To see the other types of publications on this topic, follow the link: Класифікація функцій права.
Journal articles on the topic 'Класифікація функцій права'
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Класифікація функцій права.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Сінькевич, О. "Функції права: конституційний вимір". Юридичний вісник, № 1 (29 липня 2020): 24–30. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1532.
Full textAbstract:
У статті запропоновано: для угруповання соціальних функцій галузі адаптувати підхід, що є поширеним при класифікації функцій держави (залежно від сфери соціального життя на політичні, економічні тощо); для угрупування власне юридичних функцій галузі адаптувати один із підходів, який пропонується фахівцями з теорії держави і права для класифікації функцій права.
 Звернення до популярних українських підручників із теорії держави та права дозволяє резюмувати: аналізуючи функції права, вчені виділяють охоронну та регулятивну функції (у т. ч. регулятивну статичну та регулятивну динамічну). Загалом майже жоден із фахівців - авторів навчально-методичних видань із цієї дисципліни не оминає увагу класифікацію функцій права на регулятивну й охоронну. Інколи автори деталізують цю класифікацію, інколи інтегрують її в авторські системи функцій права. Але навряд чи зараз є видання, у якому висвітлюються теоретичні питання, пов'язані з угрупуванням функцій права та не згадувалося б про регулятивну й охоронну функції. Виходячи з цього, навряд чи доцільно не застосовувати цю класифікацію при угрупуванні функцій галузі конституційного права.
 Одною з класифікацій функцій права, яку доцільно запозичити для угрупування функцій галузі конституційного права України, є класифікація функцій права залежно від їх спеціально-юридичного характеру на регулятивну й охоронну.
 Враховуючи, що ця класифікація відображає функції, притаманні праву загалом, зрозуміло, що вони притаманні також і галузі конституційного права України. А тому доцільно рекомендувати не просто застосувати цю класифікацію при виокремленні функцій галузі конституційного права, а й звернутися до неї як до потенціального елементу складної класифікації функцій галузі конституційного права України. Аналізована класифікація вказуватиме на різновид спеціально-юридичної характеристики тієї чи іншої функції, притаманної галузі конституційного права. Отже, її класифікацію доцільно поєднати з однією чи кількома класифікаціями менш загального характеру, які будуть розкривати особливості, притаманні функціям саме галузі конституційного права.
2
Matvieieva, A. V., and L. V. Yerofyeyenko. "THE ROLE AND IMPORTANCE OF THE FUNCTIONS OF ECONOMIC PROCEDURAL LAW." Актуальні проблеми держави і права, no. 93 (April 20, 2022): 30–36. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i93.3311.
Full textAbstract:
Матвєєва А. В., Єрофєєнко Л. В. Роль та значення функцій господарського процесуальногоправа. – Стаття.Стаття присвячена основним проблемам правового визначення місця та ролі функції в системі господарського процесуального права. Авторами проаналізовано історико-правові підвалини розвитку процесуального права, а також розуміння сутності функцій господарського процесу та їх видів. Надано пропозиції щодо тлумачення та класифікації функцій господарського процесуального права.
 Сьогодні надзвичайно актуальним є визначення та класифікація функцій господарського процесуального права з метою визначення їх місця та ролі в розрізі аналізу сучасного процесуального права.Природа галузі господарського процесуального права виявляється як соціально-нормативного регулятора. Виходячи з цього, його функції мають велике значення для ефективності захисту прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб, громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та набули в установленому порядкустатусу суб’єкта господарювання. суб’єкт господарювання, державні та інші органи, фізичні особи,які не є суб’єктами господарювання. Проте зараз проблема полягає в тому, що результати інтелектуальної праці, виражені в інтелектуальній власності, хоч і повинні приносити відчутний дохід, але незавжди на практиці. Необхідною передумовою отримання прибутку є використання майна, введення його в господарський обіг.Важливим для розуміння сутності функцій господарського процесу є періодизація етапів становлення процесуального права на українських землях: 1) перший період – це часи Київської Русі(давньоруського), коли суд був підпорядковувався адміністрації, тобто був її невід’ємною частиною;2) II період – XIV–XIX ст. (дореволюційний). Створення державних інституцій для вирішення справ, закріплення українського звичаєвого права в нормативно-правових актах та адміністративно-судовій практиці (друга половина XVII ст.), формування т.зв. писаного права; 3) III період – 1917–1991 рр. (радянський). Запровадження нових методів організації економіки та централізованого планування призвело до створення системи державних судів, для яких характерне використання їх як засобу непрямого впливу на суспільні відносини з боку органів державної влади; 4) IV період – з 1991 р. по теперішній час (пострадянський), пов’язаний із здобуттям незалежності України та створенням.Функції держави класифікують за їх соціальною значущістю, тривалістю дії, сферою діяльності, формою консолідації тощо. Переважно всі ці критерії можна застосувати до класифікації функцій економічного процесу з урахуванням його особливостей. Наприклад, за критерієм тривалості функції господарський процес можна поділити на постійні та тимчасові. До постійних належать регуляторна, охоронна, економічна, політична, інформаційна функції, а до тимчасових – моніторингова та інтеграційна. За критерієм меж права функції поділяються на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх функцій економічного процесу відносять економічну, політичну, а внутрішню – регулятивну, охоронну, компенсаційну та оздоровчу.
3
Надточиєва, А. "КЛАСИФІКАЦІЯ СУБ’ЄКТІВ КОРУПЦІИНИХ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ". Юридичний вісник, № 2 (5 липня 2021): 145–52. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2159.
Full textAbstract:
Статтю присвячено аналізу наявних підходів до класифікації суб'єктів корупційних кримінальних правопорушень та виробленню авторського бачення функціональних ознак суб'єктів корупційних кримінальних правопорушень, які можуть бути покладені в основу їх класифікації. З'ясовано теоретичне та практичне значення проведення класифікації суб'єктів корупційних кримінальних право
 
 порушень, систематизації та впорядкування, поділу на види, групи та відмежування останніх наукою кримінального права. З'ясовано, що виділення ознак окремої класифікаційної групи спеціальних суб'єктів є передумовою коректного визначення ступеня суспільної небезпечності правопорушення, врахування таких ознак під час юридичної оцінки поведінки суб'єкта правопорушення важливе для реалізації принципу диференціації кримінальної відповідальності та індивідуалізації покарання.
 Визначено, що серед суб'єктів корупційних кримінальних правопорушень можуть бути як загальний суб'єкт, так і спеціальні суб'єкти кримінальних правопорушень.
 Функціональна діяльність спеціальних суб'єктів корупційних кримінальних правопорушень полягає в постійному, тимчасовому здійсненні функції представників влади, виконанні організаційно-розпорядчих чи адміністративно господарських обов'язків (у тому числі відповідно до спеціальних повноважень). Окремо виділено серед службових осіб посадових осіб, доведено доцільність включення посадових осіб до кола службових осіб у контексті кримінально-правового регулювання.
 Зроблено висновок, що суб'єкти корупційних кримінальних правопорушень можуть бути класифіковані відповідно до характеру їхньої діяльності та функцій суб'єкта кримінального правопорушення. Серед суб'єктів корупційних кримінальних правопорушень виділено осіб, які здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування; осіб, які виконують організаційно-розпорядчі функції; осіб, які виконують адміністративно-господарські функції. Крім того, серед суб'єктів корупцій- них кримінальних правопорушень мають бути диференційовані службові особи публічного права та службові особи приватного права.
4
Смичок, Є. "Класифікація судової доктрини в доктрині податкового права". Юридичний вісник, № 6 (16 лютого 2021): 100–106. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2035.
Full textAbstract:
У статті автором здійснено спробу класифікації судової доктрини в доктрині податкового права. Критеріями, що взяті за основу цієї класифікації, є: суб'єкт творення, орієнтаційно-цільове призначення, процес формування, елементи правового механізму податку. Мобільність і зміна податкового законодавства впливають на судову практику, а отже, і на судову доктрину в доктрині податкового права, тому це може сприяти доповненню критеріїв класифікації. Акцентовано увагу на деяких проблемних питаннях у межах деліктних податкових відносин, що є нині в практиці. Зокрема, в контексті критерію класифікації, що стосується процесу формування судової доктрини в доктрині податного права розглянуто тенденцію до перетягування юрисдикцій, коли податкові спори вирішуються господарськими судами. Тобто реалізацію господарської компетенції плутають із реалізацією владних управлінських функцій. Визначено, що концептуальне значення у формуванні податково-правової доктрини, що склалася в судовій практиці, мають судді Великої Палати Верховного Суду, Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (незалежно від того, яким складом Верховного Суду рішення ухвалені, вони мають однакову юридичну силу) та Конституційного Суду України. Саме правові позиції, в яких здійснено об'єктивізацію волі суддів названих судів, являють собою підґрунтя (базис) для виникнення і формування судової доктрини в доктрині податкового права. Досліджувана судова доктрина відіграє не останню роль в удосконаленні податкового законодавства, бо її застосування і використання дають змогу заповнювати прогалини в чинному податковому законодавстві шляхом застосування аналогії закону або аналогії права, усувати суперечності між правовими нормами, здійснювати тлумачення податкових норм та сформувати єдині (концептуальні) підходи до розгляду податкових спорів, що забезпечує сталість та єдність судової практики в податковому праві. Зазначається, що анатомія податку складається з обов'язкових і факультативних елементів. Обов'язкові елементи характеризуються імперативністю, бо за відсутності хоча б одного із них податок буде вважатися не встановленим. Наукова новизна статті полягає в тому, що вперше успішно згруповано види судової доктрини в доктрині податкового права в найбільш загальні категорії за класифікаційними ознаками. Запропонована класифікація дасть поштовх подальшому науковому обговоренню цього питання і пропонуванню нових критеріїв класифікації.
5
Качановський, О. І. "КЛАСИФІКАЦІЯ ПОРУШЕНИХ ЗЕМЕЛЬ ДЛЯ РЕАБІЛІТАЦІЇ". Таврійський науковий вісник. Серія: Економіка, № 5 (26 лютого 2021): 90–96. http://dx.doi.org/10.32851/2708-0366/2021.5.11.
Full textAbstract:
У статті досліджуються теоретичні та методологічні основи класифікації порушених земель унаслідок інтенсивного видобутку корисних копалин. Державна політика у сфері забезпечення екологічної безпеки на підприємствах видобувної галузі не відповідає вимогам часу. Мінімізація негативних явищ та поліпшення екологічної ситуації можливі шляхом: обов'язкової рекультивації та екологічної реабілітації територій, порушених унаслідок провадження виробничої діяльності видобувної промисловості; забезпечення максимально повного використання видобутих корисних копалин, мінімізації відходів під час їх видобутку та переробки; приведення законодавчих і економічних механізмів у відповідність із міжнародними і європейськими вимогами екологічного права; посилення контрольних функцій органів влади, високого рівня наукової обґрунтованості заходів щодо екологізації виробничої діяльності.
6
Куцовол, К. В. "КРИТЕРІЙ СФЕРИ ВЖИВАННЯ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ СУТНОСТІ ОЦІНОЧНИХ ПОНЯТЬ У ПРАВІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ, ЯКІ ВИКОРИСТОВУЮТЬ У КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ТА ЗАКОНАХ УКРАЇНИ". Juridical science, № 10 (112) (11 березня 2020): 133–44. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-112-10.17.
Full textAbstract:
Актуальність статті полягає в тому, що оціночні поняття в праві соціального забезпечення є вкрай поширеними та при цьому найбільш складними для тлумачення та застосування. Тому, необхідним є глибоке дослідження їх видів, сутності та особливостей мети й функцій. У Конституції України оціночні поняття є необхідністю, адже правове регулювання на такому рівні має універсальний та узагальнюючий характер. Це стосується й оціночних понять, які застосовуються для регулювання відносин із соціального забезпечення. Водночас, існування легальних тлумачень від Конституційного Суду України є недостатньо для розуміння усіх таких понять. Так, на сьогодні, досі існує плутанина в поняттях «соціальний захист» та власне «соціальне забезпечення», невизначеним залишається поняття «соціальний інтерес». Класифікація конституційних оціночних понять, що стосуються соціального забезпечення надасть можливість їх структурувати за характером й змістом. У свою чергу, отримані результати дозволять краще розуміти у якому напрямі слід вдосконалювати соціальне законодавство та висвітлюватимуть невідповідності між конституційними нормами та нормами права у соціальних законах. У статті проаналізовано види оціночних понять у праві соціального забезпечення, які використовують у Конституції України та Законах України. Застосовано розподіл оціночних понять у праві соціального забезпечення за критерієм сфери вживання. Розкрито класифікацію оціночних понять у праві соціального забезпечення за соціальною та економічною сутностями. Деталізовано зміст та значення кожного з видів. Визначено, що оціночні поняття соціального характеру у праві соціального забезпечення, що використовуються в Конституції України та Законах України не потребують частого доповнення та зміни. Дана особливість обумовлена попередньою. Універсальний характер оціночних понять соціального характеру дозволяє встановивши їх одного разу на законодавчому рівні, проводити уточнення чи доповнення лише в підзаконних актах. Саме тому й використовується метод роз’яснення чи наведення прикладів, як такі, що не обмежують соціальний розвиток.
7
А. С. Бондарчук, В. А. Бортник. "МІСЦЕ ПОГРОЗИ АБО НАСИЛЬСТВА ЩОДО ЖУРНАЛІСТА В СИСТЕМІ ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ". Juridical science, № 7 (109) (3 квітня 2020): 310–20. http://dx.doi.org/10.32844/10.32844/2222-5374-2020-109-7.40.
