських землях, визначали зміст та спрямованість діяльності органів публічної влади та осіб, які виконували такі функції. Процес становлення якісно-нової, професійної та цілеспрямованої державної служби охоплює досить тривалий проміжок часу та зумовлений особливостями кожного етапу історико- правового етапу становлення української державності.
48
Меньших, Тетяна. "ОСОБЛИВОСТІ ТОВАРОЗНАВЧОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ОДЯГУ, ЩО БУВ У ВИКОРИСТАННІ". Молодий вчений, № 11 (99) (30 листопада 2021): 310–14. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-11-99-68.
Full textAbstract:
У даній статті досліджено експертну діяльність як професійну, в сфері обігу товарів (одягу). Проаналізовано виникнення передумов необхідності і можливості проведення товарознавчої експертизи на базі попереднього вивчення інформації про товар, обстеження об’єкту, його дослідження, оформлення експертного висновку. На кожному етапі експертного дослідження вирішуються конкретні завдання, досліджуються певні властивості об’єктів. З’ясовано, що розвиток товарознавчої експертизи пов’язаний з набуттям чинності таких законів України: «Про захист прав споживачів», «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції» та «Про загальну безпечність нехарчової продукції», так і з посиленням конкуренції на товарних ринках, а також з поширенням поняття «товар» на ресурси, виконані послуги, роботи, інтелектуальну власність та активізацією зовнішньоекономічної діяльності й особливо з реакцією споживачів на недоброякісність товарів. Визначено, що в обґрунтуванні претензій споживачів, визначальну роль грає товарознавча експертиза, яку професійно може проводити лише експерт-товарознавець. Тільки ретельний аналіз товарів дозволяє правильно вирішувати питання при їх оцінювані. При оцінці конкурентоспроможності товарів потрібно враховувати вимоги різних категорій споживачів. При виробництві виробів використовують найрізноманітніші матеріали. Кожен з цих матеріалів має комплекс своїх властивостей, які в асортиментній групі змінюються в широкому діапазоні. Пошив виробів (одягу) і технологічні режими їх виготовлення залежать від властивостей матеріалів. Методики вивчення споживчих оцінок повинні бути адаптовані для їх використання вітчизняними підприємцями. Рекомендовано зобов'язання щодо продавця (виробника) задовольнити вимоги споживача, якщо він не доведе, що недоліки товару виникли внаслідок порушення споживачем правил користування, зберігання або транспортування товару, дій третьої особи, сторони або форс-мажорних обставин.
49
Ляшко, Сергій Валерійович. "ДО ПИТАННЯ ПРО ПСИХОЛОГІЧНІ ВИТОКИ ПРИНЦИПУ СПРАВЕДЛИВОСТИ У НАЙДАВНІШИХ ЦИВІЛІЗАЦІЯХ МЕЖИРІЧЧЯ". Історико-правовий часопис 23, № 2 (2024): 12–17. https://doi.org/10.32782/2409-4544/2024-2/2.
Full textAbstract:
У статті репрезентована спроба сучасного обґрунтування походження принципу справедливости давніх цивілізацій Месопотамії «Рівне – за рівне» з точки зору психологічної теорії права, яка визначає суб’єктивний психічний світ людини джерелом законодавства, його зрозумілости й авторитетности. Із залученням конкретних прикладів з найвизначніших літературних пам’яток – законів Хаммурапі, шумеро-аккадського епосу, Біблії, Агади, Корану – подано огляд і верифікаційну критику теологічної теорії походження законів Давнього Сходу, до якої схилялися перші мислителі та яку латентно підтримували окремі дослідники раніше, а також підкреслено її органічний зв’язок з історичними трансформаціями суспільства та філософсько-правової думки, її подальшу еволюцію в основу близькосхідного деспотизму. Автор доходить до висновку, що без виключення економічних, соціальних і специфічних факторів, у формуванні принципу справедливости давніх культур Межиріччя відіграли ключову роль дві базові емоції людини – гнів, як підґрунтя помсти скривдженого, та страх, як першооснова стримування свавільного насильства, – у поєднанні з прогностичним мисленням, яке на певному етапі стало доступне людині як розвиненішій еволюційно істоті. Зазначено, що виникнення такого соціально-правового явища як «справедливість» у свою чергу також цілком закономірне й очікуване, з огляду на загальне ускладнення систем у світі: від неорганічної матерії до соціальної. Роль окремих політичних акторів применшується на користь фактичного існування поняття принципу справедливости у широких мас й існування неписаного права в Межиріччі, аналогічно до того ж, що ми бачимо на прикладі вітчизняної «Правди руської», причому окремо зазначено, що важливим етапом була письмова фіксація та розробка конкретних законів, підтриманих авторитетом державної сили, оскільки це запобігало порушенню чи викривленню традиційних норм. Відзначається, що у подальшому наново інтерпретована правова система Месопотамії в поєднанні з пізнішими додатками, такими як авраамічний монотеїзм і/або принцип християнського милосердя, прямо вплинула на пізніші. На основі викладеного матеріалу автор робить загальний обрис діалектичности історії права та суспільства від первинного племінного деспота, до все більш масових форм демократії.
50
Дмитрук, І. М. "Правові інструменти впровадження децентралізації в Україні". Актуальні проблеми держави і права, № 85 (12 серпня 2020): 77–82. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1828.
Full textAbstract:
Досліджується впровадження та посилення таких правових інститутів, як місцевий референдум та адміністративний договір на теперішньому етапі децентралізації в Україні. Проводиться аналіз нормативно-правової бази, в результаті якого формуються висновки про відсутність достатнього правового регулювання місцевого референдуму, що суперечить нормам Конституції України.
 Референдум повинен існувати в демократичному суспільстві, адже він може бути використаний як противага рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування, які інколи піддаються суперечливим мотиваціям найактивнішими громадянами. Місцевий референдум допоможе жителям громади легітимізувати свої рішення безпосередньо. Установча влада в Україні належить до виключного права українців, тому найближчим часом необхідно прийняти Закон «Про місцеві референдуми», щоб ввести в українське законодавство ключовий інструмент демократії та підкріпити норми Конституції не формальними положеннями, а дієвими кроками.
 Адміністративний договір, як інструмент договірного врегулювання правових відносин, що можуть скластися чи складатимуться з органами влади та територіальною громадою, потребує частішого використання на практиці. Причиною виникнення адміністративного договору може бути як закон, де чітко мають встановлюватися умови таких правових відносин, так і рішення ради про делегування публічно-владних управлінських функцій для розмежування компетенції чи визначення порядку взаємодії між суб'єктами владних повноважень, для перерозподілу або об'єднання бюджетних коштів у випадках, визначених законом, замість видання індивідуального акта для врегулювання питань надання адміністративних послуг.
 Тут договір постає як необхідність врегулювання правових відносин між суб'єктами цих відносин, одним із яких є суб'єкт публічного права. Правова природа таких договорів є досить дискусійною. Використання адміністративного договору прискорить ефективну діяльність територіальних громад і органів державної влади та надихне їх до значно оперативнішого впровадження прийнятих рішень у життя. Не можливо впроваджувати процеси децентралізації без розширення правових інструментів, які мають бути справедливо ввірені саме народу.