Journal articles on the topic 'Принципи прецедентного права'

У статті досліджено основоположні принципи податкової системи Європейського Союзу як вихідні засади Співтовариства. Також визначено та описано витоки їх формування. Розглянуто судову практику ЄС щодо реалізації принципів верховенства права та прямої дії права ЄС на держав-членів та визначено, що згадані принципи характеризують ЄС як унікальну міжнародну структуру із власним особливим порядком. Проаналізовано наукові позиції щодо розуміння наслідків функціонування в межах Європейського Союзу для країн-членів та застосування до них основних принципів з метою досягнення ефективного функціонування внутрішнього ринку. Описано загальні принципи – рівності та солідарності, які відображають природу ЄС. Проаналізовано важливу роль Суду ЄС у створенні правової системи ЄС та її принципів. Охарактеризовано судову практику Європейського Союзу як базис для побудови принципів податкового права ЄС. Детально вивчено неоднозначну специфіку та значення принципу гармонізації податкового законодавства ЄС шляхом дослідження прецедентного права Суду ЄС, рівня впливу на країн-членів ЄС у сфері прямого та непрямого оподаткування. Описано сутність позитивної та негативної гармонізації, їх особливості та форми реалізації у законодавстві ЄС та держав-членів. Виокремлено ризики для країн-членів у разі застосування до них вищезазначених видів гармонізації, з точки зору, обмеження суверенних прав.

В статті обґрунтовується, що не зважаючи що принципи адміністративного права європейських держав є в цілому сталими за своєю правовою природою однак вони постійно адаптувалися до сучасних умов функціонування ЄС, яке еволюціонує як організаційно-правова структура. Європейський адміністративний простір відбудовується за допомогою набору загальних адміністративних принципів що є виступають стандартами інституційного будівництва у країнах, які є чи бажають стати повноправними членами Європейського Союзу.Відзначається, що правові системи держав-членів ЄС знаходяться в процесі постійного зближення з багатьма різними сферами, які під впливом законодавства ЄС, наприклад, через законодавчу діяльність інститутів Співтовариства та за допомогою прецедентного права Європейського суду.

Проаналізовано практику Європейського Суду з прав людини щодо порушень ст.11 Європейської конвенції 1950 р., яка стосується свободи створення і діяльності політичних партій. Досліджуються основні принципи прецедентного права щодо реалізації зазначеної статті: право на свободу асоціацій проявляється передусім у можливості громадян засновувати відповідно до законодавства політичні партії; значущість ролі політичних партій у забезпеченні плюралізму і демократії; свобода слова в розумінні статті 10 Конвенції є одним із завдань свободи об&#39;єднань і тісно пов&#39;язана із ст.11; втручання в здійснення права на свободу асоціацій оцінюється з урахуванням необхідності в демократичному суспільстві; свобода асоціацій не абсолютна; принцип пропорційності втручання держави у діяльність політичних партій; відмова в реєстрації об&#39;єднання і зволікання з відповіддю на заявку про державну реєстрацію з боку органу влади є втручанням в реалізацію права на свободу асоціацій Проанализирована практика Европейского Суда по правам человека<strong><em> </em></strong>о нарушениях ст.11 Европейской конвенции 1950 г., которая касается свободы создания и деятельности политических партий. Исследуются основные принципы прецедентного права по реализации указанной статьи: право на свободу ассоциаций проявляется прежде всего в возможности граждан учреждать в соответствии с законодательством политические партии; значимость роли политических партий в обеспечении плюрализма и демократии; свобода слова в понимании ст.10 Конвенции является одной из задач свободы объединений и тесно связана со ст.11; вмешательство в осуществление права на свободу ассоциаций оценивается с учетом необходимости в демократическом обществе; свобода ассоциаций не абсолютная; принцип пропорциональности вмешательства государства в деятельность политических партий; отказ в регистрации объединения и промедление с ответом на заявку о государственной регистрации со стороны органа власти является вмешательством в реализацию права на свободу ассоциаций. The article analyzes the practice of the European Court of Human Rights regarding violations of Art.11 of the European Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms (1950), concerning the freedom of establishment and activities of associations (political parties and public associations). The abovementioned practice of the European Court of Human Rights can be classified as follows: 1) regarding the demarcation of the associations of private and public law; 2) on political parties/political activities; 3) regarding registration / re-registration of the association; 4) regarding the legitimacy of goals and methods of activity; 5) regarding organizations of national minorities; 6) on the activities of trade unions; 7) regarding the liquidation of the association; 8) regarding the negative right to freedom of association (freedom from compulsory membership; 9) regarding the restriction of the rights of members of the association; 10) regarding the restriction of membership in associations for certain categories of persons. The main principles of case law concerning the implementation of this article are examined: the right to freedom of association is manifested first of all in the ability of citizens to found political parties in accordance with the law; the importance of the role of political parties in ensuring pluralism and democracy; freedom of expression in the meaning of Article 10 of the Convention is one of the objectives of the freedom of association and is closely connected with Article 11; interference with the exercise of the right to freedom of association is assessed in the light of the need for a democratic society (the state is strictly limited to the &quot;possible justification of the interference&quot;); the freedom of association is not absolute (the need to protect some rights may limit the other rights or freedoms established by the Convention); the principle of proportionality of state interference in the activities of political parties; the refusal to register the association and the delay in responding to an application for state registration by the authorities is an interference to the realization of the right to freedom of association; the requirements for the minimum number and representation of the party in the regions, as well as the elimination of the party on the basis of non-compliance with these requirements, may be dictated by the intention of the state to protect national security, prevent unrest and guarantee the rights of others, and therefore, comply with Art.11. Currently, two main methods of regulating the legal status and order of the activities of political parties can be distinguished: external and internal. Regardless of the extent of legal regulation by the state of relations related to the creation and activities of political parties, it must always be carried out according to the principles established by the judicial practice.

