Academic literature on the topic 'Рецидиви пухлини'

Актуальність. Піковий вік розвитку пілоцитарної астроцитоми (ПА), різновиду доброякісної пухлини мозочка, припадає на вік від 10 до 20 років. Пухлина, відома як пілоцитарна астроцитома в дорослих, зустрічається надзвичайно рідко. Отже, дуже мало відомо про характеристики цих пухлин. Матеріали та методи. Ми ретроспективно проаналізували дані пацієнтів віком від 18 років із патологічно підтвердженою пілоцитарною астроцитомою, які перенесли операцію з видалення пухлини між січнем 2010 року й січнем 2020 року та перебували під наглядом до січня 2022 року. Результати. Хоча спочатку 32 випадки були позначені як ПА, у дослідження включили лише 4 пацієнтів (2 чоловіки і 2 жінки) з пілоцитарною астроцитомою, яким у середньому було 26,75 року. Середній вік чоловіків на момент встановлення діагнозу дорівнював 28 рокам, смертності чи рецидивів у цій групі не зафіксовано. Середній вік пацієнток на момент встановлення діагнозу був 25 років. Після закінчення періоду спостереження одна жінка була живою. Причина смерті другої пацієнтки не пов’язана з пухлиною. Середній термін спостереження за жінками становив 36 місяців, а середня загальна виживаність — 42 місяці. Висновки. Пілоцитарна астроцитома в дорослих розвивається інакше, ніж у дітей. Показано, що обсяг хірургічної резекції та розташування пухлини впливають на прогноз. Якщо можливо, тотальна резекція має бути основним типом лікування. Спостерігаються хороші показники виживаності та нечасті рецидиви.

Вивчені результати ендопротезування великих суглобів при пухлинах кісток у 117 пацієнтів. Хворим були імплантовані вітчизняні індивідуальні онкологічні ендопротези та закордонні моделі модульних ендопротезів. У 42 (35,9 %) пацієнтів у різні строки після первинного онкологічного ендопротезування виникли ускладнення, у 28 з них було виконано реендопротезування. Найбільш частими ускладненнями після ендопротезування були: інфекційні — 18 (15,4 %) випадків, асептичне розхитування ніжки ендопротеза — 18 (15,4 %). Рецидиви пухлини виявлено у 10 (8,5 %) хворих. Причинами ускладнень після операцій ендопротезування були: попередньо виконане хірургічне втручання, попередньо проведена променева терапія, локалізація пухлини, об’єм видаленої пухлини, довжина резеційованого фрагмента кістки по відношенню до довжини кістки в цілому, тривалість операції, об’єм крововтрати під час операції, конструкція ендопротеза та техніка його встановлення.

РЕЗЮМЕ. У статті представлено огляд теоретичних даних і власних практичних результатів досліджень застосування мікроРНК для вибору хіміотерапії у хворих на рецидиви або прогресування раку молочної залози після попередніх ліній хіміотерапії. Проаналізовано та зіставлено результати власних досліджень з даними наукових публікацій про прогностичну значимість молекул мікроРНК при злоякісних пухлинах. На основі клінічного спостереження за участю 29 хворих на рак молочної залози встановлено, що показники циркулюючих мікроРНК є важливим прогностичним маркером ефективності хіміотерапії. Мета роботи – проаналізувати власний досвід застосування мікроРНК для вибору хіміопрепаратів під час лікування рецидиву раку молочної залози. Матеріал і методи. У дослідження включено 29 пацієнтів з рецидивом раку молочної залози. Для визначення експресії панелі мікроРНК у сироватці крові застосовували метод зворотно-транскрипційної полімеразної ланцюгової реакції. Результати. Проаналізовано та зіставлено результати власних досліджень з даними сучасної літератури про прогностичну значимість молекул мікроРНК при злоякісних пухлинах. Клінічний ефект терапії оцінювали відповідно до стандартів оцінки відповіді пухлини згідно з критеріями RECIST 1.1 з підрахунком розмірів таргетних вогнищ. У 11 (37,9 %) пацієнтів досягнуто повного регресу захворювання, у 13 (44,8 %) хворих – часткового регресу, у 5 (17,3 %) хворих – стабілізації. Висновки. На основі клінічного спостереження за участю 29 хворих встановлено, що показники циркулюючих мікроРНК є важливим прогностичним маркером ефективності хіміотерапії.

У статті повідомляється про вибір методики остеосинтезу в пацієнтів при метастатичному ураженні кісток кінцівок. Остеосинтез кісток при метастатичному ураженні виконаний 63 пацієнтам (31 пацієнту — із застосуванням апаратів зовнішньої фіксації Костюка та 32 пацієнтам — із застосуванням армованого металоостеосинтезу). У результаті хірургічного лікування ускладнення виявлено в 1 пацієнта, рецидиви пухлини — у 3. Після проведеного хірургічного лікування відзначалося зменшення болю в місці метастатичного ураження, покращився функціональний результат прооперованої кінцівки й у зв’язку з цим поліпшилась якість життя пацієнтів.З урахуванням результатів лікування встановлено, що при виборі методики остеосинтезу при метастатичному ураженні кісток кінцівок необхідно враховувати такі фактори: локалізація пухлини в кістці, протяжність процесу, гістологічний варіант первинної пухлини, ступінь її злоякісності, давність перелому, чутливість до специфічної терапії.

Резюме. Спорадична медулярна карцинома щитоподібної залози (МК ЩЗ) є гетерогенним орфанним захворюванням зі змінним та непередбачуваним перебігом, що асоціюється з гетерогенними генетичними порушеннями, зокрема різною роллю низки соматичних мутацій генів RET, RAS, а також мутованих варіантів інших генів, які є причинами виникнення карцином. Клінічний перебіг МК варіює від надзвичайно «млявої» пухлини, яка може залишатися незмінною роками, до агресивного варіанту, який призводить до високого рівня летальності. Однією з причин таких особливостей розглядають різницю в частоті мутацій генів серед жінок та чоловіків і, отже, вплив статі на агресивність МК. Мета. Визначити онкологічні та клінічні характеристики хвороби в пацієнтів різної статі зі спорадичними МК ЩЗ. Матеріал і методи. Ретроспективний аналіз клінічних даних 66 хворих на спорадичну МК ЩЗ. Дані про пацієнтів включали вік, стать, розміри пухлин та їх класифікацію за системою TNM, наявність агресивних характеристик, супутнього хронічного автоімунного тиреоїдиту (ХАІТ), обсяг хірургічного втручання, рівень кальцитоніну (КЦ) у сироватці крові до та після операції, кількість рецидивів, повторних операцій, а також поопераційний стан здоров’я (здорові, prolongatio morbi, померлі). Результати. Пік захворюваності в жінок припадає на вік 51-60 років, у чоловіків на 10 років раніше. У хворих чоловіків порівняно з жінками розмір карцином суттєво збільшений, що підтверджено також більшою часткою чоловіків у когорті, які мали пухлини категорії Т3 і Т4. У чоловіків МК утричі частіше, ніж у жінок метастазують одночасно в центральні та латеральні лімфовузли шиї (N1ab) та у 18,5 раза частіше віддалено (найчастіше в печінку). Частота мультифокальних спорадичних МК не різниться серед чоловіків та жінок як і частота інвазії МК до капсули пухлини та наявності ХАІТ, тоді як інтра- та екстратиреоїдна інвазія зустрічалася частіше у хворих чоловічої статі. У всіх пацієнтів до операції рівень КЦ у сироватці крові був вищим за верхню межу норми; у чоловіків майже утричі вищим, ніж у жінок. Практично всім пацієнтам незалежно від статі була виконана тотальна тиреоїдектомія одночасно з центральною та латеральною лімфодисекцією, проте в п’ятої частини хворих жінок лімфодисекція була обмежена лише центральним відсіком шиї (у чоловіків таку операцію не проводили). У поопераційний період у третини хворих чоловіків відмічали рецидиви, у зв’язку з чим виникала необхідність у проведенні повторних операцій; необхідність їх у жінок була уп’ятеро нижчою. У 14,6% жінок та 27,7% чоловіків при повторних оглядах реєстрували неповну біохімічну ремісію, про що свідчили результати визначення концентрації КЦ у сироватці крові. У жінок поопераційна концентрація КЦ зменшувалася у 21 раз, у чоловіків у 3,7 раза. Водночас нормалізація поопераційної концентрації КЦ залежала від наявності віддалених метастазів чи неповної біохімічної ремісії. Суттєвіше ця залежність проявлялась у хворих чоловіків. Шестеро з 18 хворих чоловіків зі спорадичною МК померли; серед жінок летальність у 4 рази нижча. Середній термін, який пройшов між видаленням карциноми й смертю хворих чоловіків, був на 3 роки меншим, ніж у жінок. Водночас середній вік останніх був на 20 років більшим, ніж у померлих чоловіків. Висновки. Агресивніша поведінка МК у чоловіків (ніж у жінок) охоплює більший розмір пухлини, частішу інтра- та екстратиреоїдну інвазію, широке метастазування в лімфатичні вузли шиї, частіше віддалене метастазування, вищий рівень КЦ у сироватці крові, часті післяопераційні рецидиви та вищу летальність. Для хворих жінок, які частіше хворіють на МК, ніж чоловіки, і для яких пік захворюваності припадає на 10 років пізніше, ніж у чоловіків, негативним чинником щодо перебігу хвороби може бути вік понад 60 років.

Мета — порівняти гістопатологічні характеристики випадкових папілярних тиреоїдних карцином (ВПТК) за хвороби Грейвса (ХГ) з дифузним зобом (ДЗ), виявлених під час макроскопічного опису післяопераційного матеріалу (макровипадкові папілярні тиреоїдні карциноми — МВПТК) і виключно за мікроскопічного дослідження гістологічних препаратів (справжні окультні папілярні тиреоїдні карциноми — СОПТК); з’ясувати можливі відмінності в післяопераційному перебігу захворювання в пацієнтів із МВПТК і СОПТК. Матеріал і методи. Проведено порівняльний гістопатологічний аналіз 16 МВПТК та 31 СОПТК, виявлених у 47 хворих із ХГ на тлі ДЗ, яких було прооперовано протягом періоду з 2008 по 2019 рік. Порівняно результати післяопераційного спостереження пацієнтів щодо застосування радіойодтерапії (РЙТ) та наявності рецидивів ВПТК. Результати. Усі досліджені ВПТК не перевищували за розміром 10 мм. Частота МВПТК була вірогідно нижчою, ніж СОПТК (34% проти 66%, р=0,0036; шанс ризику (OR)=0,26). Середній розмір пухлини, навпаки, був більшим у першій групі, ніж у другій (5,8±1,2 проти 2,8±1,2 мм, р<0,0001). Жодних істотних відмінностей у домінантнійархітектоніці пухлин чи їхніх інвазійних характеристиках між двома групами не простежувалося, окрім вірогідно частіших ознак інтратиреоїдного розповсюдження МВПТК порівняно із СОПТК (37,5% проти 6,5%, р<0,0130; OR=8,70). Жодна з пухлин в обох групах не мала ознак екстратиреоїдного розповсюдження, усі ВПТК належали до рТ1а категорії відповідно до 8-го видання TNM класифікації. Тривалість післяопераційного спостереженняпацієнтів вірогідно не відрізнялася в обох групах і становила 3,9±2,7 проти 4,2±3,3 року (р=0,9999). Тринадцять із 47 пацієнтів (27,7%) пройшли курс післяопераційної РЙТ, за якої в жодного пацієнта не було виявлено регіонарних чи віддалених метастазів. Також не зафіксовано випадків локальних чи регіонарних рецидивів ВПТК. Висновки. Усі ВПТК за ХГ на тлі ДЗ були мікрокарциномами розміром до 10 мм. МВПТК і СОПТК характеризувалися подібними структурними характеристиками та низькими інвазійними властивостями. Під час післяопераційного спостереження (від 0,2 до 11,2 року) у жодного пацієнта не зафіксовано локальні або реґіонарні рецидиви, незалежно від того, пройшли пацієнти курс РЙТ чи ні, що ставить під сумнів доцільність застосування РЙТ за наявності ВПТК у пацієнтів із ХГ на тлі ДЗ.

Резюме. Рекомендовано виконувати широку резекцію або резекцію «en block», особливо у випадку локального рецидиву пухлини, патологічного перелому з наявністю агресивного перебігу злоякісних пухлин.Мета дослідження − провести аналіз хірургічного лікування злоякісних пухлин проксимального відділу великогомілкової кістки методом модульного ендопротезування.Методи дослідження. Проведено оцінку результатів хірургічних втручань (модульного ендопротезування проксимального відділу великогомілкової кістки), виконаних у відділі кісткової онкології ДУ «ІПХС ім. проф. М.І. Ситенка НАМН» 47-ми хворим на пухлинні ураження проксимального відділу гомілки. Вік пацієнтів − від 12 до 74 років, серед них 20 чоловіків (42,6%) і 27 жінок (57,4%).Результати дослідження. Встановлено, що в середньому через 2−2,5 міс. пацієнти поверталися до звичного способу життя. Функціональні результати за шкалою MSTS становили 72 ± 12%, за шкалою TESS – 74 ± 16%, що відповідає добрим функціональним результатам. Серед прооперованих пацієнтів протягом періоду спостереження від 6 місяців до 11 років не виявлено жодного рецидиву пухлини. У 18-ти (38,2%) спостереженнях у терміни від 3 тижнів до 13 років після встановлення модульного ендопротеза через виникнення ускладнень виконано ревізійні хірургічні втручання. Причому в 12-ти випадках (25,5%) це спричинило видалення первинно імплантованого ендопротеза із заміщенням кістково-суглобового дефекту металоцементним спейсером: у I групі − 9 (25,7%), у II − 3 (25%). З приводу рецидиву пухлини виконано 2 (4,26%) міофасціопластичні ампутації.Висновки. Вибір методу хірургічного лікування залежить від розміру пухлини, її локалізації, патогістоморфологічної картини, віку пацієнта, наявності патологічних переломів, інвазії судин і нервів. Використання сучасних конструкцій модульних пухлинних ендопротезів проксимального відділу великогомілкової кістки і досконале виконання хірургічного втручання дають змогу звести до мінімуму механічні ускладнення.

Мета. Проаналізувати патоморфологічні фактори прогнозу виникнення рецидиву клінічно верифікованого місцево–поширеного раку передміхурової залози (РПЗ) після радикальної простатектомії (РПЕ).
 Матеріали і методи. Оцінювали вплив несприятливих патоморфологічних факторів на частоту виникнення біохімічного рецидиву у 106 хворих за місцево–поширеного РПЗ.
 Результати. У 55 (51,9%) хворих виявлений рецидив РПЗ. Позитивний хірургічний край (ПХК) відзначений у 34,9% спостережень, периневральна інвазія пухлини (ПНІ) – у 49,1%, метастази в реґіонарних лімфатичних вузлах – у 19,8%, показник Глісона 8 балів і більше – у 25,5%; у 25,5 % – виявлений один, у 23,6% – два, у 13,2% – три, у 4,7% – всі чотири фактори. За відсутності несприятливих факторів рецидив виник у 14,3% хворих.
 Висновки. У міру збільшення кількості несприятливих патоморфологічних факторів у хворих за клінічно верифікованого місцево–поширеного РПЗ статистично достовірно збільшується ризик виникнення рецидиву.

Мета. Визначити ефективність використання супресивної терапії тиреоїдними гормонами (СТТГ) за даними госпітального реєстру та запропонувати оптимальні умови її використання. Матеріал і методи. Матеріалом дослідження стали результати спостереження за пацієнтами, яким була виконана тиреоїдектомія в ДУ «Інститут ендокринології та обміну речовин ім. В.П. Комісаренка НАМН України» з приводу папілярної тиреоїдної карциноми. Умовами включення до групи аналізу була наявність даних: рівень ТТГ, дані радіойодтерапії, сонографічного дослідження та пункційної біопсії, якщо така виконувалась. Всього таких пацієнтів із терміном спостереження не менше ніж рік виявилось 2781. Середній термін спостереження в групі пацієнтів становив 5,8 року, максимальний – 31 рік. Пацієнтів із використанням СТТГ було 576, без використання супресії – 2205. Пацієнтів, у яких за час спостереження виникли рецидиви було 263. Порівнювались групи з використанням СТТГ та без такої за ознакою виникнення рецидивів. Аналіз термінів виникнення рецидивів проведено за окремими періодами від лікування (хірургічного чи радіойодом) до виникнення рецидиву. За такої умови в одного пацієнта могло бути кілька таких періодів. Порівняння термінів проводили за методикою Kaplan-Meier шляхом побудови відповідних кривих та розрахунку статистичної значущості розбіжностей між ними за методиками Log-Rank Test, Alternative Log-Rank Test, Wilcoxon Test та Tarone-Ware Test. Результати. Виявлено статистично значиму перевагу наявності рецидивів серед чоловіків, що збігається із загально визнаним фактом більшої агресивності в них усіх карцином щитоподібної залози (ЩЗ), та, зокрема, папілярних. За випадками використання СТТГ статистично значущої різниці за статтю не було виявлено. Розподіл за віком на час первинної операції (діти до 18 років та дорослі) та наявністю рецидиву виявив статистично значиму перевагу дітей, причому суттєву, хоча загальна кількість пацієнтів у віці до 18 років у досліджуваній групі становила лише 7,6%. Показано, що загальна кількість випадків рецидиву в групах із використанням СТТГ та без неї статистично не відрізнялась, але час виникнення рецидиву при аналізі за періодами був статистично значимо більший у групі з використанням СТТГ. Висновки. У випадках відсутності ефективності СТТГ, з огляду на негативні її наслідки, зокрема на саму пухлину через інтегрин αVβ3, можливо розглядати перехід на замісну терапію тироксином. Автори пропонують гіпотезу, що використання СТТГ лише збільшує час виникнення проявів рецидиву, але не може впливати на факт їх виникнення.

У папілярних тиреоїдних карциномах (ПТК) Ki67 проліферативний індекс (ПІ) має прогностичне значення щодо розвитку метастазів та їхніх рецидивів, однак неясно чи розповсюджується це на пацієнтів, опромінених у дитинстві. Мета – визначити чи існують певні асоціації між Ki67 ПІ та клініко-гістопатологічними характеристиками радіогенних і спорадичних ПТК, видалених у пацієнтів різного віку та чи залежать такі можливі асоціації від BRAFV600E статусу пухлини. Матеріал і методи. Аналіз клініко- гістопатологічних та імуногістохімічних досліджень 552 ПТК (416 радіогенних і 136 спорадичних) з використанням багатофакторних моделей логістичної та лінійної регресії. Результати. У радіогенних ПТК пацієнтів віком до 29 років підвищення Кі67 ПІ асоційовано зі збільшенням частот домінантної папілярної будови (відношення шансів (ВШ)=1,208, p=5,34E-04), BRAFV600E мутації (ВШ=1,183, p=0,0007) та онкоцитарних змін (ВШ=1,120, р=0,044), а також із ризиком рецидивів (коефіцієнт ризику (КР)=1,249, p=0,033). Збільшення Кі67 ПІ в BRAFV600E-позитивних пухлинах не призводило до суттєвих змін патологічних і клінічних характеристик ПТК, але в BRAFV600E-негативних пухлинах було асоційовано з ризиком розвитку рецидивних метастазів (КР=1,227, p=0,038), зокрема й радіойодрезистентних (ВШ=1,551, р=0,037). Вплив Кі67 ПІ на показники спорадичних ПТК пацієнтів такої ж вікової групи був подібним за більшістю змінних, але був відсутнім щодо ризику рецидивів як у цілому по групі, так і в BRAFV600E-позитивних чи BRAFV600E-негативних ПТК. У пацієнтів віком до 49 років із радіогенною ПТК ефект Кі67 ПІ співпадав із визначеним у молодших пацієнтів. Висновки. У радіогенних ПТК, на відміну від спорадичних, підвищення Кі67 ПІ пов’язано з гіршим післяопераційним прогнозом, а саме зі збільшенням ймовірності розвитку рецидивів метастазів, зокрема й радіойодрезистентних, що асоційовано, у свою чергу, виключно з BRAFV600E-негативним статусом пухлини. У BRAFV600E-позитивних ПТК, незалежно від їхньої етіології, підвищення Кі67 ПІ не впливало на клініко-гістопатологічні показники ПТК і прогноз захворювання.

Обґрунтування. Аспергільоз легень – це опортуністична грибкова інфекція, спричинена видами Aspergillus, що колонізують або інвазивно уражають легеневу паренхіму, бронхіальне дерево та прилеглі структури. Хвороба варіює від алергічних реакцій до хронічних некротичних й інвазивних форм, які можуть призводити до деструкції легеневої тканини та системних ускладнень. Розвиток патології зумовлений поєднанням екзогенної експозиції аспергілів і порушеннями місцевого чи системного імунітету. Поширеність аспергільозу легень варіюється залежно від географічного регіону, екологічних чинників і стану імунної системи населення. Спори гриба є в ґрунті, зерні, борошні, сіні (особливо запліснявілих), на будівельних матеріалах, у системі вентиляції будівель, у пилу приміщень, де обробляються шкіра, вовна, прядиво. Виявляються аспергіли навіть у пилу лікувальних закладів, що може призвести до внутрішньолікарняного інфікування. Клінічно значущими формами аспергільозу для хірургів є інвазивний аспергільоз і аспергілома, оскільки вони потребують складної діагностики та хірургічного втручання в окремих випадках, інколи для діагностики інвазивного аспергільозу необхідне проведення біопсії легені; при аспергіломі радикальним методом лікування є резекційне втручання. Аспергілома розвивається внаслідок колонізації спорами гриба (найчастіше це Aspergillus fumigatus) туберкульозної порожнини розпаду. Також аспергілома може утворюватися в бронхоектатичних змінах нетуберкульозної етіології, хронічних абсцесах, кістах, булах, у пухлинному вузлі з розпадом і навіть у плевральній порожнині. Діагностика аспергіломи охоплює такі дослідження: • збір анамнестичних даних; • оглядова рентгенографія та комп’ютерна томографія органів грудної порожнини (КТ ОГП); • серологічна діагностика (для визначення галактоманану в бронхоальвеолярному змиві та сироватці крові); • бронхоскопія; • біопсія вогнищ ураження; • мікроскопія та посів мокротиння, виділень з носа й біопсійного матеріалу. Основним проявом аспергіломи є рецидивне кровохаркання (діагностується в 70-80 % випадків). На КТ ОГП аспергілома має вигляд округлої кулі всередині порожнини. Оскільки її основна маса зазвичай відділена від контурів порожнини повітряним простором, формується так званий симптом «повітряного півмісяця». Мета. Визначити ефективність хірургічного лікування аспергільозу легень. Матеріали та методи. За останніх 17 років у відділенні торакальної хірургії та інвазивних методів діагностики ДУ «Національний науковий центр фтизіатрії, пульмонології та алергології ім. Ф.Г. Яновського НАМН України» було проліковано 30 хворих на аспергільоз легень. У 24 (80,0 %) випадках було діагностовано аспергілому легені; в 1 (3,3 %) пацієнта розвинулася аспергілома залишкової плевральної порожнини, в 5 (16,7 %) хворих установлено діагноз інвазивного аспергільозу після відеоасистованої (VATS) біопсії легені. Результати та їх обговорення. Фоном для виникнення аспергіломи у 20 (83,3 %) випадках був туберкульоз легень або післятуберкульозні зміни, у 2 (8,3 %) пацієнтів – бронхоектатична хвороба (в одного з них у поєднанні з первинним імунодефіцитом), в 1 (4,2 %) хворого аспергілома розвинулася всередині злоякісної пухлини з розпадом, іще 1 (4,2 %) хворий мав бульозну хворобу, в 1 (4,2 %) випадку аспергілома розвинулася в залишковій плевральній порожнині після верхньої лобектомії справа. Тривалість фонової хвороби до операції становила від 2 місяців до 16 років. У 20 (83,3 %) пацієнтів з аспергіломою виконано різні резекційні втручання, 4 (16,7 %) хворим після дообстеження було відмовлено в операції через значні вентиляційні порушення (3 випадки, 12,5 %) та виражену кардіогенну патологію (1 випадок, 4,2 %). В 1 (4,2 %) хворого з аспергіломою залишкової плевральної порожнини після відеоторакоскопічної санації другим етапом було виконано первинну екстраплевральну торакопластику. VATS-біопсія легені була проведена 5 (16,7 %) хворим. За результатами гістологічного та мікробіологічного досліджень у 4 (13,3 %) випадках було встановлено діагноз інвазивного аспергільозу, в 1 (3,3 %) хворої діагностовано резистентний туберкульоз легень у поєднанні з інвазивним аспергільозом. Основними показаннями до біопсії легені в цих пацієнтів був атиповий перебіг хвороби зі стійкою резистентністю до консервативної терапії, в тому числі протиаспергільозних препаратів. Післяопераційний період у 4 (13,3 %) хворих перебігав гладко, тоді як 1 (3,3 %) пацієнт помер через 2 тижні після операції від прогресування інвазивного аспергільозу з розвитком бронхо-плевральної нориці й аспергільозної емпієми плеври; фоном для розвитку аспергільозу в цього пацієнта був первинний імунодефіцит. Основними принципами хірургічного лікування хворих на аспергілому були такі: • проведення анатомічної резекції легені (лобектомія або білобектомія) чи пневмонектомії (можливе використання корегувальної торакопластики); • доопераційне призначення протиаспергільозних препаратів (для досягнення ліквідації перикавітального інвазивного аспергільозу); • тривала післяопераційна терапія з використанням протиаспергільозних препаратів (3-6 місяців); • настороженість щодо можливості інтраопераційної й особливо післяопераційної кровотеч. Висновки. Оперативне лікування є найефективнішим способом усунення аспергіломи легені, що дає змогу досягти успішного результату в 95 % випадків. Для підвищення ефективності лікування потрібне призначення протигрибкових препаратів як до, так і після хірургічного втручання.