Journal articles: 'Неповнолітня особа'

1

СТЕПАНОВА, ТЕТЯНА. "Особливості участі неповнолітніх осіб у господарському судочинстві." Право України, no. 2018/07 (2018): 84. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-07-084.

Full text

Abstract:

Остання реформа судочинства 2017 р. впровадила декілька значних новел, зокрема, у новій редакції Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) від 3 жовтня 2017 р. встановлено особливості процесуального статусу неповнолітніх осіб та осіб, цивільна дієздатність яких обмежена. Метою статті є дослідження статусу неповнолітніх у господарському судочинстві, виявлення прогалин регулювання цього статусу та перспектив удосконалення господарського процесуального законодавства з досліджуваного питання. Аналіз змін законодавства щодо розширення юрисдикції (підвідомчості) справ господарським судам підтверджує необхідність законодавчого закріплення особливостей статусу фізичних осіб, які не є підприємцями, зокрема й осіб, які не володіють з огляду на певні причини повною дієздатністю. Переконливою видається позиція, згідно з якою позивачем у справі слід визнавати особу, на захист прав, свобод та інтересів якої порушується провадження у справі, незалежно від наявного у такої особи рівня процесуальної дієздатності. У справах за участю неповнолітнього або якщо суд встановить під час розгляду справи, що рішення у справі зачіпатиме права, інтереси та (або) встановлюватиме обов’язки неповнолітніх осіб, повинен проявити активність і здійснити додаткові дії для захисту прав таких осіб. Обґрунтовується доцільність виділення в структурі чинного ГПК України окремої глави з назвою “Судовий розгляд справ за участю малолітніх, неповнолітніх осіб, недієздатних фізичних осіб та осіб, цивільна дієздатність яких обмежена”, у якій слід визначити певні особливості розгляду господарських справ за участю вказаних осіб. Запропоновано закріпити в ч. 3 ст. 44 ГПК України, що суд зобов’язаний залучити до участі у справах, в яких однією зі сторін є неповнолітня особа або особа, цивільна дієздатність якої обмежена, законного представника цієї особи. А у разі, якщо законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист, до справи повинен залучатися прокурор. Видається доречним закріпити в ГПК України положення про неможливість укладення мирових угод у справах, в яких однією зі сторін є малолітня, неповнолітня особа, недієздатна фізична особа та особа, цивільна дієздатність якої обмежена.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

2

Дяченко, С. В., and Ю. В. Клишкова. "Емансипація неповнолітньої особи в цивільному судочинстві." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1 (July 1, 2021): 27–31. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1.726.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено поняттю емансипації неповнолітньої особи в цивільному судочинстві, наданню на підставі аналізу наукових поглядів та з урахуванням чинного законодавства теоретико-правової характеристики емансипації неповнолітньої особи в цивільному судочинстві. Розглянуто проблему надання повної цивільної дієздатності неповнолітнім особам (емансипації). Висвітлено проблему, пов’язану з порядком та підставами надання повної цивільної дієздатності неповнолітнім особам у цивільному судочинстві. Проаналізовано проблеми, які виникають під час надання повної цивільної дієздатності в судовому порядку. Розглянуто судову практику надання повної цивільної дієздатності неповнолітній особі, яка записана батьком або матір’ю особи. Для досягнення таких результатів здійснено наукову характеристику статусу неповнолітніх та визначення поняття «емансипація», досліджено підстави та порядок нaдaвання повної цивільної дієздaтності неповнолітнім особам та зроблено аналіз судової практики щодо надання повної цивільної дієздатності неповнолітні особі, яка записана батьком або матір’ю дитини. Охарактеризовано висновок про те, що права дитини як окрема категорія прав людини набули й набувають юридичного закріплення, базуючись на необхідності особливого ставлення, з урахуванням фізіологічних і психологічних особливостей, потреб дитини. Про права дитини, як і про права людини, слід говорити з погляду відносин «влада – особа». Якщо дитина має право, то держава зобов’язана гарантувати їй це право. Наприклад, як визначено у ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом, відповідно держава гарантує кожному доступ до суду, у тому числі неповнолітнім особам. Держава створює судову систему і розробляє правила, що регулюють її функціонування, що постійно перебувають у русі та вдосконалюються. Зазначеними правилами передбачено здійснення належної емансипації неповнолітніх засобами цивільного судочинства – проблема нагальна та недостатньо висвітлена. Нові підходи до аналізу стану вирішення цієї проблеми в цивільному судочинстві містяться в нашому дослідженні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

3

Шкаберін, А. "Злочинність неповнолітніх: окремі питання запобігання." Юридичний вісник, no. 6 (February 17, 2021): 389–95. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2071.

Full text

Abstract:

У статті досліджено питання запобігання злочинності. Вказано, що злочинність неповнолітніх постійно привертає до себе особливу увагу вчених та практиків. Нині це зумовлено не тільки тим, що неповнолітні завжди визнавались злочинцями особливого роду, але й тим, що неповнолітні - одна з найбільш кримінально уражених верств населення. Соціально-економічна криза в Україні, безробіття, невирі-шені завдання культурно-виховного характеру інтенсивно впливають на формування молодого покоління. В окремих випадках ці явища зумовлюють відчуження неповнолітніх від офіційних інститутів соціалізації, таких як сім'я, школа тощо. Констатовано, що злочинність неповнолітніх постає наріжним каменем у загальній злочинності, оскільки має певні особливості, а заходи запобігання їй певною мірою можуть відрізнятися від загальних. Водночас висока суспільна небезпечність цього виду злочинності полягає в довготривалості завдання шкоди всьому суспільству, оскільки, вчиняючи той чи інший злочин, неповнолітня особа не лише завдає шкоди безпосередньо особі, а й залишає державу і суспільство без потенційно корисного соціального елементу, який здатний дати поштовх до розвитку та прогресувати самостійно. Проте теоретичне осмислення відповідного питання не є широким та потребує детального теоретичного осмислення. Зроблено висновок, що для сучасної світової спільноти запобігання злочинності неповнолітніх та боротьба з нею є одним із найбільш пріоритетних напрямів розвитку, оскільки її існування ставить під загрозу не лише індивідуальні права окремих громадян, а й безпеку суспільства та світової спільноти загалом. Питання запобігання злочинності неповнолітніх є широким, а проблеми у цьому аспекті виникають не лише із забезпеченням попередження злочинності у відкритому просторі.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

4

Тищук, Наталія Олексіївна. "ВЧИНЕННЯ ПРАВОЧИНІВ НЕПОВНОЛІТНІМИ ОСОБАМИ В УМОВАХ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ." Часопис цивілістики, no. 37 (July 29, 2020): 98–102. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i37.357.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена аналізу правочинів, які вчиняються неповнолітніми особами в умовах стрімкого розвитку інформаційних технологій і масового переходу на покупки в режимі онлайн, безготівкові форми розрахунків, впровадження різного роду сервісів, які обслуговують цю сферу, що свідчить про необхідність розширення фактичних можливостей неповнолітніх вчиняти правочини та вчинення їх в межах правових норм. Встановлено, що неповнолітні особи самостійно можуть вчиняти такі види правочинів: правочини, які знаходяться в межах їх цивільної дієздатності та відповідно до законодавства можуть вчинятися самостійно (зокрема, це дрібні побутові правочини); укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку); правочини, які знаходяться поза межами цивільної дієздатності і які згодом були схвалені батьками (усиновлювачами) або одним з тих, з ким проживає неповнолітня особа, або піклувальниками; розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, які охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; а також за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників неповнолітні особи можуть розпоряджатися грошовими коштами, внесеними повністю або частково іншими особами у фінансову установу на їх ім’я; вчиняти правочини щодо транспортних засобів або нерухомого майна. Зроблено висновок про існування більш широкого кола та можливостей вчинення правочинів неповнолітніми особами, ніж закріплено законодавчо, що пояснюється активним використанням технологій, розширенням можливостей заробітку (в тому числі онлайн) такої категорії осіб, а також спричинено спонуканням держави до переходу до використання цифрових технологій. Встановлено необхідність диференціювати обсяг дієздатності неповнолітніх осіб внаслідок неподібності ступеня їх соціальної зрілості на дві групи: з 14 до 16 років та з 16 до 18 років, що має враховувати участь неповнолітніх осіб в конкретних особистих немайнових і конкретних майнових правовідносинах з урахуванням основних механізмів спрямованої соціалізації особи.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

5

Кавецька, В. "Участь законного представника неповнолітнього у кримінальному процесі." Юридичний вісник, no. 4 (February 5, 2020): 184–89. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.989.

