Journal articles: 'Кримінальний процесуальний кодекс'

1

Музиченко, О. В., та М. В. Карандась. "ЕЛЕКТРОННІ ДОКАЗИ ЯК ДЖЕРЕЛА ДОКАЗІВ У МЕЖАХ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ: СУДОВА ПРАКТИКА ТА НОРМАТИВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНШИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ КОДЕКСІВ УКРАЇНИ". Kyiv Law Journal, № 2 (20 жовтня 2022): 168–74. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.2.25.

Full text

Abstract:

У статті досліджується та аналізується судова практика та наукові розробки щодо використання електронних доказів у процесі доказування, а також процесуальні норми національного законодавства, що регулюють використання електронних доказів у господарському, адміністративному і цивільному судочинстві. На цій основі пропонується удосконалити кримінальне процесуальне законодавство на предмет чіткого визначення поняття та видів електронних доказів, віднесення електронних доказів до процесуальних джерел доказів, а також формування єдиного підходу у всіх процесуальних кодексах щодо застосування такої категорії як копія електронного доказу. Автори звертають увагу, що на відміну від Кодексу адміністративного судочинства, а також Господарського та Цивільного процесуального кодексів України, Кримінальний процесуальний кодекс України не містить нормативного регулювання використання електронних доказів у процесі доказування у межах кримінального провадження, що зумовлює віднесення електронного доказу до таких процесуальних джерел як речовий доказ або документ. Крім того, констатується проблема щодо використання скріншотів як одного з видів електронних доказів у межах кримінальних проваджень. Зазначається про необхідність розробки критеріїв щодо допустимості електронних доказів не лише у кримінальному провадженні, а й у цивільному, господарському та адміністративному. На підставі аналізу судової практики встановлено розбіжності в розумінні такого поняття як копія електронного доказу в кримінальному судочинстві та цивільному, господарському і адміністративному. У цьому аспекті запропоновано закріпити єдиний підхід у всіх процесуальних кодексах положення про те, що у випадку зберігання інформації з електронним відображенням на кількох електронних носіях інформації кожний з електронних примірників вважається оригіналом електронного документа.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

2

Страшок, А. А. "Історичний розвиток правового статусу суб'єктів, які здійснюють функцію сприяння кримінальному провадженню". Актуальні проблеми держави і права, № 85 (14 серпня 2020): 228–34. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1873.

Full text

Abstract:

Досліджено основні періоди історичного розвитку правового статусу суб'єктів, які здійснюють функцію сприяння кримінальному провадженню. До суб'єктів, котрі здійснюють функцію сприяння кримінальному провадженню, автор відносить свідка, понятого, перекладача, спеціаліста та експерта. Дослідження становлення правового статусу цих осіб починається з УШ-УІ ст. до н. е., під час колонізації Північного Причорномор'я, і триває до наших днів. Проаналізовано найбільш визначні законодавчі акти минулих часів, які регулювали правовий статус суб'єктів, що здійснюють функцію сприяння кримінальному провадженню. До таких нормативно-правових актів автором відносено Руську Правду, котра діяла за часів Київської Русі, Судебник Казимира 1468 року, Литовські статути 1529, 1566 та 1588 років, Соборне Уложення 1649 року, книгу ІІ т. XV Зводу законів, яка мала назву «Законы о судопроизводстве по делам о преступлениях и проступках», Статут кримінального судочинства 1864 року, Кримінально-процесуальні кодекси УРСР 1922 року та 1927 року, Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року та Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року. Автором зазначається, що протягом свого розвитку правовий статус цих суб'єктів поліпшувався, а саме розширювався, оскільки вони наділялись новими права, обов'язками та відповідальністю. Указується, що на сьогодні їх статус є чітко регламентованим, а також, відповідно до Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, цих осіб було віднесено до учасників кримінального провадження. Також автором зазначається про наявність проблем, які стосуються участі вказаних суб'єктів у кримінальному провадженні, а саме - неповноцінне правове закріплення правового статусу понятого у кримінальному провадженні. Наприкінці статті автором зауважується необхідність вивчення напра-цювань науковців та законодавця, законодавства зарубіжних країн, а також практики Європейського суду із прав людини з метою вдосконалення правового статусу суб'єктів, які здійснюють функцію сприяння кримінальному провадженню.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

3

Солоненко, Семен Олександрович. "ЩОДО МІСЦЯ ОБМЕЖУВАЛЬНИХ ЗАХОДІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ". New Ukrainian Law, № 1 (20 березня 2025): 237–44. https://doi.org/10.51989/nul.2025.1.30.

Full text

Abstract:

У рамках імплементації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами в українському законодавстві з’явились спеціальні заходи протидії домашньому насильству. Нормою щодо таких заходів був доповнений і Кримінальний процесуальний кодекс України.У Кримінальному процесуальному кодексі України законодавець їх вніс у формі обмежувальних заходів, що можуть застосовуватися в разі вибору запобіжних заходів щодо осіб, які підозрюються в учиненні кримінальних правопорушень, пов’язаних із домашнім насильством (частина 6 статті 194 Кримінального процесуального кодексу України).Стаття присвячена дослідженню дискусійного питання щодо місця обмежувальних заходів у кримінальному процесі України. З одного боку, є питання доцільності виділення окремої норми щодо обмежувальних заходів за обставин, коли вони по своїй суті є такими ж процесуальними обов’язками, як і ті, що передбачені в частині 5 статті 194 Кримінального процесуального кодексу України, а також значною мірою охоплюються ними. Водночас законодавцем не врегульовано, як діяти суду, коли обмежувальний захід і обов’язок є схожими – віддавати перевагу обмежувальному заходу з огляду на те, що кримінальне правопорушення пов’язане з домашнім насильством, покладати обов’язок, передбачений у частині 5 статті 194 Кримінального процесуального кодексу України, чи використовувати обидва інструменти.З іншого боку, у науковому середовищі існують пропозиції щодо виокремлення обмежувальних заходів, які нині є складником інституту запобіжних заходів, як самостійного заходу забезпечення, з окремим порядком, підставами застосування.У процесі дослідження було встановлено наявність підстав для закріплення обмежувальних заходів у Кримінальному процесуальному кодексі України, відсутність підстав для самостійного застосування обмежувальних заходів за межами запобіжного заходу, а також необхідність закріплення пріоритету застосування обмежувальних заходів над покладенням схожих за суттю обов’язків, передбачених частиною 5 статті 194 Кримінального процесуального кодексу України, у кримінальних провадженнях щодо кримінальних правопорушень, пов’язаних із домашнім насильством.Окрім цього, автор дійшов висновку про наявність підстав для вилучення з переліку обмежувальних заходів направлення на програму для кривдників, зважаючи на те, що закріплення цього заходу у Кримінальному процесуальному кодексі України не узгоджується із суттю запобіжних заходів і засадами кримінального провадження.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

4

Севрук, Ю. Г. "ПРАВОВІ ОСНОВИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ФУНКЦІЙ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ". Прикарпатський юридичний вісник 2, № 3(28) (2020): 111–16. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i3(28).370.

Full text

Abstract:

У науковій публікації досліджуються правові основи адміністративно-правового забезпечення реалізації функцій прокуратури України. Зазначається, що Конституція України чітко визначає функції прокуратури, які деталізовані в Законі України «Про прокуратуру», проте на практиці їх реалізація потребує ще більшої правової деталізації, що зумовлює необхідність ухвалення Генеральною прокуратурою України цілого масиву підзаконних нормативно-правових актів, зокрема наказів. Наказами Генеральної прокуратури України регламентується порядок здійснення окремих повноважень прокурорів у межах визначених функцій, тому значення таких відомчих нормативних актів важко переоцінити, і вони потребують окремого науково аналізу з метою виявлення прогалин, колізій та формулювання конкретних пропозицій щодо їх удосконалення відповідно до принципів права, норм ратифікованих міжнародних актів і положень чинних законів України. Формулюється висновок про те, що правовою основою адміністративно-правового забезпечення реалізації функції прокуратури є Кримінальний процесуальний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України, закони України «Про прокуратуру», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про запобігання корупції», «Про виконавче провадження» тощо. Основними адміністративно-правовими засобами забезпечення реалізації функцій прокуратури є накази Генеральної прокуратури України, які деталізуються в наказах керівників регіональних і місцевих прокуратур. Загальний стан адміністративно-правового забезпечення реалізації функцій прокуратури України є задовільним через наявні прогалини в національному законодавстві щодо відсутності відповідальності суб’єктів владних повноважень за невиконання законних вимог (запитів, вказівок) прокурора. Пріоритетним напрямом удосконалення адміністративно-правового забезпечення реалізації функцій прокуратури України названо внесення змін до процесуальних кодексів України, Закону України «Про прокуратуру» (щодо повернення інституту законних вимог прокурора, які є обов’язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і виконуються невідкладно або в передбачені законом чи визначені прокурором строки (стаття 8 «Обов’язковість виконання вимог прокурора» Закону України «Про прокуратуру» в редакції до 2014 року), Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення відповідальності суб’єктів владних повноважень за невиконання законних вимог прокурора (стаття 185–8 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

5

Андрєєва, В. Є. "ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ ПО ЗЛОЧИНАХ ПРОТИ ОСНОВ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ". Kyiv Law Journal, № 1 (21 квітня 2023): 321–26. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2023.1.49.

Full text

Abstract:

Метою статті є визначення поняття та сутності кримінального процесуального доказування у кримінальних провадженнях по злочинах проти основ національної безпеки. Автором проаналізоване поняття та сутність кримінального процесуального доказування у кримінальних провадженнях по злочинах проти основ національної безпеки. Визначено, що злочинами проти основ національної безпеки являється передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечні діяння (дія або бездіяльність), що посягає на державний суверенітет, територіальну цілісність, демократичний конституційний лад та національні інтереси України. Доведено, що доказування в кримінальному процесі, в тому числі щодо злочинів проти основ національної безпеки, полягає у збиранні доказів, їх закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обґрунтованих висновків в кримінальному провадженні. Зроблено висновок, що якщо узагальнити поняття злочинів проти основ національної безпеки та доказування, то можна сказати, що кримінальне процесуальне доказування злочинів проти основ національної безпеки України полягає у збиранні, дослідженні, оцінці та отриманні обґрунтованих висновків в кримінальному провадженні щодо передбачених кримінальним законодавством суспільно небезпечних діянь (дії або бездіяльності), що посягає на державний суверенітет, територіальну цілісність, демократичний конституційний лад та національні інтереси України. Кримінальне процесуальне доказування злочинів проти основ національної безпеки складається з таких елементів як збирання (виявлення, фіксація (закріплення), вилучення доказів), дослідження та оцінка доказів. Досліджено, що з моменту ведення воєнного стану в Кримінальний процесуальний кодекс України були внесені зміни щодо регулювання процесу доказування, у тому числі це стосується злочинів проти основ національної безпеки. Зроблено висновок, що такі зміни викликають певні питання, які потребують доопрацювання з боку законодавця або роз’яснення Верховного суду. Особливо це актуально щодо злочинів проти основ національної безпеки, де більшість доказів збираються на території де ведуться бойові дії.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

6

Цимбал, П. В., та В. Ф. Влад. "НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ТА НАУКОВО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ У МІСЦЯХ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ". Європейський правничий часопис, № 2 (2024) (12 квітня 2024): 34–40. http://dx.doi.org/10.36919/3041-1149(print).2.2024.34-40.

Full text

Abstract:

У науковій статті досліджується нормативно-правове та науково-методичне забезпечення протидії, корупції, у місцях позбавлення волі. Науковці до таких засобів здебільшого додають нормативно-правові акти у сфері протидії корупції. До цього списку! долучаємо ще й науковометодичні рекомендації боротьби із корупційними правопорушеннями у місцях позбавлення волі. До нормативно-правового забезпечення протидії корупції належать ті нормативноправові акти, які були ухвалені як в Україні (Конститущія України, Кримінальний кодекс України, Кримінальний процесуальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, закони України «Про Національне антикорупційне бюро України», «Про запобігання корупції», наказ Департаменту з питань виконання кримінальних покарань про затвердження «Порядку> впровадження механізмів заохочення викривачів та формування культури повідомлення про можливі факти корупційних або пов 'язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України від 10 березня 2021 року! № 64/0Д-21 «Про запобігання корупції» та ін.), так і за кордоном, які являють собою міжнародні договори, що регулюють протидію корупційним правопорушенням, як-от Конвенція ООН проти корупції, Цивільна конвенція Ради Європи про боротьбу з корупцією, Кримінальна конвенція Ради Європи про боротьбу з корупцією. Додатковий протокол до Кримінальної конвенції Ради Європи про боротьбу з корупцією. Кожен вищеперерахований документ становить основу> протидії корупційним правопорушенням, учинених у місцях позбавлення волі. Порушення вимог законодавства матиме своїм наслідком незаконність отриманих доказів. Крім законодавчого забезпечення протидії корупційним правопорушенням, існують науково-методичні рекомендації боротьби з ними. Такими засобами забезпечення можуть виступати: окремі методики розслідування корупційних правопорушень, навчальні посібники, дисертаційні дослідження та ін. Загалом усі вищеперераховані елементи становлять нормативно-правове та науковометодичне забезпечення засобів і заходів боротьби з корупційними правопорушеннями у місцях позбавлення волі.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

7

Лазебний, А. М., та М. В. Смородінова. "ПРОБЛЕМИ ПРИЗНАЧЕННЯ ТА ПРОВЕДЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ". Ірпінський юридичний часопис, № 2(15) (14 червня 2024): 261–67. http://dx.doi.org/10.33244/2617-4154-2(15)-2024-261-267.

