Journal articles on the topic 'Народна творчість'

У статті аналізуються особливості етнографічної рекреаційної діяльності на прикладі Карпатського туристичного макрорегіону (охоплює територію Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської і Чернівецької областей). Висвітлено проблеми професійної підготовки і місця етнографічного туризму в сучасних наукових дослідженнях. Виявлена проблема визначення поняття «етнографічний туризм», пов‘язана з відсутністю вказаного різновиду туризму в чинному законодавстві, і його співвідношення із категорією «етнічний» туризм.
 Окреслені основні складові етнографічного туризму (традиційні форми господарювання, звичаї, традиції, обряди, свята, народні промисли, національна кухня, традиційні житла, одяг, танці, музика, народна творчість, музеї архітектури і побуту під відкритим небом (скансени), ярмарки, фестивалі, святкування національних свят, народні гуляння тощо) й найважливіші напрямки етнографічної рекреаційної діяльності (відвідання подієвих заходів; етнографічних, краєзнавчих, історичних і музеїв під відкритим небом (скансенів); поселень спільнот, які продовжують зберігати традиційний уклад життя чи його окремі елементи).
 Визначені основні туристичні ресурси і створені на їх основі атракції етнографічного характеру Карпатського туристичного макрорегіону, який характеризується найвищим ступенем розвитку етнографічного туризму і може слугувати зразком для інших регіонів України. Систематизовано етнографічну рекреаційну діяльність регіону у відповідності до вищеозначених напрямків діяльності. Виявлено основні передумови перетворення етнографічного туризму на його провідну галузь шляхом нормативно-правового регулювання на державному рівні, інтенсифікації процесу використання наявних ресурсів і забезпечення галузі висококваліфікованими кадрами.

The article considers the religious carols as part of the modern Christmas holidays, including the performance of them during rites walking with “Vertep”, “Shopka”, “Koza”, “Malanka” etc. It is traced over the processes of implementation of songs of this genre in traditional folk music culture. Attention is paid to the history of the origin to religious carols, their authorship and transformation processes that occurred to them during the last few centuries. It is anlysed church carols, rhythmic forms of their verse and melodies, their folklore and musical forms, the types of melodic formation, and modal and sound row structure. It is defined the ways to perform the songs of this genre and adapt them into the local folk traditions.

Стаття досліджує питання походження стилю бароко в українській літературі. Наводяться твердження видатних українських медієвістів ХХ століття (Володимир Перетц, Михайло Возняк, Дмитро Чижевський,) і сучасності (Вікторія Назарук, Богдана Криса, Валерій Шевчук). На появу стилю бароко мали вплив як українська народна творчість, так і польське віршування, що з'явилося на українських землях після підпорядкування їх Польщі на Люблінському сеймі 1569 року. Важливе значення для розвитку українського бароко мали контрреформаційні зміни у тодішній Речі Посполитій. Саме 80-ми роками ХVІ століття варто датувати виникнення цього стилю в українській літературі невдовзі після його появи у польському письменстві (Чеслав Гернас). Першим бароковим віршем є геральдична поезія Герасима Смотрицького 1581 року на герб князя Острозького в Острозькій Біблії, що була першим повним виданням Святого Письма українською мовою. У поезії виразно виявляється вплив польських стемматів у тлумаченні символіки герба шляхтича. Ще одним прикладом раннього бароко є Хронологія Андрія Римші, що також була надрукована того ж року в острозькій друкарні. У цих творах поєднується ренесансний (невластивий середньовіччю) зміст і барокова форма.

Мета статті полягає у виявленні особистого внеску балетмейстера Олексія Гомона в розвиток народно-сценічного хореографічного мистецтва України. Методологія. Для досягнення мети застосовано загальнонаукові методи теоретичного та емпіричного рівнів: аналіз і узагальнення науково-теоретичних основ дослідження, хронологічний метод. Висновки щодо особливостей балетмейстерської творчості О. Гомона зроблено на основі аналізу виявленого комплексу джерел: хореографічних творів митця, інтерв’ю з ним, спогадів колег та артистів. Наукова новизна. У дослідженні вперше здійснено комплексний аналіз основних етапів становлення та розвитку балетмейстерської творчості О. Гомона; введено у науковий обіг фактологічний матеріал (інтерв’ю з митцем), який до цього часу не був опублікований. Висновки. Балетмейстерська творчість О. Гомона є синтезом досягнень декількох поколінь українських хореографів у сфері сценічної інтерпретації народного танцю, вона заснована на народних традиціях та творчо оброблена, збагачена досвідченим, майстерним танцівником і талановитим багатоплановим постановником. Значний вплив на творчість талановитого балетмейстера О. Гомона мала співпраця з генієм української народної хореографії П. Вірським. Яскравою віхою у творчому житті митця стала балетмейстерська діяльність у Державному шахтарському ансамблі пісні і танцю «Донбас», а згодом у Національному заслуженому академічному українському народному хорі ім. Г. Верьовки. Танцювальні номери та вокально-хореографічні композиції, створені О. Гомоном, і до сьогодні залишаються улюбленими як в артистів, так і в глядачів. Балетмейстерська творчість О. Гомона, його професійна діяльність – це вагомий внесок у розвиток народно-сценічного мистецтва України, який полягає в розширенні тематики сценічних українських народних танців; збагаченні народної танцювальної лексики завдяки вмілій обробці фольклорного матеріалу; створенні значної кількості масштабних пісенно-танцювальних композицій, які заслужено вважаються кращими зразками вокально-хореографічних форм народного мистецтва.

Мета статті – аналіз обробок українських народних пісень А. Кушніренка та виявлення особливостей його композиторського мислення на прикладі хорових інтерпретацій календарно-обрядових пісень. Методологія. Застосовано методи історико-культурологічного, теоретичного та жанрово-стильового аналізу, що дозволило визначити особливості обробок календарно-обрядових пісень в контексті дослідження музики композитора. Наукова новизна полягає у висвітленні принципів хорових обробок календарно-обрядових пісень, аналізі творів Андрія Кушніренка – буковинського композитора, творчий стиль якого малодосліджений у сучасному музикознавстві. Висновки. Творчість Андрія Кушніренка – зразок поєднання фольклору та професійного мистецтва. Композитор створює високої майстерності обробки, де проявилося власне творче бачення народно-музичних образів у зв’язку з традиціями української професійної школи в галузі обробок народних джерел.Ключові слова: обробки народних пісень, календарно-обрядові пісні, хорова творчість, композитори Буковини, творчість Андрія Кушніренка.

У статті наголошено, що осмислення споконвічних цінностей, звернення до національної свідомості, культурної ідентичності – це шлях збереження української нації у сучасному глобалізованому світі. Показано, що важливим чинником націозбереження є наївне мистецтво. В галицькому наїві втілилися християнська віра, світосприйняття, ментальність та традиції українського народу. Проте багатогранний мистецький доробок митців-самоуків Галичини 20 ст. ще не став об’єктом дослідження мистецтвознавства. У статті висвітлено наївне мистецтво в змісті сучасної культури України як особливого виду народної художньої творчості; охарактеризовано художньо-стилістичні особливості творів народного наїву Галичини другої половини 20 – початку 21 ст.; проаналізовано життєвий шлях та творчий доробок Григорія Пізнака крізь призму наїву.

У статті визначається роль та місце виховного потенціалу української народної педагогіки у процесі національного виховання дітей дошкільного віку. Авторами розглянуто деякі аспекти патріотичного виховання дошкільнят, що вирішує ширше коло завдань, а саме виховання любові до рідного дому, сім’ї, дитячого садочку, зокрема, виховання шанобливого ставлення до людини-трударя та результатів його праці, рідної землі, захисників Вітчизни, державної символіки, традицій держави, загальнонародних свят.
 Звертається увага, що методи виховання дошкільнят забезпечують оволодіння ними знаннями про рідний народ, його Батьківщину і, на цій основі, розвиток національних рис і якостей молодого покоління.
 Найбільш дієвими методами для ознайомлення дітей із народознавством є пізнавальні та практичні методи. Це знайомство з предметами, обстеження його чи прослухування, використання в побуті – погляд в історію нашого народу, нашого краю. До практичних методів відносимо зображення творів мистецтва, дотримуючись їх особливостей та притаманним їм елементам зображення.
 Автори вважають, що інтеграція сучасних методів виховання з українською історією, традиціями народної педагогіки, фольклором, різними видами національного та світового мистецтва дає можливість всебічно розвивати дитину як особистість в освітньому середовищі дошкільних навчальних закладів, реалізуючи педагогічні завдання на національному ґрунті.
 Звертається увага, що ознайомлення сучасних дошкільників з народними традиціями, українською народною творчістю, малими фольклорними жанрами становить найкращий матеріал для розвитку їх мовлення, для пошукової роботи дітей, їх активності, зацікавленості на занятті. Розмаїття виховних заходів народознавчої тематики як за змістом так і за формою дозволить поповнити активний словник дітей, виховати у них любов до рідної мови, до свого краю, українського народу, чесність, працьовитість, доброту, почуття прекрасного.
 Автори доводять, що сучасний дошкільний навчальний заклад повинен виховувати майбутніх громадян України на основі культурно-історичного досвіду нашого народу, його багатовікової мудрості та духовності. Відтак, мета народного виховання в освітньому середовищі дошкільного навчального закладу повинна полягати у піднесенні загальної культури вихованця, підготовці до життя і праці, виховання справжнього патріота і громадянина своєї держави.