У публікації розглядаються питання використання прецедентної практики Європейського суду вцивільному судочинстві України. Наголошено на ролі та значному впливі на процес євроадаптаціїправової практики в Україні, проаналізовано тлумачення в рішеннях Європейського суду нормЄвропейської Конвенції з прав людини.Відмічено, що саме у рішеннях ЄСПЛ відбувається тлумачення більшості положень Конвенції.Застосування рішень в практиці українського судочинства одночасно й відображає застосування нормта принципів Конвенції. Тому це дуже важливий процес, який наближає євроадаптацію судочинства,зокрема цивільного, до стандартів європейської спільноти.Виокремлено основні принципи, що керують використанням прецедентів Європейського суду вукраїнському цивільному судочинстві, такі як принцип пріоритету міжнародних норм права, принципєдності тлумачення, принцип врахування контексту, принцип відповідності, принцип уникнення протирічтощо. Висловлено думку, що відступлення від норм Конвенції, які Україна подає у вигляді застережень доРади Європи, може мати вплив на судову вітчизняну практику і приводити до протиріч та колізій міжрішеннями Європейського суду та власними рішеннями, а також порушувати консистентність увирішенні справ.Акцентовано, що застосування рішень ЄСПЛ з позиції належності судового розгляду сьогодні вжевідбувається на різних стадіях судового процесу, включаючи відкриття справи, розгляд справи, оцінкадоказів, виконавче провадження тощо. Це є підтвердженням того, що прецедентна практика ЄСПЛдійсно стала чинником євроадаптації процесу судочинства.Вказано на проблеми застосування прецедентів - судових рішень Європейського Суду з прав людинив процесі прийняття рішень українськими суддями: розбіжність між національним законодавством таміжнародними стандартами, недостатня підготовка суддів до застосування конвенції та прецедентів Європейського Суду, недостатня свідомість про права людини серед суддів .Доведено, що використання прецедентів Європейського Суду допомагає українським судам та правозастосувальникам вирішувати складні справи, які стосуються прав людини, на основі уже існуючої практики та прецедентів. Це сприяє консолідації правової системи України та підвищенню її авторитету. Ключові слова: прецедент, практика Європейського суду з прав людини, цивільне судочинство, євроадаптація. принципи використання прецедентів Європейського суду з прав людини.

Проаналізовано правовий статус релігій різних релігійних конфесій, на-ціональні гарантії індивідуальної і колективної свободи совісті, віри і культув деяких країнах, спільною рисою яких є common law (загальне право) і що цікраїни виразно тримаються традиції англо-американського права.Основне і фундаментальне право релігійної свободи висвітлено як однеіз загальних принципів права і його складової частини. Обґрунтовано підхіддо релігійного феномену і церков як до втілення культурної ідентичностіі самосвідомості народів, груп чи меншин.