Full text

Abstract:

У статті досліджується поняття та значимість судової експертизи у кримінальному провадженні. Перераховано види судових експертиз згідно з чинним кримінально- процесуальним законодавством. Розглянуто поняття судово-екологічної експертизи. Проаналізовано чинне законодавство в контексті регулювання призначення та проведення судово-екологічної експертизи в умовах воєнного стану. В умовах ведення повномасштабної війни призначення та проведення судово- екологічної експертизи на деокупованих та інших територіях в умовах особливого стану набуває все більшого значення. Останнім часом розширюється коло внесених змін до кримінально-процесуального законодавства в частині регулювання цього явища. Досудове розслідування не зазнало суттєвих змін, однак виникає багато дискусійних питань і непорозумінь, коли йдеться про порядок проведення та процесуальні строки. Це зі свого боку зумовлює актуальність теми та потребу у ретельному вивченні законодавчої бази, аналізування проблемних питань, які виникають у зв’язку з цим. Тому в умовах збільшення вчинення кримінально-караних дій важливо, щоб кримінальне процесуальне законодавство України давало змогу розслідувати та регламентувало цей процес. Ключовими законодавчими актами у проведенні судово-екологічних експертиз є Закон України «Про судову експертизу», наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень», Кримінальний процесуальний кодекс України. У цих нормативно-правових актах містяться вимоги до суб’єктів, їх права та обов’язки, порядок проведення та ключові моменти досліджень. Об’єктами екологічної експертизи є матеріальні і матеріалізовані джерела інформації, що містять фактичні дані про обставини надзвичайної екологічної ситуації. Варто зазначити, що характерною особливістю судово-екологічних експертиз під час розслідування правопорушень проти довкілля є те, що їх можуть призначати як на початковому етапі досудового розслідування, так і на подальших етапах судового розгляду, залежно від потреби.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

8

Смирнов, М. І. "Використання відеоконференції у кримінальному провадженні України та сфері міжнародного співробітництва держав у кримінальному судочинстві". Актуальні проблеми держави і права, № 89 (29 квітня 2021): 96–103. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3197.

Full text

Abstract:

У статті розглядаються окремі дискусійні питання, пов’язані з особливостями використання відеоконференції у кримінальному провадженні в цілому та на окремих його стадіях, а також обґрунтовуються власні висновки та пропозиції, спрямовані на подальше вдосконалення кримінального процесуального законодавства України в частині розглянутих питань. Досліджено сутність, значення, переваги, сучасний стан та перспективи використання відеоконференції у кримінальному провадженні України та сфері міжнародного співробітництва держав у кримінальному судочинстві. Проаналізовано стан правового регулювання використання відеоконференції у кримінальному провадженні. Кримінальний процесуальний кодекс України передбачає використання відеоконференції, як у кримінальному провадженні України, так і у кримінальних провадженнях ускладнених іноземним елементом. Проаналізовано підстави, процесуальний порядок та сформульовано особливості використання відеоконференції у кримінальному провадженні України та сфері міжнародного співробітництва держав у кримінальному судочинстві. Відеоконференція може застосовуватися за рішенням слідчого, прокурора, слідчого судді або суду у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин кримінального провадження та наявності підстав передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України. Перед початком проведення слідчої (розшукової) дії або судового засідання за допомогою відеоконференції необхідно переконатися, що ніщо не перешкоджає особі вільно давати показання, заявляти клопотання, надавати докази тощо. Ця обставина має суттєве значення для допустимого використання в кримінальному провадженні доказів, отриманих за допомогою відеоконференції. Проведення запитуваних процесуальних дій шляхом відеоконференції забезпечує обвинувачуваному, потерпілому та іншим учасникам можливість під час досудового розслідування або судового розгляду за умови дотримання змагальності висловлюватися з розглянутих питань наводити доводи для спростування висновків протилежної сторони, надавати докази та заявляти клопотання. Сформульовано особливості проведення допиту за допомогою відеоконференції у сфері міжнародної правової допомоги, а також переваги одержання показань від осіб, які тримаються під вартою або відбувають покарання в іноземній державі за допомогою відеоконференції в порівнянні з традиційними способами їх одержання. Розглянуто питання про співвідношення відеоконференції із засадами кримінального провадження та доведено, що застосування відеоконференції цілком узгоджується із засадами кримінального провадження. Відеоконференція є однією із процесуальних форм використання інформаційних технологій у кримінальному провадженні та використовується для позначення заходу, учасники якого територіально віддалені один від одного, а тому спілкування між ними відбувається з використанням технічних засобів зв’язку, що забезпечують передачу зображення і звуку в режимі реального часу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

9

Косяченко, Ксенія Едуардівна. "НОТАРІАЛЬНА ТАЄМНИЦЯ ЯК ОДНА З ВАЖЛИВИХ СКЛАДОВИХ ДІЯЛЬНОСТІ НОТАРІУСА: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ". Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, № 2 (1 серпня 2023): 112–15. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2023.2.18.

Full text

Abstract:

Наукова стаття призначена дослідженню сучасного стану та проблемних питань нотаріальної таємниці, як однієї з важливих складових діяльності нотаріуса. На початку нашого дослідження було визначено загальне поняття нотаріальної таємниці, яке є одним із різновидів професійної таємниці. Зазначено, що нотаріальна таємниця є важливою складовою діяльності нотаріуса, яка забезпечує захист конфіденційної інформації, що отримується ним у процесі виконання своїх професійних обов’язків. Проаналізовано чинне законодавство стосовно діяльності нотаріусів та засад захисту нотаріальної таємниці в різних процесуальних стадіях, серед якого: Конституція України, Закон України «Про нотаріат», Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України, Кримінальний процесуальний кодекс України. На основі аналізу нормативно-правових актів вказано, що нотаріус повинен забезпечити безпеку збереження нотаріальних діл, які містять конфіденційну інформацію та забезпечити їхнє знищення відповідно до законодавства. Серед проблемних питань нотаріальної таємниці зазначено про проблеми, пов’язані зі зберіганням конфіденційної інформації в електронному вигляді. Окрім цього, вказано, що нотаріус вносить інформацію до Єдиного реєстру довіреностей, Спадкового реєстру, Державного реєстру актів цивільного стану громадян, Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, інших єдиних та державних реєстрів. Іншою проблемою визначеною при дослідженні є не чіткість засад притягнення до відповідальності нотаріуса за розголошення нотаріальної таємниці. Запропоновано вдосконалювати електронний реєстр нотаріальних дій та розробляти нові механізми збереження та передачі конфіденційної інформації відповідно до сучасних вимог. Також запропоновано чітко зазначити засади відповідальності за розголошення нотаріальної таємниці в Законі України «Про нотаріат» та в кримінальному і адміністративному законодавстві.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

10

Балахонова, Олеся, та Анжеліка Фалейтор. "НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РИНКОВОЇ КОНКУРЕНЦІЇ". Подільський науковий вісник 1 (2023): 108–12. http://dx.doi.org/10.58521/2521-1390-2023-25-16.

Full text

Abstract:

У статті викладено та проаналізовано нормативно-правове регулювання конкуренції. Наведено, що конкуренція являє собою цивілізовану, легалізовану форму боротьби за існування і один з найдієвіших механізмів відбору і регулювання в ринковій економіці. Досліджено нормативні документи законодавчих засад щодо захисту економічної конкуренції в Україні, а саме: Конституція України, Закон України «Про Антимонопольний комітет України», Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції», Закон України «Про захист економічної конкуренції», Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кодекс адміністративного судочинства, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

11

Денисовський, Михайло Дмитрович. "ОСОБЛИВОСТІ ІНСТИТУТУ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ". Galician Studies Law Sciences, № 3 (8 листопада 2023): 44–48. http://dx.doi.org/10.32782/galician_studies/law-2023-3-8.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню та аналізу особливостей інституту відшкодування шкоди в кримінальному процесі України. Ґрунтовно проаналізовано нормативно-правові акти, що регулюють відшкодування шкоди, зокрема Кримінальний процесуальний кодекс України. Розглянуто публікації науковців і практиків, де висвітлено актуальні проблеми, що виникають у разі звернення до суду із цивільним позовом у порядку кримінального провадження, неможливості його доповнення чи уточнення, а також врахування вимог розумності і справедливості під час визначення розміру відшкодування. З’ясовано, що в кримінальному процесі цивільний позивач не може подати зустрічний позов або відкласти розгляд справи у зв’язку з його неявкою. Однак цивільний позивач має право подати такий позов у порядку цивільного судочинства, якщо він не подав його під час кримінального провадження. Розкрито проблемні питання, які виникають у разі добровільного відшкодування шкоди підозрюваним, обвинуваченим чи іншою фізичною або юридичною особою за її згодою. Визначено, що добровільність є правом особи, а не обов’язком згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством України. Акцентовано, що необхідно враховувати вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, під час призначення відшкодування, які повинні бути відображені в обвинувальному акті. Визначено, що інститут відшкодування шкоди в кримінальному процесі України потребує подальшого наукового дослідження, вивчення та врегулювання на законодавчому рівні, адже на практиці виникають питання і проблеми, розв’язання яких неможливе через відсутність чітких процесуальних норм. Запропоновано внести зміни та доповнення до КПК України. На підставі проведеного дослідження констатовано, що застосування інституту відшкодування може бути ефективним інструментом захисту прав потерпілого, проте воно повинно відповідати вимогам КПК України та іншим нормативно-правовим актам та забезпечувати права та законні інтереси всіх сторін.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

12

Лисенко, В. В. "ПРОБЛЕМИ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОЗАПЛАНОВИХ РЕВІЗІЙ (ПЕРЕВІРОК) У ХОДІ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ: ЗА МАТЕРІАЛАМИ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 1, № 97 (2022): 230–46. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.97.230-246.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена аналізу чинного законодавства та судової практики призначення й проведення позапланових виїзних ревізій (перевірок), а також проблемам, що виникають у ході розслідування злочинів. Суди по-різному вирішують звернення прокурора чи слідчого з клопотанням щодо призначення позапланових виїзних ревізій (перевірок), що негативно впливає на результати розслідування злочинів. В одних випадках слідчі судді задовольняють клопотання слідчого про призначення позапланових ревізій (перевірок), в інших – відмовляють. Кримінальний процесуальний кодекс України прямо не передбачає можливості слідчого та прокурора призначення позапланових виїзних ревізій (перевірок). З цього приводу Верховний Суд сформував правову позицію, яка полягаю в тому, що положення процесуального закону не дають повноважень слідчому судді надавати дозвіл на призначення перевірки. Використання виразу в КПК України «витребування та отримання» передбачає повноваження використовувати як докази висновки ревізій та актів перевірок (як і будь-які інші документи), що існують незалежно від кримінального розслідування. Варто враховувати, що докази, які отримують після початку розслідування, можуть бути визнані допустимими лише у випадку реалізації органами досудового розслідування своїх повноважень, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України. Внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо удосконалення діяльності прокуратури фактично позбавили можливості слідчого, прокурора використовувати у протидії злочинам дієвого засобу, яким є контрольно-перевірочна діяльність суб’єктів господарювання, а також використовувати дані за результатами проведення позапланових виїзних ревізій перевірок у доказовій діяльності. Запропоновано в ході розслідування призначати судово-економічну експертизу, яка може вирішити завдання розслідування злочинів економічного спрямування.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

13

Криворучко, А. В., та М. В. Стащак. "Правове регулювання оперативно-розшукової протидії викраденню малолітніх осіб". Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 4, № 84 (2018): 245–52. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.84.245-252.

Full text

Abstract:

У статті зроблено спробу визначити проблеми правового регулювання оперативно-розшукової протидії викраденню малолітніх осіб та шляхи їх усунення. З’ясовано, що в теорії ОРД існують декілька підходів до розгляду питань правового регулювання того чи іншого оперативно-розшукового процесу. Проте, на думку авторів, для більш повного дослідження предмета статті є розгляд окремих нормативних актів, зокрема залежно від їх юридичної сили. Проаналізовано Конституцію України, акти міжнародного законодавства, що ратифіковані Верховною Радою України (Загальна Декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Гаазька конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980), Кримінальний кодекс України, Кримінальний процесуальний кодекс України, Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність», Закон України «Про Національну поліцію» та відомчі нормативні акти.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

14

Лугіна, Н. А., та Я. І. Покорська. "СПЕЦІАЛЬНЕ ДОСУДОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ В УКРАЇНІ". Ірпінський юридичний часопис, № 4(17) (9 січня 2025): 225–33. https://doi.org/10.33244/2617-4154-4(17)-2024-225-233.

