Journal articles: 'Забезпечення права'

1

Гнатенко, К. В. "Принципи соціального забезпечення - основа галузі права соціального забезпечення." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2(31) (September 3, 2020): 52–55. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).564.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто принципи соціального забезпечення як основу формування та розвитку галузі права соціального забезпечення, яка сьогодні є однією з ключових галузей права, оскільки її норми спрямовані на реалізацію одного з найважливіших конституційних прав людини - права на соціальний захист. Втім, проголошене, але не реалізоване на практиці, воно віддаляє державу від курсу демократичних перетворень і суспільного благополуччя. Для ефективної й дієвої реалізації цього права встановлюється система принципів, на якій ґрунтується соціальне забезпечення. Принципи права соціального забезпечення визначено як основоположні ідеї, керівні положення й основні начала, засновані на міжнародних стандартах у галузі соціальної політики та закріплені в нормах національного законодавства, які втілюють у собі науково обґрунтовані розробки та ідеологічно закріплені концепції в галузі соціального забезпечення та сприяють більш ефективному та соціально справедливому розподілу державних грошових коштів і коштів недержавних соціальних фондів між громадянами, котрі в установленому законом порядку набувають право на отримання соціального забезпечення в одній або декількох формах. Зазначено, що у разі суттєвої зміни суспільних відносин у сфері соціального забезпечення виникає потреба у зміні змісту визнаних принципів права соціального забезпечення. Тобто останні повинні формуватися поетапно залежно від економічного становища в Україні. Отже, до основних принципів соціального забезпечення запропоновано віднести: всебічність (універсальність) соціального забезпечення; рівність прав і можливостей, заборону дискримінації; соціальну справедливість; єдність і диференціацію у соціальному забезпеченні населення України; цільове й ефективне використання коштів державних і недержавних соціальних фондів; незменшуваність змісту й обсягу соціальних виплат і послуг; державну гарантованість установлених прав у сфері соціального забезпечення; солідарність і субсидування у соціальному забезпеченні; прозорість, своєчасність і повноту соціального забезпечення населення; забезпечення рівня життя, не нижчого за прожитковий мінімум, встановлений законом; урахування вимог норм міжнародних договорів України у сфері соціального забезпечення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

2

Півненко, Л. В. "ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА ЗАХИСТ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ ТА ГАРАНТІЇ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ." Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", no. 34 (2021): 153–60. http://dx.doi.org/10.34142/23121661.2021.34.21.

Full text

Abstract:

У статті досліджуються питання щодо розкриття змісту забезпечення права на захист та визначення основних гарантій його реалізації у кримінальному судочинстві. Аналізуються точки зору вчених та положення законодавства, які визначають зміст і складові елементи принципу забезпечення права на захист. Доведено, що поняття «забезпечення права на захист» більш широке, ніж поняття «право на захист». Крім того, це право передбачає діяльність інших учасників процесу із здійснення прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого з метою правильного вирішення справи і винесення законного й обґрунтованого судового рішення. Забезпечення права на захист – це діяльність, що реалізується на усіх стадіях судочинства не тільки стороною захисту, а й державними органами та посадовими особами, які ведуть кримінальний процес, та спрямована на спростування кримінального переслідування, виявлення обставин, що спростовують підозру, виправдовують обвинуваченого, пом’якшують його відповідальність і покарання, а також у певних випадках ця діяльність спрямована на відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів учасників процесу. Забезпечення права на захист визначене як засада кримінального провадження, яка насамперед адресована державним органам і посадовим особам, які здійснюють криміналь-ний процес і зобов’язані забезпечити ефективні гарантії його реалізації учасниками кримінального провадження, оскільки право на захист невід’ємне від гарантій його здійснення. Принцип забезпечення права на захист – це не тільки гарантія забезпечення прав особи, а й гарантія забезпечення ефективного судового процесу, належна реалізація якого запобігає слідчим і судовим помилкам та є запобіжником щодо притягнення до кримі-нальної відповідальності невинуватих осіб.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

3

Булавіна, С., and Т. Давидова. "Наслідки недотримання права на приватність у мережі Інтернет: міжнародний аспект." Історико-правовий часопис 15, no. 1 (February 18, 2021): 8–14. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2020-1/2.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена подвійний проблеми, що виникла в зв'язку з широким застосуванням Інтернету, в якому, з одного боку, реалізуються права і свободи людини, надається можливість втілити ряд «супутніх» прав (права на свободу думок, на освіту, на інформацію і т.п.), а, з іншого, часто відбувається їх порушення. Аналізується міжнародна правова база захисту та забезпечення прав і свобод людини в Інтернеті, зокрема, права на приватність, порушення якого може здійснюватися у формі кібербулінгу, який отримав офіційний статус в Європі. Зроблено висновок про те, що право на Інтернет (безперешкодний доступ до нього), яке поступово набуває статусу фундаментального права людини в силу його поширеності, все ще вимагає забезпечення інших основних прав (право на життя, на інформацію, на свободу і особисту недоторканність, свободу слова і думки і т.д.), а також вимагає забезпечення прав нового покоління – права на анонімність і право бути забутим. Права, які належать людям офлайн, мають захищатися і у мережі Інтернет, яку визнано рушійною силою прогресу. Право на приватність як право жити своїм особистим життям з мінімальним стороннім втручанням не лише влади (держави), але й від подібних дій з боку інших осіб. У міжнародному праві кібербулінг визнано як негативне явище, форму домашнього насильства з використанням сучасних гаджетів. Вітчизняним законодавцем булінгом (цькуванням) визнані діяння, які полягають у психологічному, фізичному, економічному, сексуальному насильстві, у тому числі із застосуванням засобів електронних комунікацій, що вчиняються стосовно малолітньої чи неповнолітньої особи або такою особою стосовно інших учасників освітнього процесу, внаслідок чого могла бути чи була заподіяна шкода психічному або фізичному здоров’ю потерпілого. В умовах швидкістної тотальної цифрової трансформації суспільства кількість випадків насильства в онлайн- формі лише зростатиме. І національні правоохоронні органи мають поставитися до цього явища з усією серйозністю.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

4

Смірнов, Г. Ю. "ЗАХИСТ ПЕРЕВАЖНОГО ПРАВА СУБ’ЄКТІВ КОРПОРАТИВНИХ ПРАВОВІДНОСИН." Актуальні проблеми держави і права, no. 92 (January 24, 2022): 115–29. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i92.3268.

Full text

Abstract:

Смірнов Г. Ю. Захист переважного права суб’єктів корпоративних правовідносин: питання вдосконалення правового регулювання. – Стаття.Стаття присвячена дослідженню поняття переважного права в корпоративних відносинах. Автором розглянуто дві моделі переважного права – широку (поширюється на всі випадки відчуження частки, акцій, паю) та вузьку (поширюється лише на випадки відчуження частки, акцій, паю за договором купівлі-продажу). Саме вузька модель дозволяє досягнути балансу між правами та інтересами особи, що здійснює відчуження, та правами й інтересами решти учасників (акціонерів, членів) юридичної особи корпоративного типу.У межах цієї статті підкреслено ефективність переведення прав та обов’язків покупця як способу захисту переважного права порівняно з визнанням договору недійсним. Проаналізовано дві моделі переведення прав та обов’язків покупця – конститутивну (встановлення договірного правовідношення) та транслативну (зміна договірного правовідношення). Автор дійшов висновку, що захист переважного права повинен бути диференційованим: якщо договір купівлі-продажу ще не виконано, то захист переважного права здійснюється через переведення прав та обов’язків покупця за конститутивною моделлю. Якщо ж договір виконано, а майно набуто у власність покупцем – переважне право захищається через примусовий викуп як різновид евікції.Переважне право особи захищається через можливість особи вимагати переведення правта обов’язків покупця чи викупу стосовно всієї частки (пакета акцій, паю), що є предметом продажу. Критерій пропорційності застосовується лише, якщо декілька осіб реалізовують своє право на захист.Якщо договором передбачено право відстрочки чи розстрочки платежу, таке право повинен набувати й позивач (позивачі).Забезпечення реалізації права на захист тих учасників (акціонерів, членів), які можуть виявитипорушення переважних прав пізніше за позивача, пропонується здійснювати через покладення на останнього обов’язку з їх повідомлення.Автором запропоновано вдосконалену модель превенції зловживанню правом на захист та дотримання прав покупця. Обов’язок з внесення депозиту повинен відбуватися в розмірі як сплаченої суми, так і суми, що підлягає сплаті за частку (акції, пай). Таке забезпечення замінюється іншим (заставою, порукою, гарантією), якщо за договором передбачено право розстрочки чи відстрочки платежу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

5

Кобрусєва, Є. А. "Шляхи покращення ефективності функціонування адміністративно-правового забезпечення права на мирні зібрання в Україні." Проблеми сучасних трансформацій. Серія: право, публічне управління та адміністрування, no. 1 (October 20, 2021): 40–45. http://dx.doi.org/10.54929/pmtl-issue1-2021-06.

Full text

Abstract:

Наукова стаття присвячена дослідженню змісту правового забезпечення конституційного права на мирні зібрання в Україні, як засобу забезпечення дотримання прав громадян. Забезпечення права на мирні зібрання в Україні, в двигуні Європейських перегонів великої політики, породжує високу активність волевиявлення та захисту прав та свобод громадян. З урахуванням процесів становлення держави та тривалого реформування різних державних інституцій, свобода та право громадян на мирні зібрання, ставить перед органами влади питання відповідності активності громадян у вирішенні своєї участі на державному та регіональному рівнях, відстоювання своїх інтересів шляхом вираження та донесення поглядів та незгоди до державних та місцевих структур влади. Постає питання законодавчого та практичного регулювання такого болючого питання як відносини влади та суспільства шляхом урегулювання проведення мирних зібрань та активних «без зброї» акцій впливу на державні установи різного рівня. З урахуванням міжнародного досвіду, пропонуються алгоритми та механізми забезпечення права на мирні зібрання, які своєю складовою становлять можливість контролю спеціалізованих уповноважених органів за реалізацією права громадян на мирні зібрання та звернення до Європейського суду з прав людини у разі порушених прав та свобод громадян. Оскільки впровадження європейських стандартів є однією з передумов інтеграції України в європейський правовий простір. Оскільки право на свободу мирних зібрань не може бути реалізованим за відсутності кореспондуючих обов’язків, покладених на державу в особі її уповноважених органів, аналіз норм Конституції та законів України, дозволив виокремити такі органи у категорію суб’єктів владних повноважень забезпечення права на мирні зібрання.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

6

Іванов, О. "Загальні процесуальні права та обов’язки учасників спрощеного позовного провадження." Юридичний вісник, no. 3 (October 8, 2020): 304–10. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1955.

Full text

Abstract:

Отже, в статті було досліджено загальні процесуальні права і обов'язки учасників спрощеного позовного провадження в господарському процесу крізь призму норм Конституції України та Господарського процесуального кодексу України. Слід зазначити, що перелік і обсяг прав і обов'язків не є вичерпним та безмежним і тому окреслюється судом виходячи з конкретних обставин справи. Однак, саме ця «гнучкість» і є засобом забезпечення ефективного, справедливого, всебічного правосуддя, оскільки адаптуються процесуальні права та обов'язки учасників справи відповідно до конкретних обставин справи та враховуючи чинне законодавство України. Питання судового захисту та відновлення своїх законних інтересів, прав і свобод, а також забезпечення реалізації законних інтересів, прав та свобод людини є чи не одним з найгостріших питань, тому слід чітко розуміти обсяг прав і обов'язків учасників судового процесу, які виникають при використанні механізму судового захисту у вигляді спрощеного позовного провадження. Згідно зі статтею 4 Господарського процесуального кодексу України, право на звернення до господарського суду в установленому порядку гарантується Господарським процесуальним кодексом України. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку. Кожна юридична та фізична особа має право бути рівним перед судом і законом, це означає, що жоден не може бути звужений у своїх процесуальних правах і мати розширений обсяг обов'язків. Досліджено загальні процесуальні права та обов'язки учасників спрощеного позовного провадження в господарському процесу крізь призму норм Конституції України та Господарського процесуального кодексу України. Слід зазначити, що перелік і обсяг прав і обов'язків не є вичерпним та безмежним і тому окреслюється судом виходячи з конкретних обставин справи. Однак, саме ця «гнучкість» і є засобом забезпечення ефективного, справедливого, всебічного правосуддя, оскільки адаптуються процесуальні права тата обов'язки учасників справи відповідно до конкретних обставин справи та враховуючи чинне законодавство України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

7

Самбор, М. А. "Повноваження органів Національної поліції України під час забезпечення здійснення права на свободу мирних зібрань." Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 4, no. 88 (December 26, 2019): 134–47. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.88.134-147.

Full text

Abstract:

У праві в постійному взаємозв’язку перебувають такі парні категорії, як права й обов’язки. Право на свободу мирних зібрань не є винятком, а тому кореспондується із обов’язками суб’єктів публічної адміністрації, завданням яких є забезпечення безперешкодного здійснення права на свободу мирних зібрань. Тож у публікації детально розглянуто повноваження органів Національної поліції України, спрямовані на забезпечення здійснення права на свободу мирних зібрань. Обґрунтовано необхідність розмежування повноважень органів Національної поліції на трьох основних етапах щодо забезпечення правопорядку під час мирних заходів: 1) під час підготовки до проведення мирного зібрання; 2) під час мирного зібрання. 3) після завершення мирного зібрання; а також на чотирьох етапах забезпечення безперешкодного здійснення права на свободу мирних зібрань органами Національної поліції України: 1) попередній; 2) підготовчий; 3) практичний; 4) завершальний (підсумковий).