Full textAbstract:
Актуальність статті полягає в тому, що під родовим об’єктом злочину розуміють об’єкт, що охоплює певне коло тотожних або однорідних за своєю соціально-політичною та економічною сутністю суспільних відносин, які повинні охоронятися на підставі цього єдиним комплексом взаємопов’язаних кримінально-правових норм. Визначення родового об’єкта дозволяє провести класифікацію всіх злочинів і кримінально-правових норм, що встановлюють відповідальність за їх вчинення, а також встановити значення об’єднуваних ним суспільних відносин для інтересів держави та суспільства, що, в свою чергу, визначає характер і ступінь суспільної небезпеки злочинних посягань, тяжкість імовірних або суспільно небезпечних наслідків, що настали. Він становить усереднений рівень узагальнення суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом і є основною підставою розподілу злочинів в Особливій частині КК України на розділи. Класифікація суспільних відносин здійснюється не довільно, а на підставі об’єктивно існуючих критеріїв, які обумовлюють їх тотожність або однорідність. Доведено, що журналістська діяльність не включає в себе здійснення організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, метою яких є захист осіб, коли суб’єкт вчиняє злочин, з метою вилинути на відносини управління. Тому злочини щодо журналіста не співпадають за сутністю суспільних відносин з іншими злочинами, розміщеними у розділі XV Особливої частини КК України. Зроблено висновок, що родовим об’єктом злочинів, передбачених ст. 345-1 КК України, є суспільні відносини, що забезпечують громадянські (особисті), політичні, соціальні, економічні та культурні права та свободи людини і громадянина. На відміну від діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, журналістська діяльність не включає в себе здійснення організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, метою яких є захист осіб, коли суб’єкт вчиняє злочин, з метою вплинути на відносини управління. Тому злочини щодо журналіста не співпадають за сутністю суспільних відносин з іншими злочинами, розміщеними у розділі XV Особливої частини КК України. Так в спеціальних кримінально-правових нормах про відповідальність за посягання на професійну діяльність журналістів (погроза або насильство щодо журналіста (ст. 345-1), умисне знищення або пошкодження майна журналіста (ст. 347-1), посягання на життя журналіста (ст. 348-1), захоплення журналіста як заручника (ст. 349-1)) в першу чергу порушуються конституційні права людини та громадянина. Ця норма не відповідає родовому об’єкту розділу XV Особливої частини КК України. Тому доцільно розмістити норми про злочини проти журналістів, їх прав та свобод, у V розділ Особливої частини КК України.
8
Хоміч, Юрій Григорович. "ПРАВООХОРОННА ФУНКЦІЯ СУЧАСНОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ: ПУБЛІЧНО-УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ". Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, № 5 (1 лютого 2022): 103–7. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2021.5.16.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню сутності правоохоронної функції демократичної держави. Охарактеризовано правоохоронну функцію держави. Розмежовано поняття «правоохоронна функція держави», «функції правоохоронної діяльності», «функції правоохоронних органів». Встановлено зміст правоохоронної функції серед функцій демократичної держави. Проаналізовано дослідницькі підходи щодо основних функцій держави в контексті сучасних державноуправлінських реформ. Визначені головні особливості механізмів реалізації правоохоронної функції в контексті інституціонального змісту державної влади. Наведена авторська класифікація змісту правоохоронної функції з позицій суб’єктності управління, особливостей регулювання, а також предметного поля реалізації такої функції. Запропонована авторська наукова позиція щодо змісту правоохорони, правореалізації та правозабезпечення. Конкретизовано зміст механізмів регулювання діяльності правоохоронних органів та органів, що включені у процес реалізації правоохоронної функції. Систематизовано наукові підходи щодо законодавчого закріплення поняття «правоохоронна функція» у контексті понять «функція держави» та «функція державного управління». Доведено, що сучасний правовий механізм реалізації здійснення правоохоронної функції може бути сформований на основі принципів публічного управління у сфері державної безпеки й охорони громадського порядку, базується на виключній ролі засад існування сучасної європейської держави. Результатом концептуалізації поняття «правоохоронна функція» виступатиме формування методологічного розуміння такої функції як поєднання забезпечення державою демократичного алгоритму забезпечення прав і свобод громадян шляхом раціонального нормотворення та діяльності держави щодо забезпечення правопорядку, конституційного режиму захисту прав та законних інтересів людини шляхом точного та повного дотримання законодавства всіма громадянами, організаціями та державними органами.
9
Сасіна, І. О., Т. М. Гребенюк та Л. Г. Медведок. "КЛЮЧОВІ ПОЛОЖЕННЯ МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО РЕАБІЛІТАЦІЇ ОСІБ З ОБМЕЖЕННЯМИ ПОВСЯКДЕННОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ". Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія 19. Корекційна педагогіка та спеціальна психологія, № 44 (11 вересня 2023): 73–82. https://doi.org/10.31392/npu-nc.series19.2023.44.11.
Full textAbstract:
Метою даної статті є аналіз змісту міжнародних документів у сфері реабілітації осіб з інвалідністю іобмеженнями повсякденного функціонування та визначення ключових положень формування міжнародноїполітики у даній сфері. Вперше поняття «реабілітація» в міжнародній практиці було використано в 1844 році длявизначення необхідності відновлення функцій організму з метою покращення якості життя. Подальший розвитокнадання реабілітаційних послуг пов’язаний із створенням різноманітних міжнародних організацій, які опікувалисяпроблемами реабілітації – спочатку ветеранів Першої світової війни, потім дітьми шкільного віку (з порушеннямизору, слуху, мовлення та іншими фізичними порушеннями). Основними ключовими положеннями, які сьогодніформують міжнародну політику у сфері реабілітації, є: «Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю»,«Міжнародна класифікація функціонування, обмеження життєдіяльності та здоров’я (МКФ)», «Рамкареабілітаційних компетенцій». До 2001 року система реабілітації розглядалася в усьому світі лише повідношенню до осіб з інвалідністю. Сьогодні за міжнародними документами, у разі необхідності кожна людинамає можливість отримати доступ до високоякісних послуг реабілітації.
10
МАРЧЕНКО, Олеся. "ПРАВОВА ОСНОВА ТА ОСОБЛИВОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ВЛАДИ, ЩО БЕРУТЬ УЧАСТЬ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ". Law. State. Technology, № 3 (3 січня 2023): 30–35. http://dx.doi.org/10.32782/lst/2022-3-5.
Full textAbstract:
Наукова стаття присвячена дослідженню правове регулювання та характеристиці суб’єктів, що беруть участь в адміністративному судочинстві. У статті розглянуто наукові і нормативно-правові підходи до визначення поняття «суб’єкт адміністративного судочинства», вивчено класифікацію суб’єктів в адміністративному судочинстві. Правовий статус суб’єктів, що беруть участь в адміністративному судочинстві залежить безпосередньо від його законодавчого визначення, але його реалізація пов’язана із активною чи пасивною формами виконання функцій сторін, та інших процесуальних учасників судового розгляду справ. Наголошено, що учасники адміністративного процесу за приписами КАС України залежно від їхньої заінтересованості поділяються на осіб, які беруть участь у справі (сторони, треті особи, представники сторін і третіх осіб) та інших учасників (свідок, експерт, спеціаліст та ін.). Отже, найприйнятнішою, на нашу думку, є класифікація всіх суб’єктів адміністративних процесуальних правовідносин на три групи: суди, котрі відправляють правосуддя; особи, які беруть участь у справі; особи, які надають сприяння здійсненню правосуддя. Всередині другої групи (особи, які беруть участь у справі) виділяє три підгрупи суб’єктів, що реалізують свої права та обов’язки залежно від цілей участі в справі. Це – особи, метою участі в процесі яких є захист своїх суб’єктивних матеріально-правових інтересів (сторони, треті особи, заявники та зацікавлені особи); особи, які беруть участь у справі з метою захисту інтересів інших осіб, державних інтересів (прокурор, державні органи, органи місцевого самоврядування, інші органи); представники – особи, метою участі в справі яких є захист інтересів інших осіб. Зроблено висновок, що у кожному з перерахованих випадків адміністративно-правовий статус індивідуального суб’єкта як учасника адміністративного процесу має свою специфіку, обумовлену тією роллю, яку виконує суб’єкт у процесі.
11
Шеметенко, Л. П. "КОМПЕТЕНЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ СУДУ: ЇЇ ЗМІСТ ТА ОСНОВНІ РИСИ". Juridical science, № 7 (109) (3 квітня 2020): 158–69. http://dx.doi.org/10.32844/10.32844/2222-5374-2020-109-7.21.
Full textAbstract:
Метою статті є виклад авторського розуміння адміністративної юрисдикції суду як низки взаємопов’язаних її складових: публічно-правового спору, виду суб’єкта публічних повноважень, публічно-правових (адміністративних) відносин, видів адміністративної юрисдикції суду: предметної, інстанційної, територіальної (підсудності), які загалом забезпечують його компетенцію. Досліджуються окремі визначення правового та публічно-правого спору, поняття владних управлінських функцій. Наведені основні види публічно-правових (адміністративних) відносин, дефініції поняття суб'єкт владних повноважень та здійснена класифікація суб’єктів адміністративного судочинства. Вказано на суттєві розбіжності у розумінні понять «компетенція», «юрисдикція» і «підсудність» адміністративних судів, приведені неоднозначні погляди науковців щодо визначення підсудності. Коротко розглянута предметна юрисдикція, інстанційна юрисдикція, територіальна юрисдикція (підсудність). Вказано на встановлення адміністративної юрисдикції, крім КАС України, іншими законами України. Зазначено, що основними складовими адміністративної юрисдикції суду є публічно-правовий спір, вид суб’єкта владних повноважень, зміст публічно-правових відносин, з яких виник спір, предмет оскарження. Предметом судового розгляду у справах, що виникають із публічно-правових відносин, може бути широке коло суспільних відносин, які регулюються нормами різних галузей права. Під судовою юрисдикцією розуміють врегульовану законом діяльність суду з розгляду та вирішення публічно-правових спорів. КАС України розмежовує судову юрисдикцію на предметну, інстанційну, територіальну (підсудність). Кожна із видів наведеної юрисдикції встановлює ту чи іншу складову компетенції адміністративного суду. Визначення основних понять компетенції адміністративної юрисдикції суду є дискусійним і передбачає необхідність подальшого дослідження.
12
Пришляк, Михайло Іванович, та Вікторія Олександрівна Меленюк. "ЗАХИСНА ФУНКЦІЯ ПРИСЯГИ, ЇЇ СПІВВІДНОШЕННЯ З ОХОРОННОЮ ФУНКЦІЄЮ". Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, № 1 (13 квітня 2023): 139–43. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2023.1.24.
Full textAbstract:
У статті висвітлені існуючі погляди щодо функцій присяги, вказано на відсутність єдності думки з цього питання в наукових колах. Зазначено, що саме функції здатні відобразити якісну своєрідність та затребуваність присяги як правового феномену у правовій системі суспільства. Виділено функції присяги, звернуто увагу, що одні дослідники намагаються представити їх класифікацію в якості багатофункціональної системи, інші дотримуються біфункціонального підходу, відповідно до якого присязі властива лише одна функція. Наголошено, що уточнення ролі і призначення присяги в умовах сучасної дійсності дає підстави доповнити наявний перелік функцій захисною функцією. Встановлено, що, з одного боку, присяга через відповідні способи забезпечення свідомої потреби дотримуватися її посадовими особами сприяє недопущенню порушень в сфері публічного адміністрування, з іншого – підкріплена настанням юридичної відповідальності за її порушення. Тобто має на меті охорону суб’єктивних прав тих, кому присягають, а саме громадян України. Зауважено, що за своєю функціональною спрямованістю присяжні норми не є охоронними, проте все ж вони не позбавлені такої властивості. Констатовано, що виконання присягою захисної функції можливе у випадку, коли в межах дії охоронної функції присяги не вдалося забезпечити необхідну поведінку посадової особи суб’єкта публічного адміністрування і громадянин вважає, що такою неналежною поведінкою посадовця порушені його права і це змушує його вдатися до їх захисту. Визначені способи захисту порушеного права, законних інтересів чи свобод громадянина: від адміністративного оскарження, наслідком якого може бути відновлення порушених цінностей, застосовування до осіб, з вини яких було допущено порушення, дисциплінарного стягнення, до звернення до суду. Не виключається й самозахист у спосіб, який не заборонений законом та не суперечить моральним засадам суспільства. З’ясовано, що, не зважаючи на існуючий зв’язок між охоронною та захисною функціями присяги, їх слід розмежовувати, оскільки кожна з них направлена на досягнення різних цілей.
13
Зуй, В. В. "Співвідношення понять «захист і охорона суб’єктивних публічних прав» та «відповідальність за порушення суб’єктивного публічного права»". Актуальні проблеми держави і права, № 89 (28 квітня 2021): 22–27. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3185.
Full textAbstract:
У статті досліджується співвідношення понять «захист суб’єктивних публічних прав» та відповідальність за порушення суб’єктивного публічного права. Автор розглядає ряд нормативно-правових актів, в яких закріплено нормативні основи регулювання захисту суб’єктивних публічних прав. Необхідний елемент цього механізму – адміністративний порядок оскарження та ефективна судова система, здатна задовольнити стандарти верховенства права у сфері захисту прав людини у публічних правовідносинах, що забезпечує можливість оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень. В адміністративному праві під захистом зазвичай розуміють адміністративно-процесуальну функцію як один із напрямків процесуальної діяльності, що складається із дій учасників адміністративного процесу. Звернено увагу на поняття «захист і охорона суб’єктивних публічних прав» та запропоновано класифікації суб’єктивних публічних прав. Варто зазначити, що суб’єктивні публічні права захищають не тільки сферу особистих інтересів, а й сферу публічних інтересів (наприклад, захист інтересів держави від незаконних дій платників податків). Варто зазначити, що суб’єктивні публічні права захищають не тільки сферу особистих інтересів, а й сферу публічних інтересів (наприклад, захист інтересів держави від незаконних дій платників податків). Таким чином, можна зробити висновок, що суб’єктивні публічні права спрямовані, з одного боку, на посилення соціальної ролі держави, а з іншого – обмежують публічну владу, забезпечуючи особисті інтереси громадян у публічній сфері. Здійснений аналіз дає підстави для висновку про те, що поняття «охорона» і «захист» і «відповідальність» перебувають в одній площині та мають єдиний критерій виміру – права та свободи людини і громадянина. Разом із тим їх не потрібно ототожнювати. Насамкінець, у випадках прийняття незаконних рішень, незаконних дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб кожній особі надається право на захист.