Full text

Abstract:

У цій науковій статті проаналізовано спеціальне досудове розслідування в період воєнного стану в Україні, яке суттєво змінюється в такий період. Спеціальне досудове розслідування – це насамперед особливий порядок здійснення процесуальних і слідчих дій, спрямований на розслідування кримінальних правопорушень в умовах підвищеної небезпеки, обмежень прав та свобод, спричинених військовими діями. Права та свободи громадян можуть бути певним чином обмежені, тому такі заходи спрямовані на забезпечення громадської безпеки та правопорядку у складних умовах воєнного часу. Проаналізовано, що правова база регулювання спеціального досудового розслідування в період дії воєнного стану в Україні базується на певних законодавчих актах, які встановлюють особливий порядок та умови здійснення слідчих дій і процесуальних заходів. Основними нормативно-правовими актами, що регулюють це питання, є: Конституція України, Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК України), закони України «Про національну безпеку України» та «Про правовий режим воєнного стану», укази Президента України про введення воєнного стану, постанови Кабінету Міністрів України. Також зʼясовано, що правоохоронні органи під час дії воєнного стану отримують додаткові повноваження для здійснення оперативно-розшукових заходів та слідчих дій і використовують спеціальні засоби й технології для збору доказів.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

15

ШУМСЬКА (РЕЗЦОВА), Наталія. "ЗАТРИМАННЯ ОСОБИ, ЯКА ПІДОЗРЮЄТЬСЯ У ВЧИНЕННІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ ЯК СПОСІБ ПРАВОМІРНОГО ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАННІСТЬ". Naukovyy Visnyk Dnipropetrovs kogo Derzhavnogo Universytety Vnutrishnikh Sprav, № 2 (16 жовтня 2024): 364–70. http://dx.doi.org/10.31733/2078-3566-2023-2-364-370.

Full text

Abstract:

У науковій статті розглянуто особливості затримання особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення. Також звернено увагу на трансформації положень про затримання в умовах воєнного стану. Із початку повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України чинний Кримінальний процесуальний кодекс зазнав чимало змін і доповнень, що обумовлено певною специфікою воєнного стану та вчиненням процесуальних дій в його межах. Ці зміни і доповнення стосуються трансформації різних інститутів кримінального процесу, зокрема інституту затримання особи. Проаналізовано нормативно-правові акти, якими регламентується захист права на свободу та особисту недоторканність. Надано увагу на численні теоретико-прикладні дослідження в цій царині. Також проаналізовано американське законодавство про здійснення затримання та акцентовано на ключових аспектах.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

16

Корж, В. "Новий Кримінальний процесуальний кодекс України: проблеми впровадження в практичну діяльність". Вісник прокуратури, № 10 (136) (2012): 79–87.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

17

Фарима, М. М. "ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ ТОРГІВЛІ ДІТЬМИ АБО ІНШОЇ НЕЗАКОННОЇ УГОДИ ЩОДО ДИТИНИ". Juridical science, № 2(104) (15 липня 2021): 462–71. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.52.

Full text

Abstract:

У статті визначено, що Кримінальний процесуальний кодекс України регламентує використання спеціальних знань, що застосовують під час розслідування торгівлі дітьми або іншої незаконної угоди щодо дитини у таких формах: залучення спеціаліста до проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій; залучення експерта і проведення експертизи; надання консультацій спеціалістом. Доведено, що найпоширенішою формою застосування спеціальних знань у кримінальних провадженнях, розпочатих у зв’язку з торгівлею дітьми або іншої незаконної угоди щодо дитини, є залучення експерта та проведення експертизи. Розглянуто такі з них: криміналістичні (почеркознавча, технічна експертиза документів; трасологічна, дакти- лоскопічна; фототехнічна; відео-, звукозапису; матеріалів, речовин та виробів; молекулярно-генетична; комп’ютерно-технічна; психологічна; мистецтвознавча; медичні (експертиза тілесних ушкоджень; експертиза статевих станів). З’ясовано, що у науковій літературі немає однозначного вирішення питання щодо форм використання спеціальних знань у процесі розслідування торгівлі людьми. Проте ми поділяємо думки деяких авторів, які до основних форм застосування спеціальних знань і технічних засобів у межах розслідування аналогічних злочинів відносять: 1) безпосереднє використання суб’єктом кримінально-процесуальної діяльності при виконанні своїх процесуальних функцій щодо збирання, дослідження й оцінки доказів; 2) участь спеціалістів при провадженні слідчих (розшукових) дій (СРД); 3) призначення і провадження судових експертиз. Визначено, що основною метою проведення судової експертизи є сприяння повному і швидкому розслідуванню злочинів, встановленню істини у кримінальному провадженні, дослідження певних об’єктів і явищ, отримання необхідних відомостей для встановлення обставин, що мають значення для прийняття правильних та обґрунтованих рішень, а також отримання таких нових фактичних даних, які досі ініціаторам проведення експертизи не були відомі та які іншим способом встановити неможливо. Загалом, експертиза проводиться для виявлення тих фактичних даних, які можуть підтвердити або спростувати факти, що мають юридичне значення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

18

Гриза, О. В. "ОРГАНІЗАЦІЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТАЄМНИЦІ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ". Kyiv Law Journal, № 1 (21 квітня 2023): 344–49. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2023.1.53.

Full text

Abstract:

Дана наукова стаття присвячена організації забезпечення таємниці досудового розслідування на початковому етапі кримінального провадження. Спочатку автор наголошує, що чинний Кримінальний процесуальний кодекс України містить лише одну ст. 222, в якій закріплено положення про недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування, де, зокрема, зазначено, що відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим. Визначено, що про забезпечення дотримання таємниці досу- дового розслідування на початковому етапі кримінального провадження – це є створення надійних умов для гарантування виконання кримінального процесуального закону в частині додержання таємниці відомостей про хід, характер та особливості досудового розслідування, що починається з моменту подачі заяви, повідомлення про вчинення кримінального правопорушення, самостійного виявлення слідчим, прокурором з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення. Встановлено ризики, які безпосередньо впливають на збереження конфіденційності відомостей досудового розслідування, які поділено на два види: об’єктивного та суб’єктивного характеру. Зазначено, що ризики об’єктивного характеру – це обумовлені нормативно-правовими актами положення, виконання яких передбачено кримінальною процесуальним законодавством, пов’язані, наприклад, зі здійсненням відомчого контролю та процесуального керівництва у кримінальному провадженні, і призводять до збільшення випадків пересилання матеріалів кримінального провадження для його вивчення та надання вказівок. Насамкінець з’ясовано, що ризики суб’єктивного характеру пов’язані з розширенням кола осіб, залучених до кримінальної процесуальної діяльності, а також допоміжного персоналу (секретарі, помічник слідчого), які стають обізнаними щодо початку та стану досудового розслідування певного провадження з урахуванням необхідності направлення кримінального провадження процесуальному керівникові прокуратури на протязі 1–3 днів з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань для надання вказівок у кримінальному провадженні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

19

Смирнов, М. І. "ОТРИМАННЯ ПОКАЗАНЬ ВІД ОСІБ, ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ ПІД ВАРТОЮ АБО ВІДБУВАЮТЬ ПОКАРАННЯ В ІНОЗЕМНІЙ ДЕРЖАВІ, ЗА ДОПОМОГОЮ ВІДЕОКОНФЕРЕНЦІЇ". Знання європейського права, № 2 (30 червня 2021): 105–9. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.215.

Full text

Abstract:

У статті розглядаються окремі дискусійні питання, пов’язані з особливостями використання відеоконференції у кримінальному провадженні у цілому та на окремих його стадіях, а також обґрунтовуються власні висновки та пропозиції, спрямовані на подальше вдосконалення кримінального процесуального законодавства України в частині розглянутих питань. Досліджено сутність, значення, переваги, сучасний стан та перспективи використання відеоконференції у кримінальному провадженні України та сфері міжнародного співробітництва держав у кримінальному судочинстві. Проаналізовано стан правового регулювання використання відеоконференції у кримінальному провадженні. Кримінальний процесуальний кодекс України передбачає використання відеоконференції як у кримінальному провадженні України, так і у кримінальних провадженнях, ускладнених іноземним елементом. Проаналізовано підстави, процесуальний порядок та сформульовано особливості використання відеоконференції у кримінальному провадженні України та сфері міжнародного співробітництва держав у кримінальному судочинстві. Проведення запитуваних процесуальних дій шляхом відеоконференції забезпечує обвинувачуваному, потерпілому та іншим учасникам можливість під час досудового розслідування або судового розгляду, за умови дотримання змагальності, висловлюватися з розглянутих питань, наводити доводи для спростування висновків протилежної сторони, надавати докази та заявляти клопотання. Сформульовано особливості проведення допиту за допомогою відеоконференції у сфері міжнародної правової допомоги, а також переваги одержання показань від осіб, які тримаються під вартою або відбувають покарання в іноземній державі, за допомогою відеоконференції порівняно з традиційними способами їх одержання. Відеоконференція є однією з процесуальних форм використання інформаційних технологій у кримінальному провадженні та використовується для позначення заходу, учасники якого територіально віддалені один від одного, а тому спілкування між ними відбувається з використанням технічних засобів зв’язку, що забезпечують передачу зображення і звуку в режимі реального часу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

20

Лукашевич, В. Г. "Новий кримінальний процесуальний кодекс України - виклик теоріям кримінального процесу та криміналістики". Держава та регіони. Серія: Право, № 3 (45) (2014): 111–17.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

21

Лихова, Софія, та Ірина Літвінова. "ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ ФОРМ ФІКСУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ". Scientific works of National Aviation University. Series: Law Journal "Air and Space Law" 3, № 60 (2021): 211–12. http://dx.doi.org/10.18372/2307-9061.60.15977.

Full text

Abstract:

Рецензія на практичний посібник О.С. Олійник, О.П. Бабікова «Форми фіксації у кримінальному процесі України (теоретичний аспект та зразки процесуальних документів)». У 2012 році був прийнятий новий Кримінальний процесуальний кодекс України, але незважаючи на те, що у цьому Законі вперше для кримінального процесу України унормоване використання електронних інформаційних систем, детально регламентований порядок, умови та форми використання технічних засобів, започаткована інформатизація кримінального процесу продовжує розвиватися. Поряд із використанням звичайних паперових форм процесуальних документів з кожним роком постійно збільшується частка електронних документів, здійснення технічного фіксування процесуальних дій та рішень. Переведення досудового розслідування та судового розгляду в електронну площину розглядається як найбільш дієвий засіб забезпечити рівноправність сторін та змагальність процесу. Набуття знань та навичок щодо форм і методів фіксації у кримінальному процесі, щодо особливостей використання електронних інформаційних систем, їхніх можливостей, розмежування обов’язковості паперових та електронних форм стає нагальною необхідністю для усіх учасників кримінального процесу. Актуальним та вчасним у цій сфері є рецензований практичний посібник, у якому досліджені форми фіксації процесуальних дій і рішень у кримінальному провадженні, відображені особливості використання електронних систем під час досудового розслідування та судового розгляду кримінальних проваджень, надані зразки найбільш застосовуваних процесуальних документів, що складаються учасниками кримінального провадження. Рецензенти зазначають, що практичний посібник О.С. Олійник, О.П. Бабікова є значним внеском у вирішення складних теоретико-прикладних проблем кримінального процесуального права України. Використані значна кількість матеріалів кримінальних проваджень, адвокатських досьє, аналітичні та дослідні матеріали правоохоронних органів, судова практика. Теоретичні обґрунтування, висновки і зразки процесуальних документів учасників кримінального провадження становлять значний інтерес як для юридичної науки, так і для практичної діяльності правоохоронних та судових органів.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

22

Гловюк, Ірина, та Ігор Зіньковський. "Арешт майна з метою збереження речових доказів: проблеми застосування у сучасному кримінальному провадженні". Право України, № 2019/09 (2019): 85. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-09-085.