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

8

ТРИНЬОВА, ЯНА. "Реалізація принципів біоетики в кримінальному праві України." Право України, no. 2020/03 (2020): 154. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-03-154.

Full text

Abstract:

Чинний сьогодні кримінальний закон не повною мірою виконує завдання, які сформульовані у ст. 1 Кримінального кодексу України ( КК України), тобто не є правовим за своєю суттю, а отже, не може ефективно здійснити правове забезпечення охорони прав і свобод людини та громадянина, відповідно – виконати основне завдання: правове забезпечення безпеки існування суспільства. Винайдення сучасного алгоритму правотворення, який дав би змогу створити ефективний, якісний, правовий закон не тільки для сучасних потреб, а й для наступних поколінь, є актуальним заданням, особливо в контексті роботи над створенням нового Кримінального кодексу. Метою статті є розроблення та пропозиція використання нового підходу в правотворенні у сфері сучасного кримінального права: формулювання та введення до наукового обігу принципів біоетики як домінуючого джерела кримінального права та їх реалізація у теоретичні моделі відповідних кримінально-правових і деяких інших норм. Такий підхід може надати новий вектор розвитку як кримінального права, так і кримінального законодавства. Цілком імовірно, що згодом поняття “біоетика”, яке, по суті, є neo jus naturale, замінить поняття “природне право”. У дослідженні поряд із класичними методами пізнання використані і непритаманні кримінальному праву методи дослідження: ідеалістична діалектика, “трагічна діалектика”, екзистенцiоналiзм, феноменологія, гештальт-пiдхiд, синергетичний метод. Виділено і розкрито зміст біоетичних принципів, які в загальному вигляді без чіткого формулювання відображено в міжнародних нормативно-правових актах. До принципів біоетики віднесено: 1) принцип екоцентpизму; 2) принцип альтруїзму; 3) принцип транспарентності; 4) принцип раціоналізму; 5) принцип рівноваги; 6) принцип обмежень; 7) принцип безпеки життєдіяльності; 8) принцип реалізму. Досліджено кореляційні зв’язки принципів біоетики між собою та з нормами кримінального права. Встановлено, що jus naturalе та біоетика є ідентичними явищами, однак остання, завдяки її формалізації (сформульованим принципам), є зручнішою у правозастосовній діяльності. Проаналізувавши весь КК України на відповідність його положень принципам біоетики, зроблено висновок, що загалом Загальна частина відповідає принципам біоетики. Особлива ж частина має деякі прогалини у сфері врегулювання актуальних біоетичних кримінально-правових дилем, які пропонується усунути через відповідні доповнення до тексу закону. Очікується, що правотворення у сфері кримінального права, яке здійснюватиметься на засадах оновленого природного права та екоцентpизму, сприятиме розв’язанню сучасної актуальної проблеми та попередить її появу в майбутньому, зокрема: невідповідності задекларованого в ст. 1 КК України завдання правового забезпечення охорони прав та свобод людини і громадянина фактичному стану забезпечення охорони цих прав; при цьому наголошено на необхідності біоетизації не лише норм кримінального права, а й усієї національної системи права, наслідком чого має стати ефективне, якісне забезпечення прав і свобод людини та громадянина, забезпечення безпеки існування суспільства, а також гармонізація національної системи права з європейськими традиціями правотворення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

9

Погребняк, В. Я. "Сучасні проблеми цивільно-правового забезпечення переходу права найму (оренди)." Актуальні проблеми держави і права, no. 86 (September 23, 2020): 176–81. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i86.2432.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена розгляду проблеми порядку переходу права найму (оренди) у контексті розмежування юридичних механізмів трансферу суб'єктивних цивільних прав панування та вимоги. Визначається, що причиною існування проблеми переходу похідних прав панування є їх перебування у змісті відносного правовідношення, учасниками якого є власник відповідного блага й особа, якій належать такі права. Водночас положення чинного цивільного законодавства чітко розмежовують право орендаря розпоряджатись правом оренди, зокрема відчужувати його, та передавати відповідне майно в суборенду. Із цього випливає розмежування двох різних юридичних механізмів переходу похідних речових прав. Однак нормативне забезпечення розпорядження орендарем своїм правом оренди залишається епізодичним. Встановлюється, що в умовах практики правореалізації набув поширення підхід, у рамках якого заміна орендаря у правовідношенні здійснюється шляхом укладення додаткових угод до договору оренди, які мають тристоронній характер. Орендодавець, орендар, який виходить із правовідносин, і особа, яка вступає у правовідносини замість орендаря, домовляються про заміну, у зв'язку із чим не постає жодних проблем із додержанням порядку, передбаченого для обох механізмів набуття третьою особою прав володіння та користування відповідним майном Автор формулює висновок, що наділення права оренди такими ж властивостями до юридичного трансферу, що й право власності, можливе в разі виведення відповідної правової можливості за межі зобов'язально-правової конструкції правовідношення. Цього можна досягти в ситуації, коли орендар залишається відповідальним перед орендодавцем, проте набуває можливості розпорядження правом оренди на власний розсуд у речово-правовому порядку, що характерний, зокрема, для розпорядження права власності. Але через те, що зміст права оренди, зокрема його обсяг, цільове призначення, а також часові параметри існування, визначається все ж таки цивільно-правовим договором, на підставі якого таке право виникло, воно не втрачає залежності від відповідного договору. Як наслідок, порушення такого права може призвести до його припинення в зобов'язально-правовому порядку. Водночас для втілення відповідної концепції в життя та її ефективного функціонування в умовах практики правореалізації та правозастосування необхідно її відображення в положеннях чинного цивільного законодавства як відповідного юридичного механізму.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

10

Петросян, К. Є., and Л. В. Котова. "РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА НА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИМИ ОСОБАМИ: В АСПЕКТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИНЦИПУ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА." Актуальні проблеми права: теорія і практика, no. 1 (41) (May 20, 2021): 86–97. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2021-41-1-86-97.

Full text

Abstract:

У статті здійснено аналіз міжнародних та національних нормативно-правових актів, а також даних, зокрема статистичних, щодо окремих аспектів реалізації права на соціальний захист, у тому числі щодо правового забезпечення захисту внутрішньо переміщених осіб (далі – ВПО). Відзначено, що з початком збройної агресії Російської Федерації у 2014 році в Україні з’явилися особи, які з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту були вимушені залишити місця свого постійного проживання та переселитися в інші регіони держави. Офіційна статистика щодо кількості взятих на облік ВПО з тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей та АР Крим, та частки серед них осіб пенсійного віку в черговий раз підкреслює необхідність дослідження питання забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб на соціальний захист та розробки ефективних механізмів вдосконалення законодавчої бази, що закріплює права і свободи внутрішньо переміщених осіб в аспекті забезпечення принципу верховенства права. Констатовано, що в аспекті забезпечення принципу верховенства права, право на соціальний захист має природно-правовий характер, тобто належить особі з моменту народження, а тому має визнаватись і гарантуватись державою. Підкреслюється неподільність принципу верховенства права з такими поняттями як демократія та права людини, в тому числі права у сфері соціального захисту. Авторами з’ясовані важливі моменти визначення понять «соціальний захист» й «соціальне забезпечення» та виокремлені три головні складові системи соціального захисту. Авторами зазначено, що існує ряд особливостей в реалізації права на соціальний захист в умовах збройного конфлікту в Україні внутрішньо переміщеними особами, зокрема: по-перше, констатовано, що право на соціальний захист внутрішньо переміщеної особи поставлено у залежність від наявності у такої особи довідки на підтвердження цього статусу; по-друге, підкреслюється, що з метою реалізації свого конституційного права особа повинна відкрити рахунок виключно в Ощадбанку; по-трете, встановлюється, що діюче законодавство передбачає обов’язок внутрішньо переміщеної особи періодично проходити фізичну ідентифікацію в установі банку; по-четверте, у разі недотримання встановлених умов особа зазнає обмеження у реалізації свого права на соціальний захист шляхом зупинення соціальних виплат, що порушує забезпечення принципу верховенства права. Ключові слова: соціальний захист, соціальне забезпечення, система соціального захисту, реалізації права на соціальний захист, принцип верховенства права.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

11

АНДРЕЙЧЕНКО, СВІТЛАНА. "Захист права на здоров’я через захист права на життя у практиці Європейського суду з прав людини." Право України, no. 2020/08 (2020): 195. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-195.

Full text

Abstract:

Незважаючи на загальн е визнання права на здоров’я і його міжнародноправову та національно-правову регламентацію, належне забезпечення права на здоров’я залишається однією з найбільш гострих й актуальних завдань сучасної юриспруденції. Дотепер не існує спеціального міжнародного універсального чи регіонального механізму захисту права на здоров’я, і такий захист стає можливим лише через захист інших прав людини. Стаття присвячена дослідженню практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), яка стосується порушень права на здоров’я в контексті порушення ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція). Мета статті полягає у дослідженні особливостей захисту права на здоров’я людини через захист права на життя крізь призму сучасної практики ЄСПЛ, зокрема у світлі виконання зобов’язань щодо забезпечення належної медичної допомоги, медичної недбалості, відшкодування медичних витрат, надання медичної допомоги у тюрмах. Це передбачає вивчення особливостей підходів ЄСПЛ до питань захисту права на здоров’я через захист права на життя; розкриття змісту права на здоров’я; характеристику позитивних зобов’язань держав стосовно забезпечення права на здоров’я. Розгляд питання щодо мінімального рівня охорони здоров’я згідно з Конвенцією у контексті практику ЄСПЛ щодо захисту права на життя. Певні тенденції захисту права на здоров’я у практиці ЄСПЛ нам вдалося виявити через застосування методологічних інструментів, а саме: історико-правовий метод використано при виявленні особливості еволюції розвитку права на здоров’я; порівняльно-правовий – при з’ясуванні співвідношення норм щодо захисту права на здоров’я та життя; системний метод – при дослідженні практики ЄСПЛ щодо захисту права на здоров’я та права на життя у їх взаємозв’язку. Судова практика ЄСПЛ підтверджує зобов’язання держав щодо захисту права на здоров’я і сприяння поліпшенню здоров’я громадян, проте покладає зобов’язання забезпечувати це право з огляду на принцип розумності, що передбачає необхідність докладання державами всіх можливих зусиль у межах наявних ресурсів для реалізації права на здоров’я. Держави мають зобов’язання встановлювати чіткі правила щодо практичних заходів задля ефективної реалізації права на здоров’я та навіть за нестачі ресурсів, деякі зобов’язання вимагають негайного виконання, зокрема, зобов’язання гарантувати право на здоров’я на недискримінаційній основі. Через діяльність ЄСПЛ поняття “право на здоров’я”, яке не має своєї однозначної легальної дефініції, знаходить більш конкретне визначення. Рішення ЄСПЛ визнаються у багатьох державах одним із джерел права, які, до того ж, надають можливість встановити прогалини у національному законодавстві, невідповідність деяких норм національного законодавства положенням Конвенції. Важливим для захисту права на здоров’я є створення спеціального міжнародно-правового механізму захисту такого права.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

12

Maryniv, Volodymyr, and Maryna Demura. "КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ТА КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ." Science and Innovation 17, no. 2 (April 27, 2021): 84–93. http://dx.doi.org/10.15407/scine17.02.084.

Full text

Abstract:

Вступ. Право на захист інтелектуальної власності з’являється у його власника в момент порушення або оспорювання його прав та охоронюваних законом інтересів і реалізується в рамках цивільних, кримінальних та адміністративних правовідносин, які виникли при цьому.Проблематика. Під час реалізації права на захист інтелектуальної власності у сфері кримінального права та кримінального процесу постає питання реалізації гарантій прав особи.Мета. Вивчення гарантій прав особи, які реалізуються під час захисту прав інтелектуальної власності у кримінальному провадженні.Матеріали й методи. Інформаційну основу дослідження склали законодавство України та міжнародно-правові акти;методологічну — діалектичний, системний, логічний методи, а також метод порівняльного правознавства. Результати. Визначено гарантії забезпечення прав потерпілого від кримінального правопорушення, пов’язаного із порушенням прав інтелектуальної власності.Висновки. Специфічними гарантіями забезпечення прав потерпілого від кримінального правопорушення, пов’язаного із порушенням прав інтелектуальної власності є 1) право подачі заяви, повідомлення про кримінальне правопорушення, подання цивільного позову про відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення, право укладення угоди про примирення; 2) реалізація потерпілим свого права на подачу заяви, повідомленняпро вчинене щодо неї кримінальне правопорушення породжує правовий наслідок — початок кримінального провадження; 3) обов’язок слідчого, прокурора внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань, розпочати розслідування; обов’язок суду — розглянути цивільний позов та прийняти рішення по ньому та інші обов’язки, які забезпечують реалізацію потерпілим своїх прав; 4) встановлення у кримінальному процесуальному законі відповідальності за невиконання обов’язків щодо забезпечення прав та законних інтересів учасників кримінального провадження.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

13

Юрченко, Ольга, and Леся Халецька. "ІНФОРМАЦІЙНІ ЗАХОДИ МІНІСТЕРСТВА ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ З РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВОПРОСВІТНИЦЬКОГО ПРОЄКТУ «Я МАЮ ПРАВО»." Society. Document. Communication, no. 9 (September 7, 2020): 228–54. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7600-2020-9-228-254.

