To see the other types of publications on this topic, follow the link: Рівні права і можливості.
Journal articles on the topic 'Рівні права і можливості'
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Рівні права і можливості.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Предместніков, Олег, та Віта Хотмірова. "МІЖНАРОДНА ОХОРОНА ПРАВ ДИТИНИ: ДОСЯГНЕННЯ ТА ВИКЛИКИ". Grail of Science, № 28 (22 червня 2023): 115–21. http://dx.doi.org/10.36074/grail-of-science.09.06.2023.18.
Full textAbstract:
У статті здійснено розгляд розвитку міжнародного права на захист прав дитини, досліджено роль Організації Об’єднаних Націй та її органів у системі захисту прав дитини. Особливу увагу приділено аналізу законодавчих актів України з питань захисту прав дитини та наголошено на тому, що незважаючи на досить широкий спектр охорони прав дитини на національному рівні, Україна ще не досягла того рівня захисту, який визначений на міжнародному рівні. Охарактеризовано сучасний стан міжнародної охорони прав дитини, зокрема названо основні досягнення в міжнародній охороні прав дитини. Виділено й дві ключові проблеми, які є найбільш актуальними у сфері охорони прав дітей: застарілість окремих норм міжнародного права та – недосконалість міжнародної охорони прав дитини у збройних конфліктах. Вказано на перспективи міжнародної охорони прав дитини та можливості покращення системи захисту прав дитини в Україні.
2
Завальнюк, І. "ҐЕНЕЗА ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ФЕНОМЕНА СПРАВЕДЛИВОСТІ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ В КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ". Юридичний вісник, № 2 (5 липня 2021): 36–46. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2140.
Full textAbstract:
У статті досліджено ґенезу науково-правових поглядів вітчизняних та зарубіжних учених і практиків з питань визначення філософсько-правового феномена справедливості судового розгляду в конституційному праві. Наголошено, що, досліджуючи ґенезу філософсько-правового феномена справедливості в конституційному праві співвідношення справедливості і права, великі мислителі минулого обґрунтували висновки щодо того, що категорії права і справедливості мають багато спільного в походженні, сутності, функціях і змістовому вираженні, водночас було б неправильним ототожнювати ці поняття, позаяк правові норми не завжди є справедливими, а справедливість не обмежується правовою сферою. Доведено, що справедливість значною мірою залишається явищем моралі, соціальним та етичним критерієм права.
 Аргументовано, що у розумінні більшості філософів і юристів справедливість означає насамперед рівність і еквівалентність. Ці поняття конкретизуються в низці правил, встановлених законодавством, у тому числі, які регулюють здійснення судочинства. До таких правил належать, зокрема, норми про незалежний і неупере- джений суд, про рівне право на звернення до суду, про обов'язок сторони довести ті обставини, на які вона посилається. Визначено, що у сучасному конституційному праві вчені виходять з того, що, незважаючи на нерівність здібностей і можливостей людей, вони повинні мати рівні права, і справедливість полягає в тому, наскільки ефективно підтримується баланс таких прав на законодавчому рівні. Обґрунтовано, що Конституція України гарантує кожному рівні права на судовий захист у межах конституційного, цивільного, господарського, адміні
 стративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності всіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист. Однак зазначено, що справедливість полягає не тільки в рівності, але у відповідних ситуаціях і в правильній, прогресивній нерівності. Доведено, що зміст конституційно-правового поняття справедливості зумовлений одночасним існуванням загальнолюдських цінностей і систем цінностей всередині суспільства. Вивчення справедливості як ети- ко-юридичного феномена може відкрити загальне і незмінне в поглядах людей, усунути суб'єктивні, тимчасові і випадкові тлумачення, надати цій ідеї вагомої теоретичної і практичної значущості.
3
Шабанов, Р. І., та М. І. Ждан. "ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА ПРАЦЮ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ". Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", № 32 (2020): 14–23. http://dx.doi.org/10.34142/23121661.2020.32.02.
Full textAbstract:
Автори розкривають специфіку правового регулювання реалізації права на працю в умовах євроінтеграції. Вказується, що лише через розуміння необхідності зміни усталеного погляду на право на працю в європейсько-центрованому вимірі Україні вдасться провести ефективні реформи у сфері трудових відносин. Встановлено штучний характер законодавчого закріплення права на працю у СРСР, яке спрямовувалось винятково на реалізацію державотворчих цілей та завдань. У 90-ті рр. ХХ ст. право на працю, як порівняти із радянським розумінням, перетворилося із суб’єктивного права на об’єктивне право та елемент правоздатності. Авторами наголошується, що прийняття демократичного та ліберального Основного Закону України обумовило роздержавлення і повернення до лона універсальних прав людини права на працю, яке за своєю сутністю означає свободу праці. Досліджується природа та зміст права на працю як універсального права людини через концепцію негативної та позитивної свободи. Автори констатують, що в умовах євроінтеграції право на працю має розумітися як можливість людини заробляти собі на життя вільно обраною працею, розвиватися завдяки цій праці та мати гідне ставлення і рівні можливості у сфері праці.
4
Слободян, Б. Ю. "ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ПРАВА НА ЕФЕКТИВНИЙ ЗАСІБ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 47 (30 квітня 2024): 322–29. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461/2024-47-1-322-329.
Full textAbstract:
Статтю присвячено дослідженню права на ефективний засіб правового захисту. Ґрунтуючись натеоретичних доробках науковців та аналізуючи доктринальні положення щодо тлумачення такихпонять, зокрема, як: «захист»; «правовий захист»; «засіб»; «ефективність», у статті запропонованоавторське визначення поняття «засіб правового захисту» та розкрито його сутність. Аргументовано,що право на ефективний засіб правового захисту належить до широкої концепції, та як елементдемократичної підзвітності держави, глибоко вкорінене у міжнародне право. Резюмовано, що право наефективний засіб правового захисту знаходить своє закріплення положеннях Конвенції про захист правлюдини і основоположних свобод, що фактично зобов’язує держав-учасниць запровадити механізмефективного правового захисту прав і свобод людини, визнаних Конвенцією на національному рівні. Зурахуванням прецедентів, сформованих Європейським судом з прав людини виокремлено характері ознакиправа на ефективний засіб правового захисту: 1) ефективність; 2) доступність; 3) прозорість;4) незалежність; 5) часова ефективність; 6) відповідність між засобами та порушенням. Запропоновано авторське визначення поняття «право на ефективні засіб правового захисту» та розтлумачено аналізовану правову категорію у об’єктивному та суб’єктивному розумінні. Розкрито зміст права на ефективний засіб правового захисту, до сфери дії якого відносяться: право на оскарження; право на відновлення порушеного права; право на доступність засобу правового захисту; право на забезпечення відшкодування за порушене право та наявність практичної можливості його отримання. Ключові слова: держава, засіб правового захисту, захист прав, ефективний захист, охорона прав, права людини, правові гарантії, правовий захист.
5
Пацурківський, Ю. П. "Окремі проблеми розуміння природи відносин власності та права власності". Актуальні проблеми держави і права, № 85 (14 серпня 2020): 188–96. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1867.
Full textAbstract:
Право власності, його типи, форми, види, підстави примусового припинення користуються підвищеною увагою дослідників. Власність слід розглядати як цілісну категорію, яка існує як єдність закономірно існуючих і взаємно пов'язаних частин, типів, форм і видів власності.
 У науці цивільного права триває дискусія щодо методологічних основ власності і права власності, пов'язана з поверненням у сферу приватного права класичної концепції поділу права на публічне та приватне. Є кілька підходів до визначення критерію поділу права на публічне та приватне. Насамперед це матеріальні і формальні теорії. Серед них окреме місце займає теорія інтересу. Її зміст визначається твердженням, що право, яке охороняє інтереси держави, - це публічне право, а право, яке охороняє інтереси приватної особи, - приватне.
 Для розмежування публічного і приватного права критерію інтересу не досить. Власність за своїм внутрішнім змістом є необмеженим, повним, вільним пануванням людини над річчю. Межі та обмеження здійснення права власності існували в усіх державах. Власність обмежена інтересами суспільства, потребами взаємодії між окремими членами суспільства та організаціями. Держава уповноважена регламентувати цю взаємодію, об'єктивне право її регулює, може встановлювати межі та покладати на власника обов'язки. Тобто, встановлюючи обмеження, держава реалізує функцію охорони і захисту інтересів третіх осіб. Обмеження є складовим елементом правового режиму власності.
 Власники мають рівні можливості щодо здійснення та захисту своїх правомочностей. Природа власності не впливає на цю можливість. Захист законних прав громадян є головним завданням держави, кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадянами та юридичними особами та прагне створити умови для їх реалізації. Межі здійснення права власності можуть встановлюватися в законі у різні способи: вказівка на цільове використання майна; вказівка на способи реалізації права власності.
6
Kofman, B. Ya. "Характеристика поняття «людина» з позицій конституційного права". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 3 (21 червня 2019): 29–38. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.03.02.
Full textAbstract:
Метою статті є дослідження характеристики поняття «людина» з позицій конституційного права.
 Наукова новизна. В статті визначено характеристики поняття «людина» в конституційному праві в контексті її безпосереднього та опосередкованого впливу на конституційно-правову регламентацію і регулювання прав людини, трансформації правового статусу людини і громадянина та правових станів особистості в умовах розвитку демократичної правової державності і громадянського суспільства. Здійснено аналіз терміну «людина» в конституційному праві, використовуючи домінанти телеологічного, соціального та іншого характеру. Зокрема, досліджено людину як біологічну істоту та як об’єкт права (людина і право). Визначено, що в своїй єдності досліджені підходи до людинорозуміння і його характеристики, створюють систему пізнання конституційно-правової реальності, а також визначення перспектив її подальшого розвитку і вдосконалення під впливом антропоцентризму, людинорозмірності та людинорозуміння у всьому різноманітті гуманістично-правової проблематики.
 Висновки. Проблематика «людини» в конституційному праві держави має визначальну роль, особливо в процесах інституціоналізації та конституювання демократичної правової державності. Тому в цих умовах законодавець використовує індивідуально-колективний підхід до вирішення питань конституційно-правового статусу людини і громадянина. Визначаючи такий статус, законодавець враховує як біологічні характеристики людської істоти, що мають для неї екзистенційне значення в процесі існування в рамках людського соціуму та в умовах функціонування держави, так й відповідні позиції, що демонструють взаємини людини з правом. Саме в рамках права людині надаються нормативні можливості для реалізації своїх атитюдів, інтенцій, устремлінь, потреб, інтересів, а у підсумку й конституційних прав, що визнаються, легалізуються, охороняються, захищаються, гарантуються державою на рівні її конституційного права. Наголошено на існуванні суттєвих проблем щодо дослідження людини саме як об’єкта права.
7
Миськів, Л. І. "ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ". Знання європейського права, № 2 (27 жовтня 2020): 56–59. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.75.
Full textAbstract:
Актуальність статті ґрунтується на тому, що в аспекті здійснення адміністративного судочинства особливого значення набуває питання встановлення сутності та видів процесуальних прав учасників судового процесу, адже вони, на відміну від процесуальних обов'язків, реалізуються на власний розсуд шляхом добровільного волевиявлення. Визначення поняття «процесуальних прав в адміністративному судочинстві» та встановлення їх різновидів є необхідною умовою належного їх використання всіма зацікавленими особами.
 У статті розглянуто поняття та види процесуальних прав в адміністративному судочинстві. З'ясовано семантику поняття «право», проаналізовано філософські погляди щодо її розуміння. Наголошено на тому, що право в юриспруденції розглядається як об'єктивне та суб'єктивне. Обґрунтовано, що визначення суб'єктивних прав як процесуальних є вказівкою на конкретні суспільні відносини, у межах яких вони реалізуються.
 Визначено, що сутність процесуальних прав в адміністративному судочинстві може бути визначена як закріплена на нормативно-правовому рівні можливість особи діяти певним чином у межах суспільних відносин, які виникають і знаходять свій розвиток з приводу діяльності адміністративних судів, спрямованої на розгляд і вирішення адміністративних справ. Реалізація таких можливостей вказаною особою пов'язана з тим, що вона в межах таких суспільних відносин набуває статусу їх суб'єкта, від чого буде залежати обсяг її процесуальних прав.
 Зроблено висновок, що процесуальні права в адміністративному судочинстві як можливості особи залежно від її правового статусу в межах розглянутих суспільних відносин діяти певним чином можуть бути класифіковані за багатьма критеріями.
 До критеріїв, які підкреслюють найважливіші риси та визначають найбільш вагомі ознаки процесуальних прав в адміністративному судочинстві, можуть бути віднесені процесуальні права залежно від суб'єкта, якому вони належать; процесуальні права залежно від стадії адміністративного судочинства або її окремої частини; процесуальні права залежно від їх впливу на хід адміністративного судочинства; процесуальні права в залежності від форми адміністративного судочинства; процесуальні права залежно від специфіки публічно-правового спору, який розглядає адміністративний суд; процесуальні права залежно від порядку їх набуття; процесуальні права залежно від обсягу їх реалізації.
8
УСЕНКО, ЄВГЕНІЯ. "Принципові акценти щодо характеристики судових доктрин із податкових спорів". Право України, № 2020/04 (2020): 153. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-04-153.