Full text

Abstract:

Чинний Кримінальний процесуальний кодекс України (КПК України) передбачає, що арешт майна допускається з метою забезпечення збереження речових доказів; такий арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у ст. 98 КПК України, тобто ознакам речових доказів. У зв’язку з цим виникає низка питань стосовно підстав та умов, об’єктів, на які може бути накладено арешт, суб’єктного складу кримінально-процесуальних відносин щодо цього різновиду арешту майна, локального предмета доказування, особливостей захисту прав володільця такого майна, оскарження арешту майна, пропорційності застосування цього різновиду арешту майна, що відображає його специфіку порівняно з іншими різновидами арешту майна. Метою статті є виокремлення та розкриття особливостей арешту майна з метою збереження речових доказів на основі системного тлумачення кримінального процесуального законодавства, практики його застосування, виявлення недоліків нормативної регламентації цього різновиду арешту майна та формулювання пропозицій щодо їх усунення. У результаті проведених досліджень зроблено висновок, що чинне кримінальне процесуальне законодавство, закріпивши арешт майна з метою забезпечення збереження речових доказів, у положеннях глави 17 не повною мірою відображає специфіку такого арешту. Тому запропоновано зміни та доповнення стосовно визначення арешту майна з урахуванням специфіки арешту майна з метою забезпечення збереження речових доказів; уточнення найменування об’єктів, на які може бути накладено арешт, як матеріальних об’єктів за наявності достатніх підстав вважати, що вони відповідають критеріям, зазначеним у ст. 98 КПК України; уточнення вимог до клопотання про арешт майна з метою забезпечення збереження речових доказів; необхідності врахування предметного характеру обґрунтованості підозри при вирішення питання про арешт майна та наслідків арешту майна для інших володільців матеріальних об’єктів. Доведено, що для захисту майнових прав та інтересів особи, на майна якої накладено арешт з метою забезпечення збереження речових доказів, мають використовуватися права, закріплені у КПК України для іншої особи, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування. Аргументовано, що для забезпечення дієвості кримінального провадження в ухвалі мають бути вказані всі слідчі слідчої групи та всі прокурори – процесуальні керівники.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

23

Корабель, М. Г., та Т. А. Павленко. "ДОПИТ СВІДКІВ ТА ПОТЕРПІЛИХ ОСІБ ВІД ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ВОЄННИХ ЗЛОЧИНІВ ТА ЗЛОЧИНІВ АГРЕСІЇ". Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", № 40 (2024): 137–42. https://doi.org/10.34142/23121661.2024.40.16.

Full text

Abstract:

В науковій статті розглянуто питання підготовки, планування та прове-дення допиту потерпілих осіб та свідків воєнних кримінальних правопорушень, що вчиня-ються на території України в результаті повномасштабного вторгненням російської федерації. Грубе порушення норм міжнародного права, що передбачені в положеннях Женев-ських конвенцій та Римському статуті міжнародного кримінального суду, та національного законодавства України має закінчитися притягненням винних осіб до відповідальності. Наявність доказової бази є запорукою досягнення справедливого правосуддя. Кримінальний процесуальний кодекс України передбачає певний перелік слідчих (розшукових) дій для встановлення істини по справі. На досудовому розслідуванні значна частина інформації, що є важливою в процесі доказування та перевірки, отримується під час допиту потерпілих та свідків кримінального правопорушення. Кримінальні правопорушення проти статевої свободи та статевої недоторканості, катування, як окрема категорія воєнних злочинів та злочинів агресії, мають певну специфіку через емоційний стан осіб, що мають бути допитані. На етапі підготовки та планування допиту необхідно зібрати інформацію про особу, що допитуватиметься, це є необхідним для встановлення психологічного контакту. Допит свідків насильницьких кримінальних правопорушень є емоційно складним, адже в більшості випадків особи були свідками знущань щодо їх рідних. Під час допиту свідків найкраще отримати інформацію що передувала злочину та події, що відбувалися після, важливо враховувати особливості професії свідків та їх можливі вади. Допит, як одна з найважливіших процесуальних дій в розслідуванні кримінальних правопорушень, спрямований на отримання інформації про відомі допитуваній особі факти, що мають значення для встановлення істини по справі. Інформаційно-психологічний процес спілкування осіб, котрі беруть в допиті участь обов’язково має враховувати наявність певних емоційних особливостей потерпілих та свідків насильницьких кримінальних правопорушень. Наявність фізичних та психологічних травм необхідно враховувати як під час підготовки до допита, так і в процесі його проведення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

24

Бойко, О. П. "Проблеми встановлення особи під час кримінального провадження". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 1, № 101 (2023): 238–48. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.101.238-248.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто проблеми встановлення особи під час кримінального провадження, анкетні дані якої не відомі; запропоновано шляхи їх вирішення. З огляду на аналіз кримінального процесуального законодавства України, автор акцентує увагу на тому, що однією з обов’язкових умов притягнення до кримінальної відповідальності є встановлення особи. Указано на необхідність доповнення переліку документів, які підтверджують особу, шляхом внесення змін до ч. 1 ст. 13 ЗУ «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус». Запропоновано у відомчих нормативно-правових актах закріпити способи встановлення особи підозрюваного під час кримінального провадження, до яких слід віднести таке: проведення перевірки інформації про особу, згідно з картотеками та базами даних розпорядника Єдиного державного демографічного реєстру, його територіальних органів чи підрозділів; перевірку інформації про особу за базами обліку Національної поліції та Міністерства внутрішніх справ України; дактилоскопіювання особи та перевірку наявності відомостей про неї в автоматизованій дактилоскопічній ідентифікаційній системі «ДАКТО»; проведення перевірки даних відомостей для встановлення особи за місцем проживання, місцем роботи (навчання), судимістю та ін.; використання можливостей інформаційної системи Міжнародної організації кримінальної поліції у випадках, якщо особа є іноземцем. Розглянуто зарубіжний досвід Федеративної республіки Німеччини щодо проблемних питань зі встановлення особи під час кримінального провадження Проаналізовано кримінально-процесуальне законодавство означеної держави для запозичення позитивного досвіду щодо порядку встановлення особи під час кримінального провадження. Запропоновано доповнити Кримінальний процесуальний кодекс України окремою главою з назвою: «Процедура встановлення особи, коли її анкетні дані невідомі», у якій передбачити наступні статті з процедурою встановлення особи в залежності від її статусу у кримінальному провадженні: 1. «Процедура встановлення особи свідка та потерпілого»; 2. «Процедура встановлення особи підозрюваного».

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

25

Калінніков, Олексій Валерійович. "РЕАЛІЗАЦІЯ ЗАХИСНИКОМ ПРАВА ОПИТУВАТИ ОСІБ ЗА ЇХ ЗГОДОЮ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ". New Ukrainian Law, № 6 (3 березня 2025): 84–90. https://doi.org/10.51989/nul.2024.6.12.

Full text

Abstract:

У статті здійснено дослідження права захисника опитувати осіб за їх згодою у кримінальному провадженні в аспекті аналізу проблем теперішнього правового регулювання та шляхів їх подолання. Констатовано, що у кримінальному провадженні досягнення його завдань можливо лише за неухильного дотримання вимог кримінального процесуального законодавства України та ефективної реалізації відповідних прав і повноважень усіма учасниками кримінального провадження, у тому числі захисником, на якого покладається захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого. У силу імперативних вимог кримінального процесуального законодавства України захисник з метою забезпечення дотримання прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого та з’ясування необхідних обставин у кримінальному провадженні зобов’язаний використовувати всі засоби захисту, передбачені, зокрема, Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Передбачене Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» право адвоката опитувати осіб за їх згодою покликано виступати у кримінальному провадженні певним способом реалізації такої загальної засади, як забезпечення права на захист. Доведено, що чинний Кримінальний процесуальний кодекс України та Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не визначають порядок реалізації захисником права опитувати осіб за їх згодою, а також форми фіксації отриманих в результаті опитування відомостей, що свідчить про формальність такого права. Для подолання вказаної проблеми запропоновано доповнити Кримінальний процесуальний кодекс України положеннями щодо: 1) закріплення права захисника на опитування осіб за їх згодою, а також фіксування ходу і результатів такого опитування за допомогою доступних технічних засобів відеофіксації; 2) визначення показаннями відомостей, які надаються в усній або письмовій формі під час опитування захисником осіб за їх згодою; 3) запровадження можливості використовувати в якості доказів у суді показань, отриманих захисником шляхом реалізації права опитувати осіб за їх згодою, у кримінальному провадженні, що здійснюється в умовах воєнного стану.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

26

Огурченко, Володимир Георгійович. "НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕАЛІЗАЦІЇ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ФУНКЦІЇ В АДМІНІСТРАТИВНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ: ПИТАННЯ СЬОГОДЕННЯ". Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, № 5 (30 листопада 2023): 121–27. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2023.5.21.

Full text

Abstract:

В наукові статті доведено, що нормативно-правові засади реалізації оперативно-розшукової функції в адміністративній діяльності Національної поліції встановлюють загальні вектори, цілі, фундаментальні концепції, конкретні правила, стандарти і процедури тощо, які лежать в основі реалізації оперативно-розшукової функції в адміністративній діяльності Національної поліції, а нормативні (правові) основи – репрезентують сукупність правових норм конкретного призначення (наприклад, порядку утворення територіальних чи відокремлених підрозділів, перевірки первинної оперативної інформації, негласного отримання інформації тощо). Здійснено класифікаційний поділ нормативно-правових актів, спрямованих на реалізацію оперативно-розшукової функції в адміністративній діяльності Національної: 1) Конституція України та рішення Конституційного Суду України; 2) Закони України (звичайні – «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про Національну поліцію», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про державну таємницю», «Про боротьбу з корупцією», «Про інформацію» тощо та кодифіковані – Кримінальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України); 3) підзаконні нормативно-правові акти вищих органів виконавчої влади (постанови Кабінету Міністрів України, накази Міністерства внутрішніх справ України, у тому числі спільні з іншими органами влади); 4) відомчі підзаконні правові акти (накази Національної поліції України, розпорядження прокуратури при здійсненні нею повноважень з нагляду за додержанням законів оперативними підрозділами Національної поліції України); 5) документи, які регулюють адміністративну діяльність Національної поліції в рамках реалізації міжнародної співпраці у сфері оперативно-розшукової діяльності й загалом її належного здійснення (декларації, конвенції, угоди, меморандуми тощо).

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

27

Собко, Г. М., та А. С. Кулешов. "ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ЗАКОНОДАВЧИЙ ФРЕЙМВОРК, ЩО РЕГУЛЮЄ ІНСТИТУТ ПОМИЛУВАННЯ ТА АМНІСТІЇ: ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ". Maritime Security and Defense, № 2 (9 серпня 2023): 137–45. http://dx.doi.org/10.32782/msd/2023.2.20.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено аналізу теоретичної та законодавчої бази інститутів помилування та амністії, їхніх проблемних аспектів та правової характеристики. Незважаючи на те що відповідні інститути є одними з найстаріших правових механізмів, вони все ж таки відіграють велику роль у регулюванні кримінально-правових відносин, оскільки сьогодні, піддавшись структурним змінам, вони набули нового завдання, яке передбачає забезпечення таких принципів, як гуманність, справедливість, рівність, законність та ін., та забезпечення методів, таких як заохочення та превенція. Визначено основні проблеми, які пов’язані з даними інститутами, а саме: забезпечення адаптації засуджених після реалізації помилування, забезпечення справедливості та рівності, суспільне сприйняття, зловживання та ігнорування амністії та помилування, нормативне закріплення, обмежена кількісна частина функціонування амністії та помилування, тобто коло суб’єктів, відсутність дефініції помилування та амністії в нормативній частині правової системи. Розглянуто нормативні акти вітчизняного законодавства та зарубіжних країн, такі як: Конституція України, Конституція Швейцарії, Конституція Італії, Конституція Ісландії, Конституція Польщі, а також Указ Президента України «Про Положення про порядок здійснення помилування» зі змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 373/2021 від 20.08.2021«; Наказ «Про затвердження Порядку подання до Офісу Президента України матеріалів за клопотаннями про помилування засуджених та виконання указів Президента України про помилування» зі змінами, внесеними згідно з Наказом Міністерства юстиції № 3219/5 від 13.09.2021; Кримінально-виконавчий кодекс України зі змінами внесеними згідно із Законом № 2849-ІХ від 13.12.2022; Кримінальний кодекс України зі змінами, внесеними згідно із Законом № 3000-ІХ від 21.03.2023; Закон України «Про застосування амністії в Україні»; Кримінально-процесуальний кодекс Польщі. Визначено поняття амністії та помилування в теоретичному аспекті з використанням словників різних галузей, переважно юридичних, та словників зі словами іншомовного походження. Розглянуто, як працюють інститути в Україні, країнах Європи, їхні особливості та відмінності. Досліджено відношення науковців та суспільства до відповідних інститутів, проаналізовано ставлення таких науковців, як: А. Музика, С. Школа, Б. Телефанко, А. Березовський, В. Гончаренко, М. Коржанський, М. Мельник та М. Ховронюк. Зазначено думки автора про роль інститутів помилування та амністії у супільстві.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

28

Сиводєд, Іван Сергійович. "КРИМІНАЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ТА КРИМІНАЛІСТИЧНІ ПРОБЛЕМИ РОЗСЛІДУВАННЯ ПРАВОПОРУШЕНЬ У СФЕРІ ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ ТА ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ, ЯКІ БУЛИ ВЧИНЕНІ НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ". Expert Paradigm of Law and Public Administration, № 1(25) (5 липня 2023): 37–43. http://dx.doi.org/10.32689/2617-9660-2023-1(25)-37-43.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано нормативно-правове та законодавче забезпечення сфери охорони державної таємниці та охорони державного кордону як складової частини забезпечення національної безпеки України під час досудового розслідування правопорушень, які вчинені на окупованих територіях України. Детально розглянуто положення Кримінального процесуального кодексу (КПК) України щодо досудового розслідування кримінальних проваджень, в яких містяться відомості, що становлять державну таємницю України. На підставі аналізу КПК України, досліджень науковців та матеріалів практики перераховано правові заходи забезпечення захисту державної таємниці у кримінальному провадженні, а також визначено проблеми правової охорони інституту державної таємниці та державного кордону під час досудового розслідування правопорушень на окупованих територіях України. Під час дослідження означено прогалини діючого законодавства в частині, що стосується механізму правового забезпечення захисту таємної інформації під час проведення допиту свідків за обставинами, які містять відомості, що становлять державну таємницю. На підставі здійсненого аналізу з метою забезпечення дієвого правового захисту державної таємниці у кримінальному провадженні автором пропонується внесення відповідних доповнень у Кримінальний процесуальний кодекс України в частині зобов’язання свідків та їхніх адвокатів, які беруть участь у кримінальному провадженні, пов’язаному з державною таємницею, надавати слідчому письмові зобов’язання щодо нерозголошення державної таємниці, яка стала їм відома у зв’язку з участю в кримінальному провадженні. Також автором пропонується встановити умови та процедуру надання свідком, який за родом службової діяльності (займаної посади) володіє відомостями, що становлять державну таємницю, показань слідчому щодо відомих йому секретних відомостей.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

29

Березняк, В. С. "ЩОДО ДЕЯКИХ ПРОБЛЕМ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ У СФЕРІ НЕРУХОМОСТІ". Juridical science, № 7 (109) (3 квітня 2020): 187–93. http://dx.doi.org/10.32844/10.32844/2222-5374-2020-109-7.24.

Full text

Abstract:

Кримінально-процесуальна діяльність має регламентовану внутрішню структуру, упорядкованість, узгодженість, тобто взаємодію всіх складових, що іменується кримінально-процесуальною формою, яку ще називають організаційною формою кримінального провадження. Водночас, організованість і плановість розслідування кримінальних правопорушень є передумовою виконання завдання розслідування, дотримання його строків, якісного проведення окремих процесуальних дій та застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Вирішення організаційних питань, що виникають в процесі розслідування кримінальних правопорушень, є одним з найважливіших напрямків слідчої діяльності. Втім, під час досудового розслідування, у тому числі й кримінальних правопорушень у сфері нерухомості, виникає низка як організаційних, так і процесуальних питань, які потребують вирішення. Наприклад, часто є проблеми забезпечення відшкодування шкоди потерпілим в сфері нерухомості від злочинних дій, проблеми накладення арешту на майно, проблеми дотримання прав і свобод при проведенні слідчих (розшукових) дій та ін. У статті розглядаються окремі проблемні процесуальні питання, що виникають під час розслідування кримінальних правопорушень у сфері нерухомості, зокрема: питання дотримання прав, свобод і законних інтересів під час проведення слідчих (розшукових) дій, питання забезпечення права на захист, питання щодо забезпечення відшкодування шкоди заподіяної кримінальним правопорушенням внаслідок вчинення злочинних дій в сфері нерухомості. Зроблено висновок, що проведення досудового розслідування пов’язано не тільки із необхідністю дотримання організаційно-тактичних вимог та норм кримінального процесуального кодексу, а й забезпеченням прав і свобод осіб, в яких проводиться обшук. Втім, у виняткових випадках, з метою захисту громадян та держави від злочинних посягань, в межах виконання завдань кримінального судочинства, закон дозволяє обмежувати деякі права та свободи особи. До того ж, процедура відшкодування шкоди потерпілим від вчиненого кримінального правопорушення потребує розроблення відповідних окремих законодавчих актів, які на державному рівні врегульовували б умови, порядок, обсяг та механізм здійснення компенсації особам, які потерпіли від злочину.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

30

Pohoretskyi, M. A. "THE CRIMINAL PROCEDURE CODE OF UKRAINE: REALITY AND ILLUSIONS (UNTILL THE 10TH ANNIVERSARY OF ITS ENTRY INTO FORCE)." Herald of criminal justice, no. 1-2 (2022): 72–90. http://dx.doi.org/10.17721/2413-5372.2022.1-2/72-90.

Full text

Abstract:

The article is devoted to the study of problematic theoretical and practical issues of functioning of the current CPC of Ukraine during the decade since its entry into force. The article proves that most of the problems with the implementation of the current CPC are primarily related not to the imperfection of its procedural rules or individual institutions, but, first of all, to the incompleteness of the reform of the entire criminal justice system and each of its subjects (structural elements): court, prosecutor’s office, pre-trial investigation bodies, and the Bar, in particular, which play a key role in the mechanism of implementation of the current CPC of Ukraine in achieving the goals and objectives of criminal proceedings, as integral interrelated elements of the integral system. The author emphasizes that while developing Ukraine as a rule-of-law democratic state, which should be based on the rule of law and comply with the ideology of justice, one should first of all take care of creating a highly professional and efficient criminal justice system based on the rule of law. Without such a criminal justice system, no changes and additions to the current CPC of Ukraine and even its replacement with another model of criminal procedure will yield the desired result. Based on a systematic analysis of the activities of criminal justice agencies and the identified shortcomings in their functioning, the author proposes organizational and legal changes to improve their activities: optimization of the structure; staffing with qualified prosecutors who would meet the criteria of competence and integrity; optimization of workload; ensuring procedural and organizational guarantees of independence; increasing responsibility for violations of procedural legislation and other improper performance of their duties. It is proposed to stop the unsystematic and permanent changes to criminal procedural legislation, which negatively affects the criminal procedural policy of the state and does not contribute to the proper level of quality of administration of justice in the field of criminal justice, access to justice, undermines the credibility of the state’s criminal procedural policy in society, and causes public distrust. It is noted that amendments or changes to the current CPC of Ukraine should be scientifically based and meet the needs of practice, and also create guarantees of the rights of all participants to criminal proceedings. In order to increase the effectiveness of certain provisions and institutions of the current CPC, the author substantiates the need for amendments and additions to certain provisions thereof, in particular, Articles 214 and 233 of the CPC of Ukraine. It is proved that at the pre-trial investigation stage, the parties to criminal proceedings, substantiating their legal positions, operate with evidence.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

31

ЗАХАРКО, Андрій. "РОЗМЕЖУВАННЯ КОМПЕТЕНЦІЙ СЛІДЧОГО, ДІЗНАВАЧА, ПРОКУРОРА ЩОДО ВИПАДКІВ ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ". Naukovyy Visnyk Dnipropetrovs kogo Derzhavnogo Universytety Vnutrishnikh Sprav, № 2 (10 жовтня 2024): 279–87. http://dx.doi.org/10.31733/2078-3566-2023-2-279-287.

Full text

Abstract:

Наведено окремі доктринальні погляди щодо сутності кримінальної процесуальної компетенції слідчого, дізнавача, прокурора. Досліджено кримінальну процесуальну регламентацію випадків закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування. Проведено систематизацію підстав закриття кримінального провадження за критерієм поширення на них повноважень слідчого, дізнавача, прокурора. Запропоновано доповнити спеціальні статті Кримінального процесуального кодексу України, присвячені процесуальним статусам слідчого, дізнавача, прокурора, додатковими положеннями. У цих додаткових положеннях – перелічити конкретні випадки закриття кримінального провадження, за якими відповідний суб’єкт уповноважений приймати таке рішення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

32

Баженова, Анастасія Ігорівна. "ОКРЕМІ ПІДХОДИ ОПТИМІЗАЦІЇ ПОРЯДКУ НАКЛАДЕННЯ АРЕШТУ НА МАЙНО У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ УКРАЇНИ". New Ukrainian Law, № 4 (1 жовтня 2021): 199–206. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.30.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню окремих питань оптимізації порядку накладення арешту на майно в кримінальному провадженні України в частині надання повноважень слідчому, прокурору накладати арешт на майно. Водночас залишається активною роль слідчого судді щодо перевірки законності й обґрунтованості накладення вказаного арешту. Незважаючи на зміни в кримінальному процесуальному законодавстві, сама концепція механізму накладення арешту на майно залишається інертною, не надаючи можливості в короткі строки накласти арешт на майно з метою перешкоджання його приховування, пошкодження, зіпсування, знищення, перетворення, відчуження. Чинний Кримінальний процесуальний кодекс не надає можливості слідчому, прокурору накласти арешт на майно с разі нагальної необхідності, хоча такі повноваження в наявності в Кримінальному процесу- альному кодексі інших країн, у тому числі тих, що входять до складу Європейського Союзу. Запропоновано сформулювати в Кримінальному процесуальному кодексі України поло- ження, відповідно до яких під час кримінального провадження арешт на майно накладаєть- ся за постановою слідчого за погодженням із прокурором, постановою прокурора, затвер- дженою слідчим суддею, а під час судового розгляду рішення приймає суд. Пропонується, що в разі явного кримінального правопорушення або в невідкладних випадках, коли через зволікання майно може бути приховано, пошкоджено, зіпсовано, знищено, перетворено, відчужено, слідчий за погодженням із прокурором, прокурор виносить мотивовану поста- нову про накладення арешту на майно. Постанова складається відповідно до вимог ст. 110 Кодексу з обґрунтуванням необхідності й невідкладності накладення арешту на майно без затвердження слідчим суддею та погоджується з прокурором. З метою здійснення судового контролю про накладений арешт майна слідчий прокурор не пізніше, ніж на наступний робочий день повідомляє слідчого суддю з пред’явленням про- токолу й інших матеріалів, які обґрунтовують необхідність і невідкладність арешту. Якщо слідчий суддя не затверджує постанову слідчого, постанову прокурора, під час визнання накладення арешту незаконним або необґрунтованим слідчий суддя приймає судове рішен- ня про зняття арешту з усього майна або з його частини.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

33

Heselev , O. V. "Проблемні питання легітимізації процесуального порядку повідомлення про підозру окремій категорії осіб". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 2 (2 травня 2022): 40–49. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2022.02.05.

Full text

Abstract:

Правовий інститут повідомлення про підозру є одним із визначальних процесуальних інститутів у сучасному кримінальному процесі України. Особливої актуальності набула проблема повідомлення про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень народним депутатам України та іншим особам, яких кримінальним процесуальним законом віднесено до «окремої категорії осіб». Проведене у статті дослідження обумовлене низкою виявлених судовою, правозастосовною практикою проблем та прогалин, пов’язаних із тлумаченням та застосуванням відповідних норм закону щодо суб’єктів та порядку здійснення повідомлення про підозру зазначеним особам. Метою статті є аналіз та визначення правового обґрунтування або легітимізації підстав та порядку застосування процедури повідомлення про підозру про вчинення кримінального правопорушення окремій категорії осіб. Для цього повідомлення про підозру, насамперед, розглядається як передбачений Кримінальним процесуальним кодексом України комплексний процесуальний захід, який складається із послідовних, взаємопов’язаних та взаємозалежних етапів: встановлення правових підстав для повідомлення про підозру; прийняття відповідного процесуального рішення та його оформлення у вигляді письмового документа із зазначенням всіх обставин та кваліфікації кримінального правопорушення; проведення процесуальної дії, зміст якої зводиться до безпосереднього вручення такого документа (повідомлення) певній особі із роз’ясненням їй змісту підозри та процесуальних прав. Робиться висновок, що саме дотримання названої, обумовленої вимогами закону, юридичної процедури повідомлення про підозру, зокрема, особисте, безпосереднє вручення такого повідомлення представникам окремої категорії осіб визначеними законом спеціальними суб’єктами – Генеральним прокурором (виконувачем обов’язків Генерального прокурора), його заступником, керівником обласної прокуратури у межах його компетенції, є основою для правової легітимізації вказаного процесуального інституту, забезпечення особливого правового статусу цих осіб, а також гарантією верховенства права, дотримання конституційних прав громадян і досягнення правових завдань кримінального провадження.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

34

АНТОНЮК, НАТАЛІЯ. "Роль інституту проступків для диференціації кримінальної відповідальності". Право України, № 2000/11 (2020): 158. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-11-158.

Full text

Abstract:

Поява інституту проступків не лише вплинула на класифікацію кримінальних правопорушень, а й дала підстави для дискусії про значення такого поділу для диференціації кримінальної відповідальності. Необхідно відповісти на запитання: чи впровадження цього нового для кримінального права поняття відобра зилося лише у поділі кримінально-караних діянь на злочини та проступки, чи ж вплинуло й на інші кримінально-правові інститути? Метою статті є визначення ролі інституту кримінальних проступків для такого феномену, як диференціація кримінальної відповідальності. Зокрема, важливо встановити, чи поділ на злочини та проступки можна визнати засобом диференціації кримінальної відповідальності або ж цей поділ є її видом. Звернуто увагу на те, що категоризація кримінальних правопорушень не є засобом диференціації кримінальної відповідальності, оскільки не є інструментом у руках законодавця для забезпечення варіативності кримінальної відповідальності, беручи до уваги певні критерії. Вочевидь значення класифікації кримінальних право порушень для побудови Кримінального кодексу України (КК України) є надзвичайно важливим, оскільки забезпечує системність, лаконічність, структурованість і логічну послідовність викладу положень кодексу. Ця класифікація кримінальних правопорушень лежить в основі для подальшої диференціації кримінальної відповідальності. Так, у процесі підготовки статті було встановлено, що у КК України з’явилися положення, які не поширюються на злочини, однак стосуються саме проступків. Зокрема, йдеться про можливість застосування певних видів покарань за злочин або ж проступок, існування стадії готування, певних аспектів давності та судимості. Водночас частина наскрізних диференціюючих положень КК України продовжує застосовуватися до обох видів кримінальних правопорушень. Вважаємо, що саме явище категоризації кримінальних правопорушень за своєю суттю не призначене для градуювання кримінальної відповідальності, а отже, не є засобом її диференціації. З урахуванням впливу категорії проступків на деякі наскрізні положення кримінального закону можна зробити висновок про необхідність виділення нового виду диференціації кримінальної відповідальності за ознакою ієрархії тяжкості кримінальних правопорушень: 1) диференціації кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних проступків; 2) диференціації кримінальної відповідальності за вчинення злочинів. Окрім цього, звернуто увагу на дещо “механічний” підхід законодавця до поділу кримінально-караних діянь на проступки та злочини. Адже існуючий поділ побудований на фактичній зміні санкцій із метою віднесення певного діяння до злочинів або ж проступків. І такий процес “підтягування” санкцій має низку недоліків. Поділ на проступки та злочини має бути спрямованим на досягнення певної цілі саме для матеріального права, а не для процесуального. Тому варто більш конкретно спробувати сформулювати саме матеріально-правові підстави для обґрунтування такого поділу. Перевага процесуальних передумов для появи інституту проступків над матеріальними є недопустимою. Всі кримінально-карані правопорушення повинні бути зосереджені в одному нормативному акті. Поява поряд із Кодексом України про адміністративні правопорушення ще двох кодексів про проступки та злочини видається необґрунтованою.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

35

АНТОНЮК, НАТАЛІЯ. "Роль інституту проступків для диференціації кримінальної відповідальності". Право України, № 2000/11 (2020): 158. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-11-158.

Full text

Abstract:

Поява інституту проступків не лише вплинула на класифікацію кримінальних правопорушень, а й дала підстави для дискусії про значення такого поділу для диференціації кримінальної відповідальності. Необхідно відповісти на запитання: чи впровадження цього нового для кримінального права поняття відобра зилося лише у поділі кримінально-караних діянь на злочини та проступки, чи ж вплинуло й на інші кримінально-правові інститути? Метою статті є визначення ролі інституту кримінальних проступків для такого феномену, як диференціація кримінальної відповідальності. Зокрема, важливо встановити, чи поділ на злочини та проступки можна визнати засобом диференціації кримінальної відповідальності або ж цей поділ є її видом. Звернуто увагу на те, що категоризація кримінальних правопорушень не є засобом диференціації кримінальної відповідальності, оскільки не є інструментом у руках законодавця для забезпечення варіативності кримінальної відповідальності, беручи до уваги певні критерії. Вочевидь значення класифікації кримінальних право порушень для побудови Кримінального кодексу України (КК України) є надзвичайно важливим, оскільки забезпечує системність, лаконічність, структурованість і логічну послідовність викладу положень кодексу. Ця класифікація кримінальних правопорушень лежить в основі для подальшої диференціації кримінальної відповідальності. Так, у процесі підготовки статті було встановлено, що у КК України з’явилися положення, які не поширюються на злочини, однак стосуються саме проступків. Зокрема, йдеться про можливість застосування певних видів покарань за злочин або ж проступок, існування стадії готування, певних аспектів давності та судимості. Водночас частина наскрізних диференціюючих положень КК України продовжує застосовуватися до обох видів кримінальних правопорушень. Вважаємо, що саме явище категоризації кримінальних правопорушень за своєю суттю не призначене для градуювання кримінальної відповідальності, а отже, не є засобом її диференціації. З урахуванням впливу категорії проступків на деякі наскрізні положення кримінального закону можна зробити висновок про необхідність виділення нового виду диференціації кримінальної відповідальності за ознакою ієрархії тяжкості кримінальних правопорушень: 1) диференціації кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних проступків; 2) диференціації кримінальної відповідальності за вчинення злочинів. Окрім цього, звернуто увагу на дещо “механічний” підхід законодавця до поділу кримінально-караних діянь на проступки та злочини. Адже існуючий поділ побудований на фактичній зміні санкцій із метою віднесення певного діяння до злочинів або ж проступків. І такий процес “підтягування” санкцій має низку недоліків. Поділ на проступки та злочини має бути спрямованим на досягнення певної цілі саме для матеріального права, а не для процесуального. Тому варто більш конкретно спробувати сформулювати саме матеріально-правові підстави для обґрунтування такого поділу. Перевага процесуальних передумов для появи інституту проступків над матеріальними є недопустимою. Всі кримінально-карані правопорушення повинні бути зосереджені в одному нормативному акті. Поява поряд із Кодексом України про адміністративні правопорушення ще двох кодексів про проступки та злочини видається необґрунтованою.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

36

КАПЛІНА, ОКСАНА. "Проблеми визначення компетенції слідчого та прокурора на етапі закінчення досудового розслідування". Право України, № 2018/08 (2018): 72. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-08-072.

Full text

Abstract:

У статті порушуються актуальні для сучасної правозастосовної практики питання, пов’язані з визначенням компетенції щодо складання обвинувального акта прокурором та слідчим. Автором підкреслюється, що ця проблема частково викликана невизначеністю чинного кримінального процесуального законодавства, яке не дає можливості зробити однозначний висновок про момент складання обвинувального акта та суб’єкта його складання, а частково – відсутністю сталих підходів у науці кримінального процесу до питання співвідношення повноважень прокурора – процесуального керівника та слідчого. Відсутність правової визначеності в законодавстві призвела до того, що в правозастосовній практиці непоодинокими є випадки, коли слідчі відмовляються складати обвинувальний акт після відкриття матеріалів кримінального провадження, у випадках, коли вони не погоджуються з позицією прокурора – процесуального керівника та наполягають, що прокурор має право самостійно скласти обвинувальний акт, а потім підтримувати його в суді. Наго лошується на тому, що слідчий та прокурор належать до сторони обвинувачення, повинні спільно спрямовувати свою діяльність на досягнення цілей кримінального провадження та між ними не може бути конфронтації, що шкодить авторитету органів, які зобов’язані неухильно дотримуватися вимог чинного кримінального процесуального законодавства, спільними зусиллями здійснювати боротьбу зі злочинністю та сприяти досягненню цілей кримінального провадження. У статті зазначається, що наукові підходи щодо взаємовідносин слідчого та прокурора, які були розроблені ще за радянських часів та сприймалися вітчизняними вченими як сталі, зараз не можуть бути використані, оскільки концептуально змінилося уявлення про функцію обвинувачення у кримінальному процесі та чинне кримінальне процесуальне законодавство. Діяльність слідчого у кримінальному провадженні за своїм характером і спрямованістю залишається поліаспектною, що й породжує діаметрально протилежні підходи до розуміння її функціонального спрямування. Не вдаючись глибоко до вирішення проблеми функціональної спрямованості діяльності слідчого у кримінальному провадженні, автор звертається до тих взаємовідносин, які виникають між прокурором – процесуальним керівником та слідчим, що тих проблем, що виникають на практиці. Метою статті є звернення уваги на проблеми, що виникають між прокурором – процесуальним керівником та слідчим, який проводить досудове розслідування, на етапі закінчення досудового розслідування, здійснення їх аналізу крізь призму системного тлумачення норм чинного кримінального процесуального законодавства та формулювання рекомендацій практичного характеру, спрямованих на подолання проблем, що виникають. За підсумками проведеного дослідження та тлумачення деяких норм чинного кримінального процесуального законодавства щодо взаємовідносин слідчого та прокурора на етапі закінчення досудового розслідування в статті зроблено низку висновків: в кримінальній процесуальній науці бракує комплексних досліджень, спрямованих на розробку доктринальних уявлень щодо функціональної спрямованості кримінальної процесуальної діяльності слідчого та її кореляції з функцією прокурора; визнавши зібрані під час досудового розслідування докази достатніми для складання обвинувального акта, прокурор, або слідчий за його дорученням, зобов’язаний повідомити підозрюваному, його захиснику про закінчення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування; після відкриття матеріалів іншій стороні слідчий зобов’язаний скласти обвинувальний акт; складання обвинувального акта прокурором є його дискреційним правом і можливе, наприклад, у разі, якщо він не погодився з обвинувальним актом слідчого; прокурор уповноважений доручати слідчому проведення у встановлений ним строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а у разі потреби – особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному Кримінальним процесуальним кодексом України; кримінальним процесуальним законодавством не передбачено право прокурора надавати слідчому вказівки щодо прийняття процесуального рішення, в тому числі – обвинувального акта.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

37

Панова, А. В., та Н. В. Скідан. "НОВИЙ ПОГЛЯД НА ПИТАННЯ ОБҐРУНТУВАННЯ ДОВЕДЕНОСТІ НАЯВНОСТІ РИЗИКІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ В УКРАЇНІ". Знання європейського права, № 3 (3 лютого 2021): 140–43. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.115.

Full text

Abstract:

У цій статті аналізуються окремі спірні питання щодо доведеності наявності ризиків у кримінальному провадженні під час вибору запобіжних заходів. На основі аналізу чинного кримінального процесуального законодавства, національної судової практики та рішень Європейського суду з прав людини з'ясовано, що є чимало проблем у досліджуваній площині. Наприклад, у судових рішеннях відсутні посилання на обставини провадження, продовження строків тримання під вартою мало вигляд «автоматичного», неналежне мотивування та інші недоліки. У зв'язку з тим, що складність доказування необхідності застосування запобіжного заходу зумовлена його прогностичним характером, автори дійшли висновку, що чинний Кримінальний процесуальний кодекс України (далі - КПК) повинен містити критерії, що обґрунтовуватимуть ймовірність наявності ризиків, передбачених у ч. 1 ст. 177 цього Кодексу. У статті наведено орієнтовний перелік по деяких з них, а саме щодо: ризику переховування від органів досудового розслідування та/або суду; ризику незаконного впливу на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; ризику вчинення іншого кримінального правопорушення чи продовження кримінального правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується особа. Тому головним фактором обґрунтування ймовірності наявності ризиків має бути аналіз поведінки особи, проведений на основі об'єктивних даних. На думку авторів, такі факти повинні встановлювати реальний намір та реальну можливість підозрюваного вчинити дії, що відповідають ознакам наведених у КПК України ризиків. Також запропоновано використовувати підхід, відповідно до якого лише у виключних випадках може бути досить доведення наявності хоча б одного ризику, за загальним правилом - потребується їх сукупність.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

38

Матвійчук, В. О. "ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВА СУТНІСТЬ ДІЗНАННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ ПО КРИМІНАЛЬНИМ ПРОСТУПКАМ В УКРАЇНІ". Juridical science, № 9 (111) (23 лютого 2020): 335–44. https://doi.org/10.32844/2222-5374-2020-111-9.42.

Full text

Abstract:

У статті з’ясовано, що кримінальний процесуальний закон регламентує порядок провадження дізнання відповідним органом зазначеним у п. 4-1 ч. 1 Кримінального процесуального кодексу України. З цього випливає, що законодавець розмежовує поняття і компетенцію органу дізнання й особи, яка провадить дізнання. Під органом дізнання запропоновано розуміти передбачені кримінально-процесуальним законом державні органи (установи) і службові особи, уповноважені здійснювати в межах своєї компетенції досудове розслідування кримінальних проступків та виконувати іншу діяльність передбачену чинним законодавством, що виникає у зв’язку з їх безпосередніми функціональними обов’язками. Аналіз наданих повноважень органу дізнання з точки зору їх забезпечення нормативно визначеною процедурою здійснення дозволив розподілити їх на такі групи: включає повноваження, компетенцію органу дізнання, виходячи із забезпечення перевірки матеріалу що внесений до Єдиного реєстру досудових розслідувань, яка включає в себе виконання не закріпленої процедури в Кримінальному процесуальному кодексі України, а відображена в відомчих нормативних актах; частково забезпечені процедури компетенції органу дізнання як в Кримінальному процесуальному кодексі України, так і в відомчих нормативних актах; компетенція, яка не забезпечена процедурними розпорядженнями, зокрема: забезпечення збереження слідів кримінального проступку на місці події; отримання документів та предметів які є фактичними даними; отримання та надання оперативної інформації тощо.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

39

Svitaylo, P. Yu. "Проблемні аспекти притягнення суддів до кримінальної відповідальності". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (6 грудня 2020): 51–59. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.06.06.

