Academic literature on the topic 'Фізіотерапевт'

Практичне становлення законодавчої реабілітаційної сфери в Україні є важливим аспектом, ураховуючи недостатність кадрового потенціалу в довоєнний період і його загострення в умовах сьогодення. Підготовка фізичних терапевтів, зокрема закладами вищої освіти нашої країни, має максимально враховувати форс-мажорні впливи у цьому процесі (пандемія коронавірусної інфекції, повномасштабне вторгнення тощо) і, відповідно, забезпечувати всі потреби суспільства в реабілітації, ураховуючи при цьому законодавчі зміни на національному та інституційному рівнях. Тому досвід США є одним із чинників, який може спростити нам юридичну процедуру становлення цієї сфери в нашій країні, з одного боку, а з іншого – забезпечує професійний досвід роботи фізичних терапевтів і особливостей їх підготовки. Мета статті: проаналізувати управлінські аспекти професійної діяльності фізичних терапевтів у США на прикладі штату Міссісіпі; дослідити законодавчу базу сфери реабілітації та розкрити понятійно-термінологічний апарат реабілітаційної сфери у США на прикладі штату Міссісіпі. Методи дослідження. Під час написання статті використано методи аналізу, порівняння, обробки та систематизації знайденої інформації щодо юридичних аспектів професійної діяльності та особливостей підготовки фізичних терапевтів у штаті Міссісіпі, США. Там уперше виявили деталізований, логічний, систематичний підхід у структурі реабілітаційного процесу, що, на нашу думку, спрощує роботу цих фахівців. А також звернули увагу на управлінські аспекти контролю діяльності фізичних терапевтів (наприклад, передбачена фінансова система винагород та штрафів за професійну та наукову діяльність фахівців реабілітаційної сфери у вигляді a State Board of Physical Therapy). Основні результати дослідження. Аналізуючи нормативно-правову базу реабілітаційної сфери США на прикладі штату Міссісіпі, ми виявили таке: значущість клінічної підготовки для фізичних терапевтів під час навчання, що, на нашу думку, забезпечує формування практичних фахових компетентностей (наприклад, за рахунок великої кількості годин, передбачених на клінічну практику) в подальшій професійній діяльності цих фахівців; наявність відповідної фахової освіти з метою отримання ліцензії на професійну діяльність; безперервність професійної освіти різними шляхами (неформальна освіта і професійний розвиток за підтримки АРТА, обмін інформацією тощо), а також фінансовий складник (є можливість брати участь у різних проєктах, які фінансово винагороджуються), що забезпечує додаткову мотивацію до подальшої професійної діяльності. Отже, вивчення законодавчої бази реабілітаційної сфери США на прикладі штату Міссісіпі дає змогу впроваджувати певні аспекти підготовки фізичних терапевтів у правовому полі і в нашій країні. Одним із таких прикладів може бути збільшення кількості годин на клінічну практику для майбутніх спеціалістів на інституційному рівні (Тернопільський національний медичний університет ім. І.Я. Горбачевського, Львівський державний університет фізичної культури ім. В. Боберського, Національний університет фізичного виховання і спорту України тощо). Ураховуючи повномасштабне вторгнення в нашу країну, практична підготовка фізичних терапевтів є надзвичайно актуальною, і майбутні фізичні терапевти сьогодні мають бути універсалами-практиками, здатними працювати в надскладних українських реаліях. Висновки. Проаналізувавши управлінські аспекти професійної діяльності фізичних терапевтів у США можемо констатувати, що фізіотерапевти та асистенти фізіотерапевтів, штатом проживання яких є Міссісіпі, зобов’язані мати ліцензію, яка дає можливість надавати послуги фізіотерапії у цьому штаті. Дослідження законодавчої бази сфери реабілітації у США на прикладі штату Міссісіпі дає змогу зрозуміти чітку структурованість реабілітаційного процесу в цій країні, що, на нашу думку, безпосередньо впливає на якість реабілітаційної допомоги пацієнтам. А також простежуємо сфокусованість управлінських аспектів реабілітаційної сфери США, що, з одного боку, у правовому полі професійно захищає фізичних терапевтів, а з іншого – надає розуміння алгоритму роботи фахівцям реабілітаційної сфери під час складання програм реабілітації для пацієнтів. Окрім того, розкриття понятійно-термінологічного апарату реабілітаційної сфери на прикладі штату Міссісіпі, а саме: «фізичний терапевт», «асистент фізичного терапевта», «пряме спостереження на місці», «право займатися практикою», «ліцензіат», на нашу думку, безпосередньо впливає на розуміння професійних обов’язків цих фахівців у ланцюзі реабілітаційного процесу.