Full text

Abstract:

У статті дається загальна характеристика законного представника неповнолітнього у кримінальному процесі України. У процесі життя і розвитку неповнолітнього його відносини з батьками та іншими особами, які можуть бути наділені повноваженнями законних представників, складаються по-різному. Саме прихильність, взаєморозуміння, довіра неповнолітнього до законного представника є прямим шляхом до їх активної, спільної та узгодженої участі в процесуальній діяльності, що, зрештою, сприяє забезпеченню прав і захисту законних інтересів неповнолітнього. Якщо неповнолітній перебуває під опікою установ та організацій, також можна надати йому можливість вибору законного представника з числа адміністрації, працівників цієї установи чи організації, педагогічному складу. Потерпілого неповнолітнього у кримінальному провадженні може представляти представник - особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником. Що стосується представництва неповнолітніх потерпілих у кримінальному провадженні, то згідно зі статтею 59 КПК України, якщо потерпілим є неповнолітня особа, до участі в процесуальній дії разом з нею залучається її законний представник. Процедура проведення допиту неповнолітніх осіб заснова- на на загальних положеннях проведення допиту, регламентованих чинним кримінальним процесуальним законодавством. Законний представник здійснює лише представництво інтересів неповнолітнього допитуваного. Завданням захисника є захист прав та інтересів неповнолітнього й за допомогою засобів захисту можливість виявити обставини, які пом’якшують чи виключають кримінальну відповідальність неповнолітнього. Проаналізовано думки щодо природи законного представництва у справах за участю неповнолітніх як у кримінальному, так і у цивільному процесі. Визначено функції законного представника у кримінальному процесі та запропоновано зміни до Кримінального процесуального кодексу України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

6

Тіточка, Т. І. "ЗАГАЛЬНОСОЦІАЛЬНЕ ЗАПОБІГАННЯ ВІКТИМНІЙ ПОВЕДІНЦІ НЕПОВНОЛІТНІХ ОСІБ." Знання європейського права, no. 1 (March 27, 2022): 105–9. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.330.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто особливості загальносоціального запобігання віктимній поведінці неповнолітніх осіб. Вказано, що у сучасному розумінні віктимологічне запобігання – це специфічна діяльність уповноважених суб’єктів, спрямована на своєчасне виявлення та нейтралізацію детермінаційного комплексу, котрий обумовлює/формує віктимну поведінку, а також на розробку/вдосконалення кримінологічних стратегій, метою яких є захист держави та її громадян від кримінально протиправного впливу. Така діяльність реалізується державою в особі спеціально уповноважених інститутів, установ та організацій незалежно від статі, віку та інших особливостей потерпілих, а тому стосується і неповнолітніх осіб. Зазначено, що всі існуючі стратегії та програми мають ґрунтуватись на вивченні статистичної інформації та судової практики, враховуючи кожен окремий випадок і виходячи з видової приналежності кримінального правопорушення, від якого потерпіла неповнолітня особа. У прогресивному розумінні до загальносоціальних ювенальних заходів віктимологічного запобігання необхідно підходити як до юридичного інструментарію (як комплексу різногалузевих норм), котрий регулює відносини між державою, неповнолітнім потерпілим та кримінальним правопорушником та має матеріальне вираження у конкретних нормативно-правових актах та відповідних кримінологічних стратегіях. Загальносоціальне віктимологічне запобігання спрямовано на формування у свідомості підлітків алгоритм уникнення/вирішення ситуацій з високим віктимогенним індексом та реалізується за рахунок проведення широкомасштабних заходів соціально-економічного, юридичного та політичного характеру. Загальносоціальне віктимологічне запобігання має на меті усунення детермінантів віктимної поведінки, котрі сформовані внаслідок порушення нормального функціонування окремих державних інститутів та суспільних відносин. Таким чином, мета запобігання віктимній поведінці не є основною.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

7

Поліщук, Т. В. "Проблеми застосування терміна "неповнолітня особа" у законодавстві України." Юриспруденція: теорія і практика, no. 11 (61) (2009): 53–58.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

8

РОССИЛЬНА, ОЛЬГА. "Самопредставництво в господарському процесі України." Право України, no. 2018/07 (2018): 95. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-07-095.

Full text

Abstract:

Зі встановленням монополії адвокатури на представництво інтересів учасників справи в судових органах України все більшого значення та актуальності набуває можливість юридичних і фізичних осіб особисто захищати свої права та інтереси, зокрема, при вирішенні господарського спору. Метою статті є дослідження та аналіз змін, які відбулися у нормативно-правовому регулюванні інституту представництва з прийняттям нової редакції Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України), судової практики, сформованої новоствореним Верховним Судом, а також теоретико-практичних можливостей здійснення представництва інтересів юридичних та фізичних осіб у господарському процесі. Встановлено, що сутність категорії “самопредставництво” не є новою для науки господарського процесу, однак відповідні зміни до господарсько-процесуального законодавства дадуть змогу поставити крапку у дискусії про правову природу органу юридичної особи, а також правовий механізм реалізації процесуальної дієздатності юридичної особи. У господарсько-процесуальному законодавстві категорія “самопредставництво” є новелою, проте це зовсім не означає, що такого правового явища не існувало до прийняття відповідних змін. По суті, самопредставництво – це особиста участь суб’єктів права як учасників справи у процесі вирішення господарського спору судом. Так, згідно з ч. 3 ст. 56 ГПК України участь юридичних осіб у справі можлива через керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення. Автор доходить висновку, що повнолітня фізична особа за наявності бажання та достатніх знань цілком може самостійно представляти свої інтереси в господарському процесі. Крім того, в окремих передбачених законодавством випадках відповідні функції може реалізовувати також неповнолітня особа, що закономірно пов’язано з наділенням повною цивільною дієздатністю та (або) випливає з особливостей господарських відносин, учасником яких є відповідна фізична особа.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

9

Сокол, М. В. "Сім'я як суб'єкт соціально-забезпечувальних правовідносин у сфері державних соціальних допомог." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2(31) (September 3, 2020): 60–64. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).566.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідження правового статусу сім'ї, в т. ч. сім'ї з дітьми як суб'єкта соціально-забезпечувальних правовідносин у сфері надання державних соціальних допомог. Проводячи аналіз ряду законодавчих актів, які містять положення щодо порядку надання соціального забезпечення сім'ям, зроблено висновок, що коли йдеться про сферу соціального страхування, то суб'єктами соціально-забезпечувальних правовідносин виступає здебільшого окремий член сім'ї, а у сфері надання державних соціальних допомог законодавець виділяє сім'ю як колективного суб'єкта, закріплюючи її права та гарантії у сфері соціального захисту. Визначено та проаналізовано особливості право-суб'єктності цих учасників соціально-забезпечувальних правовідносин. Встановлено факт виникнення права та дієздатності сімей. Правоздатність сім'ї як колективного суб'єкта соціального-забезпечуваль-них правовідносин виникає з моменту її створення. Юридичними фактами, які підтверджують цю дію, є акти громадянського стану, наприклад, взяття шлюбу, усиновлення дитини, а також рішення суду та нотаріально посвідчений договір між чоловіком і жінкою, що встановлює факт наявності сімейних правовідносин (спільне проживання, спільне ведення господарства та взаємні права й обов'язки). Правоздатність сімей із дітьми виникає з моменту появи на утриманні та вихованні у сім'ї дитини. У свою чергу, галузева дієздатність такого суб'єкта у сфері надання державних соціальних допомог виникає з моменту настання ма-лозабезпеченості чи юридично значимих обставин, не пов'язаних із отримуваним сім'єю доходом. Зроблено висновок, що додатковими особливостями правосуб'єктності сімей із дітьми є: 1) наявність дітей; 2) встановлений правовий зв'язок між дитиною та суб'єктами, які здійснюють за нею догляд (кровний зв'язок, усиновлення, встановлення опіки чи піклування, передання дитини до прийомної сім'ї чи дитячих будинків сімейного типу); 3) спільне проживання дитини з особами, котрі здійснюють догляд за нею, проте останній критерій не є обов'язковим для всіх правовідносин. Сформульовано дефініцію сім'ї з дітьми як самостійного суб'єкта галузевих правовідносин: особи (мінімум двоє), які спільно проживають, крім випадку навчання дитини до досягнення нею 23 років, однією з яких виступає неповнолітня особа чи особа віком до 23 років, а також повнолітня особа, котра спільно проживає із батьками на підставі факту встановлення інвалідності, інші особи, що здійснюють турботу про дитину та перебувають із нею у відповідному правовому зв'язку.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

10

Баранкевич, А. В. "Особливості цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб у законодавстві України." Актуальні проблеми держави і права, no. 90 (August 9, 2021): 19–25. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i90.3202.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано наукові підходи до визначення поняття «правовий статус» у теорії права, розуміння «правового статусу фізичної особи» в теорії права та цивільному праві, комплексний характер такого. Визначено зміст поняття та елементи цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб з урахуванням концептуальних підходів, розроблених як у загальній теорії права, так і безпосередньо у цивілістиці. Здійснено системний аналіз норми Цивільного кодексу України, яким визначено цивільно-правовий статус як фізичних осіб, так і неповнолітніх осіб в цивільному праві. У статті досліджено особливості складових елементів цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб як учасників цивільних правовідносин. Розглянуто зміст правоздатності та дієздатності неповнолітніх осіб як елементів цивільно-правового статусу неповнолітньої особи. Вказано, що визначальною характеристикою цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб є те, що наявність окремих прав та межі самостійного їх здійснення залежать від досягнення певного віку. Вікові цензи встановлено для відмежування правовідносин, в яких неповнолітні особи можуть бути самостійними учасниками, від тих, де участь неповнолітніх осіб хоч і можлива, однак потребує доповнення правосуб’єктністю інших повнолітніх осіб. Зазначено, що період неповноліття встановлюється законодавцем з урахуванням фізичних і психічних можливостей особи формувати, висловлювати і здійснювати персоніфіковану волю. Потенційний обсяг цивільних прав і обов’язків неповнолітніх осіб, механізм реалізації таких залежить від теоретичного обґрунтування та юридичного закріплення правоздатності та дієздатності неповнолітніх осіб. До суттєвих ознак цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб віднесені динамічність, обмеженість чіткими віковими рамками, комплексність, а також особливі умови правового захисту, способи адаптації загальних норм цивільного права. Особливістю цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб є відсутність абсолютної самостійності та юридичної незалежності, тобто необхідне доповнення цивільно-правового статусу неповнолітньої особи цивільною та іншою правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю повнолітніх осіб – батьків (усиновителів), опікунів або ж піклувальників.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

