Academic literature on the topic 'Теорія поліфонії'

Розглянуто місце в парадигмі сучасної вітчизняної теорії поліфонії трактату В. Манфредіні "Regole armoniche, o sieno precetti ragionevoli per apprendere la musica" ("Гармонічні правила, або розумні настанови для навчання музиці", 1797 р., Венеція) у творчому перекладі видатного українського композитора С. Дегтярьова («Правила гармонічні та мелодичні для навчання усій музиці», 1805 р., Санкт-Петербург). Методологія роботи поєднує історико-культурологічний, системно-структурний і теоретичний підходи, що дозволило виявити ключову роль розглядуваної перекладацької праці С. Дегтярьова, по-перше, у виході із назрілої на той момент кризової ситуації у вітчизняній музичній педагогіці, по-друге,-у подальшому після «Музикальної граматики» М. Дилецького процесі поступової європеїзації теоретичної музичної освіти та, ширше, секуляризації музичного мистецтва на теренах України та Росії у відповідності до загальних соціокультурних реалій. Наукова новизна поля-гає у приверненні спеціальної уваги до перекладеної С. Дегтярьовим праці В. Манфредіні як відправної точки для сучасної вітчизняної теорії музики і зокрема теорії поліфонії. Висновки. Встановлено, що поява на порубіжжі XVIII-XIX ст. перекладацької праці С. Дегтярьова забезпечила сприятливі умови для трансмісії нової-західноєвропейської-культурної парадигми в музич-ному мистецтві, протягом декількох десятиліть надалі заповнюючи собою існуючу суттєву прогалину в тогочасній музично-теоретичній літературі. Виявлено, що роль у цьому процесі творчо здійсненого С. Дегтярьовим перекладу може бути охаракте-ризована як свідома трансляція на вітчизняному ґрунті європейського музично-теоретичного лексикону Нового часу, зокрема з контрапункту і фуги, у вигляді систематично викладеного засадничого кодексу правил. Ключові слова: трактат В. Манфредіні «Правила гармонічні й мелодичні», С. Дегтярьов як перекладач, поліфонічне мислення, теорія поліфонії, контрапункт, фуга. A place in the paradigm of the modern theory of polyphony of the treatise «Regole armoniche, o sieno precetti ragionevoli per apprendere la musica» by V. Manfredini («Harmonic rules, or reasonable precepts for learning of music», 1797, Venice) is considered in the creative translation of an outstanding Ukrainian composer Degtyaryov («Harmonic and Melodic Rules for learning of all music», 1805, St. Petersburg). The methodology of the work combines historical, cultural, system-structural and theoretical approaches, which revealed the key role of the considered translation work of S. Degtyaryov, firstly, in getting out of the crisis situation that had matured by that time in the domestic musical pedagogy, secondly, in the next-after a «Musical Grammar» by M. Diletsky-process of gradual Europeanization of theoretical music education and, more broadly, the secularization of musical art in Ukraine and Russia in accordance with the general socio-cultural realities. Scientific novelty consists in drawing special attention to the work of V. Manfredini, translated by S. Degtyarev, as a starting point for the modern Russian theory of music and, in particular, the theory of polyphony. Conclusions. It is established that the appearance at the turn of the XVIII-XIX centuries the S. Degtyaryov's translation work provided favorable conditions for the transmission of a new-Western European-cultural paradigm in music, for several decades later filling in the existing significant gap in the then musical theoretical literature. It is revealed that the role of the translation work creatively carried out by S. Degtyaryov in this process can be characterized as a conscious translation on the national basis of the European musical-theoretical vocabulary of the New Age, in particular, of counterpoint and fugue, in the form of a systematic set of basic rules. Key words: S. Degtyaryov as translator, treatise “Harmonic and Melodic Rules” by V. Manfredini, polyphonic thinking, theory of polyphony, counterpoint, fugue.

