To see the other types of publications on this topic, follow the link: Політичні конфлікти.
Journal articles on the topic 'Політичні конфлікти'
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Політичні конфлікти.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Zhekalo, H. I. "Природа та сутність політичного конфлікту". Grani 18, № 3 (2015): 45–49. http://dx.doi.org/10.15421/1715057.
Full textAbstract:
При кожному дослідженні перш за все необхідно чітко та правильно визначити предмет, об’єкт аналізу, виділити суб’єктів та учасників, охарактеризувати межі і виміри досліджуваного феномена. У даній статті тим самим досліджуваним феноменом виступають політичні конфлікти, проблематика вивчення яких є надзвичайно актуальною на даний момент у нашій державі та у світі загалом. На політичний конфлікт поширюються загальні характеристики будьяких соціальних конфліктів. Проте, досліджуючи природу останніх, ми можемо зауважити ті окремі особливості, які належать виключно політичним конфліктам. Політичний конфлікт можна охарактеризувати як зіткнення політичних суб’єктів з різними інтересами, принципами та прагненнями, в основному з приводу чи задля досягнення влади або її перерозподілу, зміни політичного статусу в суспільстві чи відстоювання своїх політичних цінностей та норм. Змістом політичного конфлікту є політична боротьба суб’єктів, в основі якої лежить загальний (загальносуспільний, загальнодержавний) інтерес. Це в загальному і визначає ті головні особливості, які відрізняють політичні конфлікти від інших видів соціальних конфліктів.
2
Шевель, Інна Петрівна. "КОНФЛІКТ ПРОТИ КОНФЛІКТУ: СОЦІОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ СВІТОВОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ". Міжнародні відносини: теоретико-практичні аспекти, № 8 (21 грудня 2021): 238–48. http://dx.doi.org/10.31866/2616-745x.8.2021.249056.
Full textAbstract:
Стаття висвітлює ключову проблему конфліктів у глобалізаційному світі. Конфлікт розглядається як військовий та політичний засіб війн, «гібридних конфліктів», конфліктних сутичок, протистояння. Актуальність статті полягає у виявленні порівняльних методик вивчення конфліктів як вияв нового прояву світової спільноти задля протидії.
 Мета дослідження полягає в аналізі конфліктів як форми масової конфліктної взаємодії глобалізаційного простору.
 У статті автор застосовує методи аналітичного, історико-порівняльного аналізу, який показує динаміку розвитку проблематики з минулими подіям і дотепер, метод синтезу вивчає воєнно-політичні конфлікти.
 На основі статистичних даних соціологічного дослідження з цієї проблематики можемо зробити висновки, що світові конфлікти, які переростають у війни, оперативно реалізовані нестандартними умовами для протидії конфліктів. Це може призвести до створення потенційної загрози мирному співіснуванню інших країн, які прикладають всі сили на допомогу регулювання наявний у світі конфліктів та глобальної безпеки.
3
Горєлов, Володимир, Володимир Клименко, Олександр Дерікот та Володимир Кидонь. "«ЗАМОРОЖЕНІ» КОНФЛІКТИ В ГЕОПОЛІТИЦІ РФ: ІСТОРІЯ ТА РЕАЛЬНІСТЬ ДЛЯ УКРАЇНИ (1991–2020 рр.)". Воєнно-історичний вісник 40, № 2 (2021): 99–110. http://dx.doi.org/10.33099/2707-1383-2021-40-2-99-110.
Full textAbstract:
У статті на підставі дослідження широкого кола джерел розглянуто історичні причини та політичні наслідки основних військових конфліктів на територіях пострадянських держав, розкрита участь у них Збройних Сил Російської Федерації як інструменту забезпечення геополітичних інтересів Росії. Проаналізовано прогностичні теорії західних науковців щодо імперіалістичних амбіцій РФ на пострадянському просторі. Основна увага приділена дослідженню історичних та геополітичних передумов гібридної агресії Росії проти України та можливих воєнно-політичних наслідків конфлікту.
 Ключові слова: збройний конфлікт, пострадянський простір, територіальна цілісність, суверенітет, етноконфесійний конфлікт, військова агресія, етнічна самоідентифікація, право націй на самовизначення, геополітичні інтереси.
4
Лікарчук, Дар’я Сергіївна. "МЕДІАЦІЯ ЯК СПОСІБ ВРЕГУЛЮВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ". Міжнародні відносини: теоретико-практичні аспекти, № 8 (21 грудня 2021): 50–61. http://dx.doi.org/10.31866/2616-745x.8.2021.249009.
Full textAbstract:
У статті аналізується політичний конфлікт – зіткнення й протиборство різних соціально-політичних сил і суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої цілі та інтереси, пов’язані, насамперед, із боротьбою за здобуття влади, перерозподіл та зміну свого політичного статусу. Відзначається, що правління політичним конфліктом – це діяльність визначених суб’єктів щодо врегулювання конфлікту, або гармонізації його ходу для раціонального досягнення цілей учасників поточного політичного процесу. Досліджено специфіку й розкрито аспекти медіації як одного з сучасних способів вирішення політичних конфліктів. В основу статті покладено ціль дослідити специфіку й аспекти медіації як одного з сучасних способів вирішення політичних конфліктів. Політична медіація – форма опосередкування явищ політичного життя – солідарний компонент взаємодії владних структур і громадських сил, що сприяє вирішенню протиріч на користь позитивного розвитку держави та суспільства, міждержавних відносин. Завдання медіаторів не в тому, щоб ухвалити рішення третейського суду або вирок. Швидше від самих сторін конфлікту залежить вироблення рішення, що оптимально відповідає їхнім інтересам. У результаті досягнутої домовленості мають виграти усі. У статті встановлено, що розглядаючи історію становлення медіації як ефективну технологію регулювання політичних конфліктів, можна дати наступне визначення: медіація – це ефективний метод регулювання політичних конфліктів з участю третьої (нейтральної) сторони, яка є зацікавленою лише в тому, щоб сторони вирішили свій конфлікт.
5
Malyavin, Y. V. "Особливості функціонування опозиційних політичних партій у сучасній Росії". Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, № 4(144) (2017): 24. http://dx.doi.org/10.15421/171756.
Full textAbstract:
У представленій статті охарактеризовано специфіку функціонування політичної опозиції в площині політичної системи сучасної Росії. Унікальність політичного життя визначає наявність політичної опозиції як один із механізмів забезпечення ефективності політичних інституцій всередині будь-якої держави. Можливість критично висловлювати думки на адресу політичних сил що мають законно визнане право на політичну владу в соціумі, це одна з ознак демократичного політичного режиму. Проте останнім часом у політичній системі деяких країн, які позиціонують себе як країни демократії, можна спостерігати за утисканням опозиційних сил або ж створення «керованих» чи «протоопозицій». На нашу думку, одним із прикладів діяльності такого виду опозиції є російська.Встановлено, що існуюча політична опозиція, яка діє в Росії, не є достатньо ефективною, через її сегментарність, внутрішні конфлікти і головне відсутність серед лідерів опозиції консолідуючої мети. Як наслідок, партія влади «Єдина Росія» та визнаний більшістю росіян політичний лідер – Президент РФ В. Путін застосовує всі методи протидії опозиції, зводячи нанівець протестні дії опозиціонерів. У статті виявлено, що сучасно політична опозиція має декілька груп серед яких виділяються «стара» частина так звана пострадянська представлена Г. Зюгановим, В. Жириновським тощо. Тобто ті постаті, які скоріше грають роль опозиції за правилами, які визначає партія влади. Молоде крило опозиціонерів, в якому постійно відбувається суперництво серед лідерів за право очолити рух і мати підтримку більшості електорату. Важливо розуміти, що окремо в опозиції Росії представлені ультраправі та радикальні течії, які позиціонують себе як об’єднувачі земель в єдину «Велику Русь». Але простежуючи організовані і проведені акції непокори з боку опозиційних сил, чітко простежується їх неефективність, діюча при владі політична еліта завжди на крок попереду, навіть коли застосовує силові методи для протидії мирним зібранням. Більш того, політична опозиція неготова до реального приходу до влади, це чітко видно через відсутність конкретних програм економічного реформування Росії виходячи не із закордонного досвіду, а із вітчизняної специфіки. Політичні акції у вигляді проведення проекту «Відкрита Росія» ще раз довели той факт, що опозиція відірвана від потреб потенційного електорату, якому виявилися необхідними не лише нові обличчя при владі, але й гарантії, що ці нові обличчя будуть здатні покращити соціально-економічне життя пересічного росіянина байдуже в якій частині Росії він мешкає. Доведено, що політична опозиція не враховує ментальність росіян, їх потяг не до м’якої демократії, а до лідера-господаря, захисника Вітчизни від зовнішньої загрози. У свою чергу правляча еліта і її лідер вдало й ефективно реалізують цей імідж на практиці і, незважаючи на погіршення економічних показників, утримують підтримку серед населення. Таким чином, російська політична опозиція є незрілою і переважно керованою з боку діючої влади.
6
Албрні, Абдарахман. "Політичні конфлікти: теоретичні аспекти". Держава і право. Серія "Політичні науки", вип. 83 (2019): 174–84.
Find full text
7
Gugnin, Eduard Anatoliyovych. "КОНСЕНСУАЛЬНІ ТА КОНФЛІКТНІ СТРАТЕГІЇ ОБМЕЖЕННЯ СУВЕРЕНІТЕТУ ЧЕРЕЗ ЗОВНІШНІЙ ВПЛИВ: СОЦІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ (НА ПРИКЛАДАХ ВІРМЕНОЦИДІВ ТА АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ). ЧАСТИНА 2." Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 3, № 2 (2020): 72–80. http://dx.doi.org/10.15421/342034.