11

Жданова, І. Є., and К. В. Бородата. "КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НЕПОВНОЛІТНІХ." Знання європейського права, no. 4 (November 10, 2021): 50–53. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i4.260.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено розгляду окремих питань кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх.Аргументована виправданість гуманнішого ставлення до неповнолітніх у разі притягнення до кримінальної від-повідальності, ніж до дорослих осіб. Указано на обов’язкову необхідність встановлення вікового цензу криміналь-ної відповідальності в законі про кримінальну відповідальність і відзначено, що вік, з якого може наставати кри-мінальна відповідальність за Кримінальним кодексом України, оптимальний.Підтверджена доречність наявності в Загальній частині Кримінального кодексу України окремого розділустосовно особливостей кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх, що дозволяє під час вирішен-ня питань притягнення до кримінальної відповідальності неповнолітніх ураховувати особливості їх психічно-го розвитку, виховання, причини й умови, що сприяли скоєнню кримінальних правопорушень, і призначатизаконне й справедливе покарання. Визначено основні тенденції вирішення судами кримінальних справ під часвчинення кримінальних правопорушень неповнолітніми особами.Окреслено складнощі, що виникають під час призначення певних видів покарань неповнолітнім особам. Напідставі вивчення судової практики вказано на неефективність звільнення від покарання неповнолітніх із засто-суванням примусових заходів виховного характеру у виді передачі неповнолітніх під нагляд батьків чи осіб, які їхзаміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за їх згодою, а також окремих громадян на їхнєпрохання, тому що в такому разі неповнолітній, який вчинив кримінальне правопорушення, не отримує всіхнеобхідних виховних заходів та, як наслідок, продовжує злочинний спосіб життя.За результатами проведеного аналізу зроблено відповідні узагальнення. Запропоновано подальші напрямищодо вдосконалення чинного Кримінального кодексу України з метою оптимізації та гуманізації кримінальнихпокарань стосовно неповнолітніх.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

12

Шкаберін, А. В. "АНАЛІЗ ОКРЕМИХ ПРОБЛЕМНИХ ПИТАНЬ КВАЛІФІКАЦІЇ КРАДІЖКИ, ЩО ВЧИНЯЄТЬСЯ НЕПОВНОЛІТНІМИ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ)." Знання європейського права, no. 1 (April 27, 2021): 128–32. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.187.

Full text

Abstract:

У статті проведено аналіз судової практики щодо окремих проблемних питань кваліфікації крадіжки, що вчиняється неповнолітнім. Вказано, що крадіжка завжди є усвідомленою, протиправною дією особи. Її сутність полягає в тому, що злочинець не має ніяких прав відносно майна, що викрадається, і вилучає його, усвідомлюючи протизаконність своїх дій (розуміючи насамперед, що це майно є для нього чужим), водночас майно вилучається без відома осіб, у власності чи під охороною яких воно знаходиться. Звернуто увагу, що під час кваліфікації судами визначається необхідність належності об’єкту відповідних суспільних відносин. В такому разі об’єктом крадіжки є суспільні відносини власності, охоронювані Кримінальним кодексом України. Родовим об’єктом крадіжки визнаються відносини власності в їх широкому змісті, тобто суспільні відносини виробництва, розподілу й обміну матеріальних благ, призначених для колективного чи індивідуального споживання; відносини, що закріплюються і регульовані системою норм об’єктивного права. Підкреслено, що предметом крадіжки є майно, яке не належить винному (тобто є для нього чужим), тобто коли особа, що отримала майно в тимчасове володіння і користування від іншої особи, самовільно (без відома володільця) вилучає його, така особа вчиняє не крадіжку, а акт розпорядження цим майном, тобто здійснює одне зі своїх повноважень, хоча самоуправно. Констатовано, що у випадках заволодіння паспортами чи іншими важливими документами громадян, коли намір злодія був спрямований на викрадення матеріальних цінностей (наприклад, викрадено кожух, у якому виявився і паспорт потерпілого), учинене варто кваліфікувати як крадіжку і додаткової кваліфікації не потрібно. Якщо ж намір був спрямований спеціально на викрадення таких документів, і при цьому злодій заволодіває матеріальними цінностями потерпілого, все скоєне треба кваліфікувати по сукупності ст.185 та відповідної статті КК України. У підсумку вказано, що судовою практикою підтверджується теза про те, що за вчинення крадіжок неповнолітніх майже не засуджують до позбавлення волі, а використовують заходи виховного характеру. Більшість злочинів проти власності вчиняються неповнолітніми таємним способом, а якщо діяння і має ознаки грабежу, особа, що його вчинила, частіше зникає з місця вчинення правопорушення, аніж вступає у відкрите протистояння.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

13

БОДНАР, ТЕТЯНА. "Проблеми застосування норм Цивільного кодексу України та інших нормативно-правових актів до регулювання сімейних відносин." Право України, no. 2019/02 (2019): 119. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-02-119.

Full text

Abstract:

У статті розкриваються окремі аспекти застосування норм Цивільного кодексу України (ЦК України) та інших нормативно-правових актів національного законодавства до регулювання сімейних відносин. Метою статті є дослідження проблем застосування норм зазначених актів на прикладі окремих сімейних правочинів. Автор, ґрунтуючись на розумінні сімейного права як самостійної галузі українського права, поділяє думку низки українських учених про те, що норми ЦК України застосовуються до регулювання сімейних відносин субсидіарно, а не безпосередньо. Зазначається, що судова практика не завжди дотримується припису ч. 1 ст. 9 ЦК України, згідно з яким його положення застосовуються до врегулювання сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Таке нерозуміння співвідношення норм ЦК України і Сімейного кодексу України (СК України) при застосуванні їхніх положень до регулювання сімейних відносин стосується, зокрема, особливостей визнання недійсними сімейних правочинів із підстави відсутності згоди у відносинах щодо здійснення права спільної сумісної власності подружжя; щодо управління майном, належним малолітній дитині; щодо укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, тощо. Окрему увагу приділено згоді батьків, інших законних представників або дитини, відсутність якої не визнається СК України підставою для визнання недійсними договорів про патронат над дитиною, про влаштування дітей до прийомної сім’ї, про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу. Особливість цих договорів полягає у тому, що за своєю правовою природою і суттю ці договори не є сімейно-правовими у вузькому розумінні, а тому, на думку автора, можуть визнаватися недійсними з підстав, передбачених ЦК України. Наявність низки нормативно-правових актів сімейного законодавства, значна кількість норм яких, так само, як і частина норм СК України, має публічний характер, підтверджує висновок про те, що сімейне право не може визнаватися підгалуззю цивільного права як права приватного, а є самостійною галуззю українського права, що містить як приватноправові (переважно), так і публічно-правові (які обслу говують, власне, сімейні відносини) норми.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

14

БОРДЮГ, ТЕТЯНА. "Теоретичні підходи щодо формулювання загальних і спеціальних правил вчинення нотаріальних проваджень за участю дітей." Право України, no. 2020/09 (2020): 271. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-09-271.

Full text

Abstract:

Розвиток та ускладнення нотаріальних правовідносин поставило на порядок денний питання про реформування нотаріального законодавства, яке нині викладене безсистемно, а тому потребує кодифікації. Проте для реалізації цього завдання необхідні насамперед теоретичні напрацювання щодо виокремлення та систематизації існуючих, а також розроблення нових загальних і спеціальних правил вчинення нотаріальних проваджень. Окрім цього, участь дітей у нотаріальному провадженні досі залишається практично не врегульованою, що спричинює потребу у відповідних наукових дослідженнях. Мета статті полягає у тому, щоб напрацювати теоретичні концепції для врегулювання невирішених питань щодо вчинення нотаріальних проваджень за участю дітей. Це має сприяти конкретизації повноважень законних представників, забезпечити можливість дітей брати участь у нотаріальному провадженні особисто, запровадити субпредставництво дітей у нотаріальному процесі адвокатом, а також встановити коло правочинів, у яких потрібна згода органів опіки та піклування, щоб усі інші могли вчинятися безперешкодно і без ускладнень без такої згоди. Авторка досліджує різні питання участі дітей у нотаріальному провадженні та представництва їхніх інтересів, а також участі органів опіки та піклування у вчиненні правочинів за участю дітей. Обґрунтовано, що у разі звернення батьків як законних представників дітей до нотаріуса, дієздатність батьків і повноваження на укладення правочину від імені дітей визначається й обмежується згодою органів опіки та піклування. Доведено, що у випадках, коли за вчиненням правочину звертається неповнолітня особа, межі її дієздатності встановлюються також двома згодами: згодою батьків і дозволом органів опіки та піклування на вчинення пра-вочину. Запропоновано внести зміни у законодавство, передбачивши можливість субпредставництва інтересів малолітніх дітей у нотаріальному провадженні адвокатом. Досліджено міжнародний досвід захисту та охорони прав дітей у нотаріаті. Авторка дійшла висновків, що процедура заміни законного представника у нотаріальному процесі не передбачена законом, як це відбувається у цивільному процесі, що потребує законодавчого врегулювання. У випадку укладення правочинів щодо нерухомого майна чи інших нотаріально посвідчуваних правочинів іншими особами, відмінних від батьків дитини, а також при укладенні договорів на користь дітей, то згода органу опіки та піклування не повинна вимагатися.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

15

Бурда, О. М. "Соціально-демографічна характеристика магазинного крадія." Актуальні проблеми держави і права, no. 85 (August 12, 2020): 36–41. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1822.