Full textAbstract:
Стаття присвячена аналізу понять правової та судової доктрин, їхніх основних ознак і проведенню диференціації цих доктрин. Незважаючи на велику кількість досліджень на тему правової доктрини, необхідно констатувати, що й досі у юридичній літературі так і залишається недослідженою тема судової доктрини та її специфічних особливостей. Метою статті є аналіз та упорядкування існуючих доктринальних досліджень учених, висвітлення спільних та відмінних рис обох доктрин на практиці при розгля ді спорів у суді та вираження власного бачення з приводу можливості й необхідності дослідження судової доктрини та її складових. Встановлено, що існує можливість застосування деяких універсальних положень до такої специфічної і складної галузі права, як податкове право. Це пов’язано з тим, що при розв’язанні податкових спорів у суді обов’язково застосовується один із таких фундаментальних принципів права, як верховенство права. Це пояснюється його абсолютною універсальністю, оскільки він покладений в основу всього вітчизняного законодавства та має досить розгалужене значення. Цей принцип забезпечує баланс як із боку державної влади, так і з боку сторін спору щодо їхніх взаємних прав та обов’язків. Крім того, судова доктрина вирізняється такими особливими ознаками, як описовість і нормативність. Це положення означає, що при наявності певних розбіжностей і колізій у законодавстві та відповідних правовідносинах суддя прагне застосувати таку норму права, яка найкращим чином збігається із наявною проблемою. При відсутності ідентичної норми або норми, яка найбільше відповідає ситуації, презю мується, що суддя має можливість змінити норму права для розв’язання цієї проблеми. Необхідно зазначити, що застосування принципу справедливості у судовій доктрині не є однаковим із застосуванням у правовій доктрині, оскільки інтереси позивача та відповідача у податкових конфліктах є діаметрально протилежними. У таких умовах обов’язковим є узгодження на особистому рівні власної поведінки задля можливості реалізації прав іншими суб’єктами та врахування і співвідношення власних прав та обов’язків із обов’язками та правами осіб, які протистоять у спірних відносинах на міжсуб’єктному рівні.
9
Панаско, Ю. І. "ПРИНЦИП СПРАВЕДЛИВОСТІ В ТРУДОВОМУ ПРАВІ: ПОНЯТТЯ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА". Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", № 41 (2025): 374–82. https://doi.org/10.34142/23121661.2025.41.41.
Full textAbstract:
Метою статті є визначення та характеристика принципу справедливості в трудовому праві. Автор обґрунтовує думку, що принцип справедливості є одним із найстаріших принципів сучасної системи загальноправових принципів. Власне, право – це і є втілення справедливості. Воно як інститут суспільства і створювалося для того, щоб забезпечити справедливість, дотримання прав людей через створення загальнообов‟язкових правил поведінки. Тому невипадково справедливість стала одним зі стовпів сучасного права як системи загальнообов‟язкових норм, категорією, яка стала однією із основоположних засад права. Робиться висновок, яким визначається поняття принципу справедливості в трудовому праві. А саме: принцип справедливості у трудовому праві - це основоположна засада трудового права, що забезпечує збалансоване поєднання інтересів працівника, роботодавця і держави, сприяючи стабільності трудових правовідносин через динаміку останніх і змістовно відображає морально схвалене суспільством співвідношення між правами й обов‟язками сторін та забезпечує рівний доступ до праці, рівні можливості для людей – власників здатності до праці, гідні умови праці, та недискримінаційність. Цей принцип реалізується як у нормотворчості, так і в правозастосуванні, будучи критерієм оцінки правових норм. Конституційна юриспруденція підкреслює зв‟язок справедливості з розмірністю, рівністю та моральністю правового регулювання. Принцип справедливості знаходить відображення у міжнародних стандартах праці. У сучасному праві він тісно пов‟язаний із правами людини та стандартами гідної праці. Таким чином, справедливість стає не лише абстрактною категорією, а й практичним критерієм для оцінки трудового законодавства. Її присутність у правовій системі дозволяє гармонізувати інтереси суспільства та особи. У результаті принцип справедливості виступає як універсальна цінність і головний орієнтир у розвитку трудового права. Його реалізація дозволяє забезпечити належну якість трудових відносин, їхню стабільність та соціальну справедливість. Саме тому сучасне трудове право і визначається як право справедливості.
10
Кошарновська, С. Л. "ПРОБЛЕМИ ЗДІЙСНЕННЯ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ВИКРИВАЧІВ КОРУПЦІЇ: МОЖЛИВОСТІ ВРІШЕННЯ ЧЕРЕЗ НОРМОТВОРЧУ ДІЯЛЬНІСТЬ". Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", № 39 (2024): 134–39. http://dx.doi.org/10.34142/23121661.2024.39.16.
Full textAbstract:
Метою статті є дослідження механізмів та способів захисту викривачів корупції, зокрема щодо їх трудових прав, характеристика відповідних правових засобів у законодавстві Європейського Союзу, проблем впровадження аналогічних механізмів в Україні та можливості їх вирішення на загальнодержавному рівні через нормотворчу діяльність. Робиться висновок, що існує нагальна необхідність посилення захисту трудових прав викривачів корупції через ухвалення суворіших законів, що захищають трудові права викри-вачів корупції, створення спеціальних програм та механізмів, які допоможуть викривачам корупції захистити свої права. Слід також підвищувати обізнаність викривачів корупції про їхні права та гарантії захисту і сприяти державі створенню громадських організацій та асо-ціацій, які підтримуватимуть та захищатимуть викривачів корупції. Захист трудових прав викривачів корупції є найважливішою умовою ефективної боротьби з корупцією. Тільки коли викривачі корупції будуть впевнені в тому, що їхні трудові права будуть захищені, вони зможуть відкрито виступати проти корупції, повідомляти про корупційні діяння і як результат цього буде притягнення до відповідальності корупціонерів, що надасть впевне-ність у невідворотності покарання.
11
Кримець, Людмила. "ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ОСНОВ ҐЕНДЕРНОЇ ПОЛІТИКИ У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ УКРАЇНИ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ ВИМІР (2018 – 2022 рр.)". Воєнно-історичний вісник 46, № 4 (2022): 171–84. http://dx.doi.org/10.33099/2707-1383-2022-46-4-171-184.
Full textAbstract:
Відповідно до авторської позиції, ґендерна політика – це цілеспрямована діяльність органів державного управління, державних і громадських інституцій, громадянського суспільства із забезпечення рівних прав, рівної відповідальності перед державою і соціумом, рівних свобод та можливостей для жінок і чоловіків, розвиток ґендерної культури в суспільстві та захист від дискримінації за ознакою статі. Метою формування національної ґендерної політики є досягнення ґендерної рівності в Україні та сприяння утвердженню ґендерної рівності в Європі і світі.
 Розуміння принципу ґендерної рівності у Збройних Силах України ґрунтується на підходах НАТО і розкривається як рівні права і рівні можливості для чоловіків і жінок; як рівна відповідальність представників обох статей за захист України, рівний доступ до ресурсів та інформації, рівні обов’язки і, як наслідок, – рівний внесок чоловіків і жінок в підвищення обороноздатності нашої держави.
 Протягом 2022–2023 років Україна, не дивлячись на активну фазу бойових дій, не зупиняє реформи, які ведуть до оптимізації становища жінок та утвердження суспільства рівних можливостей. Досвід повномасштабного вторгнення РФ на територію України 2022–2023 рр. засвідчив, що шлях до перемоги вимагає об’єднання зусиль всіх українців, і вкрай важливо долучити до захисту держави представників всіх статей з метою підвищення обороноздатності і всебічної підтримки Збройних Сил України.
12
Гудима, Мирослава Мирославівна. "РЕЧОВІ ПРАВА У ВІДНОСНИХ (ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНИХ) ПРАВОВІДНОСИНАХ: ОКРЕСЛЕННЯ ТЕОРЕТИЧНОЇ ПРОБЛЕМИ". Часопис цивілістики, № 37 (29 липня 2020): 16–20. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i37.343.
Full textAbstract:
Наукова публікація присвячена дослідженню можливості існування речових прав у зобов’язальних правовідносинах і виявленню їх місця в системі елементів останніх. Традиційний постулат цивілістики про поділ правовідносин на абсолютні та відносні, а прав – на речові та зобов’язальні часто наштовхує науковців на формулювання висновків про можливість існування в межах відповідних правовідносин тільки однойменних їм прав. Проте все частіше і доктрина цивільного права, і практика реалізації цивільно-правових норм стикаються з прикладами проникнення речових елементів у відносні (зобов’язальні) правовідносини. 
 Виявлено, що сучасний стан цивілістичної доктрини свідчить про небажання науковців визнати можливість наявності в особи речових прав у зобов’язальних за класичними канонами правовідносинах, що призводить до розробки та підтримання теоретично «хибних», на мою думку, концепцій «змішаних цивільних правовідносин» і «змішаних цивільних прав».
 У роботі окреслено позицію щодо заперечення можливості існування гібридних форм правовідносин та прав і виявлено необхідність чіткого розмежування теоретичних конструкцій юридичних дихотомій абсолютні-відносні правовідносини, речові-зобов’язальні права. Водночас здійснено застереження, що таке різке протиставлення досліджуваних категорій аж ніяк не є визнанням факту наявності у відносних правовідносинах тільки зобов’язальних прав. Характер речового права апріорно не визначає характер правовідносин, в межах яких відбувається його виникнення та реалізація.
 У публікації доведено, що речові права можуть мати місце і в абсолютних, і у відносних правовідносинах, але їх правове призначення у вказаних правовідносинах буде різним. Встановлено, що речове право перебуває у специфічних системних зв’язках кількох рівнів: в одних правовідносинах (абсолютного типу) – в якості складника їх змісту, в межах якого існує як певне повноваження на власні дії (суб’єктивне цивільне право), а в інших правовідносинах (відносного характеру) – в ролі об’єкта, що підлягає, скажімо, переходу від одного суб’єкта до іншого. Тим самим у роботі підтримана концепція можливості визнання права об’єктом зобов’язальних правовідносин, до того ж не тільки в значенні права вимоги (зобов’язального права), що є традиційним для сучасної цивілістики, а саме речового права, що теж може виступати в такій іпостасі.
13
Олендарьов, О. В. "ЗАБОРОНА ДИСКРИМІНАЦІЇ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ". Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", № 41 (2025): 356–65. https://doi.org/10.34142/23121661.2025.41.39.
Full textAbstract:
Метою статті є визначення та характеристика теоретико-правових засад заборони дискримінації. У ході дослідження автор доходить висновків, що витоки заборони дискримінації як правової категорії знаходяться у міжнародних документах, що підкреслює універсальний характер права на рівний захист для всіх людей незалежно від їхніх характеристик. Доводиться, що права, які світова спільнота декларує як основні, знаходять своє юридичне визнання через взяті на себе провідними державами обов‟язки, надаючи цим правами реальності, гарантуючи їх. Забезпечення рівного доступу до праці стає ключовим вектором боротьби з дискримінацією, що здатне забезпечити в перспективі гідну працю, міжнародні норми прямо пов‟язують реалізацію права на працю із усуненням соціальних бар‟єрів, які мають дискримінаційний характер. Наголошується, що важливо не плутати розрізнення, що виступає дискримінацією із системою державних юридичних гарантій, що надаються особам, які не здатні на рівних конкурувати на ринку праці внаслідок об‟єктив- них причин і які формують юридичний фундамент для рівного захисту від якої б то не було дискримінації. Конвенція МОП № 111 збагачує загальне розуміння поняття дискримінації ознаками, що відбивають специфіку реалізації прав людини у сфері праці, визначаючи її як будь-яке обмеження чи перевагу, що веде до порушення рівності можливостей у сфері зайнятості, при цьому визнаючи, що деякі розрізнення дискримінацією не є, бо є обґрунто-ваними, якщо виправдані специфікою роботи. Щоб уникнути непропорційного доступу до реалізації можливостей своїх трудових прав особами через їх фізичні, психічні чи соціальні особливості, держава, використовуючи право як інструмент сучасної соціальної справедливості, через систему юридичних гарантій підтримки – засобів забезпечення прав зазначених суб‟єктів, і створює рівні умови для можливості їх рівного з іншими доступу до професії та занять. Також акцентовано увагу, що у формуванні засад заборони дискримінації соціальний діалог грає провідну роль. Консультації з роботодавцями, працівниками та іншими представницькими органами дозволяють ідентифікувати нові, не перелічені в міжнародних нормах права, ознаки дискримінації, що забезпечує динамічне, гнучке, реалістичне та погоджене правове регулювання, формуючи сучасну його систему. Резюмується, що заборона дискримінації - це міжнародний стандарт прав, що відображає цінність трудових прав. Його дотримання забезпечує гідність працівника, ефективність праці та сталий розвиток суспільства і є не просто вимогою права, а маркером цивілізованості трудових відносин у державі.
14
КАШИНЦЕВА, ОКСАНА. "Інтелектуальна власність у сфері медицини та фармації: Quo Vadis". Право України, № 2020/03 (2020): 39. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-03-039.