У статті розглядаються пісенна культура у світосприйнятті І. Огієнка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та Т. Гарді, витоки народного фольклору, культурні цінності закладені в звичаях та обрядах. Пісенна творчість охоплює життя як окремої людини, так і всієї нації у всіх проявах від давніх часів до сьогодення. Саме пісенну творчість поціновував та досліджував й І. Огієнко, називаючи наші пісні тихим раєм, привабливими ча-рами, солодкими та чарівними. Фольклорні мотиви зустрічаються у творі «Дві московки» І. Нечуя-Левицького. Дуже влучно І. Нечуй-Левицький поєднує українську народну пісню з красою природи. Письменник не просто створює пейзажне тло, а передає своє сприйняття при-роди. І. Нечуй-Левицький влучно та ретельно описує передвесільні обряди, супро-воджуючи їх жалібними піснями. Поціновувачем української народної пісенної творчості був і Панас Мирний. У творі «Повія» автор прикрашаючи усіма барвами зображує нам спів колядки, доносить до нас спів божественної великодньої пісні. Багатством пісенної творчості виділялось не лише українське письменство, а й англійське. Розглянемо, принаймні, творчість Томаса Гарді, а саме його ро-ман «Під деревом зеленим». Зовсім іншим постає з пісень образ парубка Діка Деві з твору «Під деревом зеленим» Томаса Гарді. Автор нас знайомить з персо-нажем ще на самому початку твору та, за допомогою пісні, показує його веселу вдачу, бадьорість та молодість. За допомогою пісні та манери співу автор описує риси характеру містера Шайнера, а саме гординю неналежне почуття власної вищості, кращості; невідповідної самооцінки, пихи, бундючності. Письменник навіть звертається до народної демонології поєднуючи з фольклорним матеріа-лом на сторінках свого художнього твору. Аналізуючи світогляд І. Огієнка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та Т. Гарді, ми побачили, що автори глибоко занурюються в національні культурні тра-диції. У творах виразно виявляється взаємодія між авторською прозою та фольклор-ним матеріалом через майстерну реалізацію митців народнопісенних традицій, від-чувається тривала взаємодія авторів з фольклором та сільськими традиціями.

Мета статті – висвітлення педагогічної діяльності О. П. Колоска та виявлення її впливу на розвиток українського народно-сценічного танцю і хореографічної культури України в цілому. Методологія дослідження. Для досягнення мети використовувались загальнонаукові методи теоретичного та емпіричного рівнів: аналіз та узагальнення науково- теоретичних основ дослідження, логічний метод, метод інтерв’ю. Висновки щодо особливостей педагогічної діяльності О. П. Колоска зроблено на основі аналізу наукових джерел, педагогічних, методичних і творчих доробків митця, власного досвіду спілкування з ним, спогадів колег і студентів. Наукова новизна. У статті вперше висвітлено педагогічну діяльність О. Колоска у мистецьких закладах вищої освіти; проаналізовано роботу педагога над створенням фахової дисципліни «Український народно-сценічний танець»; введено у науковий обіг матеріали інтерв’ю з педагогом та його студентами і колегами. Висновки. Педагогічна діяльність професора О. П. Колоска була спрямована на розвиток традицій народного танцю в гармонійному й логічному поєднанні з виразними засобами академічного мистецтва та кращими здобутками сучасної світової виконавської культури. Завдяки його зусиллям майбутні хореографи почали вивчати дисципліну «Український народно-сценічний танець», а на методичних розробках теоретика і практика народного танцю О. Колоска нині ґрунтується викладання хореографічного мистецтва в закладах вищої освіти України. Його робота зі студентами над опануванням мистецтва балетмейстера була багатогранною, по-справжньому професійною, а балетмейстерсько-режисерське мислення сягало глибинних джерел народного танцювального мистецтва. Багаторічна педагогічна діяльність Олександра Колоска була надзвичайно плідною, тож нині йому завдячують своїм високим професійним рівнем чимало виплеканих ним молодих балетмейстерів і педагогів-хореографів.

У статті проаналізовано різножанрову палітру віршів геніального українського поета Тараса Шевченка, які покладені на музику українських композиторів і вивчаються на заняттях навчальної дисципліни «Акомпанемент» в педагогічному коледжі. Здійснено спробу аналізу загальних та індивідуальних особливостей композиторських стилів, манер письма та виражальних засобів, що дало поштовх розвитку української музики. Автор наголошує на тому, що полум’яна, патріотична, насичена бунтарськими ідеями поезія Т. Г. Шевченка, а саме збірка «Кобзар» стала тією основою, на якій значною мірою розвивалася як література, так і музичне мистецтво нашого народу. Творчість народного поета, революціонера-демократа була невичерпним джерелом для українських музикантів як східних, так і західних областей України. Геній Т. Шевченка стимулювала надчутливість його натури, сильна природна інтуїція, образне мислення у поєднанні з почуттям міри, що виявлялися не тільки в його поетичній творчості, а й у малярстві, у власному виконанні як своїх творів, так і народних пісень, які він дуже любив, які були рідними з дитинства.

Мета роботи полягає у комплексному дослідженні суспільно-політичних та творчих стратегій львівських митців-скульпторів – майстра української медальєрної пластики Любомира Терлецького та творця монументальної і станкової скульптури Валентина Борисенка – у другій половині ХХ століття. Методологічну основу роботи склали напрацювання в галузях політичної історії, культурної антропології, соціальної історії, мистецтвознавства. Пропоноване дослідження ґрунтується на методологічному принципі «case study», який дозволив застосувати системно-структурний метод до розкриття багатовимірної історії повсякдення – творчого та кар’єрного шляхів львівських скульпторів радянського періоду. Наукова новизна праці полягає в успішному застосуванні мікроісторичного підходу для демонстрації тогочасних опозиційних моделей «творчість-диктатура» та «митець-авторитарна влада», а також способів їх вираження в умовах радянського політико-ідеологічного контролю. Доведено, що львівські митці-скульптори Л. Терлецький та В. Борисенко пройшли відмінний шлях професійного та творчого зростання, й відтак своєю діяльністю виражали різні політичні й культурні горизонти. Висновки. Мистецьке середовище післявоєнного Львова формувалося через активне підпорядкування художньої творчості цілям радянського державно-партійного апарату. Впровадження стилю соціалістичного реалізму вимагало від митців пристосування до примітивних форм вираження ідеологічних постулатів СРСР/УРСР. Залишаючись домінантним напрямом мистецтва, соціалістичний реалізм змушував львівських скульпторів вибудувати індивідуальні стратегії творчості, професійного зростання, взаємовідносин із владою. Любомир Терлецький (1922–1993), будучи замолоду репресованим за активну патріотичну позицію, пройшов випробування радянськими таборами та, після реабілітації, повернувся до творчого життя. Не маючи ілюзій щодо перспектив авторитарного радянського режиму він пізнавав та популяризував тисячолітню історію України. Не лише скульптурною творчістю, але й науковою роботою митець демонстрував незломний характер та переконання про неминучість державно-політичного і культурного відродження українського народу. Автор монументальних та станкових скульптур Валентин Борисенко (1929–1990) увійшов в історію як типовий представник радянської скульптурної школи, майстер, що добре вписувався в накинуту партією «згори» догму соціалістичного мистецтва. Водночас, будучи сформованим у львівській художній традиції (вчителями В. Борисенка були вихованці краківської, празької, римської творчих шкіл), він, через звернення до княжої доби чи народних месницьких характерів XVIII ст., частково відмежовувався від радянських ідеологічних нашарувань. Обравши партійну й адміністративну кар’єру В. Борисенко неодноразово виконував пропагандистські роботи на замовлення партійно-політичних структур.

У статті висвітлено актуальну проблему використання українського фольклору як важливого потенціалу наці- ональної культури у розвитку музичних здібностей молодших школярів. На основі ретельного аналізу наукового фонду уточнено суть понять «фольклор», «музичні здібності», уза- гальнено і зроблено авторське визначення досліджуваного феномену. Виокремлено принцип та умови успішного розвитку досліджуваного процесу. Висвітлено ключові положення композиторів-класиків М. Лисенка, М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степово- го, М. Ревуцького щодо використання музично-пісенного фольклору в музичному вихованні школярів. Подано списки характеристик типу їх творів та методики роботи з розвитку музичних здібностей учнів початкової школи. Зроблено виважені висновки і окреслено пропозиції стосовно подальших досліджень виокремленого напряму. З позиції нашого дослідження серед жанрів українського фольклору малі фольклорні жанри (забавлянки, лічилки, прозивалки, мирилки, примовки, скоромовки, чистомовки, загадки, прислів’я, приказки, побажання, заклички) та народні пісні є невичерпним джерелом народної духовності й моралі, невіддільним складником виховання особистості. Доведено, що організована діяльність учнів у процесі осягання естетичних цінностей музичного мистецтва задовольняє їх бажання діяти самостійно, активно спонукає до проникнення у виконавські можливості музики. Заслуговують уваги розроблені О. Коваль критерії та показники сформованості музичних здібностей молодших школярів. До критеріїв автор відносить: емоційний і пластичний відгук на музику; вияв слухової уваги; виразне вико- нання твору; вибірковість музичних інтересів і музичних бажань; емоційна захопленість різноманітною музичною діяльністю (сприймання, виконання, творчість); усвідомлення зв’язків музики з життям; оригінальність суджень про музику; уміння аналізувати й інтерпретувати твір; вияв цілісного ставлення до музичних творів. Особливо цінним відзначаємо судження М. Лисенка про те, що вся система музичного виховання школярів має ґрунтуватися на національній основі, на широкому використанні фольклору, на взаємозв’язку вчителя з учнями. В основі музичного виховання дітей, як вважав М. Лисенко, повинні бути дитячі народні ігри з народними піснями, танцями і рухами: «Те, що сприймається у дитинстві через ігри й розваги, зберігається потім у душі на все життя».