Full text

Abstract:

У статті здійснено спробу встановити та проаналізувати питання соціально-демографічної характеристики магазинного крадія. Насамперед до уваги бралися визначення понять «особа злочинця» та «особистість злочинця», значення яких по-різному трактується авторами. Незважаючи на відмінності, як вітчизняні, так і зарубіжні кримінологи все ж мають спільну систему ознак особи злочинця. Для дослідження особи злочинця необхідно опиратися на соціальні риси та властивості, які є домінантними у виборі протиправної (антисуспільної) поведінки особи. До уваги бралися такі ознаки як стать, вік, рівень освіти, сімейний стан, рід занять. Наведені у статті цифрові показники були досліджені та проаналізовані на підставі вибіркового узагальнення матеріалів кримінальних проваджень. Було встановлено, що третя частина крадіжок, які вчиняються в мережі роздрібної торгівлі, здійснюється чоловіками. Їх увагу привертають дороговартісні товари (такі як ікра, алкоголь тощо). Тоді як жінками здійснюються крадіжки товарів життєвої необхідності (продукти харчування, засоби гігієни). Абсолютну більшість засуджених за крадіжки з мереж роздрібної торгівлі на момент вчинення злочину склали працездатні не працюючі особи. Окремої уваги потребують неповнолітні злочинці. Як відомо, кримінальна відповідальність настає з 16-річного віку, тому досить часто через недостатню вартість викраденого товару крадіжки неповнолітніх не можна кваліфікувати як адміністративне порушення. Тому більшість злочинів перебувають поза межею статистичного обліку. Щодо освітнього рівня, то майже половина злочинців має базову середню освіту, тобто є працездатною, але в силу тих чи інших обставин вони вимушені вибирати кримінальний шлях. Більшість серед працездатних осіб за родом занять виявилися різноробочими. Здебільшого це особи, які працюють на тимчасовій, непостійній роботі. Деякі професії пов'язані безпосередньо з місцем вчинення крадіжок. Крім того, слід звернути увагу на те, що майже всі крадії були неодружені (незаміжні), тому в них не було обов'язку утримувати сім'ю.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

16

Харченко, С. В., and А. С. Симчук. "Залучення законного представника у кримінальних провадженнях за участю неповнолітніх осіб." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28 (July 26, 2021): 137–44. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i0.707.

Full text

Abstract:

Становлення України як демократичної правової держави, проголошення людини найвищою соціальною цінністю вимагає вжиття відповідних суспільно-політичних і правових заходів щодо забезпечення прав і свобод людини. Такі заходи особливо важливі для забезпечення прав і свобод такої категорії населення, які в силу свої вікових особливостей, психофізіологічної незрілості й соціально-психологічної адаптованості неспроможні самостійно захистити свої порушені чи спірні права або реалізувати процесуальні повноваження. Серед таких осіб найбільш незахищеною категорією суспільства є саме неповнолітні. Тому їхні права та інтереси перебувають під постійною пильною увагою як законодавців, так і правоохоронних органів, прокуратури, суду. Досудове провадження у кримінальних справах щодо неповнолітніх, які вчинили правопорушення, а також неповнолітніх, котрі є потерпілими від правопорушення, здійснюється в Україні в межах повноважень єдиної системи процесуальної діяльності органів досудо-вого слідства й прокуратури. Воно спрямоване на досягнення єдиних цілей кримінального процесу і грунтується на загальних принципах кримінального судочинства, однак має й певні особливості. Неповнолітні особи, які потрапили у сферу кримінального процесу, у силу своїх вікових особливостей потребують посилення своєї правової захищеності, застосування до них особливих правил під час провадження й створення для них додаткових процесуальних гарантій. Однією з форм правого захисту є подвійне представництві інтересів неповнолітнього в суді - його законним представником і захисником (адвокатом). На відміну від захисника, законні представники захищають інтереси неповнолітнього не через призму виконання професійної діяльності, а насамперед через загально-правову відповідальність за своїх неповнолітніх дітей з урахуванням морально-етичних аспектів виховання. У статті висвітлено нормативно-правове регулювання проведення слідчих (розшуко-вих) дій за участю неповнолітніх учасників у кримінальному процесуальному законодавстві України, зокрема обов'язкового залучення законного представника. Підкреслюється значення дотримання процесуальної форми за умов проведення слідчих (розшукових) дій за участю неповнолітніх учасників кримінального провадження.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

17

Ільїна, О. В. "Ресоціалізація засуджених неповнолітніх, які відбувають покарання в місцях несвободи." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(30) (July 13, 2020): 168–71. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).539.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано організаційно-правове забезпечення виконання вироків стосовно неповноліт-ніх осіб. Застосування кримінального покарання, а та-кож виконання вироків суду стосовно неповнолітніх осіб є одним із найскладніших елементів криміналь-но-правового захисту суспільних відносин. Неповно-літні особи мають специфічне кримінально-правове становище, зумовлене їхнім віком, рівнем індивідуаль-ної правової свідомості, рівнем психологічної стійкості та правової культури. Все це має визначальний вплив на формування особистості, а також на ставлення неповнолітньої особи до скоєного злочинного діяння. Основним завданням кримінальної відповідально-сті стає не лише покарання, але й виправлення модусу поведінки неповнолітньої особи. З цих позицій пошук особливостей організаційно-правового забезпечення виконання вироків стосовно неповнолітніх осіб, пов’я-заний із теоретико-методологічним забезпеченням можливих шляхів підвищення ефективності та дієвості виконання вироків щодо таких осіб, має ще й суспільну необхідність. Останнє пояснюється тим, що для держа-ви важливим є формування генофонду нації, основним потенціалом для чого і є молодь. Тому виконання ви-років щодо неповнолітніх осіб не повинно створювати в них відчуття асоціалізації, викреслення державою їх із нормального суспільного життя. Додатковою слід зазначити, що через контекст по-шуку ефективних, однозначних і змістовних, навіть вичерпних способів викладення нормативно-право-вого закріплення механізму виконання вироків суду стосовно неповнолітніх осіб підвищуватиметься якість виконання функцій держави щодо забезпечення на-лежного рівня прав осіб навіть у процесі виконання ви-років щодо них. Сучасна вітчизняна пенітенціарна система об’єк-тивно характеризується низьким рівнем дотриман-ня вимог законодавства в сфері виконання вироків через брак фінансування, недостатній рівень компе-тенції працівників системи виконання покарань тощо. Держава повинна забезпечувати належний рівень ор-ганізаційно-правового забезпечення процесу виконан-ня вироків, особливо щодо неповнолітніх осіб. Через це пошук особливостей такого забезпечення, проведений в межах цього дослідження, супроводжується виділен-ням найслабших місць практичного виконання виро-ків стосовно вказаного кола осіб.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

18

Бізонич, Дмитро Володимирович. "Удосконалення механізму надання житлових субсидій в сучасній Україні." Економіка, управління та адміністрування, no. 2(96) (July 7, 2021): 70–76. http://dx.doi.org/10.26642/ema-2021-2(96)-70-76.

Full text

Abstract:

У статті обґрунтовано теоретичні положення та розроблено практичні рекомендації щодо удосконалення механізму надання житлових субсидій в сучасній Україні. Визначено змістовну сутність поняття «житлова субсидія», зазначено її різновиди. Розглянуто й охарактеризовано поняття «механізм державного управління», «механізм надання житлових субсидій» та його складові. Охарактеризовано право на отримання житлової субсидії в сучасній Україні; визначено коло суб’єктів, що мають право на призначення субсидії; розглянуто право на призначення субсидії особі, яка має у власності транспортний засіб; визначено право на призначення субсидії особі, яка має депозит у банку; досліджено право на призначення житлової субсидії неповнолітнім дітям, які залишилися без батьківської опіки (піклування), та/або недієздатним особам працездатного віку, над якими встановлено опіку. Надано пропозиції щодо удосконалення умов призначення житлової субсидії в сучасній Україні; в ієрархічній послідовності визначено такі три основні умови отримання житлової субсидії як: дохід, майновий стан, зайнятість особи-претендента. Удосконалено порядок призначення житлової субсидії в сучасній Україні; визначено найпоширеніші ситуації щодо зловживання правом на отримання житлової субсидії з боку осіб-претендентів; розглянуто питання верифікації державних виплат; запропоновано ввести адміністративну відповідальність за надання особами-претендентами на отримання житлової субсидії завідомо неправдивих даних. Запропоновано внести зміни до Положення про порядок призначення житлових субсидій. Визначено перспективні напрями подальших теоретико-практичних досліджень щодо удосконалення механізму надання житлових субсидій в сучасній Україні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

19

Кравчук, Степан Йосипович. "СУБ’ЄКТИВНІ ОЗНАКИ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ НЕПОВНОЛІТНІХ ОСІБ." New Ukrainian Law, no. 4 (October 1, 2021): 176–81. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.26.