Full text

Abstract:

У статті розкривається актуальна проблема забезпечення конституційних прав громадян України, зокрема, права на інформацію та на ознайомлення з механізмами захисту своїх прав у повсякденному житті. Суттєву роль в цьому процесі відіграє інформаційна діяльність органів державної влади, які несуть відповідальність за забезпечення громадянських прав мешканців своєї країни. З метою підвищення правової освіченості та інформування українців про існуючи законні механізми захисту їх прав 7 червня 2017 р. стартував загальнонаціональний правопросвітницький проєкт Міністерства юстиції України «Я МАЮ ПРАВО!». Його основним завданням є забезпечення громадян України інформацією про права, які гарантовані їм Конституцією та законами України, навчити ці права реалізовувати та захищати. Реалізація проєкту планується до 2022 року. Слоган проєкту: ЗНАЮ! ДІЮ! ЗАХИЩАЮ! Знаю свої права. Користуюсь ними і знаю, що треба робити, коли мої права порушують. Захищаю себе згідно з законами, а держава захищає мене і мої права. Для роз’яснення цілей даного проєкту та його реалізації Міністерство юстиції України широко залучає різноманітні інформаційні заходи, в ході яких відбувається інформування громадян і надаються конкретні рекомендації щодо захисту їх прав за найбільш актуальними проблемами. Залежно від актуальних правових потреб суспільства, в межах проєкту визначаються соціально значимі блоки захисту прав громадян, відповідно до яких проводяться інформаційно-просвітницькі кампанії. Аналіз діяльності Міністерства юстиції України з реалізації проєкту «Я маю право!» у 2017–2019 роках дозволив класифікувати проведені інформаційно-просвітницькі кампанії за масштабами їх реалізації та за цільовою аудиторією. Визначені інструменти їх реалізації, основні інформаційні канали кампаній. Поширення правових знань у рамках проєкту сприяє залученню громадян до правової активності та правосвідомої поведінки. У 2017–2019 роках проєктом було охоплено понад 15 млн. (36%) громадян України. У 2019 році проєкт опинився серед 30-ти фіналістів міжнародного конкурсу «World Justice Challenge 2019: Access to Justice Solutions!», зважаючи на те, що він спрямований на визнання передових практик та успішних рішень у сфері правосуддя, які сприяють утвердженню верховенства права. Отже, досягнення у реалізації правопросвітницького проєкту «Я маю право!» в цілому свідчать про ефективність обраної Міністерством юстиції України інформаційно-комунікаційної стратегії та заходів, проведених у рамках інформаційно-просвітницьких кампаній, хоча й потребують певного доопрацювання.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

14

Барліт, А. "Система органів забезпечення реалізації суб’єктивних публічних екологічних прав." Юридичний вісник, no. 6 (February 17, 2021): 367–73. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2068.

Full text

Abstract:

У науковій статті здійснено характеристику системи органів суб'єктивних публічних екологічних прав. Метою статті є дослідження системи органів суб'єктивних публічних екологічних прав. Підкреслено, що реалізація суб'єктивного публічного права є неможливою без вчинення суб'єктом владних повноважень певних дій, певного обов'язку, реалізація якого має відбуватися в межах управлінської діяльності в активній формі. До системи суб'єктивних публічних прав віднесено право особи на власні дії; право особи вимагати від суб'єкта владних повноважень вчинення певних дій; право приватної особи вимагати надання публічних (зокрема, адміністративних) послуг; право на оскарження дій, бездіяльності та її результатів органів публічної адміністрації. Аргументовано, що об'єктивізація публічного екологічного інтересу пов'язується з його виникненням до моменту набуття повної правосуб'єктності учасником правовідносин та усвідомлення ним соціальної значущості ефективності його реалізації. Обґрунтовано доцільність розуміння під суб'єктивним публічним екологічним правом приватної особи визначену чинним законодавством можливість участі приватної особи у реалізації природоохоронної (екологічної) функції держави. Визначено, що змістом суб'єктивного публічного екологічного права є задоволення соціального інтересу у запобіганні виникненню надзвичайних екологічних ситуацій, забезпеченні раціонального використання природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, що своїм результатом має зростання рівня якості життя та здоров'я людини. Встановлено, що видами суб'єктивних публічних екологічних прав є право на вільний доступ до інформації про стан довкілля, право об'єднуватись у громадські природоохоронні формування, право одержання екологічної освіти тощо, а до системи органів у сфері реалізації та захисту суб'єктивних публічних екологічних прав належать органи загальної, спеціальної та міжгалузевої компетенції. Центральним органом державної влади у сфері суб'єктивних публічних екологічних прав є Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України як центральний орган виконавчої влади, а також його територіальні управління на регіональному рівні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

15

Кобрусєва, Є. А. "ОСОБЛИВОСТІ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО РОЗГЛДУ ТА ВИРІШЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СПРАВ ЩОДО РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА МИРНІ ЗІБРАННЯ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 6(35) (May 7, 2021): 96–100. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).697.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено дослідженню особливостей провадження щодо розгляду та вирішення адміністративних справ щодо реалізації права на мирні зібрання, адміністративно-правового забезпечення права на мирні зібрання. Проілюстровано аналіз судових рішень, оскільки законодавець наділив повноваженнями встановлювати обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання тільки суд, який може скористатися ними відповідно до Конституції України лише в інтересах національної безпеки і публічного порядку. У дослідженні наголошено на важливості забезпечення права на мирні зібрання та актуальності питання виконання судових рішень у разі відкриття проваджень щодо обмеження права на мирні зібрання, розгляд яких зараховано до компетенції суду. Географічно-політичне місце України у двигуні європейських перегонів великої політики диктує не зовсім простий (а подеколи й трагічний) шлях соціально-політичного руху соціуму громадян - брати безпосередню участь у вирішенні економічних та соціальних програм. Ураховуючи процеси становлення держави та тривалого реформування різних державних інституцій, свобода та право громадян на мирні зібрання ставить перед органами влади питання відповідності активності громадян у вирішенні своєї участі на державному та регіональному рівнях, відстоювання своїх інтересів шляхом вираження та донесення поглядів та незгоди до державних та місцевих структур влади. Постає питання законодавчого та практичного регулювання такого болісного питання, як відносини влади та суспільства, шляхом урегулювання проведення мирних зібрань та активних («без зброї») акцій впливу на державні установи різного рівня. Спираючись на міжнародний досвід урегулювання права на мирні зібрання, запропоновано шляхи підвищення ефективності механізму адміністративно-правового забезпечення права на мирні зібрання, які полягають у створенні внутрішньодержавного механізму контролю над дотриманням міжнародних стандартів прав та свобод людини, а також розвитку можливостей звернення до Європейського суду з прав людини, якщо та чи інша проблема не вирішена на національному рівні. Доведено, що навіть досить невелике коло чинних норм, що закріплені у законодавчих актах різного рівня, які гарантують забезпечення права на мирні зібрання, часто виявляють певну неузгодженість у змісті окреслених прав, особливо з позицій суб’єктів права на свободу мирних зібрань: Конституція України таким суб’єктом називає громадянина, а цивільне законодавство - фізичну особу. Доведено потребу у впровадженні міжнародних стандартів забезпечення права на мирні зібрання, насамперед стандартів європейської спільноти, що пов’язано з євроінтегра- ційними прагненнями України. Адже впровадження європейських стандартів і дотримання їх суб’єктами публічної адміністрації є однією з передумов інтеграції України в європейський правовий простір.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

16

Кобрусєв, Є. А. "ОСОБЛИВОСТІ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО РОЗГЛЯДУ ТА ВИРІШЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СПРАВ ЩОДО РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА МИРНІ ЗІБРАННЯ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 6(35) (May 11, 2021): 96–100. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).698.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено дослідженню особливостей провадження щодо розгляду та вирішення адміністративних справ щодо реалізації права на мирні зібрання, адміністративно-правового забезпечення права на мирні зібрання. Проілюстровано аналіз судових рішень, оскільки законодавець наділив повноваженнями встановлювати обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання тільки суд, який може скористатися ними відповідно до Конституції України лише в інтересах національної безпеки і публічного порядку. У дослідженні наголошено на важливості забезпечення права на мирні зібрання та актуальності питання виконання судових рішень у разі відкриття проваджень щодо обмеження права на мирні зібрання, розгляд яких зараховано до компетенції суду. Географічно-політичне місце України у двигуні європейських перегонів великої політики диктує не зовсім простий (а подеколи й трагічний) шлях соціально-політичного руху соціуму громадян - брати безпосередню участь у вирішенні економічних та соціальних програм. Ураховуючи процеси становлення держави та тривалого реформування різних державних інституцій, свобода та право громадян на мирні зібрання ставить перед органами влади питання відповідності активності громадян у вирішенні своєї участі на державному та регіональному рівнях, відстоювання своїх інтересів шляхом вираження та донесення поглядів та незгоди до державних та місцевих структур влади. Постає питання законодавчого та практичного регулювання такого болісного питання, як відносини влади та суспільства, шляхом урегулювання проведення мирних зібрань та активних («без зброї») акцій впливу на державні установи різного рівня. Спираючись на міжнародний досвід урегулювання права на мирні зібрання, запропоновано шляхи підвищення ефективності механізму адміністративно-правового забезпечення права на мирні зібрання, які полягають у створенні внутрішньодержавного механізму контролю над дотриманням міжнародних стандартів прав та свобод людини, а також розвитку можливостей звернення до Європейського суду з прав людини, якщо та чи інша проблема не вирішена на національному рівні. Доведено, що навіть досить невелике коло чинних норм, що закріплені у законодавчих актах різ ного рівня, які гарантують забезпечення права на мирні зібрання, часто виявляють певну неузгодженість у змісті окреслених прав, особливо з позицій суб’єктів права на свободу мирних зібрань: Конституція України таким суб’єктом називає громадянина, а цивільне законодавство - фізичну особу. Доведено потребу у впровадженні міжнародних стандартів забезпечення права на мирні зібрання, насамперед стандартів європейської спільноти, що пов’язано з євроінтегра- ційними прагненнями України. Адже впровадження європейських стандартів і дотримання їх суб’єктами публічної адміністрації є однією з передумов інтеграції України в європейський правовий простір.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

17

Deneha, O. "ПРОБЛЕМИ ПОНЯТІЙНО-КАТЕГОРІАЛЬНОГО АПАРАТУ ДЕРЖАВИ ЯК СУБ’ЄКТА ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ." Juridical science 1, no. 5(107) (April 3, 2020): 246–51. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-1.30.

Full text

Abstract:

В Україні обов’язок щодо організації та надання населенню соціального забезпечення покладено на державу, адже у статті 3 Конституції України встановлено, що саме держава бере на себе виконання соціально-забезпечувальної функції, а соціальне забезпечення населення є складовою спрямованості держави на захист прав і свобод громадян та надання їм відповідних гарантій. Функціонування в України системи органів, які представляють державу у соціальному забезпеченні, прийняття системи нормативно-правових актів соціального законодавства, піклування Української держави про потерпілих від нещасного випадку на виробництві, осіб з інвалідністю, безробітних, пенсіонерів, осіб, які втратили годувальника, а також інших категорій населення, які зазнали негативного впливу соціальних ризиків, свідчать про те, що наша держава рухається у даному напрямку. Євроінтеграція в Україні призвела до реформування соціального захисту населення і, відповідно, збільшення повноважень суб’єктів права соціального забезпечення. Це відповідно до стандартами Ради Європи та Європейського Союзу про те, що соціальне забезпечення включено до системи, яка включає, окрім соціального забезпечення (через соціальне страхування), інші форми захисту, що передбачені суб’єктом право на забезпечення, зокрема державну соціальну допомогу, а також спеціальний та унікальний (додатковий) соціальний захист для певних категорій населення. Зроблено висновок, що ключова проблема на сьогодні являє собою відсутністю чіткого розуміння, яким чином держава реалізує свою компетенцію у соціальному забезпеченні. Встановлено, що вітчизняні дослідники, аналізуючи дане питання, переважно виділяють різні переліки органів, які представляють державу у соціальному забезпеченні, тому нами здійснено систематизацію існуючих підходів. У процесі аналізу проблем правового регулювання діяльності держави як суб’єкта права соціального забезпечення в умовах євроінтеграції України, ми прийшли до висновку, що у основі кожної із них перебуває недосконалість чинного законодавства: воно є застарілим, перенасиченим нормативно-правовими актами, неадаптованим до європейських стандартів, суттєво відрізняється від соціального законодавства європейських держав. Нами встановлено, що найбільш оптимальним шляхом для вирішення існуючих проблем є систематизація соціального законодавства України. Також запропоновано ратифікувати ряд європейських соціальних стандартів і тим самим завершити процес адаптації вітчизняного соціального законодавства до соціального законодавства Європейського Союзу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