Розглянуто загальний зміст традиційного вітчизняного курсу поліфонії у динаміці його складників. Досліджено низку найбільш вагомих навчальних посібників і програм з предмету. Узагальнено тенденції, пов&rsquo;язані із сучасним станом вивчення неімітаційної (різнотемної, контрастної) поліфонії в навчальних курсах вишу як ситуацією, що історично склалася. Виявлено, що першорядне місце у зазначених курсах посідає вчення про імітацію. Простежено послідовну перебудову теоретичного та практичного змісту вишівського курсу поліфонії, що супроводжувалася появою низки підручників принципово нового типу. Висвітлено стимулюючу роль у цьому процесі української&nbsp; музикознавчої наукової школи (І. Котляревський, І. Пясковський, Л. Грабовський та ін.).&nbsp; Відзначено особливий внесок харківської поліфонічної школи (М. Тіц, Д. Клебанов, Л.&nbsp; Решетніков, Г. Цицалюк, Т. Кравцов, Л. Трубнікова та ін.) Зроблено висновок щодо тенденції до застосування діахронного підходу в переосмисленій концепції сучасного курсу поліфонії. Визначено можливості подальшого перспективного розвитку поліфонії як навчальної дисципліни в її теоретичних та практичних аспектах. Рассмотрено общее содержание традиционного отечественного курса полифонии в динамике его составляющих. Исследован ряд наиболее значительных учебных пособий и программ по предмету. Обобщены тенденции, связанные с современным состоянием изучения неимитационной (разнотемной, контрастной) полифонии в учебных курсах вуза как исторически сложившейся ситуацией. Выявлено, что первостепенное место в указанных курсах занимает учение об имитации. Прослежена последовательная перестройка теоретического и практического содержания вузовского курса полифонии, сопровождающаяся появлением круга учебников принципиально нового типа. Освещена стимулирующая роль в этом процессе украинской музыковедческой научной школы (И. Котляревский, И. Пясковский, Л. Грабовский и др.). Отмечен особый вклад харьковской полифонической школы (М. Тиц, Д. Клебанов, Л. Решетников, Г. Цицалюк, Т. Кравцов, Л. Трубникова и др.) Сделан вывод о тенденции к использованию диахронного подхода в переосмысленной концепции современного курса полифонии. Определены возможности дальнейшего перспективного развития полифонии как учебной дисциплины в ее теоретических и практических аспектах. <strong>Background. </strong>As is known, the content of the traditional systematic polyphony course, based on its dichotomous division into strict and free writing, mainly relies on the musical styles of Renaissance, Baroque and the classical-romantic era. In this regard, it is not surprising that the primary place in it is the doctrine of imitation, as well as forms of motet, ricercar, invention, fugato, fughetta, fugue, which inextricably are associated with the latter. Meanwhile, the student, starting work on two or three completely different voices, is forced to weave these continuous horizontal-vertical-diagonal connections in &quot;real time&quot;, facing the need to solve the problem with many unknowns at the same time. He does not have, in that matter, in its arsenal a set of specific recommendations, such as rules for constructing of the imitation. <strong>Objectives.</strong> The purpose of the article is to summarize the trends associated with the current state of affairs in the study of non-imitative (multi-subject, contrast) polyphony in the educational courses of the university as a historically developed situation. The actual tasks of the work also include determining the possibilities of filling the existing gaps in this direction and further promising development of polyphony as a discipline in its theoretical and practical aspects. <strong>Methods.</strong> The methodology of work combines comparative, structurally-analytical, deductive and systemic approaches, which allowed to cover a wide range of heterogeneous phenomena and simultaneously highlight the specificity of the chosen subject. <strong>Results. </strong>We propose to pay special attention to the voluminous note appendix to S. I .Taneyev&#39;s &quot;Convertible counterpoint in the strict style,&quot; with systematically ordered examples that consistently (if not to say, pedantically) reflect the practical applications of the theoretical propositions previously expounded by the researcher [22, p. 330-375]. Our special interest in this material is because by the type of polyphonic texture it is largely the non-imitative, as the most suitable for illustrating the corresponding essence of the three main varieties of the convertible counterpoint - vertical, horizontal and double-shifting counterpoint. Active implementation in the twentieth century the &quot;historical&quot; vector in the traditional theoretical course of polyphony led to a revision all of its &quot;practical&quot; methodology: written works, the polyphonic analysis, tasks for playing the piano. As the most effective in writing practical exercises, according to Yu. Evdokimova, &quot;a method of modeling the style of the historical epoch (or that outstanding artist) is chosen, which is mentioned in lecture classes&quot; [3, p. 22]. Let us dwell in more detail on the methodological aspect of the Yu. Evdokimova&#39;s manual, which is the first textbook of polyphony of a new type [4]. The manual is fully dedicated to a medieval polyphony and a strict style of Renaissance. In addition, all material is grouped according to the number of semester classes, which greatly simplifies the problem of practical integration of this radically updated course in the content of the traditional academic discipline. Attention is drawn to the fact that a large part of the material (10 lectures of 17) covers a range of issues related specifically to non-imitative varieties of compositional techniques and genres. Yu. Evdokimova put forward the so-called identifying (attributive) method, which assumes, based on the acquired knowledge, the ability to determine the belonging of the proposed multi-voice musical work of the X-XV centuries to a certain historical time, genre or style of the school or author, to stable principles of writing (technique). As a final written examination paper, it is proposed to create a polyphonic play in any of the passed styles for some Gregorian monody with the text [4, p. 125]. The textbooks on polyphony of I. P. Pyaskovsky &ndash; &quot;Polyphony&quot; (2003) and &quot;Polyphony in Ukrainian Music&quot; (2012) [13, 14] &ndash; undoubtedly combine the capacious historical base of concrete theoretical knowledge with the powerful generalizing potential of the theory of systems of I. A. Kotlyarevsky. This allows&nbsp; the author to freely project compositional methods, techniques, genre-style patterns of&nbsp; a medieval polyphony on the present, thanks to which in the work of many composers of the twentieth and twenty-first centuries I. Pyaskovsky distinguishes typical neo-Gothic features of modern polyphony, mostly non-imitative by its very nature. <strong>Conclusions</strong><strong>.</strong> Now the process of the formation of polyphony as a discipline continues. Therefore the actual problems remain to create modern textbooks and, especially, practical manuals on the subject that would have the goal of fully equipping our future domestic composers and musicologists with a balanced set of theoretical knowledge and practical skills, not only in sphere of an imitative, but also much wider in historical and stylistic terms, a non-imitative polyphony.