Full text

Abstract:

У статті схарактеризовані суб’єктивні ознаки кримінальних правопорушень неповнолітніх, визначаються особливості суб’єкта й суб’єктивної сторони, встановлюється взаємозв’язок мотивів кримінального правопорушення та особистості неповнолітнього. Натепер важливою проблемою залишається здійснення судочинства щодо неповнолітніх. Науковці й практики обґрунтовують необхідність особливого вирішення справ за участю неповнолітніх, оскільки вони не в змозі однозначно визначити доцільність, мету, завдання, структуру системи особливого розв’язання проблеми удосконалення норм законодавства щодо кримінальної відповідальності неповнолітніх. Для встановлення кримінальної відповідальності важливі суб’єктивні ознаки будь-якого злочину неповнолітнього, що характеризують суб’єкта й суб’єктивну сторону кримінального правопорушення. Вагомим аспектом цієї проблеми є визначення необхідності настання від- повідного віку кримінальної відповідальності, оскільки суб’єктом кримінального правопо- рушення має бути осудна особа. Осудність має визначатися з урахуванням двох критеріїв: юридичного (факту вчинення кримінального правопорушення психічно здоровою особою, здатною повною мірою усвідомлювати свої дії (а також їх наслідки) і керувати ними під час вчинення злочину) і психологічного (стану свідомості особи, її здатності до усвідомленої діяльності). Важливим елементом складу будь-якого кримінального правопорушення є суб’єктивна сторона. Встановлення об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта створює необхідні умови для визначення суб’єктивної сторони складу кримінального правопорушення, якою є внутрішній прояв суспільно небезпечного діяння, що дає уяву про психічні процеси, які відбуваються у свідомості винної особи під час вчинення нею правопорушення. Необхідною умовою законності й обґрунтованості застосування кримінально-правових засобів до неповнолітньої особи, яка скоїла кримінальне правопорушення, є встановлення відповідних ознак суб’єктивної сторони. Суб’єктивна сторона містить дві групи юридичних ознак: обов’язкові й факультативні. До обов’язкових ознак належить вина, до факультатив- них – мотив, мета й емоційний стан. Під час вивчення суб’єктивної сторони втягнення неповнолітніх у кримінальне право- порушення важливе значення для кваліфікації діяння дорослого має мотив і ціль. Мотив кримінального правопорушення – це спонукання до його вчинення. Під ціллю розуміється той подумки передбачуваний результат, до досягнення якого прагне суб’єкт. Мотив і ціль взаємопов’язані між собою, і не тільки взаємопов’язані, але й визначають один одного й за своїм змістом часом збігаються. Тобто мотиви кримінального діяння тісно пов’язані з особистістю як внутрішньою єдиною та складною системою стану, якостей і процесів. Тому вивчення взаємозв’язку мотивів кримінального правопорушення та особистості неповнолітнього є однією з важливих задач соціально-психологічних і кримінологічних досліджень.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

20

Кузьменко, О. В., and В. Г. Чорна. "АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОТРИМАННЯ ТИМЧАСОВОГО ЗАХИСТУ ОСОБАМИ З УКРАЇНИ, ЯКІ НЕ МОЖУТЬ ПОВЕРНУТИСЯ В КРАЇНУ ТА БУЛИ ЗМУШЕНІ ВИЇХАТИ ЧЕРЕЗ ЗБРОЙНИЙ КОНФЛІКТ З КРАЇНОЮ-АГРЕСОРОМ В РЕСПУБЛІКУ ЧОРНОГОРІЯ." Kyiv Law Journal, no. 1 (May 11, 2022): 130–35. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.1.20.

Full text

Abstract:

Анотація. В даній науковій статті розглянуто особливості адміністративно-правове регулювання отримання тимчасового захисту особами з України, які не можуть повернутися в країну та були змушені виїхати через збройний конфлікт з країною-агресором в Республіку Чорногорія. Здійснено розмежування понять «біженець» та «вимушено переміщена особа». Акцентовано увагу на особливостях правового регулювання даного статусу. Порядок отримання тимчасового захисту особами з України, які не можуть повернутися в країну та були змушені виїхати через збройний конфлікт з країною-агресором в Республіку Чорногорія включає наступні стадії: І. Подача документів. Особи з України, які бажають отримати статус тимчасового захисту повинні звернутися до МУПу (місцеве управління поліції) для подачі пакету документів та здійснення інших засвідчувальних дій. До пакету документів включено: 1. Заповнення заяви від особи-заявника. 2. Фото особи заявника та ксерокс паспорта. Акцентовано увагу, що усі особи старше 18 років подають заявку індивідуально, батьки додатково звертаються для дітей до 18 років. У разі наявності у заявника малолітніх та/чи неповнолітніх дітей такі заяви заповнює один з батьків чи законний представник. На заяві в кінці біля підпису власноруч робиться надпис з зазначенням рівня спорідненості (наприклад, мати, законний представник). Особа, яка отримала тимчасовий захист має право на: 1) дозвіл на проживання на період тимчасового захисту (на 1 рік з можливістю продовження); 2) доступ до роботи (вимоги очікування 6 місяців на відміну від отримання статусу біженця в цьому випадку не має); 3) доступ до освіти. Діти до 18 років мають право навчатись у закладах освіти на рівні громадян країни перебування; 4) забезпечення житлом (заселення у центр чи надання засобів для проживання); 5) доступ до соціального забезпечення; 6) доступ до медичного обслуговування; 7) право на відповідну інформацію про тимчасовий захист; 8) можливість отримати статус біженця у майбутньому; 9) можливість повернутися в країну громадянства в будь-який момент.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

21

Коновалова, А. Ю. "Підстави призначення штрафу неповнолітнім особам." Проблеми законності, Вип. 103 (2009): 200–205.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

22

ІКАЄВ, А. Р. "ОСОБА ЗЛОЧИНЦЯ ТА ОСОБА ПОТЕРПІЛОГО У СТРУКТУРІ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ ВТЯГНЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ У ЗЛОЧИННУ ДІЯЛЬНІСТЬ." Scientific Journal of Public and Private Law 2, no. 5 (2019): 241–46. http://dx.doi.org/10.32844/2618-1258.2019.5-2.43.

Full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

23

Сизоненко, Антон Степанович. "ТЕОРЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ НА ПРОБЛЕМИ ЗАПОБІГАННЯ ЮВЕНАЛЬНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ." New Ukrainian Law, no. 6 (December 27, 2021): 173–80. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.26.

Full text

Abstract:

У статті автором розглянуто теоретичні погляди на проблеми запобігання ювенальній злочинності в Україні. Вказано, що кримінологічні та кримінально-правові заходи і засоби боротьби із кримінально протиправною активністю дітей мають застосовуватися лише у тісній взаємозалежності, оскільки тільки в такому випадку можна досягти бажаного результату у вигляді перевиховання девіантного підлітка. Автором указано на відсутність повноцінних наукових праць, які б вирішували проблему ювенальної віктимності; це може бути зумовлено тим, що психіка дитини є не до кінця сформованою, тому її досить складно повною мірою дослідити і прогнозувати ймовірну поведінку у тій чи іншій ситуації. Зазначено, що цінними є роботи, присвячені ювенальній юстиції, оскільки остання в Україні тільки починає стрімко розвиватись, однак дещо не так, як у зарубіжних країнах. Наша держава здебільшого орієнтована на захист прав і свобод саме неповнолітніх кримінальних правопорушників, забуваючи про те, що сутність ювенальної юстиції полягає у захисті інтересів усіх дітей незалежно від ситуації, в якій вони опинились. Автор звертає увагу на те, що проблема участі громадськості у запобіганні злочинності неповнолітніх останнім часом усе частіше з’являється у працях науковців. Це можна пояснити прагненням знайти нові або надати друге життя забутим кримінально-правовим заходам та засобам. Висловлено скептичну позицію щодо дієвості інституту громадського вихователя, оскільки дуже рідко стороння особа, котра не має відповідної освіти, навичок і вмінь, здатна перевиховати девіантну дитину. Підсумовано, що злочинність неповнолітніх осіб нині є досить досліджуваним феноменом, що можна пояснити прагненням науковців позитивно вплинути на її стабільно зростаючий показник. Однак донині залишається низка до кінця не вивчених таких питань: 1) детермінаційний комплекс ювенальної кримінально протиправної активності; 2) особа неповнолітнього кримінального правопорушника; 3) межі кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх осіб тощо.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

24

Ліщинська-Мартинюк, О. "Тактика пред’явлення особи для впізнання крізь призму врахування психічного стану неповнолітніх потерпілих від насильницьких злочинів." Історико-правовий часопис 14, no. 2 (February 18, 2021): 131–37. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2019-2/23.

Full text

Abstract:

У статті висвітлюються питання особливостей психічного стану неповнолітніх потерпілих від насильницьких злочинів. Розкрито особливості психіки неповнолітніх в різні вікові періоди і звичайні реакції на психологічну травму. Особливу увагу приділено обліку психічних станів неповнолітніх потерпілих від насильницьких злочинів при організації пред'явлення особи для впізнання. Обґрунтовано положення про те, що психічний стан неповнолітніх потерпілих від насильницьких злочинів знаходить свій вияв у своєрідності їх психічних процесів, є основою формування показань і обумовлює певні спотворення первинної інформації про злочин і має бути досліджено і враховано слідчим при виборі тактики пред'явлення неповнолітньому потерпілому для впізнання іншого людини. Тривалість, ступінь і характер впливу психічного стану на неповнолітнього потерпілого, ступінь його усвідомленості постраждалим, адекватність ситуації, домінування в ньому того чи іншого компонента впливають на обрання слідчим тактики слідчих дій за участю потерпілого, на оцінку слідчим його показань, отриманих при пред'явленні для впізнання. Напружено-емоційний стан неповнолітнього потерпілого суттєво гальмують процес відтворення ним показань. Тому з урахуванням ремінісценції, що визначає більшу продуктивність і змістовність відстроченого відтворення інформації, доцільно пізніше запланувати проведення пред’явлення до впізнання неповнолітнього потерпілого, але не пізніше трьох-чотирьох днів із моменту злочинного посягання, оскільки потім може виникнути процес забування.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

25

Голубцова, Олена Олександрівна. "ЕМАНСИПАЦІЯ ЯК КАТЕГОРІЯ СПРАВ ПРО ЗМІНУ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ В ПОРЯДКУ ОКРЕМОГО ПРОВАДЖЕННЯ." Часопис цивілістики, no. 34 (February 4, 2020): 86–89. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i34.178.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена особливостям розгляду цивільних справ про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності. Проаналізовано особливості підсудності, змісту заяви, розгляду справи по суті і рішення суду по цій категорії цивільних справ.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

26

Романюк, В. В. "Процесуальний аспект вивчення особи неповнолітнього у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх." Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 2, no. 86 (July 3, 2019): 146–56. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.86.146-156.

Full text

Abstract:

У статті здійснено дослідження щодо захисту прав, свобод і законних інтересів особи, особливу категорію яких становлять неповнолітні, які вчинили кримінальне правопорушення або суспільно небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність. Встановлено, що така діяльність є пріоритетним завданням кримінального провадження. Зазначене зумовлено особливою турботою та захистом цих осіб з боку світової спільноти, що вимагає постійного вдосконалення національного законодавства та приведення його у відповідність до міжнародних правових стандартів, а також розроблення рекомендацій щодо удосконалення кримінального процесуального законодавства для створення умов якнайкращого забезпечення інтересів дитини в кримінальному судочинстві.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

27

Zavorina, О. Р. "Процесуальні особливості допиту неповнолітнього, який підозрюється у вчиненні вбивства." Law and Safety 83, no. 4 (December 1, 2021): 48–55. http://dx.doi.org/10.32631/pb.2021.4.05.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено аналізу процесуальних особливостей проведення допиту неповнолітнього, який вчинив кримінальне правопорушення, зокрема вбивство. Проаналізовано процесуальний порядок і тактичні особливості проведення допиту неповнолітньої особи, визначені в міжнародному законодавстві. Розглянуто критерії, певні правила проведення допиту, а також вимоги до проведення такої процесуальної дії. Установлено необхідність подальшого вдосконалення національного законодавства відповідно до міжнародних стандартів у галузі кримінального процесуального забезпечення досудового розслідування. Звернуто увагу на відсутність законодавчо регламентованої процедури допиту неповнолітніх за методом «Зеленої кімнати» та невідповідність національного законодавства України вимогам Конвенції про права дитини (1991 р.), що висуваються до осіб, які допитують неповнолітніх.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

28

Абдель Фатах, А. С. "ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСІБ ВІКОМ ДО 18 РОКІВ У СИСТЕМІ РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН." Прикарпатський юридичний вісник, no. 6(35) (May 7, 2021): 43–47. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).683.

Full text

Abstract:

Абдель Фатах А. С. Правовий статус осіб віком до 18 років у системі регулювання трудових відносин. - Стаття. Статтю присвячено дослідженню правового статусу осіб віком до 18 років у трудових відносинах. Актуальність цього питання зумовлюється відсутністю єдиного підходу до визначення понять «правовий статус малолітньої особи як суб’єкта трудових відносин», «правовий статус неповнолітньої особи як суб’єкта трудових відносин», що призводить до використання різного понятійного апарату та заважає пра- возастосовній практиці. У статті розглядається категорія «правовий статус особи», аналізуються різні підходи, що існують у юридичній науці, до структурних елементів правового статусу особистості. Автор у процесі дослідження розглядає питання, пов’язані з поняттям правового статусу неповнолітніх працівників молодше 14 років (малолітніх), віком від 14 до 16 років, від 16 до 18 років, особливостями правового регулювання трудових відносин за їх участю. У роботі визначаються проблеми забезпечення правового статусу неповнолітніх у системі регулювання трудових відносин; перспективні напрями дослідження в цьому напрямі полягають у визначенні зазначеної категорії як самостійної, виявленні специфіки правового положення неповнолітньої особи, що уможливлює його участь у трудових правовідносинах. На основі загальнотеоретичних концепцій правового статусу, правосуб’єктності як її складника, а також аналізу галузевого законодавства автор доходить висновку, що правовому статусу як неповнолітньої особи, так і малолітньої (як учасника трудових відносин), притаманні особливий, винятковий та індивідуальний правові статуси, що зумовлено віком, правовим станом та індивідуальними особливостями цієї категорії осіб. Наукове дослідження, проведене в межах цієї статті, дозволяє розширити коло суб’єктів трудового права, визначити, конкретизувати їх правовий статус та його складники.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

29

Готвянська, М. А. "Тактика допиту неповнолітнього, втягнутого у злочинну діяльність (окремі аспекти)." Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 2, no. 86 (July 3, 2019): 246–57. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.86.246-257.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто окремі аспекти тактики допиту неповнолітнього, втягнутого в злочинну діяльність. Акцентовано увагу на процесуальних особливостях допиту неповнолітньої особи, висвітлено проблеми, з якими стикаються на практиці, а також надано пропозиції щодо їх усунення. Зазначено на важливості підготовчого етапу до допиту, висвітлено тактичні особливості встановлення психологічного контакту з неповнолітнім, рекомендовано максимальне використання можливостей вільної розповіді. Звернено увагу на роль криміналістичних знань під час допиту.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

30

Никоненко, М. "Допит малолітньої або неповнолітньої особи на стадії досудового розслідування." Юридичний вісник, no. 3 (October 8, 2020): 218–25. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1944.

Full text

Abstract:

У статті досліджено національне законодавство щодо врегулювання проблем допиту малолітньої чи неповнолітньої особи на стадії досудового розслідування. Акцентовано увагу на тому, що перед учасниками кримінального провадження, які представляють сторону кримінального провадження з боку обвинувачення (ними, згідно з п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України, як представники державних органів є слідчий, дізнавач, керівник органу досудового розслідува ння, керівник органу дізнання, прокурор), виходячи із його завдань, стоїть непросте завдання: виконуючи свої функціональні обов'язки, з одного боку, необхідно забезпечити охорону прав, свобод та законних інтересів усіх без винятку учасників кримінального провадження, а з іншого - забезпечити швидке, повне та неупереджене розслідування і судовий розгляд. При цьому підвищені вимоги до учасників кримінального провадження ставляться у тому разі, якщо у сферу дії кримінальних процесуальних правовідносин потрапляють особи до досягнення ними повноліття. Автор виступив з ініціативою про вдосконалення положення ч. 3 ст. 484 КПК України, де запропонував після слів «...у кримінальному провадженні щодо кримінальних правопорушень, учинених особами, які не досягли вісімнадцятирічного віку» доповнити словами «...на момент учинення кримінального правопорушення», що послужить додатковою гарантією охорони прав і законних інтересів осіб, які вчинили кримінальне правопорушення до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, але на період здійснення досудового розслідування чи судового розгляду досягли вісімнадцятирічного віку. Автором висловлено рекомендації стосовно того, що під час допиту неповнолітньої особи відведений для перерви час повинен бути об'єктивно достатнім для досягнення мети перерви. Акцентовано увагу на тому, що допит малолітньої або неповнолітньої особи проводиться у присутності законного представника, педагога або психолога, а за необхідності - лікаря, але проводить цю слідчу дію слідчий, який спеціально уповноважений керівником органу досудового розслідування на здійснення досудових розслідувань щодо неповнолітніх. І саме цей слідчий складає протокол під час допиту неповнолітньої особи або безпосередньо після закінчення такого допиту. Звернено увагу на низку проблемних питань, які потребують вирішення. Зокрема, йдеться про визначення різного проміжку часу для допиту окремих категорій малолітніх і неповнолітніх осіб, про вирішення питання про дотримання законодавства під час здійснення допиту названої категорії осіб.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

31

Ясинюк, М. М. "Особливості судового розгляду справ щодо надання неповнолітнім особам права на шлюб." Університетські наукові записки Хмельницького університету управління та права. Право. Економіка. Управління, Вип. 3 (27) (2008): 90–93.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

32

Потоцький, М. М. "СПЕЦІАЛЬНІ ПРАВИЛА ЗДІЙСНСПЕЦІАЛЬНІ ПРАВИЛА ЗДІЙСНЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАТРИМАННЯЕННЯ КРИМІНА." Прикарпатський юридичний вісник, no. 4(39) (December 20, 2021): 56–61. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4(39).917.

Full text

Abstract:

Потоцький М. М. Спеціальні правила здійснен-ня кримінального процесуального затримання. –Стаття.У статті розглянуто спеціальні правила здійсненнякримінального процесуального затримання.Під час постановки проблеми наголошується, щодослідження спеціальних правил здійснення кримі-нального процесуального затримання є необхіднимдля проведення ефективного затримання за будь-яких умов. На першочерговому етапі розслідуванняякість здійснення кримінального процесуальногозатримання впливає на динаміку подальшого кримі-нального провадження.У процесі розкриття стану дослідження теми на-голошується, що, незважаючи на наявність науковихпраць за цим напрямом, виокремлення спеціальнихправил затримання особи у кримінальному проваджен-ні відбулося вперше в науковій літературі.На підставі аналізу кримінального процесуально-го законодавства та доктрини кримінального процесубуло визначено такі спеціальні правила здійсненнязатримання особи у кримінальному провадженні: за-тримання поза вимогою «безпосередність»; спеціаль-ний суб’єкт затримання, який обумовлений територі-єю його застосування; спеціальна згода на затриманняокремої категорії осіб; необхідний ступінь тяжкостізлочину для затримання неповнолітніх; зменшеннячасових меж для затримання неповнолітніх; збільшен-ня часових меж для превентивного затримання; замінасудового контролю на прокурорський контроль щодопревентивного затримання.У процесі викладу основного матеріалу наголо-шується, що затримання поза вимогою «безпосе-редність» є необхідним для ефективної діяльностісторони обвинувачення. Підтримується ідея щодокомпенсації такої вимоги невідкладним судовимконтролем. Зазначається, що затримання на тери-торії дипломатичних представництв, консульськихустанов України, на повітряному, морському чи річ-ковому судні, що перебуває за межами України підпрапором або з розпізнавальним знаком України,здійснюється в порядку законного затримання зіспецифічною процедурою та строками провадження.Вказується, що затримання суддів і народних депута-тів України можливе на чітко окреслених підставахта за умов, що спричинені спеціальним статусом та-ких осіб. Підкреслюється, що, з огляду на вразливийстан неповнолітніх осіб, законодавством передбаченавимога щодо ступеня тяжкості злочину для здійснен-ня затримання та значно обмежений строк його три-валості. Наголошується, що під час превентивногозатримання судовий контроль підміняється проку-рорським контролем, і звертається увага на можли-вість довготривалого строку такого виду затриманняпоза судовим контролем.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

33

Бобошко, О. "Проблеми покарання неповнолітніх за кримінальні проступки." Юридичний вісник, no. 3 (February 4, 2020): 130–38. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.954.