18

Манжосова, О. В. "Проблеми реалізації приватних прав в умовах глобальної цифровізації." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28 (July 26, 2021): 89–96. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i0.700.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто проблеми, що пов'язані із необхідністю переосмислення усталених концепцій основоположних прав особи у зв'язку з глобальною цифровізацією всіх сфер суспільного життя. Проаналізовано зміст поняття прав людини четвертого покоління та відзначено існування наукової дискусії у цій сфері, яка стосується звуженого тлумачення цієї категорії прав, та обмеженість тільки «соматичними» правами, зокрема правом на самогубство, евтаназію, зміну статі, заборону клонування та генетичних експериментів над людиною, або розширеного тлумачення, яке, окрім визначених прав, включає ще низку інформаційних прав, прав, пов'язаних із віртуальною реальністю, екологічних прав тощо. Обгрунтовано, що виокремлення інформаційних і зокрема віртуальних прав більшістю дослідників не заперечується. Зокрема, відзначається, що значення доступу до Інтерне-ту суттєво зросте та буде визнане основним правом людини в найближчі роки, а його придушення або обмеження нині визнається перешкодою для існування громадянського суспільства та вільного політичного дискурсу, що буде мати негативні наслідки для решти основоположних прав людини. Незважаючи на виокремлення та вагоме значення права на вільний доступ до Інтернету, найбільш прийнятним видається твердження, згідно з яким Інтернет є технологією, яку потрібно розглядати як сприяння основоположним правам, а не як окреме право. Тобто право на доступ до Інтернету є цінним не саме по собі, а як «можливість», засіб реалізації інших основоположних прав, наприклад свободи вираження поглядів, права на освіту, доступ до інформації тощо. Відзначено, що специфіка мережі Інтернет створює можливості і для порушення основоположних прав і свобод. Так, право на свободу думки та вираження поглядів, яке реалізуються за допомогою мережі Інтернет, може конкурувати з правом на приватність. У статті проаналізовано зміст права на приватність як особистого немайнового блага, що забезпечує автономію особистості, особисту недоторканість і таємницю у всіх сферах приватного життя і особливості його реалізації в умовах глобальної цифровізації суспільства. Беззаперечним є той факт, що саме існування мережі Інтернет створює значну кількість викликів конфіденційності та праву на приватність, проте у сучасних реаліях цифрової епохи забезпечення основоположних прав і свобод повинне бути опосередковане дотриманням справедливого балансу між правом на вільне вираження поглядів та обмін інформацією як офлайн, так і онлайн та повагою до права на приватність.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

19

Іншин, М. І. "ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРАВ СУДДІВ ЯК ПЕРЕДУМОВА ЇХ СОЦІАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ." Juridical science, no. 2(104) (July 15, 2021): 535–43. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.60.

Full text

Abstract:

Актуальність статті полягає в тому, що правова держава створюється та існує за допомогою функціонування судової влади, через яку реалізовується принцип законності, верховенства права в державі, здійснюється захист прав та свобод громадян. Належна реалізація суддями своїх прав та обов’язків в рамках здійснення правосуддя є особливим показником, який дозволяє відносити державу до правової, цивілізованої, розвиненої. Разом із тим, в умовах, коли суддя піддається як прямому тиску, так і опосередкованому, неможливо говорити про соціальну безпеку суддів, а так само неможливо розраховувати на задоволення євроінтеграційних прагнень українського народу. В статті сформульовано актуальну наукову думку щодо впливу забезпечення соціальних прав суддів на рівень їх соціальної безпеки. Підкреслено, що соціальні права суддів окреслюють рівень цивілізованості суспільства; забезпечуються за рахунок Державного бюджету; рівень їх забезпечення відображає рівень гарантування самостійності суддів та їх незалежність; вони не можуть бути скасовані чи звужені без відповідної компенсації; регламентуються наддержавними організаціями на універсальному та регіональному міжнародному рівні та державою на національному рівні. У разі, якщо соціальні права недостатньо захищені та забезпечені в державі, робиться висновок, що така держава неспроможна: забезпечити та захистити гідний рівень соціальної безпеки суддів та інших громадян; задовольнити власні євроінтеграційні прагнення та паралельно збільшити рівень національної безпеки, який також є важливою обставиною забезпечення належної міри соціальної безпеки суддів та усіх інших громадян. Зроблено висновок, що забезпечення належного рівня незалежності суду та самостійності діяльності суддів у будь-якій державі є результатом низки соціально-правових, економічних, політичних і культурних чинників, особливе місце серед яких займає забезпечення державою високого рівня соціальної безпеки суддів. У свою чергу соціальна безпека також є результатом низки чинників, однак, вирішальне значення у формуванні належного рівня соціальної безпеки працівника має ефективне функціонування правового механізму забезпечення соціальних і трудових прав суддів. Ця позиція підтверджується концептуальною сутністю та юридичною природою цих прав, що вказують на те, що суддя не може характеризуватись в якості працівника, що існує в межах належного рівня соціальної безпеки, коли його трудові і соціальні права не будуть: 1) якісно регламентовані у чинному законодавстві; 2) забезпечені та захищені на міжнародному та національному рівні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

20

Тимошенко, М. "Проблеми застосування адміністративно-господарських санкцій щодо суб’єктів надання освітніх послуг." Юридичний вісник, no. 6 (February 17, 2021): 201–6. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2046.

Full text

Abstract:

У статті з урахуванням специфіки діяльності закладів вищої освіти (далі - ЗОВ) з використанням аналізу соціальної сутності та призначення вищої освіти проаналізовано підходи до застосування адміністративно-господарських санкцій щодо ЗОВ. При цьому враховано і проблеми забезпечення права людини на вищу освіту, гарантованого Конституцією України. Намагаючись уточнити суть і правову природу конституційного права на вищу освіту, автор вважає, що в процесі застосування санкцій щодо ЗОВ мають бути забезпечені права студентів на продовження навчання, отримання вищої освіти. Важливим тут є також врегулювання процедури вирішення цих питань, з'ясування обсягів фінансових розрахунків у разі навчання студентів на платній основі, що сприятиме з'ясуванню співвідношення права на вищу освіту та інших соціальних, економічних та культурних прав. Доведено чіткий соціально-правовий взаємозв'язок реалізації права на вищу освіту і формування розгалуженої мережі ЗВО, застосування державою санкцій щодо яких вважається важливим засобом забезпечення виконання організаційно-господарських зобов'язань та інструментами гарантування прав і законних інтересів суб'єктів господарювання, не може сприйматися з позицій репресивних заходів держави, а з точки зору забезпечення умов й усунення перешкод у формі порушень загальнообов'язкових правил, які стають на шляху якісного розвитку соціально-економічних відносин та гарантування права на вищу освіту в Україні. Означені проблеми розглядаються на фоні аналізу застосування щодо ЗОВ такої санкції, як позбавлення, анулювання ліцензії на освітню діяльність. На підставі дослідження зроблено висновок, що визначені законом види господарсько-правових санкцій підлягають застосуванню до ЗВО як до суб'єкта господарювання в разі вчинення ним господарського правопорушення. Оскільки правовий механізм регулювання господарсько-правової ЗВО відповідальності не має на сьогодні завершеного й комплексного характеру, вносяться пропозиції щодо забезпечення принципу системності правового регулювання освітніх відносин та системності права.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

21

Рябчинська, А. "Право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язання: поняття та юридична природа." Юридичний вісник, no. 5 (December 16, 2020): 213–19. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i5.2023.

Full text

Abstract:

У статті досліджується поняття забезпечувального права власності. Висвітлюються різні погляди науковців і аналізуються положення національного цивільного законодавства, що регулює право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов'язання. Обґрунтовується фідуціарна природа забезпечувальної передачі права власності. З'ясовано, що забезпечувальна сутність довірчої власності як способу забезпечення виконання зобов'язання полягає в набутті довірчим власником права довірчої власності на передане в довірчу власність майно для забезпечення виконання зобов'язання боржником і поверненні останньому права власності на об'єкт довірчої власності після належного виконання боргового зобов'язання на користь кредитора. Пропонується авторське визначення довірчої забезпечувальної власності. Доведено, що за своєю юридичною природою право довірчої забезпечувальної власності є речовим, непосесорним і неак-цесорним способом забезпечення виконання зобов'язання: речовий характер передбачає задоволення майнових інтересів довірчого власника за рахунок переданого в довірчу власність майна, щодо якого він набуває речово-правового титулу (право довірчої власності); наділення правом фактичного володіння та користування об'єктом довірчої забезпечувальної власності довірчого засновника (боржника) свідчить про непосесорний характер забезпечувальної власності; неакцесорність зумовлена дійсністю договору про встановлення права довірчої забезпечувальної власності незалежно від дійсності основного забезпеченого зобов'язання, а також відсутністю залежності між припиненням правовідносин забезпечувального права власності та припиненням боргових правовідносин.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

22

Гайдамака, В. "Соціальне право: проблеми визначення." Юридичний вісник, no. 3 (October 8, 2020): 286–92. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1953.

Full text

Abstract:

Актуальність дослідженняфеномену соціального права є беззаперечною, оскільки від розвиненості і досконалості цієї комплексної галузі права безпосередньо залежить ефективність функціонування сучасної демократичної, соціальної правової держави, солідарність і стабільність суспільства, ступінь гарантованості соціально-економічних прав людини. Ступінь цивілізованості сучасних держав оцінюється з позиції оцінки ступеня розвиненості і юридичної досконалості соціального права. Автор обґрунтовує зв'язок соціального права як елемента системи права з соціальними правами, які належать до другого покоління прав людини і характеризуються тим, що для їх реалізації потрібні позитивні дії контрагентів-носіїв цих прав, зокрема держави. З огляду на різноманіття наукових позицій стосовно розуміння соціального права у статті авторка робить спробу систематизувати погляди сучасних вітчизняних юристів з цього питання і визначити співвідношення понять «соціальне право», «соціальний захист» і «право соціального забезпечення» та їх взаємовплив; намагається визначити коло відносин, які складають предмет правового регулювання соціального права. У статті з позиції системної методології аналізується місце соціального права в системі національного права. Авторка зазначає, що дискусії щодо визнання соціального права самостійною галуззю насамперед пов'язані з унікальністю предмета правого регулювання. Відокремлення комплексів норм трудового, цивільного, фінансового таадміністративного права в систему соціального права переслідує очевидну мету - забезпечити системність функціонування правового механізму реалізації соціальних прав людини і громадянина, закріплених на конституційному рівні, оскільки ефективна реалізації соціальних прав здебільшого залежить від досконалості їх конкретизації на рівні нормативно-правових актів.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

23

Deneha, O. "МІСЦЕ ДЕРЖАВИ СЕРЕД ІНШИХ СУБ’ЄКТІВ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ." Juridical science, no. 6(108) (April 4, 2020): 305–13. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.37.

Full text

Abstract:

Актуальність статті полягає в тому, що загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, організаціях, установах, незалежно від їх форм власності та господарювання чи у фізичних осіб та особи, які забезпечують себе роботою самостійно, громадяни – суб’єкти підприємницької діяльності. Їх взаємодія із державою відбувається наступним чином – застраховані особи та їх роботодавці вносять кошти до відповідних фондів, і як наслідок наділяються правом на отримання матеріального забезпечення або соціальних послуг у разі настання страхових випадків. Таким чином, держава та застраховані особи співвідносяться як суб’єкт, який бере участь в управлінні страховими фондами, та суб’єкт, який здійснює внески та розраховує на надання матеріального захисту у разі настання страхових випадків. Так, стаття присвячена дослідженню місця держави серед суб’єктів права соціального забезпечення. Говорячи про соціальне забезпечення як місце серед інших субєктів права, ми вважаємо за доцільне розглядати, соціальний захист, власне, є системою (системою організаційних, юридичних, економічних і фінансових заходів, спрямованих на подолання несприятливих наслідків соціальних ризиків за рахунок не заборонених законом джерел фінансування, а також на їх профілактику); Україні притаманна своя система соціального захисту (яка формується завдяки існуванню різних організаційно-правових форм соціального захисту); крім цього, в межах такої системи можна виділити свої підсистеми, які притаманні її структурним одиницям. Сутність участі держави в праві соціального забезпечення шляхом надання компетенції даному органу полягає у соціальному забезпеченні безробітних осіб та у вчиненні заходів щодо зайнятості таких індивідів. Зайнятість громадян є нагальною потребою українського суспільства та передумовою економічного зміцнення держави. Вона надає можливість громадянам своє працею набувати необхідних для життєдіяльності ресурсів. Безробітні особи позбавлені можливості забезпечувати себе особисто, тому така участь держави у праві соціального забезпечення є одним із найважливіших напрямків. Сутність держави як суб'єкта права соціального забезпечення проявляється у наступних аспектах: 1) формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері соціального забезпечення й координація дій суб’єктів з метою підтримання зв’язків між ними; 2) наданні соціальної допомоги особам, які не здатні себе забезпечити; 3) зборі внесків, призначенні, перерахунку та виплат відповідних форм допомоги; 4) створенні спеціальних суб’єктів, які не виконують функції держави, проте сприяють здійсненню соціального обслуговування населення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

24

Щербанюк, Оксана. "Індивідуальна конституційна скарга як засіб забезпечення конституційної демократії." Право України, no. 12/2018 (2018): 77. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-077.