Статтю присвячено визначенню ролі вокально-художнього репертуару в системі навчання й у професійній діяльності естрадного співака. Головну увагу зосереджено на важливості вмілого складання і володіння репертуаром з метою удосконалення вокально-виконавської майстерності. Окреслено основні принципи добору і корегування репертуару. Запропоновано класифікацію вокальних творів для підготовки естрадних співаків, в якій виділено романси, арії з популярних опер, оперет, мюзиклів, естрадні пісні, народно-пісенну творчість. Обґрунтовано, що ефективний добір цікавого вокально-художнього репертуару сприяє підвищенню рівня успішності студента. Узагальнено, що функції репертуару виявляються як в дієвості засобів покращення якості навчального процесу, так і в професійній музичній комунікації.

Мета статті полягає у визначенні специфіки, розкритті найбільш своєрідних характерологічних ознак хорової творчості відомої української композиторки Ганни Гаврилець у площині перетворення українського музичного фольклору. Методологія дослідження зумовлюється застосуванням емпіричних методів наукового дослідження, а саме спостереження та узагальнення. Означені методи формують яскраво виражену практичну складову пропонованої наукової розвідки. Застосування методів аналізу та синтезу обумовлюється фрагментарним та цілісним підходами до вивчення окресленої тематики. Структурно-функціональний метод розробки досліджуваного матеріалу вибудовує ціннісні показники художнього мовлення відомої української майстрині. Наукова новизна статті полягає у виявленні особливостей використання обрядового фольклору в хоровій творчості Г. Гаврилець. Виявляється глибинна сутність обрядової народної традиції українців у її яскраво6вираженому представлені в безпосередньому, природному художньо-авторському баченні композиторки, що, у свою чергу, дає вихід на відповідні стильові характеристики, художньо впізнавані ознаки індивідуально-мистецького почерку Г. Гаврилець. У висновках зазначено, що хорова творчість композиторки охоплює майже всі жанри хорової музики. Художній світ авторки, втілений у хоровій творчості фольклорного напрямку, є надзвичайно різноманітним, всебічним та яскравим. Цей найчисельніший за кількістю творів напрямок у композиторському доробку Г. Гаврилець, пов’язаний з традиціями народнопісенної культури України та її відродженням на сучасному етапі розвитку національного музичного мистецтва. Перспективи подальшого дослідження означеної теми полягають у комплексному аналізі хорових творів фольклорного напрямку Г. Гаврилець в аспекті перетворення джерел національного пісенного фольклору.

У статті розглядається творчість Максима Рильського як представника української культури ХХ століття з погляду духовних орієнтирів. Обґрунтовано, що світоглядні переконання М. Рильського пов’язані з рядом переломних періодів у житті народу, з долею якого якнайміцніше було пов’язано його життєве призначення. Доведено, що поет і філософ Максим Рильський був, є і буде одним із найбільших українських поетів ХХ століття, діячем культури франківського формату, що при трагічному творчому скаліченні все ж таки зумів двигнути вперед українську духовність, розвинути нашу мову, наше розуміння природи і людської душі.Окреме місце займають погляди Максима Рильського, які збагатили свідомість народу ідеями незалежності і свободи, гуманізму та демократії. Його свідомість знаменувала собою вершину філософського осмислення світу людини.Проблема гуманістичного дискурсу духовних вимірів поезії Максима Рильського набуває все більшої універсальності та, на жаль, вона є недостатньо дослідженою. Суттєве місце в його творчості посідає проблема духовної сутності людини.

Мета статті – проаналізувати процес становлення мистецько-педагогічної школи кафедри хореографії КДІК ім. О. Є. Корнійчука. Методологія. Систематизація інформації, розгляд подій у хронологічній послідовності, екстраполяція змісту поняття «наукова школа» в художньо-педагогічну галузь дозволили здійснити науково об’єктивне дослідження. Наукова новизна. Вперше проаналізовано створення кафедри хореографії Київського державного інституту культури імені О. Є. Корнійчука в аспекті становлення художньо-педагогічної школи. Висновки. Створення першої в УРСР кафедри хореографії у Київському державному інституті культури імені О. Є. Корнійчука стало одночасно фундаментом для мистецько-педагогічної школи, лідер якої К. Василенко об’єднав однодумців, що дотримувалися прогресивних принципів єдиної творчої команди, здатної до критики та самокритики, паритетних стосунків керівника-лідера та членів команди. Серед першого складу кафедри, що стояв біля витоків мистецько-педагогічної школи, – А. Гуменюк, Г. Березова, В. Володько, В. Пасютинська, Ф. Баклан та ін. Специфіка такої школи полягає в синтезуванні педагогічної, мистецької та наукової діяльності. Постановочна творчість педагогів та студентів, виконавська діяльність студентів в інституті та поза ним, участь у різних мистецьких заходах дозволяє розглядати діяльність кафедри хореографії не лише як навчально-тренувальну практику, а як внесок у розвиток хореографічного мистецтва. Основним напрямом діяльності мистецько-педагогічної школи було обрано розвиток народно-сценічної хореографії, формування методичних основ українського танцю як самостійної навчальної дисципліни, що привело до збагачення репертуару студентського колективу на кафедрі українськими народно-сценічними танцями та поширення цієї тенденції у практичній діяльності випускників. Цей аспект творчого розвитку кафедри є доволі перспективним для подальших наукових розвідок.

Серед множини проблем історії української філософії, що потребують поглибленого вивчення, однією з основних, на думку автора, є дослідження системи цінностей українського народу. Одному з таких питань і присвячена ця стаття, в якій проведено дослідження естетичних цінностей українського національного світогляду в філософії першої половини ХХ століття, зокрема, головної його естетичної цінності – категорії краси. Проаналізовано творчість визначних українських вчених, філософів і суспільних діячів, що, звертаючись до людської природи, властивості людини до естетизації життя, з різних сторін досліджували український національний світогляд, який виражає цінності, погляди та переконання більшості представників українського народу. Видатні мислителі, вивчаючи та досліджуючи політичні, моральні, релігійні, естетичні ідеали та цінності, дивились на світ української людини з позиції його аксіологічної цілісності. Вони намагалися зрозуміти сутність, причини виникнення та існування різноманітних культурних процесів, що відбувалися в межах українського етносу, осягнути, яким чином через уявлення про красу народ реалізовує своє прагнення до прекрасного. Беручи до уваги, що українська філософія досліджуваного періоду ще недостатньо вивчена, заглибившись у джерела сучасної філософської думки в Україні, автором зроблено висновок, що життя українського народу найбільшою мірою підпорядковувалося прагненню до прекрасного, яке охоплює всі сфери життєдіяльності української людини як у матеріальному, так і в духовному вимірах буття.

Мета статті — виявити внесок художника-реаліста, педагога І. Рєпіна в українське та світове образотворче мистецтво. Методологія дослідження ґрунтується на принципах системності та історизму. Використано методи наукового дослідження: дослідницько- пошуковий, джерелознавчий, системно-аналітичний та біографічний. Наукова новизна. Досліджено творчість І. Рєпіна як представника української культури, оскільки ідеологія Російської імперії розглядала діяльність митця у контексті російського, а згодом радянського мистецтва. Висновки. Досліджено та проаналізовано творчий шлях І. Рєпіна і доведено, що попри те, що художник жив і працював у Санкт-Петербурзі та Москві, його діяльність тісно пов’язана з Україною. Тематика багатьох творів художника відображає історію, традиції українського народу. Митець ґрунтовно готувався до написання робіт — консультувався з істориками, досліджував життя, побут, українські національні костюми. Герої його картин передають внутрішні переживання людей, силу характеру, адже художник довго працював над створенням картин, детально продумував сюжет і ідею. Твори І. Рєпіна є зразком високої професійної підготовки митця, вирізняються національною тематикою та ідейним змістом. Визначено, що в останні десятиліття життя і творчості І. Рєпіна художні методи та засоби, тематика робіт дещо змінилися, однак це лише підтверджує нові творчі погляди митця. Наголошено, що хоча І. Рєпін був не лише вихідцем з України, а й багато своїх шедеврів присвятив українським мотивам, красі рідної природи, побуту, мові, одягу та пісням, однак Росія його презентує як відомого представника російської школи мистецтв. Сталося це тому, що Російська імперія, а згодом СРСР, сприймала діяльність українських митців як невід’ємну складову російської культури. З’ясовано, що творчість українського художника І. Рєпіна є вагомим внеском у розвиток вітчизняного, російського і світового образотворчого мистецтва.