Терапевт мови і мовлення (логопед) відіграє ключову роль у гострому періоді реабілітації пацієнтів, які мають неврологічні захворювання чи травми головного мозку. Функціональне завдання у цей період полягає у якісній оцінці та вдосконаленні комунікативних навичок, включаючи мовлення, слухання, читання і письмо. Терапевт спрямовує зусилля на відновлення і поліпшення мовних функцій, а також на розвиток стратегій для подолання можливих труднощів у спілкуванні. Через індивідуалізовані програми та інноваційні методи терапевт мови і мовлення сприяє відновленню пацієнтів до максимально можливого рівня комунікативної незалежності, покращуючи тим самим якість їхнього життя під час реабілітації. Проаналізовано досвід роботи низки світових наукових асоціацій, що займаються проблемами мови та мовлення. Описано проблематику їхніх досліджень з узагальнення практичного та теоретичного досвіду роботи з пацієнтами, що мають порушення дихання, ковтання та комунікативні порушення. Опрацьовано досвід закордонних дослідників і терапевтів мови та мовлення у відділенні інтенсивної терапії з використання системи роботи з різними проблемами у пацієнтів з ураженням головного мозку чи порушенням його діяльності. Спеціаліст взаємодіє з іншими медичними фахівцями, такими як лікарі, фізіотерапевти та психологи, для визначення індивідуальних потреб кожного пацієнта. Окрім того, фахівець взаємодіє з родинами пацієнтів, надаючи їм необхідні знання та рекомендації для підтримки процесу відновлення вдома. Його робота сприяє не лише фізичному відновленню, а й психосоціальній адаптації пацієнта під час цього складного періоду. Теоретично проаналізовано посадові обов’язки терапевта мови і мовлення у сфері охорони здоров’я, актуальність та важливість відновлення мовлення та комунікативної функції у гострий період реабілітації.

Дисфункція скронево-нижньощелепних суглобів становить одну з найбільш поширених патологій у практиці стоматолога. Поширеність функціональних розладів скронево-нижньощелепних суглобів, значна клінічна варіабельність і тенденція до хронізації больового синдрому зумовлюють необхідність розроблення ефективних діагностичних і терапевтичних підходів. Особливої уваги потребує використання оклюзійної терапії як ключового методу ортопедичного лікування, у складі мультидисциплінарної стратегії менеджменту пацієнтів із дисфункцією скронево-нижньощелепних суглобів. Мета дослідження. Визначити основні етіопатогенетичні чинники та принципи лікування дисфункцій скронево-нижньощелепного суглоба, а також оцінити ефективність сучасних підходів до терапії цієї патології. Методи дослідження. Було здійснено пошук наукових публікацій із тематики дисфункцій скронево-нижньощелепного суглоба за допомогою електронних баз даних Web of Science, Scopus, PubMed та Google Scholar. Включені публікації датувалися останніми 10 роками, хоча також розглянуто кілька більш ранніх праць. Оцінювання релевантності публікацій проводилося на основі назви, реферату та повного тексту. Наукова новизна. Згідно з аналізом, оклюзійні шини – зокрема стабілізаційні, репозиційні та роз’єднувальні – є ефективним засобом консервативної терапії дисфункції скронево-нижньощелепного суглоба, особливо за больового синдрому. Вони сприяють розслабленню жувальних м’язів, зниженню тиску в суглобі та стабілізації положення нижньої щелепи. Водночас ефективність значною мірою залежитьвід точності діагностики й індивідуального підбору конструкції. Оптимальні результати досягаються поєднанням оклюзійної терапії з фізіотерапією, кінезіотерапією, психоемоційною корекцією. Висновки. Оклюзійна терапія є невіддільним компонентом ортопедичного лікування за дисфункції скронево-нижньощелепного суглоба, особливо в разі больових форм. Її ефективність підвищується за умов мультидисциплінарного підходу, що об’єднує зусилля стоматолога-ортопеда, фізіотерапевта, невролога, психолога та, за потреби, інших фахівців. Такий підхід дозволяє не лише усунути больовий синдром, а й досягти стійкої функціональної реабілітації.

Сучасний світовий простір характеризується глобальним зниженням рівня здоров’я населення, внаслідок чого актуалізується потреба у кваліфікованих фахівцях, здатних розробляти та застосовувати новітні комплексні реабілітаційні технології, що, зі свого боку, зумовлює вивчення різних аспектів професійної підготовки фахівців із фізичної реабілітації в зарубіжних країнах для розвитку галузі фізичної терапії й ерготерапії в Україні. Метою статті є аналіз світового досвіду підготовки фахівців фізіотерапії та ерготерапії. Для досягнення мети було використано комплекс методів дослідження, зокрема, теоретичних: аналіз і синтез наукової та науково-методичної літератури, методичних документів; спостереження, опис, порівняння; узагальнення та систематизація результатів наукових досліджень; синтез наукових теорій, підходів, концепцій. Автором проведено аналіз світового досвіду підготовки фахівців фізіотерапії й ерготерапії. На основі узагальнення даних аналізу зарубіжного досвіду з’ясовано, що спеціальності, за якими сьогодні здійснюється підготовка фахівців з фізичної реабілітації, є парамедичними й належать до галузі охорони здоров’я. Встановлено, що назви цих спеціальностей відрізняються в різних країнах (фізична терапія, фізіотерапія, реабілітація тощо), однак основним спрямуванням професійної діяльності фахівців у галузі фізичної реабілітації є відновлення рухових функцій в осіб різних нозологій та різних категорій населення за допомогою фізичних засобів і методів. Виявлено, що сфера професійної спрямованості фахівців з фізичної терапії також передбачає консультативну, дослідницьку й викладацьку діяльності. Визначено провідні тенденції підготовки фахівців із фізичної терапії в зарубіжних країнах, які суттєво відрізняються від системи підготовки фахівців цього профілю в Україні. Зазначені відмінності можуть бути методичним орієнтиром для модернізації професійної підготовки фізіотерапевтів та ерготерапевтів у закладах вищої освіти України.