Full textAbstract:
У правовій доктрини ХХ ст. інтелектуальна власність характеризується абсолютизацією майнових прав патентовласників, інтереси яких нормами міжнародного права поставлені вище за інтереси суспільства. Натомість у ХХІ ст. спостерігається переосмислення цього постулату в бік пошуку балансу між приватним і публічним інтересом. Саме тому початок нинішнього століття ознаменований Дохійською декларацією про Угоду про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода ТРІПС) та громадське здоров’я, а в Угоді про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом (ЄС), Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони закладається окремо норма про патенти та громадське здоров’я (ст. 219). Метою статті є окреслення сучасних наукових завдань, що постали перед доктриною інтелектуальної власності і мають надзвичайно потужний соціальний запит на їхнє розв’язання, ґрунтуючись на пріоритетності прав людини над майновими правами інтелектуальної власності. Встановлено, що сучасне розуміння суспільством моральності процесу монополізації результатів інтелектуальної діяльності в сфері медицини та фармації зазнає суттєвих змін, повертаючись до моделі верховенства природних прав людини. Відтак серед пріоритетних завдань є “перезавантаження” сучасної доктрини інтелектуальної власності у бік пріоритету інтересів пацієнта. Сучасність змушує нас до певної декомерціалізації права інтелектуальної власності в сфері медицини та фармації, позаяк втрачається мета права – врегулювання суспільних відносини із максимальним збереженням інтересу їх учасників. Порівняльно-правовий метод дав змогу дійти висновку, що будь-яка монополізація знання у сфері надання медичної допомоги суперечить основним правам людини, серед яких право на життя і право на здоров’я. Саме тому в ЄС відсутнє законодавче закріплення можливості патентування способів і методів лікування, діагностики та оперативних втручань. Угода ТРІПС надає державам-членам право самостійно визначати обсяг правової охорони, що надається у сфері охорони здоров’я. Надалі постає проблема імплементації гнучких положень Угоди ТРІПС на рівні національного законодавства, а вже це питання вимагає наявності відповід-ної політичної волі у формуванні відповідної державної політки. На сучасному етапі наявність такої волі демонструється законопроєктними ініціативами різних політичних сил Верховної Ради України ІХ скликання.
15
Кузнецова, Людмила Валеріївна. "МІСЦЕ КОЛЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ МАЙНОВИМИ ПРАВАМИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ УКРАЇНИ". New Ukrainian Law 1 (12 січня 2023): 228–34. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.6.1.31.
Full textAbstract:
Сучасні можливості застосування форм і засобів використання об’єктів авторського права та суміжних прав, а також суб’єктів та місця їх використання зумовлюють ситуацію, за якої в автора відсутня будь-яка можливість дізнатися, коли, хто і яким чином використав його твір. У нормах Конституції України як основного закону держави закладено засади правового регулювання суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності, зокрема відносин у сфері авторського права та суміжних прав. Конституція України гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. У статті 45 Закону України «Про авторське право і суміжні права» сказано, що суб’єкти авторського права і суміжних прав можуть управляти своїми правами особисто, через свого повіреного або через організацію колективного управління. Основні положення про колективне управління правами закріплено як національним законодавством, так i в міжнародних договорах, директивах Європейської Спільноти, національному законодавстві. Нині формування законодавства у цій сфері суспільних відносин переживає новий етап свого розвитку як на національному рівні, так і на міжнародному. Так, в Україні реалізують низку проєктів ЄС Twinning, як-от проєкт технічної допомоги ЄС, який полягає в організації співпраці державного органу (установи) держави – члена ЄС з відповідним державним органом (установою) України – бенефіціаром проєкту з метою обміну досвідом та надання допомоги в питаннях державного управління та адаптації законодавства України до законодавства ЄС.
16
Оскілко, О. О. "ВИДИ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ, В ЯКИХ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ". Kyiv Law Journal, № 2 (25 серпня 2023): 64–69. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2023.2.9.
Full textAbstract:
У статті здійснено аналіз положень цивільного законодавства щодо визначення поняття та видів суб’єктів цивільних правовідносин. Визначено ключові конструкції зобов’язань. Воно складається з трьох елементів: суб’єкти, об’єкти та зміст (суб’єктивне цивільне право та суб’єктивний цивільний обов’язок). Суб’єктом правовідносин називають учасника правових відносин, який має суб’єктивні права та здатний виконувати юридичні обов’язки, чи володільця конкретного права, що перебуває у правовому зв’язку з іншим учасником (учасниками) суспільних відносин. Визначено, що сторонами у зобов’язанні є боржник і кредитор. В окремих видах зобов’язань сторони мають спеціальні назви: продавець і покупець, підрядник і замовник, зберігач і поклажодавець та ін. Як кредитором, так і боржником у цивільно-правовому зобов’язанні можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, інші публічні утворення. Військовослужбовці мають такі ж права та обов’язки, як і інші громадяни, коли вони вступають у договірні відносини. Вони мають рівні можливості для укладання договорів і захисту своїх прав. Правовий захист військовослужбовців у договірних відносинах гарантується законодавством України. В разі порушення умов договору або незаконних дій з боку іншої сторони військовослужбовець має право на захист своїх прав та інтересів через судову систему. В статті акцентується увага на тому, що договірні відносини за участю військовослужбовців повинні відбуватися в рамках законодавства країни, в якій вони знаходяться. Вони повинні дотримуватися правил і обмежень, встановлених військовим законодавством, які можуть впливати на їхню здатність укладати договори.
17
Коваленко, О. О. "ЗАБОРОНА ДИСКРИМІНАЦІЇ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ РІВНОСТІ У СФЕРІ ПРАЦІ ЯК МАРКЕРИ ГІДНОЇ (СПРАВЕДЛИВОЇ) ПРАЦІ". Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", № 34 (2021): 24–31. http://dx.doi.org/10.34142/23121661.2021.34.03.
Full textAbstract:
Мета наукової статі полягає в характеристиці заборони дискримінації та забезпечення юридичної рівності у сфері праці як маркерів гідної (справедливої) праці. Автор підтримує науковий погляд щодо тотожності понять «гідна» та «справедлива» праця. Наголошується на розумінні справедливості як засади, на якій будується право, передба-чаючи для всіх рівні права та рівні можливості в користуванні своїми правами. Резюмується, що саме заборона дискримінації та забезпечення юридичної рівності у сфері праці, які не тільки визначені у правових нормах, але й реалізовані як наявні засоби користування трудовими правами, є маркерами гідності праці, тобто дозволяють визначати працю як гідну (справедливу) й одночасно виконують функцію лакмусового папірця, що характеризує рівень цивілізаційності суспільства.
18
Аніщук, Н. В. "Гендерно-правові реформи в Литовській Республіці". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28 (26 липня 2021): 3–11. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i0.690.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню гендерно-правових реформ у Литовській Республіці, які розглядаються у контексті питань щодо гендерної рівності та тендерної дискримінації. Литва за рівнем тендерного розвитку входить до тих європейських країн, що активно діють у напрямах забезпечення рівноправ'я статей у всіх сферах суспільства. Аналізується гендерно-правовий досвід цієї країни у політичній, соціально-економічній та інших сферах життя литовського суспільства.
 Литовська Республіка на конституційному рівні закріпила принцип гендерної рівності. У Литві розроблені спеціальні законодавчі механізми, що захищають права жінок. Вони впливають на зміну старих і створення нових законів, що регулюють гендерні питання. В Литві створена спеціальна установа з гендерних питань — Служба контролера рівних можливостей. У парламенті працює жіноча група. Відкриті центри із вивчення гендерних проблем. У суспільстві ведеться конструктивний діалог із цих питань. Все це вказує на позитивні зміни щодо гендерних питань у правовому житті Литовської Республіки.
 Основну увагу приділено аналізу Закону Литовської Республіки Про рівні можливості. Висвітлено питання щодо розроблення та прийняття цього Закону, розкрито основні його положення. Зазначається, що для забезпечення вищезгаданого Закону Сейм Литовської Республіки заснував Службу контролера рівних можливостей. Ця служба є самостійним державним інститутом, що підзвітна Сейму. її діяльність засновується на принципі демократизму, законності, неупереджності і справедливості. Служба контролера рівних можливостей стежить за реалізацією закріпленої в Конституції Литовської Республіки рівності прав і можливостей чоловіків і жінок, за виконанням Закону про рівні можливості.
 Для забезпечення гендерної рівності було внесено зміни до литовського законодавства. Були скасовані положення, що сприяють дискримінації жінок. У рамках Національної програми забезпечення жінок рівними правами прийнято антидискримінаційні заходи у сферах працевлаштування, освіти і науки, політики, охорони здоров'я. Ведеться робота щодо викорінення торгівлі жінками і насилля над ними.
 У висновку акцентується увага на тому, що гендерно-правовий досвід Литовської Республіки може бути використано Україною під час удосконалення її гендерного законодавства та забезпечення рівних можливостей жінок і чоловіків в усіх сферах життєдіяльності суспільства.
19
Жук, Андрій Володимирович. "ВІДНОВЛЕННЯ СТАНОВИЩА, ЯКЕ ІСНУВАЛО ДО ПОРУШЕННЯ, І ПРИПИНЕННЯ ДІЇ, ЯКА ПОРУШУЄ ПРАВО: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА СПОСОБІВ ЗАХИСТУ". New Ukrainian Law, № 1 (30 березня 2022): 41–48. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.6.
Full textAbstract:
Статтю присвячено порівняльно-правовій характеристиці таких способів захисту цивільних прав, як відновлення становища, яке існувало до порушення, і припинення дії, яка порушує право. Основними відмінними ознаками цих способів захисту цивільних прав є: 1) різний характер наслідків застосування; 2) передумови застосування; 3) різні механізми правового впливу на відносини щодо відновлення порушених прав; 4) підстави застосування; 5) різні межі застосування способів захисту.На основі аналізу матеріалів судової практики встановлено можливість одночасного застосування цих способів захисту цивільних прав з наступними застереженнями: 1) не у всіх випадках порушення права спричиняє негативні наслідки, які слід ліквідувати; 2) застосування відновлення становища, яке існувало до порушення, не є достатнім для захисту цивільного права і потребує додаткового припинення дій, що порушують право, лише у випадку, якщо такі порушення систематичні, повторювані або триваючі. Якщо ж порушення носило одноразовий характер, то матеріально-правова вимога про застосування припинення дії, що порушує право, є об’єктивно зайвою. Специфіка застосування негаторного позову полягає в тому, що однією з основних передумов можливості використання цього способу захисту порушених цивільних прав є наявність законної підстави володіння майном. Інакше кажучи, особа, яка звертається до суду з негаторним позовом, повинна володіти відповідним правовим титулом щодо майна, що не викликає подиву, адже у цьому випадку йдеться про захист права власності чи іншого речового права. Водночас застосування відновлення становища, яке існувало до порушення, зумовлено насамперед спричиненими порушенням права негативними наслідками, що вплинули на фактичний та/або юридичний стан правовідносин, та дійсною можливістю усунення цих наслідків порушення. Проте коли відновлення становища, що існувало до порушення, застосовується у випадку захисту речового права, вбачається, що позивач також повинен підтвердити наявність правового титулу щодо майна.
20
Пилипчук, Н. П. "СПЕЦИФІКА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НА ВІДПОЧИНОК У ЛИТВІ:НАПРЯМИ ЗАПОЗИЧЕННЯ В УКРАЇНУ". Прикарпатський юридичний вісник 1, № 4(29) (2020): 79–83. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i4(29).399.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано специфіку реалізації кон-ституційного права на відпочинок у Литві. Виведено особливості забезпечення цього права людини та гро-мадянина. Наведено обґрунтовані напрями запози-чення у національне конституційне законодавство. Вказано на спільні та відмінні ознаки забезпечення конституційного права на відпочинок в Україні та в Литві.
 Визначена необхідність доповнити Конституцію України новою нормою 45-1, яка повинна мати такий зміст: «Кожен, хто працює, має право на вільний час. Держава гарантує реалізація права на вільний час шляхом встановлення у законі соціальних, творчих відпусток, відпусток у зв’язку із підготовкою до зма-гань та/чи у зв’язку з навчанням». Таким чином, пра-во на відпочинок більше не суперечить самій меті щодо відновлення сил, однак через соціальні та інші відпуст-ки як спосіб проведення часу поза виконанням профе-сійних обов’язків є засобом соціалізації особи, а отже, стосується конституційних прав особи на свободу дій і думки. Таким чином, саме передбачення на рівні Кон-ституції України окремих видів прав, що використо-вують вільний від роботи час своєї реалізації, значно спрощує систему їх реалізації та тлумачення самих норм права для їх застосування. Крім того, включен-ня переліку відпусток до гарантій визначає обов’язок роботодавця щодо їх надання. У свою чергу, це вже впливатиме на самий рівень навантаження на особи, яка працює, а отже, і на її втомлюваність і потребу у відпочинку.
 Зроблено висновок щодо доцільності доповнити Ко-декс законів про працю України новою ст. 83-1 щодо можливості працівників самостійно реалізовувати право на відпочинок. Так, ця норма повинна мати та-кий зміст: «Працівник має право тимчасово на термін до двох місяців призупинити виконання трудового до-говору, в письмовій формі попередивши про це робото-давця за два тижні, якщо роботодавець більше півроку з моменту звернення не виконує обов’язок щодо надан-ня щорічної, додаткової, соціальної відпустки. Праців-ник звільняється від обов’язку виконувати свою трудо-ву функцію».
21
Шелевер, Н. "Конституційне право на справедливий суд у контексті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року". Юридичний вісник, № 5 (8 грудня 2020): 72–78. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i5.2004.
Full textAbstract:
Справедливість - це одна з фундаментальних цінностей, яка захищає основні права і свободи людини і громадянина. Завданням судової гілки влади є утвердження принципу справедливості. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод закріплює права і свободи людини. Вона ратифікована Україною та є складовою частиною національного законодавства. Конвенція гарантує право на справедливий суд. Конвенція та протоколи до неї стали складовою частиною національного законодавства. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати і реалізувати передбачене Конвенцією право на справедливий суд, яке є основоположним правом людини. Практика Європейського суду з прав людини має пріоритет над нормами національного законодавства. Проте для вдосконалення механізму застосування Конвенції треба забезпечити юридичну експертизу законопроєктів.
 Україна має прагнення стати повноцінним членом Європейського Союзу, тому повинна забезпечити і право на справедливий суд. Це ключовий елемент європейських стандартів правосуддя. Право на справедливий суд є комплексом конституційно закріплених процесуальних прав. Кожна людина прагне, щоб її справа розглядалася в суді справедливо.
 Жоден документ не містить визначення поняття «справедливий судовий розгляд». Тому важливим питанням є встановлення сутності поняття «справедливий судовий розгляд» і аналіз рішень Європейського суду з прав людини, які його визначають.
 Ключовими елементами права на справедливий суд є: право доступу до судової процедури; право на справедливий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; право на публічний розгляд справи; право брати участь у судовому розгляді справи, маючи рівні можливості з іншою стороною тощо. Конвенція гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав і обов'язків цивільного характеру.
 У рішеннях Європейського суду з прав людини принцип справедливості судового розгляду тлумачать як право на доступ до правосуддя, належне здійснення правосуддя, рівність сторін. На практиці дуже часто спостерігається ситуація, коли суди лише формально посилаються на принцип справедливості. Правосуддя є справедливим лише тоді, коли всі обставини справи ретельно досліджені, перевірені всі доводи обох сторін. Проблемним питанням в Україні є виконання судових рішень, оскільки навіть справедливі судові рішення на практиці часто-густо взагалі не виконуються. Під час здійснення правосуддя суддя має керуватися принципом справедливості, бути неупередженим, оскільки це є важливим критерієм справедливого судового розгляду.
22
Янчук, Наталія Дмитрівна. "РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ ПОРІВНЯЛЬНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА В СИСТЕМІ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ". Expert Paradigm of Law and Public Administration, № 4(28) (29 листопада 2023): 11–16. http://dx.doi.org/10.32689/2617-9660-2023-4(28)-11-16.
Full textAbstract:
Стаття присвячена визначенню місця «Порівняльного кримінального права» в системі юридичної освіти. Аргументується актуальність та затребуваність порівняльного кримінального права як навчальної дисципліни, що сприяє формуванню світогляду нового покоління юристів та підкріплює фундаментальність юридичної освіти. Розкрита практична роль порівняльного кримінального права, відмічено, що порівняльне кримінальне право як самостійна навчальна дисципліна відкриває нові можливості в області безпосереднього вивчення кримінального законодавства правових систем сучасності; допомагає орієнтуватися на правовій карті світу, а також застосовувати результати кримінально-правових досліджень для вдосконалення національного кримінального права; сприяє розвитку наукової теорії порівняльного правознавства в сфері кримінального права. Обґрунтовано точку зору, що запровадження навчальної дисципліни «Порівняльне кримінальне право» в число обов’язкових дисциплін для вивчення магістрами кримінально-правової спеціалізації було б ефективним чинником підвищення якості освіти та підготовки компетентних спеціалістів для сучасної транснаціональної юридичної практики. Запропонований авторський підхід до системи порівняльного кримінального права, котрий передбачає виділення тричленної структури: описове порівняльне кримінальне право, загальна та особлива частини. Робиться висновок, що станом на сьогодні впровадження в навчальні плани навчальної дисципліни «Порівняльне кримінальне право» при підготовці майбутніх юристів ще не досягло належного рівня. Таку ситуацію зумовлюють різні причини, проте вона потребує подальшого вирішення, адже в умовах глобалізації економіки і права, зростання міжнародних політичних, економічних, культурних та юридичних контактів запровадження навчальних дисциплін компаративістського циклу стає необхідною частиною якісної юридичної освіти.
23
ШЕВЧУК, Олександр Володимирович, та Людмила Миколаївна КОМАРНІЦЬКА. "ФОРМУВАННЯ ІНКЛЮЗИВНИХ КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ У СТУДЕНТІВ НАВЧАЛЬНО-РЕАБІЛІТАЦІЙНОГО ЗАКЛАДУ ВИЩОЇ ОСВІТИ «КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ІНСТИТУТ»". Інклюзія і суспільство, № 2 (1 листопада 2023): 57–63. http://dx.doi.org/10.32782/2787-5137-2023-2-8.
Full textAbstract:
У сучасному світі виклики, пов’язані з інклюзією, стають усе більш актуальними. Інклюзія – це процес забезпечення рівних можливостей для всіх людей незалежно від їхніх особливостей і розвиток такої соціальної системи, де кожна людина має право на повноцінну участь у житті суспільства. Однак для досягнення цих цілей потрібно формувати інклюзивні компетентності в різних сферах життя, зокрема в професійній освіті. Формування інклюзивних компетентностей у студентів є актуальною темою, оскільки вони є майбутніми фахівцями, які матимуть можливість впливати на життя людей через свою професійну діяльність. Фахівці з різних галузей, зокрема зі сфери освіти, медицини, права, соціальної роботи та інших, повинні мати інклюзивні компетентності, щоб забезпечити рівність прав та можливостей для всіх людей. У цій роботі буде розглянуто процес формування інклюзивних компетентностей у студентів, зокрема в контексті професійної освіти. Буде проаналізовано основні компетентності, необхідні для роботи з різними соціальними групами, а також методи та інструменти формування цих компетентностей у студентів. Метою роботи є визначення ефективних методів формування інклюзивних компетентностей у студентів, що допоможе підготувати майбутніх фахівців, які будуть здатні працювати з людьми різних соціальних груп і забезпечувати їм рівні можливості та права. Наукова новизна. Необхідність вивчення процесу формування інклюзивних компетентностей у студентів у контексті сучасних викликів, пов’язаних з інклюзією та рівністю прав та можливостей для всіх людей. Дослідження такої теми є важливим, оскільки сьогодні у всіх галузях життя стає все більше актуальним запровадження інклюзії. Висновки. Окрім того, важливо зазначити, що розроблення ефективних методів формування інклюзивних компетентностей у студентів може значно сприяти підвищенню якості освіти та професійної підготовки майбутніх фахівців. Такі методи можуть бути корисними не лише для студентів, але й для викладачів, що допоможе підвищити рівень кваліфікації та підготовки фахівців у сфері інклюзії. Отже, дослідження полягає в ідентифікації основних компетентностей, що необхідні для роботи з різними соціальними групами, а також у розробленні та впровадженні ефективних методів формування інклюзивних компетентностей у студентів у контексті професійної освіти.
24
Головань, Т. Г. "ГЕНДЕРНІ АСПЕКТИ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУДДІВ". Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", № 41 (2025): 217–27. https://doi.org/10.34142/23121661.2025.41.24.
Full textAbstract:
Метою статті є характеристика гендерних аспектів професійної діяльності юристів, зокрема, суддів. Європейський курс України передбачає поступову адаптацію національного законодавства до норм і стандартів Європейського Союзу, що зумовлює необхідність вдосконалення нормативно-правового регулювання, зокрема питань забезпечення гендерної рівності. У рамках цього процесу важливою є реалізація ефективних механізмів правового регулювання гендерних відносин, що дозволяють забезпечити рівні можливості для жінок і чоловіків у всіх сферах суспільного життя, таких як політика, економіка, освіта та праця тощо. Україна активно впроваджує міжнародні стандарти гендерної рівності в національну практику, орієнтуючись на розширення прав і можливостей жінок та забезпечення рівних умов для всіх громадян. Сучасна державна політика України спрямована на подолання будь-яких форм дискримінації за ознакою статі, що відповідає міжнародним зобов’язанням нашої держави. Встановлення законодавчих гарантій рівних прав та можливостей для осіб різної статі є важливим кроком до створення демократичного правопорядку, заснованого на принципах верховенства права та прав людини. Залишаються актуальними та вимагають комплексного підходу питання гендерної рівності в професійній діяльності юристів. Гендерна рівність у професійній діяльності юристів є критично важливою, оскільки правова сфера відіграє ключову роль у забезпеченні верховенства права, захисті прав людини та розвитку демократичних інститутів. Однак, попри наявність законодавчо закріплених принципів рівних можливостей, в юридичній професії все ще існує гендерний дисбаланс. Увагу науковців, практиків та міжнародних експертів привертаюсь проблеми гендерної нерівності в судовій системі, що знаходять свій проявя не тільки в обмеженому доступі жінок до високих посад, але й у відсутності ефективних механізмів для запобігання дискримінації на робочому місці. Гендерно збалансована суддівська професія має потенціал покращити якість судочинства, забезпечуючи більш різноманітні та обґрунтовані рішення, що враховують потреби різних соціальних груп.
25
МІШИНА, Наталя. "ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНІ ТЕРИТОРІЇ: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ". Law. State. Technology, № 3 (11 грудня 2023): 11–15. http://dx.doi.org/10.32782/lst/2023-3-2.
Full textAbstract:
Метою статті є узагальнити зарубіжний досвід захисту прав людини, коли йдеться про тимчасово окуповані території. Узагальнено, що в юридичній літературі на підставі дослідження досвіду зарубіжних країн констатується, що на тимчасово окупованих територіях виникає ціла низка серйозних конституційно-правових проблем, які стосуються прав людини. До числа цих прав уважають належними насамперед право на життя і безпеку, свободу вираження, право на справедливий суд, право на свободу та особисту недоторканність, право на освіту, право на медичну допомогу, право на працю і соціальний захист. Автор підкреслює, що ці узагальнення стосуються окремих суб’єктивних прав, які реалізуються індивідуально. З числа тих прав, які реалізуються колективно, напевне найбільше порушень зазнає право на національну самореалізацію. Адже окупація може обмежувати можливості національних груп для самореалізації та культурного розвитку. Крім того, на окупованих територіях, як свідчить досвід зарубіжних країн, найбільше посягань зазнають права менших. На тимчасово окупованих територіях можуть порушуватися права національних, етнічних або релігійних меншин через репресії та дискримінацію. Варто додати, що тимчасова окупація територій загострює проблематику захисту прав мігрантів і біженців: Окупація може призвести до міграційних потоків, де люди можуть стати біженцями і потребувати міжнародного захисту та допомоги. Резюмовано, що зарубіжні країни вживають різні заходи та підходи для вирішення цих проблем: а) дипломатичний тиск та міжнародні спроби вирішення конфлікту можуть сприяти відновленню прав людини на тимчасово окупованих територіях; б) міжнародні судові органи можуть надати юридичну оцінку ситуації та захистити права людини; в) гуманітарна допомога може полегшити гуманітарні наслідки конфлікту і допомогти вирішити конституційно-правові питання; г) захист прав національних меншин може сприяти культурному та мовному розвитку цих груп; д) мирні переговори і плани деокупації можуть забезпечити врегулювання конфлікту та гарантувати права населення; е) моніторинг прав людини допомагає документувати порушення і створює тиск на окупантів.
26
Юрченко, Ольга. "ДОКУМЕНТАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕНТРІВ СОЦІАЛЬНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ЯК ВІДДІЛІВ ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ". Society. Document. Communication, № 6/2 (4 липня 2019): 219–34. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7600-2019-6/2-219-234.
Full textAbstract:
У статті розкрито актуальну проблему сучасних вимог до документаційного забезпечення діяльності центрів соціального обслуговування, що виконують роль відділів захисту населення. В Україні існує розвинута система соціального обслуговування. Конституція України закріпила право громадян на соціальний захист і встановила систему державних гарантій здійснення цього права. Соціальне забезпечення та захист громадян України є одним з важливих напрямів діяльності держави. Держава несе обов’язки по матеріальному підтриманню своїх громадян, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Сьогодні здійснення права людини на соціальний захист в Україні організовано у кількох організаційно-правових формах, які розрізняються за такими ознаками, як коло осіб, що підлягають забезпеченню; джерела і способи фінансування; види, умови та розміри забезпечення; органи що надають забезпечення. Держава забезпечує населення послугами, які йому потрібні, за допомогою територіальних центрів соціального обслуговування та різних недержавних та державних соціальних служб. Такі центри створюються за рахунок державних коштів та підпорядковуються Міністерству соціальної політики України. Кожен з територіальних центрів складається з відділень, які обслуговують різні групи населення відповідно від стану їхнього здоров’я та ситуації, в якій вони опинилися. Важливе значення для ефективної роботи системи соціального захисту має документне забезпечення здійснення цього процесу, застосування сучасних інформаційних технологій, технологій документування. Документація територіальних центрів соціального обслуговування має свою специфіку. Для будь-якого документознавця необхідно знати різні види документів та специфіку оформлення будь-якої документації незалежно від сфери діяльності установи.
27
Maгновський, I. Й. "ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВЕ ОСМИСЛЕННЯ ҐЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ В НАЦІОНАЛЬНІЙ ЮРИДИЧНІЙ ДУМЦІ СЬОГОДЕННЯ". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 2, № 98 (2022): 69–77. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.98.69-77.
Full textAbstract:
У статті висвітлено в теоретико-правовому аспекті сутність та зміст ґендерної рівності, з огляду на дослідження національної юридичної науки. Наголошено, що ґендерна рівність є фундаментальною цінністю, яка лежить у правовій практиці міжнародних стандартів та слугує істотним показником демократичного розвитку громадянського суспільства. Акцентовано увагу на понятті «ґендер» як організованої моделі соціальних взаємин між жінками і чоловіками, що характеризує не лише спілкування в сім’ї, а й визначає їхні соціальні відносини в основних державних інститутах, де онтологічна складова полягає в забезпеченні рівноправності взаємовідносин чоловіка і жінки в соціумі, а принципи рівноправності складають праксеологічний аспект ґендеру. Виокремлено характерні ознаки «ґендеру»: 1) це поняття про систему ролей і відносин між жінками та чоловіками, які детермінуються соціальним, політичним та економічним контекстом і ґрунтуються на умовах конструктивного співробітництва; 2) це взаємодія обох половин статі суспільства, концептуальну основу якої становить безконфліктність і консенсус; 3) «ґендер» передбачає не тільки конструктивну, а й справедливу взаємодію статей по створенню таких соціальних умов, які дають імпульс для розкриття і громадянських, й індивідуальних якостей особистості з метою її повної самореалізації. Ураховано особливості статі, де жінка і чоловік є рівними, але відмінними, і вони рівноправні у своїй несхожості; їхні відмінності – це особливості тієї чи іншої статі, що повинні бути враховані шляхом надання жінкам і чоловікам особливих груп прав і відповідних механізмів реалізації цих прав. Зазначено, що ґендерні відмінності не є перешкодою для рівності, їх існування вимагає диференціації законодавства і відображення в спеціальних нормах. Запропоновано розглядати ґендерну рівність у чотирьох вимірах, які лежать в основі напрямів розвитку державної ґендерної політики: перший – це права людини як стандарт політичних, громадянських, економічних, соціальних і культурних прав і свобод для жінок та чоловіків; другий – це права людини як права жінок; третій – рівність свобод, прав та обов’язків; четвертий – це рівні можливості – основний елемент ґендерної рівності. Підсумовано, що ґендерна рівність являє собою комплексну складову правового статусу жіночої та чоловічої статі з урахуванням їхніх особливостей, забезпечуючи їм рівні можливості участі в суспільно-політичному, соціально-економічному та національно-культурному житті держави й суспільства, створення однакових умов для реалізації прав і свобод, що носить системний характер, а також для власних потреб та розвитку особистого потенціалу, в основі якого покладений рівноправний доступ до певних матеріальних і нематеріальних благ і цінностей.
28
Максуров, Олексій. "NORME ZA KOORDINACIJO V USTAVNEM ZAKONU SLOVENIJE." ΛΌГOΣ. МИСТЕЦТВО НАУКОВОЇ ДУМКИ, no. 9 (January 10, 2020): 98–100. http://dx.doi.org/10.36074/2617-7064.09.022.
Full textAbstract:
V članku so opisani problemi medresorskih interakcij in koordinacije v sistemu javnih organov Slovenije. Analiza nacionalne zakonodaje o usklajevanju pravnih dejavnosti. Poskusili smo oceniti učinkovitost usklajevalne pravne tehnologije v Sloveniji ter poudariti prednosti in slabosti zakonodaje na tem področju. Predlagani so načini za optimizacijo medresorskega usklajevanja.
 ______________
 НОРМИ КООРДІНАЦІЇ В КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВО СЛОВЕНІЇ
 У статті розповідається про можливості координаційної регулювання в конституційному (державному) праві Словенії. Розглядаються питання координаційних дій і операцій, досліджуються форми координаційної взаємодії. В роботі дана оцінка сучасному стану рівня координаційної доктрини права Словенії. Піддані критиці недоліки координаційної регулювання в праві Словенії. Вироблені рекомендації щодо підвищення ефективності координації.
29
Яковлєв, П. О. "Універсальні міжнародно-правові стандарти державного управління у сфері забезпечення інформаційної безпеки". Прикарпатський юридичний вісник, № 1(30) (13 липня 2020): 232–35. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).552.
Full textAbstract:
У статті розкрито зміст універсальних міжнарод-но-правових стандартів здійснення суверенними дер-жавами управління у сфері забезпечення інформацій-ної безпеки. На основі аналізу документів Організації Об’єднаних Націй у сфері прав людини, а також актів ООН із питань регулювання інформаційних процесів, встановлено, що універсальні стандарти є похідни-ми від загальних принципів здійснення державного управління, які визнано ООН як універсальні (пріори-тет дотримання прав людини, демократизм політичної системи, верховенство закону і т.д.).Визначено, що основними універсальними міжна-родно-правовими стандартами державного управління у сфері забезпечення інформаційної безпеки є: гаран-тування права кожному вільно шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засоба-ми; вільне висловлення власної думки; забезпечення балансу між правоохоронними інтересами і повагою до основних прав людини; сприяння ефективності кримінальних розслідувань і переслідувань, що стосу-ються кримінальних правопорушень, пов’язаних із комп’ютерними системами; криміналізація діянь, що пов’язані з посяганням на кіберпростір; сприяння визнанню юридичної сили інформації, яка міститься в електронних повідомленнях, що використовуються в процесі налагодження міжнародної торгівлі; забез-печення гендерної рівності в доступі і використанні інформаційних технологій; гарантування державою можливості недостатньо соціально забезпеченим вер-ствам населення користуватися інформаційними технологіями, налагодження державно-приватного партнерства у фінансуванні розвитку інформацій-но-комунікаційної інфраструктури.Акцентовано на тому, що практичне втілення уні-версальних стандартів стане потужним чинником збіль-шення рівня доступності інформаційно-комунікацій-них технологій для всіх верств населення держав світу, буде сприяти розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури суверенних держав, дасть додатковийімпульс для законодавчої регламентації забезпечення інформаційної безпеки на національному рівні. Зазна-чено, що міжнародно-правова основа здійснення дер-жавного управління у сфері забезпечення інформацій-ної безпеки потребує вдосконалення в частині розробки і затвердженні окремого акта міжнародного права, який би містив уніфікований перелік рекомендованих стандартів для суверенних держав, які б втілювалися задля забезпечення інформаційної безпеки на націо-нальному рівні. Означені питання мають стати пріо-ритетним напрямом подальших наукових розробок.
30
Тарасенко, Тетяна. "Територіальна громада як юридична особа публічного права: загальні проблеми теорії та практики". Public administration aspects 11, № 2 (2023): 31–39. http://dx.doi.org/10.15421/152316.
Full textAbstract:
Мета. Постановка проблеми визначення статусу територіальної громади як юридичної особи публічного права та окреслення окремих правових і публічноуправлінських аспектів набуття такого статусу.
 Актуальність. Важливість дослідження зумовлена практичними потребами уточнення статусу територіальної громади та водночас дискусійністю низки питань, пов’язнаних із цим.
 Результати. Простежено системоутворюючу роль територіальної громади для інституту місцевого самоврядування на рівні конституційно-правових норм та відсутність ґрунтовного осмислення наслідків закріплення за територіальною громадою статусу юридичної особи публічного права. Узагальнено характеристики територіальної громади, які визначають її роль у здійсненні публічної самоврядної влади. Обґрунтовано потребу системного підходу до законодавчого визначення статусу територіальної громади з урахуванням правових, організаційних, матеріальних, фінансових основ її функціонування.
 Висновки. Виокремлено політичний (ризики територіальної цілісності держави, загроза сепаратизму, несвоєчасність питання в теперішніх умовах існування держави; наявні можливості територіальної громади самостійно реалізовувати права і обов’язки, необхідні повноваження для захисту інтересів жителів територіальної громади) та правовий (відсутність цілісного доктринального бачення правового статусу територіальної громади й консенсусу поглядів щодо цього) фактори, які визначають погляди на територіальну громаду як юридичну особу публічного права. Підтверджено, що надання територіальній громаді статусу юридичної особи публічного права зумовлює необхідність внесення відповідних уточнень і змін до законодавства: остаточне визначення варіанта назви первинного суб’єкта місцевого самоврядування, зміцнення ролі статуту територіальної громади та ін. Подальший розгляд статусу територіальної громади як юридичної особи публічного права потребує вивчення досвіду європейських країн щодо врегулювання правосуб’єктності на місцевому рівні
31
ГРИЩУК, ОКСАНА. "Філософія людської гідності у праві". Право України, № 2018/09 (2018): 14. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-09-014.
Full textAbstract:
Людська гідність органічно вплетена у всю систему суспільних відносин, є точкою відліку місця людини у суспільстві й одночасно забезпечення певного рівня людської гідності визнається метою існування всієї суспільної організації. Зміст людської гідності в усі часи становила міра свободи людини у суспільстві, тобто її можливості й права, тоді як кількість, зміст і обсяг цих прав постійно змінюються разом зі зміною і розвитком суспільства. Людська гідність визнана багатьма державами і міжнародним правом основною соціальною цінністю та джерелом прав людини, проте кожного дня трапляються непоодинокі випадки її порушення. Мета статті полягає у розкритті гносеологічних, онтологічних та аксіологічних особливостей людської гідності, формування цілісного філософсько-правового підходу до розкриття її змісту й практичного застосування як частини позитивного права. Проведений аналіз дав змогу зробити висновок, що людська гідність, започаткована як філософська ідея, знайшла свій розвиток у праві як принцип права (об’єктивне явище) та право людини (суб’єктивне явище). Фундаментальний характер людської гідності пояснюється взаємозв’язком із правами людини, зокрема її джерельним характером щодо прав і свобод. Водночас тлумачення людської гідності як джерела прав людини чи стовбура, з якого виростають права людини, не заперечує, а навіть підсилює суб’єктивне право на гідність кожної людини (гідність людини). На підставі аналізу сучасної наукової літератури, позитивного права та практики його тлумачення наведено додаткові аргументи стосовно того, що ідею людської гідності слід пов’язувати із цінністю людини та оцінкою її значення і місця у сус пільстві та державі. Моральна і правова оцінка є важливим інструментом моделювання поведінки людини, на основі якого і формуються вимоги до дій людей. Ці вимоги інтеріоризуються, коли вони забезпечуються, перш за все, внутрішнім переконанням людини в їхній корисності, вигідності, цінності як для неї самої, так і для інших людей. Таким чином, через усвідомлення людиною своєї цінності відбувається формування її права на гідність (гідність людини). Через уявлення про гідність кожної людини формується “загальний каталог цінного” для всіх людей, який у підсумку набуває свого вираження як об’єктивний принцип людської гідності. Змістовне наповнення цього принципу змінюється разом зі зміною уявлень про місце і значення людини у суспільстві. При цьому принцип людської гідності здійснює вплив на розуміння кожною людиною своєї гідності (права на гідність). Таким чином відбувається взаємозв’язок і взаємовплив принципу людської гідності та права людини на гідність, їх прогресивний розвиток і розширення змісту у відповідь на зміну соціальних умов. Запропоновано розглядати людську гідність як самоцінність і суспільну значущість людини, яка визначається існуючими рівнем суспільних відносин, загальносуспільними уявленнями про свободу, справедливість, рівність та яка є джерелом прав і свобод людини.
32
Чуб, А. "Класифікація суб'єктивних публічних прав приватної особи". Юридичний вісник, № 4 (30 жовтня 2020): 101–8. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.1977.
Full textAbstract:
У науковій статті визначено критерії класифікації суб'єктивних публічних прав приватної особи. Розглянуто, що здійснення класифікації суб'єктивних публічних прав обґрунтовує їхнє розуміння як розгалуженої системи, що об'єднує досить різні за змістом, сферою використання, нормативно-правовою базою публічно-правові феномени. Наголошено, що метод класифікації виступає одним із найважніших методів наукового пізнання, осмислення та описання закономірностей навколишнього середовища, а також формою пізнання, базою емпіричного знання, засобом впорядкування знань. Досліджено, що метод класифікації в науці використовується з метою систематизації та організації знань, репрезентації знань у надійному й зручному для огляду, розпізнавання та зіставлення вигляді, відбиття або встановлення порядку речей; представлення знань; використання знань; опосередкованого надання знань. З'ясовано, що побудова внутрішньої ієрархії цієї системи ґрунтується на розподілі суб'єктивних публічних прав на права, пов'язані з участю в публічному управлінні (умовно «публічно-управлінські права»); права, пов'язані з реалізацією законних інтересів у соціальній, культурній, економічній, екологічній тощо сферах («соціокультурні права»); права, пов'язані із захистом і відновленням порушених органами публічної влади прав («захисні права»). Обґрунтовано, що в межах системи суб'єктивних публічних прав виділяються такі групи прав, як публічно-управлінські й соціо-культурні, що можуть розгалужуватися. За правочинним суб'єктом виділено загальні, спеціальні й індивідуальні суб'єктивні публічні права; за ступенем можливості реалізації права - абсолютні й відносні; за галузевою належністю нормативної бази - адміністративні й змішані тощо; за змістом можливої дозволеної правом поведінки -права-дії та права-вимоги.
33
Nekit, Kateryna. "ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТАЙМШЕРА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЙОГО ВПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ". Economics and Law, № 1 (72) (25 квітня 2024): 39. http://dx.doi.org/10.15407/econlaw.2024.01.039.
Full textAbstract:
Досліджено підходи до визначення правової природи та особливості правового регу- лювання відносин таймшера у різних країнах. Зазначається, що в силу історичних чинників та особливостей правових систем розуміння сутності таймшера істотно різниться залежно від країни. З урахуванням цих чинників, на європейському рівні відсутнє уніфіковане регулювання відносин таймшера. У Європейському Союзі було ухвалено Директиву 2008/122/ЄС «Про захист прав споживачів у зв’язку з деякими аспектами таймшера, довгострокових відпусток, перепродажу та обміну прав» від 14.01.2009. Основним аспектом механізму захисту прав споживачів у цій сфері є запровадження гарантії щодо змоги скасувати договір таймшера протягом вста- новленого законодавством часу без можливості відмови від такого права. За резуль- татами вивчення практики інших країн у питаннях правового регулювання відносин таймшера, було виявлено, що у деяких країнах, зокрема Румунії та Республіці Молдова, інститут таймшера було запроваджено в рамках процесів рекодифікації. Результатом цього стало визначення таймшера як особливої форми спільної власності, що виникає у ситуації, коли кілька осіб (співвласників) послідовно та не- одноразово здійснюють користування права власності на рухоме або нерухоме май- но протягом визначених, рівних чи нерівних, інтервалів часу. Положення румунсько- го та молдовського законодавства щодо таймшера є досить цінними в контексті рекодифікації, що відбувається в Україні.
34
Манжосова, О. В. "ЄВРОПЕЙСЬКА СТРАТЕГІЯ ЗАХИСТУ ОСНОВНИХ ПРАВ В ЕПОХУ ЦИФРОВИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ". Знання європейського права, № 1 (27 березня 2022): 38–42. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.312.
Full textAbstract:
У статті аналізуються сучасні проблеми захисту основоположних прав і свобод людини в умовах глобальної цифровізації суспільства. Так, на рівні європейського законодавства існує потужна нормативна база захисту основоположних прав людини, з урахуванням використання цифрових технологій, а існуючий механізм їх захисту постійно удосконалюється. Відзначено, що право на повагу до приватного життя є найбільш вразливим в умовах спрощення процесу збору і використання інформації про особу і зменшення можливості контролю за персональними даними. При цьому захисту основоположного права на повагу до приватного життя набуває особливої актуальності в контексті захисту персональних даних та забезпечення конфіденційності. В статті проаналізованосуміжні базові поняття, такі як право на повагу до приватного життя та право на захист персональних даних та відзначено, що вони є по суті різними, але тим не менш тісно пов’язаними поняттями. За результатами проведеного дослідження встановлено, що одним із стратегічних напрямків захисту права людини на повагу до приватного життя є удосконалення європейського законодавства сфері захисту конфіденційності персональних даних, зокрема розробка та прийняття Регламенту щодо поваги до приватного життя та захисту персональних даних в електронних комунікаціях (Регламент про конфіденційність та електронні комунікації – ePrivacy Regulation), який має доповнити положення Загального регламенту по захисту даних (GDPR). Так, положеннями Регламенту про конфіденційність електронних комунікацій встановлюються гарантії посиленого захисту інформації, яка не може бути розкрита нікому, крім сторін, які беруть участь у спілкуванні. Цей принцип конфіденційності має застосовуватися як до вже існуючих, так і майбутніх засобів комунікації, включаючи дзвінки, доступ до Інтернету, програми для обміну миттєвими повідомленнями, електронну пошту, Інтернет-телефонні дзвінки та особисті повідомлення, які надаються через соціальні мережі. Крім того, особлива увага приділяється захисту користувачів Інтернет-сервісів від спаму, розсилки незапрошених маркетингових повідомлень, а найголовніше, має посилити контроль споживачів над власними персональними даними.
35
Шумна, Л. П., К. В. Денисенко та А. С. Бессараб. "Правове регулювання соціальних прав засуджених до позбавлення волі". Актуальні проблеми держави і права, № 85 (14 серпня 2020): 255–64. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1877.
Full textAbstract:
Проаналізовано переваги та недоліки сучасного стану правового регулювання соціальних прав засуджених до позбавлення волі. Визначено ознаки соціальних прав засуджених:
 - гарантованість - соціальні права засуджених закріплені в національних та міжнародних нормативно-правових актах;
 - вони слугують засобом задоволення життєвих потреб на рівні не нижчому, ніж розмір прожиткового мінімуму, встановленого законом;
 - реалізуються в добровільному порядку, за відсутності примусу;
 - серцевиною слугує наявність соціальних ризиків та/або складних життєвих обставин та/або страхового випадку, причому незалежно від часу їх виникнення - до ув'язнення чи після;
 - обсяг соціальних прав засуджених, як правило, варіюється із тривалістю страхового стажу та розміру отримуваного заробітку;
 - можуть реалізовуватись як на регулярній основі, так і на тимчасовій;
 - фінансування витрат на реалізацію соціальних прав засуджених здійснюється за кошт Державного бюджету України та інших, не заборонених чинним законодавством, джерел.
 Сформульовано поняття «соціальні права засуджених до позбавлення волі» як система прав, котрі закріплені в національних та міжнародних нормативно-правових актах, спрямовані на нейтралізацію складних соціально-життєвих обставин та/або забезпечення рівня життя в розмірі не менше прожиткового мінімуму за умови настання соціальних ризиків, а також належного функціонування людського організму громадян, які визнані в судовому порядку винними у вчинені злочину, під час настання в них соціального ризику чи складних життєвих обставин.
 Результати моніторингових візитів до місць несвободи попередніх років у межах реалізації національного превентивного механізму дозволяють констатувати, що порушення соціальних прав засуджених до позбавлення волі на практиці є загальнопоширеними. Вищезазначені факти дають підстави стверджувати про порушення соціальних прав засуджених, передбачених ст.ст. 43, 46, 48, 49 Конституції України з боку адміністрацій установ виконання покарань. Основним Законом установлено непорушність соціальних прав для громадян України, однак, як показує практика, через закритість кримінально-виконавчої системи засуджені фактично позбавлені можливості реалізовувати соціальні права належним чином.
 На основі дослідження правового регулювання соціальних прав засуджених до позбавлення волі встановлено, що, з одного боку, Україна має суттєві здобутки та позитивні результати у вищезазначеній сфері. З іншого - на практиці й донині залишаються поширеними випадки масового нехтування та порушення відповідних прав щодо вищезазначеної категорії громадян.
36
Гуйван, П. Д. "КОНЦЕПЦІЯ СПРАВЕДЛИВОГО СУДОЧИНСТВА У СВІТЛІ РІШЕНЬ ЄСПЛ". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(27) (21 січня 2020): 52–56. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(27).187.
Full textAbstract:
Дана праця присвячена дослідженню правових пи-тань справедливості судових рішень. Право на чесний суд є загальновизнаною нормою права, яка пов’язана з міжнародним принципом верховенства права, а та-кож є імперативною нормою, якій має відповідати на-ціональне законодавство. Визначення права на спра-ведливий судовий розгляд закріплене у міжнародних актах, зокрема у Пакті про громадянські і політичні права. У ньому не лише проголошується право на спра-ведливий судовий розгляд, але і вказуються конкретні обов’язки держави щодо організації гарантій для забез-печення реалізації права на судовий захист. Зокрема, передбачається рівність усіх перед судами і трибуна-лами у можливості отримати процесуальні свободи при розгляді конкретної справи.У роботі аналізується зміст юридичного понят-тя права на справедливий судовий розгляд як одного з основних елементів механізму захисту прав і сво-бод людини. Встановлено, що воно є багатоманітним і комплексним. Вимога справедливості правосуддя визначається ступенем дотримання цілої системи га-рантій, до числа яких відносяться механізми як ма-теріально-правового, так і процесуального характеру. Одними з головних є публічність розгляду справ та рів-ність осіб перед законом і судом. Досліджено пробле-ми, пов’язані зі здійсненням правосуддя, коли судові рішення мають в достатній мірі надавати учасникам можливості аргументувати свою позицію, висвітлю-вати мотиви та підстави, на яких вона базується. При цьому враховується, що межі обов’язку однакового підходу до процесуального правового становища сто-рін можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у контексті обставин кожної спра-ви. На підставі вивчення конкретних справ ЄСПЛ з’я-совано сутність правового принципу, за яким розгляд справи має відбуватися в таких умовах, які не ставлять учасника у істотно невигідне становище відносно дру-гої сторони. У даному сенсі досліджено правову приро-ду таких понять, як «рівність озброєння учасників про-цесу», «справедливий баланс між сторонами».Беручи до уваги практику Європейського суду, автор проаналізував процесуальні питання щодо рівно-сті сторін, які часто межують та навіть перетинаються з іншими правилами, що забезпечують справедливість судочинства, такими як публічність розгляду, відкри-тість процесу, диспозитивність тощо.
37
Андриц, М. "Принцип свободи в рішеннях Конституційного Суду України". Юридичний вісник, № 1 (7 серпня 2020): 320–28. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1640.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано втілення принципу свободи в процесі конституційного судочинства сучасної України. Виявлено різні аспекти розуміння Конституційним Судом України цього принципу, серед яких -аксіологічний, антропологічний, гносеологічний, онтологічний.
 Установлено, що аксіологічне розуміння принципу свободи випливає з природи свободи як фундаментальної цінності дієвої конституційної демократії. Виявлено, що антропологічне розуміння принципу свободи пов'язане з функціональним потенціалом свободи для розвитку особи та її соціалізації.
 З'ясовано, що гносеологічне розуміння принципу свободи обумовлюється методологічним потенціалом «свободи», а саме її здатністю: а) опосередковувати права людини та громадянина (наприклад, право на приватність, право на інформацію, право на працю, право на власність), б) визначати співвідношення інтересів особи, суспільства, держави, а відтак і поняття «публічний інтерес», «охоронюваний законом інтерес», «цензура», що дає змогу окреслювати межі прав людини.
 Обґрунтовано, що онтологічне розуміння принципу свободи формується внаслідок його зовнішнього закріплення у формі самостійного права на свободу, яке Конституційний Суд України визнає основоположним, невід'ємним, невідчужуваним конституційним правом людини, що охоплює можливості людини обирати свою поведінку, самостійно діяти, визначати пріоритети. Таке право пов'язано із загальнодозвільним принципом, згідно з яким особі дозволено робити все, що не заборонено законом. Сутнісна характеристика права людини на свободу як самостійного права полягає в забезпеченні життєдіяльності людини, вільної від зовнішнього втручання, за винятком обмежень, що встановлюються Конституцією та законами України.
 Доведено, що онтологічне розуміння принципу свободи проявляється також у процесі забезпечення так званих негативних прав - свобод особи, як-от: «свобода й особиста недоторканність», «свобода об'єднань», у тому числі й «свобода профспілок», «свобода мирних зібрань», «свобода пересування», «свобода вільного вибору місця проживання», «свобода світогляду». Аргументовано, що вказані свободи є формою втілення, «буття» досліджуваного принципу, а відтак їх перебування в полі зору конституційного контролю засвідчує реалізацію Конституційним Судом України ідеї свободи.
38
Бабушко, Світлана, Мирослав Соловей та Людмила Соловей. "ГЕНДЕРНІ БАР’ЄРИ В НЕФОРМАЛЬНІЙ ОСВІТІ ДОРОСЛИХ В ЄВРОПІ". ОСВІТА ДОРОСЛИХ: ТЕОРІЯ, ДОСВІД, ПЕРСПЕКТИВИ 22, № 2 (2022): 37–48. http://dx.doi.org/10.35387/od.2(22).2022.37-48.
Full textAbstract:
Освіта, у тому числі освіта дорослих, є ключовим чинником досягнення гендерної рівності. Гендерне рівноправ’я в освіті дорослих означає рівні можливості доступу до освіти, рівні права у всіх освітніх системах та рівні права, набуті завдяки отриманій освіті незалежно від статі. Неформальна освіта має потужний потенціал досягнення гендерного балансу. Водночас, у ній простежуються й гендерні нерівності. Метою дослідження є висвітлення тих перешкод в освіті дорослих європейських країн, з якими стикається жінка. У процесі дослідження було використано комплекс взаємодоповнюючих методів: загальнонаукових (аналіз, синтез, узагальнення, систематизація) і конкретно-наукових (контент аналіз сайту статистики Єврокомісії, аналіз статистичних даних досліджень в освіті дорослих Adult Education Survey, системно-структурний для визначення бар’єрів у неформальній освіті дорослих за статевою ознакою). Результати дослідження свідчать, що гендерні стереотипи мало змінилися за останні десятиліття. Чоловіки та жінки мають різні цілі, мотиви та очікування від освіти. З’ясовано, що чоловіки більше, ніж жінки, покладаються на такі результати навчання у неформальній освіті, як підвищення заробітної плати чи просування по службі. В Європейському Союзі, більша частка (83,2%) неформальних освітніх ініціатив, в яких брали участь чоловіки, мала безпосереднє відношення до їх роботи. Лише 74,6% жінок були учасниками програм неформальної освіти, що пов’язані з робочими питаннями. Підраховано, що загальноєвропейський показник розриву між чоловічою та жіночою частками у неформальній навчальній діяльності, пов’язаній з роботою, становить 8,6%. Було виокремлено причини гендерної нерівності, що перешкоджають жінкам повноцінно брати участь у неформальній освіті. Їх охарактеризовано та згруповано у 4 категорії: соціальні, економічні, культурні, історичні. Запропонована категоризація перешкод є доволі умовною. На практиці ці бар’єри часто взаємопов’язані і постають перед жінкою в комплексі. Подолання окреслених бар’єрів може стати ефективним інструментом досягнення гендерної рівності у суспільстві.
 Ключові слова: гендерність; Європейський Союз; неформальна освіта; бар’єри; класифікація перешкод.
39
Dikhtyaruk , A. B. "Конституційне право на вищу освіту: порівняльні аспекти правового регулювання держав Європи та США". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 5 (27 вересня 2020): 39–48. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.05.04.
Full textAbstract:
Метою статті є аналіз конституційно-правового регулювання права на вищу освіту в сучасних державах Європи та США.
 Наукова новизна полягає у дослідженні конституційно-правових аспектів регулювання права на вищу освіту в сучасних демократичних державах та, на основі аналізу положень конституцій і відповідного законодавства зарубіжних країн, виділенні конституцій тих держав, у нормах яких зміст права на вищу освіту закріплений найбільш повно, а також конституцій, у яких відбулося формальне його закріплення.
 Висновки. Кожною державою, представленою у дослідженні, пройдено власний шлях розбудови та становлення системи вищої освіти і правового визнання та регулювання права на вищу освіту. Слід констатувати, що поряд із підтримкою загальносвітових тенденцій розвитку вищої освіти, визнанням пріоритетності забезпечення та гарантування права на вищу освіту, у більшості зарубіжних країн збережено національну особливість та самобутність системи вищої освіти. Підтримка національних традицій вищої школи задекларована у конституційно-правових актах ряду зарубіжних країн.
 Спираючись на загальні світові стандарти та принципи закріплення та забезпечення прав людини, більшість демократичних держав визнає на конституційному рівні світськість вищої освіти та її відділення від релігії, рівність та доступність здобуття вищої освіти без дискримінаційних обмежень, здобуття вищої освіти відповідно до здібностей кожного.
 Аналіз засвідчив активну діяльність держав щодо забезпечення різноманітності форм та видів здобуття вищої освіти, що, в першу чергу, позитивно відображається на можливості реалізації особою свого права на вищу освіту.
 Конституалізація питань, пов’язаних із забезпеченням якості вищої освіти, законодавче запровадження механізму мобільності у сфері вищої освіти як основного елементу досягнення наукового, індустріального, інформаційного прогресу дає підстави вести мову про пріоритетне положення вищої освіти в процесі формування державної політики більшості зарубіжних держав.
40
Калюжний, Ростислав, та Вероніка Олещенко. "ПРАВОВА ПРИРОДА ГРОМАДЯНСЬКИХ ПРАВ ЯК ТЕОРЕТИЧНИЙ КОНЦЕПТ". Scientific works of National Aviation University. Series: Law Journal "Air and Space Law" 2, № 71 (2024): 51–57. http://dx.doi.org/10.18372/2307-9061.71.18789.
Full textAbstract:
Метою статті є дослідження правової природи громадянських прав. Методи дослідження: застосовано загальнонаукові та спеціально-юридичні методи наукового пізнання, зокрема: системно-структурний метод, метод спостереження, метод узагальнення, методи аналізу та синтезу. Результати авторами зроблено висновок, що громадянські права мають досить складну правову природу, щоб надати їм єдину загальну характеристику. Проте, за результатами дослідження, можна визначити наступні особливості: 1. Громадянські права є правами, що забезпечують невтручання з боку держави, але, водночас, без держави, яка визначає правовий статус особи, ці права неможливо реалізувати. 2. В залежності від прав, які реалізує особа, вона може перебувати у різних статусах - негативний (або вільний), активний, позитивний статус особи. 3. Громадянські права мають декларативний характер. Не важливо, чи використовує людина їх, чи утримується від їх використання, вони завжди мають бути під охороною держави. Обговорення: визначено, що складна правова природа громадянських прав створює обмежені можливості щодо їх тлумачення та класифікації і подальшого захисту. Також, встановлено, що громадянські права – це права з довготривалою та складною історією їх становлення, що має бути враховане у сучасних законодавчих змінах. Складна правова природа громадянських прав спричиняє відсутність єдиного загально визначеного термінологічного тлумачення громадянських прав, а також їх класифікації. У свою чергу, це має негативний вплив на можливість захисту цих прав, а також проведення моніторингових досліджень вимірювання рівня забезпечення та кількості порушень. Необхідним є проведення подальших досліджень у зазначеному напрямі.
41
Борисова, Олеся Олегівна. "ТАКСОНОМІЯ БЛУМА ЯК ІНСТРУМЕНТ РОЗВИТКУ КРИТИЧНОГО МИСЛЕННЯ У ЗДОБУВАЧІВ ВИЩОЇ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ". New Ukrainian Law, № 2 (15 червня 2022): 127–34. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.2.18.
Full textAbstract:
Стаття присвячена розгляду питань підвищення якості вищої юридичної освіти в Україні в контексті застосування сучасного компетентнісного підходу. Юридична освіта традиційно продовжує займати місця в трійці лідерів рейтингу обраних абітурієнтами напрямів освіти в Україні. Незважаючи на дискусію щодо якості юридичної освіти та, на жаль, її не повну відповідність потребам сучасності, яка триває впродовж останніх кількох років у сфері юристів-практиків, правників-науковців та освітян, молодь продовжує висловлювати цікавість саме цією професією, адже її престижність лишається на високому рівні. А реформація юридичної освіти свідчить про наміри вітчизняних університетів виправити помилки минулого, чути запити роботодавців та забезпечити права здобувачів на отримання якісної сучасної, актуальної освіти. Перед вишами стоять великі задачі, вирішення яких потребує чіткого визначення щодо поняття якості юридичної освіти та вдосконалення методології розвинення компетентностей, в першу чергу – інтелектуальних. Вдосконалення, або оновлення методики викладання, яка спирається не тільки на педагогічні, але й андрагогічні принципи, сприятиме покращенню рівня освітньої послуги. У статті наголошується на доцільності використання в юридичних вишах під час викладання навчальних дисциплін таких педагогічних методів, які дозволять здобувачам швидко та ефективно розвивати всі рівні мислення, в тому числі мислення критичне. Наведено визначення, характеристику та історію створення таксономії навчальних цілей та результатів навчання Бенджаміна Блума, її трансформація та адаптація до сучасних потреб освіти. Представлено як класичну ієрархію рівнів мислення, так і доповнену (уточнену) версію таксономії. Розкрито можливості вдосконалення методики викладання навчальних дисциплін шляхом застосування спеціальних модельних питань, які спрямовані на розвиток певного рівня мислення здобувачів, від найпростішого – запам’ятовування фактів та термінів, до найскладнішого – створення нового інтелектуального продукту в результаті критичного аналізу та осмислення інформації.
42
ГЕТМАНЦЕВ, ДАНИЛО. "Сучасний світ. Новий погляд на легітимність публічних фінансів". Право України, № 2018/04 (2018): 181. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-04-181.
Full textAbstract:
Сьогодні інститут національної держави переживає кризу. В умовах полісуб’єктного світоустрою держава вже не є єдиним й основним носієм влади. Сучасні правові системи доповнюються новими нормами, що містяться у нехарактерних для них раніше джерелах права. Ці норми санкціоновані державою опосередковано або взагалі не санкціоновані нею. Метою статті є розкриття поняття легітимності сучасної держави у контексті фінансових відносин як на міжнародному, так і на національному рівнях на тлі кризи інституту сучасного національного державотворення, встановлення джерела легітимності правових норм, іншого аніж держава. Аналізується питання легітимності правових норм у взаємозв’язку з принципами права, а також нормотворчістю національних, міжнародних і наднаціональних судових інстанцій. Окрему увагу автор приділяє механізмам забезпечення легітимності фінансово-правових норм на національному рівні в контексті можливості оскарження громадянином будь-яких рішень держави, прийнятих у фінансовій сфері. На основі короткого історичного екскурсу в епоху становлення держав Нового часу порівняно з сучасним статусом держави як інституту автор доходить висновку про трансформацію традиційної держави в нову сутність, ознаки і зміст якої визначає в контексті податкових відносин. Резюмується, що норми, які регулюють суспільні відносини і виходять не від держави, також можуть бути правовими нормами лише у тому разі, якщо відповідають загальноприйнятим принципам права, при цьому санкціонування державою не є обов’язковою умовою їхньої дійсності або обов’язковості. Принципи міжнародного податкового права є регуляторами, що визначають поведінку як держави, так і інших суб’єктів. У цьому контексті нової ролі набуває нормотворчість наднаціональних судових інституцій. Автор доходить висновків, що рішення таких судів повинні визнаватися джерелами права, оскільки це дасть змогу уникнути спорів щодо застосування прецедентів і надасть ширші можливості національним судам.
43
Круподеря, Д. О. "ПРАВО СУДДІ НА НАЛЕЖНИЙ РІВЕНЬ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЙОГО ДІЯЛЬНОСТІ". Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія економічна. Серія юридична, № 35 (30 грудня 2022): 217–23. https://doi.org/10.5281/zenodo.7795874.
Full textAbstract:
Для багатьох країн процес визначення розміру фінансування системи судової влади є доволі складним і навіть конфліктним процесом. Вимоги виконавчої влади щодо належного обгрунтування кожного бюджетного запиту, належного контролю щодо використання бюджетних коштів, виділених на забезпеченняґ функціонування судової влади часто сприймаються як посягання на принципи незалежності, самостійності та справедливості щодо управління фінансовим забезпеченням суду. І проблема не лише в обмеженні фінансових ресурсів, що породжує систематичне недофінансування реальних потреб судової влади, а у взаємному відчутті, що жодна з гілок влади не сприймає та не поважає інтереси, цінність та мету функціонування однак одної. Але судова влада, як рівна з іншими гілками влади, має право на належне фінансове забезпечення її діяльності. Це позитивне зобов’язання держави, яке закріплене на рівні Конституції України. Тобто, право судді на належне фінансове забезпечення його діяльності є державною гарантією. Проте очевидно, що розподіл фінансових благ не повинен бути просто паритетним, а враховувати індивідуальні потреби влади та її носіїв відповідно від складності та відповідальності виконуваних функцій. Це актуалізує вироблення державою нормативів фінансового забезпечення державних службовців ці носіїв публічної влади взагалі, та посадових осіб судової влади зокрема. Автор, розглядаючи можливості подальшого поліпшення фінансового забезпечення діяльності суду та ефективної реалізації права судді на належне фінансове забезпечення його роботи, формулює пропозиції щодо ускладнення медодики обрахунку нормативів фінансування суду.
44
Дума, Володимир. "СТРАХОВА ДІЯЛЬНІСТЬ В УМОВАХ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ: ПРАВОВІ ПІДСТАВИ Й ПРАКТИЧНІ ПЕРСПЕКТИВИ". Scientific works of National Aviation University. Series: Law Journal "Air and Space Law" 2, № 63 (2022): 160–66. http://dx.doi.org/10.18372/2307-9061.63.16724.
Full textAbstract:
Мета: дослідити особливсті правого регулювання страхової діяльності в Україні за умов воєнного стану із визначенням перспектив національного страхування. Методи дослідження: використано загально-теоретичні і аналітичні (логіко-семантичний, порівняльно-правовий, аналіз та узагальнення) методи у поєднанні з комплексним підходом. Результати: на теоретичному рівні дослідження встановлено, що страхова діяльність в Україні є можливою, адже ґрунтується на нормах національного страхового права, що у своєму розвитку у довоєнний період пройшло складний шлях, але забезпечило надійний правовий супровід страховій діяльності навіть за умов воєнного стану. Крім того, встановлено, що незважаючи на воєнний стан, є можливість для подальшого розвитку страхування, зокрема як інвестиційного засобу. Перспективним виглядає залучення інвестиційних можливостей страхових копаній для відновлення національної мережі медичних та аптечних закладів, зруйнованих війною. Обґрунтовано думку, що держава може запровадити нові державні цінні папери, орієнтуючись на, в тому числі, страхових інвесторів, кошти від яких спрямовуватиме цільовим способом на відновлення національної системи охорони здоров’я. Обговорення: російська агресія проти України призвела до масштабних втрат національної економіки. Її відновлення є нагальним завданням вже сьогодні, попри воєнний стан. З іншого боку, обов’язком держави є забезпечення прав і свобод людини і громадянина, зокрема щодо охорони здоров’я. Реалізація вказаного права зажди була витратною справою, а в ситуації війни і руйнації сотень закладів охорони здоров’я – кратно ускладнилася. Вирішення відповідних проблем лише коштом держави неможливе, отож логічно залучити інвестиційні можливості приватних інвесторів, зокрема страхових компаній. Цьому сприяє напрацьоване національне страхове законодавство, що дозволяє страховикам працювати навіть в умовах війни.
45
Ярославський, С. Ю. "ПОНЯТТЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА У МЕДИЧНІЙ СФЕРІ, ЙОГО ПРИНЦИПИ ТА ЗАСАДИ". Kyiv Law Journal, № 4 (7 лютого 2023): 99–103. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.4.15.
Full textAbstract:
Дана стаття є комплексним дослідженням поняття інформаційного права, як об’єкта цивільних правовідносин у сфері медичного обслуговування. Розібрано базові засади інформаційного права у медичній сфері та методи їх реалізації. У статті обґрунтовано вибір теми дослідження, розкрито зв’язок із різними науковими підходами та темами, визначено мету, завдання, предмет і об’єкт дослідження, охарактеризовано методи наукового пізнання, використані в дослідженні. Напрямки дослідження охоплюють: розгляд понятійно-категоріального апарату інформаційної складової сфери медичного обслуговування; аналіз основних принципів та засад функціонування інформаційного права. Проведено всебічний аналіз наукових підходів до поняття інформаційних правовідносин, визначено їх цивільно-правовий характер, а також досліджено інформацію як об’єкт цивільних правовідносин та його правової природи. Проаналізовано різні наукові підходи до визначення поняття «інформація у сфері медичного обслуговування». Досліджено зміст інформаційних правовідносин у суспільстві в цілому, що напряму пов’язано із функціонуванням медичної сфери. Повнота розгляду теми неможлива без відпрацювання питання об’єкту інформаційних правовідносин, що було здійснено в даній статті. Оцінено важливість ролі інформації у сфері медичного обслуговування, так як вона охоплює усі сфери медичних відносини: від інформованої добровільної згоди на медичне втручання, інформування про право на лікування на підставі нових клінічних протоколів до можливості участі в клінічних дослідженнях. Проведено аналіз нормативної реалізації інформаційних прав в вибраних напрямках надання медичної допомоги. Розглянуто провідні наукові концепції підходів до поняття інформаційного права та висвітлено найбільш вдалі приклади на думку автора. Здійснено історичний екскурс на шляху формування правової категорії інформаційного права у медичній сфері.
46
Климкевич, Р. "ДИРЕКТИВИ ЯК ДЖЕРЕЛО КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ". Юридичний вісник, № 2 (5 липня 2021): 47–53. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2141.
Full textAbstract:
У статті досліджено одне з основних джерел кримінального процесуального права ЄС - директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС. Зазначені різні наукові підходи до класифікації джерел права ЄС, однак найбільш прийнятним вважаємо поділ джерел права ЄС на первинні та вторинні.
 У статті проаналізовані ознаки директив як джерела кримінального процесуального права ЄС. Однією з основних ознак директив є закріплення у них загального результату, якого необхідно досягнути із наданням можливості державам-членам самостійно вибирати шляхи та способи досягнення цього результату. Окрім цього, до інших ознак директиви належить конкретний часовий ліміт для імплементації її норм, а також настання різних правових наслідків у разі невиконання державою-членом цього обов'язку. До останніх слід віднести пряме застосування норм директиви після закінчення терміну, призначеного для її імплементації, та можливість особи посилатися на норми директиви у національних судах.
 Щодо імплементації норм директиви у національне законодавство, то держави також вільні у виборі способів та методів. Це може відбуватися шляхом прийняття спеціальних законів про імплементацію директиви, впровадженням нових статей у національні КПК, впровадженням нових статей у національне законодавство, що регулює питання співробітництва у кримінальних справах.
 У статті перелічені всі чинні натепер директиви у сфері кримінального процесу. Більшість з цих директив стосуються право¬вої регламентації процесуальних прав учасників кримінального про¬вадження (зокрема, права на пере¬клад, права на інформацію, права на правову допомогу та інші), а також запровадження інструментів між¬народного співробітництва (напри¬клад, Європейського ордеру на про¬ведення розслідування). На основі проведеного аналізу ознак дирек¬тиви запропоновано власну дефіні¬цію директиви як джерела кримі¬нального процесуального права ЄС.
47
Slobodyanyuk, Dmitro. "ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ". Public Administration and Regional Development, № 15 (8 квітня 2022): 186–209. http://dx.doi.org/10.34132/pard2022.15.09.
Full textAbstract:
Статтю присвячено аналізу правового механізму державного управління сферою інтелектуальної власності в Україні на сучасному етапі державотворення. Узагальнено та надано коротку характеристику правового механізму державного управління. Проаналізовано особливості правового механізму державного управління в сфері інтелектуальної власності. Узагальнено та охарактеризовано систему національних і міжнародних нормативно-правових актів, що регулюють сферу інтелектуальної власності в Україні. Здійснено аналіз міжнародних рейтингів та їх показників, що оцінюють рівень розвиненості інституту власності в країнах світу. Окреслено існуючу проблематику в сфері інтелектуальної власності в Україні, що існує на законодавчому рівні. Визначено важливість спрямування державної політики на подальше вдосконалення правового механізму державного управління в сфері інтелектуальної власності. Вказано на необхідність підвищення якості та рівня розробки нормативно-правових актів у сфері інтелектуальної власності в Україні. Важливим завданням в цій сфері публічного управління є якісне правотворення та правозастосування для підвищення рівня верховенства права. У статті визначено основні проблеми, які потребують їх вирішення для можливості вдосконалення правового механізму державного управління сферою інтелектуальної власності в Україні. Автором визначено основні напрямки, розвиток яких, дозволить підвищити рівень стимулювання творчої та інноваційної діяльності та охорони та захисту об’єктів права інтелектуальної власності, а як наслідок розвиток економіки та інвестиційної привабливості України. Встановлено, що подальше реформування в сфері інтелектуальної власності є необхідною умовою для міжнародної інтеграції, оскільки за останнє десятиліття, незважаючи на постійні законодавчі зміни в цій сфері, позиції України на міжнародній арені в цій сфері суттєво не змінились.
48
Карпушина, Марія Григорівна, та Роман Вікторович Вереша. "ПРАВОВИЙ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК МЕДИЧНИХ (КЛІНІЧНИХ) ДОСЛІДЖЕНЬ НАЦІОНАЛЬНОГО РІВНЯ В УКРАЇНІ". Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ (серія юридична), № 3 (21 жовтня 2024): 116–34. http://dx.doi.org/10.32782/2311-8040/2024-3-14.
Full textAbstract:
Мета написання цієї статті полягає у співставленні правової та медичної наук, через їх поєднання із подальшою систематизацією та використанням. Практичне використання імперативного карального методу у поєднанні із відшукуванням винних осіб на державному рівні втрачає популярність. З урахуванням вищеозначеного, висловлено гіпотезу відносно настання суспільно корисних результатів у значному розмірі, від врегулювання потенційних конфліктних ситуацій диспозитивним шляхом самостійного вирішення конфліктних ситуацій у медичний галузі сторонами «лікар-пацієнт». Матеріали статті налічують використання методологічного аналізу наявних даних [1]. Поєднуючи правову та медичну науки, застосовано метод кореляційного аналізу, із проведенням історичного спостереження правового стану медичної науки. Практичні статистичні спостереження прикладів клінічних досліджень проведено за допомогою емпіричого методу дослідження. На рівні Закону про кримінальну відповідальність, внесено пропозиції стосовно врахування можливості практичної реалізації покарання у вигляді позбавлення наявного права спеціального суб’єкта злочину займатись професійною медичною (лікарською) діяльністю [2]. Додатковим важелем розвитку клінічних досліджень слугують зміни економічного рівня державного значення [3]. Інноваційні технології, принагідно, можуть стати дієвим механізмом розробки та заповнення документації, проведення лабораторних аналізів та підготовки звітніх проектів у медичній діяльності [4]. Із розвитком динамічного практичного процесу запровадження штучного інтелекту у професійну діяльність становитиме новітній предмет правового дискурсу [5]. Означене стає за можливе за умови прийняття медичною етикою практичної реалізації діяльності та результативних показників штучного інтелекту [6].
49
Капарулін, Юрій Валерійович, та Олена Володимирівна Задорожня. "ЗАХИСТ ПРАВ КОРІННИХ НАРОДІВ: МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ТА ДОСВІД УКРАЇНИ". Kherson State University Herald Series Legal Sciences, № 2 (26 червня 2024): 48–54. http://dx.doi.org/10.32999/ksu2307-8049/2024-2-9.
Full textAbstract:
Метою статті є вивчення формування законодавчої бази України щодо захисту прав корінних народів з урахуванням сучасних підходів до розвитку теми у сфері міжнародного права. В основу дослідження покладено історико-правовий, порівняльно правовий, формально-юридичний і метод документального аналізу. Результати. Тема захисту прав корінних народів є відносно новою як у міжнародному праві, так і в законодавстві України. Рубіжними подіями, стали, зокрема, прийняття Декларації ООН про права корінних народів (2007) на міжнародному рівні й ухвалення Закону України «Про корінні народи України» (2021) в українському законодавстві. Наразі залишаються актуальними питання, пов’язані з розвитком прав корінних народів, а саме: щодо дотримання прав корінних народів у світлі динамічних змін клімату, або можливостей корінних народів у сфері морського простору та ресурсів, або питання пошуку справедливості у світлі колоніального минулого та спроб подолання його наслідків для представників корінних народів тощо. Наголошується на актуальності подальшого вдосконалення Закону України «Про корінні народи України» 2021 року, зокрема, у частині доповнення переліку корінних народів України, та розвитку галузі шляхом прийняття нових підзаконних актів. Висновки. На думку авторів, Україна пройшла важливий етап формування засадничої нормативної бази, що стосується захисту прав корінних народів. У цьому процесі український законодавець керувався міжнародними принципами в цій сфері. Крім того, сучасне українське законодавство отримало нормативне визначення поняття «корінний народ», яке досі відсутнє в міжнародному праві. Разом із тим перед Україною стоїть завдання ратифікації міжнародних угод, які дадуть змогу не лише декларувати, але й гарантувати дотримання прав корінних народів, зокрема приєднання до Конвенції Міжнародної організації праці про корінні народи та народи, що ведуть племінний спосіб життя 1989 року.
50
Чайковський, О. "УМОВИ ТА ПРИНЦИПИ РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАХИСТУ ПРАВА НА ЖИТЛО В УКРАЇНІ". Юридичний вісник, № 3 (9 вересня 2021): 156–62. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.2199.
Full textAbstract:
Житлове питання є надзвичайногострим для України, а захистправа на житло є одним зі способівреалізації права на житло, перед-баченого Конституцією України.Право на житло закріпленостаттею 47 Конституції України.Вона передбачає, що кожен меш-канець України може побудуватижитло, придбати його у власністьабо взяти в оренду. Проте, реалі-зуючи своє право на житло, гро-мадяни України де дальше стика-ються з проблемою його захисту.Одним із важливих показниківзабезпечення житлових прав тазаконних інтересів громадян єгарантованість захисту прав ізаконних інтересів як наймачів,так і власників житла. Це правоохороняється Конституцією якактом найвищої юридичної сили тавідповідними законами України.При цьому обов’язок забезпе-чення житлом усіх бажаючих надержаву вже не покладається. Дер-жава повинна створювати лишеумови для реалізації громадяниномсвоїх конституційних прав, а саме:створювати можливості для підви-щення життєвого рівня своїх гро-мадян, щоб кожен мав можливістьпридбати житло у власність абов оренду; сприяти розвитку ринкужитла; підвищувати добробутнаселення тощо. Держава зобов’я-зана надати житло лише громадя-нам, які потребують соціальногозахисту.Окрім того, держава забезпечуєстабільність правовідносин у жит-ловій сфері. Конституція закріплюєпринцип, за яким право приват-ної власності на житло є непо-рушним. Тому право на житло якодна з форм забезпечення природ-ніх потреб громадян охороняєтьсязаконом, а в разі його порушеннявиникає право на захист. Самедержава повинна вживати різнихзаходів для того, щоб ніхто небув примусово позбавлений житла,інакше як на підставі закону зарішенням суду.Достатній життєвий рівень длягромадянина і його сім’ї включаєтакож харчування, одяг і житло,а головне – закріплюється правокожного на неухильне поліпшенняумов життя. Тобто наявністьжитла є достатнім життєвим рів-нем, що визнається також стат-тею 25 Загальної декларації правлюдини.