У статті аналізується релігійна полеміка на українських землях у період кінця ХVI ‒ початку ХVII століть, розлого проінтерпретована у дослідженнях Д.Чижевського, концептуальну основу яких склала творчість православного подвижника Івана Вишенського.
 Дослідник апелює до історико-релігійного контексту становлення світоглядних домінант українства та спонукає науковців до переосмислення ролі східного християнства як невід’ємної частини і ключової ланки єдиної європейської християнської культури. З цією метою Д. Чижевський говорить про високі ідеали ісихазму, які плекають православні містики, опираючись на особливий авторитет Діонісія Ареопагіта. 
 Д.Чижевський доводить думку про те, що діяльність острозьких полемістів зосереджена на концептуальних поняттях внутрішньої людини, «серця», самопізнання,духовної мудрості та ін. Вона мала істотний вплив на розвиток ментальних складових українського народу. Таким чином, концепція полемічної творчості у дослідженнях Дмитра Чижевського ‒ це відкрита і незавершена тема, яка потребує подальшої експлікації, особливо у час нинішніх карколомних світоглядних зрушень.

Статья посвящена рисунку известного археолога, искусствоведа и художника Н.Е. Макаренко, случайно найденного несколько лет назад в Донецке.
 Библиографические ссылки
 Анисимов Н. «Диалог миров» в матрице коммуникативного поведения удмуртов / Dissertationes folkloristicae Universitatis Tartuensis. 26. Tartu: University of Tartu Press, 2017. 286 с.
 Букатевич Н.І. Чумацтво на Україні: історично-етнографічні нариси / Господарство та право: Записки Одеського інституту народного господарства. Одеса, 1928. 89 c.
 Величко Т. Традиції народного харчування гуцулів Верховинського району Івано-Франківської області // Народна творчість та етнологія. 2013. № 6 (346). С. 49–56.
 Воспоминания Елены Николаевны Екимовой, жены Виктора Михайловича Евсеева / Вел беседу и запись – А.В. Колесник. Донецк, обл. Дворец пионеров, 4 декабря 1986 г. // Рукопись. Архив А.Н. Усачука.
 В.Щ. Пища и питье крестьян-малороссов, с некоторыми относящимися сюда обычаями, поверьями и приметами // Этнографическое обозрение. 1899. № 1–2, кн. XL–XLI. С. 266–322.
 Галайчук В. Народний календар зарічненщини в обрядах, звичаях та фольклорі // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. Вип. 13–14. Львів, 2012–2013. C. 43–83.
 Галайчук В., Рачковський Г. Розділ XVIІI. Календарна обрядовість // Етнографія українців / За ред. проф. С.А. Макарчука. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2015. С. 503–547.
 Граб В. Екслібріс Миколи Макаренка і бібліофіли // Книжник. Ч. 1 (18). Київ, 1993. С. 21–22.
 Граб В.И., Супруненко А.Б. Из эпистолярного наследия Н.Е. Макаренко // Донецкий археологический сборник. Вып. 3. / Науч. ред. В.А. Посредников. Донецк: Аверс Ко ЛТД, 1993. С. 36–45.
 Грошева Г.B. Глава 3. Чулымские тюрки // Этнография народов Томской области: Учебное пособие / Отв. ред. А.Г. Тучков. Томск: Изд-во Томского государственного педагогического университета, 2018. С. 41–50.
 Гуменний В.Д., Денисюк О.В., Остапенко А.І., Миронов О.С., Горячковський А.С. Чумацькі шляхи України // Актуальні питання технології продукції тваринництва: Збірник статей за результатами всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції студентів і молодих учених. Полтава, 2016. С. 111–126.
 Гуржій О.І. Чумацтво як всеукраїнське явище найму робочої сили (друга половина XVII – XVIII ст.) // Гуманітарний вісник. Сер.: Історичні науки. Ч. 21, Вип. 5(1). 2014. С. 18–33.
 Гюнтер Д. Бумага ручной вычерпки и поверхностная проклейка // Производство полуфабрикатов и бумаги. Т. III. Ч. I. М.: Промиздат, 1927. 57 с.
 Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4-х томах. Т. 2. И – О. М.: Русский язык, 1979. 779 с.
 Данилова Н.К. «Вещный мир» в сакральном пространстве: ритуальная атрибутика в контексте знаковой информации (архетипы, образы и символы) // Человек и культура. 2020. № 5. С. 1–10.
 Демченко В. Свят-вечір та коляда на західноукраїнських землях кінця ХІХ-40-х років ХХ ст. (на матеріалах етнографічних експедицій Чернівецького університету) // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових статей. Т. 2. Чернівці, 1999. С. 243–250.
 Длужневская Г.В. Археологические исследования в Европейской части России и на Кавказе в 1859–1919 гг. (по документам Научного архива Института истории материальной культуры РАН). СПб.: ЛЕМА, 2014. 218 с.
 Ермолин Д.С. Погребально-поминальная обрядность и культура захоронений // Новик А.А., Бучатская Ю.В., Ермолин Д.С., Дугушина А.С., Морозова М.С. «Приазовский отряд». Язык и культура албанцев Украины / Отв. ред. А.А. Новик. Часть I. Т. 1. Санкт-Петербург: МАЭ РАН, 2016. С. 727–909.
 Завадська В. Ложка як антропоморфний образ української міфології // Матеріали до української етнології. Збірник наукових праць НАН України ІМФЕ ім. М.Т. Рильського. Асоціація етнологів. Вип. 4 (7). Київ, 2004. С. 232–236.
 Завадська В. Ложка як відповідник людської душі у фольклорі та матеріальній культурі українців // Українознавство. 2005. Ч. 3. С. 247–252.
 Завадська В. Символіка ложки у міфологічному світогляді слов’ян // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Вип. 36. Присвячений дослідженню творчої спадщини Л.Ф. Дунаєвської. Київ, 2012. С. 105–115.
 Звагельський В. Справа Макаренка // Червоний Промінь. 1989. 15 липня. № 29. С. 4.
 Звагельський В.Б. Нові матеріали про Миколу Макаренка (розшуки 1988-1990 рр.) // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. Тези доповідей та повідомлень до наук.-практичної конференції. Суми; Ромни, 1990а. С. 23–29.
 Звагельський В.Б. Хроніка життя і діяльності М. Макаренка // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. Тези доповідей та повідомлень до наук.-практичної конференції. Суми; Ромни, 1990б. С. 53–60.
 Звагельський В.Б. Невтомний у праці (М.О. Макаренко) // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). Київ: «Рідний край», 1991. С. 161–167.
 Звагельський В.Б. Нове про професора Миколу Макаренка // Шоста Всеукраïнська наукова конференція з історичного краєзнавства. Луцьк, 1993а. С. 233–234.
 Звагельський В. Микола Макаренко: «Iстина мусить стояти на першому місці» // Червоний Промінь. 1993б. 17 квiтня. № 16. С. 4–5.
 Звагельський В. Нове про професора Миколу Макаренка // Червоний Промінь. 1993в. 18 грудня. № 51. С. 3.
 Иванова С.В. Добыча соли в Северном Причерноморье и Крыму (по археологическим и историческим данным) // Археологія: можливості реконструкцій / Археологія і давня історія України. Вип. 2 (13). Київ, 2014. С. 7–17.
 Календарные обряды и обрядовая поэзия Воронежской области. Афанасьевский сборник. Материалы и исследования. Вып. III. / Сост. Т.Ф. Пухова, Г.П. Христова. Воронеж: ВГУ, 2005. 249 с.
 Каталог. Памятные и наградные медали XVIII - нач. XX в. из фондов Донецкого областного краеведческого музея / Авторы-составители Т.П. Койнаш, С.М. Радюк. Донецк, 2003. 48 с.
 Клюев Н. Избранное. Томск, 2015. 348 с.
 Коваль-Фучило І. Похоронний обряд на Косівщині: семантика і номінація // Народна творчість та етнологія. 2013. № 6 (346). С. 65–79.
 Кожанов К.А. Сглаз в традиции цыган-кэлдэраров России // Живая старина. 2018. № 4 (100). С. 40–44.
 Коренюк Ю. Микола Макаренко – дослідник середньовічного стінопису // Студії мистецтвознавчі. Ч. 3 (19). Архітектура. Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво. Київ: ІМФЕ, 2007. С. 39–62.
 Косиков В.А. Новые находки рисунков Н.Е. Макаренко // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. Тези доповідей та повідомлень до наук.-практичної конференції. Суми; Ромни, 1990. С. 44–48.
 Косиков В.А. История исследования археологических памятников Донбасса. Донецк: Истоки, 2001. 84 с.
 Косикова Е.В. Возвращенное имя // Донецкий археологический сборник. Вып. 3. / Науч. ред. В.А. Посредников. Донецк: Аверс Ко ЛТД, 1993. С. 3–17.
 Косикова Е.В., Косиков В.А. Возвращенное наследие Н.Е. Макаренко // Человек в современном мире: Тезисы докладов Межрегионального научно-практического семинара 28 декабря 1991 г. М.; Донецк: Моск. отд. ФО СССР, Донецк. отд. ФО Украины, МНПП «Возрождение», 1991. С. 28–29.
 Кузьминых С.В., Усачук А.Н. «Милльон этой власти проклятий!..» (письма Н.Е. Макаренко А.М. Тальгрену) // История археологии: личности и школы. Материалы Международной научной конференции к 160-летию со дня рождения В.В. Хвойки / Отв. ред. Н.И. Платонова. СПб: Нестор-История, 2011. С. 195–216.
 Кузьминых С.В., Усачук А.Н. «Глубокоуважаемый и дорогой друг Михаил Маркович!» (Хельсинкская коллекция писем Н.Е. Макаренко А.М. Тальгрену) // Interactions, Changes and Meanings. Essays in honour of Igor Manzura on the occasion of his 60th birthday / Edited by Stanislav Ţerna and Blagoje Govedarica. Kishinev: Stratum Plus, 2016. С. 379–427.
 Клейна / Отв. ред. Л.Б. Вишняцкий. СПб.: Нестор-История, 2017. С. 64–92.