Full text

Abstract:

Принциповим для кожної структури влади є повновладдя народу (ч. 2 ст. 5 Конституції України). З метою реалізації цього положення для забезпечення права на справедливий суд, конституційно-правовою реформою в частині правосуддя від 2 червня 2016 р. був запроваджений інститут конституційної скарги. Зокре ма, відповідно до ст. 1511 Конституції України громадяни та юридичні особи можуть звертатися до Конституційного Суду України (КСУ) з конституційними скаргами щодо конституційності законів України за умови, що автор клопотання вважає застосований в остаточному судовому рішенні закон таким, що суперечить Конституції України. Конституційна скарга може бути подана, якщо всі національні засоби правового захисту вичерпані. Для судової влади і судочинства зміни до ст. 55 Конституції України відкрили шлях формування нового конституційно-правового світогляду у відносинах вирішення принципово нових завдань суддів у застосуванні міри верховенства права особи в конфліктах із законами. У ситуаціях порушення законами прав і свобод людини критерієм загального блага є “конституційна скарга”. При цьому у пошуках права суд повинен ґрунтуватися на двох засадах – верховенстві права та справедливості. У таких умовах важливу роль відіграватиме суб’єктивний угляд судді, зумовлений різними підходами до пізнання принципів права, конституційних цінностей, які впливають на його світогляд у конкретній судовій справі. Тому концептуальними обмеженнями суддів у пошуку властивостей права при прийнятті рішень за конституційними скаргами мають бути справедливість та соціальна користь. Актуальність цієї статті та перспективи подальшого дослідження теми вбачаються у її своєчасності, адже саме конституційна скарга обумовлює справедливий судовий розгляд і дотримання права доступу до правосуддя згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Метою статті є аналіз сформованих у доктрині конституційного права (з урахуванням теоретичних і практичних аспектів) підходів до розуміння сутності консти туційної скарги, аналіз міжнародного європейського досвіду функціонування консти туційної скарги для вироблення цілісного уявлення про інститут індивідуальної конституційної скарги в системі гарантій прав та свобод людини, а також викладення власного бачення вдосконалення цього інституту. Встановлено, що конституційна судова практика щодо конституційних скарг повинна стати потужним інструментом формування права, розвитку його на засадах справедливості й загального блага для громадян та органів публічної влади. Це прояв нового феномена “живого права”. Визначено, що для функціонування теорії живої конституції потрібна низка передумов, зокрема: наявність суду, який здійснює конституційний контроль; існування ускладненої процедури внесення змін до консти туції, яка не дозволяє без ускладнень вносити в неї зміни та доповнення, що і ставить питання про необхідність оживлення такої конституції; наявність довіри населення до судової влади; заняття суддівських посад сильними, самостійними, активними суддями, які готові творчо розвивати конституційне право шляхом розширювального тлумачення конституції. Автор доходить висновку, що конституційна скарга громадян через реформу судової влади 2016 р. стала базовим елементом правового життя, підтвердженням пріоритету прав і свобод людини перед будь-яким законом, який їх обмежує, має примусити владу до самообмеження і врахування конституційних цінностей.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

25

Віткова, В. С. "СИСТЕМА ГАРАНТІЙ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ." Знання європейського права, no. 2 (June 29, 2021): 30–33. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.199.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено проблемі гарантування конституційного права людини на інформацію в Україні. Роль інформації (як первинної, так і вторинної) в житті сучасної людини важко переоцінити, адже інформація є фундаментом для більшості процесів, що відбуваються в державі та в усіх сферах суспільного життя; невід’ємним складником конституційного права на свободу думки та слова, а право на інформацію недаремно розглядають у вітчизняній конституційно-правовій науці як засіб забезпечення та захисту інших груп прав людини й громадянина (громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних тощо). Для того щоб конституційнеправо на інформацію ефективно та повністю реалізовувалось, необхідне створення та функціонування всієї сукупності умов, факторів, засобів та способів забезпечення й реалізації зазначеного права, які, будучи згрупованими за певними логічно обумовленими критеріями, складають систему гарантій конституційного права на інформацію. У статті розглянуто поняття гарантій права на інформацію; зазначено, що система гарантій конституційногоправа на інформацію поділяється на дві групи, такі як загальні та юридичні. Загальні гарантії права на інформацію класифікуються за основними сферами суспільного життя на політичні, економічні, соціальні та культурнігарантії. Юридичні (або спеціальні гарантії) доцільно розділити на нормативно-правові гарантії (які включаютьвідповідні норми Конституції України, міжнародних актів та інших чинних нормативно-правових актів України) та інституційно-організаційні гарантії (систематична організована діяльність системи інституцій, до повноважень яких належить сприяння громадянам у реалізації прав і свобод, їх забезпечення та охорона). Система гарантій конституційного права на формацію не є статичною, вона характеризується помірним ступенем динамічності, на який впливає низка об’єктивних факторів розвитку державного й суспільного життя.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

26

МІХАЙЛІНА, Тетяна, and Богдана ДОВГАНЬ. "ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ РИЗИКІВ ВИЗНАННЯ ПРАВА НА МОДЕРНІЗАЦІЮ ТІЛА ЛЮДИНИ." Law. State. Technology, no. 4 (January 10, 2022): 9–15. http://dx.doi.org/10.32782/lst/2021-4-2.

Full text

Abstract:

Метою наукової статті є доктринальний аналіз можливості поповнення переліку прав людини правом на модернізацію тіла людини та здійснення теоретико-правового дослідження ризиків реалізації такого права. Методологія дослідження базується на використанні системного, діалектичного методів, методу екстраполяції, кібернетичного та синергетичного методів, формально-юридичного методу, а також методу правового моделювання. Охарактеризовано можливе місце права на модернізацію тіла людини в міжнародному праві (як елемент Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини від 1997 р.) з урахуванням ризиків, які потрібно враховувати при подальшій легалізації такого права (у випадку, якщо міжнародною спільнотою буде визнана доцільність його правового закріплення). Досліджено Маніфест трансгуманістів як одне з першоджерел фактичного закріплення модерного права. Проаналізовано шляхи впливу права на модифікацію тіла на право свободи людини. Сформовано базові правила, яких варто дотримуватися, якщо ідеться про досягнення абсолютної свободи в контексті реалізації права на модернізацію тіла людини, аби уникнути/знизити рівень небезпеки, яку несе технологічний прогрес, пов’язаний зі штучним інтелектом, для прав людини. Це такі правила: 1) право на свободу є беззаперечним, але воно також має межі, якщо йдеться про свободу інших; 2) обсяг свободи дорівнює обсягу відповідальності; 3) право на свободу в аспекті права на модернізацію тіла може бути реалізованим за умови, що особа ознайомлена з можливими ризиками експериментів, з власної волі погоджується на них, усвідомлює наслідки для себе та інших; 4) має бути чіткий поділ відповідальності тих, хто здійснює експеримент, та тих, хто погоджується на цей експеримент, що можливий шляхом чіткої регламентації правил поведінки в процесі злиття людини та ШІ, а також у разі максимального забезпечення відсутності двоякого трактування цих норм. Виокремлено ризики реалізації права на модернізацію тіла (можливого виходу штучного інтелекту з-під контролю людини, втручання в медико-технологічні експерименти третіх осіб) та шляхи їх уникнення: 1) передбачити здатність вимкнути ШІ; 2) забезпечити створення резервних систем захисту; 3) створити механізми правового та технічного захисту від втручання сторонніх осіб в експеримент з модернізації тіла людини.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

27

Завальнюк, І. В. "Еволюція концепції «справедливий суд» у конституційно-правовій доктрині." Прикарпатський юридичний вісник, no. 4(33) (November 18, 2020): 3–5. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4.613.

Full text

Abstract:

Концепція справедливого суду почала використовуватись у праві відносно недавно. З початку її появи у XVIII столітті, зазнавши змістовної трансформації, концепція справедливого суду в сучасному розумінні почала втілювати в собі головну ідею - дотримання прав сторони в ході судового розгляду (в тому числі права на розумні строки розгляду, право на неупередже-ний суд, право на залучення і допит свідків тощо) лише у другій половині ХХ століття. Право на справедливий суд виступає необхідною передумовою забезпечення та належної реалізації всіх інших прав людини і громадянина. Аргументується, що витоки концепції справедливого суду слід шукати ще у праві Давнього Риму. Висувається теза, що власне поняття «справедливість» знаходиться в нерозривному діалектичному взаємозв'язку з поняттям «закон». Виявлено, що концепція справедливого суду («fair trial») походить з англосаксонського права і була вперше використана як характеристика судового процесу ще у XVIII ст. Однак на той час вона була в значному ступені суб'єктивною та характеризувалась фрагментарністю і малозастосованістю. Відзначається, що вперше в міжнародних документах концепція справедливого суду знайшла своє втілення наприкінці 1940-х років, а першим таким документом стала Загальна декларація прав людини 1948 р., в наступні роки отримавши суттєве змістовне розширення і розвиток. Водночас активно почала застосовуватись формула Радбруха, що досить часто використовувалась у судовій практиці Федеральної Республіки Німеччина. Підсумовується, що, попри те, що концепція справедливого суду в умовах сучасної державно-правової дійсності вже давно є певним «золотим стандартом» правосуддя, вона є динамічною і постійно розвивається та змінюється, а сучасне розуміння права на справедливий суд не є остаточно визначеним ані в міжнародному, ані в національному законодавстві.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

28

О. А. Любчик. "ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МЕДИЧОЇ ДОПОМОГИ В УКРАЇНІ." Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 2, no. 90 (August 26, 2020): 205–15. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.90.205-215.

Full text

Abstract:

У статті досліджуються особливості та проблеми забезпечення українською державою права на медичну допомогу людині та громадянину України. Досліджуються конкретні нормативні акти, які протирічать Конституції України та рішенням Конституційного Суду України, запроваджують «медичну реформу», яка суттєво звужує право на медичну допомогу та завдає населенню України великої шкоди у сфері реалізації права на здоров’я та життя. Надаються конкретні пропозиції щодо усунення негативного впливу цих нормотворчих тенденцій та обґрунтовується теза про необхідність повернення до соціальних стандартів в Україні щодо забезпечення ефективного та прозорого забезпечення права на медичну допомогу, здоров’я та життя громадян України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

29

Галкін, В. Л. "Пенсійне забезпечення внутрішньо переміщених осіб в аспекті конституційного обов’язку держави." Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 1, no. 93 (March 30, 2021): 25–34. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.93.25-34.

Full text

Abstract:

За результатами здійсненого дослідження в статті запропоновано визначення поняття пенсії. Вивчено особливості правового статусу внутрішньо переміщеної особи через призму пенсійних відносин, а також здійснено ґрунтовний аналіз особливостей права на пенсійне забезпечення внутрішньо переміщених осіб в аспекті конституційного обов’язку держави. Зауважено, що право пенсійного забезпечення внутрішньо переміщених осіб належить до фундаментального конституційного права на соціальний захист, а тому закони та підзаконні акти, які будь-яким чином обмежують право на пенсію громадян, котрі перемістилися з тимчасово окупованої території, є такими, що суперечать нормам Конституції України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

30

СЛОБОДЯНЮК, ПАВЛО. "Захист прав людини від злочинних посягань – новий доктринальний підхід." Право України, no. 2018/05 (2018): 196. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-05-196.

Full text

Abstract:

Конституцією України закріплено норму, згідно з якою кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, та встановлено, що ці права і свободи захищаються судом. Це положення розкрите у ряді рішень: у Європейській конвенції щодо відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів (24 листопада 1983 р.) стосовно необхідності відшкодування потерпілому шкоди, що не тільки полегшить, наскільки це можливо, травму і страждання, яких він зазнав, а також припинить соціальний конфлікт, спричинений злочином; у рішеннях Конституційного Суду України (25 листопада 1997 р., 23 травня 2001 р.) щодо удосконалення законодавства стосовно розвитку та розширення судового захисту прав і свобод людини. Метою статті є аналіз окремих проблем, пов’язаних із забезпеченням прав людини від злочинних посягань у контексті нових доктринальних підходів у межах кримінально-правових відносин. Звернено увагу на прогалини у конституційному, кримінальному і процесуальному законодавстві України, які регулюють правовідносини судового оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів досудового розслідування і прокуратури з боку громадян, права і свободи яких порушуються злочином. Обґрунтовано, що права потерпілих від злочину осіб повинні максимально можливо захищатися уже на стадії досудового розслідування кримінального провадження, тобто до розгляду судом кримінальної справи по суті та захисту судом прав потерпілого. Пропонується доктринальне вирішення проблеми поняття потерпілого шляхом визнання його не тільки стороною кримінального провадження, а й суб’єктом кримінально-правових відносин, завдяки чому зміниться погляд на правову природу відносин щодо забезпечення її прав і свобод. Доведено, що людина, яка потерпіла від злочину, перебуває за рамками кримінально-правового відношення “держава злочинець”. Водночас як жертва злочинного посягання людина не залишається взагалі поза межами правовідносин. Кожна людина, яка перебу до ст. 3 Конституції України держава відповідає перед кожною людиною за свою діяльність та має обов’язок перед людиною утверджувати і забезпечувати її права і свободи. Кожна людина має право на захист державою її прав і свобод від злочинних посягань на них, а також на відновлення порушеного злочином права або компенсацію завданої правам людини шкоди. Тому особа, що потерпіла від злочину, перебуває з державою у конституційно-правових відносинах, в рамках яких для держави виникають обов’язки щодо забезпечення особі права на захист, відновлення порушених злочинним посяганням прав, компенсацію завданої шкоди. У зв’язку із цим немає потреби змінювати потерпілу від злочину особу в суб’єкта кримінально-правових відносин, які виникають з приводу скоєння злочину між державою та злочинцем, а не з приводу наслідків злочину, які можуть мати місце, а можуть і не виникнути. Пропонується запровадити презумпцію правоти потерпілого, як противагу презумпції невинуватості, що не суперечитиме таким засадам судочинства, як “рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом” та “змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості” (ст. 129 Конституції України, статті 10, 22 Кримінального процесуального кодексу України). В умовах сучасного реформування кримінального процесуального законодавства необхідні концептуальні зміни з тим, аби потерпілий від злочину набув статусу фігури номер один у кримінальному провадженні. Врешті, одним із правових наслідків вчинення злочину має стати реальне, повне і швидке відновлення справедливості в інтересах потерпілого, територіальної громади та держави в цілому.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

31

ХОХУЛЯК, В’ЯЧЕСЛАВ. "Рішення Верховного Суду як правова форма забезпечення єдності судової практики розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів." Право України, no. 2020/04 (2020): 164. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-04-164.