Full text

Abstract:

Метою статті є дослідження проблемних питань притягнення суддів до кримінальної відповідальності, зокрема щодо проведення обшуку в зазначеній категорії кримінальних проваджень, повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення та щодо співвідношення притягнення судді до кримінальної відповідальності за винесення завідомо неправосудного рішення з гарантіями його незалежності. На виконання визначеної мети вивчено міжнародні документи, положення національного законодавства щодо гарантій незалежності та недоторканості суддів, визначено доцільність застосування до суддів норми Кримінального кодексу України, яка встановлює кримінальну відповідальність за постановлення завідомо неправосудного рішення. На підставі судової практики окреслено процесуальні особливості проведення обшуку в кримінальних провадженнях щодо суддів та досліджено процесуальний порядок повідомлення про підозру судді у вчиненні кримінального правопорушення. Наукова новизна статті полягає у пропозиціях прийняття нової редакції статті 375 Кримінального кодексу України та вдосконалення чинного кримінального процесуального законодавства. Висновки. На основі визначених проблемних аспектів зроблено ряд висновків, зокрема щодо необхідності зазначення в клопотанні та ухвалі про проведення обшуку точної адреси приміщення, відсутність якої є наслідком визнання зазначеної слідчої дії незаконною, а отриманих в її результаті доказів недопустимими; необхідність включення Генерального прокурора або його заступника до складу групи прокурорів у кримінальному провадженні у випадку їх ознайомлення з матеріалами кримінального провадження та прийняття процесуальних рішень. Дотримання процесуального порядку притягнення суддів до кримінальної відповідальності сприяє додержанню гарантій їх недоторканості та незалежності, відіграє важливу роль у вирішенні кримінального провадження по суті та є передумовою дотримання загальних засад кримінального провадження та винесення законного, обґрунтованого та вмотивованого судового рішення. Розв’язання окреслених у статті проблемних питань сприятиме додержанню міжнародних норм та положень внутрішнього законодавства в зазначеній сфері.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

40

Т.А., Павленко. "ЩОДО УЧАСТІ ЗАХИСНИКА У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ". Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди "Право", № 25 (17 березня 2017): 155–63. https://doi.org/10.5281/zenodo.400397.

Full text

Abstract:

У статті з урахуванням положень чинного Кримінального процесуального кодексу України проаналізовано питання щодо визначення кола осіб, які можуть брати участь у кримінальному провадженні у статусі захисника. Досліджено питання відповідності положень чинного КПК щодо процесуального положення захисника у кримінальному провадженні нормам Конституції України та міжнародним стандартам. З урахуванням вимог міжнародних правових актів щодо надання послуг захисника кваліфікованими особами, визначено, що є аргументованим залучення як захисника осіб, які є викладачами кримінального і кримінального процесуального права.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

41

Скубак, Е. О. "ДІЄВІСТЬ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ГАРАНТІЙ СТОРІН КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ПІСЛЯ СПЛИВУ СТРОКУ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ТА ФОРМИ ЙОГО ЗАКІНЧЕННЯ". Прикарпатський юридичний вісник, № 2 (21 серпня 2022): 122–26. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2.1029.

Full text

Abstract:

Мета. Метою даної статті є аналіз чинних положень Кримінального процесуального Кодексу України у частині визначених строків досудового розслідування, як процесуальних гарантій, після повідомлення особі про підозру, а також дослідження питання форм закінчення досудового розслідування у випадку закінчення процесуальних строків. Методологія. Дане дослідження здійснювалось на основі опрацювання та аналізу наукових праць криміналістів України, а також на даних безпосереднього (емпіричного) досвіду у галузі кримінального процесу. Як методологія наукового пізнання використовувались, зокрема, загальнонаукові (аналогія, аналіз, синтез, порівняння), спеціально-юридичні (порівняльно-правовий, формально-правовий, конкретно-правовий) системний та функціональний методи. Наукова новизна. Під час дослідження було визначено поняття процесуальних строків, зокрема, строків досудового розслідування, проаналізовано процесуальні поняття «закінчення» та «завершення» досудового розсліду- вання, надано оцінку чинним кримінальним процесуальним нормам у частині закриття кримінального провадження після повідомлення особі про підозру, розкрито аспекти їх відповідності загальним засадам кримінального провадження та запропоновано шляхи удосконалення таких норм. Висновки. В результаті дослідження проведено детальний аналіз положень Кримінального процесуального Кодексу України у частині процесуальних строків у кримінальних провадження після повідомлення особі про підозру, виявлено практичні проблемні аспекти, пов’язані із зазначеним питанням, представлено рекомендації та запропоновано практичні механізмами внесення змін до норм Кримінального процесуального Кодексу України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

42

Ковальова, О. В. "ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ ПІД ЧАС ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ". Kyiv Law Journal, № 1 (11 травня 2022): 168–75. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.1.26.

Full text

Abstract:

Анотація. У статті автор розглядає правові засади використання спеціальних знань в межах інформаційного забезпечення досудового розслідування. Вказується, що спеціаліст – це, здебільшого, особа яка консультує учасників кримінального провадження під час здійснення окремих слідчих дій, у тому числі невідкладної та першопочаткової дії, якою є огляд місця події. Перелік випадків для чого може бути залучена така особа свідчить про те, що саме спеціалістом формується первинна інформативна база окремого кримінального провадження, що відбувається шляхом пошуку, фіксації та вилучення всіх ймовірно важливих даних (фото та відео процесуальної дії, складення креслень та схем місця події, вилучення речей та документів тощо). Автор звертає увагу на те, що принципова різниця між спеціалістом та експертом в межах кримінального провадження полягає у розмежуванні їх основних прав та обов’язків як учасників провадження. Таким чином, експерт може бути спеціалістом та надати висновок, а спеціаліст не може бути залучений як експерт, оскільки такий висновок не буде вважатись доказом. Підсумовується, що основними нормативно-правовими документами, що регламентують особливості використання спеціальних знань під час досудового розслідування є Кримінальний процесуальний кодекс України та Закон України «Про судову експертизу». На сьогоднішній день спеціальні знання є одним із провідних способів інформаційного забезпечення слідчої та оперативно-розшукової діяльності, що реалізується шляхом виявлення та вилучення речових доказів з наступним удосконаленням інформаційно-пошукових баз, криміналістичних колекцій тощо, консультативної допомоги спеціаліста під час досудового розслідування та судового розгляду кримінального провадження, складання висновку експерта, а також іншої техніко-криміналістичної допомоги осіб, що мають спеціальні знання на всіх етапах кримінального провадження.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

43

Шайтуро, О. П. "ПРОБЛЕМА ВСТАНОВЛЕННЯ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОВИХ ТА КРИМІНАЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ НОРМ ПРИ ЗАКОНОДАВЧІЙ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ПІДСТАВ ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 1, № 97 (2022): 149–58. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.97.149-158.

Full text

Abstract:

Законодавець при викладенні кримінальних процесуальних норм часто використовує у їх конструкції кримінально-правові категорії, які виконують роль гіпотези та при явності або відсутності яких кримінальна процесуальна норма піддається застосуванню, зокрема й при вирішенні питання щодо наявності підстав для закриття кримінального провадження або його продовження. Проте, як встановлено в результаті дослідження, при регламентації норм кримінального процесу, кримінально-правові категорії далеко не завжди правильно застосовуються законодавцем. На основі кримінально-правового значення таких категорії, як «тяжкий або особливо тяжкий злочин проти життя чи здоров’я особи» та «строки давності кримінальної відповідальності», встановлені межі їх застосування при конструюванні норм п.п. 3-1, 10 ч.1 ст. 284 КПК України, які регламентують підстави закриття кримінального провадження та можливість його продовження за умови вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину проти життя чи здоров’я особи. У підсумку зазначено про наявність юридичних колізій між нормами кримінального права та кримінального процесу в згаданій частині, які виражаються в невідповідності норм кримінального процесу нормам кримінального права. З метою удосконалення кримінального процесуального законодавства в дослідженій частині, запропоновано внести зміни до Кримінального процесуального кодексу України у п.3-1 ч.1 ст. 284 КК України та в п. 3-1 ч.1 ст. 284 КК України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

44

Троцький, Р., О. Коба та О. Курило. "Особливості нормативно-правового регулювання статусу військовополонених в умовах дії правового режиму воєнного стану". Збірник наукових праць Центру воєнно-стратегічних досліджень НУОУ імені Івана Черняховського 2 (24 лютого 2025): 47–53. https://doi.org/10.33099/2304-2745/2024-3-83/47-53.

Full text

Abstract:

У науковій статті розглядаються основні аспекти інституту взяття під варту та особливості тримання військовополонених, етапи здійснення конвоювання та особливості процедури екстрадиції в умовах дії правового режиму воєнного стану в Україні. На підставі результатів аналізу стосовно дослідження проблематики інституту взяття під варту та прогалин в законодавстві України щодо тримання військовополонених під час дії воєнного стану, залишається на меті виявити зміни в законодавстві стосовно процедури конвоювання та екстрадиції військовополонених, а також надати рекомендації стосовно покращення стану інституту взяття під варту та вирішення інших проблем, які пов’язані з даною темою. Також в даній статті проведено всебічний аналіз змін у національному законодавстві, нормативно-правові акти якого набрали чинності після початку повномасштабної війни в Україні. Основну увагу зосереджено на Кримінальний процесуальний кодекс України, а саме на главі 18 розділу ІІ «Запобіжні заходи, затримання особи» та розділі IXІ КПК України «Особливий режим досудового розслідування, судового розгляду в умовах воєнного стану». Зважаючи на те, що такий запобіжний захід, як тримання під вартою, є найбільш поширеним і водночас найсуворішим, основною метою стало виокремлення особливостей процесуального порядку застосування тримання під вартою в умовах воєнного стану. Особливу увагу автори приділяють порядку скасування затримання на військовій службі за призовом під час мобілізації, на особливий період. На підставі проаналізованої судової практики зроблено висновок, що у багатьох випадках підозрюваний, обвинувачений звертається з клопотанням до слідчого судді, що є порушенням встановленого порядку. Відповідно до Кримінального процесуального кодексу України тільки прокурор має право подавати клопотання слідчому судді.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

45

Karabaza , N. F. "Оцінка наукової розробленості понятійно-категоріального апарату судового провадження щодо податкових кримінальних правопорушень в Україні". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (29 грудня 2021): 62–71. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.06.07.

Full text

Abstract:

Понятійно-категоріальному апарату кримінального процесуального права, кримінального провадження і, зокрема, судового провадження приділяється фрагментарна увага. Остання монографічна праця у цій царині представлена ще до ухвалення Кримінального процесуального кодексу України 2012 року. Питання понятійно-категоріального апарату саме судового провадження щодо податкових кримінальних правопорушень не досліджувалось у вітчизняній процесуальній науці. Це видається прогалиною з огляду на розповсюдженість податкових кримінальних правопорушень та необхідність володіння суддею спеціальними знаннями у сфері оподаткування. Метою статті є оцінка ступеню наукової розробленості категорій і понять, пов’язаних із судовим провадженням щодо податкових кримінальних правопорушень та визначення дослідницьких векторів аналізу цього питання. Наукова новизна зумовлена відсутністю наукових розробок понятійно-категоріального апарату судового провадження щодо податкових кримінальних правопорушень. Разом із тим, у кримінальному провадженні, в процесі ухвалення судових рішень, супутньої діяльності судді першочергову роль відіграє розуміння понятійно-категоріального апарату у певній сфері, вміння оперувати ним і застосовувати щодо конкретних ситуацій. Відповідні спеціальні знання судді є підґрунтям для визначення методики судового провадження, його процедури, передумовою ухвалення справедливого судового рішення і, як наслідок, виконання завдання кримінального провадження, вирішення суспільно-правового конфлікту, зумовленого податковим кримінальним правопорушенням, реалізації функцій держави у податковій сфері. Проведений моніторинг наукового інтересу до таких категорій як «судове провадження» (в кримінальному процесі), «понятійний апарат» (кримінального процесуального права), «податкові кримінальні правопорушення» (у контексті кримінальної процесуальної сфери) дозволив визначити стан їх дослідження, основні проблемні питання та сформувати напрями вивчення обраного предмета наукового пошуку. Висновки. Підсумовано, що в науці кримінального процесуального права слова «поняття», «понятійний апарат» вживаються, в основному, як сталі аксіоматичні означення окремих термінів чи інститутів. У дослідженнях здебільшого увага акцентується на юридичній техніці побудови норми, тексту кримінального процесуального закону. Це, безумовно, має важливе, але не єдине значення для розуміння понятійно-категоріального апарату кримінального процесуального права і кримінального провадження, які, своєю чергою, відрізняються, на думку авторки, саме у контексті використання понять, категорій, термінів (понятійно-категоріальний апарат кримінального провадження, а особливо судового провадження видається з ширшим змістовним наповненням). Підтвердженням цієї позиції стане інституційний підхід до вивчення такого системного утворення (понятійно-категоріального апарату) у міжгалузевому взаємозв’язку кримінальних процесуальних і податкових правовідносин.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

46

Мілевський, О. П., та Т. І. Тарасюк. "ПРОВАДЖЕННЯ ОКРЕМИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ ПРОТИ ДОВКІЛЛЯ". Ірпінський юридичний часопис, № 4(17) (9 січня 2025): 252–59. https://doi.org/10.33244/2617-4154-4(17)-2024-252-259.