Full textAbstract:
В статті побудовано описово-аналітичну характеристику обмеження суверенітету як результату зовнішнього впливу одних суспільств на інші та реалізовано завдання щодо визначення сценаріїв примусового обмеження суверенітету в рамках двох кейсів конфліктів (конфлікту в Нагірному Карабасі та Афганській війні). В результаті проведеного аналізу автором зроблено висновки про те, що конфлікти, які є пов’язаними із примусовим обмеженням суверенітету держав, розглянуті в даній статті, є зумовленими геополітичним медіаторством зовнішніх центрів влади в особі політичних еліт наддержав-імперій або макрорегіональних лідерів. З боку цих акторів щодо нестабільних держав мають місце різноманітні втручання, предметом яких стає нав’язування нестабільним державам курсу розвитку, несумісного із засадами їх культурної та соціальної ідентичності. Наголошено на тому, що наддержави-імперії та макрорегіональні лідери керуються при цьому звичними для них сценаріями культурної та політичної уніфікації без урахування ключового чинника конфліктів, яким є релігійний чинник. В протиборствах між православними та мусульманськими суспільствами виражений радикалізм останніх, їх ідеологічна запеклість у боротьбі з «невірними» стають ключовими чинниками формування міждержавних альянсів і розв’язання проблеми суверенітету переважно військовим шляхом при мінімізації переговорного процесу, взаємних поступок, взаєморозуміння і довіри. Відзначено, що віддання переваги протиборству і військовому насильству є спричиненим довготривалими колоніальним визиском цих суспільств та використанням завуальованих форм етнічної агресії з усім арсеналом політичного макіавеллізму. Саме політичний макіавеллізм з блоку Туреччини призвів до етнічних чисток вірменів та формування тотальної недовіри при розв’язанні територіального конфлікту в Нагірному Карабасі. Констатовано, що щодо Афганістану проявом подібного макіавеллізму стала практика вирішення долі малих етнічних спільнот у вузькому колі кабінетних нарад. Політичні еліти Туреччини та СРСР при обмеженні суверенітету як Вірменії, Азербайджану, так і Афганістану, керувалися культурною та соціальною картографією великих імперій минулого. При цьому майже повністю ігнорувався ісламський культурний та соціальний лад та відповідні механізми мобілізації громад в арабо-ісламських соціумах.
8
Завгородня, Юлія, Артем Кройтор та Алевтина Пехник. "ОСОБЛИВОСТІ РОЗВ’ЯЗАННЯ КОНФЛІКТІВ ТА УПРАВЛІННЯ КОНФЛІКТАМИ У ПОСТРАДЯНСЬКИХ КРАЇНАХ (НА ПРИКЛАДІ МОЛДОВИ, ГРУЗІЇ, УКРАЇНИ)". Актуальні проблеми політики, № 64 (23 січня 2020): 93–117. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i64.190.
Full textAbstract:
Політичний конфлікт містить загальні ознаки, які виділяють його від інших суспільних конфліктів, а можливі шляхи розвитку і подолання конфліктної ситуації уже встановленні на теоретичному та практичному рівнях. Однак, сучасна історія пострадянських країн свідчить про небезпеку політичних конфліктів, оскільки сторони протиборства не завжди використовують загальноприйняті правила дипломатичного врегулювання конфліктів, а тому відбувається консервування конфліктних протиріч на невизначений період.Особливості ескалації протиборства на теренах Молдови, Грузії та України демонструють небезпечні наслідки військових конфліктів, які виникли на підставі розвитку політичних процесів, а тому потребують уваги та детального аналізу. Сторони вдаються до непередбачуваних дій, а усі відомі шляхи врегулювання конфліктів не приводять до вирішення конфліктів.Звичайно, пострадянські країни на конфліктологічній мапі демонструють специфічні шляхи розвитку політичного конфлікту, його ескалаціїта особливості призупинення. Вирішення конфліктної ситуації у пострадянських країнах часто спонукає сторони до подальшого і сильнішогозагострення. Суб’єкти політичного конфлікту доходять до критичної точки протиборства, а саме збройного протистояння.У період Радянського союзу конфлікти взагалі не вирішувалися, вони публічно не розголошувалися і наукового дослідження, щодо даного питання, практично не існувало. З становленням незалежних пострадянських держав політичний конфлікт став проявлятися в різних сферах суспільного життя публічно, що сприяло науковій активності в конфліктному напрямку дослідження. Тому, особливості щодо врегулювання політичногоконфлікту розпочинають висвітлювати в період становлення незалежних пострадянських держав.Уже встановлений науковий факт, що посткомуністичні країни складно переходять до демократії та по різному сприймають цей процес, оскільки,одні законсервувались на невизначений термін, інші швидко перелаштувались на новий лад, треті ніяк не можуть визначитись з вектором розвитку. Цей процес науковцями трактується, як непослідовний, суперечливий та необачний.
9
Kozminykh, Alena. "ОСНОВНІ МЕХАНІЗМИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ПОЛІТИЧНОГО ТРАнЗИТУ". Філософія та політологія в контексті сучасної культури 12, № 1 (2020): 123–32. http://dx.doi.org/10.15421/352014.
Full textAbstract:
У статті розглянуто феномен політичної стабільності у перехідних політичних системах. Визначено, що під політичною стабільністю варто розуміти стійкість політичної системи, що виражає корінні інтереси основних соціальних груп та забезпечує соціально-політичну стабільність суспільства і відсутність у ньому гострих соціальних і політичних конфліктів. Відзначено, що фундаментальною умовою забезпечення політичної стабільності в Україні є припинення збройного конфлікту, повернення захоплених територій та досягнення миру та соціальної стабільності в державі.
10
Лікарчук, Наталія Василівна, Дар’я Сергіївна Лікарчук та Інна Петрівна Шевель. "ОСНОВНІ АСПЕКТИ ЕТНІЧНИХ КОНФЛІКТІВ". Міжнародні відносини: теоретико-практичні аспекти, № 7 (3 червня 2021): 39–54. http://dx.doi.org/10.31866/2616-745x.7.2021.233220.
Full textAbstract:
Виникнення будь-якого етнополітичного конфлікту обумовлено існуванням тієї чи іншої форми нерівності етносів. Тому врегулювання етнічних конфліктів вимагає знаходження нового, компромісного й прийнятного для всіх конфліктних сторін балансу взаємного задоволення їх інтересів. Проблема етнічних конфліктів протягом останніх десятиліть є однією з найбільш актуальних тем для дослідників, що представляють різні сфери науки. Головна причина такої пильної уваги до цього питання полягає у важливості розв’язання подібного роду конфліктів, які до того ж стали одним з найбільш поширених джерел суспільних протиріч і політичної нестабільності. Нині на світовій арені присутня наростаюча емоційна напруженість, що супроводжує конфліктні взаємодії, й може спричинити як мобілізуючий, так й дезорганізуючий вплив на поведінку учасників конфлікту. У етнічному конфлікті, в міру його розвитку, зростає почуття антипатії або ворожості. Приводи й випадки для цього завжди знаходяться.Події останніх років продемонстрували, що етнічні конфлікти в різних частинах світу виходять за рамки внутрішньодержавних й навіть регіональних. Це має особливе значення у зв’язку з тим, що регіони етнічної нестабільності асоціюються все частіше, й в періодичній, й в науковій літературі, – з потенційними суб’єктами міжнародного тероризму. Політико-економічна просторова структуризація полягає в розширенні європейської інтеграції, ускладненні взаємин між політичними акторами, зміні сфер геополітичного впливу, трансформації режимності й демократизації ряду країн. Цей процес досі не завершений повністю, ходячи й підходить до свого логічного фіналу. Запобігання конфліктам можливо тільки при комплексному підході до вирішення проблеми й об’єднанню національною політикою, спрямованою на гармонізацію відносин між різними етносами, а також правоохоронних органів, ЗМІ.
11
Завгородня, Ю. В. "Форми впливу на політичний конфлікт: теоретичний аналіз". Актуальні проблеми політики, № 65 (2 вересня 2020): 12–17. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i65.300.
Full textAbstract:
У статті розглянуто трактування та використання наукової термінології впливу на політичний конфлікт на різних етапах його розвитку. Проведено порівняльний аналіз суміжних понять, визначено подібні та відмінні особливості в розрізі сучасної конфліктної активності в політичних процесах. У розвитку наукових досліджень формуються загальновизначені уявлення про можливі механізми впливу на розвиток та завершення політичного конфлікту, досить часто виникає підміна понять щодо подій конфлікту, який перебуває в активній фазі, а тому виникає необхідність у деталізації форм впливу на політичний конфлікт, їх теоретична та практична значимість у сучасному прояві. Здавалось, усі ці види впливу мають ключову мету, а саме обмеження ескалації конфліктної протидії та зменшення агресії сторін політичного конфлікту один до одного, однак під час формування стратегії політичного впливу їх бачення кінцевої точки конфлікту під час впливу досить часто різноспрямовані, а тому реалізувати їх та приборкати в такому разі ще важче. Подолання конфліктної активності сторін можна прирівняти до мистецтва дипломатії, коли невдачі в розв'язанні протиборства пояснюються складністю та латентністю політичних атак сторін, неможливістю вплинути та ситуацію, але досить рідко сторони визнають свої дії нетактовними. Подолання конфліктних атак є найвагомішим показником бажання сторін до примирення, однак інколи це лише затягування конфлікту на більш тривалий час. Тому усі механізми впливу досить важливі залежно від ситуації та типу політичного конфлікту. А ефективне використання механізмів впливу на політичний конфлікт мінімізує негативні наслідки та допомагає розвивати політичну систему з урахуванням сучасних суспільних потреб. Доцільність та актуальність можливого впливу на суб'єктів протиборства чи конфлікт загалом є запорукою партнерства в майбутньому. Сучасний світ розширює масштаби впливу конфліктних політичних рішень та потребує детального аналізу.