Full text

Abstract:

У статті досліджено національне законодавство України про види покарання та заходи виховного характеру, що застосовуються до неповнолітніх, які скоїли кримінальні правопорушення за Кримінальним кодексом України та прийнятим Верховною Радою Закону України « Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» No 2617-VIII від 22.11.2018 р .(далі – Закон). Закон зазначає, що кримінальні правопорушення поділяються на кримінальні проступки і злочини. Кримінальним проступком є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або інше покарання, не пов’язане з позбавленням волі. В ході дослідження було проаналізовано те, що в існуючих класифікаціях видів правопорушень відмінність злочину від інших видів правопорушень різними вченими зводиться до відмінностей діяння за такими властивостями, як діяння шкідливого або небезпечного. Всі інші ознаки, такі як: протиправність, винуватість тощо – визнаються більшістю вченими як такі, що притаманні для всіх видів правопорушень, що нетяжкі злочини, які за новим законом стають проступками, становлять близько чверті від загальної кількості складів злочинів, визначених у Кримінальному кодексі. З огляду на те, що в даному Законі нормативно-правові приписи розповсюджуються на поняття суб’єктів, осудності та віку настання кримінальної відповідальності, то слід розуміти, що суб’єктом кримінального проступку виступає фізична особа, яка досягла віку 16 років та є осудною. Тому слід розуміти,що кримінально-правовий вплив на дітей, які вчинили кримінальний проступок можливий лише за умови досягнення такими шістнадцяти років. Доцільно також, звернути увагу на проблематику заходів кри- мінально-правового впливу на дітей в контексті запровадження інституту кримінального проступку. Згідно ч.2 ст. 98 КК дається вичерпний перелік покарань, які можуть бути застосовані судом до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину. Отже до неповнолітніх злочинців не може бути застосовано обмеження волі, довічне позбавлення волі, конфіскація майна, а за кримінальні проступки скасовується такий вид покарання, як позбавлення волі на певний строк. Але й ті види покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх, мають значно обмежений, порівняно з можливостями їх застосування до дорослих злочинців, характер. Слід зазначити, що застосування штрафу до неповнолітніх вже давно викликає певні заперечення, тому що тільки певний і дуже низький відсоток дітей мають самостійний дохід, заробітну плату, кошти, майно чи частку майна, на яке може бути звернено стягнення. Викликає великі сумніви той факт, що передбачає сплату штрафу на підставі статті 99 Закону ( понад 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян). Кримінологічна характеристика злочинності серед неповнолітніх обумовлює доцільність пошуку нових кримінально-правових засобів впливу на підлітків. Зважаючи на категорії злочинів, що вчиняються неповнолітніми, можна припустити, що обмеження, як вид покарання, може застосовуватися до підлітків, що вчинили кримінальні проступки. Але в кримінальному законодавстві слід конкретизувати та розмежувати обмеження для неповнолітніх від примусових заходів виховного характеру з обов’язковим обмеженням дозвілля. Ця пропозиція є важливою з огляду на те, що вчені і практики пропонують, що б до неповнолітніх правопорушників застосовувалися різні психологічні і педагогічні заходи впливу, створювалися сприятливі умови життєдіяльності, з прикладами виховного характеру.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

34

Проскура, К. П. "ОКРЕМІ ВИПАДКИ ВІДОБРАЖЕННЯ В ОБЛІКУ ТА ОПОДАТКУВАННІ ОПЕРАЦІЙ З ОПЕРАЦІЙНОЇ ОРЕНДИ МАЙНА." Економічний вісник. Серія: фінанси, облік, оподаткування, no. 1 (May 25, 2017): 176–86. http://dx.doi.org/10.33244/2617-5932.1.2017.176-186.

Full text

Abstract:

Операції з передачі майна в оренду завжди були специфічними щодо їх відображення в обліку та оподаткуванні. Орендні відносини виникають на підставі договорів оренди, цивільно-правових договорів, а правові підстави для їх укладання визначені цивільним законодавством. При цьому важливо те, хто є сторонами договору оренди: фізичні чи юридичні особи, яка система оподаткування застосовується сторонами, який вид оренди, яку концептуальну основу для ведення обліку застосовує та чи інша сторона договору оренди. Стаття присвячена дослідженню особливостей обліку та оподаткування операцій з надання майна в оренду, зокрема специфічного випадку – передачі в оренду майна неповнолітніх.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

35

Калінюк, А. Л. "Відповідальність вітчима, мачухи як презумпція сімейного права." Актуальні проблеми держави і права, no. 86 (September 22, 2020): 95–100. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i86.2410.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто загальнотеоретичні положення щодо існування правових презумпцій та підкреслено, що сучасна юриспруденція, незважаючи на свою багаторічну історію, не може позбутися від деяких спірних моментів у правозастосовній практиці, не звернувшись до їх застосування. Автором здійснено аналіз поняття «правова презумпція», докладно розглянуто зазначені в юридичній літературі основні підходи щодо сутності юридичної природи правових презумпцій. Автором підтримується висновок, згідно з яким презумпції ефективно впливають на суспільні відносини після їх закріплення у нормах права, у результаті узагальнення суспільної практики щодо вирішення життєвих ситуацій. Звернено увагу на те, що правові презумпції набувають формалізованого, загальнообов'язкового характеру, а їх порушення або неправильне використання спричиняє застосування санкцій. У статті виділено два види презумпцій, які мають місце в сімейному праві. Це легальні та фактичні презумпції. Легальні презумпції - це припущення, які закріплені нормами права прямо чи побічно (презумпція батьківства - чоловік, який перебуває у шлюбі з матір'ю дитини, автоматично визначається батьком народженої нею дитини). Фактичні презумпції - це припущення, засновані на розумних підставах та життєвому досвіді, які не закріплені в нормативно-правових актах, через що не мають юридичного значення. Доведено, що виховання вітчимом, мачухою пасинка. падчерки ґрунтується на законній презумпції, так би мовити, компенсації окремими фізичними особами прав і обов'язків щодо неповнолітніх дітей, які рідні батьки дитини через різні обставини не виконують. Автором наголошено, що держава, коли наділяє батьків або осіб, що їх замінюють (вітчим, мачуха), правами й обов'язками щодо неповнолітніх дітей, припускає, що всі особи, задіяні у процесі виховання, будуть належним чином їх виконувати. Обґрунтовується можливість притягнення вітчима, мачухи до відповідальності за порушення сімейних прав дитини.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

36

Заставна, О. "Регулювання аліментних відносин у транскордонному просторі." Юридичний вісник, no. 1 (April 12, 2021): 166–72. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2095.

Full text

Abstract:

Право дитини на рівень життя, необхідний для її фізичного, розу-мового, духовного і соціального розвитку, забезпечується закрі-пленням обов’язків батьків щодо утримання. З огляду на зростання кількості шлюбів, що укладаються з іноземними громадянами та осо-бами без громадянства, особли-вої актуальності набули проблеми стягнення аліментів у разі проживання подружжя в різних державах. Незважаючи на безсумнівну необ-хідність міжнародного співробітни-цтва у такій сфері, чимало держав не приєднані до жодної з конвенцій, що регулюють порядок стягнення аліментів у разі проживання плат-ника в іншій державі. У статті розглянуті основні Конвенції та порядок стягнення аліментів у транскордонних відносинах. Серед найважливіших міжнарод-них нормативних актів, що регулю-ють транскордонні аліментні відно-сини, є Конвенція ООН від 20 червня 1956 року про стягнення за кордо-ном аліментів; Гаазька конвенція від 24 жовтня 1956 року про право, що застосовується до аліментних зобов’язань стосовно дітей; Гаазька конвенція від 15 квітня 1958 про визнання та виконання рішень щодо аліментних зобов’язань сто-совно дітей; Гаазька конвенція від 02 жовтня 1973 року про визнання і виконання рішень стосовно зобов’я-зань про утримання; Протокол від 23 листопада 2007 року про право, що застосовується до алімент-них відносин; Конвенція ООН «Про права дитини» 1989 року; Регла-мент Європейської ради No 4/2009 «Про юрисдикцію, застосовне право, визнання та виконання рішень, а також співробітництво в галузі аліментних зобов’язань». Основні положення цих Конвенцій, що про-понують єдиний підхід до правового регулювання аліментних відносин, відносин щодо стягнення аліментів, розглянуті у статті. Аліментні зобов’язання є однією з найбільш важливих категорій сучасного сімейного права. Сто-ронами аліментного зобов’язання є платник аліментів (особа, яка зобов’язана сплачувати аліменти) і одержувач аліментів (особа, яка має право вимагати від платника сплати аліментів). Специфікою аліментних зобов’язань батьків щодо утримання неповнолітніх дітей є виникнення таких право-відносин незалежно від будь-яких обставин, наприклад, втрати роботи особою, яка зобов’язана сплачувати аліменти, важке мате-ріальне становище, інші випадки відсутності у платника достат-ніх коштів на утримання дитини. У законодавстві закріплений абсо-лютний характер аліментних обов’язків батьків.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

37

Ткаченко, Сергій Валерійович. "ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ ДОПИТУ В МІСЦЯХ ТИМЧАСОВОЇ ІЗОЛЯЦІЇ." New Ukrainian Law, no. 6 (December 27, 2021): 192–200. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.29.