У статті досліджено процедурно-правову специфіку догматичної та емпіричної справедливості суду в конституційному розумінні. Зазначено, що Конституція України закріплює принцип рівності кожного не тільки перед законом, а й перед судом. Наголошено, що принцип процесуальної рівноcті сторін являє собою таке правило, відповідно до якого відповідним (процесуальним законодавством забезпечується рівність осіб, що беруть участь у справі, при зверненні до суду, в наданні рівних можливостей використання процесуальних природних засобів захисту своїх інтересів у суді. Обґрунтовано, що подібний підхід був вироблений і в рамках «Концепції справедливого суду» в основоположних актах міжнародного права. Визначено, що розуміння справедливості судового розгляду з позицій ЄКПЛ та прецедентного тлумачення її положень ЄСПЛ пов’язане з процедурним аспектом правосуддя. Зазначено, що детальну розробку європейський стандарт справедливого правосуддя отримав у прецедентних тлумаченнях ЄКПЛ Європейським Судом з прав людини. Констатовано, що справедливість судового розгляду по суті своїй є інструментальною і покликана забезпечити справедливість судового рішення. В умовахфактичної нерівності сторін ця мета стає ефемерною, адже дійсна змагальність процесу можлива лише в умовах юридичної та фактичної рівності сторін. Доведено, що, відмовляючи в перегляді конкретного судового рішення у справі заявника, Конституційний Суд може оцінювати загальну правозастосовну практику тієї чи іншої норми,виявляти конституційний зміст відповідних положень, тим самим впливаючи на прийняття судовими і правозастосовними органами рішень по суті справи. Дане Судом конституційно-правове тлумачення правових норм є підставою для перегляду справи по суті відповідними судовими органами. Визначено, що саме дане повноваженнядозволяє Конституційному Суду змістовно коригувати справедливість судового рішення. Зроблено висновок, що конституційне право на судовий захист як основне, невідчужуване право людини, яке виступає гарантією реалізації всіх інших прав і свобод, – це не тільки право на звернення до суду, а й право на ефективне відновлення порушених прав і свобод за допомогою правосуддя, що відповідає вимогам справедливості.

Стаття присвячена особливостям кримінально-правових проблем запобігання злочинності в англо-американській правовій сім’ї, що характеризується прогресивним підходом до вирішення цієї проблеми, через приділену значну увагу профілактичним, превентивним методам запобігання неправомірної поведінки громадян. Наголошено, що кожне державно-правове суспільство з огляду на рівень його економічного, соціального, духовного розвитку обирає власну стратегію попередження злочинності та протиправної поведінки його громадян. Усі правові системи ґрунтуються, окрім інших чинників, на правовій ментальності і правовій культурі конкретного суспільства, що є певним вектором розвитку нормативно-правової бази, державної політики аксіологічно-правових орієнтирів. Прецедентному праву притаманна особлива правова культура, що являє собою практику застосування положень прецедентного права, яка обумовлена цілою низкою правил та принципів, вироблених судами протягом багатьох століть, що має назву «доктрина прецеденту». Зазначено, що основним суб’єктом контролю над злочинністю у зарубіжних країнах розглядається держава у вигляді правоохоронних й судових органів, органів центральної виконавчої влади, а також соціально-правовий контроль представниками громадськості. Аргументовано, що загалом можна стверджувати, що психологічні підходи пояснення причин делінквентності застосовуються американськими кримінологами доволі широко. На важливості цього напрямку наголошують і представники соціологічної науки. Акцентовано увагу на тому, що попередженню злочинності сприяє ознайомлення громадян з судовою практикою щодо конкретних кримінальних справ в межах допустимих законом. Таке ознайомлення здійснюється через засоби масової інформації (публікації в пресі, повідомлення по телебаченню і радіо). Це застерігає громадян від певних вчинків, а також дає їм інформацію про межі допустимої поведінки.