Full text

Abstract:

У статті досліджено особливості проведення окремих слідчих (розшукових) дій у кримінальних провадженнях проти довкілля. Це зумовлено тим, що на сьогодні все частіше вчиняються кримінальні правопорушення в сфері довкілля, які стають важливими та вартими дослідження, так як вони набули глобального характеру. Від їх розвʼязання залежить подальше існування людства, причому вони сьогодні актуальні для всіх країн світу, зокрема й для України. Охорона довкілля є важливою функцією нашої держави. Кримінальний кодекс України встановлює відповідальність за найнебезпечніші правопорушення в галузі довкілля в окремому розділі VIII «Злочини проти довкілля», до якого увійшли охоронювані кримінальним законом суспільні відносини у сфері використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки. Досудове розслідування кримінальних правопорушень проти довкілля є доволі складним процесом, який потребує одночасного виявлення й доказування цілого ряду протиправних дій правопорушника. Ефективність досудового розслідування можлива лише за допомогою поетапного планування окремих слідчих (розшукових) дій. Встановлено, на підставі аналізу норм кримінального процесуального законодавства, що в умовах воєнного стану потрібно звертати увагу на особливості проведення та фіксації ходу і результатів слідчих (розшукових) дій. Законодавчі зміни мають на меті забезпечити ефективне функціонування та діяльність органів, що здійснюють досудове розслідування та дізнання. Водночас необхідно додержуватися всіх вимог кримінальної процесуальної форми, гарантій прав учасників слідчих (розшукових) дій, враховувати потенційну небезпеку для їхнього життя чи здоровʼя та складні умови, в яких сьогодні перебуває Україна, умови правового режиму воєнного стану.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

47

Коваль, О. І. "Становлення інституту міжнародного співробітництва у кримінальному процесуальному законодавстві України". Прикарпатський юридичний вісник, № 1 (2 липня 2021): 102–6. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1.742.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено ґенезі розвитку інституту міжнародного співробітництва у кримінальному процесі України в радянський та сучасний періоди. Зазначається, що у ХХ столітті кримінально-процесуальне законодавства формувалось під впливом історичних подій, які відбувалися на території Радянського Союзу. Розглянуто тенденцію розвитку кримінально-процесуальних відносин, необхідним засобом упорядкування яких стала кодифікація. Незважаючи на те, що Кримінально-процесуальні кодекси УСРР 1922 та 1927 років не містили положень щодо міжнародного співробітництва у кримінальному процесі, вони закріпили важливі засади здійснення судочинства, дотримання яких є необхідним для налагодженої співпраці з іноземними державами. Наголошено, що з другої половини ХХ століття в кримінально-процесуальному законодавстві відбуваються зміни, які позитивно позначились на формуванні та утвердженні інституту міжнародного співробітництва. А з прийняттям Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, де вперше було закріплено положення щодо здійснення міжнародного співробітництва, розпочався процес його удосконалення. Звернено увагу, що розвиток міжнародних відносин з іноземними державами, ратифікація численних міжнародних договорів, проголошення Незалежності України, прийняття Конституції України відіграли вирішальну роль у приведенні вітчизняного законодавства відповідно до міжнародних стандартів. Встановлено, що ратифікація Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року, Додаткового протоколу 1975 року, Другого додаткового протоколу 1978 року, Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 2001 року та прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України 2012 року закріпили міжнародне співробітництво як самостійний інститут у кримінальному процесуальному законодавстві. Зазначено, що належне правове регулювання міжнародного співробітництва з іноземними державами у кримінальному процесі, впровадження міжнародних норм у вітчизняне законодавство є тими необхідними умовами, які сприяють утвердженню принципів законності та верховенства права, додержанню прав та законних інтересів людини і громадянина, допомагають у боротьбі зі злочинністю, а головне – слугують досягненню завдань кримінального провадження.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

48

ШИЛО, ОЛЬГА. "Компетенція слідчого судді в кримінальному провадженні: теорія, нормативна модель і тенденції розвитку законодавства". Право України, № 2018/03 (2018): 79. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-079.

Full text

Abstract:

Нормативна модель компетенції слідчого судді в кримінальному провадженні зазнає постійних змін у напрямі розширення предмета відання цього суб’єкта кримінальної процесуальної діяльності. У зв’язку з цим актуальним видається дослідження теоретичних основ визначення компетенції суб’єкта владних повноважень, з’ясування відповідності чинної законодавчої моделі предмету відання слідчого судді меті та сутності його процесуальної функції, якою відповідно до Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) є судовий контроль за дотриманням прав, свобод та інтересів учасників кримінального провадження. Мета статті полягає у встановленні об’єктивних критеріїв, які мають визначати предмет відання слідчого судді в кримінальному провадженні та його процесуальні повноваження, реалізація яких забезпечує виконання його кримінальної процесуальної функції та вирішення завдань кримінального провадження. Такі критерії повинні враховуватися законодавцем при подальшому удосконаленні нормативної моделі судово-контрольної діяльності, визначенні кримінальної процесуальної компетенції слідчого судді як суб’єкта, що забезпечує реалізацію засади змагальності під час досудового розслідування, дотримання прав і свобод учасників кримінального провадження при проведенні процесуальних дій, що їх обмежують, вирішення правових конфліктів, що виникають між учасниками кримінального провадження під час здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень. Для досягнення цієї мети автором виконано наукові завдання щодо з’ясування сутності категорії “компетенція”, її структурних компонентів та їх кореляційних зв’язків; встановлення тенденцій розвитку кримінального процесуального законодавства України в сегменті, що регулює компетенцію слідчого судді під час досудового розслідування кримінальних правопорушень, та їх оцінки з позиції відповідності сутності його процесуальної функції. На підставі аналізу чинного кримінального процесуального законодавства України констатовано тенденцію до постійного розширення предмета відання слідчого судді; автор доходить висновку, що розширення меж судово-контрольної діяльності має здійснюватися з урахуванням чітких критеріїв, які дадуть змогу оптимально їх визначити. До них слід віднести мету процесуальної діяльності та правову природу кримінальної процесуальної функції слідчого судді. Зазначено, що безпідставне розширення предмета відання слідчого судді, яке нині має місце у зв’язку з прийняттям нових змін до КПК України в частині впровадження порядку залучення експерта для проведення експертизи лише за ухвалою слідчого судді, а також продовження слідчим суддею строків досудового слідства, призводить до невиправданого ускладнення досудового розслідування та порушення засади розум них строків, необґрунтованого збільшення навантаження на слідчих суддів, а також порушення балансу процесуальних можливостей сторін кримінального провадження щодо виконання поставлених перед ними завдань.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

49

ЗЕЙКАН, ЯРОСЛАВ. "Адвокатура – служіння громадське". Право України, № 2019/12 (2019): 42. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-12-042.

Full text

Abstract:

Стаття стосується етичних норм, на яких базується робота адвокатів, вимог до публічної поведінки адвоката в умовах молодої української держави. Мета статті – окреслити громадське призначення професії адвоката в умовах реформування правосуддя. У статті зазначається, що адвокатура, поряд із прокуратурою, є невід’ємною частиною системи правосуддя. Для успішної роботи адвоката та надання громадянам кваліфікованої юридичної допомоги адвокат повинен володіти прийомами адвокатської техніки, тобто сукупності методів, технічних прийомів, навичок, які він використовує у процесі своєї діяльності як захисник, для того, щоб надавати своїм клієнтам кваліфіковану правничу допомогу. Судова реформа, яка здійснюється в Україні, запозичення у кримінальний процес елементів англо-американської системи права, розширення можливостей адвокатів шляхом впровадження принципу “отруєного дерева, яке дає отруєні плоди”, змагальності, права захисника на вступну промову поставило перед адвокатурою вимоги щодо переосмислення своєї ролі у судовому процесі. Істотні зміни, внесені у Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 р. (КПК України 2012 р.), поставили на порядок денний нові, додаткові теоре тичні та практичні завдання і перед підготовкою студентів вищих юридичних закладів. Це означає, що юридична освіта повинна органічно поєднувати доктринальні знання і практичний досвід. Зазначається, що нині відбувається конвергенція (зближення) континентальної системи права з англо-американською. Наголошено, що у КПК України 2012 р. зі змінами це зближення реалізовано. Відзначено існування феномену очевидного перебільшення місця і ролі досудового слідства в Україні як у доктрині, так і на практиці. Звертається увага на те, що адвокати повинні враховувати ідеологію американської доктрини, в якій ідеться, що судовий процес – це спектакль, поставлений двома режисерами: прокурором й адвокатом. Підтримано позицію представниці Харківської школи права А. Панової про доцільність використання замість поняття “докази” словосполуки “фактичні дані” на етапі досудового слідства. Наведено приклад незаконних методів слідства, які ще трапляються у практиці правоохоронних органів. Критично оцінюється позиція поданого до Верховної Ради України законопроєкту про можливість звільнення судді за скасоване рішення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

50

Barabash , T. M., та L. V. Levytska . "Сучасний стан законодавчого забезпечення кримінально-правової політики в Україні". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 5 (27 вересня 2020): 22–31. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.05.02.

Full text

Abstract:

Вирішення питань кримінально-правової охорони найважливіших суспільних цінностей, благ та інтересів, боротьба з діяннями, що підпадають під ознаки кримінального правопорушення, удосконалення процедури досудового розслідування кримінальних проваджень, кримінального процесуального судочинства належать до одних із найважливіших завдань держави. Необхідність дослідження проблем, пов’язаних із здійсненням державної політики забезпечення законності і правопорядку в країні, охорони прав і свобод людини і громадянина, закріплених Конституцією України, зумовлено підвищенням ролі права в процесі соціального регулювання. Зважаючи на те, що закон завжди продукується реальними потребами суспільства, зміни соціально-політичних, економічних умов життя зумовлюють необхідність подальшого реформування правових підстав та порядку притягнення до кримінальної відповідальності у напрямку посилення захисту прав і свобод людини. Метою статті є висвітлення сучасного стану законодавчого врегулювання питань кримінально-правової політики на прикладі змін до кримінального та кримінального процесуального законів та представлення авторського бачення вирішення законотворчих проблем у цьому напрямі. Наукова новизна пов’язана з тим, що масштабність сучасних реформ, важливість прогнозування нових процесів і тенденцій, які з’являються в політико-правовій сфері держави, обумовлюють формування науково обґрунтованих вимог підготовки законодавчих рішень, спрямованих на створення якісної національної правової системи. Пошук найбільш ефективних, раціональних та достатніх засобів і способів оновлення законодавчих джерел кримінального права, кримінального процесуального права, впровадження їх здобутків в практику, встановлення балансу між загальновизнаними принципами й нормами міжнародного права, процесом євроінтеграції та збереженням самобутності, історичних здобутків вітчизняної науки, відповідності потребам української державності – все це формує сучасний стан наукових поглядів на розвиток і удосконалення законодавчої бази у сфері правоохоронної системи, боротьби зі злочинністю, протидії корупції та здійснення правосуддя у кримінальному провадженні. На підставі аналізу сучасних напрямів оновлення кримінального і кримінального процесуального законодавства України в контексті внесених змін і доповнень до Кримінального кодексу України (далі – КК) [1], Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) [2] узагальнено пропозиції науковців щодо удосконалення національного кримінального та кримінального процесуального законодавства, окреслено орієнтири подальшого законодавчого забезпечення кримінально-правової та процесуальної сфери, висловлено авторську думку щодо шляхів його удосконалення. Вказано, що правова наука покликана реагувати на актуалізацію проблем та вад чинного законодавства, а також – пропонувати законодавцю шляхи і механізми ефективного вдосконалення правового поля. Зауважено, що обґрунтовані положення мають стати підґрунтям формування концепції закону, загальнодержавних програм економічного, соціального і культурного розвитку, удосконалення галузевих блоків національного законодавства. З метою посилення взаємозв’язку правової науки і законотворчості запропоновано прийняти державну стратегію щодо основних засад кримінально-правової політики та розробити на її основі концепцію кримінального і кримінального процесуального закону. Висновки. Підсумовано, що практика вітчизняного нормотворення у кримінальній та кримінальній процесуальній сферах характеризується певним перебільшенням можливостей правових норм у протидії злочинності. Існуюча тенденція дослівного перенесення положень чинних міжнародних договорів до тексту закону вимагає продовження дискусії щодо категоризації кримінальних правопорушень у контексті європейської кримінальної політики, джерел кримінально-правового та процесуального регулювання, форм і видів реалізації кримінальної відповідальності під кутом зору сучасних практик визначення якості, доступності, точності та передбачуваності законодавства.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

Journal articles on the topic 'Кримінальний процесуальний кодекс'

Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles