Academic literature on the topic 'Суперечливі підходи'

В статті розглядаються підходи до організації військової підготовки громадян за програмою офіцерів запасу (резерву) у провідних країнах світу. З’ясовано, що військово-політичне керівництво зарубіжних країн, особливо країн НАТО, приділяє значну увагу проблемі підготовки офіцерів запасу. Це, у першу чергу, стосується уніфікації та підвищення ефективності функціонування діючих систем підготовки та перепідготовки офіцерського складу.Історико-методологічний аналіз з одного боку підтвердив доцільність використання досвіду зарубіжних армій щодо підготовки зазначеної категорії громадян до військово-професійної діяльності, а з іншої, – виокремив суперечливі аспекти в сучасній вітчизняній системі військово-професійної освіти з урахуванням участі підрозділів Збройних Сил України у військових діях на Сході держави.

У статті розкрито питання теоретичного обґрунтування поведінки ціни на міжнародних фінансових ринках. Існує безліч інвестиційних теорій, які пояснюють повністю чи частково причини зміни цін, а також високої волатильності фінансових ринків, вказують на можливість чи складності у аналізі цін та прогнозуванні. Проте, загальноприйняті теорії спрацьовують не завжди і часто виявляються недієздатними. Суперечливі теоретичні обґрунтування цінової динаміки різноманітних фінансових активів спонукають до пошуків нових альтернативних пояснень, тому в роботі розглянуто такі підходи, зокрема теорію поведінкових фінансів. Висунуто припущення, що саме біхевіоризм найбільш влучно описує та пояснює існування трендів, нераціональну поведінку індивідів та груп тощо. Таким чином ринок розглянуто, як неефективний, а поведінку його учасників, як нераціональну, що визначено, як одну з основних причин недієвості інструментів аналізу та прогнозування на основі загальновизнаної інвестиційної теорії.

Постановка проблеми. Актуальність запропонованої статті пов’язана з потребою подолати принципові розбіжності між висновками академійних мовознавчих праць і рекомендаціями посібників з культури української мови, з одного боку, і тим, чому навчають в українських вишах, з другого. Ці розбіжності пов’язані з особливостями українських засобів подавання процесів, які відрізняють їх від засобів сусідніх слов’янських мов.
 Зазначені розбіжності спричинені тим, що українському мовознавству бракує однозначної, несуперечливої та загальновизнаної концепції дієслова як частини мови і частиномовної належності дієслівних утворів, системи їхніх граматичних ознак і пов’язаного з цим розуміння їхньої семантики та правил уживання в різних синтаксичних конструкціях.
 З огляду на це потрібно:
 – порівняти два панівні підходи до визначення дієслова як частини мови: 1) узвичаєний підхід, утілений у радянських і пострадянських граматиках; 2) новий семантико-граматичний, який запропонував І.К. Кучеренко та розвинув І.Р. Вихованець;
 – запропонувати як далі визначати дієслово та похідні дієслівні утвори.
 Мета статті – запропонувати як усунути деякі суперечливі положення нового семантико-граматичного підходу та доповнити його концепцією мішаних частин мови.
 Методи дослідження. Основним методом є аналізування граматичних та термінознавчих праць.
 Основні результати дослідження. Порівняно два зазначені панівні підходи до визначення дієслова як частини мови і показано істотні переваги та певні суперечливості другого.
 Зокрема проаналізовано семантику, граматичні ознаки та ужиткові особливості дієслівних форм на ‑но, ‑то, інфінітива, дієприслівника, віддієслівного іменники на ‑ння, ‑ття з процесовим значенням (далі – дієслівного іменника) та дієприкметника. Підтверджено, що дієслівні форми на ‑но, ‑то та інфінітив належать до дієслова як частини мови, тоді як дієприслівник, дієслівний іменник і дієприкметник є не формами дієслова, а лексико-граматичними розрядами віддієслівного прислівника, іменника та прикметника відповідно.
 Показано, що успадковування граматичного значення категорії виду та певних валентних позиції твірних дієслів пов’язує дієприслівник, дієслівний іменник та дієприкметник з дієсловом не лише словотвірно і семантично, а й граматично. і завдяки цьому граматичному зв’язку вони істотно відрізняються від спільнокореневих власне віддієслівних прислівників, іменників та прикметників, які повністю втратили всі дієслівні граматичні категорії і тому є результатом повного семантичного перейдення дієслова в прислівник, іменник та прикметник відповідно.
 Висновки та перспективи. Саме граматичний зв’язок дієприслівника, дієслівного іменника та дієприкметника з дієсловом дає підстави вважати ці утвори мішаними частинами мови.
 Запропоновано уточнити структуру курсу української граматики і ввести до нього спеціальний розділ «Мішані частини мови», щоб чітко відбити граматичну, семантичну й ужиткову відмінність цих утворів від власне віддієслівних прикметників, прислівників та іменників.
 Ключові слова: вид, валентність, дієвідмінювані дієслівні форми, дієслівний іменник (віддієслівний іменник на ‑ння, ‑ття), дієслівна форма на ‑но, ‑то, дієприкметник, дієприслівник, інфінітив, процес.

АнотаціяНа матеріалі інтерпретацій феномену видимого і невидимого у працях Сковороди і Гете аналізуються витоки сучасної культури зображення, яка попри не порівняльні технічні і технологічні можливості зберігає деякі суперечливі моменти процесу секуляризації. Це знаходить прояв у постсекулярних тенденціях сьогодення, які несуть на собі відбиток ризиків і досягнень доби Просвітництва. Розглядаються трансформації платонізму і неоплатонізму у діалогах Сковороди, де зображення має амбівалентний функціональний потенціал: надає імпульсів для проникнення у царину невидимого і разом з цим приховує невидиме, створюючи ілюзії, вказуючи людині хибні шляхи і перспективи. Зосереджується увага на тому, як Сковорода обґрунтовує можливості подолати ці загрози і ризики через трансформації тілесного на духовне. Сократівський імператив «Пізнай себе!» Сковорода перетворює на практичну вимогу подвійної герменевтики зображення, що здійснюється через віру, яка відкриває шлях світла і змінює інтенціональність споглядання. Від зваблення барвами людина у своєму духовному розвиткові просувається справжньої гармонії кольорів, заданої творцем. Гете, на відміну від Сковороди, здебільшого зосереджується на реабілітації видимого як джерела пізнання і розвитку людської чуттєвості. Гете пропонує міждисциплінарний аналіз фарб і кольорів, акцентуючи взаємозв’язок їх фізичного, хімічного, психологічного і морально-етичного аспектів Обидва підходи містять у собі зародки сучасної культури зображення.