12
Воронянський, О. В. "ПРОБЛЕМИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СУБ’ЄКТНОСТІ В ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОМУ СУСПІЛЬСТВІ". Сучасне суспільство: політичні науки, соціологічні науки, культурологічні науки 2, № 1-18 (2019): 37–47. http://dx.doi.org/10.34142/24130060.2019.18.2.04.
Full textAbstract:
Перехід економічної системи на постіндустріальний рівень кардинально змінив соціальну структуру суспільства. Організований робітничий клас і його масові партії, чия ідеологія базувалася на усвідомленні системної класової спільності в процесі виробництва, поступилися місцем не пов’язаним із цим процесом дрібним спільнотам, які об’єднуються на основі культурних кодів споживання. Відповідно, перехід від класової суб’єктності індустріального суспільства до фрагментованої декласованої суб’єктності постіндустріалізму для більшості населення означає відмову від боротьби за реальні інтереси на користь сформованих політичною елітою симулякрів цих інтересів. Дії таких суб’єктів у межах нав’язаних їм кодів культури споживання не призводить до зміни реального політичного порядку, не дозволяють, а лише тимчасово компенсують зростаючі структурні політичні конфлікти. У період постіндустріального суспільства вичерпання можливостей ринкового розподілу ресурсів створює тенденцію переходу від реальної економічної діяльності до ренто-орієнтованої поведінки. Однак така форма задоволення соціальних запитів створює загрозливу тенденцію до самознищення самої інфраструктури сучасного суспільства і подальшої фрагментацією простору політичної суб’єктності. Повернення реальної політичної суб’єктності більшості може бути пов’язано з трансформацією розрізнених груп у новий політичний клас. Ці цілі мають на увазі легітимізацію нового політичного порядку, в якому ієрархія доступів до ресурсів суспільства перестає бути ключовим фактором соціальної стратифікації.
13
Авер`янова, Ніна, та Тетяна Воропаєва. "НЕОКОЛОНІАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР МОВНИХ КОНФЛІКТІВ В УКРАЇНІ". Молодий вчений, № 4 (92) (30 квітня 2021): 156–61. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-4-92-33.
Full textAbstract:
У статті аналізуються важливі проблеми мовних конфліктів в Україні. Показано, що мовні конфлікти найбільш гостро протікають у країнах з багатоетнічним складом населення. Мовні конфлікти бувають міжнаціональними, міжетнічними та внутрішньоетнічними. Мовна рівноправність зазвичай відображена в конституції країни, однак на практиці реалізація цієї ідеї проходить з ускладненнями. Наслідками мовних конфліктів можуть стати збройні конфлікти між ворогуючими національними або етнічними групами, посилення сепаратистських настроїв у державі та ін. Висвітлено, що після прийняття Закону «Про мови в Українській РСР» почалися гострі дискусії щодо надання російській мові статусу другої державної, які точаться донині. Мовно-політична проблема вміло використовується проросійськими силами як спосіб ескалації російсько-українського збройного конфлікту на теренах України. Доведено, що відсутність чіткої і цілеспрямованої мовної політики в Україні є наслідком її колоніального минулого. Нівелювати мовні конфлікти можна лише за допомогою продуманої державної мовної політики, при цьому важливо не допускати політичних спекуляцій та штучних конфліктів. Мовна політика, разом із гарантуванням мовних прав людини, має забезпечувати національну єдність та утверджувати політичну стабільність.
14
Федірко, І. П. "Соціально-політичні конфлікти як об"єкт дослідження". Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія, Вип. 73/75 (2005): 63–65.
Find full text
15
Пехник, А. В., Ю. В. Завгородня та А. В. Кройтор. "Трансформаційні процеси освітньої діяльності в умовах COVID-19". Актуальні проблеми політики, № 67 (25 травня 2021): 27–33. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i67.1146.
Full textAbstract:
У статті розглянуто сучасні перетворення в галузі освітньої діяльності в українському суспільстві. Проведено аналіз різних форм освітнього процесу в умовах пандемії, їх проблемні аспекти та позитивні особливості, які виникли під час використання різних сучасних платформ у мережі Інтернет. У сучасному студентському товаристві виникають серйозні дискусії щодо форми проведення навчального процесу в умовах вагомого приросту інфікованих осіб та збільшення рівня смертності від захворювання на COVID-19. За таких умов виконання компетентністного критерію освітньої програми зменшується, адже в онлайн-режимі перевірити рівень навичок у повному обсязі досить складно. Усі ці виклики у сучасному освітньому середовищі зумовлюють актуалізацію цієї проблематики в наукових дослідженнях. Основоположним принципом освітньої політики та загалом навчального процесу є рівність усіх суб’єктів у можливості здобути бажаний освітній багаж навичок у рамках окремого навчального підрозділу. Однозначно освітня політика щодо рівності усіх бажаючих є дзеркалом конституційних основ, які відтворюють демократичні ідеї та принципи. У зв’язку з цим діяльність політичних агентів має відповідати ключовим законно закріпленим принципам, спрямованим на створення умов для різних соціальних рівнів отримати можливість для здобуття освіти. Окрім того, важливим елементом в освітній політиці є можливість отримання рівного доступу до освітнього процесу, що в умовах пандемії реалізувати практично досить важко. Під час реалізації основних ідей рівності освітньої політики суспільство зможе набути позитивних якостей та підвищити рівень політичної свідомості. Усі позитивні зміни в рамках системи освіти показують можливість для консенсусу та компромісу в межах загальної політичної системи під час вирішення стратегічних питань для суспільства, а саме життя та здоров’я громадян. Суб’єкти політики в умовах високого суспільного інтересу не зможуть використовувати політичні технології з метою маніпуляції свідомістю населення, а політичні конфлікти стануть джерелом досягнення ефективних політичних рішень. Така система відносин зможе допомогти транзитному українському суспільству стати демократичним, правовим, громадянським не лише в межах норм права, але й в реальній площині відносин.
16
Варламова, К. С. "Буддизм та політичні конфлікти в Південно-Східній Азії". Політологічний вісник, Вип. 43 (2009): 496–506.
Find full text
17
Алєксєйченко, О. В. "Етнополітичні конфлікти в регіоні Південного Кавказу: історико-політичні передумови". Актуальні проблеми міжнародних відносин, Вип. 116, (ч. 1) (2013): 61–69.
Find full text
18
Алєксєйченко, О. В. "Етнополітичні конфлікти в регіоні Південного Кавказу: історико-політичні передумови". Актуальні проблеми міжнародних відносин, Вип. 116, (ч. 1) (2013): 61–69.
Find full text
19
Алєксєйченко, О. В. "Етнополітичні конфлікти в регіоні Південного Кавказу: історико-політичні передумови". Актуальні проблеми міжнародних відносин, Вип. 116, (ч. 1) (2013): 61–69.
Find full text
20
Боднар, Алла. "АДМІНІСТРАТИВНО-ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ В ДУХОВНО-РЕЛІГІЙНОМУ ЖИТТІ КРАЮ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ". ΛΌГOΣ. МИСТЕЦТВО НАУКОВОЇ ДУМКИ, № 8 (10 грудня 2019): 154–56. http://dx.doi.org/10.36074/2617-7064.08.037.
Full textAbstract:
У даній статті аналізується діяльність царизму щодо змін адміністративно-територіального устрою краю за російськими взірцями без будь-якого врахування інтересів і потреб корінних мешканців. Соціальні конфлікти і незадоволення, особливо серед впливової магнатської верхівки, головним чином знімалися шляхом насадження тотального контролю над суспільним життям.
21
Niehina, Vlada, та Oleksandr Vysotskyi. "ТЕХНОЛОГІЯ ПЕРИФЕРІЇ ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ІЗРАЇЛЮ". Філософія та політологія в контексті сучасної культури 13, № 2 (2021): 95–107. http://dx.doi.org/10.15421/352129.
Full textAbstract:
Автори осмислюють зовнішню політику Ізраїлю в напрямку Центральної Азії та Кавказу через аналіз технології периферії. Проголосивши незалежність 14 травня 1948 року, держава Ізраїль опинилася у ворожому оточені сусідських арабських країн, які одразу оголосили війну новоствореній країні. Ця війна ввійшла в історію під назвою «Війна за Незалежність» («Мільхемет hа-Ацмаут»). З самого початку Ізраїль не мав впевненої та стабільної, перш за все, політичної підтримки наддержавами того часу. Уряд країни розробив «доктрину» периферії у 50-х роках ХХ століття. Мета полягала у встановлені дипломатичних відносин з неарабськими, мусульманськими державами світу, щоб отримати визнання на світовій політичній арені та показати, що не існує ніяких суперечок між євреями та мусульманами. Такими першими країнами стали Туреччина, Ефіопія, Судан, Іран. Але з часом відносини стали погіршуватися через політичні кризи, виникаючі на Близькому Сходу, ізраїльсько-арабські конфлікти та тиск арабів. Іран розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем після Ісламської революції 1979 року всередині країни.На початку 90-х років минулого століття відбулися суттєві зміни на світовій арені, після розпаду Радянського Союзу у регіоні Центральної Азії та Кавказу утворилися нові незалежні держави, переважна більшість яких мусульманські. Для Ізраїлю обидва регіони вважливі через великий вплив Ірану на них. Уряд Ізраїлю вирішив активно розвивати двосторонні відносини з цими республіками.