Колісник О. В. Прецедент тлумачення у практиці цивільного судочинства. – Стаття.&#x0D; У статті досліджено питання судової правотворчості, а також впровадження в національне цивільне судочинство елементів прецедентного права. Визначено сутність прецеденту тлумачення, його співвідношення з судовим прецедентом та усталеною судовою практикою. У роботі наголошується на особливій ролі Верховного Суду у здійсненні правороз’яснювальної діяльності і формуванні правових позицій з метою забезпечення єдності правозастосовчої практики у контексті принципу правової визначеності. Зроблено висновки про те, що деякі елементи прецедентного права де-факто стали частиною правової системи України у формі прецеденту тлумачення як специфічного різновиду судового прецеденту, який формується судами вищих інстанцій у вигляді певних правових позицій як результат усталеної судової практики. Про існування прецеденту тлумачення у правових реаліях України свідчить те, що у результаті роз’яснення змісту правової норми або застосування аналогії у процесі ухвалення судового рішення нова норма права не створюється, однак надається її тлумачення. Саме в наданій інтерпретації зазначена норма має застосовуватися у подібних правовідносинах судами усіх інстанцій. Наголошується на особливій ролі місцевих та апеляційних судів у виявленні правових прогалин. У зв’язку із цим запропоновано надати право цим судам звертатися до Верховного Суду із запитом-повідомленням щодо офіційного тлумачення наявної правової норми або щодо правильності застосування аналогії права чи закону. Автором стверджується, що усталена судова практика охоплює сукупність подібних рішень, у яких застосовані правові норми з тим змістовним наповненням, якого їм надав Верховний Суд, а прецедент тлумачення є одним конкретним рішенням, у якому розкрито та роз’яснено зміст відповідної правової норми і яку слід застосовувати саме у тому сенсі, як її розтлумачив Верховний Суд. Отже, відповідні правові позиції, а саме прецедент тлумачення, варто розглядати як результат усталеної судової практики. Визнається доцільним у ст. 10 ЦПК надати прецеденту тлумачення статус джерела права.

У статті аналізуються проблеми реформування інституту запобіжних заходів у кримінальному процесі з урахуванням прецедентного права. Стверджується, що фактичними підставами повідомлення про підозру є система належних до справи, допустимих, достовірних та достатніх доказів, які поза розумним сумнівом вказують на наявність складу злочину в діянні підозрюваної особи. Підтвердженням такого підходу є положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду».&#x0D; Вважаю, що є потреба в більш чіткому юридичному визначенні понять «обґрунтована підозра» та «підстави обрання запобіжних заходів», які варто визначати через концепт «наявність доказів, які об'єктивно пов'язують підозрюваного з певним злочином». Пропоную ч. 3 ст. 132 КПК України викласти так: «Запобіжні заходи в кримінальному провадженні можуть застосовуватися при доведеності поза розумним сумнівом факту вчинення підозрюваною особою злочину чи іншого кримінального правопорушення, яким передбачується покарання у виді позбавлення волі. Під доведеністю поза розумним сумнівом підозри слід розуміти наявність системи доказів, які безсумнівно підтверджують наявність у підозрюваного складу злочину та відсутність обставин, які виключають його відповідальність, такої системи доказів, які відповідають вимогам допустимості та достовірності, виключають будь-яке інше розумне пояснення події».&#x0D; Реформування інституту запобіжних заходів має відбуватися із застосуванням загальновизнаних норм і принципів, викладених у міжнародних правових актах та прецедентних рішеннях Європейського суду з прав людини, Верховного Суду України. При визначенні підстав запобіжних заходів необхідно користуватися стандартом доведеності поза розумним сумнівом, викладеним у судових прецедентах.

Метою статті є аналіз та переосмислення юридичної сили та значення правового прецеденту для регулювання правовідносин, що виникають у сфері публічного та приватного права, а також з'ясування його ролі та місця як джерела права на сучасному етапі розвитку правових систем європейських держав, з акцентом на романо-германській правовій сім'ї, шляхом аналізу законодавства та дослідження поглядів науковців різних країн.&#x0D; Огляд наукових досліджень з даної тематики засвідчує, що в різні періоди проблематика юридичної сили джерел права в цілому і місця правового прецеденту серед них, зокрема, завжди були у фокусі уваги вітчизняних та зарубіжних вчених. Проте розглядаючи прецедент як джерело права, основна увага науковцями акцентувалась саме на судовому прецеденті - судової правотворчості, в результаті розгляду конкретних справ, що містить правило поведінки, може поширюватися на інші аналогічні випадки, і це, в свою чергу, зумовило певну однобічність дослідження проблематики правового прецеденту.&#x0D; Наукова новизна. Розроблено теоретичні положення та практичні рекомендації щодо особливостей використання правового прецеденту в країнах, де він не визнається офіційним джерелом права, обґрунтовано позицію щодо необхідності визнання правового прецеденту джерелом права у країнах романо-германської правової сім’ї .&#x0D; Правовий прецедент було визначено автором як правоположення сформульоване в акті уповноваженого державного органу у процесі вирішення конкретного правового питання за відсутності або при невизначеності його законодавчої регламентації, яке містить юридичний принцип (stare decisis) обов’язковий для застосування при вирішенні однорідних справ в майбутньому.&#x0D; Висновки. Різноманіття причин виникнення права, форм його об'єктивації приводять до висновку, що перелік джерел права не може обмежуватися тільки законодавством, а практичне застосування правового прецеденту стає необхідною формою правотворчості, що забезпечує адаптивність права до потреб суспільства та динаміки його розвитку.&#x0D; Необхідність прецедентного регулювання базується на динамічності суспільного життя та потреб у адаптивності права. Слід зазначити, що правовий прецедент є родовим поняттям, оскільки в юридичній діяльності можна виокремлювати судові, адміністративні та інші прецеденти. Тобто «правовий прецедент» – це комплексне поняття, що означає результат вирішення справи правозастосовчим органом, який містить юридичний принцип (stare decisis) обов’язковий для застосування при вирішенні однорідних справ в майбутньому, тобто фактично є своєрідним зразком для регулювання наступних аналогічних правовідносин.&#x0D; Нині, науковцями та практиками відбувається переосмислення значення прецеденту в правових системах країн романо-германської правової сім'ї, в тому числі і в Україні, доктрина яких раніше заперечувала саму можливість існування правових норм в іншій формі, крім офіційного нормативного правового акта або санкціонованого положення.&#x0D; &#x0D; &#x0D;

Статтю присвячено дослідженню критеріїв справедливого суду у сфері спорту з урахуванням положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а також специфіки функціонування спортивного арбітражу. У роботі проаналізовано основні критерії справедливого суду, такі як незалежність та безсторонність суду, гласність процесу, право на доступ до правосуддя, дотримання принципу рівності сторін та розумні строки розгляду справи. Автор досліджує, як ці критерії впроваджуються у спортивних спорах, зокрема в контексті діяльності Спортивного арбітражного суду (далі – CAS), та вказує на їх специфіку у порівнянні з традиційними судовими процесами. Особливу увагу приділено проблемам забезпечення прозорості судового процесу в спортивному арбітражі та викликам, пов’язаним із забезпеченням рівноправності сторін під час розгляду спорів. Проаналізовано договірні форми вирішення спорів, які використовуються в спортивній сфері, та їх відповідність європейським стандартам справедливого суду. Розглянуто питання правової природи та юрисдикції CAS, його роль у вирішенні спорів на міжнародному рівні. Наведено приклади застосування прецедентної практики у вирішенні спортивних спорів та їх вплив на формування критеріїв справедливості у цій сфері. Автор наголошує на важливості дотримання балансу між автономією спортивних організацій і правовими гарантіями учасників спорту, а також необхідності гармонізації національного законодавства із міжнародними стандартами. Зроблено висновок про необхідність удосконалення механізмів вирішення спортивних спорів на основі чітких критеріїв справедливого судочинства, що враховують специфіку спортивної сфери та забезпечують дотримання прав усіх учасників.

На сегодняшний день тенденции развития антимонопольного законодательства таковы, что отрасль формируется не только в рамках национального правового режима государств, она выстраивается и посредством имплементации международноправовых институтов во внутреннее законодательство государства. В этом контексте и российский правопорядок делает соответствующие попытки адаптации некоторых институтов европейского права, в частности, по вопросам вменения ответственности за нарушения запретов картелей. В статье автором предпринята попытка оценки наиболее яркого тренда антимонопольного регулирования — перспективы внедрения в российский правопорядок института антимонопольной ответственности применительно к корпоративной группе (через призму анализа антимонопольного законодательства стран Европейского союза). Особое внимание автор уделяет основаниям вменения ответственности юридическому лицу за нарушение антимонопольного законодательства, совершенное другим юридическим лицом в рамках одной и той же корпоративной группы. Отдельное внимание уделено корпоративным структурам конгломеративного типа в контексте применимости ст. 101 Договора о функционировании Европейского союза к данным группам компаний. В недавнем решении по делу Sumal Европейский суд постановил, что пострадавшие от действий картеля стороны вправе при определенных обстоятельствах подать иск о возмещении ущерба против дочерней компании, если виновной в этом нарушении признана материнская компания. В то время как некоторые авторы утверждают, что суд фактически переопределил концепцию хозяйствующего субъекта, автор обращается к прецедентному праву Европейского суда справедливости и доказывает наличие аналогичной практики вменения ответственности в российском правопорядке. В статье делаются выводы относительно противоречия между целями антимонопольной регуляторной политики и общими принципами ограниченной корпоративной ответственности. Автор подчеркивает, что применение формального подхода, при котором реальные нарушители картельных запретов могут ссылаться на ограниченность своей ответственности, при этом экономически или управленчески контролируя поведение других хозяйствующих субъектов внутри группы, недопустимо в условиях доминирования транснациональных и цифровых корпораций.

У статті проаналізовано проблемні питання щодо визначення видів доходів, які враховуються під час утримання аліментів на основі прецедентної практики та наукових досліджень. Так, у судовій практиці дискусійним є питання про нарахування аліментів з отриманих доходів із процентів за розміщення коштів на депозитних рахунках. Натепер сформувалися дві позиції щодо окресленого питання: 1) проценти, отримані заявником від банківського вкладу, повинні враховуватися до видів доходів, з яких утримуються аліменти, оскільки пунктом 19 частини 1 постанови Кабінету Міністрів України № 146 визначено, що утримання аліментів із працівників провадиться з усіх видів заробітку і додаткової винагороди як за основною роботою, так і за роботою за сумісництвом, зокрема з інших видів заробітку; 2) види доходів, які враховуються під час обчислення суми аліментів, чітко визначені в постанові Кабінету Міністрів України № 146 (відсотки за розміщення коштів на депозитних рахунках до переліку видів доходів, які враховуються під час визначення розміру аліментів, не входять). Отже, не всі відповіді, що виникають у судовій практиці, передбачені Переліком видів доходів, які враховуються під час визначення розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 146. Зазначене питання висвітлюється з погляду принципу законності та верховенства права. Зважаючи на наявність різних джерел доходів населення України, ототожнювати поняття «заробіток» і «дохід» у сімейному законодавстві некоректно. Терміном «заробіток» можна об'єднати доходи у вигляді плати, яку особа отримує за виконану роботу. Водночас варто розуміти, що поняття «заробіток» за змістом ширше, ніж поняття «заробітна плата». Відповідно до статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена зазвичай у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Плату за виконану роботу особа може отримувати не тільки за трудовим договором, але й за цивільно-правовим договором.&#x0D; Стверджується, що ці проблеми деякою мірою зумовлені недосконалістю чинного законодавства, пропонуються шляхи їх подолання. На підставі викладеного пропонується в частині 1 статті 80, назві та частинах 1, 2, 5 статті 183, частині 1 статті 200, частині 1 статті 272 Сімейного кодексу України замість словосполучення «заробітку (доходу)» використовувати словосполучення «заробітку, прибутку від підприємницької діяльності, селянських (фермерських) господарств, кооперативів, об'єднань громадян, а також осіб, що займаються підсобним господарством, доходу від незалежної професійної діяльності, доходу від власності, суми відшкодування упущеної вигоди, соціальної допомоги». Також у висновках пропонується внести зміни у Перелік видів доходів, які враховуються під час визначення розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, який затверджується Кабінетом Міністрів України, і пропонується перелік відповідних видів доходів.

Деятельность судебных органов обеспечивается определенными правовыми средствами и связана с формированием единства судебной практики в правовой системе.Статья посвящена актуальным вопросам обеспечения единства судебной практики по гражданским делам.Основное внимание автор уделяет теоретико-правовому анализу единства судебной практики в рамках проводимой в стране правовой реформы в данном направлении, поиску новых путей совершенствования правовых средств обеспечения единства судебной практики. Законодательное закрепление принципа единообразия применения законодательства, единства судебной практики, внедрение элементов прецедентного права в правовую систему Казахстана, по мнению автора, будет способствовать повышению эффективности защиты прав и охраняемых законом интересов граждан, качества принимаемых судебных актов.

Системні порушення рф та іншими державами міжнародного права актуалізують необхідність впровадження нових правових та політичних ініціатив, спрямованих на інтеграцію глобальних механізмів безпеки. <strong>Метою </strong>статті є дослідження трансформаційних процесів у сфері нормотворення в міжнародному праві, які були спричинені та пришвидшені агресією рф проти України та визначенню перспективних напрямків вдосконалення механізмів нормотворення у міжнародному праві, враховуючи проактивну роль України у формуванні нових правових стандартів. <strong>Методи.</strong> У дослідженні застосовано системний, структурно-функціональний метод та метод правового прогнозування для вивчення трансформаційних процесів у сфері нормотворення у міжнародному праві на досвіді війни рф проти України. <strong>Результати.</strong> Встановлено, що війна рф проти України стала каталізатором змін у системі міжнародного правотворення. Зокрема, посилилася роль прецедентного права, резолюцій міжнародних організацій і міждержавних практик. Виявлено тенденцію до перегляду та актуалізації концепцій державного імунітету, інститутів універсальної юрисдикції, механізмів притягнення до відповідальності за міжнародні злочини. Воєнні дії рф проти України прискорили зміну моделі реагування на кризові ситуації в глобальній безпеці від статичного застосування правил до адаптованої розробки міжнародно-правових стандартів, сформованих нагальними гуманітарними та безпековими реаліями. Підкреслено важливість нових ініціатив, таких як створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України. <strong>Висновки.</strong> Досвід війни проти України виявив серйозні прогалини у чинній системі міжнародного нормотворення, що потребують комплексного оновлення як змісту, так і процедур створення міжнародно-правових норм. Водночас це відкрило нові можливості для удосконалення міжнародного правового порядку, зокрема, через посилення ролі суб&rsquo;єктів, які раніше мали обмежений вплив на міжнародне правотворення. У перспективі міжнародне право потребує адаптивної моделі нормотворення, яка здатна оперативно реагувати на масштабні порушення норм і принципів міжнародного права та ефективно забезпечувати відповідальність за їх порушення.

Стаття присвячена важливим аспектам розвитку судового прецеденту в Україні, зокрема піс- ля набуття незалежності та в контексті європейської інтеграції. Аналізуються ключові підходи до застосуван- ня судової практики в системах англосаксонського та континентального права, а також адаптація української правової системи до європейських стандартів. Визначено необхідність адаптації судової практики, враховуючи національні правові реалії та поступове впровадження європейських підходів у правозастосування. Стаття та- кож зосереджена на важливості застосування практики ЄСПЛ та СЄС як джерела права в українських судах для забезпечення справедливості та правової визначеності в судових рішеннях. Проаналізовано вплив правових систем англосаксонського та континентального права на судову практи- ку України. Окремо висвітлено поступове формування судового прецеденту в Україні в контексті адаптації до європейських стандартів. Зроблено акцент на законодавчих змінах, що сприяють використанню судових рішень як орієнтира у правозастосуванні. Особливу увагу приділено дослідженням українських науковців щодо правових механізмів ЄС, зокрема пра- цям Француза А.Й., який аналізує питання впровадження актів законодавства ЄС та їх імплементації через організаційні заходи та консультації. Підкреслюється важливість взаємодії між правовими системами України та ЄС, а також необхідність врахування acquis communautaire – сукупності правових норм і практик Європей- ського Союзу. У висновках підкреслюється важливість використання досвіду країн ЄС у сфері прецедентного права для розвитку української судової системи. Зокрема, акцентується на необхідності врахування рішень Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та Суду ЄС, а також інтеграції європейських принципів правосуддя в національну судову практику. Хоча судовий прецедент не є формальним джерелом права в Україні, практика ЄСПЛ та Суду ЄС має значний вплив на формування єдиної та передбачуваної судової практики. Це сприяє гармонізації пра- возастосування в Україні з європейськими стандартами, підвищенню правової визначеності та ефективності правосуддя. Також зазначається роль Верховного Суду, зокрема його висновків та зразкових справ, у впливі на правозастосування на всіх рівнях судової системи. Висновки підтверджують, що міжнародна судова практика значною мірою сприяє реформуванню української судової системи, наближаючи її до європейської моделі право- суддя та забезпечуючи захист прав людини.