14
Kailo, I. "ВИДИ ФУНКЦІЙ НАГЛЯДУ І КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ". Juridical science, № 6(108) (4 квітня 2020): 322–29. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.39.
Full textAbstract:
Актуальність статті полягає в тому, що дослідження функцій контролю та нагляду повинно бути спрямоване на з’ясування усіх аспектів впливу на трудові відносини з боку вповноважених на це суб’єктів. До того ж, з’ясування переліку та класифікації даних функцій допоможе визначити межі впливу держави на трудові відносини та більш глибоко розкрити її взаємодію із громадськими організаціями та професійними спілками. Здійснення нагляду та контролю є одним з важливих заходів у реалізації функцій держави. Обґрунтовано, що тим нагляд і контроль ефективніше досягають своєї мети, чим чіткіше та ефективніше здійснюються зазначені функції та є досконалішим, прозорішим і зрозумілішим для всіх порядок їх виконання. З’ясовано, що сутністю управлінської додаткової функції контролю та нагляду за дотриманням трудового законодавства є можливість втручатися в перебіг трудових відносин з метою встановлення додаткових норм права чи скасування застарілих трудових порядків реалізації трудових обов’язків. Контроль на нагляд є взаємозалежними поняттями в контексті з’ясування питання дотримання трудового законодавства. Вплив контролю та нагляду на трудові відносини не обмежується здійсненням перевірок, але є інструментом забезпечення довіри між органами державної влади та трудовим колективом, збалансування прав й обов’язків працівника та роботодавця. Визначенні функції контролю та нагляду за дотриманням трудового законодавства свідчать про його необхідність в механізмі державного управління у сфері праці та обов’язковість застосування під час її реформування. Зроблено висновок про те, що функції нагляду і контролю з боку держави включає, по-перше, здійснювані в інтересах забезпечення прав громадян спостереження за дотриманням трудового законодавства. По-друге, це аналіз фінкцій та встановлення причин виникнення відхилень від згаданих правил та стандартів. По-третє – розробка альтернатив щодо функцій контролю з фактичного до бажаного стану, їх оцінка та вибір найкращої.
15
Махно, Аліна Анатоліївна. "НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ПЕРЕДУМОВИ ОБМЕЖЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ ПУБЛІЧНИХ СЛУЖБОВЦІВ". Київський юридичний журнал, № 3 (11 липня 2023): 42–54. http://dx.doi.org/10.32782/klj-2023-3.05.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню сучасного стану нормативно-правового забезпечення обмеження реалізації політичних прав публічних службовців. У статті здійснено аналіз змісту та сутності понять «публічна служба», «політичні права публічних службовців» та «обмеження політичних прав публічних службовців». На основі аналізу правових актів, положення яких спрямовані на врегулювання особливостей обмеження політичних прав публічних службовців, здійснено їх класифікацію на міжнародно-праві акти та акти національного законодавства. У межах першої категорії виокремлено дві підкатегорії – міжнародні акти, що вміщують загальні умови та вимоги обмеження прав та свобод людини і громадянина, а також міжнародні акти, що безпосередньо регулюють обмеження політичних прав публічних службовців. У статті охарактеризовано положення Загальної декларації прав людини, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Сіракузьких принципів тлумачення обмежень і відхилень від положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Рекомендацій Комітету Міністрів державам-членам Ради Європи, Конституції України, законів України, підзаконних нормативно-правових актів та рішення Європейського суду з прав людини у справі щодо України. З’ясовано, що обсяг застосування обмежувальних заходів щодо представників різних видів публічних службовців є нетотожним, а варіюється залежно від конкретної посади та залежить від специфіки виконуваних функцій. Встановлено, що сучасний стан правового забезпечення обмеження політичних прав публічних службовців в Україні не позбавлений недоліків. У зв’язку з цим обґрунтовано необхідність удосконалення національного законодавства в частині доповнення нормативно-правових актів відповідними нормами. Крім того, наголошено на важливості узгодження положень українського законодавства з міжнародними стандартами у цій сфері.
16
Ткаченко, Олександр. "ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ". Scientific works of National Aviation University. Series: Law Journal "Air and Space Law" 4, № 69 (2023): 100–108. http://dx.doi.org/10.18372/2307-9061.69.18323.
Full textAbstract:
Мета дослідження полягає у з’ясуванні змісту поняття «форми реалізації функції державної політики у сфері державної підтримки місцевого самоврядування в Україні», в обґрунтуванні методологічних підходів щодо їх наукового пізнання та шляхів вдосконалення механізму державної підтримки місцевого самоврядування. Результати: розкрито зміст категорії «форми здійснення функції державної підтримки місцевого самоврядування» та здійснено їх класифікацію у співвідношенні з формами здійснення функцій держави. Обґрунтовано, що сформульовані в загальній теорії держави і права підходи до розуміння поняття форм здійснення функцій держави та їх систематизації повною мірою поширюються на форми здійснення функції державної підтримки місцевого самоврядування в Україні. Виходячи з цього, сформульовано поняття форми здійснення функції державної підтримки місцевого самоврядування, здійснено їх систематизацію та визначені особливості правових і неправових (організаційних) форм здійснення відповідної функції держави. Обговорення: у сучасних наукових розробках форми здійснення функції державної підтримки місцевого самоврядування спеціально не розглядалися або розглядалися, здебільшого, фрагментарно, в результаті чого це питання залишається поки недостатнього дослідженим.
17
Melnyk, Oksana, та Vyacheslav Tienshev. "Проблемні питання правового регулювання діяльності суб’єктів, які здійснюють охорону та захист військового майна". Journal of Scientific Papers "Social development and Security" 9, № 3 (2019): 3–15. http://dx.doi.org/10.33445/sds.2019.9.3.1.
Full textAbstract:
Охорона та захист власності (майна) вимагають наявності чіткого правого регулювання. Визначення дієвих адміністративно-правових механізмів можливе лише за наявності наукового підґрунтя. Наразі в теорії адміністра-тивного права не існує класифікації суб’єктів, які здійснюють охорону та захисту військового майна. Відповідно в законодавстві України не визначено державний орган або систему органів, відповідальних за виконання функцій охорони та захисту військового майна. Дане питання вимагає запровадження чітких державних механізмів контролю за охороною та захистом військового майна, оцінки їхньої ефективності.
 У статті розглядається така правова категорія, як адміністративно-правовий статус. Більш детально увага автора зупинилася на особливостях правового статусу суб’єктів, які здійснюють охорону та захист військового майна. Аналізуються такі правові категорії як компетенція, завдання, функції та повноваження, права та обов’язки, їх співвідношення між собою. Запропоновано авторське визначення понять «компетенція» та «повноваження».
18
ПИРОГА, Ігор, та Елеонора КАДЕБСЬКА. "ІНСТИТУТ УПОВНОВАЖЕНОГО ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ В СИСТЕМІ ГАРАНТІЙ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД". Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Юридичні науки, № 1 (63) (7 червня 2023): 19–25. http://dx.doi.org/10.32689/2522-4603.2023.1.3.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню інституту омбудсмана, аналіз його становлення у зарубіжних країнах. Проголошуючи на конституційному рівні захист прав та свобод людини і громадянина, Україна зобов’язалася створити та визначити функції спеціальних уповноважених суб’єктів, метою діяльності яких є охорона та захист прав і свобод особи. Відповідно до Конституції України такими суб’єктами є суди, прокуратура, правоохоронні органи, а також інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. У статті проаналізовано правовий статус омбудсмана в Україні, наведено класифікацію функцій омбудсмана. Правовий статус, повноваження омбудсмана в Україні є досить чітко регламентованою та надає йому широкі повноваження для забезпечення функції контролю за дотриманням прав та захисту прав та свобод людини і громадянина. Однак, в той же час, існує низка законодавчих прогалин, вирішення яких допомогло б вдосконалити діяльність Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Визначено сучасний стан та обґрунтовано перспективи розвитку та вдосконалення інституту Уповноваженого з прав людини в Україні. Важливим для вдосконалення ефективності захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина в Україні є вирішення питання щодо надання обов’язкового характеру актам реагування Уповноваженого та надання йому більш широкого кола можливостей для контролю за станом дотримання прав і свобод, попередження їх порушення та захисту у випадку допущення таких порушень.
19
Lipych. L. "ІДЕНТИФІКАЦІЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ЛОГІСТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ ВИРОБНИЧОГО ПІДПРИЄМСТВА". Economic forum 1, № 1 (2022): 72–79. http://dx.doi.org/10.36910/6775-2308-8559-2022-1-9.
Full textAbstract:
Логістика є найбільш ефективним, ринково орієнтованим механізмом реалізації економічних перетворень. Логістичний процес цілеспрямована послідовність дій, що об’єднує логістичні функції, спрямовані на досягнення мети логістичної діяльності.
 Мета статті - провести ідентифікацію логістичних процесів виробничих підприємств та дефінувати основні ознаки їх класифікації.
 Обґрунтовано, що процеси як елемент системи складаються з операцій та функцій Кожен процес можна описати притаманними йому характеристиками. До них належать: назва процесу, цілі, структура, входи, виходи, постачальники, клієнти, атрибути, показники оцінки ефективності та керівник (власник) процесу.
 Зазначено, що керівник(власник) процесу це особа, яка розуміє логіку процесу, планує його, стежить за його виконанням, контролює та вживає заходів для підвищення його ефективності. Роль керівника (власника) є вирішальною для ефективності процесу. Він є особою, відповідальною за результати і має право вносити необхідні зміни. Завдання керівника (власника) процесу полягають у такому: формулювати цілі процесу; визначати плани розвитку процесу; визначати необхідні ресурси; моніторити результати реалізації процесу; визначати напрями і шляхи удосконалення процесу; керувати групою лімінування конфліктів; вирішувати проблеми, що виникають між організаційними підрозділами, що беруть участь у процесі.
 У статті наведена класифікація логістичних процесів за різними ознаками: за фазами, функціями, рівнем агрегації даних, видом і характером перебігу логістичних процесів, характером і рівнем прийняття рішень, концепцією ланцюга вартості, частотою логістичних процесів, способом їх реалізації, формою та схемою реалізації. Ідентифіковано логістичні процеси в межах зазначених функцій.
 Доведено, що логістичні процеси направлені на координацію матеріальних та інформаційних потоків, і їх основне завдання полягає в узгодженні цих потоків з іншими процесами, що відбуваються на підприємстві. Наявність тих чи інших логістичних процесів залежить від специфіки діяльності підприємства та є індивідуальною для кожного з них.
20
Остапенко, Ю. О. "ПРИНЦИПИ РЕАЛІЗАЦІЇ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКА". Знання європейського права, № 2 (30 червня 2021): 61–65. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.206.
Full textAbstract:
Стаття присвячена становленню загальної та актуалізованої наукової думки про принципи реалізації трудових прав працівників в Україні. Автором з’ясовується загальна соціально-правова важливість принципів реалізації трудових прав працівника як основи, котра привносить певний нормативний порядок у відповідну соціально корисну діяльність працівника з об’єктивації у практичній дійсності норм законодавства про працю, не припускаючи зловживань працівником своїми правами та зловживань роботодавця у забезпеченні реалізації трудових прав працівника. Поняття «принципи реалізації трудових прав працівників» розкриваються як фундаментальні, універсальні та системні засади, загальноправові та спеціальні галузеві керівні ідеї трудового права України, що визначають сутність системи трудових прав та їх реалізації, можуть бути нормативно закріплені міжнародними нормативно-правовими актами, нормами національного законодавства, актами локально-правового регулювання або існувати поза ними, визначаючи зміст, напрями тенденцій розвитку трудових прав, забезпечуючи їх належне практичне застосування у сфері трудових правовідносин у нашій державі. Беручи до уваги множину викладених у науковій юридичній літературі переліків і класифікацій принципів трудового права, автор доходить висновку, що досліджуванні засадничі ідеї поділяються на дві групи принципів, такі як загальноправові принципи реалізації трудових прав працівників (принципи верховенства права, гуманізму, рівноправності, законності); спеціальні галузеві принципи реалізації трудових прав працівників (принципи вільного вибору трудової діяльності, визначеності трудової функції, оплати трудової діяльності, надання можливості для відпочинку тощо). У висновках узагальнюються результати дослідження, зазначається, що реалізація трудових прав працівників в сучасній Україні є особливо важливим процесом з огляду на суттєві перетворення у характері зайнятості, а також на концептуальне переосмислення праці.
21
Звонарьов, Валентин Вадимович. "КОЛІЗІЇ У ПРАВІ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЇ". New Ukrainian Law, № 6 (27 грудня 2021): 84–88. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.11.