Full text

Abstract:

У статті досліджено правові норми, які реґламентують кримінальний процесуальний порядок проведення такої слідчої (розшукової) дії, як допит учасників кримінального процесу, а саме потерпілого, свідка та підозрюваного/обвинуваченого. Проаналізовано деякі наукові праці, у яких висвітлено тлумачення терміна «допит», а також розглянуто окремі проблеми процесуального і непроцесуального спрямування, що безпосередньо й опосередковано можуть позначатися на результаті здійснення допиту. До таких проблем належать: порядок пропуску працівників органів досудового розслідування на територію установ тимчасової ізоляції (місць несвободи); нормативне врегулювання здійснення допиту суб’єктів і проведення інших слідчих (розшукових) дій на території установ тимчасової ізоляції, зокрема і в нічний час; забезпечення права допитуваної особи на території установ тимчасової ізоляції на захист від самовикриття; психологічні та процесуальні чинники, що ґрунтується на ефектності проведення допиту підозрюваного/обвинуваченого на території установ тимчасової ізоляції; необхідність залучення медичного працівника та застосування тактичних прийомів у процесі допиту осіб із фізичними або психічними вадами, а також неповнолітніх осіб на території установ тимчасової ізоляції. Запропоновано законодавче врегулювання відповідних норм Кримінального процесуального кодексу України щодо забезпечення діяльності органів досудового розслідування у кримінальному провадженні на території ізолятора тимчасового тримання або слідчого ізолятора (установ тимчасової ізоляції).

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

38

Талах, А. М., and О. В. Колос. "ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КРИМІНОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ВІД СУСПІЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ." Juridical science, no. 2(104) (July 15, 2021): 61–71. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.08.

Full text

Abstract:

Актуальність статті полягає в тому, що на даний час в Україні діє велика кількість релігійних організацій, які в тій чи іншій мірі мають суспільно небезпечний характер. Їх діяльність ставить під загрозу такі соціальні цінності, як життя і здоров›я людини, законні інтереси сім›ї, права та свободи неповнолітніх, власність і порядок здійснення економічної діяльності, здоров›я та моральність населення і ряд інших. Особлива небезпека цього явища полягає у залученні в діяльність подібних організацій молодих людей, тобто молодого потенціалу країни, який може бути втрачений для суспільства у зв›язку з їх переходом до кримінального середовища. Як правило, у науковій літературі подібного роду релігійні організації носять назви «сект», «тоталітарних сект», «деструктивних культів» та ін. Дані поняття мають богословське, релігійне, філософське, психологічне значення, але не мають чіткого правового визначення. В даний час відсутня єдина загальноприйнята наукова термінологія для визначення організацій подібного роду, в зв›язку з цим, представляється доцільним використовувати поняття «суспільно небезпечна релігійна організація». Метою дослідження є аналіз суспільно небезпечного характеру діяльності деяких релігійних організацій та вироблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо забезпечення кримінологічної безпеки суспільства і особи від їх впливу. Визначено, що серед жертв даних організацій широко поширені такі категорії осіб: родичі і знайомі членів розглянутих об›єднань, співробітники правоохоронних органів, працівники органів законодавчої, виконавчої та судової влади, лікарі, вчителі, ряд інших категорій службовців і інші особи. Основною формою віктимологічної профілактики є підвищення рівня релігійної освіти осіб перерахованих вище категорій. Для реалізації цього заходу необхідна участь і допомога не тільки законодавчого та виконавчого органів, а й культуроутворюючих спільнот. Підвищення рівня релігійної освіти має сприяти зменшенню інтересу громадян до релігійних організацій, які неодноразово дискредитували себе і залученню до традиційних релігійних організацій, орієнтиром яких була і залишається соціальна людина.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

39

Коваленко, І. А. "Правові наслідки укладення правочинів особами з вадами волі." Прикарпатський юридичний вісник, no. 4(33) (November 18, 2020): 31–36. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4.619.

Full text

Abstract:

Проблема відповідальності - одна з найбільш складних проблем як загальної теорії права, так і галузевих юридичних наук. В останні роки у вітчизняній юридичній науці цій проблемі приділяється значна увага. Дослідження вчених-юристів зробили значний внесок у розробку теорії юридичної відповідальності. Але цю проблему не можна вважати вичерпаною. До цього часу ще не вироблено єдиного визначення поняття юридичної відповідальності, відсутній також єдиний погляд і щодо її змісту. Упродовж останніх років найбільш досліджуваними були питання цивільно-правової відповідальності малолітніх та неповнолітніх осіб. Зокрема, це знайшло відображення в дисертаційних дослідженнях молодих науковців. Водночас проблематика цивільно-правової відповідальності обмежено дієздатних, недієздатних осіб та осіб, які не усвідомлювали значення своїх дій та (або) не могли керувати ними, залишається малодослідженою в науці цивільного права України. Такий стан речей дає підстави говорити про необхідність нового, більш широкого підходу до питання цивільно-правової відповідальності осіб з вадами волі й зумовлює необхідність здійснення комплексного та всебічного аналізу даної проблематики. Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв'язку з цивільно-правовою відповідальністю осіб з вадами волі, а предметом дослідження є цивільно-правова відповідальність осіб з вадами волі. Вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності в окремих випадках може породити цивільні права та обов'язки. Зокрема, цивільне законодавство встановлює два способи визнання правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, дійсним: по-перше, в разі подальшого схвалення такого правочину батьками або одним із них, з ким проживає малолітня особа, або опікуном; по-друге, у випадку пред'явлення до суду позову про визнання його дійсним. Оскільки однією з умов дійсності правочину, згідно з Цивільним кодексом України, є умова, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити йому та іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, правочини, що вчинені з дозволу органу опіки та піклування, але порушують права підопічних, мають визнаватися недійсними, такими, що порушують загальні вимоги чинності пра-вочинів. Такий правочин порушуватиме норму права, відповідно до якої опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

40

Олегович, Харитонов Євген, and Харитонова Олена Іванівна. "ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ВАКЦИНАЦІЇ ВІД COVID-19 З ПОГЛЯДУ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА." Часопис цивілістики, no. 43 (December 25, 2021): 5–14. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i43.437.

Full text

Abstract:

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ВАКЦИНАЦІЇ ВІД COVID-19 З ПОГЛЯДУ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВАУ статті досліджуються правові проблеми вакцинації від вірусу COVID-19 з погляду цивільного права. Вихідною тезою є те, що така вакцинація обґрунтовано розглядається як реальний засіб подолання пандемії, котрий потребує належного матеріального, організаційного, правового та ідеологічного забезпечення. При цьому увагу звернено на те, що для подолання проблем, які виникають у зв’язку з вакцинацією від COVID-19, важливе значення маєефективне використання не лише публічно-правових, як це зараз має місце, а й приватноправових юридичних засобів. Зазначається, що успішне проведення вакцинації в Україні ускладнюється існуванням у суспільстві глибо-кого конфлікту між прихильниками і противниками такої вакцинації. Зауважується, що на тлі сподівань держави на вирішення проблеми подолання пандемії COVID-19 та її наслідків публічно-правовими засобами у частини суспільства наразі формується виразна тенденція до уникнення вакцинації, що обґрунтовується тезами про зазіхання на права людини, порушення цивільних прав приватної особи. Зазначається, що негативне ставлення до вакцинації має наслідками ухилення «антивакцинаторів» від щеплення, а також вчинення ними протиправних дій, які полягають у виготовленні та збуті фальшивих документів, котрими посвідчується фейковий факт вакцинації, котрий нібито мав місце. Констатується недостатня ефективність зусиль однієї лише держави у цій галузі. На підставі критичного аналізу етичних та правових аспектів ситуації, що склалася, робиться висновок проможливість й умови вирішення низки проблем вакцинації за допомогою засобів цивільного законодавства та удосконалення практики його застосування. Звертається увага на те, що активне протистояння вакцинації можерозглядатись як зловживання цивільними правами (шикана), та аналізуються наслідки такого зловживання правами, передбачені цивільним законодавством. Констатується важливе значення вакцинації дітей, захворюваність яких на COVID-19 наразі є високою і супроводжується низкою додаткових негативних наслідків. У зв’язку з цим зазначається існування проблеми врахування ставлення дітей та їхніх батьків до вакцинації і доводиться необхідність керуватися положеннями Цивільного кодексу, що стосуються диференціації правового становища неповнолітніх.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

41

Abdel Fatah, Anna. "THE ESSENCE AND LEGAL NATURE OF THE CATEGORY OF "MINOR" IN LABOUR LAW." International scientific journal "Internauka". Series: "Juridical Sciences", no. 5(27) (2016). http://dx.doi.org/10.25313/2520-2308-2020-5-6002.

Full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

Journal articles on the topic 'Неповнолітня особа'

Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles