To see the other types of publications on this topic, follow the link: Права людини та громадянина.
Journal articles on the topic 'Права людини та громадянина'
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Права людини та громадянина.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Китайгородська, В. В. "ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ПРАВА ЛЮДИНИ НА ПРАЦЮ". Прикарпатський юридичний вісник 1, № 3(28) (2020): 161–65. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).341.
Full textAbstract:
З моменту виникнення держави, яка бере на себе право регулювати взаємовідносини суб’єктів всередині її території, виникло питання про реалізацію громадянами права на працю. Виникло питання про відповідальність держави перед людиною як громадянином цієї держави.
 У даній статті було розглянуте питання стосовно того, що однією з найважливіших ознак правової держави, розвинутої демократії є реальне забезпечення прав людини і громадянина загалом та права на працю зокрема. Також були досліджені гарантії прав і свобод людини і громадянина, які є основними умовами, способами і засобами, за допомогою яких кожна особа має можливість реалізувати свої права.
 Проаналізовано чинне законодавство України з питань права на працю. Досліджено правове регулювання права на працю у міжнародних правових актах. Проаналізовано наукові праці вчених та зроблено висновок,що право на працю – це одне з важливих соціально-економічних прав людини й громадянина, гарантоване міжнародно-правовими актами та Конституцією України, яке дає можливість кожному заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Зроблено висновок про те, що право на працю не є суб’єктивним правом людини. Автор стверджує, що держава повинна створювати робочі місця для своїх громадян, організовувати можливість працівникам перенавчатися на інші спеціальності, професії, але громадянин не має права вимагати від держави надання йому праці. Саме цей підхід до права на працю людини ми бачимо в багатьох державах Європи.
 Зроблено висновок про те, що право на працю є комплексною правомочністю громадянина. Воно включає в себе низку інших прав, зокрема право на свободу праці, право на безпечні умови праці, право на рівні умови праці тощо.
2
Свистунова, Олена Вікторівна. "СУТНІСТЬ ТА ОЗНАКИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА НА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ". Центральноукраїнський вісник права та публічного управління, № 4 (28 грудня 2023): 42–48. http://dx.doi.org/10.32782/cuj-2023-4-6.
Full textAbstract:
У статті на основі аналізу низки наукових позицій розглянуті проблемні правові питання щодо сутності конституційного права людини та громадянина на соціальний захист і його ознак. Право на соціальний захист розглядається як основне (конституційне) право людини та громадянина, оскільки воно передбачене в Конституції України та належить до групи соціальних прав, що спрямовані на задоволення соціальних потреб. Авторкою досліджені дві групи ознак цього права: по-перше, як основного права людини та громадянина України; по-друге, як окремого виду прав, що має особливі ознаки, які притаманні тільки йому. Звернено увагу, що складовими особливої правової охорони конституційного права людини та громадянина на соціальний захист є те, що такі права є невідчужуваними та непорушними, не є вичерпними та їх неможливо скасувати, мають гарантії їх реалізації, заборону їх обмеження, крім чітко регламентованих Конституцією України випадків і меж. Авторкою підкреслено, що конституційному праву на соціальний захист притаманні власні, особливі ознаки, які характеризують його як окремий вид права. Ці ознаки випливають із формулювання положень про право на соціальний захист у статті 46 Конституції України. Виокремлено основні ознаки конституційного права людини та громадянина на соціальний захист: загальні ознаки, які притаманні всім конституційним правам; особливі ознаки, які притаманні йому як окремому виду прав. Акцентовано, що розглянуті ознаки конституційного права людини і громадянина на соціальний захист дають змогу визначити його сутність. У науковій літературі соціальний захист розглядається як єдине ціле включно з економічною, соціальною та правовою складовими. Ґрунтуючись на результатах аналізу праць вітчизняних і закордонних науковців з конституційного права, авторка підкреслює, що у праві соціальний захист більшістю науковців інтерпретується як соціальна функція держави, сукупність скоординованих суспільно-державних заходів економічного, юридичного, організаційного характеру щодо гарантування та забезпечення соціальних прав громадянина.
3
Kofman, B. Ya. "Характеристика поняття «людина» з позицій конституційного права". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 3 (21 червня 2019): 29–38. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.03.02.
Full textAbstract:
Метою статті є дослідження характеристики поняття «людина» з позицій конституційного права.
 Наукова новизна. В статті визначено характеристики поняття «людина» в конституційному праві в контексті її безпосереднього та опосередкованого впливу на конституційно-правову регламентацію і регулювання прав людини, трансформації правового статусу людини і громадянина та правових станів особистості в умовах розвитку демократичної правової державності і громадянського суспільства. Здійснено аналіз терміну «людина» в конституційному праві, використовуючи домінанти телеологічного, соціального та іншого характеру. Зокрема, досліджено людину як біологічну істоту та як об’єкт права (людина і право). Визначено, що в своїй єдності досліджені підходи до людинорозуміння і його характеристики, створюють систему пізнання конституційно-правової реальності, а також визначення перспектив її подальшого розвитку і вдосконалення під впливом антропоцентризму, людинорозмірності та людинорозуміння у всьому різноманітті гуманістично-правової проблематики.
 Висновки. Проблематика «людини» в конституційному праві держави має визначальну роль, особливо в процесах інституціоналізації та конституювання демократичної правової державності. Тому в цих умовах законодавець використовує індивідуально-колективний підхід до вирішення питань конституційно-правового статусу людини і громадянина. Визначаючи такий статус, законодавець враховує як біологічні характеристики людської істоти, що мають для неї екзистенційне значення в процесі існування в рамках людського соціуму та в умовах функціонування держави, так й відповідні позиції, що демонструють взаємини людини з правом. Саме в рамках права людині надаються нормативні можливості для реалізації своїх атитюдів, інтенцій, устремлінь, потреб, інтересів, а у підсумку й конституційних прав, що визнаються, легалізуються, охороняються, захищаються, гарантуються державою на рівні її конституційного права. Наголошено на існуванні суттєвих проблем щодо дослідження людини саме як об’єкта права.
4
Kavun, Anton. "ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПРАВ ГРОМАДЯН В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ". Law Review of Kyiv University of Law, № 1 (31 березня 2023): 60–64. http://dx.doi.org/10.36695/2219-5521.1.2023.12.
Full textAbstract:
У статті обґрунтовано, що специфіка інформації, яка має своїм змістом знання і яка забезпечує взаємодію суб’єктів не лише інформаційних, але й інших правовідносин, та власне інформаційна сутність права дають підстави вважати інформаційні права громадян одночасно як елементом основоположних та похідних прав людини всіх поколінь, так і продуктом останнього покоління еволюційного розвитку прав людини. Інформаційні права використовуються людиною у всіх сферах її життя, на різних етапах, що підкреслює їх виняткову значущість. Автор визначає інформаційні права громадянина як гарантовані Конституцією можливості задовольняти свої потреби вотриманні, використанні, поширенні, охороні і захисті необхідного для життєдіяльності обсягу інформації, комунікаційні права, право на безпечне інформаційне середовище тощо. В умовах сучасної правової держави передбачені національним законодавством інформаційні права громадянина ґрунтуються на відповідних фундаментальних правах людини. Доведено, що інформаційні права громадян є предметом правового забезпечення інформаційної безпеки як в інформаційному, так і в конституційному праві. Зазначена особливість є визначальною у взаємодії цих правових інститутів, а також їх складових елементів. При цьому норми конституційного права виступають базовими, як і в інших правовідносинах. У статті конституційно-правовий механізм захисту інформаційних прав громадянина визначено як систему способів, засобів, форм державного та недержавного захисту громадянином порушених інформаційних прав, що гарантуються йому Конституцією. Такий підхід цілковито корелюється і з умовами воєнного стану, за винятком деяких аспектів, пов’язаних з необхідністю обмеження досліджуваної нами групи конституційних прав з метою забезпечення національної безпеки держави.
5
Сабура, Світлана Олександрівна. "СУБ'ЄКТИВНЕ ПРАВО НА ТВОРЧІСТЬ У СИСТЕМІ СУБ'ЄКТИВНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА". Часопис цивілістики, № 39 (20 січня 2021): 50–53. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i39.380.
Full textAbstract:
У статті розглянуті актуальні питання, що виникають під час розгляду структури суб'єктивного права взагалі та, зокрема, суб'єктивного права на творчість. Нині дуже вагома роль творчих процесів у суспільстві, і людина, що проявляє своє творчі здібності та оприлюднює їх, з одного боку, робить чималий внесок у розвиток суспільства, з іншого - має право з боку закону на захист таких «проявів» творчості. Важливість розгляду питання існує не перший рік, адже із прийняття Конституції України наша держава відкрила більш широкі можливості у тлумаченні та розширенні деяких суб'єктивних прав. Право на творчість, закріплене в деяких міжнародних актах, має отримати більш конкретні механізми для відображення та поширення в національному законодавстві. Завдяки науковцям така ціль може бути легко виконана і прийнята до уваги законодавцями.
 Складовою частиною та основою суб'єктивного права на творчість є саме суб'єктивне право. У статті розкритий зміст поняття суб'єктивного права, що дає змогу зрозуміти сутність поняття «суб'єктивного права на творчість». Вивчення та порівняння структури обох понять дає змогу якнайдетальніше розкрити та зрозуміти особливості та тонкощі категорії «суб'єктивне право на творчість», важливі аспекти, що допомагають реалізації людиною суб'єктивного права на творчість.
 У статті акцент робиться також на важливості надання уваги до економічних, соціальних та культурних прав людини та порівняння складу права на освіту із правом на свободу культурної, наукової та творчої діяльності.
 Відомо, що така категорія суб'єктивних прав, як право на свободу творчої діяльності, довгий час не мало відповідної уваги з боку законодавства. Це і привело до зовсім маленької кількості законодавчих актів, що регулюють таке право. Тому у статті висвітлені основні аспекти та характеристики, притаманні «суб'єктивному праву» та конкретизовані основні «можливості» «суб'єктивного права на творчість».
 Наростаюча актуальність цієї теми змушує правознавців вивчати це питання детальніше. Важливо виділити особливості цієї категорії суб'єктивних прав. Не можна обійтися без думки фахівців із приводу особливостей визначення та структури поняття «суб'єктивного права», адже воно є «основоположником» та базисом усіх видів прав людини і громадянина. Творчість займає важливу інтелектуальну сферу у всій системі людських потреб, тому ми маємо вдосконалити систему права, що регулює та закріплює юридичні можливості творчої людини: можливість реалізувати свої права, здійснити їх та захистити, якщо це буде необхідно.
6
Чалабієва, Маріам. "Реалізація конституційних цифрових прав в межах адміністративної реформи". State Building and Local Government, № 45 (29 травня 2023): 250–61. https://doi.org/10.31359/1993-0941-2023-45-250.
Full textAbstract:
Наукова стаття присвячена аналізу процесу реалізації конституційних цифрових прав в межах адміністративної реформи. Розглянута загальна суть конституційних цифрових прав в контексті адміністративної реформи, їх принципова важливість у цифрову еру. Досліджена сутність конституційних цифрових прав та їх роль у захисті прав людини і громадянина в онлайн-просторі. Відокремлено фундаментальні цифрові права: право на доступ до інформації, право на недоторканість приватного життя та сім’ї, свободу вираження поглядів та інше. Встановлено, що цифрові права – це елемент внутрішнього відгалуження загальної системи прав і свобод людини і громадянина. Водночас доведено, що цифрові права поділяються на дві групи: традиційні (права людини і громадянина, які були перенесені з оф-лайн до он-лайн-простору), та спеціальні (які можливо реалізувати виключно за допомогою мережевих інформаційно-комунікаційних технологій). Доведена важливість інформаційно-комунікаційних інструментів та цифрових механізмів у процесі адміністративної реформи.
7
ПОХИЛ, ОЛЕКСАНДР. "Право на захист як гарантія реалізації прав і свобод людини та громадянина (на прикладі права на судовий захист)". Право України, № 2021/08 (2021): 199. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-08-199.
Full textAbstract:
У статті досліджено право на захист як гарантію реалізації прав і свобод людини та громадянина. Проаналізовано два основні різновиди гарантій – загальні (економічні, політичні й організаційні) та спеціальні (юридичні). Розкрито особливості судового захисту, який являє собою необхідну й ефективну гарантію здійснення прав і свобод людини та громадянина. Досліджено теоретичні підходи до розуміння поняття “гарантії прав” та встановлено, що відокремлення їх від прав є неможливим, оскільки це нівелюватиме цінність самих юридичних гарантій, а всі права, надані особистості і не забезпечені необхідними засобами захисту, перетворяться на декларацію у випадку їх порушення. Доведено одну з ключових особливостей права на захист своїх прав, яка полягає у тому, що воно слугує одночасно самостійним правом і гарантією реалізації інших прав. Встановлено, що така особливість дає змогу розглядати право на захист із використанням двох підходів – інструментального (ґрунтується на розумінні права на захист як гарантії існуючого каталогу прав і свобод людини) та сутнісного (заснований на сприйнятті права на захист як самостійного права людини, яке повинне бути забезпечене інституційними та нормативними юридичними засобами). Зроблено висновок, що лише обидва підходи (інструментальний і сутнісний) дають змогу ефективно забезпечити здійснення прав і свобод людини та громадянина, – коли право на захист гарантуватиме досягнення певних благ, однак саме собою його порушення навіть при досягненні таких благ вже є неприпустимим.
8
Старущенко, Ярослав Володимирович. "АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ РЕАЛІЗАЦІЇ КУЛЬТУРНИХ ПРАВ І СВОБОД ГРОМАДЯН В УКРАЇНІ". Public management, № 3 (31) (24 жовтня 2022): 70–75. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2022-3(31)-9.
Full textAbstract:
Автором досліджено що, на сьогоднішній день в нашій країні важливе місце в системі конституційних прав та свобод людини і громадянина посідають культурні права та свободи, які іноді називають духовними чи ідеологічними правами і свободами. Наголошено, що група конституційних культурних прав та свобод людини і громадянина в Україні, що набуває ознак демократичної, соціальної та правової держави, є не лише засобом задоволення культурних (інтелектуальних) інтересів та потреб, а й елемент механізму правового регулювання суспільних відносин. Ці властивості є формами прояву особистої та суспільної цінності прав і свобод людини та громадянина. Визначено, що права, свободи та обов’язки людини і громадянина є центральним елементом, основою конституційно-правового статусу особистості. Доведено, що держава визнає та гарантує законодавчо встановлені стандарти цивільної поведінки саме у правах, свободах та обов’язках. Закріплення прав і свобод людини та громадянина, їх обсяг, види і зміст у конституції та інших актах чинного законодавства нині є однією з пріоритетних проблем цивілізації.
9
Тетерін, Костянтин. "СУЧАСНИЙ СТАН ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСНОВНИХ ПРАВ ТА СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ". Молодий вчений, № 1 (89) (29 січня 2020): 47–50. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-1-89-10.
Full textAbstract:
На сучасному етапі існування Української держави важливим показником ефективності функціонування державної влади є забезпечення дотримання прав людини і громадянина. Для оцінки стану забезпечення прав людини та громадянина важливим показником являються статистичні спостереження в рамках розгляду адміністративних справ, так як у таких справах однією із сторін – суб’єкт владних повноважень, тобто держава. Завдяки багаторівневій судовій системі частково забезпечуються основні права людини. Тенденції виникнення спорів між людиною та державою в Україні стабільно високі, про що свідчать статистичні спостереження розгляду адміністративних справ судами України та Європейським судом з прав людини. Аналізуючи кількісні показники стану справ у сфері дотримання прав людини і громадянина, можна зробити припущення про необхідність вдосконалення принципів і механізму взаємодії держави та громадянського суспільства. Забезпечення прав людини в Україні стало одним із головних болючих питань українського суспільства. Проблема забезпечення прав людини та громадянина пов’язана з недостатнім рівнем дотримання закріплених у Конституції України прав і свобод особи з боку держави. Під конституційно-правовим статусом особи слід розуміти закріплену в Конституції систему взаємовідносин між особою та державою, що має такі складові елементи, як конституційні права, свободи та обов’язки, основні принципи конституційно-правового статусу особи. Для проведення аналізу сучасного стану дотримання прав та свобод людини та громадянина важливо розглянути статистичні спостереження, які проводились останні роки в сфері розгляду судових справ. У Конституції України закріплюється та проголошується якісно новий підхід до розуміння взаємовідносин держави й особистості, що модифікує нові взаємовідносини між зазначеними суб’єктами, в яких на перше місце висувається людина, а не держава.
10
Булавіна, С. "Генеза гарантій прав та свобод людини й громадянина в Україні: історико-правове дослідження". Історико-правовий часопис 14, № 2 (2021): 7–12. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2019-2/2.
Full textAbstract:
У статті досліджено історико-правову думку про гарантії прав і свобод людини та громадянина. Досліджено становлення та розвиток ідеї гарантій прав і свобод людини та громадянина в України. У вітчизняній скарбниці історико-правових досліджень проблематики прав і свобод людини та їх гарантій гідне місце займає спадщина Павла Русина (1450-1517 рр.). Цікавими та прогресивними ідеями, які сприяють закріпленню прав і свобод людини, насичена творчість типового представника українського гуманістичного руху першої половини ХVIст. – філософа, історика та політолога Станіслава Оріховського-Роксолана (1513-1566 рр.). Одним з перших серед вітчизняних мислителів Інокентій Гізель (1600-1683 рр.) поставив природне право як критерій людської поведінки вище від закону Божого, доповнюючи критерій добра і зла розумом, який, пізнавши закони природи, керує вчинками людини відповідно до цих законів. Встановлено, що на державу та її органи Конституція і закони України покладають обов’язки по забезпеченню прав і свобод людини та громадянина. Так, у ст. 3 Конституції України визначено головний зміст та спрямованість діяльності держави – права і свободи людини та їх гарантії. Історико-правові ідеї, висунуті видатними вченими, стали витоками і основою всіх суспільно-правових відносин, закріплення обов’язку держави захищати права і свободи людини, створили необхідні передумови для формування в суспільстві вимог гарантованості прав і свобод та поступового їх доповнення новими принципами та інститутами гарантій прав і свобод людини і громадянина.
11
Копетюк, М. "Поняття та класифікація міжнародних стандартів прав людини та громадянина". Історико-правовий часопис 15, № 1 (2021): 34–39. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2020-1/7.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню правової основи міжнародних стандартів прав і свобод людини та громадянина. Проаналізовано наукові підходи до визначення поняття міжнародних стандартів прав людини і громадянина, а також розглянуті питання забезпечення прав і свобод людини і громадянина відповідно до міжнародних стандартів, закріплених в міжнародно-правових документах. Здійснено аналіз міжнародно-правових актів, які містять відповідні стандарти в сфері дотримання прав людини і громадянина, а також розглянуто їх класифікацію. Міжнародні стандарти прав людини є системою прав, які розкривають сучасну ідею прав людини, закріплену в основних міжнародно-правових документах і, відповідно, визнану в усьому світі. Стандарти основних прав і свобод людини і громадянина регулюються низкою міжнародно-правових актів, що визначають політичні, природні, культурні, соціальні права. Автор зробив висновок про те, що у основу Конституції України закладено принципово нові правові парадигми зовнішньої і внутрішньої державної політики України, що спрямовані на утвердження й забезпечення прав і свобод людини і громадянина. А це об’єктивно вимагає істотної переорієнтації та модифікації всієї національної правової системи. В Україні набуває поширення теорія визнання людської гідності, яка є інтегративною властивістю природи людини та виступає як один з інституційних джерел її основних прав. І з огляду на це у загальній теорії права сформульовано антропогенну інтерпретацію людської гідності, поняття якої визначається як самоцінність людини як унікальної біосоціальної істоти. На переконання автора, зазначені доктринальні позиції у ближній перспективі вимагатимуть відповідної нормативно-правової і навіть конституційної регламентації. Адже держава має охороняти, захищати права і свободи людини та громадянина, гарантувати їх реальне здійснення. Відповідно, держава повинна створювати необхідні умови для гідної праці, надавати соціальну допомогу тим, хто перебуває у складних життєвих обставинах.
12
Танько, А. В. "СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ У МІЖНАРОДНОМУ КОНТЕКСТІ". Теорія та методика навчання та виховання, № 56 (2024): 203–15. http://dx.doi.org/10.34142/23128046.2024.56.14.
Full textAbstract:
У статті розглянуто проблему прав і свобод людини та громадянина в Українському та Європейському нормативно-правовому і соціокультурному просторі. Наголошено, що визнання людини найвищою цінністю, поважливе ставлення до її прав і свобод, забезпечення її особистісної гідності, гуманне ставлення до громадянського суспільства в цілому є першоосновою побудови та розвитку демократичної держави. Зазначено, що забезпеченню державою прав і свобод людини та громадянина сприяє їх розробка, ствердження й перегляд у Конституціях та законодавчо-нормативних документах, що підтверджує гуманістичну, демократичну спрямованість розвитку будь-якої держави та є її головним обов’язком. Відзначено, що розвиток дефініції «права і свободи людини» здійснювався поступово, з урахуванням особливостей кожного з етапів розвитку суспільства, починаючи з природніх прав людини до визнання їх найважливішою суспільною цінністю людства. Підкреслено, що на початку XXI ст. відбулися суттєві зміни, що вимагають перегляду, оновлення, вдосконалення, відповідної систематизації категорії прав і свобод людини, нормативного їх упорядкування й систематизації на міжнародному й вітчизняному рівнях. Зазначено, що права людини, передусім, передбачають моральні вимоги до держави, забезпечення їх захисту і розвитку, виконання певних зобов’язань перед суспільством. Акцентовано, що права і свободи людини є правовим стандартом міжнародного співтовариства, якого мають дотримуватись всі народи і держави і що кожна людина отримує певний правовий статус відповідно до міжнародного гуманітарного й національного права, що має глибокий гуманістичний сенс. Резюмовано, що кожна держава, визначаючи сутність та зміст прав і свобод людини, має певні соціальні обмеження, що зумовлюються організацією суспільного устрою. Проаналізовано класифікацію, схарактеризовано складові системи прав і свобод людини, виокремлено природні, позитивні й негативні складники. Розкрито сутність і зміст свобод і прав людини в Конституції України (1996 р.). Зауважено, що в політичній, економічній, соціальній і культурній сферах права і свободи людини та громадянина, як найвища соціальна цінність, є нормативно-змістовою основою гуманістичних, демократичних взаємовідносин між громадянами і державою.
13
Антошина, І. "Інформаціна влада". Юридичний вісник, № 4 (5 лютого 2020): 14–20. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.937.
Full textAbstract:
Формування інформаційної влади безпосередньо пов'язане зі становленням інформаційного суспільства, в якому інформація стає головним економічним ресурсом, а інформаційний сектор виходить на перше місце за темпами зростання. Інтелектуальна власність стає основною формою власності, важливим стає людський капітал; інформація стає предметом масового споживання, формуються нові правові основи функціонування інформаційного суспільства. Тепер свобода слова та інформації на засадах верховенства права та повага прав людини - це основні постулати створення громадянського суспільства, заява про справжню демократію. Тому межі існування інформаційної влади мають бути узгоджені з правами та свободами людини. Отже, право на доступ до інформації стає одним з невід’ємних прав людини і громадянина. Пріоритетним завданням Української держави є забезпечення свободи слова, свободи інформації, права на висловлення думок та позиції громадянина, права на отримання та поширення достовірної інформації без перешкод. Суть інформаційної влади зводиться до здатності поширення за допомогою засобів масової інформації та міжособистісного спілкування певних ідей. Право на доступ до інформації стає одним з невід'ємних прав людини і громадянина. Пріоритетним завданням української держави є забезпечення свободи слова, свободи інформації, право на вираження думки і позиції громадянина, право на отримання і поширення достовірної інформації без перешкод. Найважливіше значення для подальшого розвитку українського суспільства полягає у взаємодії державної влади з інформаційною владою. В сучасних умовах інформаційна влада визначальним чином впливає на різні сфери суспільного розвитку, що трансформує багато політичних та державних інститутів. Ефективність державної влади багато в чому залежить від всебічного регулювання інформаційних відносин, що визначає характер її взаємодії з інформаційною владою.
14
Шевченко, Н. "Законодавчі новації в захисті прав людини правоохоронними органами України". Юридичний вісник, № 1 (6 серпня 2020): 212–17. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1604.
Full textAbstract:
Сучасне вітчизняне суспільство докорінно відрізняється від суспільства попередніх епох, оскільки основною цінністю визнає саме людину, її життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканність й інші права, свободи й законні інтереси невладних фізичних і юридичних осіб. З метою забезпечення зазначених чеснот об'єктивно функціонує публічний апарат, вершиною якого з погляду ефективності діяльності є правоохоронні органи, що мають здійснювати захист громадян від найбільш значних видів небезпеки. Правоохоронна діяльність держави є провідною гарантією забезпечення принципу верховенства права та здійснюється через систему правоохоронних органів, на які безпосередньо покладено функції забезпечення прав і свобод людини й громадянина від найбільших видів небезпеки, охорони громадського порядку; запобігання скоєнню злочинів; виявлення, розкриття та припинення правопорушень; надання адміністративних послуг. Серед проблем, які вирішує народ України, однією з найгостріших є проблема здійснення прав людини та громадянина. Для того щоб в повному обсязі реалізувати права, свободи й обов'язки людини й громадянина, потрібно їх знати й уміти їх захищати. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ст. 19 Конституції). Органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень й у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Європейська інтеграція України зобов'язує нашу державу забезпечити ефективне функціонування інститутів, які гарантуватимуть верховенство права, додержання прав і свобод людини і громадянина, їхній ефективний захист. Одним із таких завдань є утворення МВС України як цивільного органу європейського зразка.
15
Kofman, B. Ya. "Покоління прав людини та їх вплив на становлення і трансформацію конституційно-правового статусу людини і громадянина". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 5 (10 жовтня 2019): 29–37. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.05.03.
Full textAbstract:
У статті досліджуються покоління прав людини в контексті їх прямого впливу на формування конституційно-правового статусу людини і громадянина.
 Метою статті є дослідження ролі і впливу поколінь прав людини на становлення та трансформацію конституційно-правового статусу людини і громадянина.
 Наукова новизна. Наведені у своїй логічній послідовності аргументи актуалізують та об’єктивізують проблематику поколінь прав людини та її вплив на динаміку правового статусу людини в контексті його розширення та вдосконалення в умовах розвитку правової демократичної державності, що несе в собі могутню гуманістично-гуманітарну складову. Визначено, що покоління прав людини формуються в доктрині конституційного права держав та в міжнародному праві в історичній ретроспективі з метою акцентування уваги держав та міжнародного співтовариства на особливій значущості відповідних груп прав, актуалізації їх визнання, легалізації, охорони, захисту, реалізації та гарантування.
 Висновки. Системний аналіз наведених поколінь прав людини свідчить, що всі вони, по-перше, органічно вписуються і відображають гуманістичні та гуманітарні засади сучасної концепції прав людини. По-друге, з виокремленням кожного з нових поколінь прав людини фактично виникає новий підхід до особистості, причому не тільки як до природної істоти, а як до належного суб’єкта права та суб’єкта правового статусу. Відносно останнього ракурсу, який фактично є метою дослідження, що проводиться, треба зазначити, що такий висновок має суттєве методологічне та праксеологічне значення, що підтверджується діяльністю як національних держав, так і всього міжнародного співтовариства по активізації процесів нормування, нормативізації, нормопроектування, нормотворчості у сфері прав людини на міжнародному універсальному та державному рівнях. По-четверте, така діяльність не носить механічний характер, вона характеризується релятивістсько-комплексним та творчим підходом, коли нові права людини модернізують її конституційно-правовий та міжнародний статус у бік його розширення та вдосконалення – але не безсистемно, хаотично, а демонструючи наявність чіткої гуманістичної управлінської парадигми, що скерована на: а) адекватну нормативізацію таких прав людини; б) створенням системи нормативно-правового (конституційного) супроводження та забезпечення таких прав, з метою їх практичної реалізації; в) «вписуванням» відповідних прав людини та громадянина, що входять до категорії поколінь прав людини, до єдиної узгодженої системи конституційних прав, що, своєю чергою, г) напряму впливає на розширення і вдосконалення конституційно-правового статусу людини і громадянина, допомагаючи у закріпленні механізмів їх реалізації та гарантованості на національному законодавчому, а також на міжнародному договірно-нормативному рівнях.
16
Кабанець, К. "КОНСТИТУЦІЙНИЙ ТА АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПІДХОДИ ДО ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВНИХ ГАРАНТІЙ У СФЕРІ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА". Ірпінський юридичний часопис, № 1(10) (6 грудня 2023): 87–96. http://dx.doi.org/10.33244/2617-4154-1(10)-2023-87-96.
Full textAbstract:
У статті досліджено державну гарантію як загальне, галузеве поняття. Проведено аналіз наукової думки щодо поняття категорії конституційних державних гарантій прав і свобод людини та громадянина, адже саме ці гарантії є загальними для всіх осіб, зокрема суб’єктів агробізнесу. Визначено два підходи в розумінні державних гарантій – адміністративний та галузевий. Звернено увагу, що ефективність державних гарантій у межах адміністративного підходу проявляється через: закріплення державних гарантій, яких потребує людина для реалізації своїх прав і свобод; державні гарантії – це оптимально налагоджена система публічного управління, яка шляхом адміністрування, контролю та нагляду реалізує надані громадянину – суб’єкту господарювання державою зобов’язання; законодавчий механізм, який через взаємодію державних органів із суб’єктом звернення регламентує набуття особою передбачених законодавством прав. Згідно з галузевим підходом гарантії основних прав і свобод людини та громадянина становлять систему норм, принципів, умов і вимог, які в сукупності забезпечують додержання прав і свобод та законних інтересів особи кожним членом суспільства та державними органами в усіх галузях права. Наведено думку, що в рамках дослідження державної гарантії як конституційної дефініції державне гарантування прав і свобод людини і громадянина є складовою імперативною частиною державного механізму забезпечення прав і свобод людини і громадянина шляхом ефективної діяльності державних органів. Визначено захист та гарантування – терміни, які вживаються в чинному законодавстві як однакові зі змістом державної гарантії. Зазначено, що один із механізмів надання державних гарантій у сфері сільського господарства врегульовано Законом України «Про Фонд часткового гарантування кредитів у сільському господарстві». Окремо виділено, що метою діяльності Фонду часткового гарантування кредитів у сільському господарстві є забезпечення підтримки суб’єктів мікропідприємництва, малих і середніх суб’єктів підприємництва, що провадять діяльність у сільському господарстві, шляхом часткового гарантування виконання зобов’язань таких суб’єктів за кредитними договорами.
17
ФОКІНА, Анастасія. "ДО ПИТАННЯ ОБМЕЖЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ І СВОБОД ГРОМАДЯН В УКРАЇНІ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ". Law. State. Technology, № 1 (8 грудня 2022): 25–33. http://dx.doi.org/10.32782/lst/2022-1-4.
Full textAbstract:
У статті висвітлюються політичні права і свободи людини і громадянина, які обмежуються під час дії правового режиму воєнного стану, а також права, які не можуть бути обмежені ні при яких умовах у зв’язку з нормативно закріпленою юридичною гарантією передбаченою статтею 64 Конституції України. Мета роботи полягає у загальному огляді нормативно-правового регулювання прав і свобод у період воєнного стану в Україні; дослідженні політичних прав і свобод громадян, які можуть бути обмежені в умовах воєнного стану; аналізі юридичної гарантії щодо неприпустимості обмеження прав і свобод людини і громадянина в умовах воєнного та надзвичайного стану. Науковою новизною даної статті є дослідження питання обмеження прав і свобод в аспекті введеного на усій території України правового режиму воєнного стану, що з боку практичного застосування відбувається вперше. Методологію дослідження складає системний підхід, який полягає у розгляді категорії обмеження прав і свобод в контексті особливого правового режиму, а також класифікація та групування за допомогою яких виокремлено політичні права як групу конституційних прав людини та громадянина. Автор дійшла наступних висновків: 1) обмеження прав і свобод мають тимчасовий (строковий) характер; 2) встановлено вичерпний перелік прав і свобод, які обмежуються, серед яких під обмеження підпадають і політичні права громадян, закріплені у статтях 38, 39 Конституції України; 3) щодо жодного з тих прав, які не можуть бути обмежені в умовах воєнного або надзвичайного стану згідно з частиною другою статті 64 Конституції України, в тому числі політичних прав, на даний час будь-яких обмежень нормативного характеру не встановлено; 4) не може бути обмежене в умовах воєнного або надзвичайного стану таке політичне право, як право на звернення до органів влади та посадових осіб цих органів, закріплене статтею 40 Конституції України.
18
Левицький, Олег Олегович. "КАРАНТИННІ ТА ПРОТИЕПІДЕМІЧНІ ЗАХОДИ ЯК ГАРАНТІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ОСОБИ НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ". New Ukrainian Law, № 2 (13 липня 2023): 38–45. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2023.2.5.
Full textAbstract:
Статтю присвячено огляду питань гарантій забезпечення права особи на охорону здоров’я в Україні. Розглянуто карантинні і протиепідемічні заходи як гарантії забезпечення права особи на охорону здоров’я. Акцентується увага на тому, що протиепідеміологічна кампанія, яка була запущена на початку 2020 року з метою боротьби з поширенням пандемії COVID-19, суттєво змінила адміністративно-правовий механізм, що гарантує право людини на охорону здоров'я. В цій ситуації спостерігаються обмеження у реалізації цього та інших прав і свобод, а також велика кількість маніпуляцій, порушень правил та зловживань ситуацією. Підкреслюється необхідність юридичних гарантій полягає у забезпеченні повної реалізації прав та свобод людини й громадянина. Ці юридичні гарантії залежать від соціально-політичних, духовних та інших процесів, що відбуваються в країні на різних етапах її історичного розвитку. Вони визнають і закріплюють права та свободи людини й громадянина у Конституції України та інших нормативних актах держави, і забезпечують їх реалізацію через діяльність державних органів, суспільно-політичних організацій та осіб, що обіймають посади. Наголошується, що у вітчизняному законодавстві з питань охорони здоров'я немає положень, які б давали суб'єктам цих правовідносин більше можливостей для самостійності та розвитку підприємницької активності. Робиться висновок, що українські громадяни неактивно захищають свої права у суді та рідко звертаються до правоохоронних органів, щоб повідомити про порушення їх прав у сфері охорони здоров'я. У той же час, парламентський контроль, здійснюваний Уповноваженим з прав людини, виявився найефективнішим. Тому для покращення адміністративно-правових гарантій у досліджуваній сфері необхідно: зміцнити економічні гарантії; встановити постійний контроль над реалізацією державних програм, що забезпечують ліки, протези та інші засоби; впровадити громадський контроль у цій сфері; підвищити прозорість інформації про діяльність Міністерства охорони здоров'я України та інше. Більшість європейських країн, де передбачена можливість обмеження права на охорону здоров'я, встановили чіткі критерії і вимоги до законів, які вводять такі обмеження. Якщо обставини надзвичайні або воєнні, то підстави для їх запровадження регламентуються у конституціях. Українське конституційне законодавство використовує традиційний підхід, який є загальноприйнятним для міжнародного та європейського права. Згідно з ним обмеження конституційного права особи може бути допустиме лише тоді, коли таке обмеження призводить до усунення більш серйозної загрози, ніж неможливість реалізації відповідного права.
19
ПУШКАРЕНКО, Сергій, та Андрій ФАЛЬКОВСЬКИЙ. "ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА СКЛАДОВА ЧАСТИНА МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ". Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Політичні науки та публічне управління, № 2(62) (7 жовтня 2022): 136–41. http://dx.doi.org/10.32689/2523-4625-2022-2(62)-21.
Full textAbstract:
Інституціональна складова частина механізму захисту відображується в діяльності внутрішньодержавних органів, що задіяні в процесі захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні. Основна роль в інституціональному механізмі захисту прав та свобод людини і громадянина належить Президентові України, органам виконавчої влади, правоохоронним органам, а також інститутам громадянського суспільства. Роль Президента України в організаційно-правовому механізмі захисту прав та свобод людини й громадянина в Україні обумовлена тим, що він є гарантом Конституції. Важливою умовою утвердження й розвитку України як правової держави, що заснована на засадах верховенства права, взаємній відповідальності між людиною та державою, є незалежно функціонуюча судова влада, здатна забезпечити справедливий та ефективний захист прав кожної людини. Особливе місце належить також судам, прокуратурі, органам внутрішніх справ, іншим правоохоронним органам, які відіграють активну роль у захисті прав та свобод людини й громадянина. Роль органів виконавчої влади в організаційно-правовому механізмі захисту прав та свобод людини й громадянина полягає в організації виконання Конституції та законів України. Проблема забезпечення реалізації, охорони і захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина органами державної влади сьогодні набула особливої актуальності. Успішне виконання цих завдань значною мірою залежить від правильного, науково обґрунтованого керівництва суспільством, усіма проявами його життєдіяльності, удосконалення системи державного управління. Подальший розвиток демократії, забезпечення прав і свобод громадян нерозривно пов’язані з підвищенням якості та ефективності діяльності усієї системи державних органів, що пояснюється цілою низкою об’єктивних і суб’єктивних чинників, зумовлених новими підходами до вирішення багатьох важливих завдань, які постають перед державою.
20
МЕЛЬНИЧЕНКО, Богдана, та Юлія ВОРОНЕЦЬКА. "ПРАВО ЛЮДИНИ НА ЖИТТЯ КРІЗЬ ПРИЗМУ СУЧАСНИХ РЕАЛІЙ". Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Юридичні науки, № 4(72) (30 грудня 2024): 16–20. https://doi.org/10.32689/2522-4603.2024.4.3.
Full textAbstract:
У статті здійснено загальну характеристику права людини на життя крізь призму сучасних реалій. Вказано, що права і свободи людини є найважливішою складовою загальнолюдської системи цінностей сучасного людства, надбанням цивілізації в правовій і політичній сферах, загальновизнаним критерієм суспільного та національного розвитку на сучасному етапі. Констатовано, що право на життя є основним правом людини, закріпленим як основними міжнародними документами у сфері прав людини, так і національними конституціями. Зауважено, що актуальність і важливість права людини на життя, його реалізація та захист є очевидними, оскільки без такого фундаментального права всі інші права втрачають будь-яке значення. Вказано, що повномасштабна збройна агресія Російської Федерації проти України не тільки внесла певні корективи щодо реалізації прав людини на захист, але й стала наразі практично основним джерелом порушення прав й свобод людини та громадянина, оскільки щоденно завдає матеріальну та моральну шкоду громадянам, порушивши та зруйнувавши звичний спосіб життя українців. З’ясовано, що захист прав і свобод людини в умовах війни гарантує кожному обирати той чи інший законний спосіб захисту своїх порушених прав. Права людини гарантовано мають бути забезпечені публічною владою з метою їх реалізації громадянами. Визначено, що специфіка зобов’язань держави щодо захисту права на життя в умовах військових конфліктів включає: питання юрисдикції у випадку окупації території; перелік зобов’язань держави під час збройних конфліктів; межі необхідності застосування сили при правомірних воєнних діях, в умовах необхідності протидії терористичним актам, здійсненні спеціальних операцій; особливості розслідування фактів позбавлення життя. Зроблено висновок про те, що право на життя варто розуміти як фундаментальне, невідчужуване, абсолютне право людини, яке доцільно розглядати у двох аспектах: по-перше, як право особи на свободу від будь-яких незаконних зазіхань на життя з боку держави, її представників або приватних осіб; по-друге, як право особи вільно розпоряджатися власним життям.
21
Кравчук, В. О. "РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА НА НЕДОТОРКАНІСТЬ ПЕРСОНАЛЬНИХ ДАНИХ У СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖАХ У СИСТЕМІ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА". Kyiv Law Journal, № 1 (21 квітня 2023): 194–201. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2023.1.29.
Full textAbstract:
Стаття присвячена питанню реалізації права на недоторканість персональних даних у соціальних мережах у системі прав і свобод людини і громадянина. Актуальність даної статті підтверджується швидкою зміною та розвитком інформаційно-комунікаційних технологій структури світу, що вплинуло на формування інформаційного суспільства в умовах глобалізаційних процесів. Тематика права на недоторканість персональних даних у соціальних мережах набуває нового змісту відповідно до тенденцій та викликів розвитку соціальних мереж в сучасному світі. Тому актуальність даної статті визначається необхідністю дослідження права на приватність в соціальних мережах до міжнародних стандартів. Метою даної статті було виявити особливості розвитку права на недоторканість персональних даних у соціальних мережах в контексті складних інформаційних змін, та напрямки їх впливу на формування міжнародного інтернет права. Для досягнення мети була здійснений аналіз науково-теоретичних та практичних джерел в сфері дослідження права на недоторканість персональних даних у соціальних мережах Європейського Союзу та інших країн, а також аналіз впливу на політичну ситуацію та розвиток українських реалій. Для вирішення визначених завдань даної статті було застосовано загально правові та спеціально-правові методи: історичний метод, порівняльно-правовий метод, що дозволило здійснити дослідження. Більше того, застосовано методи аналізу та синтезу, а також систематизації, завдяки якому ми змогли проаналізувати закономірності права на недоторканість персональних даних у соціальних мережах у системі прав і свобод людини і громадянина. Автором було зроблено висновок про постійну динаміку в сфері розвитку права на недоторканість персональних даних у соціальних мережах у системі прав і свобод людини і громадянина, що пов’язано з розвитком технологій. Внаслідок порівняння досвіду ЄС та України, було визначено, що за останні роки політика права на недоторканість персональних даних у соціальних мережах у системі прав і свобод людини і громадянина стає складної міжнародної проблемою. Особливої уваги приділяється увага безпеці та захисту права на приватність в інтернет просторі.
22
Заворотченко, Т. М. "До питання про місце політичних прав і свобод людини й громадянина в системі конституційних прав і свобод людини й громадянина в Україні." Bulletin of Alfred Nobel University Series "Law" 1, № 1 (2020): 42–49. http://dx.doi.org/10.32342/2709-6408-2020-1-1-6.
Full textAbstract:
Розглянуто проблему визначення місця політичних прав і свобод людини й громадянина в сис- темі конституційних прав і свобод особистості. На основі аналізу ознак політичних прав і свобод ви- значено, які органи державної влади та суб’єкти громадянського суспільства беруть участь у вирішен- ні практичних питань, пов’язаних з реальним застосуванням всіх політичних прав і свобод людини в житті суспільства. Досліджено роль державних органів у механізмі забезпечення політичних прав і свобод особистості. Вирішено завдання, що були поставлені при написанні статті. З’ясовано роль і значення політичних прав і свобод людини в системі конституційних прав і свобод людини й грома- дянина. Розкрито основні ознаки політичних прав і свобод. Досліджено особливості впливу політич- них прав і свобод на громадянське суспільство. Зазначено, що Конституція України приділяє особли- ву увагу питанню конституційного закріплення політичних прав і свобод людини й громадянина. Це є цілком закономірним, оскільки політичні права і свободи людини й громадянина в сучасних умовах стали загальновизнаною найвищою суспільною цінністю. Визначено та надано характеристику озна- кам політичних прав і свобод людини та громадянина.
23
Піскун, Іван, та Асан Куртмоллаєв. "ПРАВА І СВОБОДА ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА НА ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ". Scientific works of National Aviation University. Series: Law Journal "Air and Space Law" 2, № 71 (2024): 142–48. http://dx.doi.org/10.18372/2307-9061.71.18802.
Full textAbstract:
Мета статті. Проаналізувати правовий статус тимчасово окупованих територій України та його вплив на дотримання прав і свобод людини та громадянина. Дослідити основні види порушень прав і свобод людини та громадянина на тимчасово окупованих територіях. Методи дослідження: у роботі застосовано комплекс загальнонаукових та спеціальних методів дослідження. Важливим методом дослідження став діалектичний метод пізнання, завдяки якому було виявлено та визначено якісні характеристики досліджуваного феномену. Результати: згідно з міжнародним правом, тимчасова окупація не дає країні-окупанту права поширювати свою юрисдикцію на окуповані території. Тому на тимчасово окупованих територіях України діють Конституція та законодавство України, а не країни-окупанта. На окупованих територіях спостерігається системне та масове порушення прав і свобод людини і громадянина. Міжнародна спільнота повинна вжити більш рішучих заходів для припинення порушень прав людини на окупованих територіях. Обговорення теми: систематичне та грубе порушення прав і свобод людини на тимчасово окупованих територіях України є однією з найгостріших проблем сучасного світу. Ці порушення є грубим посяганням на основні принципи міжнародного права та становлять загрозу миру та безпеці в Європі. Міжнародна спільнота повинна вжити всіх можливих заходів для припинення цих порушень та захисту прав і свобод людини на окупованих територіях.
24
Горбова, Н. А., А. Я. Палюх та В. І. Пархета. "ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ТА ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД В УМОВАХ ПОДОЛАННЯ НАСЛІДКІВ ВІЙНИ". Kyiv Law Journal, № 1 (21 квітня 2023): 47–52. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2023.1.7.
Full textAbstract:
Наукова стаття присвячена з’ясуванню особливостей та виявленню проблемних аспектів правового захисту та відновлення прав людини і основоположних свобод в умовах подолання наслідків війни. В роботі здійснено розкриття сутності правового захисту та відновлення прав людини і основоположних свобод в умовах подолання наслідків війни, адже повномасштабне вторгнення країни-агресора на територію суверенної правової та демократичної України зумовило значне розбалансування явищ і процесів суспільно-політичного та соціально-економічного характеру. Зазначається, що основні права та свободи людини і громадянина в Україні регламентуються Конституцією та міжнародними нормативно-правовими актами, найбільш вагомим із яких виявляється Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, що імплементовані у вітчизняне законодавство. В досліджені здійснено узагальнення наукових підходів щодо формування переліку прав та свобод людини і громадянина, які можуть бути істотно обмежені в умовах запровадження спеціального правового режиму воєнного стану. Доведено необхідність гарантування громадянам України права на житло, на захист соціально вразливих верств населення, а також тих, що проживають на тимчасово окупованих територіях. Окремо обґрунтовано дестабілізуючий вплив чинників воєнного характеру на забезпечення правового захисту та відновлення прав і основоположних свобод людини та громадянина, що являються підставою для встановлення обмежень щодо прав і основоположних свобод людини і громадянина. У статті значна увага приділена систематизації основних напрямів правового захисту та відновлення прав людини і основоположних свобод в умовах подолання наслідків війни, а також запропоновано ключові заходи адміністративно-правового та цивільно-правового характеру, за допомогою яких можна підвищити ефективність правового захисту та відновлення прав людини і основоположних свобод в умовах подолання наслідків війни.
25
Сєрєбряк, С. В. "ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЦИФРОВИХ ПРАВ ЛЮДИНИ". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 49 (28 березня 2025): 261–72. https://doi.org/10.33216/2218-5461/2025-49-1-261-272.
Full textAbstract:
У дослідженні розглядається трактування прав і свобод людини в контексті глобалізаційних змін.Визначено основні характеристики людського виміру глобалізації, а також чинники, що формують змістправ і свобод як індивідів, так і народів. Особливу увагу приділено аналізу стандартів захисту прав людиниу сфері новітніх інформаційних технологій.Аналіз цифрових прав людини в сучасних умовах потребує всебічного та інтегрованого підходу, щоохоплює як національні реалії, так і європейський досвід. Вітчизняні науковці підкреслюють значущістьцієї тематики та необхідність її подальшого дослідження. У добу стрімкого технологічного прогресуцифрові права стали невід’ємною складовою суспільного життя, кардинально змінюючи формиспілкування й взаємодії. Україна, подібно до інших держав, зіштовхується з численними викликами у ційсфері, викликаними розвитком інформаційно-комунікаційних технологій. У такому контексті, по-перше,усвідомлення сутності цифрових прав та їх значення є необхідним для кожного громадянина, особливо вчастині захисту персональної інформації та права на приватність; по-друге, формування національноїполітики у цій сфері має спиратися на найкращі практики європейських країн і міжнародні правові норми.Першочерговими кроками є модернізація законодавства, просвітницька діяльність серед населення тазміцнення системи кібербезпеки; по-третє, ефективний захист цифрових прав можливий лише за умовитісної взаємодії між державними структурами, громадянським суспільством, бізнесом і науковимиінституціями. Лише завдяки об'єднанню зусиль усіх зацікавлених сторін можна забезпечити надійні тадієві механізми реалізації цифрових прав в Україні.Відзначено основні ризики та виклики для реалізації цифрових прав людини. У результатіпроведеного аналізу окреслено потенційні шляхи зменшення існуючих ризиків і загроз, а також розглянуто інструменти контролю за обігом персональних даних в Інтернеті на рівні законодавства та відповідних інституцій. В умовах сучасного інформаційного суспільства право на приватність набуває особливої ваги, адже цифрові права мають гарантуватися не меншою мірою, ніж права у традиційному офлайн- середовищі. Ефективний захист особистого життя в онлайн-просторі передбачає впровадження комплексного нормативно-правового регулювання та створення спеціалізованої установи, що здійснюватиме моніторинг і контроль за станом безпеки персональних даних. Ключові слова: права людини, цифрові права, цифровізація, право на забуття, право на приватність.