Full textAbstract:
Досліджено теоретичні підходи до визначення колізій у праві. Проаналізовано поняття колізійної норми як способу вирішення правових колізій і конфліктів. Показано нормативно-правову невизначеність поняття «колізія» у національному українському законодавстві. Наголошено на відсутності комплексного підходу у профільних дослідженнях до проблематики адміністративно-правових конфліктів із відповідним аналізом практики їх подолання, включаючи колізійні питання застосування законодавства про адміністративну відповідальність і колізійні проблеми адміністративного судочинства. Відзначено реалізацію в Україні протягом останніх років адміністративної реформи, процес якої неодмінно породжує адміністративно-правові колізії, прогалини та конфліктні питання адміністративно-правового статусу органів публічної влади, баланс функцій і повноважень яких має забезпечувати нормальне функціонування держави. Визначено, що у чинному українському законодавстві немає нормативного визначення понять «колізія» та «колідуюча норма», натомість в окремих нормативно-правових актах, які належать до сфери дії міжнародного приватного права, визначається поняття колізійної норми як способу вирішення юридичної колізії з іноземним елементом. Показано, що прогалини у нормативно-правовому регулюванні юридичних колізій потребують розроблення комплексного, широкого теоретико-методологічного підходу, який охоплює як формально-юридичні колізії, так і фактологічні правові конфлікти (наприклад, у вигляді суперечностей між змістом норми права та реальним станом суспільних відносин; між позитивним і природним правом; між публічним порядком і приватним інтересом тощо). Доведено, що розв’язання правових колізій і конфліктів слід вважати важливим елементом визначеної у чинному законодавстві компетенції органів публічної влади на рівні правотворчості, правотлумачення та правозастосування.
22
Безсонова, Марія. "Класифікація і типологія правозахисних інституцій". State Building and Local Government, № 46 (4 грудня 2023): 480–94. https://doi.org/10.31359/1993-0941-2023-46-480.
Full textAbstract:
У статті виокремлено види міжнародних правозахисних інституцій. Детально розкрито функції міжнародних правозахисних інституцій. Зауважено, що Основний Закон держави визнає діяльність міжнародних установ як додаткових, що доповнюють національну систему правового захисту, тобто є останньою правовою можливістю захисту основних прав і свобод, а їхнє головне призначення полягає у тому, аби скоригувати національну політику у сфері прав і свобод щодо їх додержання.
23
Компанець, Євгеній Михайлович. "СУБ’ЄКТИ ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ ПРО ПОРУШЕННЯ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ". New Ukrainian Law, № 4 (1 жовтня 2021): 227–36. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.34.
Full textAbstract:
У статті досліджено теоретичні та практичні підходи до розуміння поняття «суб’єкти доказування», їх класифікацію в залежності від процесуального становища, ролі в процесі, обов’язку або права в доказуванні. Суб’єктів доказування розглянуто також через додатко- вий критерій – реалізацію всіх елементів процесу доказування (збирання, перевірка та оцін- ка доказів). Висловлено деякі критичні зауваження щодо думок та позицій науковців. За результатами аналізу Кримінального процесуального кодексу України підкреслено нечіткі, фрагментарно розкидані по Кодексу, іноді суперечливі права певних суб’єктів доказуван- ня. Висвітлено дискусійні питання реалізації суб’єктами доказування їхніх процесуальних функцій. Наведено нову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо форми та моменту початку досудового розслідування, яку практики назвали «альтернативною» по відношен- ню до чинного порядку. На прикладах проілюстровано актуальні та дискусійні питання ролі суб’єктів доказування в кримінальних провадженнях про порушення прав інтелектуальної власності. Підкреслено ознаку активності потерпілого в доказуванні. Окрему увагу звернуто на форму збирання доказів потерпілим – процесуальну дію добровільної видачи документів, речей тощо. Вказано обставини, що звужують права потерпілого після пред’явлення цивіль- ного позову. Окреслено специфіку діяльності захисника, зокрема складність спростування порушення норм матеріального права (способів використання об’єктів права інтелектуаль- ної власності). Обґрунтовано, чому експерт може бути суб’єктом доказування. Як висновок запропоновано шляхи вирішення проблемних питань.
24
Зіноватний, В. В. "ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ МЕХАНІЗМУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАХИСТУ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ ВІД НЕЗАКОННОГО ЗВІЛЬНЕННЯ". Juridical science 2, № 2 (2020): 167–74. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2-2.20.
Full textAbstract:
На основі загально-наукових підходів до тлумачення явища «механізм», розкрито зміст та сутність правової категорії «механізм правового регулювання». Побудовано дефініцію поняття механізму правового регулювання захисту прав працівників від незаконного звільнення. Проаналізовано наукові підходи до класифікації елементів механізму правового регулювання. Окреслено структуру механізму правового регулювання захисту прав працівників від незаконного звільнення та встановлено особливості кожного структурного елементу. Зроблено висновок, що забезпечення ефективного функціонування механізму правового регулювання захисту прав працівників від незаконного звільнення є важливим аспектом забезпечення та реалізації гарантованого Конституцією України та нормами чинного законодавства права на працю. Ключовими особливостями, через які можна розкрити сутність механізму правового регулювання захисту прав працівників від незаконного звільнення є наступні: по-перше, є динамічним елементом правової системи, який спрямовано на регулювання суспільних відносин, що виникають у відповідній сфері; по-друге, має конкретну мету: захистити права працівників від незаконного звільнення; по-третє, включає в себе сукупність елементів, які доповнюють одне одного, взаємодіють між собою, виконують власні завдання та функції, однак при цьому спрямовані на досягнення єдиної мети; по-четверте, має власні, специфічні правові інструмент та засоби його реалізації, дія яких обумовлена специфікою предмету правового регулювання; по-п’яте, має особливий суб’єктний склад, кожен представник якого володіє своїм, особливим трудоправовим статусом.
25
КРЮЧКО, НАТАЛІЯ. "Ознаки судової влади: конституційно-правовий аспект". Право України, № 2018/04 (2018): 251. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-04-251.
Full textAbstract:
Оскільки завданням чергового етапу судової реформи є забезпечення функціонування судової влади, орієнтованої на правові цінності, відображені в міжнародних стандартах у сфері прав людини, то мають закладатися основи принципової поваги до авторитету та статусу судової влади, що, зі свого боку, базуються на її ознаках. Як зазначає авторка статті, проблематика судової влади загалом та її ознак зокрема завжди була предметом наукових досліджень і палких дискусій серед науковців та практиків. Науковці послідовно досліджують певні аспекти судоустрою та судочинства, не оминаючи увагою окремі ознаки судової влади. Проте комплексного наукового дослідження ще немає. Мета статті полягає у дослідженні характеру закріплення загальних ознак судової влади на конституційному рівні; аналізі зазначених ознак із посиланням на відповідні статті Основного Закону України. Як зазначено у статті, в юридичній науці відсутнє чітке визначення поняття ознак судової влади, крім того, немає одностайності у підходах до визначення їхнього змісту та класифікацій. Зокрема, зміст цієї категорії залишився без законодавчого визначення, закріплені лише деякі ознаки судової влади. Аналіз норм Конституції України дав змогу стверджувати, що термін “ознаки судової влади” не набув у ній широкого застосування. Беручи до уваги специфіку інституту судової влади, науковці зазначають, що загальновизнаною є класифікація ознак судової влади на загальні та особливі (автору статті імпонує саме ця класифікація). Усі ці ознаки в сукупності, доповнюючи одна одну, дають можливість визначити поняття судової влади з урахуванням її владної сутності. Загальними ознаками судової влади називають ознаки, що характерні для влади загалом та притаманні судовій владі як її частині зокрема. Їхній аналіз дає змогу з’ясувати, у чому полягає та виявляє себе владний характер діяльності й повноважень суду. Хоча кожна ознака, властива владі загалом, стосовно судової влади, безумовно, набуває певної специфіки. У статті детально розглядаються такі загальні ознаки судової влади: 1) соціальний характер влади; 2) структура владовідносин; 3) цілеспрямованість влади; 4) вольовий характер влади; 5) регулююче й організаційне призначення влади; 6) примусовий характер влади. Щодо кожної з них авторка детально аналізує певне специфічне закріплення у Конституції України із зазначенням відповідних норм Основного Закону. Наприкінці статті наголошується, що судова влада характеризується такими загальними ознаками, які надають їй можливість виконувати функцію розгляду та вирішення правових конфліктів, забезпечувати дію принципу верховенства права, підтримувати стабільність у правовідносинах, здійснювати організаційний та регулюючий вплив у необхідних випадках, забезпечувати дотримання прав і свобод людини та громадянина на належному рівні. Всі ці механізми при визначенні змісту своєї діяльності мають пріоритетно обирати гарантування верховенства прав і свобод людини, самостійність при здійсненні повноважень, дотримання процесуального порядку розгляду та перегляду справи, а також ефективність судового захисту загалом.
26
Кельман, М. С., та Р. М. Кельман. "ПІДХОДИ ЩОДО РОЗУМІННЯ СУТНОСТІ ТА РОЛІ ПРАВОВИХ ОБМЕЖЕНЬ". Herald of Lviv University of Trade and Economics Law sciences, № 15 (5 липня 2024): 10–18. http://dx.doi.org/10.32782/2616-7611-2024-15-02.
Full textAbstract:
Аналіз наукових джерел дає підстави стверджувати, що правове регулювання це регулювання суспільних відносин, що здійснюється за допомогою права та всієї сукупності правових засобів. Поняття «регулювання» (від лат. regulo – правило) означає упорядкування, налагодження, приведення чогось у відповідність з чимось. На нашу думку, регулювати – це визначати поведінку людей та їх колективів, спрямовувати його функціонування та розвиток, надавати йому певних меж, цілеспрямовано його впорядковувати. Поряд із цим ряд науковців термін «регулювання» відносять лише до права як системи норм та деяких інших специфічних правових явищ (правовідносин, актів реалізації норм права). Вони не погоджуються з існуючим розумінням регулювання суспільних відносин як жорсткого і владного їх нормування державою, законом, оскільки, на їх думку, категорія «регулювання» не є тотожною примусу, жорсткому і владному припису. Норма права встановлює лише модель відносин, у якій суспільні інтереси повинні співвідноситись з інтересами членів суспільства, поряд з цим право широко використовує такі засоби впливу на поведінку людей, як стимулювання, заохочення, надання прав тощо. Обгрунтовано, що для переходу до визначення правового регулювання необхідно зробити відповідні посилання на теорію права, яка надає роз’яснення поняттям «правового впливу» і «правового регулювання». Правовий вплив вважається більш широким поняттям, оскільки включає нормативно – організаційний вплив на суспільні відносини не тільки системи спеціальних юридичних засобів (тих, що безпосередньо регулюють ці відносини – норм права, правовідносин, актів реалізації і застосування права), а також і інших правових явищ – правосвідомості, правової культури, правових принципів, правотворчого процесу тощо. Запропоновано визначення правове регулювання — це здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення, охорони і розвитку», крім такого (власне регулятивного) впливу, право чинить також духовно-ідеологічний вплив на індивідуальну і суспільну свідомість (як у процесі правового регулювання, так і поза ним). Проаналізовано «обмеження» і «заборони» саме як правові категорії. Досліджено етимологію слів «обмеження» і «заборона», їх співвідношення між собою та із суміжними і синонімічними поняттями, і запропоновано авторський варіант розуміння змісту і сутності вказаних понять. Виокремлено низку особливостей, які характеризують обмеження і заборони як правові категорії (визначаються у нормативно-правових актах; встановлюються задля запобігання можливим проявам зловживання правом; пов’язані зі «звуженням» правового статусу особи; передбачають специфічну модель поведінки, зокрема обмеження – активну, тобто вчиняти лише те, що визначено межами; заборони – пасивну, тобто утримуватись від вчинення заборонених дій; виконують охоронну і захисну функцію суспільних відносин; їх недотримання супроводжується негативною реакцією держави. Визначено поняття, ознаки, класифікацію та проведено системний аналіз обмежень і заборон як засобів правового регулювання. З огляду на аналіз словникової, довідникової, енциклопедичної літератури, а також фахових правових джерел, у статті сформульовано авторські дефініції «обмеження». Специфіка саме цих обмежень і заборон полягає в особливій сфері застосування (вони поширюються на фізичних осіб під час реалізації ними повноважень в межах державної служби); вони поширюються на спеціальних суб’єктів (безпосередньо на осіб, що мають правовий статус державних службовців); їх застосування обумовлено спеціальною метою; їм притаманне специфічне, комплексне нормативно-правове регулювання; їх застосування забезпечене державним примусом. Виявлені характерні ознаки, які притаманні обмеженням і заборонам у сфері правового регулювання: індивідуальний характер; превентивний характер; лімітуючий характер; примусовий характер; наявність спеціального суб’єкта; зв’язок з професійною діяльністю; зв’язок з деліктними нормами) та пояснено їх сутність. Охарактеризовано нормативну основу визначення і застосування обмежень і заборон як засобів провового регулювання (матеріальне законодавство, процесуальне законодавство, підзаконні нормативно-правові акти. Проведено класифікацію обмежень і заборон і запропоновано їх умовно поділяти на три групи (особисті, майнові та змішані).
27
Kotiuk, Olexandr. "МЕТОДИ ЦИВІЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО РЕГУЛЮВАННЯ: ТРАДИЦІЙНА ТА АЛЬТЕРНАТИВНА КОНЦЕПЦІЇ". Law Review of Kyiv University of Law, № 3 (6 жовтня 2023): 120–27. http://dx.doi.org/10.36695/2219-5521.3.2023.24.
Full textAbstract:
У статті, з позицій сучасного рівня розвитку загальної теорії права та наукових здобутків у цих питаннях на галузевому рівні, проведено аналіз основних підходів до визначення методів цивільного процесуального регулювання та обґрунтовано пропозиції, спрямовані на їх удосконалення. Зокрема, розглядаючи цивільно-процесуальне регулювання як один із видів державної діяльності, автор: 1) ставить під сумнів концепцію наявності в цивільного процесуального права власного, єдиного, зумовленого його предметом, методу, і доводить, що величезна кількість завдань, які стоять перед кожним видом правового регулювання, може бути розв’язана тільки за допомогою відповідної системи наукових методів; 2) привертає увагу до того, що оскільки поняття «цивільне процесуальне право» і в суб’єктивному розумінні – як повноваження особи на певні цінності, і в об’єктивному розумінні – як система правових норм, і в наукознавчому розумінні – як система наукових знань, саме виконує функцію методу, то і в теорії, і в практиці правовідносин доцільнішим було б використання поняття не «метод права», а «методи правового регулювання»; 3) спростовує висновки, як про те, що метод цивільного процесуального права є імперативно-диспозитивним, так і про те, що його первинними складовими є лише «дозволи, зобов’язування та заборони»; 4) обґрунтовує висновок, що методи правового регулювання зумовлені не тільки його предметом, а й його метою та завданнями, які виникають у його ході; 5) орієнтує на те, що оскільки методи правового регулювання являють собою відповідну систему, то їх наукова характеристика є можливою лише з використанням методу класифікації; 6) привертає увагу до необхідності й кожен метод правового регулювання розглядати як системне явище, складовими якого є його зміст, яким є система відповідних вимог, правил, настанов, рекомендацій тощо, та його форма, якою є відповідний спосіб і процедура його застосування; 7) доводить, що оскільки методи правового регулювання використовуються в ході правовідносин, то як самі вони, так і форма та процедура їх застосування повинні бути визначені законом; 8) наводяться приклади можливих підстав класифікації методів цивільно-процесуального регулювання; 9) привертається увага до основних вимог, яким методи правового регулювання повинні відповідати.
28
Гнітій, А. О. "Функції берегової охорони FRONTEX". Форум права 69, № 4 (2021): 6–18. https://doi.org/10.5281/zenodo.5075710.
Full textAbstract:
<strong>Постановка проблеми.</strong> Морські простори навколо держав-членів Європейського Союзу (ЄС) є місцем проведення активної промислової, торгівельної, туристичної діяльності, а також осередком транскордонної злочинності і нелегальної міграції. У зв’язку із цим забезпечення дотримання права ЄС субсидіарно покладається на компетентні агенції Союзу, важливе місце серед яких займає FRONTEX. Але у праві ЄС відсутній чіткий перелік функцій берегової охорони та обсяг повноважень FRONTEX під час оперативної діяльності на морі. <strong>Метою</strong> статті є проведення аналізу та встановлення взаємозв’язків між функціями берегової охорони, які закріплені у Регламенті 2019/1896; виокремлення функцій, які безпосередньо виконує FRONTEX під час проведення операцій на морі, а також функцій у реалізації яких Агенція відіграє допоміжну роль. <strong>Методи.</strong> Для досягнення мети дослідження використано комплекс загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Історико-правовий метод дозволив з’ясувати окремі аспекти еволюції виконання функцій берегової охорони FRONTEX та закріплення їх у нормативній базі ЄС. За допомогою аналізу проведено дослідження кожної з функцій берегової охорони та встановлення взаємозв’язку між ними, а формально-юридичний метод допоміг у проведенні класифікації функцій на групи. <strong>Результати.</strong> Встановлено, що FRONTEX бере участь у виконанні таких функцій берегової охорони: морська охорона, морська безпека, пошук і рятування, прикордонний контроль, контроль за рибальством, митний контроль, загальна правоохоронна діяльність, охорона навколишнього середовища. Із метою надання ефективної підтримки компетентним національним органам влади FRONTEX взаємодіє з іншими агенціями ЄС (EFCA та EMSA) на підставі норм установчого документа, тристоронньої робочої домовленості та інших актів м’якого права. При цьому найбільш оптимальною оперативною формою виконання функцій з берегової охорони є проведення багатоцільових спільних операцій під час яких можливо поєднати досягнення різних цілей (запобігання нелегальній міграції, боротьба із транскордонною злочинністю, врятування мігрантів на морі тощо). <strong>Висновок.</strong> Усі функції берегової охорони, у реалізації яких бере участь FRONTEX можна поділити на 2 групи: основні та допоміжні. До першої з них варто віднести функцію прикордонного контролю, пошуку і рятування, а також здійснення загальної правоохоронної діяльності. Інші функції берегової охорони є допоміжними тому, що вони безпосередньо не охоплюються мандатом FRONTEX, а лише передбачають надання підтримки компетентним національним органам влади та агенціям ЄС. <strong>Problem statement.</strong> The maritime areas around the member states of the European Union (EU) are a place of active industrial, trade, tourism activities, as well as a center of cross-border crime and illegal migration. In this regard, compliance with EU law is supplementary entrusted to the competent EU agencies, the central one of which is FRONTEX. However, EU law lacks a clear list of coast guard functions and the the scope of FRONTEX's powers during operational activities at sea. The <strong>purpose</strong> of the article is to analyze and establish the relationship between the functions of coast guard, which are enshrined in the Regulation 2019/1896; highlighting the functions that FRONTEX directly performs during operations at sea, as well as the functions in the implementation of which the Agency plays a supporting role. <strong>Methods.</strong> To achieve the purpose of the research, a set of general scientific and special research methods was used. The historical-legal method has made it possible to find out certain aspects of the evolution of the FRONTEX coast guard functions and to enshrine them in the EU regulatory framework. The analysis was used to research each of the functions of the coast guard and to establish the relationship between them, and the formal-legal method helped to classify the functions. <strong>Results.</strong> It is established that FRONTEX participates in the following coast guard functions: maritime safety, maritime security, search and rescue, border control, fisheries control, customs control, general law enforcement, environmental protection. To order to provide effective support to the competent national authorities, FRONTEX cooperates with other EU agencies (EFCA and EMSA) based on the founding document, the tripartite working arrangement and other soft law instruments. At the same time, the most optimal operational form of coast guard functions is to conduct multi-purpose joint operations, during which it is possible to combine the achievement of different goals (prevention of illegal migration, combating cross-border crime, the saving of lives at sea, etc.). <strong>Conclusion.</strong> All coast guard functions in the implementation of which FRONTEX participates can be divided into 2 groups: main and subsidiary. The first of them should include the function of border control, search and rescue, as well as the implementation of general law enforcement activities. Other coast guard functions are subsidiary because they are not directly covered by the FRONTEX mandate, but only provide support to the competent national authorities and EU agencies.
29
Мидель, А. М. "ДО ПИТАННЯ ВІДНОВЛЮВАЛЬНИХ СПОСОБІВ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ". Kyiv Law Journal, № 3 (31 жовтня 2023): 69–75. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2023.3.9.
Full textAbstract:
Анотація. В статті автором досліджуються питання правової природи відновлювальних способів захисту трудових прав. Також особлива увага приділяється проблематиці виокремлення цієї групи способів захисту прав з-поміж інших способів захисту субʼєктивних прав. Зазначається, що при аналізі способів захисту ключову роль відіграє загальне розуміння терміну «захист». Автор зауважує, що, в цілому, можна виділити два підходи до юридичного розуміння захисту. При цьому, продуктивне дослідження питань, пов’язаних із способами захисту трудових прав (зокрема, із відновлювальними способами) вимагає тлумачити захист у вузькому, технічному сенсі – через звʼязок захисту із конкретним субʼєктивним правом. Наголошується, що ключом для розуміння способів захисту та їх можливого згрупування (типізації) може слугувати ціль (функція) захисту. Автором досліджуються різні позиції вчених щодо формулювання цілі або цілей захисту. В статті стверджується, що вузьке формулювання цілі захисту дозволяє надати способам захисту чітке визначання та здійснити їх класифікацію. Однак зворотною стороною є те, що таке формулювання цілей захисту не охоплює низки вимог, які правопорядок допускає та визнає за потерпілою особою. Відзначається, що в сучасній літературі, як правило, прийнято окреслювати відносно широке коло можливих цілей захисту субʼєктивних прав. Такий підхід дозволяє включити більший перелік можливих вимог потерпілого. В статті автор виокремлює цілі (безпосередню спрямованість) відновлювальних способів захисту трудових прав і на основі цього дає визначення відновлювальних способів захисту трудових прав. Відзначається, що властивості предмета трудового права зумовлюють широку сферу для можливого застосування відновлювальних способів захисту. Також в статті аналізуються окремі ознаки та особливості відновлювальних способів захисту трудових прав.
30
Яцишин, Михайло Михайлович. "АНАЛІЗ ОКРЕМИХ АСПЕКТІВ ПЕНІТЕНЦІАРНИХ СИСТЕМ АНГЛІЇ, УЕЛЬСУ ТА УКРАЇНИ: СПІЛЬНЕ ТА ВІДМІННЕ". Історико-правовий часопис 20, № 1 (2023): 31–39. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2023-1/4.
Full textAbstract:
У статті на підставі порівняльного аналізу установлено, що діяльність пенітенціарних установ Англії та Уельсу регламентується сукупністю прецедентів, норм кримінального, кримінально-процесуального і пенітенціарного права, спеціальним законом «Про тюрми» від 1952 р. та законами «Про кримінальне право» від 1967 р., «Про кримінальне право» від 1977 р., «Про поліцію і докази з кримінальних справ» від 1984 р., «Про кримінальну юстицію» від 1988 р., «Про кримінальну юстицію» від 1991 р., «Про кримінальну юстицію» 1993 р., Тюремними правилами 1999 р., Правилами функціонування установ для 16 молодих злочинців 2000 р., іншими нормативно-правовими актами. З’ясовано, що в тюрмах Англії та Уельсу найважливішим критерієм поділу (категоризації) засуджених є ступінь загрози їхньої втечі, що зумовлює відповідну класифікацію установ виконання покарань, пов’язаних із позбавленням волі. Зокрема, установи виконання покарань, пов’язаних із позбавленням волі, в Англії та Уельсі за рівнем безпеки класифікуються таким чином: тюрми категорії «А» (максимальний рівень безпеки), категорії «В» (середній рівень безпеки), категорії «С» (напіввідкритого типу), категорії «D» (відкритого типу). При цьому передбачено можливість створення ізольованих відділень (секторів) вищого рівня безпеки в установах нижчого рівня. Це свідчить про поліфункціональність установ виконання покарань в Англії та Уельсі, що дає можливість реалізовувати прогресивну систему в межах однієї установи. За адміністративно-територіальним принципом передбачено поділ тюрем на центральні та місцеві. Усі місцеві тюрми є установами закритого типу. Виокремлено функції місцевих тюрем в Англії та Уельсі, зокрема: 1) виконання запобіжного заходу у виді тримання під вартою; 2) виконання короткострокового позбавлення волі; 3) первинна оцінка і класифікація засуджених із подальшим направленням для відбування покарання до інших установ згідно з розподілом. Зазначено, що основними напрямами реалізації принципів диференціації та індивідуалізації виконання покарань в Англії та Уельсі, є: 1) можливість відбувати покарання в регіоні зосередження соціально корисних зв’язків засудженого; 2) застосування реабілітаційних програм до диференційованих груп засуджених; 3) створення окремих установ для визначених категорій засуджених (осіб, засуджених до довічного позбавлення волі; осіб, які відбувають покарання за вчинення статевих злочинів); 4) індивідуалізований карально-виправний вплив на засудженого.
31
Матат, Ю. І. "Прогалини у правовому регулюванні як корупціогенний фактор у діяльності органів публічної влади". Актуальні проблеми держави і права, № 89 (28 квітня 2021): 42–48. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3188.
Full textAbstract:
Стаття присвячена з’ясуванню впливу прогалин у правовому регулюванні як корупціогенного фактора на функціонування органів публічної влади, а також дослідженню шляхів усунення зазначених дефектів права, що має на меті запобігати вчиненню корупційних правопорушень та правопорушень, пов’язаних із корупцією, у публічній сфері. Визначено, що прогалину у правовому регулюванні слід розглядати як корупціогенний фактор, який сприяє особі, що уповноважена застосовувати норми певного організаційно-розпорядчого чи іншого документа, тлумачити його на власний розсуд, обирати із кількох можливих той варіант поведінки, який є найбільш вигідним для неї. Здійснено класифікацію прогалин, які є корупціогенним фактором, на такі види: а) прогалини в нормах матеріального права; б) відсутність або недостатність контролю і прозорості; в) відсутність або недостатність адміністративних і судових процедур; г) відсутність або недостатність конкурсних (аукціонних) процедур. Обґрунтовано, що найпоширенішим корупціогенним фактором у діяльності органів публічної влади є неналежне визначення в нормативно-правовому акті (його проекті) функцій, прав, обов’язків і відповідальності органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, наслідком чого може бути невиправдане встановлення чи надмірне розширення дискреційних повноважень, створення умов для виникнення конфлікту інтересів та можливостей для зловживання наданими їм повноваженнями. Зроблено висновок, згідно з яким усунення прогалин у правовому регулюванні, що стають фактором корупціогенності у публічно-правових відносинах, має відбуватися насамперед шляхом моніторингу нормативно-правових актів, невід’ємною складовою частиною якого є антикорупційна експертиза. Водночас подальше реформування сфери нормотворчої діяльності має відбуватися у напрямку широкого залучення громадських об’єднань та окремих незалежних експертів до проведення антикорупційної експертизи нормативно-правових актів та їх проектів, що дозволить підвищити ефективність цього інструменту й сприятиме забезпеченню розумного балансу між приватними і загальносоціальними інтересами.
32
Леонтьєва, Ліна Віталіївна, та Євген Миколайович Пащенко. "ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОРІНЕННЯ ҐЕНДЕРНО ЗУМОВЛЕНОГО НАСИЛЬСТВА В СЕКТОРІ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ". Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ (серія юридична), № 4 (30 грудня 2024): 49–55. https://doi.org/10.32782/2311-8040/2024-4-7.