22
Савойська, С. В. "Мовно-політичні конфлікти у сфері освіти (на матеріалах південно-східного регіону)". Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія, вип. 99 (2010): 53–56.
Find full text
23
Гончаренко, І. О. "Політичні конфлікти у державах Балтії і збройні конфлікти на Кавказі: пострадянський простір (90-х роках 20-го століття)". Актуальні проблеми міжнародних відносин, Вип. 80, ч. 1 (2008): 172–78.
Find full text
24
Мілославська, Олена, та Богдан Бернадський. "ПОНЯТІЙНО-ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ АПАРАТ ПОЛІТИЧНОЇ КОНФЛІКТОЛОГІЇ В ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ". Молодий вчений, № 5 (93) (31 травня 2021): 95–99. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-5-93-19.
Full textAbstract:
У статті розглядаються головні теоретико-методологічні засади науки конфліктології, науковий підхід до вирішення проблемних ситуацій сучасної публічної політики, а також специфіку їх протікання в галузі політології. Досліджується понятійно-термінологічний апарат політичної конфліктології в публічному управлінні; проводиться визначення предмету та об’єкту науки «політична конфліктологія», а також виокремлення її основних функцій. В роботі проаналізовано окремі підходи до визначення поняття «конфлікт», «політичний конфлікт», надано визначення поняттям «конфліктологія», «політична конфліктологія». У cтатті також приділено увагу дослідженню сучасних підходів запобігання конфліктів для подальшого застосування їх у політичному просторі. Окреслено проблеми і питання науки, що вже увійшли до неї як парадигма сучасної конфліктології.
25
Задорожний, Володимир Павлович, та Ігор Вікторович Польцев. "ЧИ БУДЕ LAWFARE ВИРІШАЛЬНИМ ЕЛЕМЕНТОМ У ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТАХ XXI СТОЛІТТЯ?" Військово-науковий вісник, № 35 (9 липня 2021): 268–80. http://dx.doi.org/10.33577/2313-5603.35.2021.268-280.
Full textAbstract:
В статті розглянуті питання порушень норм міжнародного права у різних збройних конфліктах, різнопланового тлумачення застосування норм права та їх наслідків для подальшої безпеки кожної із сторін конфліктів. На сьогодні дотримання правил ведення війни у міжнародному збройному конфлікті залежить від цілей ворогуючих сторін в даному конфлікті. Кожна сторона у збройному протистоянні вибирає те сприйняття і виконання тих норм права, яке їй вигідне у даний момент. Застосування певних міжнародно-правових законодавчих актів однією стороною з метою тиску на іншу змушує діяти обидві сторони конфлікту відповідно до реалій військово-політичної обстановки. Таке різнобічне тлумачення правових норм у збройному конфлікті є новою формою ведення «гібридної війни» або lawfare (лофеа). В статті також сформульовані шляхи вивчення питань інтеграції форми «гібридної війни» lawfare і з правилами ведення війни та із визначенням важливості lawfare як вирішального елемента у збройних конфліктах XXІ сторіччя.
26
Калюжна, Ю. І. "ДО ПИТАННЯ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ І МІЖНАРОДНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ В УМОВАХ «ЕКОЛОГІЧНИХ ВІЙН» ХХІ СТОЛІТТЯ". Сучасне суспільство: політичні науки, соціологічні науки, культурологічні науки 2, № 1-18 (2019): 92–105. http://dx.doi.org/10.34142/24130060.2019.18.2.09.
Full textAbstract:
В статті здійснюється спроба, спираючись на прогностично-аналітичні проекти провідних експертів сучасної гуманітаристики (З. Бауман, А. Безгодов, Л. Браун, О. Дженсен, С. Постел, Е. Уілсон, К. Кванг Фун та ін.), визначити локальні та глобальні ризики від наслідків зміни клімату та незворотності екологічних трансформацій ХХІ століття. Акцентовано увагу на тому, що в умовах «надзвичайної кліматично-екологічної ситуації» (масштабні природні катаклізми, стихійні лиха, голод, криза прісної води, масова міграція, епідемії тощо) – основним джерелом соціально-політичної напруги та міжнародної дестабілізації стане боротьба за «базові ресурси» (продовольство, вода, медичне забезпечення, території придатні для життя та ін.). Вочевидь, «Війни за Воду», «Голодні Війни» та «Війни за Життєвий Простір» – стануть потужними генераторами глибокої дестабілізації в окремих регіонах світу, провокуючи суспільно-політичні кризи, військові конфлікти, гуманітарні катастрофи та крупно масштабні міграційні процеси і визначатимуть формат внутрішньої та зовнішньої політики держав в найближчому майбутньому.
27
Omelchenko, Stanislav Valentinovich. "ІНСТИТУЦІЙНІ ОСНОВИ ПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ: БЕЗПЕКОВИЙ ВИМІР". Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 4, № 2 (2021): 88–94. http://dx.doi.org/10.15421/342126.
Full textAbstract:
Розглянуто особливості взаємодії політичних інститутів у контексті забезпечення стабільного функціонування всіх сфер життєдіяльності суспільства. Мета дослідження – встановлення політико-інституційних засад політичної стабільності в контексті безпекового виміру сучасних демократичних політичних відносин. Охарактеризовано важливі риси територіального розподілу компетентних інституцій в сфері безпеки. Підкреслено, що спроможність конкретної особи або групи осіб ухвалювати рішення в безпековій сфері свідчить про високий рівень розвитку демократичної політичної системи. Проаналізовано причини та механізми, за якими політична конкуренція в умовах демократії належить до постійно діючих умов взаємодій в рамках встановлення стану політичної безпеки. У світлі подій, що відбуваються, особливої важливості набуває «безпековий контур» політичної системи. З’ясовано, що вертикальний вектор підпорядкування політико-інституційної структури політичної стабільності властивий не лише авторитарним, але й демократичним країнам. Розкрито процеси формування швидких відповідей на кризові загрози, коли прийняття рішень має здійснюватися за скороченою процедурою та у короткі терміни. Доведено, що умови демократичного транзиту значно ускладнюють формування конфігурації інституцій політичної безпеки. З’ясовано, що тимчасові або непрофільні політичні інститути, які здійснюють демократичні трансформації, мають враховувати завдання підтримання необхідного рівня політичної стабільності з метою запобігання викликам політичної безпеки. Припущено, що вихід за рамки повноважень та спроби набути більш високого статусу в системі влади, спонукають до потужних конфліктів, здатних зруйнувати систему зсередини. Встановлено, що однорідність еліти в професійному, освітньому та культурному вимірах до певної міри гарантує спільні ціннісні підходи до питань безпеки. Зроблено висновок, що до інституційної структури запобіганням загрозам дестабілізації належать уряди, парламенти, неурядові організації, партії та рухи, незалежні експертні спільноти, академічне наукове середовище, а також вільні та відповідальні медіа.
28
Beschasna, I. V. "Форум країн-експортерів газу як новий актор міжнародного ринку газу". Grani 18, № 1 (2014): 130–35. http://dx.doi.org/10.15421/1715024.
Full textAbstract:
У представленій статті автором аналізується діяльність нової на міжнародній арені організації – Форуму країнекспортерів газу. Встановлено, що на сьогоднішній день об’єднання виробників газу прагне спрямувати свою діяльність на оптимізацію міжнародного співробітництва в сфері видобутку та споживання газу. Крім того, країниучасниці Форуму відзначають важливість забезпечення міжнародної енергетичної безпеки, що знаходить своє відображення в головних цілях діяльності організації. Форум країнекспортерів газу дуже часто називають «газовим ОПЕК». Проте суттєва різниця в принципах роботи нафтового та газового ринку не дозволяє говорити про те, що ФКЕГ може перетворитись найближчим часом на «газовий картель». У статті проаналізовані не лише основні цілі та положення роботи об’єднання, а й ключові проблеми. Зокрема мова йде про конфлікти між державамичленами. Різні політичні та економічні інтереси учасників не дозволяють ефективно співпрацювати в рамках організації. Також значний вплив має позиція ЄС та США, які вважають, що створення Форуму спрямоване на монополізацію світового газового ринку.
29
Klyuchkovich, AnatolIy YurIyovich. "СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ РОЗМЕЖУВАННЯ В СЛОВАЦЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ:". Epistemological Studies in Philosophy, Social and Political Sciences 2, № 1 (2019): 71–78. http://dx.doi.org/10.15421/341907.
Full textAbstract:
Проаналізовано соціально-політичні розмежування як чинник партійно-політичного розвитку в Словаччині. Простежено аналогійну відповідність класичних соціально-політичних розмежувань словацькому соціально-структурному контексту. Виокремлено нестандартні конфліктні лінії, які ситуативно та кон’юнктурно загострювалися в умовах переходу Словаччини до демократії. Падіння комуністичного режиму та плюралізація суспільно-політичного життя на поч. 1990-х рр. зумовила інституціоналізацію численних соціально-політичних розмежувань. Консолідація демократичного політичного режиму сприяла послабленню суспільно-політичної напруги в Словаччині й актуалізувала стандартні суперечності в соціально-економічній, етнічній, ліберально-консервативній площинах.
30
РУДЕНКО, Лариса, та Людмила БОРОВИК. "МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ НАВЧАННЯ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМУНІКАЦІЇ У КОНФЛІКТНИХ СИТУАЦІЯХ". Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: педагогічні науки 28, № 1 (2022): 134–47. http://dx.doi.org/10.32453/pedzbirnyk.v28i1.982.
Full textAbstract:
В умовах культурно-економічної і політичної кризи у суспільстві спостерігається загострення міжособистісних, міжкультурних, міжетнічних стосунків, неузгодженість інтересів особистості та спільноти, зростання конкурентної боротьби в усіх галузях життєдіяльності. Відповідно помітно зростає роль служб соціального захисту населення, надання йому кваліфікованої соціально-психологічної допомоги, що потребує посилення уваги закладів вищої освіти до якісної підготовки майбутніх фахівців цієї сфери, основний зміст професійної діяльності яких полягає у контактуванні з людьми. Зважаючи на це, одним із ключових векторів освітнього процесу в закладі вищої освіти вважаємо формування й розвиток високого рівня комунікативної культури фахівців соціального захисту, зокрема навчання професійної комунікації у конфліктних ситуаціях. У статті розглянуто конфлікт як елемент суспільної взаємодії, що генерує та розвиває тенденції до збалансування сил у певному соціальному середовищі, та закономірний компонент професійної діяльності фахівців соціального захисту; висвітлені конструктивні функції конфлікту, які забезпечують його продуктивність щодо оптимізації міжособистісних взаємин, сприяння самовдосконаленню особистості фахівця і підвищення якості його професійної діяльності. Розкрито сутність раціонально-інтуїтивного методу подолання конфліктів на основі залучення “соціального інтелекту” (Дж. Г. Скотт), яка полягає в дотриманні основних принципів спілкування та здатності застосовувати алгоритм дій для попередження конфліктної ситуації. Висвітлені окремі методичні аспекти підготовки майбутніх фахівців соціального захисту до ефективної професійної комунікації в імовірних конфліктних ситуаціях.
31
СИДОРЕНКО, Ольга. "СУЧАСНА МІЛІТАРНА ПРОЗА ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ ФЕНОМЕН". Проблеми гуманітарних наук Серія Філологія, № 48 (11 березня 2022): 167–73. http://dx.doi.org/10.24919/2522-4565.2021.48.22.
Full textAbstract:
У статті окреслено основні особливості сучасної мілітарної прози як літературного феномену, що відрізняють її від воєнної прози минулого століття, передусім явища «лейтенантської прози». До них належить панівна ревізійна стратегія, відсутність цензурного та ідеологічного тиску з боку влади, стилістично-лексична, а також жанрова розмаїтість та унікальність. Обґрунтовано доцільність виокремлення у вітчизняній літературі особливого мілітарного типу дискурсу, що є значно ширшим поняттям, аніж мілітарна проза, оскільки включає в себе не лише тексти про активну фазу війни, а й художні твори, що їй передували, прогнозували майбутній соціально-політичний, ментальний, ціннісний конфлікти, попереджали про його загрозу, а також прозові твори, для яких збройне протистояння є лише тлом для розкриття інших нагальних суспільних тем і проблем. Доведено, що підставами для виділення мілітарного типу дискурсу, який є значно ширшим утворенням за традиційну «воєнну літературу», слід уважати особливий спосіб формування наративу (продовження традицій воєнної прози минулого століття в змалюванні побутових реалій воєнного часу й водночас принципово новий для воєнної літератури показ непривабливих, замовчуваних чи навіть табуйованих аспектів життя військових задля формування в читача власного, не нав’язаного ззовні ставлення до війни), миттєве реагування на сучасні суспільно-політичні події, багатство та розмаїтість жанрових утворень (активна жанрова дифузія на межі репортажистики, есеїстики, документалістики та власне художніх жанрових форм), особливості взаємодії тріади «автор-критик-читач» (врахування потреб і запитів різних груп, поколіннєвих генерацій реципієнтів), загальну оцінку та визнання суспільством, учасниками літературного процесу сучасної мілітарної прози (як на всеукраїнському, так і на міжнародному рівнях).
32
Виздрик, Віталій Степанович, та Павло Олександрович Ткачук. "РОСІЙСЬКО-ГРУЗИНСЬКА (2008 р.) ТА ВІРМЕНО-АЗЕРБАЙДЖАНСЬКА (2020 р.) ВІЙНИ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ДИСКУРСІ". Військово-науковий вісник, № 36 (16 листопада 2021): 45–60. http://dx.doi.org/10.33577/2313-5603.36.2021.45-60.
Full textAbstract:
Аналізуються російсько-грузинська та вірмено-азербайджанська війни у візії української суспільно-політичної думки. Акцентовано увагу на інтерпретації перебігу бойових дій українською політичною елітою, представниками політичних партій, провідними мас-медіа країни. Показано ставлення вищого керівництва держави, центральних органів влади до збройних конфліктів у Кавказькому регіоні, наголошено на їх підтримці територіальної цілісності Грузії та Азербайджану. Відзначено, що події «п’ятиденної війни» у Грузії національно-патріотична українська громадськість розцінювала крізь призму можливого вторгнення російських військ на територію Української держави, зокрема на Кримський півострів. Зазначено, що прихильники Російської Федерації звинувачували керівництво Грузії у спробі дестабілізації етнополітичної ситуації у Кавказькому регіоні, покладали на нього відповідальність за численні жертви та руйнування. Показано, що значний відгомін в українській суспільно-політичній думці отримали події вірмено-азербайджанського збройного протистояння, зважаючи на підтримку Російською Федерацією не визнаних європейськими державами республік Закавказзя, а також її окупацію Кримського півострова.
33
Мамонтова, Е. В., та Є. Ю. Пєлєвін. "Наука і політика: етичні точки зіткнення". Актуальні проблеми політики, № 65 (2 вересня 2020): 55–60. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i65.306.
Full textAbstract:
У статті розглянуто проблему ролі науки в процесах управління суспільством та державою. Аналізуються теоретичні підходи до осмислення науки як рушійної сили соціального прогресу. Висвітлено етичний аспект співвідношення науки та політики як підсистем суспільства. Показано, що однією з центральних тем у дослідженнях, які становлять фундамент наукового етосу сучасності, є зіткнення моральних норм наукового середовища та політичних реалій ХХ-ХХІ ст. Окреслено шкалу питань етики соціально-політичних наук як окремої галузі етики науки від питання цінності соціального знання та його моральної достовірності до зв'язку принципів науки та демократії. Визначено ареал перетинання політики та науки як явищ соціального порядку та розкрито на цій основі етичну специфіку їх взаємодії на зрізі співвідношень «політик - науковець». Аналізується позиція М. Вебера щодо трактування співвідношення науки та політики як життєвих покликань та професійних занять. Доведено неможливість автономного існування науки і політики, оскільки в реальному житті вчений-гуманітарій не може бути вільним від цінностей, а політика є сферою, де перетинаються економічний, соціальний, правовий, історичний, духовний, ідеологічний та культурний простори. Показано, що політика, як і наука, утверджує свій критерій істинності, ставить собі на меті пояснення дійсності і є засобом її перетворення, залежить від суб'єкта, який її використовує. І цим суб'єктом в обох випадках є політична влада. Висвітлено питання взаємовідношення наукового товариства та влади. Окреслено магістральні тенденції взаємопроникнення науки та політики як соціальних практик: активізація залучення науковців у політичний процес та звернення багатьох політиків до наукових інтелектуальних практик. Показано, що найчастіше вчені в політиці реалізують свій потенціал у сфері її експертного супроводження як радники, аналітики, консультанти. Запропоновано класифікацію експертів, що беруть участь у політичному процесі: «ідеологи», «реформатори» та «сервіс». Досліджено специфіку формування вітчизняної культури співпраці політики та науки. Показано, що на українському ринку консультативно-експертних послуг домінує «сервісний» тип вченого в політиці. Робиться висновок, що наука з огляду на її раціональну методологію є простором, де відбувається раціоналізація політики. І хоча наука не може позбавити політику конфлікту, оскільки останній є її сутнісною характеристикою, саме завдяки науці конфлікт можна раціоналізувати і зробити політику більш результативною та ефективною.
34
Iskra, Kseniya Aleksandrovna. "ТЕОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ". Научный взгляд в будущее, № 05-06 (12 жовтня 2017): 75–78. http://dx.doi.org/10.30888/2415-7538.2017-05-05-057.
Full textAbstract:
Анотація. У статті окреслюються структура політичних конфліктів, технології і практика управління ними, пояснюється поняття суб’єкта і об’єкта політичного конфлікту, перераховані функції політичного конфлікту, а також наведено інформацію про розробників т
35
Бондаренко, Василіса. "КОНЦЕПЦІЯ ВЗАЄМОПОВ’ЗАНОСТІ «ВІЙНИ» ТА «ПОЛІТИКИ» КАРЛА ФОН КЛАУЗЕВІЦА У КОНТЕКСТІ ВЕДЕННЯ ВОЄННИХ ДІЙ У ХХІ СТОЛ ІТТІ НА ПРИКЛАДІ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО ВОЄННО-АСИМЕТРИЧНОГО КОНФЛІКТУ". Молодий вчений, № 5 (93) (31 травня 2021): 85–88. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-5-93-17.
Full textAbstract:
Дана наукова стаття пропонує глибинний аналіз концепції взаємопов’язаності категорій «війни» та «політики» прусського військового реформатора Карла фон Клаузевіца, відомого завдяки своїй незавершеній праці «Про війну». Наукове дослідження роботи представляє вивчення характеру нерозривного взаємозв’язку обох категорій в контексті російсько-українського асиметричного конфлікту, який за своєю сутністю підпорядковуються твердженню про те, що «війна – це акт насилля, який має на меті змусити супротивника виконати волю іншого актора». Ідеї та підходи до розгляду характеру війни фон Клаузевіца широко та активно використовувалися у німецькій воєнній теорії початку ХХ століття. Вагомим внеском Карла фон Клаузевіца у питанні теоретичного спадку є те, що прусський теоретик ще на початку минулого століття почав проводити аналіз зв’язку війни з політикою та вважав, що війна у людській спільності – це безперечно війна цілих цивілізованих народів і вона завжди виникає через політичне становище відповідного актора. Війна, на думку, прусського мислителя, є не тільки політичним актом, але і справжнім дієвим засобом політики, як і продовженням політичних відносин. Розглядаючи гібридну війну, розпочату країною агресором у 2014 році наукове дослідження дійшло висновку, що російський стратегічний план та воєнні дії на сході України детально та точно передають аргументацію тезису К. фон Клаузевіца про те, що війна є продовженням державної політики іншими засобами. Сьогодні асиметричний конфлікт на окупованих територіях модифікувався із «активного» у «заморожений» і відповідно, можна дійти висновку, що протистояння між Україною та Російською Федерацією двічі переходило із однієї в іншу фазу: із політичної у військову (2014-2015), а потім знову трансформувався у політичну площину. Дана робота також проводить пропонує розглянути прогностичний підхід щодо подій на регіональній та геополітичних мапах світу. Безсумнівним буде залишатись те, що Росія продовжуватиме свій курс щодо посилення «суверенізації» окупованих територій Донбасу та Криму. Головною метою в даному контексті залишається з одного боку забезпечити тотальний контроль РФ на окупованих територіях, а з іншого збереження поля задля політичного та військового маневру. Досягнення цієї мети Російською Федерацією перш за все дозволятиме у будь-який момент і в залежності від російських, українських та міжнародних реалій перейти до повномірної «інтеграції» окупованих територій «само проголошених національних республік» до складу Росії. На основі проведеного наукового дослідження можна прослідкувати ретроспективний зв’язок двох категорій та його віддзеркалення у сьогоденних реаліях.
36
ДОКАШЕНКО, Віктор, та Вікторія КОНЦУР. "РАДЯНСЬКІ ПРОФСПІЛКИ ТА ВІДНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ТРУДОВИХ СПОРІВ (1953 – 1964)". Східноєвропейський історичний вісник, № 22 (27 березня 2022): 164–77. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.22.253729.
Full textAbstract:
Мета дослідження – на історичному тлі профспілкової діяльності у період 1953 – 1964 рр. (відомий як доба “відлиги”) виокремити та здійснити наукове простеження політичного компонента проблеми відновлення практики трудових спорів з визначенням причин та мотивів зростання до нього владних інтересів. Методологія дослідження спирається на загальноісторичні принципи, а також доповнюється та конкретизується елементами теорії соціально-трудових відносин, що в найбільш узагальненому вигляді охоплюють взаємовідносини між трьома суб’єктами: робочою силою, власником засобів виробництва та державою. Наукова новизна полягає у тому, що вперше в українській історіографії у контексті форм і методів, характерних для політичної історії, на основі використання законодавства про працю “епохи відлиги” як історичного джерела в комплексі з традиційними історичними джерелами здійснено аналіз процесу відновлення інституту трудових спорів. Визначено природу та причини латентності їх колективних й індивідуальних різновидів відповідно до політичних завдань «відлиги». Висновки. Відправною точкою для висновків виступають політичні компоненти державної форми власності та планового ведення господарства і командно-адміністративної системи управлінн, що її супроводять. Повоєнне відновлення інституту трудових спорів, що фактично почалося лише з середини 50-х рр., відбувалося під впливом двох протидіючих тенденцій: потреби зміни суб’єктно-об’єктних відносин і необхідності утримання в непорушності панівної форми власності та її політичних атрибутів. У результаті дії цих взаємовиключних чинників колективні спори фактично опинилися поза межами права і стали частиною великої політики. У зв’язку з цим професійні спілки, які опікувалися цими процесами, поглибили видозміну функції з соціального захисту трудівників на захист політичних інтересів держави.
 Ключові слова: виробничий конфлікт, “відлига”, політична історія, тоталітаризм, трудові спори, функції профспілок. 
37
Білецька, Т. В. "Політична еліта і політичні партії як суб"єкти соціально-політичних конфліктів в сучасній Україні". Політологічні студії, Вип. 3 (2013): 143–53.
Find full text
38
Білоконенко, Людмила Анатоліївна. "Лінгвістичні ознаки і засоби вираження конфлікту суб’єктивного характеру". Філологічні студії: Науковий вісник Криворізького державного педагогічного університету 6, № 2 (2011): 14–24. http://dx.doi.org/10.31812/filstd.v6i2.727.
Full textAbstract:
У статті описано маркери мовної репрезентації міжособистісного конфлікту суб’єктивного характеру, мовні форми і засоби реалізації конфлікту на базі реагувань особи, обґрунтовано зв’язок розвитку конфліктів з переживаннями і почуттями людини, виявлено українські лінгвокультурні причини політичних конфліктів.
39
Воропаєва, Тетяна, та Ніна Авер’янова. "РОЗВИТОК КОНФЛІКТОЛОГІЧНИХ ІДЕЙ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ (ВІД ЗИГМУНДА ФРОЙДА ДО НАШИХ ДНІВ)". Молодий вчений, № 8 (96) (31 серпня 2021): 30–36. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-8-96-7.
Full textAbstract:
У статті розглядаються особливості розвитку конфліктологічних ідей в історії філософської думки (від Зигмунда Фройда до наших днів). На рубежі ХІХ – ХХ ст. конфліктна проблематика опрацьовувалась у рамках соціально-політичних і правових концепцій суспільного розвитку людства. На початку ХХ ст. починається поступова систематизація конфліктологічних знань. На становлення конфліктології як науки суттєво вплинули зарубіжні психологічні дослідження конфліктів першої половини XX ст. у рамках кількох напрямків. Спроба формування загальної теорії конфлікту у 1950–1970-тих роках базувалась на вивченні динамічно-структурних і функціональних характеристик конфліктів. На рубежі 1960–1970-х років починає формуватися самостійний напрям з вивчення переговорного процесу як частини конфліктної взаємодії. Найвідомішою є концепція Гарвардської школи конфліктології, що базується на інтерпретації конфлікту як конструктивної сили та концепції «принципових переговорів» Р. Фішера і У. Юрі. Нині конфліктологічні дослідження у країнах Заходу здійснюються за такими напрямками: 1) теоретико-ігровий (який започаткував М. Дойч); 2) теорія організаційних систем (яку започаткували Р. Блейк, Дж. Мутон); 3) теорія і практика переговорного процесу (яку започаткували Д. Прюітт, Д. Рубін, Р. Фішер, У. Юрі).
40
Єнін, Максим Наімович, Анатолій Анатолійович Мельниченко та Любов Іванівна Мельник. "ГІБРИДНА ВІЙНА ЯК РІЗНОВИД СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ: СУТНІСТЬ, ТЕХНОЛОГІЇ, ДОМІНУЮЧІ ДИСКУРСИ". Актуальні проблеми філософії та соціології, № 25 (26 листопада 2019): 102–12. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i25.884.
Full textAbstract:
В статті розглядаються особливості концепту гібридної війни, описуються її основні технології та домінуючі дискурси, загальні контури можливих політичних стратегій та управлінських рішень щодо зміцнення національної безпеки відповідно до викликів гібридної війни. Гібридна війна розглядається як специфічний різновид соціально-політичних конфліктів; визначається сутність гібридної війни.
 Показано, що гібридна війна, як тип соціально-політичного конфлікту міждержавного рівня, розвивається як поступова ескалація з використанням тактики «керованого хаосу», активізацією антинаціональної, антисоціальної мобілізації в різних формах. Військова фаза гібридної війни розгортається на піку соціально-політичного конфлікту з метою примушення країни-жертви до миру на умовах країни-агресора. У випадку ефективного досягнення поставлених цілей в результаті використання технологій гібридної війни, держава-агресор може виступити в ролі миротворця у розв’язаному нею ж соціально-політичному конфлікті. В іншому випадку, держава, що є агресором може застосувати класичні засоби збройної агресії на території держави-жертви конфлікту.
 Проаналізовані особливості дискурсу «гібридної війни» в країнах, що входять у різні цивілізаційні ареали. Показана неузгодженість дискурсів щодо інтерпретації гібридної війни, намічені шляхи подолання зазначеної неузгодженості. На думку авторів, найбільш перспективною у поясненні сутності та витоків гібридної війни в суспільно-політичних та управлінських науках є лінія аналізу з акцентом на її класовій природі. На основі емпіричних досліджень масової свідомості в зоні військового конфлікту на Донбасі робиться висновок про переважно класове визначення характеру війни мешканцями Донбасу. Обгрунтовано, що для постконфліктного врегулювання суспільного життя, розбудові демократичних інституцій пояснення війни на цивілізаційний основі має небезпечні, репресивні інтенції для прав та свобод людини. Обгрунтована наявність історичних витоків, аналогів та протоформ гібридної війни, що спростовує тезу про унікальність подій 2014 року на Донбасі.
41
Павловська, Т. В. "Політичні переговори як спосіб розв"язання політичних конфліктів". Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія, вип. 84/86 (2007): 102–5.
Find full text
42
ПОКОТИЛО, Олексій, та Олександр НАШИВОЧНІКОВ. "ВИТОКИ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО ЗБРОЙНОГО КОНФ". Східноєвропейський історичний вісник, № 18 (30 березня 2021): 210–18. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.18.226536.
Full textAbstract:
Анотація. Мета дослідження – розкрити витоки російсько-українського збройного конфлікту на початку ХХІ століття, його передумови та обставини. Методологія дослідження спирається на принципах історизму, системності, науковості, авторської об’єктивності, а також на використання загальнонаукових (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-генетичний, історико-типологічний, історико-системний) методів. Наукова новизна полягає у тому, що вперше в історії російсько-українських відносин на основі невідомих раніше джерел з’ясовано яким чином політичне керівництво Російської Федерації наприкінці ХХ століття закладало підвалини для виникнення російсько-українського збройного конфлікту 2014 року. Висновки: починаючі з 1991 року російське керівництво ефективно розпалювало конфлікт в окремих регіонах, зокрема в Криму, “не дозволяючи” Україні бути незалежною державою з правом на європейській розвиток. При цьому, з метою завдання шкоди територіальній цілісності і суверенітету України як основний важіль впливу був використаний Чорноморський флот. Зазначимо, що вплив на населення Кримського півострову скрізь призму подій навколо Чорноморського флоту здійснювався у багатьох сферах, насамперед воєнній, політичній, інформаційній, мовній тощо. Вирішення питання навколо розподілу Чорноморського флоту в 1997 році, на наш погляд, ознаменувало те, що к цьому моменту у більшості населення території Криму було сформовано негативне ставлення до української влади та, як слід, до Збройних Сил України. Тому, швидка окупація Кримського півострова в 2014 році та події на Донбасі стали закономірним наслідком недружньої політики російського політичного керівництва по відношенню до України, яку воно здійснювало починаючи із 1991 року.
 Ключові слова: Україна, Російська Федерація, Військово-Морські Сили, Чорноморський флот, Крим, збройний конфлікт
43
Mikheichenko, Mariia. "ГРОМАДСЬКЕ ЗАЛУЧЕННЯ У НІМЕЧЧИНІ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ". Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 2, № 2 (2019): 102–9. http://dx.doi.org/10.15421/341930.
Full textAbstract:
Вивчаються технології та форми громадського залучення на прикладі сучасної Німеччини. Розкриваються особливості громадського залучення, зокрема участь у волонтерській діяльності. Наголошується на наявності диференціації різноманітних форм громадської взаємодії, що охоплюють всі сфери суспільного буття. Підкреслюється значення добровільної громадської участі та її впливу на внутрішню та зовнішню політику країни, на міжнародні відносини загалом. Окреслено історичні віхи розвитку громадської участі у сучасній Німеччині. Доводиться, що громадянське залучення - це процес, в якому громадяни здійснюють колективні дії для вирішення питань, що становлять суспільний інтерес і сприяють демократії. Наголошується, що громадське залучення вирішує низку суспільних проблем, серед яких, зокрема, недостатнє представлення різноманітних груп інтересів, тим самим знижуючи рівень суспільної напруги у суспільстві. Підкреслюється, що розуміння всіх варіантів громадянської участі розвиває «демократію різноманітності», що визначається як спосіб впливати на рішення влади у міжвиборчий період. Наголошується на необхідності проведення заходів із інформування громадян про події та явища суспільно-політичного життя. З’ясовано, що інтенсифікацію демократизації посттоталітарних суспільств спричиняє ступінь розвитку громадського залучення у вирішення суспільно-політичних проблем. Нові агенти впливу – громадяни, що є залученими до різних форм взаємодії виступають носіями нової партисипаторної демократії, що веде до стабілізації політичної, економічної систем та міжнародної системи загалом. Визначається, що чинниками до лобіювання громадської участі, що призведе до подолання ірраціональності і пасивності людей в політичній сфері — є освіта і надання рівних можливостей для участі в політиці. Тому кожному суспільству належить створити всі умови для активної політичної соціалізації кожного індивіда.З’ясовано, що у політичному діалозі та прийнятті рішень громадське залучення допомагає стримувати конфлікти, що виникають через непорозуміння у сторін, сприяючи встановленню конструктивного діалогу міжнародних акторів у сучасній системі міжнародних відносин.
44
Komarchuk, Oleksandr. "Гібридна війна: сутність та структура феномену". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 1 (3) (26 квітня 2018): 48–54. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2018-01-48-54.
Full textAbstract:
Відзначається, що агресія з боку Російської Федерації стала суттєвою несподіванкою для українського суспільства, а сучасний російсько-український конфлікт має офіційний статус АТО, але, на жаль, це єдина можливість охарактеризувати «гібридну війну» на правовому рівні.
 Аналізуючи ступінь наукової розробки дослідження проблеми, констатуємо, що загалом у політичній науці обмаль наукових розвідок щодо поняття «гібридна війна». Застосовуючи системний та історичний підходи до аналізу поняття «гібридна війна», наголошено на необхідності комплексного підходу до вивчення зазначеного явища. Указано, що для вирішення конфліктних питань або задоволення геополітичних інтересів виступати відкрито для держави-агресора стало досить невигідним в економічному та небезпечним у політичному плані, тому наприкінці XX ст. людство зіткнулося з новим способом ведення збройних конфліктів, що отримало неофіційну назву «гібридною». Цей термін пояснює нову військову стратегію, яка поєднує в собі «звичайну війну», «малу війну» та «кібервійну» і служить для поєднання дій із залученням ядерної, біологічної, хімічної зброї та засобів інформаційної війни.
 Застосовуючи сучасні підходи до вивчення феномену «гібридної війни», інтерпретуємо це явище як сукупність заздалегідь підготовлених та оперативно реалізованих державою дій військового, дипломатичного та інформаційного характеру, спрямованих на досягнення стратегічних цілей. При цьому важливе значення має відсутність необхідності в розробці нових систем зброї й військової техніки. Гібридна війна включає реалізацію комплексу гібридних загроз різного виду, а саме: традиційні, нестандартні, масштабний тероризм, а також підривні дії, у ході яких використовують інноваційні технології для протидії військовій силі супротивника, такі як масовані кібератаки, підривні дії в енергетичній, економічній сферах тощо.
 Зазначено, що відмінність між класичними війнами та гібридними полягає не лише в способі їх ведення, а й у засобах та цілях, які переслідує агресор, оскільки метою «гібридної війни» є не контроль території, а економічна та політична дестабілізація держави, тримання в страху населення в цілому, яке проживає за межами безпосереднього конфлікту. Дестабілізація країни в усіх цих аспектах удається завдяки терористичним і диверсійним актам, активній пропаганді серед місцевого населення, ведення повномасштабних бойових дій на певній території країни, а кінцевою метою є схилення легального уряду країни до вигідних для агресора дій або його зміни. Усі вищевказані етапи підготовки та реалізації військових дій неможливі без участі засобів масової комунікації, які безпосередньо є технологічним інструментом організації та проведення «гібридних війн».
45
Дубовик, В. Б. "Інституційна структура Організації з безпеки і співробітництва в Європі". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(31) (4 вересня 2020): 191–94. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).591.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано процес формування ін-ституційного каркасу Наради з безпеки та співробітництва в Європі та трансформації НБСЄ в ОБСЄ, основних інститутів ОБСЄ як її структурних елементів, які забезпечують досягнення основної мети діяльності організації, а саме запобігання конфлікту на ранніх стадіях його виникнення, регулювання самої кризи та відновлення миру після закінчення конфлікту. Наголошено, що Парламентська Асамблея ОБСЄ складається приблизно із 300 депутатів, котрі представляють законодавчу владу держав-учасниць ОБСЄ. Основною метою Асамблеї є парламентський контроль і залучення європейських депутатів у діяльність Організації. Асамблея розробляє і просуває механізми запобігання та врегулювання конфліктів, сприяє розвитку демократичних інститутів у держа-вах-учасницях і забезпечує транспарентність і підзвітність в ОБСЄ. На її щорічних сесіях формулюються політичні рекомендації для урядового компонента Організації. З'ясовано, що для розв'язання конфліктних ситуацій і спорів між державами-учасницями, які підписали внутрішню щодо ОБСЄ Конвенцію по примиренню і арбітражу, був створений Суд із примирення й арбітражу, який знаходиться в Женеві. Основним механізмом, прописаним у Конвенції, є примирення, мета якого полягає у виробленні для сторін у спорі умов врегулювання. Цей механізм може бути задіяний в односторонньому порядку будь-якою державою-учасником Конвенції стосовно спору між нею та іншою державою-учасницею ОБСЄ. Зроблено висновок, що Організація з безпеки і співробітництва в Європі має всеосяжний підхід до безпеки, який включає в себе військово-політичні, економічні, екологічні та гуманітарні аспекти. Тому ОБСЄ розглядає широкий спектр проблем, пов'язаних із безпекою, включаючи контроль над озброєнням, зміцнення довіри та безпеки, захист прав людини та прав національних меншин, демократії, боротьби з тероризмом і загрозами економічній та екологічній безпеці. Для виконання покладених функцій було створено розгалужену систему спеціалізованих внутрішніх інститутів, що ефективно діють сьогодні.
46
Гуцул, T., А. Орозонова, Г. Митрофанова, Т. Артюх та Н. Кравченко. "ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ТА НАЦІОНАЛЬНИЙ ВИМІРИ ІНВЕСТУВАННЯ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ В УМОВАХ ПАНДЕМІЇ COVID-19". Financial and credit activity problems of theory and practice 1, № 42 (2022): 342–50. http://dx.doi.org/10.55643/fcaptp.1.42.2022.3657.
Full textAbstract:
Анотація. Досліджено види ризиків і негативних впливів, які несе пандемія COVID-19 для сільськогосподарській галузі. Визначено, що основними ризиками є: економічні, екологічні, соціальні, інформаційні, політичні, технологічні. Досліджено, що інвестиції в сільське господарство мають свої відмінності. Вони перш за все проявляються в людській працездатності, як і в інших галузях економіки, у сільському господарстві, вони відображаються ще й у природному потенціалі, що за різних умов робить їх функціонування більш капіталомісткою з прибутками в довгостроковій перспективі. Визначено, що за останній рік кількість капітальних інвестицій у сільськогосподарську галузь значно зменшилась, передусім це пов’язано з обмеженнями, які були введені керівництвом країни 2020 року, та застоєм усієї галузі. Висока інвестиційна привабливість галузі є ключовим фактором підвищення її конкурентоспроможності, забезпечення високого та стійкого економічного зростання. Завдяки прозорому механізму інвестування в сільське господарство вона має шанс розпочати сталий розвиток, що веде до інновацій, а це, у свою чергу, забезпечує трансформацію в модернізацію технічної, технологічної та організаційної бази сільськогосподарського виробництва. Представлено перелік програм державної підтримки виробників сільськогосподарської продукції та обсяг фінансування. Висвітлено, що на сучасному етапі сталого розвитку сільського господарства в Європейському Союзі потенційні ризики і загрози включають такі ключові фактори: зміна клімату і зміна навколишнього середовища; зменшення різноманітності біосфери; високі темпи зростання населення у країнах Європи і зростання попиту на продукти харчування; зниження ефективності агробізнесу через непередбачені фактори (епідемії, соціально-економічні конфлікти тощо). Представлено пріоритетні напрями державної інституційної підтримки інвестиційного клімату в сільськогосподарську галузь найближчим часом. Визначено, що основними орієнтирами для вітчизняних сільгоспвиробників мають стати програми, які зараз найбільше цікавлять європейських інвесторів. Ключові слова: ринок, сільське господарство, інвестиції, регулювання, підтримка, держава, продукція. Формул: 0, рис.: 2; табл.: 2; бібл.: 17.
47
Коновальчук, П. І. "ВПЛИВ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ НА ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УМОВАХ СУЧАСНИХ СУСПІЛЬНИХ ЗМІН В УКРАЇНІ". Сучасне суспільство: політичні науки, соціологічні науки, культурологічні науки 2, № 2-19 (2020): 41–52. http://dx.doi.org/10.34142/24130060.2019.19.2.04.
Full textAbstract:
У статті обґрунтовано особливості та доцільність впливу релігійних організацій на процеси державотворення в умовах сучасних суспільно-політичних змін в Україні. Проаналізовано історично-суспільну сутність релігії. Виділено основні положення щодо суспільно-політичної спрямованості діяльності церкви в соціально-історичному контексті та в сучасних умовах. Розглянуто етапи становлення церкви як соціального інституту в демократичному суспільстві, відмінності між суб’єктивною (ставлення до Бога) та об’єктивною (історична реальність) релігіями. Розкрито підходи до аналізу питань взаємозалежності релігії та політики. Уточнено можливі варіанти взаємовідносин влади та церкви в контексті різних політичних устроїв. Наголошено на значимості та авторитетності церкви в пошуку взаємоприйнятих рішень у багатьох проблемних ситуаціях в умовах гібридної війни. Конкретизовано поняття «легітимність» як важливу ознаку демократичної влади, символ довіри, уявлення, що існують у свідомості громадян та ґрунтуються на законності влади, визнанні громадянами прав та обов’язків як її керівників, так і своїх. Проаналізовано типи легітимності державної влади. Виділено чинники впливу релігійних організацій на державотворення в Україні. Розглянуто функції церкви як соціального інституту в демократичному суспільстві. Окреслено основні напрями оптимізації впливу релігійних організацій на державотворення: утвердження позицій Автокефальної Української Помісної Церкви; подолання міжконфесійних конфліктів; подальше позитивне вирішення українського релігійного питання на міжнародному рівні; законодавчого уточнення статусу церкви в суспільно-політичних процесах; формування політично-релігійної складової суспільства. Підтверджено ефективність взаємодії релігійних та державних інституцій у розбудові країни, прийняття важливих політичних рішень на спільній основі.
48
Іванова, А. В. "Політико-правовий стан західної моделі політичної толерантності в умовах кризи". Актуальні проблеми політики, № 66 (18 січня 2021): 50–57. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i66.707.
Full textAbstract:
Інститут толерантності отримав широкий розвиток у західній моделі демократії. Саме західні країни представляють зразковий формат реалізації принципів та інструментів ефективного впровадження толерантних засад. Розвиненіша законодавча база та правозахисна практика є основами для розбудови інституцій толерантності в західних суспільствах. У цій статті розглянуто та проаналізовано основні компоненти західної моделі політичної толерантності, проведено аналіз політико-правових механізмів регулювання інституту, розкрито сучасні кризові тенденції політичної толерантності та чинники впливу на їх формування.
 Проведено теоретичний аналіз політико-правових документів, проектів і концепцій розвитку інституту політичної толерантності в західній правовій системі, компонентів ефективності та проблем реалізації принципів толерантності саме в політичній сфері як на міжсоціальному рівні, так і на рівні внутрішньополітичних відносин суб'єктів.
 Особливу увагу у статті приділено проблемам публічної риторики, проекції політичної нетерпимості серед представників політичної влади, політичних лідерів як чинникам формування кризи толерантності в західних суспільствах. У статті розглянуто чинники конфлікту традиціоналізму та ліберально-демократичних цінностей як умови розвитку дезінтеграційних процесів у європейському суспільстві, формування стану закритості, міграційної нетерпимості, крайніх форм інтолерантності, радикалізму, екстремізму та тероризму, які стали новітніми умовами існування європейської спільноти.
 Визначним напрямом дослідження є аналіз засад, механізмів, принципів і методів розбудови інституту толерантності, особливостей регулювання, виявлення проблемних тенденцій і перспектив розвитку толерантності в реаліях західної моделі демократії. Досить важливим напрямом є виявлення чинників впливу на формат мислення, ціннісні аспекти європейського суспільства в умовах кризи. Акцентується увага не тільки на дослідженні розвитку демократичних інститутів у західних державах, а й на аналізі досвіду кризових станів, особливостей функціонування демократичних інституцій в умовах нестабільності.
49
Nikolaiev, Serhii, Khrystyna Yuskiv та Oleksandr Velychko. "Огляд конфліктів між Іраном та Іраком". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 2 (6) (31 жовтня 2019): 97–107. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2019-02-97-107.
Full textAbstract:
Період 70–90-х років характеризується суттєвою трансформацією регіональної системи міжнародних відносин, що впливала на проблему убезпечення Перської затоки. Ірано-іракський конфлікт виник унаслідок тривалих суперечок із прикордонних питань, а також у результаті розбіжностей політичного, національного та релігійного характеру. Він пов'язаний із внутрішньополітичними, економічними й соціальними проблемами Ірану та Іраку, співвідношенням сил на Близькому й Середньому Сході. Однією з головних його причин стала боротьба за гегемонію в Перській затоці. Із перших років незалежності політичний курс Ісламської Республіки Іран був направлений як на укріплення своїх позицій у регіоні Перської затоки, так і на здобуття статусу лідера всього мусульманського світу. У контексті цього особливо важливим є намагання зрозуміти специфіку стосунків Ірану з його сусідами, ступінь поширення на них свого впливу й перспективи співробітництва сторін у різних сферах суспільного життя. Тому важливими є дослідження та аналіз складного комплексу ірано-іракських відносин в історичному контексті й на сучасному етапі. Процес урегулювання ірано-іракського конфлікту почався в умовах дуже складної та заплутаної ипломатичної боротьби, що є результатом зіткнення інтересів регіональних і зовнішніх сил. Окрім того, політична нестабільність в Ірані, конфлікт іранського керівництва зі США у зв'язку з ісламською революцією дали підставу Іраку сподіватися на успішний результат війни. Саддам Хусейн прагнув затвердити позиції Іраку в Перській затоці. Ірано-іракська війна, а саме агресивні неправомірні дії Іраку, свідчили про кризу в системі міжнародних відносин періоду «холодної війни».
50
Vehesh, Mykola, та Vasyl Kukhta. "ІНТЕГРАЦІЯ ОСНОВНИХ ЧИННИКІВ ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН ТРОПІЧНОЇ АФРИКИ ЯК УМОВА ДЕМОКРАТИЧНОГО ТРАНЗИТУ". Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 3, № 2 (2020): 92–101. http://dx.doi.org/10.15421/342036.
Full textAbstract:
Стаття розкриває один з аспектів проблеми демократизації країн Тропічної Африки, що стає все більш актуальною на тлі сучасної політичної ситуації через посилення ролі Африки на міжнародній арені й особливої уваги дослідників до реальних результатів демократичного транзиту окремих країн регіону в постколоніальний період. Мета статті полягає в здійсненні комплексного аналізу основних чинників політичного розвитку країн Тропічної Африки і розкритті їх взаємозв’язку і взаємозалежності в умовах демократичних трансформацій. Мотивація авторів до розробки означеної теми зумовлена виявленими розбіжностями у науковій методології щодо виокремлення передумов і чинників, які суттєво впливають на процеси демократичних перетворень, і полеміки представників процедурного і структурного підходів. Суть економічного, культурного, етнічного чинників у межах статті розкрита на основі їх типових проявів у різних країнах Тропічної Африки: Анголи, Габона, Екваторіальної Гвінеї, Ефіопії, Нігерії, Нігеру, С’єрра-Леоне, Центрально-Африканської Республіки. Встановлено кореляційний зв’язок між окремими чинниками. Доведено, що демократичний транзит може бути успішно завершеним в тому випадку, коли сформований політичний режим здатний гарантувати відносну рівновагу між політичною системою і соціальним середовищем відповідно до культурного, економічного, етнічного, релігійного та інших чинників розвитку поставторитарних африканських держав. Важливою умовою для демократичного транзиту визначено інтеграцію зазначених чинників, синхронізацію їх впливу на перебіг політичних змін та збереження їх стабільності. Сформульовано узагальнення щодо детермінованості демократії в країнах Тропічної Африки традиційно усталеними регіональними особливостями, глибоко специфічними, ігнорування яких в африканському соціумі провокує виникнення широкого кола криз, конфліктів і негативно позначається на демократичних трансформаціях.