26
Гайдамака, В. "Соціальне право: проблеми визначення". Юридичний вісник, № 3 (8 жовтня 2020): 286–92. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1953.
Full textAbstract:
Актуальність дослідженняфеномену соціального права є беззаперечною, оскільки від розвиненості і досконалості цієї комплексної галузі права безпосередньо залежить ефективність функціонування сучасної демократичної, соціальної правової держави, солідарність і стабільність суспільства, ступінь гарантованості соціально-економічних прав людини.
 Ступінь цивілізованості сучасних держав оцінюється з позиції оцінки ступеня розвиненості і юридичної досконалості соціального права. Автор обґрунтовує зв'язок соціального права як елемента системи права з соціальними правами, які належать до другого покоління прав людини і характеризуються тим, що для їх реалізації потрібні позитивні дії контрагентів-носіїв цих прав, зокрема держави.
 З огляду на різноманіття наукових позицій стосовно розуміння соціального права у статті авторка робить спробу систематизувати погляди сучасних вітчизняних юристів з цього питання і визначити співвідношення понять «соціальне право», «соціальний захист» і «право соціального забезпечення» та їх взаємовплив; намагається визначити коло відносин, які складають предмет правового регулювання соціального права. У статті з позиції системної методології аналізується місце соціального права в системі національного права. Авторка зазначає, що дискусії щодо визнання соціального права самостійною галуззю насамперед пов'язані з унікальністю предмета правого регулювання.
 Відокремлення комплексів норм трудового, цивільного, фінансового таадміністративного права в систему соціального права переслідує очевидну мету - забезпечити системність функціонування правового механізму реалізації соціальних прав людини і громадянина, закріплених на конституційному рівні, оскільки ефективна реалізації соціальних прав здебільшого залежить від досконалості їх конкретизації на рівні нормативно-правових актів.
27
Атаманова, Н. В., та Я. О. Тицька. "ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА В ДЕМОКРАТИЧНОМУ СУСПІЛЬСТВІ". Знання європейського права, № 1 (27 березня 2022): 3–6. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.305.
Full textAbstract:
У статті йдеться про різноманітні підходи щодо сутності та особливостей поняття права людини, які висвітлюються в історико-правових та юридичних джерелах. Розкрили, що права людини – одне із найбільш уживанихпонять у сучасному правознавстві, навколо якого і в наш час відбуваються гострі дискусії серед учених. Такожінтерес до концепцій прав людини легко пояснити з урахуванням соціально-економічної перебудови, що відбувається в Україні. Показали, що в добре упорядкованому суспільстві народ неодмінно користався з того, що йогоеліта брала на себе певні політичні зобов’язання. Проте у нього не було жодних природних чи людських прав, яківін міг би протиставляти несправедливому керівництву. Століттями проходив процес поступового визнання індивідуальної свободи та обмеження влади уряду. Можемо констатувати, що, права і свободи в тому вигляді, якомувони представлені на сучасному етапі, виникли не відразу, а пройшли досить тривалий шлях історичного розвитку. Процес становлення розглянутих категорій прийнято систематизувати за різними критеріями. Такими,зокрема, є: час виникнення тих чи інших прав і свобод, їх призначення, приналежність людини до цієї держави.Вказані критерії органічно взаємопов’язані між собою, а тому їх аналіз доцільно проводити у комплексі.Виявили значення системи органів державної влади в сфері забезпечення прав людини. Показали, що кожнесуспільство мало свої уявлення про справедливість, гідність і повагу. І майже в кожній давній спільноті людейіснувала точка зору, що її провідники повинні правити мудро та керуватися при цьому інтересами загального добробуту. Виявили, що права людини - це істотні, невідчужувані права, які належать їй від народження.І вони можуть існувати незалежно від того, визнає їх держава чи ні, закріплює їх на законодавчому рівні або ні,а також незалежно від зв’язку їх носія з тією чи іншою державою. До невідчужуваних прав відносяться правона життя, безпеку, власність, особисту недоторканість та інші. Як свідчить світова практика, у світі багато людейне мають статусу громадянина (особи без громадянства - апатриди), а це значить, що вони володіють правамилюдини, але не мають прав громадянина. Розкрили роль судових та правоохоронних органів у механізмі захиступрав людини і громадянина в демократичному суспільстві.
28
Барінов, Дмитро Володимирович. "НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРАВ ГРОМАДЯН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ". Дніпровський науковий часопис публічного управління психології права, № 6 (30 грудня 2023): 194–98. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2023.6.32.
Full textAbstract:
У статті наведено розв’язання актуальної наукової проблеми, пов’язаної із нормативно-правовим забезпеченням соціальних прав громадян Європейського Союзу, та розроблено науково-прикладні підходи, що забезпечують практичне використання отриманих наукових результатів. Відзначено, що захист прав людини і громадянина базується на нормах вітчизняних та міжнародних документів, які визначають сутність життєдіяльності кожної особи в суспільстві. Відзначено, що правові документи на міжнародному рівні називаються міжнародними стандартами в галузі прав людини, і до них відносять такі норми як міжнародні звичаї, політичні домовленості. В статті розглянуто основні міжнародно-правові акти в галузі захисту прав людини і громадянина. Підкреслено, що усі міжнародні документи, які були прийняті у сфері захисту прав людини та громадянина, мають за основу Статут Організації Об’єднаних Націй. Відповідно до цього в статті зауважено, що в цьому Статуті регламентована основоположна правова норма стосовно затвердження віри в рівність прав великих і малих націй, у рівноправність чоловіків і жінок, у гідність і цінність людської особистості та в основні права людини в цілому. Таким чином, увага Європейського Союзу до питань прав людини виражається у широкому спектрі прав людини, які регламентовані у міжнародних нормативних документах. Окремий акцент при цьому ставиться на соціальних правах людини і громадянина в європейському суспільстві. Аргументовано, що соціальна політика Євросоюзу відрізняється розмаїттям інструментів, за допомогою яких його інститути здійснюють гармонізацію соціальної сфери, сприяють розширенню зайнятості і забезпечують гарантії соціального захисту громадян. Відзначено, що в основі цієї політики лежать відповідні нормативно-правові документи Європейського Союзу, та проаналізовано норми цих правових актів. Підсумовано, що кожна європейська держава, яка позиціонує себе як цивілізоване демократичне суспільство, повинна ратифікувати ці документи і основувати вітчизняне законодавство на стандартах, прийнятих на міжнародному рівні.
29
Пушкаренко, Сергій Олегович. "ЗАКРІПЛЕННЯ ІНСТИТУЦІЙНОГО МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРИНЦИПАХ". Public management, № 2 (30) (8 вересня 2022): 78–85. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2022-2(30)-10.
Full textAbstract:
Анотація. У статті розглядаються різноманітні аспекти закріплення інституційного механізму захисту прав людини в конституційних принципах. Верховенство права, рівність, справедливість, законність, їх співвідношення активно обговорюється у сучасної української юридичної науки та науці публічного управління. Автор акцентує увагу, що верховенство права є фундаментальним принципом, на якому базується закріплення інституційного механізму захисту прав людини в конституційних принципах. Автор приходить до висновків що завдяки поєднання принципів досягається, по-перше, необхідний баланс конституційних цінностей при їхній реалізації в чинному законодавстві, а по-друге – в правозастосовній практиці, у випадку виникнення прогалин і протиріч у чинному законодавстві. До основних конституційних засад інституційного механізму захисту прав людини, слід віднести такі принципи як верховенство права, принцип рівності перед законом та судом, принцип справедливості та принцип законності. Також у ході дослідження ми прийшли до розуміння що: законність як принцип поведінки суб’єктів права, законність як принцип функціонування державних органів, посадових осіб по суті є вимогою добровільного виконання суб’єктами права своїх обов’язків та реалізації ними прав, законних інтересів у межах права. Основними гарантіями законності як принципу поведінки суб’єктів права є: 1) конституційне закріплення прав та свобод людини і громадянина; 2) створення необхідних умов для добровільної реалізації суб’єктами права законоположень; 3) рівність прав суб’єктів; 4) невідворотність відповідальності за скоєні правопорушення; 5) діяльність у сфері права на основі загальнодозвільного принципу дозволено все, що не заборонено законом. В межах широкого підходу до розуміння сутності законності в її зміст включається не лише загальнообов’язковість правових приписів для всіх суб’єктів права, а й верховенство закону, рівність суб’єктів права перед законом, ефективність роботи державного апарату тощо. Мета роботи: дослідити закріплення інституційного механізму захисту прав людини в конституційних принципах. Методологія. Загальновідомо, що права та свободи особи – це соціальні блага, які мають найвищу цінність. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Проблема суті й реалізації поняття «права та свободи людини і громадянина» є ключовою в життєдіяльності суспільства, яке претендує на статус демократичного, гуманного. Саме тому в сучасному світі не існує значущішої і водночас важко втілюваної в практику існування ідеї, аніж права та свободи людини й громадянина. Права людини виступають основним критерієм оцінки якості державності, ступеня її демократичності, прихильності до правового підґрунтя, моральності, загальнолюдських цінностей. Проголосивши себе правовою державою, про що говорить ст. 1 Конституції України, Україна тим самим робить перший крок на шляху правової державності, заснованої на визнанні прав і свобод особи найвищою цінністю. Конституція України також закріпила, що права і свободи людини є невідчужуваними і непорушними (ст. 21), вони гарантуються і не можуть бути скасовані (ст. 22), а держава відповідає перед людиною за свою діяльність, тому утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Забезпечення законності, правопорядку, охорона прав, свобод і законних інтересів громадян – це предмет турботи держави, її органів, організацій, установ та посадових осіб. Розуміння поняття «принцип» як тема наукового дослідження займає почесне місце в сучасній юридичній науці. Це зумовлено, перш за все, великим обсягом суспільно-правових відносин, на які поширюється дія відповідних принципів. Крім того, багатоаспектність розуміння цього терміну детермінує необхідність проведення його детального наукового аналізу. Відповідно, розуміння терміну «принцип» може мати різні значення не тільки в наукових працях, а й під час правозастосовчої діяльності. Наукова новизна. Євроінтеграційний курс нашоїдержави, у контексті підвищення правових стандартів підтримання гуманістичногопочатку в усіх сферах нашого життя, в тому числі і захисті прав, свобод та законних інтересів людини, обумовлені підвищенимінтересом з боку міжнародної спільноти та імплементації норм міжнародного права у національне законодавство. Станом на грудень 2020 року на розгляді в Європейському суді перебувалозагалом 62 000 справ проти держав – сторін Конвенції, з них 10 400 проти України,що складає 16,8 % від загальної кількості справ. У реалізації організаційно-правової складової частини механізму захисту прав та свобод людини і громадянина особливе місце займає конституційно-правовий механізм захисту, який включає в себе, насамперед, конституційні принципи, що забезпечують вільний розвиток і гідне існування кожної особистості. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дослідженню питанню захисту прав, свобод та законних інтересів людини приділяли чималу увагу вчені, у різні часи розвитку і становлення правової науки такі, як: Авдеенкова М. П., Бочуляк Н.І., Венгеров А. Б., Вітковська А.Т., Глухарева Л. І., Головистикова А. Н., Грищук О.В., Данилова В. А., Данильян О. Г., Еремеева Е. А., Зайчук О.В.,., Кармазіна К. Ю., Клименко О.М., Кочур О.О., Кушніренко О. Г., Максимов С. І., Миронова Т. К., Оніщенко Н. М., Пильгун Н. В., Плахотнюк Н.Г., Примак В.Д., Рабінович П. М., Романовський Г. Б., Соколенко О. Л., Тодика А. О. Фальковський, Ю. М., Чижмарь К.І., Чорна С., Шаповал В., Шебаніц Д. М. та ін. Висновки. Резюмуючи всі вище наведені положення, слід підсумувати, що завдяки цим принципам досягається, по-перше, необхідний баланс конституційних цінностей при їхній реалізації в чинному законодавстві, а по-друге – в правозастосовній практиці, у випадку виникнення прогалин і протиріч у чинному законодавстві. Існування цих принципів є результатом інтеграції загальновизнаних норм міжнародного права в вітчизняному законодавстві, що дозволяє забезпечувати й захищати права людини й громадянина в Україні на рівні цивілізованих світових стандартів.
30
Музика, Я. І. "РЕАЛІЗАЦІЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРИНЦИПУ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА В ДІЯЛЬНОСТІ АДВОКАТА". Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія економічна. Серія юридична., № 36 (30 березня 2023): 174–79. https://doi.org/10.5281/zenodo.7760091.
Full textAbstract:
Наукове дослідження присвячено загальнотеоретичному аналізу впливу принципу верховенства права на функціонування адвокатури в Україні. Саме принцип верховенства права є тим системоутворюючим компонентом, дотримання якого є необхідною умовою, що забезпечує якісну і ефективну роботу будь-якого адвоката. Аналіз теоретичних підходів до основних структурних елементів принципу верховенства права здійснюється під кутом зору діяльності адвоката як представника прав і законних інтересів особи в судовому процесі. Додатковим фокусом дослідження є інтерпретація вказаного принципу в західній доктрині, а також його адекватне закріплення у вітчизняному законодавстві та беззаперечне дотримання в діяльності правоохоронних органів. Євроінтеграційний вектор розбудови нашої країни повинен базуватись на неухильному дотриманні принципу верховенства права, оскільки основною вимогою європейської спільноти, в цьому напрямку, є забезпечення спроможності державних інституцій реалізувати права людини і громадянина в повному обсязі. Виклики сьогодення диктують необхідність прийняття нових законодавчих актів, які в свою чергу, створюють особливий тиск на принцип верховенства права. В даному випадку, законотворець повинен знайти складний баланс між захистом основоположних прав і свобод людини та обмеженням втручання в діючі нормативно-правові акти. В даному випадку, мається на увазі не лише фундаментальні права закріплені Конвенцією про захист прав людини і основоположні свободи, а й національним законодавством. Саме тому, принцип верховенства права набуває особливого значення для всієї адвокатської спільноти, оскільки вони мають спрямовувати свою діяльність на захист загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, основним пріоритетом якого є права і свободи людини і громадянина.
31
Головко, Катерина Володимирівна. "25 РОКІВ ПІСЛЯ РАТИФІКАЦІЇ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД: КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ РОЗДУМИ". New Ukrainian Law, № 3 (31 серпня 2023): 76–80. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2023.3.11.
Full textAbstract:
Мета статті – запропонувати напрями подальшого удосконалення виконання постанов та застосування практики Європейського суду з прав людини в Україні. Підвищення уваги до проблематики конституційного права є характерною тенденцією розвитку цієї галузі національного права протягом останніх кількох років. Після проголошення незалежності України трансформація державного права у конституційне право супроводжувалась акцентуванням уваги на правах і свободах людини і громадянина. Цей інститут розвивався поступово та постійно. Розвиток цього інституту конституційного права відбувається з урахуванням європейських цінностей, тому 25 років з моменту ратифікації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року – це важлива віха. Констатовано, що конституційно-правова регламентація питання застосування Конвенції 1950 р. здійснюється, крім загальних положень Основного Закону 1996 року, спеціальними положеннями Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». У статті рекомендовано поділити Закон на два розділи. Перший з цих розділів логічно з урахуванням назви Закону присвятити питанням виконання постанов Європейського суду з прав людини (рішення Європейського суду з прав людини мають процесуальний характер, тому держави-учасниці Ради Європи не задіяні в їхньому виконанні). Цей Розділ можна структурувати так, як зараз (включити до нього глави 2 та 3). Однак з погляду конституційного права більш доцільним було б виокремлення в одну главу Закону усіх положень, які стосуються заходів індивідуального характеру, та ще в одну главу усіх положень, які стосуються заходів загального характеру. Другий з цих розділів з огляду на назву Закону варто рекомендувати присвятити питанням застосування практики Європейського суду з прав людини. До складу цього Розділу доцільно включити положення Глави 4, але деталізувати їх. Для розбивки цього Розділу на глави доцільно керуватись суб’єктним складом акторів, які беруть участь у виконанні постанов ЄСПЛ. Одну з таких глав доцільно присвятити питанням застосування практики Європейського суду з прав людини виключно Конституційним судом України.
32
ТРИНЬОВА, ЯНА. "Реалізація принципів біоетики в кримінальному праві України". Право України, № 2020/03 (2020): 154. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-03-154.
Full textAbstract:
Чинний сьогодні кримінальний закон не повною мірою виконує завдання, які сформульовані у ст. 1 Кримінального кодексу України ( КК України), тобто не є правовим за своєю суттю, а отже, не може ефективно здійснити правове забезпечення охорони прав і свобод людини та громадянина, відповідно – виконати основне завдання: правове забезпечення безпеки існування суспільства. Винайдення сучасного алгоритму правотворення, який дав би змогу створити ефективний, якісний, правовий закон не тільки для сучасних потреб, а й для наступних поколінь, є актуальним заданням, особливо в контексті роботи над створенням нового Кримінального кодексу. Метою статті є розроблення та пропозиція використання нового підходу в правотворенні у сфері сучасного кримінального права: формулювання та введення до наукового обігу принципів біоетики як домінуючого джерела кримінального права та їх реалізація у теоретичні моделі відповідних кримінально-правових і деяких інших норм. Такий підхід може надати новий вектор розвитку як кримінального права, так і кримінального законодавства. Цілком імовірно, що згодом поняття “біоетика”, яке, по суті, є neo jus naturale, замінить поняття “природне право”. У дослідженні поряд із класичними методами пізнання використані і непритаманні кримінальному праву методи дослідження: ідеалістична діалектика, “трагічна діалектика”, екзистенцiоналiзм, феноменологія, гештальт-пiдхiд, синергетичний метод. Виділено і розкрито зміст біоетичних принципів, які в загальному вигляді без чіткого формулювання відображено в міжнародних нормативно-правових актах. До принципів біоетики віднесено: 1) принцип екоцентpизму; 2) принцип альтруїзму; 3) принцип транспарентності; 4) принцип раціоналізму; 5) принцип рівноваги; 6) принцип обмежень; 7) принцип безпеки життєдіяльності; 8) принцип реалізму. Досліджено кореляційні зв’язки принципів біоетики між собою та з нормами кримінального права. Встановлено, що jus naturalе та біоетика є ідентичними явищами, однак остання, завдяки її формалізації (сформульованим принципам), є зручнішою у правозастосовній діяльності. Проаналізувавши весь КК України на відповідність його положень принципам біоетики, зроблено висновок, що загалом Загальна частина відповідає принципам біоетики. Особлива ж частина має деякі прогалини у сфері врегулювання актуальних біоетичних кримінально-правових дилем, які пропонується усунути через відповідні доповнення до тексу закону. Очікується, що правотворення у сфері кримінального права, яке здійснюватиметься на засадах оновленого природного права та екоцентpизму, сприятиме розв’язанню сучасної актуальної проблеми та попередить її появу в майбутньому, зокрема: невідповідності задекларованого в ст. 1 КК України завдання правового забезпечення охорони прав та свобод людини і громадянина фактичному стану забезпечення охорони цих прав; при цьому наголошено на необхідності біоетизації не лише норм кримінального права, а й усієї національної системи права, наслідком чого має стати ефективне, якісне забезпечення прав і свобод людини та громадянина, забезпечення безпеки існування суспільства, а також гармонізація національної системи права з європейськими традиціями правотворення.
33
Хоббі, Ю. "Право людини на кібербезпеку: проблеми визначення та гарантування". Юридичний вісник, № 2 (21 серпня 2020): 37–43. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1701.
Full textAbstract:
У статті досліджено кібербезпеку як складник інформаційних прав людини. Проаналізовано основне законодавство України у сфері кібербезпеки, на підставі чого зроблено висновок, що кібербезпека - це наступний рівень інформаційної безпеки. Оскільки інформаційна безпека здебільшого стосується захисту саме інформації та доступу до неї, а кібербезпека - захисту прав і свобод людини під час використання кібер-простору.
 Надано авторське визначення права на кібербезпеку як невід'ємне, невідчужуване право особи на захищеність її важливих інтересів, зокрема й інформаційних прав, під час використання кіберпростору. Тобто право на такий правопорядок, за якого забезпечуються, охороняються й захищаються права і свободи людини під час використання кіберпростору.
 Пропонується віднести право на кібербезпеку до інформаційних прав людини, але за умов перегляду переліку та змісту цієї категорії прав у національному законодавстві, оскільки чинні нормативно-правові акти не відповідають сучасним реаліям.
 На підставі аналізу законодавства у сфері кібербезпеки зроблено висновок, що конституційні права і свободи людини і громадянина, зокрема й інформаційні, розглядаються лише як об'єкт кібербезпеки, а не об'єкт кіберзахисту. До останніх відносять об'єкти критичної інфраструктури, чіткого переліку яких чинні нормативно-правові акти не містять, і не встановлено орган, котрий має відповідати за ведення цього переліку.
 Наголошується, що реалізація права на кібербезпеку можлива лише за умов відповідних змін до законодавства в інформаційній сфері та визначеності державного органу, на який би покладався обов'язок гарантування права особи на кібербезпеку й кіберзахист, оскільки Національна поліція та її спеціалізовані підрозділи підключаються лише на стадії встановлення факту кіберзлочину.
34
Шелевер, Н. "Конституційне право на справедливий суд у контексті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року". Юридичний вісник, № 5 (8 грудня 2020): 72–78. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i5.2004.
Full textAbstract:
Справедливість - це одна з фундаментальних цінностей, яка захищає основні права і свободи людини і громадянина. Завданням судової гілки влади є утвердження принципу справедливості. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод закріплює права і свободи людини. Вона ратифікована Україною та є складовою частиною національного законодавства. Конвенція гарантує право на справедливий суд. Конвенція та протоколи до неї стали складовою частиною національного законодавства. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати і реалізувати передбачене Конвенцією право на справедливий суд, яке є основоположним правом людини. Практика Європейського суду з прав людини має пріоритет над нормами національного законодавства. Проте для вдосконалення механізму застосування Конвенції треба забезпечити юридичну експертизу законопроєктів.
 Україна має прагнення стати повноцінним членом Європейського Союзу, тому повинна забезпечити і право на справедливий суд. Це ключовий елемент європейських стандартів правосуддя. Право на справедливий суд є комплексом конституційно закріплених процесуальних прав. Кожна людина прагне, щоб її справа розглядалася в суді справедливо.
 Жоден документ не містить визначення поняття «справедливий судовий розгляд». Тому важливим питанням є встановлення сутності поняття «справедливий судовий розгляд» і аналіз рішень Європейського суду з прав людини, які його визначають.
 Ключовими елементами права на справедливий суд є: право доступу до судової процедури; право на справедливий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; право на публічний розгляд справи; право брати участь у судовому розгляді справи, маючи рівні можливості з іншою стороною тощо. Конвенція гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав і обов'язків цивільного характеру.
 У рішеннях Європейського суду з прав людини принцип справедливості судового розгляду тлумачать як право на доступ до правосуддя, належне здійснення правосуддя, рівність сторін. На практиці дуже часто спостерігається ситуація, коли суди лише формально посилаються на принцип справедливості. Правосуддя є справедливим лише тоді, коли всі обставини справи ретельно досліджені, перевірені всі доводи обох сторін. Проблемним питанням в Україні є виконання судових рішень, оскільки навіть справедливі судові рішення на практиці часто-густо взагалі не виконуються. Під час здійснення правосуддя суддя має керуватися принципом справедливості, бути неупередженим, оскільки це є важливим критерієм справедливого судового розгляду.
35
Світличний, О. "Захист прав людини і громадянина нормами публічного права". Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України. Серія "Право", Вип. 243 (2016): 143–49.
Find full text
36
Світличний, О. "Захист прав людини і громадянина нормами публічного права". Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України. Серія "Право", Вип. 243 (2016): 143–49.
Find full text
37
Світличний, О. "Захист прав людини і громадянина нормами публічного права". Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України. Серія "Право", Вип. 243 (2016): 143–49.
Find full text
38
Сопільник, Л. С., Я. М. Лаврик, Ю. В. Кшик, Я. В. Захарчук та Б. Я. Лаврик. "СУДОВИЙ ЗАХИСТ ПРАВ НЕПОВНОЛІТНІХ, ЯКІ ПОСТРАЖДАЛИ ВІД ВІЙСЬКОВОЇ АГРЕСІЇ РОСІЇ". Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія економічна. Серія юридична., № 36 (21 березня 2023): 157–64. https://doi.org/10.5281/zenodo.7756326.
Full textAbstract:
У статті на підставі чинного законодавства розглянуто судовий захист прав неповнолітніх, які постраждали від військової агресії росії. Методологічну основу дослідження склав діалектичний підхід до пізнання соціальних явищ і процесів, а також загальнонаукові (системний, логічний, аналізу та синтезу) та приватно-наукові (формально-юридичний, порівняльно-правовий, історико-правовий) методи. Актуальність теми обумовлена конституційним обов’язком України визнавати, дотримуватися та захищати права і свободи людини, зведені в ранг вищої цінності, водночас недосконалістю реальної захищеності в умовах воєнного стану, окупації частини території України, в тому числі через недостатню розробку судового захисту прав неповнолітніх. Зазначено, що неповнолітній віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років має право самостійно звернутися до суду у справах, що виникають із публічних, цивільних, сімейних та трудових правовідносин. Судовий захист є організаційно-правовим механізмом забезпечення права і свободи людини та громадянина у вигляді розгляду судами справ із зверненням осіб із скаргами порушення чи створення перешкод у реалізації прав і свобод, або покладання не передбаченого законом обов’язку у процедурах адміністративного, цивільного, кримінального судочинства, спрямованого на відновлення порушеного права, реалізацію свободи та компенсацію заподіяної шкоди. Судовий захист прав і свобод неповнолітнього є комплексним правовим інститутом національного права, є системою правових норм, що встановлюють підстави, способи та форми судового захисту прав і свобод неповнолітнього, що забезпечують виконання державою обов’язків щодо визнання, дотримання та захисту відповідно з міжнародними стандартами. На даний момент не викликає сумніву, що одним із критеріїв зрілості та дієздатності влади є ставлення до неповнолітніх, повага та захист їх прав, свобод та законних інтересів, на цьому будується фундамент правої держави, заснований на захисті прав і свобод людини та громадянина. Дотримання прав людини починається з дотримання прав неповнолітніх.
39
Batanov, Oleksandr. "ЛЮДИНА І МУНІЦИПАЛЬНЕ ПРАВО: ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ТА РОЗВИТОК". Law Review of Kyiv University of Law, № 2 (30 червня 2023): 32–37. http://dx.doi.org/10.36695/2219-5521.2.2023.05.
Full textAbstract:
У статті розглядається проблематика формування та реалізації прав людини у місцевому самоврядуванні з точки зору предмета муніципального права як галузі права України. Досліджено феноменологію муніципальних прав людини в контексті їх появи, розвитку і розуміння як інституту національного муніципального і конституційного права. Наведено авторське визначення муніципальних прав людини та здійснено доктринальний аналіз підходів щодо тлумачення їх змісту, видів, принципів і форм реалізації. Стверджується, що, маючи закріплений у Конституції України індивідуальний, груповий, колективний правовий статус (людина-житель, людина-громадянин, людина-іноземець тощо, а також відповідні їм рольові позиції у територіальній громаді), людина суттєво доповнює його своїм муніципально-правовим статусом, що фактично веде до появи феноменології муніципальних прав людини.
40
Заяць, О. С. "ВЗАЄМОВПЛИВ ПРОФЕСІЙНОЇ ПОВЕДІНКИ АДВОКАТА ТА ПРАВОСЛУХНЯНОЇ ПОВЕДІНКИ ГРОМАДЯНИНА". Знання європейського права, № 5 (22 грудня 2021): 41–45. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i5.278.
Full textAbstract:
Статтю присвячено дослідженню правових засад взаємовпливу професійної поведінки адвоката та правослухняної поведінки громадянина, з’ясовано, що підвищення рівня усвідомленої правослухняної поведінки є одним із завдань і держави, що прагне бути правовою, і суспільства, що вважається громадянським. Зрозуміло, що питання, пов’язані з порушенням людьми встановлених законом норм, існуватимуть завжди, однак у правовій державі вони мінімізовані та не чинять масштабного впливу на ситуацію в державі та суспільстві, окрім того, існують ефективні механізми боротьби з правопорушеннями та швидкого відновлення порушених прав і свобод людини. Іншою є ситуація в державах, які тільки стали на шлях побудови правової держави й громадянського суспільства і роблять у цьому напрямі перші кроки. Звісно ж, тут рівень усвідомленої правослухняної поведінки низький, адже незадоволеними залишаються базові потреби людини в безпеці (коли людина не впевнена в тому, що в держави наявні ефективні механізми для захисту її прав і свобод, законних інтересів), тому немає можливостей для розвитку особистості та забезпечення собі гідного рівня життя. Обґрунтовано, що одним зі шляхів підвищення рівня усвідомленої правослухняної поведінки в суспільстві може стати приклад професійної поведінки адвока- та, адже через свою професійну діяльність адвокат не тільки захищає права і свободи, законні інтереси людини, а й часто першим ознайомлює людину з її правами та обов’язками в певних ситуаціях, а своєю професійною поведінкою демонструє, що досягнути справедливості можна тільки за допомогою законних та морально виправданих методів. Цим контекстом зумовлено тезу, відповідно до якої адвокат через свою професійну поведінку, яка ґрунтується на неухильному дотриманні закону та усвідомленій системі моральних цінностей, що є обов’язковим складником поведінки, може впливати на правослухняну поведінку в суспільстві. Його професійна поведінка сприяє підвищенню рівня довіри суспільства до адвокатської діяльності й зростанню кількості звернень людей за професійною правовою допомогою, що спростить процес досягнення справедливості та допоможе підвищити рівень правової освіченості громадян.
41
Приходько, О. І. "ПРАВОВИЙ СТАТУС АДВОКАТА: ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА". Juridical science 2, № 2 (2020): 275–83. https://doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2-2.33.
Full textAbstract:
У науковій статті розглядається місце і роль адвокатури в правовій системі України, що є недержавним самоврядним інститутом, який характеризується як об'єкт юридичної практики в системі правозахисних гарантій реалізації прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, що здійснює свою діяльність відповідно до визначеної законом форми - адвокатської діяльності, що координується принципом верховенства права і потребами громадянського суспільства. Водночас місце і роль адвокатури в правовій системі України відповідає нормативним регулюванням неурядової діяльності з організації захисту прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, що реалізовується шляхом представництво інтересів в державних і недержавних установах, а також надання інших видів юридичних послуг клієнтам. Визначено, що під узагальненою адвокатською діяльністю в правовій системі України слід розуміти адвокатську практику. Своєю чергою адвокатська практика є процесом накопичення юридичного досвіду у процесі адвокатської діяльності і прийняття на його основі цього відповідних рішень, що є комплексним результатом адвокатської діяльності щодо захисту прав людини і громадянина, свобод і законних інтересів людини та громадянина, представництва на міжнародному та національному рівнях, а також надання інших видів юридичної допомоги клієнтам. Як наслідок рекомендації, запропоновані в межах наукового дослідження, сприятимуть вдосконаленню діяльності адвокатури в правовій системі України.
42
Завальнюк, І. В. "Еволюція концепції «справедливий суд» у конституційно-правовій доктрині". Прикарпатський юридичний вісник, № 4(33) (18 листопада 2020): 3–5. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4.613.
Full textAbstract:
Концепція справедливого суду почала використовуватись у праві відносно недавно. З початку її появи у XVIII столітті, зазнавши змістовної трансформації, концепція справедливого суду в сучасному розумінні почала втілювати в собі головну ідею - дотримання прав сторони в ході судового розгляду (в тому числі права на розумні строки розгляду, право на неупередже-ний суд, право на залучення і допит свідків тощо) лише у другій половині ХХ століття. Право на справедливий суд виступає необхідною передумовою забезпечення та належної реалізації всіх інших прав людини і громадянина. Аргументується, що витоки концепції справедливого суду слід шукати ще у праві Давнього Риму. Висувається теза, що власне поняття «справедливість» знаходиться в нерозривному діалектичному взаємозв'язку з поняттям «закон». Виявлено, що концепція справедливого суду («fair trial») походить з англосаксонського права і була вперше використана як характеристика судового процесу ще у XVIII ст. Однак на той час вона була в значному ступені суб'єктивною та характеризувалась фрагментарністю і малозастосованістю.
 Відзначається, що вперше в міжнародних документах концепція справедливого суду знайшла своє втілення наприкінці 1940-х років, а першим таким документом стала Загальна декларація прав людини 1948 р., в наступні роки отримавши суттєве змістовне розширення і розвиток. Водночас активно почала застосовуватись формула Радбруха, що досить часто використовувалась у судовій практиці Федеральної Республіки Німеччина. Підсумовується, що, попри те, що концепція справедливого суду в умовах сучасної державно-правової дійсності вже давно є певним «золотим стандартом» правосуддя, вона є динамічною і постійно розвивається та змінюється, а сучасне розуміння права на справедливий суд не є остаточно визначеним ані в міжнародному, ані в національному законодавстві.
43
Грицкевич, С. "Екологічні права в системі конституційних прав людини і громадянина". Право України, № 8 (2001): 54–57.
Find full text
44
Грицкевич, С. "Екологічні права в системі конституційних прав людини і громадянина". Право України, № 8 (2001): 54–57.
Find full text
45
Нецька, Любов, та Катерина Чайка. "ОСОБЛИВОСТІ ОБМЕЖЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ". Scientific works of National Aviation University. Series: Law Journal "Air and Space Law" 4, № 69 (2023): 85–93. http://dx.doi.org/10.18372/2307-9061.69.18321.
Full textAbstract:
Мета статті полягає у встановленні меж можливого втручання у права людини і громадянина в умовах воєнного стану та відповідності введених обмежень прав людини нормам Конституції України. Методи дослідження: формально-юридичний, аналізу і синтезу, порівняльно-правовий, логічний. Результати: доведено, що у демократичному суспільстві може застосовуватися правомірне обмеження прав людини, визначено особливості обмеження різних прав людини і громадянина під час введення воєнного стану, окреслено умови, за яких ці обмеження можуть бути обґрунтовані як тимчасові заходи для забезпечення безпеки та захисту держави в умовах кризової ситуації. Обговорення: акцентовано, що однією з основних проблем є знаходження балансу між необхідністю забезпечення безпеки держави в умовах воєнного конфлікту та збереженням основних прав і свобод громадян. Часто обмеження прав вводять як тимчасові заходи, але важливо визначити межу цих обмежень. Підкреслено, що потребує з’ясування перелік прав, обмеження яких допустиме, і власне межі дозволеного законом зменшення обсягу і змісту прав.
46
Андриц, М. "Принцип свободи в рішеннях Конституційного Суду України". Юридичний вісник, № 1 (7 серпня 2020): 320–28. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1640.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано втілення принципу свободи в процесі конституційного судочинства сучасної України. Виявлено різні аспекти розуміння Конституційним Судом України цього принципу, серед яких -аксіологічний, антропологічний, гносеологічний, онтологічний.
 Установлено, що аксіологічне розуміння принципу свободи випливає з природи свободи як фундаментальної цінності дієвої конституційної демократії. Виявлено, що антропологічне розуміння принципу свободи пов'язане з функціональним потенціалом свободи для розвитку особи та її соціалізації.
 З'ясовано, що гносеологічне розуміння принципу свободи обумовлюється методологічним потенціалом «свободи», а саме її здатністю: а) опосередковувати права людини та громадянина (наприклад, право на приватність, право на інформацію, право на працю, право на власність), б) визначати співвідношення інтересів особи, суспільства, держави, а відтак і поняття «публічний інтерес», «охоронюваний законом інтерес», «цензура», що дає змогу окреслювати межі прав людини.
 Обґрунтовано, що онтологічне розуміння принципу свободи формується внаслідок його зовнішнього закріплення у формі самостійного права на свободу, яке Конституційний Суд України визнає основоположним, невід'ємним, невідчужуваним конституційним правом людини, що охоплює можливості людини обирати свою поведінку, самостійно діяти, визначати пріоритети. Таке право пов'язано із загальнодозвільним принципом, згідно з яким особі дозволено робити все, що не заборонено законом. Сутнісна характеристика права людини на свободу як самостійного права полягає в забезпеченні життєдіяльності людини, вільної від зовнішнього втручання, за винятком обмежень, що встановлюються Конституцією та законами України.
 Доведено, що онтологічне розуміння принципу свободи проявляється також у процесі забезпечення так званих негативних прав - свобод особи, як-от: «свобода й особиста недоторканність», «свобода об'єднань», у тому числі й «свобода профспілок», «свобода мирних зібрань», «свобода пересування», «свобода вільного вибору місця проживання», «свобода світогляду». Аргументовано, що вказані свободи є формою втілення, «буття» досліджуваного принципу, а відтак їх перебування в полі зору конституційного контролю засвідчує реалізацію Конституційним Судом України ідеї свободи.
47
Шевченко, Надія Леонідівна, та Юрій Васильович Алябов. "РЕАЛІАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ І ЇХ ЗАХИСТ В ЕПОХУ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ". Kherson State University Herald Series Legal Sciences, № 1 (28 березня 2024): 5–8. http://dx.doi.org/10.32999/ksu2307-8049/2024-1-1.
Full textAbstract:
Метою статті є висвітлення основних конституційних прав людини у сучасному стані та те, як військова агресія росії вплинула на можливість реалізації основних прав та свобод людини. Людина, її права свободи становлять у правовій державі найвищу соціальну цінність, а саме їх забезпечення та найповнішу реалізацію у всіх трансформаційних процесах. Зокрема, і у суспільному житті реалізація прав як основна людиноцентристська ідеологія має бути спрямована на всю державну діяльність. Навіть в умовах війни не можна нехтувати основними аспектами та принципами конституційного ладу України або забувати про них, адже вони ґрунтуються на визнанні людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканості та безпеки найвищою соціальною цінністю, пріоритету її прав і свобод. Результати. Нині, як ніколи, ми чітко усвідомлюємо ціну прав та свобод людини. Наші воїни цілодобово відстоюють та захищають основоположні права, гарантовані нам Конституцією України та низкою інших нормативно-правових актів. Опинившись впритул до агресора, наступає усвідомлення цінності основоположних прав, якими ми наділені в Україні, та усвідомлення потреби користуватись основними правами та свободами, будучи вільною людиною на вільній землі. Від 22 лютого 2022 року багато правників ведуть дискусії щодо неправомірності введення певних обмежень наших конституційних прав у рамках забезпечення оборони та захисту держави. Можна безперервно і нам почати дискутувати у своїх дослідженнях, проте ми маємо розуміти кінцеву мету відповідних обмежень. Адже на вагах стоять не просто наші принципи та амбіції, а життя цілої нації та держави Україна. Під час написання цієї статті використовувались методи узагальнення та аналізу та дедукції. Висновки. Незважаючи на сучасні виклики чи зовнішнього агресора, будь-яке втручання державної влади у реалізацію та забезпечення наших прав має бути чітко юридично закріпленим, відповідати положенням Конституції та бути обґрунтованим. У випадках незаконних обмежень прав людини і громадянина законом передбачено їх захист у судовому порядку. Крім судового захисту порушених прав, держава гарантує поновлення порушених прав у разі звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Ми можемо звернутись до низки інших органів, таких як Конституційний Суд України та Європейський суду з прав людини, де кожному гарантується право звернутись із підстав, установлених та визначених законодавством України.
48
БІЛАК, МИРОСЛАВА. "Подвійні стандарти застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини судами України". Право України, № 2018/02 (2018): 170. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-02-170.
Full textAbstract:
У судовій практиці існує неоднакове розуміння місця й ролі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі – Конвенція) та практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у правовій системі України, що призводить до негативних наслідків для захисту прав і свобод людини та громадянина. Одні суди зазначають, що джерелом права в Україні є тільки рішення ЄСПЛ у справах проти України, натомість другі – що також рішення, ухвалені проти інших держав. В одних справах суди застосовують правові позиції ЄСПЛ, коли вбачають, що застосування національного законодавства призведе до порушення вимог Конвенції. В інших справах суди не приймають аргументи сторін щодо необхідності застосування правових позицій ЄСПЛ, мотивуючи це тим, що національне законодавство передбачає інший порядок вирішення справ. Мета статті полягає у тому, аби довести, що Конвенція як нормативно-правовий акт вищої юридичної сили стосовно норм національного законодавства повинна застосовуватись тією мірою, якою права і свободи людини та громадянина, що закріплені в Конституції України, кореспондують із відповідними конвенційними правами, а також аргументувати, що рішення ЄСПЛ, ухвалені у справах як проти України, так і проти інших держав, можуть використовуватись судами як авторитетне обґрунтування на користь правових позицій, що визначаються національними судами, та є джерелом права в Україні і не вимагають їх законодавчого визнання. Конституційний рівень Конвенції разом із практикою ЄСПЛ відводить їй особливе місце в національній системі права і судовій практиці України, які обмежені верховенством Конституції України. Конвенція як правовий стандарт захисту прав людини і громадянина має бути врахована так, як права людини, що закріплені в Конституції України, співвідносяться із Конвенцію. Правові позиції ЄСПЛ, які є індивідуальними з погляду фактичних обставин справи та їх правової кваліфікації з позицій національного права, унеможливлюють їхнє автоматичне використання у конкретній справі в межах інших національно-правових систем. Вони формують правовий стандарт, який дає пояснення, чому саме так було вирішено конкретну справу, тобто те, що ми називаємо “судовим прецедентом” (stare decisis) чи концепцією “усталеної судової практики” (jurisprudence constante), у будь-якому разі невід’ємно пов’язані з актом, який інтерпретується. Практика ЄСПЛ має авторитетне значення при тлумаченні законодавства національними судами, тому в ієрархії джерел права акти ЄСПЛ перебувають на тому самому рівні, що й Конвенція, оскільки є її продовженням, так само як і норми чинного законодавства України, тлумаченням яких займаються національні суди. Зокрема, правовий стандарт, що створюється Конституційним Судом України шляхом тлумачення Конституції України, стає її невід’ємною частиною. Відповідно, правові стандарти ЄСПЛ чи будь-якого іншого суду присутні на всіх рівнях ієрархії нормативно-правових актів у межах різних національних правових систем. Тому рішення ЄСПЛ, ухвалені у справах як проти України, так і проти інших держав, є джерелом права в Україні і не потребують їх “додаткового” законодавчого визнання.
49
В., Павліченко О. "СИСТЕМА ГАРАНТІЙ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ЖІНОК". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 1 (39) (21 квітня 2020): 98–109. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2020-39-1-98-109.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано специфіку забезпечення права жінок на соціальний захист. Виведено перелік гарантій соціального захисту жінок. Досліджено зміст і значення кожної із гарантій. Охарактеризовано взаємозв’язок зазначених гарантій між собою у спільній системі.Автор зазначає, що система гарантій соціального захисту жінок не стала предметом наукового інтересу широкого кола науковців, проте наводить позиції деяких з них. Одні вчені визначають гарантії як сукупність (систему) умов або засобів, що сприяють реалізації кожною людиною і громадянином прав, свобод, охоронюваних законом інтересів та обов’язків. Інші, – розглядаючи систему гарантій прав, свобод і обов'язків людини і громадянина у демократичній державі, вважає, що соціальний правовий механізм забезпечення (реалізації, охорони і захисту) прав і свобод людини – це система засобів і чинників, що забезпечують необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод людини, які є похідними від її гідності. П.Є. Недбайло відзначає, що юридичні гарантії є передбачені законом засоби, що безпосередньо забезпечують правомірність поведінки суб'єктів суспільних відносин.Зазначається, що система юридичних гарантій трудових прав працівника має бути ефективною як з кількісного, так і з якісного боку. Число правових гарантій має бути достатнім, оптимальним, а самим засобам, способам і умовам необхідно додати реального характеру. Досить глибоке дослідження видів гарантій автор віднаходить в праці П.М. Рабиновича, який поділив їх за чотирма основними критеріями.В.Ф. Погорілко виділяє дві категорії гарантій: загальні та спеціальні. Аналогічної класифікації притримується і професор О.Ф. Фрицький, який також розглядає загальні та спеціальні (юридичні) гарантії реалізації прав і свобод людини і громадянина. С.М. Приходько, досліджуючи види гарантій насамперед зауважує, що значення юридичних гарантій за трудовим правом полягає в тому, що вони спрямовані на забезпечення неухильного виконання учасниками трудових правовідносин правових норм, дотримання ними правопорядку та принципу законності. Так, наприклад, вчений В.В. Лаврухін відзначає, що в структурі соціального захисту виділяють чотири рівні: перший: гарантії базові; другий: гарантії додаткові (або факультативні за бажанням) або обов’язкові; третій: прості доповнення (передбачені оподаткуванням); четвертий: захист, що забезпечується персонально за рахунок доходу.
 Ключові слова: гарантія, соціальний захист, права жінок, соціальне законодавство, гендерна рівність.
50
Орленко, Валентина Іванівна. "ВПЛИВ ВОЄННОГО СТАНУ НА РЕАЛІЗАЦІЮ ОСНОВНИХ ПРАВ І СВОБОД ГРОМАДЯН: ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ". Expert Paradigm of Law and Public Administration, № 2(30) (1 листопада 2024): 46–51. http://dx.doi.org/10.32689/2617-9660-2024-2(30)-46-51.
Full textAbstract:
Анотація. У статті розглянуто вплив воєнного стану на реалізацію основних прав і свобод громадян в Україні. Воєнний стан, як надзвичайний правовий режим, вводиться з метою захисту національної безпеки та територіальної цілісності держави. Запровадження цього режиму передбачає обмеження певних прав і свобод громадян, що потребує ретельного правового аналізу для забезпечення їх правомірності та обґрунтованості. Проаналізовано законодавчі акти України, зокрема Конституцію України, закони «Про правовий режим воєнного стану» та «Про оборону України», а також міжнародні правові норми, такі як Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. У статті визначено, які права і свободи громадян можуть бути тимчасово обмежені під час воєнного стану, серед яких право на вільне пересування, право на вільний вибір праці та право на участь в управлінні державними справами. Також розглянуто можливість втручання в особисте життя громадян під час дії воєнного стану, що включає контроль засобів зв’язку, перевірку речей та документів. Наголошено на тому, що конституційні права і свободи людини та громадянина, передбачені статтею 64 Конституції України, не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного стану. Це включає право на життя, право на повагу до гідності, право на свободу та особисту недоторканність, а також права, пов’язані з рівністю громадян перед законом і захистом від дискримінації. Доведено, що для ефективного захисту прав і свобод громадян під час воєнного стану необхідно не лише закріплення відповідних норм у законодавстві, але й забезпечення діяльності органів, які здійснюють контроль за дотриманням цих норм. Зокрема, значну роль відіграє інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який контролює та гарантує захист прав і свобод громадян. Узагальнено, що в умовах війни для підтримання безпеки та функціонування держави деякі права можуть бути обмежені, проте ці обмеження повинні бути чітко регламентовані законом і не можуть порушувати основоположні права людини. Забезпечення балансу між національною безпекою та правами людини є ключовим завданням для держави під час дії воєнного стану. Таким чином, стаття підкреслює важливість комплексного підходу до захисту прав і свобод громадян в умовах надзвичайного правового режиму.