Full textAbstract:
Стаття присвячена забезпеченню викорінення гендерно зумовленому насильству в секторі безпеки і оборони, так як це структурне і глобальне явище, яке має соціальний, економічний і транснаціональний характер та стосується серйозного порушення прав людини. У статті розглянуто гендерно зумовлене насильство щодо жінок та дівчат і визначено, що воно є не лише причиною, але й наслідком нерівності за ознаками статі, яке досить часто посилюється дискримінаційними правовими та соціальними нормами, що виключають особисті права жінок та дівчат на захист від насильства. Також наводиться класифікація гендерно зумовленого насильства в умовах збройного конфлікту (воєнного стану). У статті розглянуті національно-правові та міжнародні акти, що стосуються забезпечення викорінення гендерно зумовленого насильства. В даній роботі також розглянуто кримінальну відповідальність за гендерно зумовлене насильство в ситуації збройного конфлікту, постконфліктного врегулювання та вимушеного переміщення. Також розглянуто інституційне забезпечення викорінення гендерного насильства у секторі безпеки і оборони в Україні в умовах воєнного стану. В статті виокремлено яку функцію відносно забезпечення викорінення гендерно зумовленого насильства виконують: Президент України, Верховна Рада України, Рада національної безпеки і оборони України, Уряд України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство оборони України, Служба безпеки України, Міністерство юстиції України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Урядовий уповноважений з питань гендерної політики, місцеві органи публічної влади та інші.
33
Гвоздій, В. А. "РОЗВИТОК ПІДХОДІВ ДО РОЗУМІННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ САМОВРЯДНИХ (САМОРЕГУЛІВНИХ) ОРГАНІЗАЦІЙ". Прикарпатський юридичний вісник 2, № 3(28) (2020): 38–41. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i3(28).354.
Full textAbstract:
У статті міститься аналіз наукових підходів до дослідження правового статусу самоврядних (само-регулівних) організацій. Автор досліджує особливості доктрини адміністративного права. Особлива увага присвячена аналізу законопроєктів у досліджуваній сфері та зауваженням до них. 
 Мета статті полягала в тому, щоб визначити особливості наукових підходів до вивчення проблематики функціонування самоврядних (саморегулівних) організацій у науці адміністративного права.
 Автор звертає увагу на те, що дослідження правового статусу самоврядних організацій у сучасній юридичній науці тільки починаються. Загальноприйняте визначення поняття цих організацій і їх класифікації ще не створено, що зумовлює необхідність здійснення активних наукових пошуків.
 У статті аналізується досліджувана концепція в міжнародній та вітчизняній практиці. Автор обґрунтовує, що проблема визначення і вдосконалення правового статусу самоврядних (саморегулівних) організацій вимагає прийняття спеціального законодавчого акта.
 Автор визначає поняття «самоврядна організація»: як інститут публічного права, створений на основі закону, який виконує низку соціально значущих функцій, пов’язаних з реалізацією громадських інтересів в тій чи іншій професійній сфері. У статті акцентується увага на відмінностях між поняттями «самоврядна організація» і «саморегулівна організація».Завданням науки адміністративного права має бути перш за все обґрунтування приналежності відносин, що виникають у сфері діяльності самоврядних (саморегулів-них) організацій, до суб’єкта адміністративного права.
 Автор обґрунтовує, що подальші наукові дослідження мають охоплювати визначення характеристик самоврядних організацій, їх функцій, форм діяльності і особливостей гарантій їх функціонування в системі публічної влади. Стаття закінчується визначенням подальших перспектив для розгляду цього питання.
34
Сергійович, Омельчук Олександр, та Бондар Павло Вадимович. "ПРАВОВА ПРИРОДА ДОГОВІРНИХ ВІДНОСИН ПЕРЕВЕЗЕННЯ З ВИКОРИСТАННЯМ ТРАНСПОРТНИХ АГРЕГАТОРІВ". Часопис цивілістики, № 43 (25 грудня 2021): 21–26. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i43.440.
Full textAbstract:
Об’єктом дослідження виступають відносини між користувачами платформ транспортних агрегаторів тасамими транспортними агрегаторами. У межах статті досліджуються питання місця транспортних агрегаторів усучасних транспортних правовідносинах, функцій транспортних агрегаторів та переваг, які вони надають перевізникам та замовника послуг перевезення.Визначено сутність поняття «агрегатор», з’ясовано переваги останніх перед звичайними рекламними майданчиками. Проаналізовано види агрегаторів, визначено місце транспортних агрегаторів серед інших агрегаторів товарів та послуг. Визначено, що агрегатори не здійснюють пошук постачальників та клієнтів, а використовують IT-рішення, що дозволяють сторонам договору самим знаходити потрібні товари та послуги.Класифіковано транспортні агрегатори за критерієм статусу суб’єктів відносин у сфері перевезень (P2P, B2Pта B2B, тобто між фізичними особами, між суб’єктами підприємництва та юридичними особами, змішані); за сту-пенем доступності виділено загальнодоступні та умовно закриті транспортні агрегатори (такі, що співпрацюють з обмеженим колом компаній); відповідно до видів перевезень запропоновано розрізняти агрегатори авіаційного, залізничного, автомобільного, водного транспорту, універсальні транспортні агрегатори; за критерієм призначення перевезень виділяють агрегатори пасажирських перевезень та вантажно-транспортні біржі. Проаналізовано особливості характеру окремих видів транспортних агрегаторів.Доведено, що найбільш важливим для науки цивільного права критерієм класифікації відповідних транспортних відносин є правовий статус транспортного агрегатора, зміст його прав і обов’язків у відповідних відносинах.Для коректного визначення меж правового статусу транспортного агрегатора проаналізовано завдання та функції конкретних транспортних агрегаторів. Відзначено, що питання визначення юридичного статусу транспортного агрегатора у відносинах надання послуг перевезення пасажирів та вантажу не має однозначного вирішення. У літературі діяльності транспортних агрегаторів надають характер посередницької, інформаційної, комунікаційної, експедиторської діяльності або визначають основною метою транспортних агрегаторів організацію перевезення й оптимізацію перевізного процесу. Відсутність єдності поглядів на суть діяльності транспортних агрегаторів пояснюється неоднорідністю функцій конкретних агрегаторів, отже, ступенем відповідальності за порушення умов договору послуг перевезення.Зроблено висновок, що правовий статус транспортних агрегаторів визначається на договірних засадах долучення користувача до агрегатора та зумовлюється його роллю в безпосередніх відносинах між замовником та виконавцем послуги перевезення. Межі цивільної відповідальності транспортного агрегатора залежать від того, чи є він посередником, надає інформаційні послуги або є безпосереднім виконавцем за договором перевезення.
35
Рожик, Є. "Класифікація наслідків злочину: криміналістичний аспект". Юридичний вісник, № 6 (17 лютого 2021): 278–87. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2057.
Full textAbstract:
У статті проводиться теоретико-прикладне дослідження наслідків злочину в контексті їх поділу за різними критеріями. Так, на підставі вивчення теоретичних положень наук кримінального циклу, а також дослідження матеріалів практики розроблено класифікацію наслідків злочину. Залежно від значення, яке вони несуть для розслідування, наслідки бувають основні та додаткові. Основним є наслідок злочину, що безпосередньо визначений у нормах КК України. Додатковими наслідками є ті зміни в матеріальному середовищі та ідеальні відображення, що виконують орієнтувальну функцію для визначення основного наслідку злочину.
 Залежно від умислу злочинця до моменту вчинення злочину наслідки поділяємо на первинні (заплановані) та вторинні (незапланова-ні). Первинні (заплановані). Також варто розрізняти наслідки злочину за джерелом походження: виникли через діяльність суб'єкта злочинну (убивство тощо); спричинені впливом джерел живої природи (наприклад, залишений труп у лісі може бути переміщений дикими тваринами); спричинені впливом джерел неживої природи (переміщення тіла або предмета може відбуватися залежно від місця злочину, наприклад, на річці, в морі тощо).
 Залежно від можливості сприйняття наслідків злочину людиною вони поділяються на видимі і невидимі. Так, до видимих належать наслідки загальнокримінальної злочинності (вбивства, крадіжки, зґвалтування тощо). Невидимі наслідки злочинів більшою мірою пов'язані із злочинами, що в теорії кримінального права описані як злочини з формальним складом. Тобто настання матеріального результату злочину не є обов'язковим. У цьому контексті найбільш наглядними будуть саме економічні та кіберзлочини.
36
Москаленко, А. "ГРАДАЦІЯ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА". Юридичний вісник, № 4 (6 жовтня 2021): 163–68. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.2229.
Full textAbstract:
Статтю присвячено висвіт-ленню питань, пов’язаних із визна-ченням поняття «юридична особапублічного права», виокремленнявидів юридичних осіб публічногоправа; визначення критеріїв, задопомогою яких може здійсню-ватися градація юридичних осібпублічного права.Звернуто увагу на те, що,незважаючи на доволі широкезастосування в національномузаконодавстві терміну «юридичніособи публічного права», відсутнєйого тлумачення на нормативномурівні. Доведено, що деякі ознаки,які детермінують можливістьотримання статусу юридичноїособи публічного права, визначено вокремих положеннях законів, іншихнормативно-правових актах тароз’ясненнях компетентних дер-жавних органів. Водночас критеріїподілу юридичних осіб публічногоправа на види не досить визначенів чинному законодавстві.Запропоновано авторське визна-чення юридичної особи публічногоправа як організації, утвореної напідставі розпорядчого акту Прези-дента України, органу державноївлади, органу влади АвтономноїРеспубліки Крим або органу міс-цевого самоврядування відповіднодо норм публічного права з метоювиконання переважно функцій дер-жави або місцевого самоврядування.Обґрунтовано, що метою функ-ціонування інституту юридичнихосіб публічного права є необхідністьвизначення правового становищаюридичних осіб публічного права якучасників правовідносин, зокремавиокремлення структурних елемен-тів адміністративно-правового ста-тусу; визначення порядку створення,особливостей функціонування і при-пинення; встановлення меж правоз-датності і дієздатності та інші.Зазначено, що градація юри-дичних осіб публічного праваможе бути здійснена на підставітаких критеріїв, як: 1) підставистворення; 2) територія функ-ціонування; 3) підпорядкованістьсуб’єкту публічної влади; 4) видвиконуваних функцій держави абомісцевого самоврядування тощо.Звернуто увагу на практичнезначення класифікації юридичнихосіб публічного права залежно відпідстави їх створення на такігрупи: 1) ті, що створені на під-ставі розпорядчого акту Прези-дента України; 2) ті, що створеніна підставі розпорядчого актуоргану державної влади; 3) ті, щостворені на підставі розпорядчогоакту органу влади Автономної Рес-публіки Крим; 4) ті, що створені напідставі розпорядчого акту органумісцевого самоврядування.Доведено, що вищезазначенаградація юридичних осіб публічногоправа опосередковує специфіку їхпідпорядкування та підзвітності,а також територію функціону-вання (загальнодержавного абомуніципального значення). Внас-лідок цього можна виокремитиюридичні особи публічного права,засновані на загальнодержавномурівні (на підставі розпорядчогоакту Президента України, органудержавної влади) та юридичніособи публічного права, заснованіна муніципальному рівні (на під-ставі розпорядчого акту органувлади Автономної Республіки Крим,органу місцевого самоврядування).
37
Габріадзе, М. "Система цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язання". Юридичний вісник, № 1 (31 липня 2020): 85–92. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1564.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню цивільно-правової відповідальності як одного з наслідків порушення зобов'язання, структурних елементів цивільно-правової відповідальності, її ролі в механізмі забезпечення належного виконання зобов'язань і захисту цивільних прав та інтересів у сучасному цивільному праві України. Залежно від виду порушення зобов'язання відповідальність можна поділити на відповідальність за невиконання й відповідальність за неналежне виконання зобов'язань. Мета статті - визначити особливості системи цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання, класифікувати її підстави, розробити пропозиції з удосконалення законодавства, яке регламентує зазначений вид відповідальності. Цивільно-правова відповідальність - це правова конструкція, що є базисом режиму законності й правопорядку, забезпечує ефективне виконання особою своїх зобов'язань. Соціальна сутність відповідальності виявляється в розумінні, усвідомленні та розмежуванні наслідків діяльності за критеріями її правомірності й доцільності, можливості осуду або заохочення. Складність юридичної природи цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання зумовила множинність підходів до її розуміння й інтерпретації у вітчизняній науці цивільного права:а) як заходу державного примусу;
 б) як санкції за неправомірну поведінку; в) як обов'язку правопорушника відшкодувати завдані збитки і сплатити неустойку; г) як захід покарання за вчинене правопорушення. Констатовано, що існує низка критеріїв класифікації цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання. Відзначено, що юридичною підставою настання цивільно-правової відповідальності за договором є склад цивільного правопорушення, який утворюють правопорушення, заподіяння шкоди, при-чинно-наслідковий зв'язок між ними й вина. З'ясовано структурні елементи цивільно-правової відповідальності, її роль у механізмі забезпечення належного виконання зобов'язань і захисту цивільних прав та інтересів у сучасному цивільному праві України. Окреслено, що до основних елементів систем юридичної відповідальності загалом і цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язань зокрема належать мета, умови, функції, форми та підстави відповідальності.
38
Піскун, Іван, та Максим Соколовський. "ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВІЙСЬКОВОГО МАЙНА". Scientific works of National Aviation University. Series: Law Journal "Air and Space Law" 2, № 67 (2023): 54–61. http://dx.doi.org/10.18372/2307-9061.67.17843.