Full text

Abstract:

Визначення правової форми забезпечення єдності судової практики, роль і значущість рішень Верховного Суду як ефективного інструменту у забезпеченні єдності судової практики при розгляді справ залишається предметом гострих наукових дискусій та потребує детального і всебічного дослідження. Незважаючи на велику кількість праць, присвячених дослідженню різних аспектів визначення рішень Верховного Суду як правової форми забезпечення єдності судової практики, необхідно констатувати, що у юридичній літературі так і не сформовано усталеного, єдиного підходу до розуміння їх суті і значущості. Метою статті є розкриття значення рішень Верховного Суду як правової форми забезпечення єдності судової практики розгляду окремої категорії справ, а саме – справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів. Встановлено, що забезпечення єдності судової практики як форми реалізації юридичної визначеності – невід’ємного елементу принципу верховенства права є однією з ключових цілей рішень Верховного Суду. Забезпечення єдності судової практики розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів як складової принципу верховенства права виступає універсальною гарантією захисту публічних і приватних інтересів: з одного боку, її практична реалізація обмежує дискретний розсуд податкових органів, не допускає можливості його переростання в адміністративне свавілля, а з другого – перешкоджає здійсненню приватними особами – платниками податків протиправних діянь і набуття необґрунтованої податкової вигоди. Невизначеність у податковому праві, навпаки, може призвести як до порушень прав і законних інтересів приватних осіб з боку держави, так і до ухилень – свідомих або ненавмисних – від належного виконання платниками податку податкового обов’язку. Впровадження законодавцем нормативної конструкції “допускаються лише ті види касаційних скарг, що передбачені законом” щодо підстав допуску касаційних скарг до розгляду у Верховному Суді загалом є прогресивним кроком, щонадає рішенням Верховного Суду функціональної спроможності набути якостей ефективної правової форми забезпечення єдності судової практики.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

32

Крусян, А. "Актуальні проблеми права інтелектуальної власності в Україні." Юридичний вісник, no. 4 (February 5, 2020): 21–29. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.939.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена конституційно-правовому аналізу актуальних проблем права інтелектуальної власності в Україні. Обґрунтовано, що право інтелектуальної власності в суб’єктивному сенсі можна розглядати як конституційно визначене та гарантоване державою право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. За своєю юридичною природою право інтелектуальної власності є конституційним (основним) правом людини.Визначені конституційні основи права інтелектуальної власності та аргументовані пропозиції щодо їх удосконалення через внесення відповідних змін до Конституції України. Зокрема, аргументується, що, відповідно до міжнародних стандартів у сфері права інтелектуальної власності та спрямованості конституційно-правових перетворень в сучасній Україні на утвердження та забезпечення конституційно-правової свободи людини, необхідним є внесення змін до статей 41 та 54 Конституції України. Зазначено, що юридико-правовий механізм захисту прав інтелектуальної власності в України, який складається з нормативної та інституціональної частин, потребує свого суттєвого покращення. Адже, незважаючи на певні досягнення у сфері законодавчого забезпечення правової охорони інтелектуальної власності, недосконалість законодавства у цій сфері є одним із найголовніших факторів, що перешкоджають створенню в Україні ефективного механізму (його нормативної частини) захисту прав інтелектуальної власності. Акцентована увага на тому, що важливе місце у механізмі захисту права інтелектуальної власності займають органи судової влади. У сучасних умовах значними інноваціями у цьому напрямку є запровадження в Україні інституту конституційної скарги та створення спеціалізованого суду, що має посилити механізм судового захисту прав інтелектуальної власності. Визначені недоліки щодо утворення, формування та функціонування Вищого суду з питань інтелектуальної власності. Проаналізовані шляхи вирішення проблем щодо інституціональної частини механізму захисту інтелектуальної власності, зокрема, які пов’язані з запровадженням єдиного спеціалізованого суду з питань інтелектуальної власності.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

33

Китайгородська, В. В. "ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ПРАВА ЛЮДИНИ НА ПРАЦЮ." Прикарпатський юридичний вісник 1, no. 3(28) (March 16, 2020): 161–65. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).341.

Full text

Abstract:

З моменту виникнення держави, яка бере на себе право регулювати взаємовідносини суб’єктів всередині її території, виникло питання про реалізацію громадянами права на працю. Виникло питання про відповідальність держави перед людиною як громадянином цієї держави. У даній статті було розглянуте питання стосовно того, що однією з найважливіших ознак правової держави, розвинутої демократії є реальне забезпечення прав людини і громадянина загалом та права на працю зокрема. Також були досліджені гарантії прав і свобод людини і громадянина, які є основними умовами, способами і засобами, за допомогою яких кожна особа має можливість реалізувати свої права. Проаналізовано чинне законодавство України з питань права на працю. Досліджено правове регулювання права на працю у міжнародних правових актах. Проаналізовано наукові праці вчених та зроблено висновок,що право на працю – це одне з важливих соціально-економічних прав людини й громадянина, гарантоване міжнародно-правовими актами та Конституцією України, яке дає можливість кожному заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Зроблено висновок про те, що право на працю не є суб’єктивним правом людини. Автор стверджує, що держава повинна створювати робочі місця для своїх громадян, організовувати можливість працівникам перенавчатися на інші спеціальності, професії, але громадянин не має права вимагати від держави надання йому праці. Саме цей підхід до права на працю людини ми бачимо в багатьох державах Європи. Зроблено висновок про те, що право на працю є комплексною правомочністю громадянина. Воно включає в себе низку інших прав, зокрема право на свободу праці, право на безпечні умови праці, право на рівні умови праці тощо.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

34

Кононець, В. П. "ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ АДМІНІСТРАТИВНО – ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИМУСОВОГО ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ." Juridical science, no. 2(104) (July 15, 2021): 166–75. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.20.

Full text

Abstract:

Актуальність статті полягає в тому, що з боку держави вимагаються лише дії щодо гарантування прав та відтворення порушеного права. Зазначений механізм включає елементи, які сприяють створенню умов для здійснення свобод, охорону і захист їх від правопорушень, участь у відтворенні порушеного права людини. Аналіз джерельної основи державного управління у сфері виконання судових рішень судами та іншими установами показує, що, як правило, в контексті правоохоронних процедур представники права та практики здебільшого розглядають усі аспекти державного управління. У той же час не було проведено всебічного аналізу виконання рішень як явища державного управління та аналізу форм і методів державного управління, а отже, удосконалень у сфері державного управління в галузі правозастосування примусового виконання судових рішень. Акцентується увага, що в сучасній науковій юридичній літературі відсутній єдиний підхід до розуміння адміністративно-правового механізму забезпечення примусового виконання судових рішень, його складових еле- ментів та предмету. Оскільки найчастіше, в теорії адміністративного права, до елементів структури адміністративно-правового механізму ре- гулювання суспільних відносин зараховують норми права, що регулюють- ся управлінські суспільні відносини, адміністративно-правові відносини, а також правозастосовна практика у зазначеній сфері. Зауважимо, що у теорії права розрізняють механізм правового регулювання, механізм реалізації прав і свобод та механізм забезпечення реалізації прав і свобод людини. Крім механізму реалізації конституційних суб’єктивних прав і свобод, має значення механізм забезпечення реалізації цих прав. Такий механізм є складовою механізму реалізації суб’єктивних прав та свобод людини. Акцентуємо увагу, що механізм забезпечення виконання судових рішень, є невід’ємною складовою реалізації конституційних прав громадян, коли є необхідність втручання держави та органів влади у процес реалізації прав громадян на справедливий суд та гарантії судочинства на виконання судового рішення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

35

Л., Галкін В., and Котова Л. В. "ПРОБЛЕМА ЛЕГІТИМАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ, ВИДАНИХ ОКУПАЦІЙНОЮ ВЛАДОЮ, НА ШЛЯХУ ДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕНСІЙНИХ ПРАВ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ." Актуальні проблеми права: теорія і практика, no. 2 (38) (February 12, 2020): 64–73. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2019-38-2-64-73.

Full text

Abstract:

У статті на підставі здійсненого комплексного аналізу нормативно-правової бази, судової практики та праць вчених досліджено проблеми захисту пенсійних прав внутрішньо переміщених осіб, зокрема питання визнання документів, виданих окупаційною владою, від яких залежить практична реалізація права на соціальний захист. Констатовано, що, не зважаючи на наявність в національному законодавстві спеціальних нормативних актів в сфері захисту прав внутрішньо переміщених осіб, маються значні прогалини та недоліки регулювання. Надано авторське бачення вирішення проблеми легітимації документів, виданих окупаційною владою як однієї з складової дотримання прав людини, зокрема внутрішньо переміщених осіб. Ключові слова: соціальні права, право на пенсійне забезпечення, захист прав, пенсійне законодавство, пенсія, внутрішньо переміщені особи, трудовий стаж, документи, окупаційна влада, легітимація, «Намібійські винятки».

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

36

БОЙКО, ІРИНА. "Доктринальні ідеї та цілі адміністративного права." Право України, no. 2019/05 (2019): 13. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-05-013.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано питання впливу правової доктрини на розвиток адміністративного права. Констатовано, що ідеї, теоретичні конструкції, уявлення про напрями розвитку суспільства і держави, зароджені в доктрині права, становлять собою підґрунтя для формування правил поведінки, які об’єктивуються у законодавчі норми. Особливо залежним від ідеологічних парадигм вважається адмі ністративне право. На сучасному етапі становлення громадянського сус пільства й державотворення відбувається пошук оптимальної моделі правового регулювання відносин між приватною особою та державою у сфері публічного адміністрування. Підґрунтям для розвитку адміністративно-правової доктрини слугують конституційні норми, найбільш значущу роль серед яких відіграють положення про те, що Україна є правовою державою, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані найвищою соціальною цінністю, а також що орга ни державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Концепція “людиноцентризму”, породжена Конституцією України і підтримана абсолютною більшістю адміністративістів, стала осно вою, до якої тяжіють наукові розвідки у сфері адміністративного права. Вона сформувала уявлення про адміністративне право як таке, що спрямоване на реалізацію та захист конституційних прав і свобод людини та громадянина. “Людиноцентризм” проявився у впровадженні в інструментарій адміністративно-правової науки категорії “суб’єктивних публічних прав”, що відіграє принципову роль для підтвердження можливості приватної особи за власної ініціативи вступати у відносини з публічною адміністрацією та вимагати від останньої поведінки, спрямованої на задоволення потреб такої особи. Зазначено, що суб’єктивні публічні права являють собою умови реалізації основних прав людини і громадянина, закріплених Конституцією України. Важливого для адміністративного права значення набуває ідея адміністративної процедури, сутність якої полягає в установленні обов’язків суб’єктів влади приймати рішення щодо приватних осіб за уніфікованими правилами, серед яких визначальне місце займають: гарантування права особи бути вислуханою при розгляді її справи; забезпечення права брати участь в адміністративній процедурі особисто або через представника; зазначення засобів правового захисту; необхідність мотивувати рішення, прийняте не на користь приватної особи; доступ особи до інформації про її справу. Констатовано, що адміністративне право також має своїм призначенням вироблення правового механізму для задоволення публічного інтересу. Шляхами його забезпечення визначено, по-перше, діяльність суб’єктів публічного адміністрування, спрямовану на виконання законів щодо організації та функціонування певних інституцій, у яких об’єктивуються потреби різних осіб – громадян, об’єднань, держави. До таких сфер життєдіяльності належать: охорона здоров’я, освіта, національна безпека, оборона, публічний порядок тощо. По-друге, способом забезпечення публічного інтересу названо можливість представників влади обмежувати права і свободи приватних осіб із мотивів потреб демократичного суспільства, як-то: належного визнання та поваги прав і свобод інших, справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

37

Ларенюк, Ю. Ф. "АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНИ ТА ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ НОРМ: ҐЕНЕЗА ТА СУЧАСНІСТЬ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 6(35) (May 11, 2021): 111–15. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).702.

Full text

Abstract:

Лавренюк Ю. Ф. Адміністративно-правове забезпечення економічних інтересів України та форми реалізації адміністративно-правових норм: ґенеза та сучасність. - Стаття. Статтю присвячено наданню характеристики значення форм реалізації адміністративно-правових норм у здійсненні адміністративно-правового забезпечення економічних інтересів України, формулюванню на цій основі напрямів удосконалення актуального адміністративного законодавства з урахуванням розвитку наведеного адміністративно-правового забезпечення в діалектичному розрізі, оскільки досвід його здійснення дозволяє уточнити отримувані наукові результати. Опрацьовано дотичні дослідження останніх років, присвячені: формуванню дефініції реалізації норм адміністративного права, форм реалізації окремих видів норм адміністративного права; актам реалізації адміністративно-правових норм у конкретних сферах адміністративно-правового регулювання. Звернено увагу на комплексні дослідження в окремих сферах адміністративно-правового забезпечення державних інтересів, яких окреслена проблематика торкається побічно: протидія тіньовій економіці, забезпечення митної безпеки. Втім, окреслені дослідження варто охарактеризовано як такі, що можуть бути використані як підґрунтя для подальшого дослідження окресленої проблематики, але не вирішують її. На основі історичного дослідження адміністративно-правового регулювання економіки в контексті забезпечення економічних інтересів держави виділено такі його періоди: 1) період Російської Імперії (до 1917 року); 2) період Радянського Союзу (до 1991 року); 3) період незалежної України (до 2017 року); 4) сучасний період. У перший період спостерігаються тенденції до трансформації монархічного режиму у відповідності до викликів ринкової економіки, що набирала обертів. Другий період характеризувався жорстким централізованим характером державного регулювання економіки. У третьому періоді відбувається активний розвиток децентралізованих засад державного регулювання в економіці на основі збалансованого поєднання правових та економічних методів управління. Визначено, що сучасний період характеризується розвитком людиноцентричних засад в адміністративно-правовому регулюванні, в тому числі й у сфері економіки. На основі цього обґрунтовано, що керівним державним інтересом у сфері економіки постає забезпечення прав і свобод людини в цій сфері. Визначено, що в сучасній реалізації норм адміністративного права в контексті забезпечення економічних інтересів України зростає значення форм реалізації, не пов’язаних із правозастосуванням: виконання, використання, дотримання. Вказане пояснюється розвитком значення економічних методів управління в публічному адмініструванні економіки, а також обов’язком суб’єктів економічних відносин діяти в межах правового поля. Вихідним сучасним пріоритетом у забезпеченні економічних інтересів України визначено забезпечення прав та свобод людини як визначальної соціальної цінності. На основі дослідження історичного досвіду розвитку адміністративно-правового управління економікою вказаний пріоритет охарактеризовано як єдино можливий, а інші цілі та завдання мають вважатись проміжними та підпорядковуватись йому. Обґрунтовано, що така організація цілей має тільки розвиватись надалі в контексті адміністративно-правового забезпечення економічних інтересів України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

38

Антошина, І. "Інформаціна влада." Юридичний вісник, no. 4 (February 5, 2020): 14–20. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.937.

Full text

Abstract:

Формування інформаційної влади безпосередньо пов'язане зі становленням інформаційного суспільства, в якому інформація стає головним економічним ресурсом, а інформаційний сектор виходить на перше місце за темпами зростання. Інтелектуальна власність стає основною формою власності, важливим стає людський капітал; інформація стає предметом масового споживання, формуються нові правові основи функціонування інформаційного суспільства. Тепер свобода слова та інформації на засадах верховенства права та повага прав людини - це основні постулати створення громадянського суспільства, заява про справжню демократію. Тому межі існування інформаційної влади мають бути узгоджені з правами та свободами людини. Отже, право на доступ до інформації стає одним з невід’ємних прав людини і громадянина. Пріоритетним завданням Української держави є забезпечення свободи слова, свободи інформації, права на висловлення думок та позиції громадянина, права на отримання та поширення достовірної інформації без перешкод. Суть інформаційної влади зводиться до здатності поширення за допомогою засобів масової інформації та міжособистісного спілкування певних ідей. Право на доступ до інформації стає одним з невід'ємних прав людини і громадянина. Пріоритетним завданням української держави є забезпечення свободи слова, свободи інформації, право на вираження думки і позиції громадянина, право на отримання і поширення достовірної інформації без перешкод. Найважливіше значення для подальшого розвитку українського суспільства полягає у взаємодії державної влади з інформаційною владою. В сучасних умовах інформаційна влада визначальним чином впливає на різні сфери суспільного розвитку, що трансформує багато політичних та державних інститутів. Ефективність державної влади багато в чому залежить від всебічного регулювання інформаційних відносин, що визначає характер її взаємодії з інформаційною владою.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

39

Поливач, Є. Ю. "Зміст авторських прав на комп'ютерні програми та їх види." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1 (July 2, 2021): 47–50. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1.730.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена висвітленню однієї з актуальних проблем сучасного становища у сфері використання, розпорядження авторськими правами на комп’ютерні програми та програмне забезпечення, які є необхідними у цифрову епоху. Одним із найбільш поширених способів використання творів є їх опублікування (випуск твору у світ). Згідно зі ст 420 Цивільного кодексу України, комп’ютерні програми належать до об’єктів права інте- лектуальної власності. При цьому розрізняють особисті немайнові і майнові права інтелектуальної власності. Особисті немайнові права належать автору і не можуть бути передані (відчужені) іншим особам, за винятками, встановленими законом [3]. Що стосується майнових прав на об’єкт авторського права, то вони можуть бути передані (відчужені) третім особам [3]. До числа майнових прав належать: право на використання об’єкта права інтелектуальної власності, виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності, виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, у тому числі забороняти таке використання, інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. Такі права набуває одержувач комп’ютерної програми в тих випадках, коли програма розробляється за його особистим замовленням або підприємство виконує подібну розробку самостійно. Крім того, майнові права інтелектуальної власності можуть бути передані їх власником повністю або частково іншій особі [2]. Доволі часто авторські права на використання комп’ютерної програми використовуються неправомірно, зокрема роботодавцями. Відносини між автором творів та іншими особами щодо передачі майнових прав на використання твору здійсюються на підставі авторського договору. Авторський договір є ключовим механізмом у відносинах щодо розпорядження авторськими правами на твір та захищає права автора від неправомірноговикористання його твору будь-якими особами Особливостями авторського договору на використаня комп’ютерної програми є передача майнових прав автора іншій особі для подальшого розповсюдження та використання з метою отримання автором винагороди.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

40

Shchavynska, Yu. "АДМІНІСТРАТИВНА ПРОЦЕДУРА РЕЄСТРАЦІЇ РЕЧОВИХ ПРАВ В УКРАЇНІ." Juridical science 2, no. 5(107) (April 3, 2020): 100–108. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-2.13.

Full text

Abstract:

Актуальність статті полягає в тому, що забезпечення речових прав фізичних і юридичних осіб є необхідною умовою належного функціонування ринкової економіки та в цілому – правопорядку в державі. Одним із найбільш ефективних засобів попередження та відновлення посягань на право власності є їх державна реєстрація та подальший ретельний державний захист від різного виду посягань. Зазначена державна реєстрація здійснюється уповноваженими на те законом суб’єктами публічної адміністрації та відповідно до певної послідовності правових дій – адміністративних процедур, які є певним чином розробленими та легалізованими для використання. Проте в цій сфері існує певна частина невирішених проблем, які призводять до порушення права суб’єктів права власності, що в умовах правової демократичної держави з ринковою економікою є неприпустимим. Мета статті полягає в тому, щоб на основі теорії адміністративного права, доктринальних думок із цієї проблематики вчених-адміністративістів, чинного законодавства та проєктів нормативно-правових актів з’ясувати юридичну природу та зміст адміністративної процедури реєстрації речових прав в Україні. У статті сформовано поняття та розкрито стадії адміністративної процедури державної реєстрації речових прав. Доведено, що це адміністративно-правові та господарсько-процесуальні відносини, які складаються з порядку послідовно здійснюваних суб’єктами публічної адміністрації та господарськими судами правових дій стосовно забезпечення прав і законних інтересів та/або на виконання особою визначених законом речових обов’язків. Це здійснюється через видання (оскарження видання) адміністративного акта щодо обліку й публічного визнання речових прав та їх обтяжень і відповідної пріоритетної державної охорони права власності. Зроблено висновок, що адміністративна процедура державної реєстрації речових прав – це адміністративно-правові та господарсько-процесуальні відносини, які складаються з порядку послідовно здійснюваних суб’єктів публічної адміністрації та господарськими судами правових дії стосовно забезпечення прав і законних інтересів та/або на виконання особою визначених законом обов’язків шляхом видання (оскарження видання) адміністративного акта щодо обліку й публічного визнання речових прав та їх обтяжень і відповідної пріоритетної державної охорони права власності. Адміністративна процедура державної реєстрації речових прав поділяється на стадії: 1) звернення заявника і прийняття заяви до розгляду державним реєстратором; 2) розгляду справи; 3) винесення рішення; 4) оскарження ухваленого рішення: а) адміністративне; б) судове.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

41

Олегович, Харитонов Євген, and Харитонова Олена Іванівна. "КОНЦЕПТ«ПРИВАТНЕ ПРАВО» ТА ПРОБЛЕМИ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ." Часопис цивілістики, no. 41 (August 6, 2021): 5–11. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i41.414.

Full text

Abstract:

Масштабне оновлення вітчизняного цивільного законодавства, модернізація Цивільного кодексу України з метою забезпечення максимальної відповідності його норм сучасним вимогам, природно, актуалізує дослідження проблем створення досконалого концептуального підґрунтя відповідних процесів. Водночас важливим є визначення засобів реалізації концепту приватного права у практиці законотворчості та правозастосування. Власне, від успішного вирішення цих двох завдань залежить і успішність оновлення цивільного законодавства України, і успіх адаптації вітчизняної правової системи до приватного права ЄС. Стаття присвячена аналізу того, як концепт приватного права має впливати на концепції оновлення цивільного законодавства України та яким чином він може бути реалізований на практиці. У статті досліджується приватне право як концепт. Водночас приватне право характеризується як цивілізацій- ний феномен. Визначаються засоби реалізації концепту приватного права. Аналізуються засоби його правового забезпечення, а також значення державного і санкціонованого державою приватного примусу. Зроблено висновок про те, що для забезпечення впровадження у буття суспільства концепту «приватне право» держава як один із найважливіших елементів механізму організації життя цього суспільства має здійснювати в межах правового поля низку заходів. Таким чином відбувається «об’єктивізація» концепту приватного права, перехід його з абстрактного цивілізаційного рівня на рівень цінностей, категорій, інституцій відповідної держави. Від держави вимагаються значні зусилля, щоб впровадити зазначені цивілізаційні феномени, ідеологію тощо у життя суспільства. Таких зусиль може докладати не лише держава, а й суспільство загалом. Така умова не є обов'язковою, але без цього досягти успіху набагато важче. Отже, має йтися не лише про державне, але й недержавне (громадське) забезпечення реалізації концепту приватного права.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

42

Ivanchenko, D. V. "Забезпечення прав людини (свободи слова) у процесі вдосконалення комунікації органів влади та інформаційного суспільства." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 1 (February 14, 2020): 36–45. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.01.04.