 Кузьминых С.В., Усачук А.Н. «С нетерпением жду ответа от Вас» (письма Н.Е. Макаренко Э.Х. Миннзу) // Ex Ungue Leonem: Сборник статей к 90-летию Льва Самуиловича
 Кузьминых С.В., Усачук А.Н., Белозёрова И.В. «Мои работы и ничего не стоят, и никому не нужны…»: письма Н.Е. Макаренко В.А. Городцову // Stratum plus. 2021. № 2. С. 361–402.
 Кучугура Л.И. Новые материалы к биографии исследователя палеолита Донбасса В.М. Евсеева // Кам’яна доба України. Вип. 4. До 130-річчя відкриття Гінцівської стоянки. Київ; Полтава: Шлях, 2003. С. 90–94.
 Левина-Дорш А., Кунов Г. Техника доисторической эпохи. Часть третья. Оружие. Украшение тела. Одежда. Одесса: Госиздат Украины, 1923. 115 с.
 Левкиевская Е.Е. Славянский оберег. Семантика и структура. М.: Идрик, 2002. 336 с.
 Лукина Н.В., Парнюк Л.В. Глава 5. Ханты // Этнография народов Томской области / Отв. ред. А.Г. Тучков. Томск: Изд-во ТГПУ, 2018. С. 67–84.
 Магрицька І.В. Весільний обряд на Східній Слобожанщині: навч. посібник. Луганськ: СПД Рєзніков В.С., 2011. 44 с.
 Мазур І.І. Чумацтво як передумова виникнення підприємництва в Україні // Теоретичні та прикладні питання економіки. Вип. 24. Київ: Вид.-поліграф. центр «Київський університет», 2011. С. 191–195.
 Макаренко Д.Е. Малоизвестные страницы жизни археолога и искусствоведа Н.Е. Макаренко // Охорона i дослiдження пам’яток археологiї Полтавщини. Третiй обласний науково-практичний семiнар. Тези доповідей. Полтава, 1990. С. 39–41.
 Макаренко Д.Є. Микола Омелянович Макаренко. Київ: Наукова думка, 1992. 168 с.
 Макаренко М. Запорозькі клейноди в Ермітажі. Корогви // Україна. Кн. 3. Київ, 1924. С. 25–38.
 Макаренко М. Орнаментація української книжки XVI–XVII ст. / Труди наукового інституту книгознавства 1. Київ: Держтрест «Київ-Друк», 1926. 70 с.
 Макаренко М. Передмова од редактора // Павлуцький Г. Історія українського орнаменту. Київ: Вид-во Украïнськой АН, 1927. С. 5–7.
 Макаренко М. Старогородська «божниця» та її малювання // Чернігів і Північне Лівобережжя: огляди розвідки, матеріали / Записки Історико-філологічного відділу. 23. Київ: Видавництво АН УРСР, 1928. С. 205–223.
 Макаренко М. Скульптура й різьбярство Київської Русі передмонгольських часів // Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. Збірник І. Київ: ВУАН, 1931. С. 27–96.
 М.Н. [Макаренко Н.] Исследование архитектурных памятников Черниговской земли, доложенные на XIV Археологическом Съезде // Зодчий. № 39. 1908а. С. 364–366.
 Макаренко Н. Памятник украинского искусства XVIII века // Зодчий. № 24. 1908б. С. 211–215.
 Макаренко Н. Памятник украинского искусства XVIII века // Зодчий. № 25. 1908в. С. 219–222.
 Макаренко Н. Путевые заметки и наброски о русском искусстве. Вып. 1. Белозерский край. Санкт-Петербург: Издание А.А. Жукова, 1914. 60 с.
 Макаренко Н. Искусство Древней Руси. У Соли Вычегодской. Петроград: Свободное искусство, [1918]. 157 с.
 Мандельштам О. Письмо о русской поэзии // Собр. соч.: В 2 т. – Т. 2. Проза. М.: Художественная литература, 1990. С. 263–266.
 Мезенцева Г.Г. Дослідники археології України. Енциклопедичний словник-довідник. Чернігів: Сіверянська думка, 1997. 205 с.
 Німенко Н.А. До історії українського орнаменту (Науковий доробок Г.Г. Павлуцького очима М.О. Макаренка) // Актуальні питання вітчизняної та світової історії: збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції, 23-24 квітня 2010 року. Суми: СумДУ, 2010. С. 209–212.
 О библиотеке В.М. Евсеева и Н.Е. Макаренко (воспоминания В.Н. Горбова) / Вел беседу и запись – А.Н. Усачук. Донецк, ул. Маршака, д. 72, кв. 6 (В.Н. Горбова), 7 февраля 2017 г. // Рукопись. Архив А.Н. Усачука.
 Павловский И.Ф. Первое дополнение к Краткому биографическому словарю ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века. Полтава: Изд. Полтав. учен. Архивн. Комиссии, 1913. 87 c.
 Пискулин А.А. Материалы по этнографии Черноземья второй половины ХХ – начала ХХI века: традиционные праздники, обряды, верования, обычаи и поверья Липецкой, Орловской, Курской, Тульской областей. / Научные труды ООО НПО «Черноземье». Вып. 3. Воронеж: Изд.-полиграф. центр «Научная книга», 2015. 208 с.
 Полідович Ю.Б. «Музейна» археологія: люди, події, знахідки // Літопис Донбасу. Краєзнавчий збірник. Вип. 7. (Додаток до Археологічного альманаху). Донецьк, 1999. С. 25–31.
 Полідович Ю. Люди, події, знахідки // Донбас. 2004. Спецвыпуск. С. 14–20.
 Проскурова С.В. Чумацтво як українське соціокультурне явище. Автореф. диcс. … канд. іст. наук. Київ, 2001. 14 с.
 Руденко С. Семантика глютонімів-інструментативів в українській мові // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія: Філологічна. Вип. 48. Острог: Вид-во Нац. ун-ту «Острозька академія». 2014. С. 103–106.
 Салмин А.К. Система фольк-религии чувашей. СПб.: Наука, 2007. 605 с.
 Салмин А.К. Традиционные обряды и верования чувашей. СПб.: Наука, 2010. 240 с.
 Сауляк Б.М. Розвиток деревообробних ремесел Східного Поділля кінця ХІХ – початку ХХІ ст. Київ: Наукова думка, 2018. 215 с.
 Скрипник Г.А. Етнографічні музеї України. Становлення і розвиток. Київ: Наукова думка, 1989. 304 с.
 Сокур Ю.В, Малишко К.І. Аспекти становлення чумацького звичаєвого права // Митна справа. № 5 (89). Ч. 2. Кн. 1. 2013. С. 62–69.
 Супруненко О.Б. Археологічні дослідження та зібрання Лубенського музею К.М. Скаржинської. Автореф. дисc. … канд. іст. наук. Київ, 1997. 24 с.
 Супруненко О.Б. Археологія в діяльності першого приватного музею України (Лубенський музей К.М. Скаржинської). Київ; Полтава: Археологія, 2000. 392 с.
 Терюков А.И. Предсказание будущего в традиционной культуре народов коми // Аспекты будущего по этнографическим и фольклорным материалам / Отв. ред. Т.Б. Щепанская. Санкт-Петербург: МАЭ РАН, 2012. С. 100–113.
 Топорков А.Л. Об одном символе в поминальной обрядности и в гаданиях восточных славян (ложка) // Балто-славянские этнокультурые и археологические древности. Погребальный обряд / Отв. ред. Вяч. Вс. Иванов. М.: Ин-т славяноведения и балканистики, 1985. С. 87–88.
 Тумайкин В.П. Семейные обряды мордвы Алтайского края // Этническая история народов Урала и Поволжья (препринты докладов и сообщений) / ред. Р.Г. Кузеев, Н.В. Бикбулатов. Уфа: БФАН СССР, 1976. С. 42–43.
 Усачук А.М., Горбов В.М., Звагельський В.Б. Невiдомий альбом малюнкiв Миколи Макаренка // Полтавський археологічний збірник. Ч. 3. Полтава, 1995. С. 199–214.
 Усачук А.М., Гриб В.К. Ще один документ з архіву М.О М???????? // акаренка // Донецький археологічний збірник. 2018. № 21. С. 192–205.
 Усачук А.Н. Раскопки Н.Е. Макаренко и В.М. Евсеева на территории Донецка // Донецкий археологический сборник. Вып. 3. / Науч. ред. В.А. Посредников. Донецк: Аверс Ко ЛТД, 1993. С. 46–52.
 Усачук А.Н. Из истории украинской археологии: альбом рисунков и письма Н.Е. Макаренко // Евразийский археолого-историографический сборник / Отв. ред. А.С. Вдовин, И.В. Тункина. СПб.: СПбФ АРАН; Красноярск: КГПУ,2012а. С. 93–103.
 Усачук А.Н. К истории отечественной археологии: альбом рисунков Н.Е. Макаренко из фондов Донецкого краеведческого музея // Історія археології: дослідники та наукові центри / Археологія і давня історія України. Вип. 9. Київ, 2012б. С. 315–324.
 Усачук А.Н. Об исследованиях Н.Е. Макаренко в 1930 г. (документы и материалы) // Верхнедонской археологический сборник. Вып. 11./ Отв. ред. А. А. Бессуднов, Е. Ю. Захарова. Липецк: ЛГПУ им. П.П. Семенова-Тян-Шанского, 2019. С. 487–508.
 Усачук А.Н., Колесник А.В. Виктор Михайлович Евсеев: начало // Літопис Донбасу. 2012. № 20. С. 4–25.
 Усачук А.Н., Колесник А.В. Археологические исследования в Донбассе в конце 20 – начале 30-х гг. XX века (по материалам архива В.М. Евсеева) // Грани гуманитарного знания. Сборник статей к 60-летию профессора Сергея Павловича Щавелёва / Отв. ред. Д.П. Кузнецов, О.В. Пыжова. Курск: КГМУ, 2015. С. 412–433.
 Франко А.Д., Франко О.О. Огляд маловідомих архівних матеріалів про життя і наукову діяльність Миколи Макаренка // Вісник Інституту археології. 2013. Вип. 8. С. 75–81.
 Фролов В. Собори наших душ 4. Робочий щоденник зняття і консервації мозаїк Михайлівського монастиря в Києві (1934 року) // Пам’ятки України. 1990/1991. № 4’90/1’91. С. 35–39.
 Ходак І. Листи Миколи Макаренка до Данила й Вадима Щербаківських // Студії мистецтвознавчі. Ч. 3 (19). Архітектура. Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво. Київ: ІМФЕ, 2007. С. 63–73.
 Чесноков В.И. Производство деревянных ложек. М.; Л.: Всесоюзное кооп. объедин. изд-во, 1933. 153 с.
 Шарапова Н.С. Краткая энциклопедия славянской мифологии. М.: ООО «Изд-во АСТ»; ООО «Изд-во Астрель»; ООО «Русские словари», 2001. 624 с.
 Щавелєв С., Звагельський В. Микола Макаренко та Дмитро Самоквасов: зустріч на терені вивчення старожитностей України // Червоний Промінь. 1992. 1 лютого. № 5. С. 6–7.
 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. Т. 1. Київ: Наукова думка, 1990. 592 с.
 Hansson H. Gotlands bronsålder. / Kungliga Vitterhets Historie och Antikvitets Akademiens Handlingar, Del 37:1. Stockholm, 1927. 156 s.

Актуальність дослідження зумовлена недостатнім вивченням питання особливостей формування організаційної культури в Китайській Народній Республіці як країні, яка на сьогодні має одні із вищих показників розвитку економіки та виробництва. Метою статті стало виявлення особливостей формування організаційної культури в Китайській Народній Республіці (КНР). Установлено, що, починаючи з 1978 року, КНР активно впроваджувала реформи, спрямовані на відкритість та розвиток економіки країни. Важливе місце серед цих реформ було призначено саме освіті, науці та культурі. Поняття «організаційна культура» набуло популярності на початок 1980-х рр., проте і досі не існує його єдиного загальноприйнятого визначення. Під сутністю поняття «організаційна культура» у КНР розуміють поведінку як норму відносин на виробництві, котра базується на неприхованих правилах спілкування, які підпорядковані меті компанії, і виступає важливим чинником економічного розвитку виробництва. Серед функцій організаційної культури фахівці визначають: планувальну, згуртування колективу; мотиваційну; контролюючу; функцію впливу; інтегративні функції; функцію гармонії; управлінську. Серед особливостей формування організаційної культури у КНР визначено: позитивне ставлення до культури та мистецтва, котрі спрямовані на розвиток сфери духу, емоцій, чуйності та унікальності особистості; розумне управління компаніями у КНР, яке передбачає прояв таких якостей, як: чуйність, творчість, професійна етика та емоційність; регулювання взаємовідносин в управлінні перш за все моральними нормами, які іноді стають вище за закон; домінування політичної культури в суспільному та культурному житті; формування організаційної культури в процесі постійного реформування; розвиток особистості та суспільства через інновації; вивчення моделей управління зарубіжних країн та їх упровадження з урахуванням національних особливостей; ґрунтування організаційної культури на відповідних компетентностях, наполегливій праці; розробка системи мотивів і стимулів з урахуванням національних традицій країни.

У статті акцентовано, що в історії України загалом та розвитку освіти зокрема неабияку роль відіграють непересічні, патріотично налаштовані особистості, поміж яких особливе місце посідають письменники. Метою дослідження є аналіз розвитку національної ідеї як основи навчання і виховання молодого покоління українськими письменниками ХІХ – початку ХХ століття. З цією метою використано такі методи: історико-логічний аналіз та систематизація, пошуково-бібліографічний, проблемно-генетичний. Виявлено, що за досліджуваного періоду на теренах нашої держави бурхливо розвивалася освітня галузь. Констатовано, що неабияку роль у цьому процесі відігравали українські письменники (Тарас Шевченко, Іван Франко, Павло Грабовський, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Олена Пчілка, Людмила Старицька-Черняхівська та багато інших), просвітницька діяльність і педагогічні погляди яких значно вплинули на розвиток суспільства та знайшли відображення в роботі закладів освіти різного рівня. Підкреслено, що наскрізною лінією, яка проходить через творчість усіх українських письменників вищезгаданої доби, стала національна ідея. 
 Зроблено висновок, що у своїх творах письменники описували історію, традиції, звичаї, побут українського народу, його інтереси, уподобання, моральні якості тощо. Вони виступали за навчання дітей рідною мовою, закликали до виховання в них любові до батьківщини, національної свідомості. Письменники не тільки переймалися долею українського народу та національної школи, а й закликали до кардинальних змін в освіті, намагалися покращити її, зокрема шляхом створення навчальної літератури, окреслення виховного ідеалу, мети і завдань національного виховання молодого покоління та ін. Указано на необхідність більш ґрунтовного вивчення спадщини українських письменників досліджуваної доби у подальших наукових розвідках.

У стаатті висвітлено особливості художнього моделювання морально-етичної проблематики відомого українського письменника, науковця Віталія Мацька. На матеріалі повісті «Вбите коріння», кількох збірок поезій доведено, що етика є наукою про мораль, хоча моральних концептів у чистому вигляді немає. В. Мацько своєю творчістю доводить, що мораль заторкує усі сфери життя, різні аспекти і види діяльності людини. Основоположними є етичні категорії, наче два полюси, антитетичні пари, антоніми такі як правда – кривда, користь – шкода, честь – безчестя, справедливість – несправедливість, любов – ненависть, щастя – нещастя тощо. Вони увиразнені у творчості письменника завдяки широкому застосуванню зображально-виражальних засобів, стилістичних фігур і є центральними домінантами зображення в літературному творі морально-етичних проблем. Встановлено, що автор через власне глибоко філософське та образне світосприймання змальовує у своїх творах тяжкі випробування, які випали на долю українського народу: голодомор, репресії, війна, глобальна аварія на ЧАЕС та її наслідки, складні життєві людські колізії минулого і сьогодення.

Мета – охарактеризувати переклади малої прози Е. Ожешко, здійснені О. Кониським, визначити передумови їхньої появи на шпальтах українських часописів, довести, що в українському літера- турознавстві другої половини ХХ – початку ХХІ століття авторство однієї з новел польської письменниці помилково приписують О. Кониському. Дослідницька методика. У процесі дослідження застосовано такі методи, як: історико-літературний, біографічний, типологічний, контекстуальний. Результати. У статті наголошено, що О. Кониський один з найактивніших адептів національної ідеї другої половини ХІХ століття своєю багатогранною діяльністю лобіював інтереси народу, освітньо-культурне відродження розділеної країни, територіальне, ментальне і світоглядне возʼєднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Він безпосередньо впливав на формування культурно-естетичних і світоглядних засад, що сприяли розвиткові української освіти, науки, літератури. Одним із шляхів націєтворення О. Кониський вважав утвердження національної мови, тому його художня творчість і переклади творів з російської та польської мов мали не лише естетичні, а й україноцентричні цілі. Наукова новизна. Визначено, що одна з новел Е. Ожешко, перекладена О.Кониським, у сучасному українському літера- турознавстві помилково окреслена не як переклад, а твір О. Кониського. Практичне значення. Основні результати дослідження можуть бути використані при подальшому вивченні польського та українського літературних процесів другої половини ХІХ – початку ХХ століття, а також літературної й перекла- дацької діяльності. О. Кониського.

Авторка статті висвітлює історію зародження та функціонування одного із видів ансамблевого бандурного мистецтва – дуету бандурис- тів. Мета статті – аналіз творчої специфіки дуетного виконавства у бандурному мистецтві. Серед завдань: історія зародження та розвитку ансамблевого виконавства бандуристів в Україні та за її межами; кла- сифікація бандурних дуетів; висвітлення творчої діяльності та профе- сійних здобутків провідних дуетних колективів бандуристів. Методологія дослідження спирається на загальнонаукові методи дослі- дження – емпіричні (спостереження, опис, інтерв’ю), теоретичні (аналіз) та порівняльно-історичний метод. Наукову новизну статті складає визначення засад класифікації бандурних дуетів та критеріїв аналізу їх творчості. Зазначено, що дует у типології бандурних колективів – найпрості- ший за формою, але, водночас, представлений різноманітними виконав- ськими зразками. Визначено основні типи дуетів – однорідні та мішані, які, у свою чергу, поділяються на інструментальні та вокально-інстру- ментальні. У статті також проаналізовано експериментальні типи мішаних форм сучасних дуетів України та зарубіжжя за участю банду- ри, зокрема баян і бандура, гітара і бандура та ін. Підкреслено значення композиторської творчості (О. Герасименко, Ю. Олійника, В. Павлі- ковського, Р. Гриньківа та ін.) у створенні ансамблевого бандурного репертуару, зокрема для дуетів бандури і фортепіано. Визначено принципи формування репертуару дуетів у бандурному виконавстві, що охоплює як оригінальну композиторську творчість, так і аранжування, кавери та обробки творів фольклорного, академіч- ного та джазово-естрадного спрямування. Провідні ансамблеві дуетні колективи («Бандурна розмова», B&B Project, «Діалоги», «Double Blast» та ін.) успішно гастролюють в Україні та за кордоном, беруть участь у міжнародних конкурсах та фестивалях, пропагуючи можливості українського народно-академічного інструментарію. Висновки. Дуети бандуристів – одна з найдавніших ансамблевих форм, яка постійно перебуває в процесі творчого експериментування. Сучасні дуетні колективи – в пошуках нового репертуару та реаліза- ції себе в різноманітних жанрах.

Стаття присвячена вивченню творчості унікальної особистості – доктора Гамми Скупинського, композитора зі світовим ім’ям, доктора музичного мистецтва Бостонського університету, педагога і виконавця в контексті процесів глокалізації музичного мистецтва міста Чернівців і Буковинського регіону. Метою дослідження є висвітлити внесок Гамми Скупинського в українську та світову музику, виявити та усунути прогалини у вивченні біографії та творчої діяльності відомого голлівудського композитора.
 Широке коло інтересів Гамми Скупинського дозволяє судити про багатогранність його особистості, що обумовило особливості його світогляду і композиторського мислення. Він працював з легендарними колективами – вокально-інструментальним ансамблем «Смерічка», «Червона рута», писав композиції для Софії Ротару («Ти – сонце в небі», «Дорога», «Скрипка» та ін.), Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Павла Дворського («Катерина», «Тече вода», «Там, де крута гора») та ін. 
 Творчість митця об’єднує в собі Схід і Захід, християнство і буддизм, академічні традиції і народну пісню. Його авторський почерк виразно індивідуальний і поєднує смислову глибину з високим класом композиторської майстерності, щирістю та емоційністю музичного висловлювання, опертого на українські і зокрема – Буковинські музично-пісенні традиції. 
 Гамма Скупинський – автор більше одинадцяти опер, дванадцяти симфоній, трьох балетів, семи струнних квартетів, а також концертів для фортепіано, скрипки, баяна, дитячих мініатюр, музики для театру і кіно та інші. 
 Сам композитор родом з Чернівців, але в останню чверть ХХ століття (у 1979 році) іммігрував до Сполучених Штатів Америки. Деякий час вчився й проживав у Бостоні, а згодом переїхав до Голівуду (район Лос-Анджелесу).
 Методологія дослідження заснована на методах історіографічного, біографічного, порівняльного та контекстного аналізу. Історіографічний метод був використаний для аналізу соціального та культурного значення творчості композитора на батьківщині (м. Чернівці) та в еміграції, а порівняльно-контекстуальний метод допоміг сформувати результати досліджень у панораму історичного, культурного та музикознавчого портрета митця.

Розглянуто проблему дослідження традиції в різних аспектах культури. Потреба у синтезованому понятті "традиція" надзвичайно велика, оскільки потрібно інтегровано виразити всі види соціально організованих стереотипів людської діяльності. Ця інтеграція не означає нівелювання конкретних форм, ігнорування розбіжностей між ними. Йдеться тільки про те, щоб ці розбіжності вивчали у межах єдиного, спільного класу явищ. У традиції закладено надзвичайно важливий момент – відповідальність людини і суспільства за наслідки своїх дій і устремлінь. Здатність бути відповідальним за свої вчинки не з'являється автоматично, а є наслідком постійно діючого процесу взаємодії духовних чинників зі станом середовища, в якому відбувається зародження, становлення і розвиток традицій. Традиція кристалізує поле дії побутової етики, в межах якої висвічується весь спектр повсякденної діяльності як творчої співпраці людини з природою, з іншими людьми. Розуміння і усвідомлення цього є розумінням і усвідомленням того, що творчість поза традицією призводить до дисгармонії, розщеплення, руйнування і врешті-решт до загибелі. Порушення гармонії між людиною і природою, що зображені у міфології українського народу як прагнення розкрити одвічні табу і заборони (оволодіти якимось незвичайним вмінням, бачити підземні багатства тощо), завжди призводило до трагічних наслідків. Динамізм сучасності створює ілюзію, що традиції перестали відігравати в побутовому і суспільному житті якусь істотну роль. Але і сьогодні традиція продовжує залишатись універсальним механізмом, що завдяки селекції життєвого досвіду, його збереженню і просторово-часовій передачі дає змогу досягати необхідних для існування усіх соціальних організмів стабільності і стійкості.

В оглядовій статті актуалізовано проблему впровадження музейної культури в зміст сучасної освіти, адже музей розглядається як важливий соціальний інститут, носій духовних цінностей та ідей, необхідних для виховання людини. Зазначено, що музейна педагогіка стає суспільно важливою дисципліною як інтегрований, міждисциплінарний дискурс у багатофункціональній системі націєдержавотворчого процесу, зокрема національно-патріотичного виховання молоді. Громадянськість, патріотизм, національна ідентичність, українськість, європейськість – якісні характеристики, цінності, які слід виховувати й утверджувати в свідомості, переконаннях, поведінкових нормах суспільства. Проаналізовано європейську і вітчизняну практики педагогічно-просвітницької діяльності музейних інституцій на засадах культуроцентризму, діалогічної стратегії функціонування, якісної трансформації музейної політики, методології, комунікативної функції музейної педагогіки тощо. Наголошено, що у сучасній Україні музеї є значним, креативним і творчим доповненням до навчально-виховного і дослідницького потенціалу освіти. Важливим є використання педагогічною практикою виховного (державотворчого, націєтворчого, професійного, громадянського, естетичного, морального) потенціалу більшості музеїв. Автор доводить, що музейні матеріали відтворюють історичні події, життя і творчість видатних українців, представлених багатьма генераціями національних діячів у сферах науки, мистецтва, політики і державного будівництва, літератури, що дозволяє пізнати не лише своєрідність конкретної суспільної доби, але й формується відповідне емоційно-ціннісне ставлення до людини, народу, країни, культури, духовних сенсів. Окреслено завдання, які потребують негайного вирішення в контексті реформування освіти, зокрема у розбудові нової української школи (створити політико-правові, організаційно-педагогічні умови для доступу до культури).
 Ключові слова: музейна педагогіка; музейна культура; духовні цінності; культуровідповідність; освіта; виховання; національна ідентичність.

Стаття присвячена аналізу імагологічного змісту книги Л.Г. Фрізмана «Така доля. Єврейська тема в російській літературі» і є спробою осмислити внесок вченого в розвиток сучасної наукової проблематики, яка викликає інтерес у широкої аудиторії. Паралельно з використанням традицій, термінології та методології академічного літературознавства автор книги використав когнітивно-дискурсивні практики у вивченні величезного історико-літературного й художнього матеріалу. Особливості поєднання науковцем традиційних і сучасних наукових підходів розглянуті в пропонованій статті. Оскільки словесну творчість російських письменників представлено в книзі одночасно як естетичну і ментальну діяльність, акцентовано увагу на виявленні зв’язків між задумом та його конкретним втіленням в художній літературі, публіцистиці, епістолярії, інших парадигмах. Етнообраз єврея, тобто образ «іншого», вчений аналізує не тільки як художньо-естетичний феномен (сфера історичної поетики), але й в соціально-ідеологічному ракурсі. Російська словесність XIX–XX ст. розглядається як сфера функціонування і, одночасно, як джерело стереотипів, які різними каналами транслюються в суспільну свідомість і формують уявлення одного народу про інший. В статті показано роль Л.Г. Фрізмана у вивченні соціальних та ідеологічних факторів, які зумовили літературне міфологізування «єврейських стереотипів» в російській масовій свідомості. Матеріал, що зібрав науковець, дозволяє відтворити картину того, як різні варіанти «єврейського міфу», які виникли в межах єврейської теми російської літератури, актуалізувались на певних історичних етапах, набували стереотипного характеру, а потім долались, змінювались іншими. Основні акценти, розставлені авторитетним вченим, започаткували міцну основу для всіх подальших наукових звернень до вивчення єврейської теми в російській літературі.

Мета роботи. Розгляд баянних п’єс А. Гайденка, пов’язаних з опорою на фольклорні джерела – українські та інонаціональні, спрямований на виявлення способів відтворення композитором духу та стилю народної музики. Методологія дослідження базується на історичному, структурно-функціональному, жанрово-стильовому та інтонаційно-драматургічному методах, застосованих для вивчення жанрових, стилістичних та композиційних особливостей творів. Наукова новизна полягає у з’ясуванні характерних для Гайденка способів роботи з фольклорним матеріалом та впливу жанрових позначень, зафіксованих у заголовковому комплексі п’єс, на їх образний зміст, стилістику, форму, характер викладення музичного матеріалу. Висновки. Виявлено, що серед апробованих в композиторській практиці підходів до втілення музичного фольклору А. Гайденку близький той, що характеризується асиміляцією окремих фольклорних елементів у власному стилі, хоча це не виключає використання фольклорних цитат. Порівняно справжні фольклорні мелодії та авторські теми, створені «в народному дусі», з метою виявлення їхньої спорідненості у метроритмічній, ладовій, мелодичній площинах. Охарактеризовано способи роботи А. Гайденка з тематизмом, які не залежать від ґенези останнього: точний та варіантний повтор, а також уведення нового тематичного матеріалу, що виступає важливим фактором розгортання музичної думки в баянних п’єсах композитора. Проаналізовано вплив на образний зміст та стилістику творів жанрових позначень, зафіксованих у заголовковому комплексі: коло, хоро, вербунк, коломийка, фантазія, етюд, обробка. Наголошено, що властива розглянутим творам А. Гайденка віртуозність викладення, разом із модельованою імпровізаційністю виконання, є підставою поширити на них позначення «фантазія», адресоване п’єсі для двох баянів «Коло».Ключові слова: творчість А. Гайденка, українська баянна музика, способи перетворення фольклорних джерел в академічній музиці, балканська тематика.

Останні десятиліття позначилися значними досягненнями в дослідженні особливостей української культури. Українські культурологи опираються на традиції, закладені творчістю видатних вчених, концепції культури яких характеризуються вірою у майбутнє українського народу. Вітчизняні філософи, етнографи, історики минулих століть традиційно зверталися до проблем, пов'язаних із розумінням духовно-творчої сутності людини у взаємопов'язаності з Богом, Космосом, культурою як світом людини. Початок ХХ ст. став переломним етапом для формування історичної культурології в українській науці. Багато відомих науковців, серед яких були зокрема Михайло Грушевський, Володимир Охрімович, Федір Вовк, Степан Рудницький, Іван Огієнко, Микола Хвильовий, створили в Україні фундамент науки про культуру. Наприкінці ХХ ст. інтерес вчених до культурологічної проблематики набув значного прискорення. Певним чином це було зумовлено введенням у зміст підготовки фахівців із вищою технічною освітою в Україні таких нових дисциплін, як: "Українська та зарубіжна культура", "Культурологія". На жаль, протягом останніх років у закладах вищої освіти України значно скоротилася кількість годин, відведених на вивчення цих дисциплін, у деяких закладах вони повністю зникли з навчальних планів. В умовах реформування вищої школи України необхідно зберегти інтерес юнацтва до вивчення історії української культури. Певним чином цьому буде сприяти повернення до навчальних планів підготовки фахівців у закладах вищої освіти дисциплін "Історія української культури", "Культурологія". Необхідно докласти певних зусиль, щоб зберегти набутий досвід викладання гуманітарних дисциплін, зокрема культурологічного спрямування, осучаснити їх зміст та модернізувати методи навчання, утвердити таку систему засобів, форм і методів організації навчального процесу, яка б гарантувала необхідний рівень якості підготовки конкурентоспроможного спеціаліста.

У статті розглядаються природно-правові моделі легітимності державної влади. Досліджуються дві основні моделі легітимності державної влади: природно-правова модель і модель легітимності представників теорії юридичного позитивізму, детально проаналізовані концепції кожної з цих моделей. З'ясовано, що принципово важливе значення для розвитку теорії правової держави мала творчість І. Канта. Як і багато інших тогочасних мислителів, він вважав, що держава прийшла на зміну природному станові, в якому не було ніякої гарантії законності. Моральний борг, почуття поваги до природного права спонукають людей полишити цей стан і шляхом суспільного договору перейти до життя у громадянському суспільстві, державі. Суспільний договір укладають між собою морально розвинені люди, тому державі забороняється поводитися з ними як з істотами, котрі не знають морального закону і не можуть самі обрати правильну лінію поведінки. Визначено, що висунення й обґрунтування І. Кантом тверджень про те, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю, що індивіди відмовляються від необмеженої та свавільної свободи природного стану на користь справжньої свободи у правовому стані, що призначення держави полягає в досконалому праві, максимальній відповідності державного устрою принципам права тощо дають підстави вважати його одним із творців теорії правової держави. Доходимо висновку, що найповніше проблема легітимності державної влади була висвітлена основоположниками соціологічної школи права. Характерними ознаками концепції легітимності державної влади соціологічної школи права є ототожнення поняття «легітимність» і «легальність»: вважається, що будь-яка легальна влада автоматично є і легітимною; лише легальна, раціональна влада має легітимний характер; влада належить народу, який не лише формує, але і здійснює контроль за публічною владою, влада і народ виступають як єдине політичне ціле. Державна влада не є безумовною й абсолютною, тому, усвідомивши необхідність їй підкорятися, людина одночасно усвідомлює, що органи державної влади зобов'язані у процесі здійснення своїх функцій дотримуватися юридичних норм, які розмежовують інтереси влади й інтереси особи та суспільства.

Стаття присвячена огляду процесів, що характеризують розвиток народно-інструментального мистецтва ХХ-ХХІ ст., яке на сьогодні є однією з пріоритетних тем регіонального музикознавства. В Україні є низка потужних освітньо-виконавських осередків народно-інструментального виконавства, діяльності яких присвячено чимало розвідок. Менш вивченими залишаються творчі проекти, реалізовані на теренах Львівщини,Тернопільщини та Івано-Франківщини за останні десятиліття. Оскільки зазначений період часу характеризується зростом професійного рівня в педагогіці, виконавстві на народних інструментах (а відтак появою актуального репертуару), важливо простежити актуальні тенденції, а також висвітлити основні події та діяльність знакових постатей народно-інструментального виконавства.Ключові слова: баянно-акордеонна школа, «Perpetuum mobile», В. Павліковський, В. Сорока, Б. Сегін.
 The article is devoted to an overview of the processes that characterize the development of folk-instrumental art of the XX-XXI centuries, which is one of the priority topics of regional musicology today. In Ukraine there are many powerful educational and performing centers of folk-instrumental performance, whose activities are devoted to a lot of intelligence. The creative projects implemented in the territory of Lviv, Ternopil and Ivano-Frankivsk over the last decades remain less studied. Since the specified period of time is characterized by an unconditional increase in the professional level in pedagogy, performing on folk instruments (and therefore with the emergence of a relevant repertoire), it is important to trace the current trends, as well as to highlight the main events and activities of iconic figures of folk-instrumental performance.Key words: bayan accordion school, «Perpetuum mobile», V. Pavlikovsky, V. Soroka, B. Sehin.

Вивчення говірок, які внаслідок політичних процесів утратили цілісність ареалу, набуває особливого значення. У середині ХХ століття (1944 – 1947 рр.) лемки, західна група українського народу, перенесли етноцид – насильницьке виселення з рідних земель на територію України та на північно-західні землі Польщі. Стаття присвячена аналізу діалектної лексики в текстах народних пісень, записаних Орестом Гижею від лемків-переселенців. З’ясовано семантику виявлених діалектних іменників, дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови. Визначено найбільш репрезентативні семантичні групи досліджуваних лексем.
 
 Ключові слова: діалектна лексика, фольклор, лемки, лемківський діалект, південно-західне наріччя, номен, лексико-семантична група.
 
 Покликання
 Список використаних джерел
 Етимологічний словник української мови, за ред. О. С. Мельничука. В 7 т. Київ: Наукова думка, 1982–2012.
 Словник української мови, за ред. І. К. Білодіда. В 11 т. Київ: Наукова думка, 1970–1980.
 Українські народні пісні з Лемківщини. Горлиці, 1997–2002.
 
 Список використаної літератури
 Верхратський, Іван. Про говор галицких Лемків. Львів, 1902.
 Жилко, Федот. Говори української мови. Київ, 1958.
 Залеський, Антон. «Найбільш західний український говір». Культура слова, вип. 33, 1987, с. 68–71.
 Наконечний, Володимир. Лемки в ХХ столітті: життя на етнічних землях та в нових геополітичних умовах. Автореф. дис. ... канд. істор. наук: 09.00.12. Київ, 2008.
 Орловська Б.-А. «Асиміляція чи адаптація лемків на західних землях Польщі». Карпатський край, № 1 (3), 2013, с. 5–12.
 Пиртей, П. Короткий словник лемківських говірок. Івано-Франківськ: Сіверсія МВ, 2004.
 Угода між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР (від 09.09.1944). URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/616_065
 Український інститут національної пам’яті. URL: http://www.memory.gov.ua/
 Халюк, Леся. «Акція „Віслаˮ 1947 року в усних оповідях українців-переселенців: історія досліджень і тематика». Народна творчість та етнологія, № 3, 2018, с. 71–8.
 Studia methodologica, вип. 27, 2009.
 Z łemkowskiej skrzyni. W 2 cz. Lemko-Tower, 2004.