Full textAbstract:
Мета статті спрямована на визначення сутності поняття «військове майно», а також здійснення класифікації його видів з урахуванням різноаспектності даної комплексної категорії, що поєднує в собі правові, фінансові, економічні, соціальні й інші ознаки. Методологічну основу дослідження склали загальнонаукові та спеціально-юридичні методи пізнання, використання яких дозволило проаналізувати різні підходи до визначення поняття «майно» на законодавчому рівні, концептуальні ідеї вчених щодо характеристики даної категорії з точки зору права та економіки. Зокрема за допомогою діалектичного методу визначено поняття «військове майно», виокремлено основні його ознаки та структуру. Результати: надано визначення військового майна, під яким слід розуміти нерухоме і рухоме майно загального і спеціального призначення, що відноситься до державної власності і закріплене за структурами Збройних Сил України, іншими військовими формуваннями на праві оперативного управління, що використовується ними виключно за функціональним та цільовим призначенням з метою виконання своїх функцій і обслуговування військовослужбовців, а також для ведення господарської діяльності в порядку, встановленому законодавством України. Обговорення: у структурі військового майна слід виділити безпосередньо військове майно і майно, яке за своєю природою є військовим тільки через його закріплення за підрозділами Збройних Сил України. Це свідчить про необхідність систематизації та впорядкування видів військового майна, яке можна класифікувати відповідно до його призначення на дві великі групи: військове майно загального призначення та військове майно спеціального призначення. Подальших наукових розробок потребує питання щодо складу військового майна, вирішення якого є важливим для визначення необхідних механізмів правового регулювання відносин щодо володіння, користування та розпорядженням військовим майном.
39
Беззубов, Дмитро, та Мар'яна Денисюк. "ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ". Scientific works of Kyiv Aviation Institute. Series Law Journal "Air and Space Law" 1, № 74 (2025): 179–86. https://doi.org/10.18372/2307-9061.74.19903.
Full textAbstract:
Мета статті: сформувати пропозиції щодо вдосконалення правового базису для створення системи безпеки діяльності підприємств/суб’єктів господарювання на основі результатів аналізу організаційно-правової та економічної складової їх діяльності, виявлених проблем у забезпеченні безпеки, окреслення моделей забезпечення безпеки діяльності суб’єктів господарювання та безпеки підприємництва зокрема. Методи дослідження: використано основні наукові методи формальної логіки, системного аналізу та метод класифікацій. Метод системного аналізу застосовано відповідно для визначення спеціальних та загальних механізмів правового забезпечення діяльності підприємства. Метод формальної логіки дозволив визначити наукові погляди на проблеми безпеки підприємництва. Метод класифікацій дозволив визначити шляхи подальшого удосконалення інституційних основ адміністрування забезпечення безпеки діяльності підприємств. Метод прогнозування дозволив окреслити шляхи удосконалення організаційної складової безпеки діяльності підприємств. Метод моделювання дозволив визначити місце і роль організаційних та юридичних елементів у системі забезпечення безпеки діяльності суб’єктів господарювання. Результати: дослідження правових засад адміністрування забезпечення вищого рівня безпеки підприємства є частиною дослідження проблем прикладної економічної науки, філософії права, господарського та міжнародного економічного права. Визначено основні функції, принципи та методи забезпечення безпеки суб’єктів господарювання. Запропонована модель безпеки підприємства як сукупність умов і показників його діяльності, які формують середовище безпечної діяльності. Визначено категорію «аутопоез безпеки підприємства», що розуміється як елемент самостійної регуляції системи безпеки підприємства. Результати, викладені в даній науковій статті, дозволяють визначити подальші кроки для вивчення проблем організаційної і правової складової забезпечення безпеки діяльності суб’єктів господарювання. Обговорення: проблеми підвищення рівня безпеки діяльності суб’єктів господарювання є прикладними з позиції розвитку філософії права та економічного права. Дискусійною є пропозиція щодо формування організаційно-правової моделі безпеки підприємництва. У широкому розумінні вона передбачає систему заходів забезпечення безпеки підприємництва на державному рівні. Такі заходи спрямовані на протидію загрозам і небезпекам в усіх сферах функціонування суспільства задля стабільності і гарантій досягнення успішних результатів господарської діяльності.
40
Куліджанов, Елгуджа Вахтангович. "РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ ЗМІН У НОРМАТИВНІЙ БАЗІ ЩОДО ОХОРОНИ ҐРУНТІВ В УКРАЇНІ". Bulletin of Sumy National Agrarian University. The series: Agronomy and Biology 58, № 4 (2025): 50–56. https://doi.org/10.32782/agrobio.2024.4.8.
Full textAbstract:
Станом на сьогоднішній день питання охорони ґрунтів є частиною земельного законодавства. Поняття «ґрунт» та «земля» є принципово різними за своєю природою, отже, їх ототожнювання в законодавстві також протирічить природі речей. Тим не менше, функції держави з охорони ґрунтів передаються від Мінагрополітики до Держгеокадастру. За своїм вмістом, робота із підтримання та підвищення родючості ґрунтів є практично повністю агротехнологічною діяльністю, отже, передача цих функцій до земельної служби (технічні науки, будівництво за кодами класифікації виробничих спеціальностей) є непослідовним та невиправданим. Можна констатувати, що законодавців дезорієнтовано щодо стану справ у нормативній базі з охорони ґрунтів. Перш за все – існує думка про недоцільність створення окремого ґрунтозахисного законодавства. Як результат – якісного та дієвого ґрунтозахисного законодавства в Україні немає. Тому необхідно проаналізувати причини такого стану, розробити пропозиції щодо створення необхідної нормативної бази. Метою даної роботи є аналіз нормативної бази з охорони ґрунтів, оцінка тенденцій у змінах до нормативної бази, а також оцінка можливих негативних наслідків, та ризиків. Крім того необхідно визначитися із напрямами роботи щодо створення законодавчої бази яка б відповідала природі об’єкту що охороняється, тобто ґрунтів. Для цього проаналізовано зміни у нормативних актах щодо охорони ґрунтів в Українському законодавстві, та оцінено наслідки цих змін. Встановлено що ґрунтоохоронне законодавство України є частиною земельного законодавства що не відповідає природі понять «ґрунт» та «земля». З часом в українському законодавстві вимоги щодо охорони ґрунтів стають все біль розмитими та менш обов’язковими. На сьогоднішній день, єдиним логічним виходом із ситуації що склалася є прийняття окремого закону про охорону ґрунтів, розробленого фахівцями – агрономами та ґрунтознавцями. Для початку, необхідно принципово визначитися, що суб’єктом законодавчої ініціативи мають бути профільні установи (Мінагрополітики – ДУ «Держґрунтохорона», УААН – ІҐА, а також профільні науковці-освітяни). Окрім прийняття відповідного професійно якісного закону щодо охорони ґрунтів, також необхідно: виключити із земельного законодавства норми, пов’язані із охороною ґрунтів; виключити робочі проекти землеустрою з категорії землевпорядних, не позбавляючи землевпорядні організації права на їх розробку; визнати ґрунти природним ресурсом та предметом права власності; проголосити державу власником ґрунтів; ввести відповідальність за виснаження ґрунтів та непроходження агрохімпаспортизації; відновити у повному обсязі компетенцію та функції ДУ «Держґрунтохорона» у ґрунтоохоронній діяльності. Необхідно розробити такий закон першочергово для захисту ґрунтів сільськогосподарських угідь, із визначенням компетенцій органів влади та експертного середовища, із повним відокремленням Держгеокадастру від непритаманних йому агротехнологічних питань.
41
Лапіка, А. О. "АДМІНІСТРАТИВНІ ПРОЦЕДУРИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОВНОВАЖЕНЬ МІСЦЕВИХ ДЕРЖАВНИХ АДМІНІСТРАЦІЙ В ГАЛУЗІ БЮДЖЕТУ ТА ФІНАНСІВ". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 212–24. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.25.
Full textAbstract:
У статті визначено та охарактеризовано адміністративні процедури реалізації повноважень місцевих державних адміністрацій в галузі бюджету та фінансів. Мета статті – на основі вивчення наукових праць та чинного законодавства України визначити та охарактеризувати адміністративні процедури реалізації повноважень місцевих державних адміністрацій в галузі бюджету та фінансів. Встановлено, що процедура є реалізацією виконавчих дій місцевих державних адміністрацій, в частині реалізації повноважень щодо формування та розподілу місцевих фінансів, складання бюджету. Метою адміністративної процедури є виконання управлінських дій та функцій суб’єктами виконавчої влади. Адміністративні процедури реалізують механізм державного управління. Правовий захист місцевих громад здійснюється у певній процесуальній формі. Процесуальна форма являє собою невід’ємну частину судочинства, яка являє собою особливу правову форму діяльності органів досудового розслідування, прокуратури, суду щодо вирішення, адміністративних, цивільних та кримінальних справ тощо. Процесуальна форма є основною науковою категорією теорії права, що визначає внутрішній зміст юридичного процесу (розгляд спорів, захист прав). Процедури з прийняття бюджету, які здійснюють місцеві державні адміністрації охоплюють ряд стадій: а) розробка проекту бюджету; б) розгляду проекту бюджету; в) затвердження бюджету; г) виконання бюджету та звітування. Запропоновано авторську класифікацію адміністративних процедур, які реалізують місцеві державні адміністрації у сфері бюджету і фінансів: планування місцевого бюджету; організація бюджетного процесу і розподіл коштів; контролювання доходів і видатків місцевого бюджету; регулювання; прийняття управлінських рішень. Доведено, що сутність адміністративної процедури щодо управління бюджетом та фінансами відображає принципи, за якими вона виконується: прогнозованості, плановості, самостійності, збалансованості, субсидіарності, гнучкості, справедливості, контролювання, ефективності, публічності тощо.
42
Завгородній, В. А. "Інституційна підсистема механізму імплементації рішень Європейського cуду з прав людини в Україні". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 4, № 96 (2021): 45–56. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.96.45-56.
Full textAbstract:
Стаття присвячена визначенню системи інституцій, які долучаються до імплементації рішень Європейського суду з прав людини в національний правопорядок України, з'ясуванню їх завдань, функцій та повноважень, а також здійсненню класифікації таких суб'єктів. Встановлено, що до системи суб’єктів імплементації рішень Страсбурзького суду належать як органи державної влади, їх службові та посадові особи, так й інші суб’єкти, серед яких виокремлено правозахисні громадські організації, заклади вищої освіти, адвокатські об'єднання. Суб'єкти імплементації рішень Суду Ради Європи класифіковано за такими критеріями: а) за місцем в механізмі імплементації; б) за характером компетенції суб'єктів, наділених державно владними повноваженнями: в) за функціональною належністю суб'єктів; г) залежно від долучення суб’єктів до заходів, що вживаються задля імплементації рішень Страсбурзького суду.
43
Кулава, Марія. "ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ВЗАЄМОДІЄЮ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ ТА ПРИВАТНИХ ВИКОНАВЦІВ: МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД". Public management 15, № 5 (2018): 112–22. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2018-15-5-112-122.
Full textAbstract:
Ґрунтуючись на існуючих доробках науковців у галузі права та державного управління визначено, що процес державного управління являє собою взаємодію органів державної виконавчої служби та приватних виконавців. Представлено класифікацію системи примусового виконання рішень залежно від кількості інституцій, які здійснюють функції примусо- вого виконання. Проаналізовано особливості функціонування та державного управління примусовим виконанням в окремих державах. Визначено особ- ливості та позитивні аспекти функціонування централізованої (державної), децентралізованої, змішаної (комбінованої) систем примусового виконання рішень.
 Особливу увагу приділено країнам, в яких функціонує змішана (комбі- нована) система примусового виконання (Франція, Грузія, США) та яку за- проваджено в Україні. Визначено ті позитивні аспекти, які доцільно було б запровадити у національну модель примусового виконання рішень.
 Висловлено думку про доцільність спрямування державного управління примусовим виконанням саме на стимулювання учасників провадження до добровільного виконання або застосування інституту медіації, запроваджен- ня квотового принципу залучення виконавців; вільного доступу виконавців до всіх електронних реєстрів України, можливості ведення діловодства у сфері примусового виконання в електронній формі; приєднання до системи органів примусового виконання рішень таких інституції, як: фіскальні орга- ни, правоохоронні органи, банки.
 Зауважується, що єдиною метою всіх запропонованих перетворень має бути захист і відновлення порушених прав фізичних і юридичних осіб. До- ведено, що впровадження змішаної системи примусового виконання має по- кращити ситуацію з виконанням рішень суду та рішень інших органів (поса- дових осіб).
44
МОІСЄЄВ, ЮРІЙ, та ЮЛІЯ УРАЛОВА. "Страхова послуга у доктрині господарського права". Право України, № 2021/07 (2021): 45. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-07-045.
Full textAbstract:
Необхідність забезпечення сталого розвитку українського ринку страхування на основі інтеграції та гармонізації з країнами Європейського Союзу, запровадження у національне законодавство європейських стандартів, принципів і культури надання страхових послуг об’єктивно обумовлюють потребу удосконалення правового регулювання надання страхових послуг. Специфіка страхових послуг потребує поглибленого та комплексного наукового опрацювання різних аспектів цієї правової категорії з метою підвищення рівня страхового захисту, визначення сутності процесу надання страхових послуг у сучасних умовах господарювання. Метою статті є розкриття господарсько-правової природи страхових послуг як результату діяльності страховиків, проведення порівняльного аналізу існуючих у правовій доктрині господарського права визначень понять “страхування” і “страхова послуга”, “страховий продукт” та їх співвідношення. З урахуванням того, що у науковому середовищі існує доволі велика кількість теоретичних концепцій, коли страхова послуга розглядається як дія, діяльність, економічне благо, функції, економічні відносини, операція уточнено поняття страхової послуги як сукупності процесу та результату. Зазначається, що страхова послуга є складною правовою категорією, сутність якої має комплексний характер і може розглядатися в економічному та правовому аспектах. Акцентовано увагу на притаманності характеристик товару, який має цінову визначеність і вартісний характер. Обґрунтовано, що важливим проявом специфіки страхових послуг є єдність процесу надання послуги та її результату – задоволення потреб страхувальників у страховому захисті. На основі такого підходу запропоновано класифікацію страхових послуг, що передбачає виокремлення двох основних груп – основних і додаткових. Під основними послугами слід розглядати послуги з надання страхового захисту, тоді як інші послуги, що не передбачають надання страхового захисту, відносяться до додаткових. У результаті проведеного аналізу основних концепцій розуміння страхової послуги додатково аргументовано, що з урахуванням господарсько-правової природи страхування як виду господарської діяльності, страхова послуга не зводиться до самої дії або діяльності страховика, а може розглядатись як окреме явище, що має характер нематеріального блага та полягатиме у наданні страховиком страхувальнику страхового захисту у разі настання певних подій (страхових випадків). Відповідно, процес надання страхової послуги у господарсько-правовому значенні пропонується розглядати як комплекс фактичних та/або юридичних дій страховика (що мають значення юридичного факту, оскільки їхнє вчинення спричиняє правові наслідки для страхувальника), спрямованих на запобігання, подолання і відшкодування збитків, заподіяних конкретним об’єктам, матеріальним цінностям юридичних і фізичних осіб, життю і здоров’ю фізичних осіб тощо, і відбувається у певному порядку, визначеному відповідно до умов договору та/або вимог законодавства, і передбачає декілька етапів, зокрема й укладання договору та належне виконання своїх зобов’язань учасниками процесу. Автори обґрунтовують висновок про необхідність уточнення у господарському законодавстві поняття страхування як виду господарської діяльності з урахуванням класифікації страхових послуг на основні та додаткові. Відповідно, запропоновано розглядати страхування як діяльність спеціально уповноважених державних організацій та суб’єктів господарювання (страховиків), спрямовану на надання послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їхніх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які формуються зі сплати страхувальниками страхових платежів, а також надання інших додаткових послуг (ремонт ушкодженого майна, юридичне сприяння, заміна пошкодженого майна, консультування тощо). Для забезпечення практичних аспектів у виробленні сучасних підходів до правового регулювання надання страхових послуг запропоновано внести зміни до чинного законодавства, зокрема Господарського кодексу України.
45
Кулаковський, Олександр. "Компетентнісна модель скника педагогічного закладу вищої освіти у сфері інтелектуальної власності". New pedagogical thought 103, № 3 (2020): 21–29. http://dx.doi.org/10.37026/2520-6427-2020-103-3-21-29.
Full textAbstract:
У статті представлено компетентнісну модель випускника педагогічного закладу вищої освіти у сфері охорони та захисту прав інтелектуальної власності, що посідає ключове місце як у процесі розробки,так і впровадження у закладі освіти технології формування певних компетентностей, зокрема й щодо охорони і захисту прав інтелектуальної власності. Здійснено класифікацію професійної діяльності випускників педагогічних закладів вищої освіти на педагогічну та управлінську діяльність. Залежно від різних критеріїв (виду діяльності, спеціальності педагога, напряму діяльності) проведено класифікацію основних видів діяльності. Розглянуто особливості професійної діяльності випускника педагогічного закладу вищої освіти, законодавчо обґрунтовано його функціональні обов’язки у процесі здійснення педагогічної та управлінської діяльності. Розглянуто правовідносини, учасниками яких є педагогічні працівники, їхні функції, компетенції, повноваження. На підставі цього та на основі блочного принципу побудови компетентнісної моделі розроблено компетентнісну модель випускника педагогічного закладу вищої освіти. Запропонована компетентнісна модель випускника педагогічного закладу вищої освіти у сфері охорони та захисту прав інтелектуальної власності охоплює здійснення ним педагогічної діяльності в закладах освіти, методичних центрах, центрах професійного розвитку педагогічних працівників (професійно-діяльнісний (педагогічний) блок, інноваційно-економічний блок), а також управлінську діяльність, яка здійснюється на керівних посадах в закладах освіти, наукових установах, методичних центрах, центрах професійного розвитку педагогічних працівників (інноваційно-управлінський блок).
46
Яровий, Анатолій. "Класифікація уповноважених суб’єктів (ініціаторів) проведення негласних слідчих (розшукових) дій та здійснення контрольно-наглядових функцій за дотриманням прав і свобод людини". Entrepreneurship, Economy and Law, № 4 (2020): 360–64. http://dx.doi.org/10.32849/2663-5313/2020.4.62.
Full text
47
Луцький, Максим, та Ольга Гусар. "АДМІНІСТРАТИВНІ НЕЮРИСДИКЦІЙНІ ПРОВАДЖЕННЯ В ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ЦИВІЛЬНОЇ АВІАЦІЇ". Scientific works of National Aviation University. Series: Law Journal "Air and Space Law" 2, № 63 (2022): 9–17. http://dx.doi.org/10.18372/2307-9061.63.16703.
Full textAbstract:
Мета: проаналізувати наукові підходи щодо визначення неюрисдикційних проваджень у системі позитивного адміністративного процесу та сформулювати визначення поняття та видів неюрисдикційних проваджень у діяльності суб’єктів цивільної авіації в контексті генезису доктрини адміністративного процесу. Методи дослідження: в дослідженні використано загальні та спеціально-юридичні наукові методи, серед яких метод класифікацій та групувань, формально-юридичний, пізнавально-аналітичний. Результати: встановлено, що адміністративні неюрисдикційні провадження в галузі цивільної авіації є проявом виконання органом публічної адміністрації спеціальних функцій щодо обов’язку вирішувати безконфліктні індивідуальні групи справ, спрямовані на задоволення прав і свобод фізичної чи юридичної особи у галузі цивільної авіації, шляхом виконання послідовних дій та стадій. Обговорення: визначено види проваджень суб’єктів цивільної авіації: нормотворчі, дозвільно-ліцензійні провадження, атестаційні, контрольно-наглядові, реєстраційні, провадження, пов’язані з веденням діловодства, укладання адміністративних договорів, а також із розгляду пропозицій та заяв громадян.
 До адміністративних неюрисдикційних проваджень у діяльності субʼєктів цивільної авіації належть: 1) забезпечення реалізації зацікавленими особами своїх суб’єктивних прав; 2) забезпечення вимог дозвільно-ліцензійної системи, отримання дозволів (правил міжнародних польотів); отримання ліцензій на зайняття регламентованими видами діяльності суб’єктами господарювання в цивільній авіації (дозвіл на використання повітряного простору).
48
Гасюк, І. Л. "ОСОБЛИВОСТІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНОЮ СФЕРОЮ ТА РОЛЬ СОЦІАЛЬНИХ СТАНДАРТІВ". Таврійський науковий вісник. Серія: Публічне управління та адміністрування, № 1 (27 березня 2025): 27–35. https://doi.org/10.32782/tnv-pub.2025.1.3.
Full textAbstract:
Соціальна компонента сталого розвитку є важливою складовою концепції сталого розвитку, яка займає центральне місце в загальному процесі формування ефективної та справедливої системи управління на різних рівнях – від національного до локального. У контексті публічного управління соціальний аспект сталого розвитку передбачає розробку політик, які не тільки сприяють економічному росту, але й забезпечують поліпшення соціальних умов життя, зменшення нерівності, покращення доступу до базових послуг, таких як освіта, охорона здоров’я, житло, та підтримку вразливих груп населення. Метою статті є аналіз особливостей публічного управління соціальною сферою та визначення соціальних стандартів як інструменту публічного управління. Визначено, що однією з головних особливостей публічного управління соціальною сферою є необхідність урахування значної соціальної різноманітності. Різні групи населення мають різні потреби, і управління цими потребами потребує чіткої класифікації і диференціації послуг. Обґрунтовано, що одним з ключових завдань публічного управління є розробка та впровадження політик, які забезпечують соціальну справедливість і сприяють підвищенню рівня життя населення, зокрема шляхом покращення доступу до основних соціальних послуг, таких як охорона здоров’я, освіта, соціальне забезпечення, житло. Від держави та органів місцевого самоврядування вимагається не лише створення інфраструктури, а й забезпечення рівних можливостей для всіх громадян, незалежно від їхнього соціального статусу. Встановлено, що з позицій публічного управління соціальна компонента сталого розвитку передбачає розробку комплексних підходів до забезпечення соціального добробуту на всіх рівнях управління. Політики повинні враховувати не тільки загальні економічні показники, але й соціальні аспекти, такі як доступність послуг для різних верств населення, зменшення рівня бідності, забезпечення рівних можливостей для соціальної мобільності та інклюзії, захист прав меншин і підтримка найбільш вразливих груп – жінок, дітей, людей з інвалідністю, літніх людей, внутрішньо переміщених осіб та інших. У цьому контексті важливою є роль державних програм, спрямованих на розвиток соціальної інфраструктури, забезпечення доступу до якісної освіти та охорони здоров'я, створення умов для розвитку громадянського суспільства. Встановлено, що соціальні стандарти відіграють критично важливу роль у забезпеченні справедливості, рівності та доступу до основних благ і послуг для всіх членів суспільства. Вони є важливими інструментами публічного управління, спрямованими на досягнення соціального розвитку та сталості в суспільстві. У контексті сталого розвитку соціальні стандарти виконують функцію встановлення мінімальних вимог до умов життя, які забезпечують базові права і потреби кожної особи. Вони можуть охоплювати різні аспекти життя – від забезпечення справедливого доступу до освіти, охорони здоров’я, житла, до захисту прав працівників і забезпечення соціальної підтримки.
49
Мішина, Н. В. "АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28, № 29 (2022): 160–65. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i29.729.
Full textAbstract:
Мішина Н. В. Адміністративно-правові проблеми державного контролю. – Стаття. Однією з основних форм здійснення державної влади завжди був і залишається дер- жавний контроль. Завдяки такому виду контролю забезпечується ефективне функціо- нування підконтрольних суб’єктів, дотримання Конституції України 1996 року, законів і підзаконних актів тощо. Публічне адміністрування, безперечно, не може існувати без державного контролю. Метою статті є визначення адміністративно-правових проблем державного контролю (на матеріалах державного контролю за органами місцевого самоврядування в Україні й у Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії). Зазначено, що одним із факторів, які визначають ступінь самостійності органів місцево- го самоврядування та їх посадових осіб, є вироблена державою політика щодо здійснення контролю за їх діяльністю. Але в Україні їй бракує чіткості й послідовності. Підкреслено, що в цілому в українському законодавстві інститут державного контр- олю за діяльністю органів місцевого самоврядування врегульовано недостатньо повно. Крім того, норми інституту не систематизовані, часто суперечать одна одній, через не- чіткі формулювання ускладнюється розуміння змісту норм суб’єктами муніципального права й виникають питання про відповідність їх Конституції України. У такому випадку до вирішення конфлікту норм часто залучаються судові органи в цілому й Конституцій- ний Суд України зокрема. Наголошується, що класифікація державного контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування залежно від приналежності органів, які здійснюють контроль, до певної гілки державної влади, дискусійна. Резюмовано, що судовий контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування в Україні натепер є менш ефективним видом державного контролю. У Сполученому Ко- ролівстві судовий контроль, як і парламентський, набагато ефективніший за контроль ад- міністративний: визнані джерелами муніципального права судові прецеденти й традицій- но сильна судова влада зумовлюють його жорсткість. Підвищення ефективності судового контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування в Україні можливо одночасно з підвищенням правової культури громадян і створенням механізмів ефективної реалізації судових рішень
50
Скочиляс-Павлів, О. "Правовідносини у сфері ліцензування як об’єкт адміністративно-правової охорони". Юридичний вісник, № 1 (31 липня 2020): 170–77. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1576.
Full textAbstract:
Розглянуто актуальні питання правових відносини у сфері ліцензування як об'єкта адміністративно-правової охорони. Вказано, що дослідження ліцензування через призму функцій державного управління дає можливість сформулювати поняття ліцензування як форми реалізації виконавчої влади щодо здійснення правового попереднього та поточного контролю за дотриманням ліцензійних вимог і умов, обліку ліцензованих об'єктів шляхом винесення органом, що ліцензує, адміністративно-правових актів у межах нормативно врегульованої процедури. Комплексно досліджено проблеми адміністративно-правових відносин, що виникають у галузі ліцензування. На основі аналізу наукової літератури визначено поняття адміністративно-правових відносин у галузі ліцензування, під якими слід розуміти врегульовані адміністративно-правовими нормами суспільні відносини, сторони яких є носіями взаємних прав і обов'язків, встановлених і гарантованих в адміністративно-правових нормах законодавства про ліцензування. Також описано характерні особливості адміністративно-правових відносин у галузі ліцензування. Наголошено, що до структури адміністративно-правових відносин у галузі ліцензування входять суб'єкти, об'єкти правовідносин і їх нормативний зміст. Розглянуто питання класифікації суб'єктів адміністративних правовідносин щодо ліцензування. Наведено три групи суб'єктів адміністративних правовідносин: наділені публічно-владними повноваженнями; не наділені публічно-владними повноваженнями; експерти. Акцентується увага на важливості формування системи суб'єктів адміністративного процесу у галузі ліцензування. Досвід правозастосовчої діяльності свідчить про те, що взаємодія суб'єктів ліцензійних правовідносин не забезпечує ефективного вирішення завдань за умов соціально орієнтованої економіки.