Full text

Abstract:

Метою статті є дослідження актуальних питань із забезпечення основоположних прав людини, зокрема права на свободу слова, у процесі налагодження ефективних комунікацій органів влади та громади в умовах розвитку інформаційного суспільства. Наукова новизна полягає в тому, що вперше на основі історико-компаративного аналізу досліджується еволюційний розвиток права громадян на свободу слова на європейському континенті у період формування комунікаційних відносин органів влади та громади. Особлива увага у цьому процесі приділяється інституту засобів масової комунікації, які постають інструментарієм формування громадської думки. В умовах стрімкого розвитку інформаційного суспільства принципи забезпечення свободи слова потребують постійного правового «віддзеркалювання» у законодавчій базі держави. Висновки. По-перше. У владно-громадській комунікації процес безпосередньої взаємодії виступає механізмом, який повинен збалансувати різні за суттю владні та громадські інтереси, засобом пошуку ефективних інструментів побудови інформаційного суспільства в Україні. Водночас у соціальному організмі суспільства і влади поєднані два складних та суперечливих інститути, які на конкурентній основі змагаються за первинне право на врегулювання соціально-правових проблем, що становлять основу необхідної взаємодії, а саме: принципи свободи слова та засади здійснення державної інформаційної політики. По-друге. Прагнення до комунікаційного балансу, взаємної відповідальності та рівноправності виступає методологічною основою в оцінці механізмів взаємодії влади і громади, що впливає на перспективне розв’язання невідкладних завдань забезпечення в Україні розвитку інформаційного суспільства, метою яких є гарантоване державою забезпечення прав і свобод громадян, і, у першу чергу, – права на свободу слова. По-трете. Новітнє методологіювання проростає на ґрунті права як комунікації та інформаційноправової сфери комунікації, покладеної в основу суб’єктоб’єктної взаємодії влади і громади. Комунікаційна практика та застосовувані нею різновиди інструментарію формуються крізь призму дії філософських законів: єдності і боротьби протилежностей; переходу кількісних змін у якісні; заперечення, які і віддзеркалюють рівень правового забезпечення взаємодії влади та громади на засадах гуманізації, рівності, справедливості і свободи слова. Це, власне, і забезпечує системність, єдиноспрямованість й уніфікованість підходів до вибору механізмів взаємодії влади та громади.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

43

Андриц, М. "Принцип свободи в рішеннях Конституційного Суду України." Юридичний вісник, no. 1 (August 7, 2020): 320–28. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1640.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано втілення принципу свободи в процесі конституційного судочинства сучасної України. Виявлено різні аспекти розуміння Конституційним Судом України цього принципу, серед яких -аксіологічний, антропологічний, гносеологічний, онтологічний. Установлено, що аксіологічне розуміння принципу свободи випливає з природи свободи як фундаментальної цінності дієвої конституційної демократії. Виявлено, що антропологічне розуміння принципу свободи пов'язане з функціональним потенціалом свободи для розвитку особи та її соціалізації. З'ясовано, що гносеологічне розуміння принципу свободи обумовлюється методологічним потенціалом «свободи», а саме її здатністю: а) опосередковувати права людини та громадянина (наприклад, право на приватність, право на інформацію, право на працю, право на власність), б) визначати співвідношення інтересів особи, суспільства, держави, а відтак і поняття «публічний інтерес», «охоронюваний законом інтерес», «цензура», що дає змогу окреслювати межі прав людини. Обґрунтовано, що онтологічне розуміння принципу свободи формується внаслідок його зовнішнього закріплення у формі самостійного права на свободу, яке Конституційний Суд України визнає основоположним, невід'ємним, невідчужуваним конституційним правом людини, що охоплює можливості людини обирати свою поведінку, самостійно діяти, визначати пріоритети. Таке право пов'язано із загальнодозвільним принципом, згідно з яким особі дозволено робити все, що не заборонено законом. Сутнісна характеристика права людини на свободу як самостійного права полягає в забезпеченні життєдіяльності людини, вільної від зовнішнього втручання, за винятком обмежень, що встановлюються Конституцією та законами України. Доведено, що онтологічне розуміння принципу свободи проявляється також у процесі забезпечення так званих негативних прав - свобод особи, як-от: «свобода й особиста недоторканність», «свобода об'єднань», у тому числі й «свобода профспілок», «свобода мирних зібрань», «свобода пересування», «свобода вільного вибору місця проживання», «свобода світогляду». Аргументовано, що вказані свободи є формою втілення, «буття» досліджуваного принципу, а відтак їх перебування в полі зору конституційного контролю засвідчує реалізацію Конституційним Судом України ідеї свободи.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

44

Гороть, А. "Захист прав окремих категорій осіб в міжнародному праві як особлива форма реалізації міжнародних стандартів прав людини." Історико-правовий часопис 14, no. 2 (February 18, 2021): 51–56. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2019-2/9.

Full text

Abstract:

У сучасних реаліях проблема прав людини є однією з найбільш актуальних. Права людини виступають як одна з найважливіших сфер співробітництва держав на міжнародній арені. Саме тому в статті здійснено порівняльний аналіз захисту прав окремих категорій осіб, зокрема, жінок і дітей у міжнародному праві, та відповідність їх прав міжнародним стандартам у цій галузі. Більшість держав об'єднали зусилля для вироблення критеріїв визначення обсягу і змісту прав людини, засобів їх забезпечення і захисту, створивши потужну наднаціональну систему відповідних механізмів в рамках ООН, РЄ, ЄС. У зв'язку з тим, що саме рівень захисту прав жінок та дітей як складова частина міжнародного захисту прав людини є основним критерієм оцінки демократичності сучасної держави, країни приєднуються до правової сім'ї, у якій сповідуються загальнолюдські цінності, виконують низку заходів щодо приведення у відповідність внутрішньодержавної практики забезпечення прав і свобод людини з міжнародними стандартами. Міжнародний захист прав дитини як система міжнародно-правових норм сформуваввся після прийнятя Статуту ООН і формуванням напряму політики захисту прав людини. У рамках діяльності ООН у 1946 р. було спеціально створено дитячий фонд – ЮНІСЕФ. Конвенція про права дитини 20 листопада 1989 р. має обов’язкову юридичну силу для держав-учасниць. Вказана Конвенція містить особливі інструменти контролю за виконанням державами-учасницями зобов’язань, взятих на себе з приєднанням до цього міжнародного договору. У Конвенції про права дитини також передбачається створення Комітету ООН з прав дитини, який здійснює моніторинг дотримання прав і свобод дітей.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

45

Бігняк, Олександр Валентинович. "ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ." Часопис цивілістики, no. 34 (February 4, 2020): 23–28. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i34.167.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню одного з найбільш ефективних міжнародних органів в сфері захисту праві свобод людини – Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), важливою функцією якого є забезпечення неухильного дотримання і виконання норм конвенції державами-учасниками, зокрема, з питань захисту права власності. Зокрема, проаналізовано зміни до національного законодавства в розрізі правозастосовної практики ЄСПЛяк джерела права при розгляді справ українськими судами, в тому числі справ про захист права власності.Автор приходить до висновку, що суд встає на захист тільки тих прав, які прописані в Конвенції та протоколахдо неї. Увага автора звертається на те, що важливість Конвенції обумовлена зокрема широтою закріплених в нійправ і їх тлумаченням. Аналізується прецедентна практика ЄСПЛ у сфері захисту права власності, а також досліджуються основні позиції ЄСПЛ щодо юридичної природи та змісту понять «майно», «власність», «право захиступрава власності», «захист майна» і «законні очікування». Показано, що до власності в контексті практики ЄСПЛможе ставитися значний перелік активів як матеріального, так і нематеріального характеру, зокрема нерухомемайно, рухоме майно, право на пенсію, акції компанії, господарські інтереси, пов'язані з управлінням бізнесом,а також управління клієнтурою ( ділова репутація, нематеріальні активи і т.д.), клієнти компанії, законні розрахунки щодо настання певних обставин, рішення арбітражного органу в зв'язку з суперечкою тощо.Значна увага в роботі приділяється дослідженню поняття і змісту права власності відповідно до Протоколу 1 доЄвропейської конвенції з прав людини, зокрема, в контексті мирного володіння своєю власністю. Розкриваються головні складові принципу правомірного втручання в право власності, а саме: а) чи є втручання законним;б) переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним певним цілям.Аналізуючи практику ЄСПЛ, при розгляді справ в яких мова йде про порушення норм ст. 1 Першого Протоколу,автор приходить до висновку, що Суд виходить з аналізу трьох частин норми в їх сукупності: 1) принцип мирноговолодіння майном; 2) порушення такого принципу; 3) контроль за здійсненням права на мирне володіння майном.Паралельно автором розкриваються також і суміжні питання (справедливий баланс, межі дозволеного втручання і т.д.).

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

46

Гарасимів, Т. "Право соціального забезпечення як галузь національного права." Вісник Національного університету "Львівська політехніка". Серія: Юридичні науки, no. 906 (2018): 23–29.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

47

Скоробагатько, А. В. "Право соціального забезпечення у системі права України." Університетські наукові записки Хмельницького університету управління та права, Вип. 3 (59) (2016): 125–32.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

48

Красуцький, В. "ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДСТУПЛЕННЯ ПРАВА ВИМОГИ ДО МАЙНОВОГО ПОРУЧИТЕЛЯ." Юридичний вісник, no. 2 (July 6, 2021): 194–200. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2173.

Full text

Abstract:

У праці досліджується питання про можливості відступлення права вимоги до майнового поручителя. Метою праці є спроба довести, що такі права вимоги не можуть виступати об'єктами цивільних правовідносин, а наявна можливість відчуження таких прав виключно за умови їх трансформації у звичайне право вимоги, передумовою чого є порушення боржником основного зобов'язання та конкретизація обсягу забезпечувальної вимоги. З'ясовано, що майновий поручитель може бути суб'єктом заставних (іпотечних) правовідносин, і на нього поширюються загальні норми щодо відступлення прав вимоги до нього. Враховано, що цесія права вимоги є доволі поширеним правочином, який опосередковує оборот майнових прав, а обмеження стосовно відступлення права вимоги встановлюються законом або основним договором, з якого випливає відповідне майнове право. Аналіз чинного законодавства України свідчить про те, що цивільне право розмежовує пра- вочини, предметом яких є відсту- плення права вимоги, а саме договори з відступлення права вимоги (договори цесії) та договори факторингу. Зазначені правочини не є аналогічними та різняться за певними критеріями: за предметом договорів, за формою вчинення договорів, за суб'єктним складом правочинів, за метою їх укладення. Відмінність вказаних правочинів за суб'єктним складом полягає в тому, що за договором відсту- плення права вимоги учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа. Для подальшого забезпечення балансу інтересів учасників заставних правовідносин, забезпечення юридичної рівності сторін та розвитку кредитування необхідно спростити доступ до можливості придбання права вимоги не тільки за номінальною вартістю, а й реальною, що дасть додаткові механізми захисту прав майнового поручителя та третіх осіб та збільшення у кредиторів кількості потенційних покупців прав вимоги, що дозволить ефективно реалізувати вказані майнові права, а тому видається за доцільне давати можливість укладати договори про відступлення прав вимоги не тільки за номінальною її вартістю, а й фактичною, з огляду на наявні фактичні відносини, що складаються між суб'єктами заставних правовідносин, одним з яких є майновий поручитель.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

49

Юрченко, Ольга. "ДОКУМЕНТАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕНТРІВ СОЦІАЛЬНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ЯК ВІДДІЛІВ ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ." Society. Document. Communication, no. 6/2 (July 4, 2019): 219–34. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7600-2019-6/2-219-234.

Full text

Abstract:

У статті розкрито актуальну проблему сучасних вимог до документаційного забезпечення діяльності центрів соціального обслуговування, що виконують роль відділів захисту населення. В Україні існує розвинута система соціального обслуговування. Конституція України закріпила право громадян на соціальний захист і встановила систему державних гарантій здійснення цього права. Соціальне забезпечення та захист громадян України є одним з важливих напрямів діяльності держави. Держава несе обов’язки по матеріальному підтриманню своїх громадян, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Сьогодні здійснення права людини на соціальний захист в Україні організовано у кількох організаційно-правових формах, які розрізняються за такими ознаками, як коло осіб, що підлягають забезпеченню; джерела і способи фінансування; види, умови та розміри забезпечення; органи що надають забезпечення. Держава забезпечує населення послугами, які йому потрібні, за допомогою територіальних центрів соціального обслуговування та різних недержавних та державних соціальних служб. Такі центри створюються за рахунок державних коштів та підпорядковуються Міністерству соціальної політики України. Кожен з територіальних центрів складається з відділень, які обслуговують різні групи населення відповідно від стану їхнього здоров’я та ситуації, в якій вони опинилися. Важливе значення для ефективної роботи системи соціального захисту має документне забезпечення здійснення цього процесу, застосування сучасних інформаційних технологій, технологій документування. Документація територіальних центрів соціального обслуговування має свою специфіку. Для будь-якого документознавця необхідно знати різні види документів та специфіку оформлення будь-якої документації незалежно від сфери діяльності установи.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

50

Yara, O. "ПРИНЦИПИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИЩОЇ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ." Juridical science 2, no. 5(107) (April 3, 2020): 120–26. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-2.15.

Full text

Abstract:

Актуальність статті полягає в тому, що в умовах сьогодення вітчизняне суспільство в тому числі система вищої юридичної освіти переживає процес цієї трансформації, направленої на всебічне забезпечення прав свобод та інтересів приватних осіб, в нашому випадку студентів – здобувачів вищої юридичної освіти. На цьому шляху є як успіхи так і певні прорахунки, як практичного так і теоретичного характеру, зокрема вони стосуються й багатогранності доктринальних думок щодо принципів адміністративна-правового забезпечення вищий юридичної освіти в Україні. У статті виявлені у загальні принципи адміністративно-правового забезпечення вищої юридичної освіти в Україні. Це найбільш загальні та стабільні вимоги, об’єктивно зумовлені засади, на яких базується науково-педагогічна виховна діяльність суб’єктів навчально-виховного і наукового процесу та адміністративної діяльності суб’єктів публічної адміністрації. Вони базуються на європейських цінностях щодо поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права, повага до прав людини студентів та науково-педагогічних працівників. Їх метою є забезпечення права громадян України на реалізацію своїх можливостей щодо отримання вищої юридичної освіти. Зроблено висновок, що принципи адміністративно-правового забезпечення вищої юридичної освіти в Україні – це найбільш загальні та стабільні вимоги, об’єктивно зумовлені засади, на яких базується науково-педагогічна виховна діяльність суб’єктів навчально-виховного і наукового процесу та адміністративної діяльності суб’єктів публічної адміністрації. Вони базуються на європейських цінностях щодо поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права, повага до прав людини студентів та науково-педагогічних працівників. Їх метою є забезпечення права громадян України на реалізацію своїх можливостей щодо отримання вищої юридичної освіти. Вони складаються із загальних та спеціальних принципів адміністративного права, останні в свою чергу поділяються на загально-освітянські принципи, спеціально-освітянські публічного вищої школи та спеціальні принципи публічного адміністрування вищої юридичної освіти.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

Journal articles on the topic 'Забезпечення права'

Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles