To see the other types of publications on this topic, follow the link: Філософія культури.
Journal articles on the topic 'Філософія культури'
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Філософія культури.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Khrystokin, Hennadii. "Методологічний аспект взаємодії філософії та теології." Multiversum. Philosophical almanac 1, no. 2 (August 20, 2020): 157–71. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2020.1.2.10.
Full textAbstract:
Актуальність дослідження взаємодії філософії та теології давно стало наскрізною проблемою гуманітарного знання. На сьогодні більшість науковців визнають співприсутність і взаємодію філософії та теології як самостійних культурних дискурсів. Не викликає особливих заперечень теза про ідейні, концептуальні взаємовпливи християнської теології та філософії, їх парадигмальний вплив на науку. У статті аналізується методологічний аспект взаємодії філософії та теології, як він постає у сучасних релігієзнавців та богословів. Доведено, що переважною більшістю православних авторів філософія мислиться в модерному ключі, як щось зовсім окреме і незалежне від теології, а значить питання полягає в тому, щоб узгодити взаємини між ними. Натомість мислителі постмодерної парадигми сприймають філософію і теологію нерозривними, такими, що продовжують одне одного. На їхню думку, саме теологія і філософія закладають ті культурні коди, сенси і цінності, які формують матрицю культури. Теологія слугує посередником між людиною, релігією і культурою. Тому вона тісно співпрацює з філософією та іншими гуманітарними науками. Дослідження багатьох авторів ще більше актуалізує завдання аналізу методологічної складової взаємодії філософії та теології.
2
Zaremskyi, Mechyslav Yosypovych. "НАРИС «ФІЛОСОФІЯ У ЧЕХІВ» ГУСТАВА ЗАБИ:." Філософія та політологія в контексті сучасної культури 12, no. 1 (July 10, 2020): 38–47. http://dx.doi.org/10.15421/352005.
Full textAbstract:
Ця робота присвячена аналізові змісту написаного у 1889 р. нарису «Філософія у чехів» за авторством Густава Заби – доктора філософії, професора Карлового університету. На прикладі окремих творів чеських філософів розкрито зміст чеської філософської традиції та її вияв у розвиткові суспільної думки в Чехії. Стаття є продовженням досліджень проблем історії філософії слов’янських народів із позицій сучасного їх прочитання. Проблематика і колізії становлення чеської філософії є, по суті, науковою цілиною, однак доносять до сучасного історика філософії необхідний історіографічний матеріал і увиразнюють персональний внесок чеських мислителів, утілений у їхніх творах, у скарбницю європейської духовної культури.
3
Kyrychok, Oleksandr. "Що названо філософією у «Посланні» Климента Смоля-тича. Нарис 1: текстологія і наукові підходи." Multiversum. Philosophical almanac 2, no. 1 (December 18, 2020): 142–55. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2020.2.1.08.
Full textAbstract:
У статті автор звертається до дослідження «Послання» Климента Смолятича. Мета публікації – з’ясувати що сáме названо «філософією» у творі на основі узагальнення традиції досліджень цього питання. Результатом роботи стало виявлення, що провідними інтерпретаціями уявлень про філософію, нібито вміщених у «Послання» є версії про те, що філософія тут розумілась як: (1) «освіта» й «освіченість», (2) язичницька мудрість, (3) християнська мудрість, (4) алегоричний метод тлумачення Біблії, або (5) було представлене плюралістичне розуміння. Автор висловлює думку, що найімовірніше у «Посланні» не висловлено якихось чітких уявлень про те, що є філософією, а її образ є швидше аморфним, ніж плюралістичним, таким, що не чітко диференціює філософське і нефілософське знання. Такий образ філософії є досить типовим для тодішньої культури Візантії, під упливом якої однозначно перебували як Климент, так і його опонент – пресвітер Фома.
4
Reshetnova, I. I. "Концептуальні дослідження, гендер і філософія постмодернізму на початку ХХІ століття." Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, no. 9 (September 9, 2017): 18–22. http://dx.doi.org/10.15421/1717117.
Full textAbstract:
Стаття «Концептуальні дослідження, гендер і філософія постмодернізму на початку ХХІ століття» присвячена аналізу гендерної інтерпретації концептуальних досліджень останніх десятиліть у західноєвропейській філософії постмодерну. У статті розглядаються традиційні та феміністські підходи в концептосфері багатьох соціокультурних понять. Порушується дискурсивний аналіз жіночої суб’єктивності, відмінностей і взаємозв’язків статі і гендеру. Також в статті згадується ідея постмодерністів, що ніяке знання не може бути оцінено поза контекстом культури і традиції, а також, що немає поза контекстом критерію істинності та достовірності. У статті приділяється увага факту, який є важливим для гендерних досліджень, а саме – що людина не пізнає об’єктивну реальність, а інтерпретує її, інтерпретуючи свій досвід. Розглядається складність існуючої полеміки між класичною філософією і феміністською реакцією на постмодернізм, оскільки, крім знання традиційної філософії і її постмодерністської критики, включає також ідеї попередньої історії феміністської теорії і що філософи-феміністи по-різному відповідають на виклики постмодернізму, проте їх наукова аргументація будується, в основному, на аналізі функціонування парадигм.
5
Shevtsov, Serhii Victorovych. "ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ У ГОРИЗОНТІ ФІЛОСОФСЬКОЇ МАЙСТЕРНІ." Філософія та політологія в контексті сучасної культури 13, no. 2 (December 25, 2021): 3–10. http://dx.doi.org/10.15421/352118.
Full textAbstract:
Розглядаються філософсько-педагогічні проблеми філософії культури. Мета роботи – артикуляція певних змістовних й методологічних аспектів філософії культури у межах науково-дослідницького проекту філософської майстерні. Надана стисла розмітка філософської майстерні, як комунікативної науково-дослідної лабораторії. Окреслені умови комунікативного повороту у викладанні філософії культури (подолання пасивності сприйняття учбового матеріалу, вихід за межі лекційно-семінарської форми, пріоритет методологічної складової над інформативною, співпраця викладача та студентів тощо). Показані механізми, через які типологія культури стає основою розвитку навичок й вмінь з дескрипції та пояснення. З’ясовані особливості методологічної організації праці у межах онтології культури, як основи розвитку навичок й вмінь за аналітики та герменевтики текстів. Показано, що компаративістика у власній методологічній спрямованості базується на ідеє діалогу культур, являє собою інтегративну частину курсу, яка синкретично поєднує типологічну та онтологічну проблематику культури.
6
БІЛЬЧЕНКО, Євгенія. "КУЛЬТУРА. ОСВІТА. ОСОБИСТІСТЬ: МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ТА СВІТОГЛЯДНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ПЕДАГОГІЧНОЇ КУЛЬТУРОЛОГІЇ." Human Studies a collection of scientific articles Series of «Philosophy», no. 42 (June 4, 2021): 42–60. http://dx.doi.org/10.24919/2522-4700.42.3.
Full textAbstract:
Метою статті є комплексний аналіз відносно нової теоретичної та прикладної парадигми знання – педагогічної культурології – у контексті загальної структури культурології як науки, що складається з двох крил: соціального й філософського. Методологічними засадами дослідження стали позитивізм, критична теорія, феноменологія, герме- невтика, філософія діалогу та універсальна етика. Наукова новизна. Установлюється мета (інкультурація), структура (соціально-філософська, раціонально-емоційна) і подвійний предмет педагогічної культурології: освітні виміри культу- ри й культурні виміри освіти крізь призму проблеми люди- ни та її місця в загальному процесі трансляції цінностей. Виявляється відмінність між педагогічною культурологією та культурологією освіти за змістом (освіта) і характером (трансляція цінностей). Установлюються три предметні грані педагогічної культурології: суб’єкт, культура та вихо- вання, відображені в її трьох головних методологічних дже- релах: філософська антропологія, культурологія, педагогіка. Автор статті виявляє, що від соціальної культурології педагогічна культурологія успадкувала орієнтацію на крити- цизм, позитивізм, феноменологізм, раціональність, колективізм і соціалізацію, притаманні для «інтелектуала», який когнітивно пізнає знання щодо культури. Філософська культурологія при- вносить у педагогічний дискурс універсалізм, герменевтику, діалогічність, емоційність, індивідуалізм та інкультурацію, притаманні для «інтелігента», який аксіологічно переживає культурні смисли. Єдність соціальності й філософічності відображається в єдності суб’єктивних та об’єктивних форм культури й у єдності думки і дії, теорії і практики у вихованні. Висновки. Головною світоглядно-методологічною рисою педагогічної культурології є гетерохронність у репрезентації культури – зрівняння в часі унікальних істинних подій, завдя- ки чому можливе формування особистості як універсального етичного суб’єкта, здатного до критичного мислення, діалогу, культурної творчості. Педагогічна культурологія фіксує сутність культури як освіти й освіти як культури. Культура становить світоглядну передумову, внутрішній зміст і кінцевий продукт освіти. Освіта становить форму реалізації культури, головною функцією якої є трансляційна функція як основа для кумуляції та інтеракції культурних цінностей.
7
Солоділова, О. В. "ПРОБЛЕМА СПРИЙНЯТТЯ У ФІЛОСОФІЇ Т. АДОРНО." Актуальні проблеми філософії та соціології, no. 32 (February 3, 2022): 114–18. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i32.1036.
Full textAbstract:
Солоділова О. В. Проблема сприйняття у філософії Т. Адорно. – Стаття.У статті розглянуто особливості проблеми сприйняття у філософії Т. Адорно. Його творчість відбувалася на тлі великих суспільних й культурних перетворень в XX столітті. Будучи філософом, культурологом, соціологом, музикознавцем, Т. Адорно напрацював свою теорію «негативної діалектики», в межах якої диференціював індивідуальне й надіндивідуальне, особливе й загальне. У статті обґрунтовано, що основним здобутком Т. Адорно є його тлумачення витвору мистецтва, музич- ного, зокрема, як самостійного автономного суб’єкта, що має трансцендентний характер. Таким чином, раціональному позитивному мисленню – як суспільному, так і індивідуальному, що набуло своїх характерних рис у час розвитку авангардного мистецтва, народження Постмодерну, добу панування суспільства масового споживання й масової культури (поп-культури), яке певним чином стандартизує мислення, віддаючи перевагу масовим формам мистецтва й масовій музичній культурі, Адорнопротиставляє процес безпосереднього сприйняття слухачем й глядачем культури, музики на рівні об’єктивного існування витвору мистецтва, який водночас має автономну суб’єктивну природу. Окреслено, що основним мотивом цієї «безпосередності» стала (в теорії Адорно) спонтанність – як безпосередній вияв людиною своїх почуттів, як вияв раціональної й ідеологічної незаанга-жованості. Адорно мав на увазі паритет індивідуального й надіндивідуального, що мав би дати людині ширший простір у сенсі виявів свободи – соціальної, естетичноїй т. п. Також це давало змогу Адорно своєрідно підійти до актуального вирішення основної проблеми тогочасної (й, на нашу думку, нинішньої ) культури – співвідношення двох полюсів культури – «високої» елітарної й «низької» масової. Адорно заперечив обидві, висунувши тезу щодо необхідності вивільнення людської свідомості з кола будь-яких обмежень – соціальних, естетичних й т. ін. Доведено, що кінцевою метою такого вивільнення Адорно вважав досягнення певного рівня соціокультурної активності індивіда, який є здатним творчо переробити не тільки себе, але й суспільство, яке, з одного боку, стало супер раціональним, а з іншого – супервпливовим щодо свідомості людей, які стали заручниками тоталітарного способу мислення й життя, учасниками становлення нового «монополістичного» суспільства. Такі погляди Адорно цілковито відповідали настановам й орієнтаціям Франкфуртської школи. Разом із тим Адорно став стійким об’єктом критики – як із боку авангардних інтелектуалів, так і з боку лівацьки налаштованих кіл, які стали основним конфронтаційним фоном тодішнього західного істеблішменту. Нині людство перейшло до життя в інформаційному глобальному візуалізованому цифровому суспільстві, де значно підваженими виглядають морально-ціннісні норми минулого, інтенсивно переглядаються естетичні настанови, орієнтації, смаки, зрештою, активно формуються новітня філософія, антропологія, філософія освіти й педагогіка, які мають дати відповідь на світоглядні й морально-етичні виклики сучасного суспільства.
8
Попович, М. "Аналітична філософія культури." Культурологічна думка, no. 1 (2009): 9–18.
Find full text
9
Попович, М. "Аналітична філософія культури." Культурологічна думка, no. 1 (2009): 9–18.
Find full text
10
Тарасенко, І. "Філософія символічного світу культури." Українознавство, no. 1 (38) (2011): 167–71.
Find full text
11
Руденко, С. В. "Філософія культури Віктора Петрова." Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія, Вип. 73/75 (2005): 66–71.
Find full text
12
Petrenko, D. V. "Медіальний поворот у філософії." Grani 18, no. 5 (April 7, 2015): 98–102. http://dx.doi.org/10.15421/1715106.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню філософських концептуалізацій медіа. Філософія медіа – один з найбільш актуальних напрямків сучасної філософії. Мета статті – дослідити лінії концептуалізації медіа у філософії другої половини ХХ – початку ХХІ сторіччя. Найбільш популярним значенням імені медіа є «засіб масової інформації», або «засіб масової комунікації». З другої половини ХХ сторіччя це значення регулярно відтворюється у різних філософських дослідженнях, які звертаються до критики масової інформації/комунікації. Філософи критикують медіа як складову культурної індустрії або проводять аналіз ідеології, що ретранслюється масмедіа. Існує також і друге значення концепту медіа – «матеріальні фактори комунікаційних процесів». Канадський теоретик культури М. Маклюен розглядає медіа не тільки як засіб комунікації, але і як повідомлення. Ім’я медіа тут стає центральним інструментом вивчення трансформацій культури. Подальший розвиток ця лінія знаходить у дослідженнях В.Онга, Ф.Кіттлера, Р.Дебре. У ряді сучасних філософських концепцій поняття медіа визначається ще ширше і співвідноситься з поняттям мова (Д.Мерш, Л.Візінг, М.Фогель, В.Савчук). Означені лінії філософії медіа є результатом лінгвістичного повороту, який визначив мову центральною філософською проблемою. Медіальний поворот у сучасній філософії є продовженням лінгвістичного повороту і складає одну з найбільш важливих тенденцій актуального мислення.
13
Бедріна, Надія Сергіївна. "ТРАНСФОРМАЦІЯ КОМПОНЕНТІВ ДИТЯЧОЇ СУБКУЛЬТУРИ НА YOUTUBE-КАНАЛАХ." Питання культурології, no. 37 (May 28, 2021): 12–20. http://dx.doi.org/10.31866/2410-1311.37.2021.235993.
Full textAbstract:
Мета статті — проаналізувати трансформацію компонентів дитячої субкультури на YouTube-каналах для дітей. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні наступного комплексу інструментів: феноменологічний підхід застосовано з метою розгляду субкультури дитинства як феномена культури та дитячих каналів YouTube як феномена сучасної аудіовізуальної культури; аксіологічний підхід використано для з’ясування змістового і ціннісного статусу дитячих каналів YouTube у сучасному аудіовізуальному мистецтві; ігрова теорія культури уможливила виявлення взаємозв’язків між грою та ігровими відео на YouTube; системний підхід допоміг вивчити дитячу субкультуру та канали YouTube як цілісні системи. Наукова новизна. Виділено найпопулярніші жанри дитячих каналів: розпакування (unpacking), «зроби сам» (DIY, або Do It Yourself) і музичні канали. Проаналізовано трансформацію таких компонентів дитячої субкультури як фольклор (словесна творчість), ігри (предметні, сюжетно- рольові, дидактичні), дитяча мода, гумор, естетика, табуювання, філософія. Виявлено, що фольклор і дитяче словотворення різноманітно представлені у зазначених каналах: у розмовах між дітьми та батьками, у монологах і діалогах самих дітей-блогерів, які впливають на культуру дітей-глядачів. З’ясовано, що предметні, дидактичні, сюжетно-рольові ігри є основою більшості відео на популярних дитячих каналах. Зазначено, що такі компоненти субкультури, як мода, гумор, естетичні уявлення, табуювання й філософія імпліцитно закладені й транслюються у дитячих відео на каналах YouTube. Висновки. Проаналізовано трансформацію компонентів дитячої субкультури: фольклору, ігор, моди, гумору, естетики, табуювання, філософії на YouTube-каналах для дітей в жанрах розпакування, музичних та «зроби сам». Визначено, що слово і гра є базовими компонентами дитячої субкультури на YouTube-каналах, інші компоненти закладені імпліцитно.
14
Павлусів, Н. М., and Ю. Я. Коцан-Олинець. "ОБРАЗИ ПРАВА В ПОЕМІ І. П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО «ЕНЕЇДА»: ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ." Kyiv Law Journal, no. 1 (May 11, 2022): 39–44. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.1.6.
Full textAbstract:
Анотація. Актуальність пропонованої статті зумовлена значенням поеми «Енеїда» для формування ідеології державності в Україні. Глибокий філософський аналіз наявних у поемі образів права сприятиме актуалізації відповідних смислових шарів національної культури. Запропоновані результати філософського аналізу поеми засвідчили евристичний потенціал раніше обґрунтованих положень про художню літературу як особливу форму правової свідомості та спосіб пізнання правової дійсності. З точки зору сьогодення, творчий задум та ідейне значення цієї поеми значно більші, її не можна звести лише до літературно-етнографічного енциклопедичного життя українського народу певної доби. Філософський аналіз образів права в поемі Котляревського «Енеїда» допоможе з’ясувати місце та значення художньої літератури як чинника державотворення в Україні. Наявність у вітчизняній історії тривалих періодів втрати національної державності змушує звертатися до більш загальних форм духовної культури, наприклад художньої літератури, для пошуку моделей національного, державно-правового розвитку, виходячи з менталітету та традицій українського народу. У цьому аспекті філософія права має поступитися місцем більш загальної філософії інтелекту, її необмеженому предметному полі. Поема Котляревського «Енеїда», написана два століття тому, стала головним національно-епічним твором, про що свідчить її функціонування в усіх сферах суспільного життя, гуртках, інших видах мистецтва, фольклорі тощо. У створенні національного міфу, особливо в період європейського романтизму, стало звичайним зверненням до національних епосів, як фольклорних, так і тих, чиї автори відомі. Розуміння такого роду ідеологічних і культурних процесів належить до предметного поля загальної філософії, що дозволяє розглядати складні культурні явища в різних аспектах і на різних рівнях їх сутності та онтологічної повноти.
15
Forkosh, Serhiy. "Становлення методології досліджень сучасної культури." Multiversum. Philosophical almanac, no. 9-10 (May 18, 2018): 144–52. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2015.9-10.11.
Full textAbstract:
Сучасний стан досліджень культури, незважаючи на різноманітність різних підходів і методів їх здійснення, характеризується пріоритетом комунікативної складової як методологічного базису, на якому може бути створена методологія, адекватна нинішньому рівню культури. Однак спроби побудови такої методології не завершились успіхом і не було накопичено необхідного феноменологічного знання з конкретних галузей культури, з одного боку, а з іншого, – не вистачало розробок з методології досліджень у гуманітарних науках. Найбільш розвиненими з цього погляду виявилися науки, які утворилися на стику лінгвістики і філософії. Це – філософія гуманітарних знань, герменевтика і сама лінгвістика. Аналіз методологічного потенціалу даних наук дає не тільки розуміння ролі комунікативної складової в дослідженні культури, але й можливість сформулювати конкретні вимоги до методолога, роль якого вже не обмежується методологічної рефлексією, а полягає в практичному залученні в формування самої комунікативної складової культурного середовища. Зрештою методолог стає «креатологом», наслідком чого є формування нових вимог до його діяльності, деякі з яких запропоновано в даній статті.
16
Hanas, J. Y. "Толерантність як чинник формування ціннісних систем у процесах кроскультурної комунікації." Grani 18, no. 3 (February 17, 2015): 98–102. http://dx.doi.org/10.15421/1715066.
Full textAbstract:
Кроскультурна комунікація стосується певного конкретного феномена в двох або більше культурах і має додаткове значення у порівнянні комунікативної компетенції представників різних культур. Реалізація здатності розвитку комунікативної компетентності є культурно зумовленою, окрім цього, вона спричинена й унікальним індивідуальним досвідом кожної людини. При комунікації, що є процесом обміну повідомленнями, постійно відбувається відтворення змісту, оскільки він не збігається навіть у людей, що володіють однією мовою й виступають представниками однієї культури. Відповідно, за наявності різних культур та мов комунікація ускладнюється. Питання дослідження комунікативних процесів увійшли до найбільш актуальних проблем людства в сучасному суспільстві. Саме вивчення питань міжкультурної комунікації останнім часом набувають все більшого значення у зв’язку з процесами глобалізації. Особливості міжкультурної комунікації вивчаються в межах таких наук, як філософія, лінгвістика, культурологія, психологія, соціологія, антропологія, етнологія, кібернетика, а також на міждисциплінарному рівні. Міжкультурна комунікація як суспільний феномен була покликана практичними потребами післявоєнного світу, що підкріплювався ідеологічним інтересом, який з початку ХХ століття формувався в науковому середовищі, а також у суспільній свідомості стосовно різноманітних культур і мов. Вивчення міжкультурної комунікації відбувається внаслідок бурхливого економічного розвитку багатьох країн та регіонів, революційних змін у технології, пов’язаній із цим глобалізації економічної діяльності. У площині історикоеволюційного підходу до розвитку складних систем феномен толерантності в жодному разі не варто зводити чи редукціонувати до повсякденного розуміння її лише як терпимості. Толерантність функціонує як норма культури, як цивілізаційна норма, що реалізовує свої функції. Ключовою функцією толерантності, а також поліетнічності та полікультурності виступає підтримка різноманіття складних систем. Толерантність також забезпечує право кожної індивідуальної особистості бути іншою, несхожою. Поняття толерантності розуміється як норма, що забезпечує баланс протидіючих сторін, а також можливість діалогу та накопичення згоди різноманітних світобачень, релігій, культур. Теза про те, що кожна особистість є індивідуально неповторною та несхожою на інших, характеризується відмінними проявами власної індивідуальності, є підґрунтям для становлення толерантності як позитивного та шанобливого ставлення. У сукупності окреслені елементи культури формують кроскультурну комунікацію, головною особливістю якої є здатність побачити спільне в культурах країн, а також той відрізок, на якому відбувається непорозуміння або конфлікт культур, виникають суперечності між їхніми представниками. Кроскультурна компетентність визначається як інтегральна якість особистості, до складу якої входять знання про особливості іншої культури, уміння інтерпретувати іншокультурну інформацію, досвід комунікативної діяльності. У межах окреслених проблем кроскультурна комунікація визначається як сукупність аналітичних і стратегічних здібностей, що збільшують інтерпретаційне поле суб’єкта під час міжкультурного спілкування.
17
Долинська, С. "Філософія культури в поезії Яра Славутича." Літературознавчі обрії, Вип. 15 (2009): 119–25.
Find full text
18
Forkosh, S. M. "Класична традиція дослідження культури: історико-морфологічні та концептуально-функціональні стратегії." Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, no. 10 (October 8, 2017): 12–17. http://dx.doi.org/10.15421/1717126.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано можливість суміщення концептуально-функціонального та історико-генетичного підходу у дослідженні культури. Необхідність такого доповнення проявляється, з одного боку, в багатовимірності самої культури конкретний прояв якої цілком історичний, а з іншого – ця необхідність визначається онтологічним виміром сутності культури. Під культурою розуміється середовище, яке виникло в результаті діяльності самої людини, а також результати діяльності людини спрямовані як на саму себе і собі подібних, так і на світ в цілому, і таким чином поняття культури в даній статті має широкий, не строго визначений контекст. Питання історико-культурного дослідження і методів історичного пізнання пов’язані з проблемними полями різних дисциплін, серед яких ключовими є власне історія в її широкому розумінні, методологія історико-культурного пізнання і нарешті онтологія культури. Остання розуміється як вчення про об’єктивний дух, відкрите Гегелем і доповнене М. Гартманом. Отже, історичний аспект культури почався головним чином з трактату Ж. Б. Віко «Основи нової науки про загальну природу націй» і завершився історизмом Е. Трьольча. Історичний напрям дослідження культури в персоналіях виглядає наступним чином: Ж. Б. Віко, Г. Гердер, О. Шпенглер, А. Д. Тойнбі. Концептуальний аспект дослідження культури пов’язаний головним чином визнанням культури як самостійного виміру зі своїми законами і принципами. Культура в цьому сенсі - надіндивідуальне буття, редукція якого до індивідуального неможлива. Особливістю її є стихія свободи, на відміну від природи, в якій панує необхідність. Таке розрізнення І. Кантом уможливило відкриття об’єктивного духу Гегелем, яке є істотним і сьогодні. Але як функціонує об’єктивний дух? Чи можна описати різноманіття його проявів в одному підході при цьому зберігши індивідуальність кожного? Філософія символічних форм Е. Кассірера поклала початок дослідженням даних питань, будучи також втіленням неокантіанських досліджень взагалі. Але яке місце буття духу серед інших видів буття? Як відноситься суб’єктивний дух до об’єктивного? Чим відрізняються категорії буття культури від категорій пізнання культури? М. Гартман, спираючись на концепції В. Дільтея і М. Шеллера, систематично суворо і фундаментально прояснює дані питання.
19
Євтух, М. Б., and І. Б. Червінська. "СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ АСПЕКТ ТРАДИЦІЙ ЗБЕРЕЖЕННЯ ЗДОРОВ’Я МОЛОДІ ГІРСЬКИХ РЕГІОНІВ УКРАЇНСЬКИХ КАРПАТ." Духовність особистості: методологія, теорія і практика 94, no. 1 (March 4, 2020): 74–88. http://dx.doi.org/10.33216/2220-6310-2020-94-1-74-88.
Full textAbstract:
У статті розглядається соціокультурний аспект феномену філософії здоров’я в традиційній культурі молоді гірських регіонів Українських Карпат.
На підставі опрацювання філософської, психолого-педагогічної, етнографічної літератури, вивчення архівних матеріалів, етнографічних досліджень, анкетування студентів, автори розкривають феномен процесу культивування здорового способу життя людини крізь призму етнокультурних традицій, видів діяльності та способів життєзабезпечення населення гірських регіонів.
Методологічні засади дослідження складають теоретичні засади етнографічних, психолого-педагогічних та філософських наук щодо вивчення унікальності процесу взаємодії людини і гірського середовища, людини і автентичної культури в контексті етнопедагогічного, етнокультурного та середовищного підходів.
Авторами наголошується на тому, що філософія здоров’я людини, відображена в етнокультурних традиціях жителів гірських регіонів, є надзвичайно багатогранною, оскільки вона сприяє подоланню меж між тілесним та духовним, біологічним та соціальним, індивідуальним та глобальним і включає цілісність людської особистості, гармонію психофізичних сил, спосіб життя людини, основними параметрами якого є праця, побут, освітня, суспільно-корисна та культурна діяльність, різноманітні звичаї, традиції, поведінка людини.
Наголошується, що вивчення та узагальнення сутності здоров’я з позицій фізичного, психологічного, соціального й духовного благополуччя дозволить виявити соціокультурні, медико-біологічні й психолого-педагогічні аспекти його формування, що в комплексі сприятиме покращенню рівня здоров’я населення гірських регіонів.
20
Тимошенко, Ю. О. ""Філософія життя" в контексті танцювальної культури модерну." Практична філософія, no. 4 (58) (2015): 178–83.
Find full text
21
Лєвіна, В. Г. "Концепція "азіатського ренесансу" М. Хвильового як філософія культури." Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Теорія культури і філософія науки, no. 615 (2004): 132–35.
Find full text
22
Павчук, Марія-Катерина. "Неопрагматизм Річарда Рорті в контексті проблематики сучасної філософії науки." Studies in history and philosophy of science and technology 29, no. 2 (December 9, 2020): 17–25. http://dx.doi.org/10.15421/272017.
Full textAbstract:
У даній статті досліджено актуалізацію філософії неопрагматизму та її взаємозв’язок з лінгвістичною та аналітичною філософією. Внесок до прагматичного поворота філософії вивчає, як ці різні дискурсивні стратегії пов’язані між собою і в чому полягає їх доречність до взаємозв’язку між прагматизмом і філософією в цілому. Філософія, за Рорті, як і культура загалом, є не пошуком істини, а розмовою та комунікацією. Переорієнтація з пізнання та істини на розмову і комунікацію могла б створити основу для втілення в життя нового типу філософії, побудованої не на об’єктивності, а на іронії та солідарності. Головний позитив деконструктивістського проекту Рорті полягає у стимуляції філософів із табору раціоналістів вдосконалювати інструментарій, необхідний для вирішення нових конструктивних завдань. В історії філософії таким завжди був наслідок радикалістської романтичної критики. Лінгвістична філософія і неопрагматизм виявились напрямками, які, зародившись у межах сцієнтистського способу теоретизування, виявились цілком пристосованими до синтезу своїх ідей з побудуванням течій, які традиційно інтерпретують як антисцієнтистські. Це повною мірою стосується лінгвістичної філософії Л. Вітгенштейна і його послідовників, неопрагматистів У. Куайна, Д. Девідсона, М. Уайта, Р. Рорті та інших. Серед сучасних дослідників дану тему розробляли А. Ф. Грязнов, Ю. В. Жарких, У. Г. Труіта, І.С. Добронравова.
23
Пилипишин, П. Б. "Обґрунтування ідей індивідуалізму в німецькій класичній філософії права." Актуальні проблеми держави і права, no. 89 (April 29, 2021): 75–81. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3194.
Full textAbstract:
У статті робиться спроба пошуку індивідуалістичних ідей у німецькій класичній філософії, яка є своєрідним підсумком філософсько-правової думки Нового часу та являє собою велику і найбільш впливову західноєвропейську течію. Найбільш відомими представниками цієї течії вважаються: І. Кант, Г. Гегель, І. Фіхте, Л. Фейєрбах, Ф. Шеллінг. Ці мислителі по-новому репрезентували багато світових, філософсько-правових проблем, у тому числі індивідуалістичних, адже відбулася переорієнтація з аналізу природу до дослідження людини. До цього часу індивідуалістичні проблеми не змогли вирішити ні емпіризм, ні раціоналізм, ні просвітництво, а тому саме з історії німецької класичної філософії починається вивчення людини, коли представники цієї філософії вперше усвідомили, що людина живе не у світі природи, а у світі культури. Встановлено, що німецька класична філософія до аналізу взаємозв’язку людини і світу підходить якісно по-новому, розглядаючи людину, перш за все, як внутрішньо активну істоту, що впливає на світ і конструює його. Людина здатна до раціонального пізнання, а отже, вище світу природи і всього буття – така установка визначала духовну ментальність німецької класичної філософії. Виявлено риси, які були притаманні німецькій класичній філософії та які мали вплив на формування індивідуалізму, зокрема основні з них такі: зміщення акцентів з аналізу природи на дослідження людини, якій притаманні такі якості, як: вільнодумство, знання і вміння діяти зі «знанням справи»; твердження, що людина живе не у світі природи, а у світі культури; дослідження людської сутності, духовного життя людини, а не тільки людської історії; гуманність, гуманізм представляються як природна мета розвитку суспільства; людина здатна до раціонального пізнання, а тому вище світу природи і всього буття; розгляд індивіда як мети, а не як засобу; підкреслення важливості прагнення людини до власної духовної сутності та вивчення проблеми високої моральності індивіда; акцент на почутті власної гідності особистості; розкриття антропологічної, онтологічної і соціальної складової частини свободи; людина розглядається як внутрішньо активна істота, що впливає на світ і навіть конструює його; введення у філософію поняття об’єкта і суб’єкта пізнання, підкресливши при цьому активність суб’єкта, що пізнає тощо.
24
Petrenko, Dmytro. "Автономістська філософська антропологія: стратегії артикуляції." Multiversum. Philosophical almanac, no. 5-6 (May 18, 2018): 100–108. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2015.5-6.10.
Full textAbstract:
Стаття присвячена філософському осмисленню автономної людини. Філософія людини – один із найбільш актуальних напрямків сучасної філософії. Нашою метою є дослідити лінії артикуляції автономної людини в західноєвропейській філософії. Звертається увага на те, що дослідження філософської антропології дозволяє вирізнити дві стратегії артикуляції автономної людини: радикальну скінченність і план іманенції. Перша стратегія зумовлена новим співвідношенням скінченного і нескінченного. Запроваджена І. Кантом формоутворювальна скінченність займає місце нескінченності, що дозволяє розуміти людину як обмежувача сил скінченного. Друга стратегія пов’язана з відкриттям радикальної іманентності, яка дає змогу мислити людину поза трансцендентними подвоєннями. Радикальну іманентність не варто зводити лише до секуляризації, тому що вона репрезентує принципову настанову, яка визначила конфігурацію диспозитивів знання і влади. Означені диспозитиви, з одного боку, сформували автономне розуміння людського, а з іншого – створили умови кризи цієї автономності. Одним із наслідків цих процесів є виникнення філософії культури, яка маркує сферу автономно осмисленого людського.
25
Мартинова, Т. "Філософія символічного світу української культури (на прикладі кобзарських дум)." Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах, Вип. 27 (2013): 278–88.
Find full text
26
Микитюк, І. А. "ГУМАНІСТИЧНА ПЕДАГОГІЧНА КУЛЬТУРА ВЧИТЕЛЯ ЯК ПЕРЕДУМОВА ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ДИТИНИ." Educational Dimension 29 (May 19, 2022): 236–43. http://dx.doi.org/10.31812/educdim.4940.
Full textAbstract:
Проаналізовано проблему формування педагогічної культури в дослідженнях філософів, психологів і педагогів. Аргументовано, що ці дослідження стосуються проблеми формування основ педагогічної культури та її розвитку у майбутніх учителів. Констатовано недостатню розробленість особливостей розвитку педагогічної культури вчителя в умовах оновлення змісту освіти. На підставі досліджень визначено, що педагогічна культура вчителя зумовлюється культурно-освітньою ситуацією. Педагогічну культуру розглянуто за такими аспектами: як частину соціальної практики у сфері взаємин старшого і молодшого поколінь; як сферу людських знань, що включає педагогічні концепції, теорії, цінності; як сутнісну характеристику професійної діяльності вчителя.
27
Безугла, М. В. "ОБРАЗ СУЧАСНОЇ ОСВІЧЕНОЇ ЛЮДИНИ: ХАРАКТЕРИСТИКА ЇЇ ЖИТТЄВО ЗНАЧУЩИХ ЯКОСТЕЙ." Духовність особистості: методологія, теорія і практика 95, no. 2 (May 13, 2020): 18–37. http://dx.doi.org/10.33216/2220-6310-2020-95-2-18-37.
Full textAbstract:
У статті дається характеристика образу сучасної освіченої людини: перелічені характерні для неї риси. Особливий акцент зроблений на важливості людяності, моральності і здатності до здійснення творчої діяльності в образі високоосвіченої особистості як її життєво значущих якостей. У статті дається аналіз уявлень учених-філософів і педагогів про освіту як формування образу.
Дається визначення поняттям образ, освіта, людина, освічена людина, людяність, моральність, здатність до здійснення творчої діяльності.
Освіта визначається як рушійна сила розвитку суспільства, яка здатна надати йому допомогу в питанні відновлення рівноваги, втраченого ним. Автор звертає особливу увагу на необхідність зміщення акцентів в освіті на формування у підростаючого покоління її духовно-культурних цінностей на основі принципу єдності освітнього і культурного просторів.
Підкреслюється наявність органічного взаємозв’язку між поняттями освіта та культура. Названо ключові напрямки дослідження проблеми формування образу сучасної освіченої людини (ноосферна людина, планетарно-космічна особистість, філософ управління; homo educatus, асиметрична людина, homo scribens, людина-культури).
Охарактеризовано авторське уявлення про сутність сучасної освіченої людини. Дається авторське трактування поняття «образ сучасної освіченої людини» як духовно-, культурно-, морально-орієнтованої високоосвіченої особистості; розумного споживача освітнього продукту – «відчутих, глибоко усвідомлених» знань; носія духовної культури, культури моральної поведінки і «духовно пробудженої» цілісної свідомості високо рівня; творця духовно-культурних цінностей освіти.
28
Белякова, Е. А. "Деконструкция бинарной оппозиции категорий человека и культуры как заключительный этап их постнеклассической концептуализации." Актуальні проблеми філософії та соціології, no. 26 (March 1, 2021): 3–11. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i26.898.
Full textAbstract:
У статті зроблена спроба завершити концептуалізацію феноменів людини і культури в якості протилежних моментів суперечливої основи феномена соціальності. Завданням статті є деконструкція бінарної опозиції «людина» – «культура» і перетворення її в суперечливу основу тернарной композиції антропосоціокультурной тотальності. Концептуалізація понять людини і культури є синтетичною науковою задачею і передбачає категоріальне відтворення процесу виникнення і безперервного перевиникнення найскладніших з усіх існуючих об'єктів, оскільки вони «знімають» в собі всі інші еволюційні процеси, що вивчаються космологією, еволюційної біологією укупі з палеонтологією і археологією, описовою та теоретичною соціогуманітаристикою, що включає етнографію, культурну та соціальну антропологію і соціологію культури. Завершуючи перелік наукових дисциплін, автор цього дослідження спирається на останні досягнення, теоретичної філософії з діалектикою, що історично сформувалася як загальна теорія розвитку, філософською антропологією, філософією історії та філософією культури. Виток традиції раціонального осмислення людини і культури лежить в античній філософії, що вважала людину не просто частиною, а аналогом Макрокосму (з чим охоче погоджується сучасна космологія з її антропним принципом). У антропоцентричній філософії Відродження ми знаходимо ідею незавершеності самотворення людини, і через століття цю думку Мірандолла по-своєму повторить Ніцше в своєму «Заратустрі». Думка просвітителя Гердера про необхідно зумовлену будовою Сонячної системи появу людини на одній з її планет перегукується з тейярдістскім уявленням про природу феномена людини і центральними ідеями т.зв. «Великої» або «Універсальної» історії. Ми не могли залишити без уваги зусилля не тільки класичної, але також некласичної і постнекласичної філософії, що деконструює бінарну опозицію класичних і некласичних підходів в тернарну композицію постнекласичної соціогуманітаристики.
29
Турбан, Вікторія. "Культурний контекст психології особистості: постановка проблеми." Теоретичні і прикладні проблеми психології, no. 3(56)Т2 (2021): 280–89. http://dx.doi.org/10.33216/2219-2654-2021-56-3-2-280-289.
Full textAbstract:
У статті аналізується культурний контекст психології особистості в Україні. Описані багатоманітні прояви культурного контексту психології особистості. Окреслено становлення психології особистості в Україні у ХХ-ХХІ столітті. В статті показано, що психологічне пізнання бере початок з осягнення психологією самої себе – власної картини світу і способів рефлексії, котрі й конструюють цю картину світу. Наголошено, що у ХХІ столітті розвиток психології в Україні відбувається під впливом «лінґвістичного повороту», постструктуралізму та філософії Постмодерну загалом. Психологія активно засвоює методи дискурс-аналізу й наративного аналізу. До наукового обігу входять постмодерністські поняття – «ідентичність», «роль», «гра» та ін. Особистість постає детермінованою домінантними дискурсами та соціальними практиками. Відтак психологія деталізує та поглиблює розуміння тих факторів, котрі впливають на становлення особистості. В статті показано, що теорії й узагальнення психології особистості органічно ввійшли до всіх поведінкових наук і української культури загалом. Вони широко використовується в науковому та ненауковому дискурсах, що свідчить про культурну адекватність концептуалізації поняття «особистості», виробленого в рамках психології, та соціальну актуальність психології особистості загалом. Ця ситуація підводить до висновку автора про доцільність виявлення саме культурного контексту, який позначається на уявленнях про особистість, які мають місце в психології, і впливають на розвиток психології особистості. Разом із тим, в статті наголошено, що культура Модерну та Постмодерну відзначається активними трансформаціями. Традиційні уявлення про соціум і особистість, які були поширені в ХХ столітті, вже нині піддаються перегляду. Передусім, предметом аналізує постає соціалізація особистості під впливом культури. Дискурс теорії та методи дискурс-аналізу уможливлюють аналітику культури та факторів становлення ціннісних уявлень, а отже й тих чинників, котрі визначають соціалізацію особистості та формування її ідентичності. Встановлено, що культурні трансформації неминуче позначаються на наукових трактуваннях поняття «особистість», а отже і психології особистості. Відповідно, актуальним є розмежування, з одного боку, суто наукових тлумачень особистості, а, з другого – культурних конотацій. Ключові слова: особистість, психологія особистості, культурний контекст, культурні трансформації, рефлексія.
30
ЯНКО, Жанна, and Людмила Фоменко. "ЛЮДЯНІСТЬ В КОНТЕКСТІ СОЦІАЛЬНОГО ПІЗНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ОСВІТНІХ РЕАЛІЙ." Human Studies a collection of scientific articles Series of «Philosophy», no. 43 (November 29, 2021): 134–42. http://dx.doi.org/10.24919/2522-4700.43.18.
Full textAbstract:
Метою статті є аналіз проблеми людяності як ключового та ціннісного підґрунтя існування та розвитку освіти. Соціальне пізнання сучасного стану освіти слугує методологічним інструментом виявлення недоліків у царині освіти та водночас сприяє окресленню тенденцій і пер- спектив розвитку освіти як всеохоплюючого суспільного явища. Методологія. Засобами досягнен- ня поставленої мети є принципи і категорії діалектики, філософської антропології, ціннісний та соціокультурний підхід, феноменологічний та герменевтичний дискурси, методи аналізу та син- тезу, компаративістики. Наукова новизна. Соціальні реалії в сучасному українському суспільстві можна визначити як межові та кризові, що постають такими, які потребують спеціального аналізу для вияву «хворобливих» явищ в освіті та у гуманітарній галузі. Духовно-антропологічні цінності роз- глядаються як смислові та серцевинні крізь призму ідей Григорія Сковороди, Івана Франка, Наталії Кобринської. Освіта повинна посідати чільне місце в суспільному житті та стати інтегральним підґрунтям для його прогресивного духовного поступу. Водночас головна мета освіти має полягати у проявленні людяності через гуманітаристику з метою досягнення щастя для кожної особисті. Вис- новки. Кризові та «хворобливі» явища в освіті породжені такими ж характеристиками суспільного стану. Діалектичний взаємозв҆язок суспільства та культури через освіту і, навпаки, освіти через епідемію в духовно-гуманітарній складовій частині суспільства та сучасної цивілізаційно-культурної ситуації потребують негайних втручань, але не постійних реформ, що більше нівелюють усі попередні культурно-освітні здобутки, ніж творять нову школу та освіту, що аж ніяк не сприяють просвітленню душі кожної людини, її проявленню, її образотворенню. Орієнтовними тенденціями роз- витку освіти повинні стати духовність, філософія, філософія освіти, прагнення до знань, а не обмін інформацією, досягнення щастя кожною особистістю засобами освіти, а саме гуманітарної освіти, формування умов із боку держави для забезпечення належного рівня освіти та реалізації особистості у суспільстві як вільної, повноправної, освіченої та щасливої Людини. Над імплементацією саме таких ідей варто працювати та втілювати їх у життя, треба будувати справжню освіту як осе- реддя людяності, культури та духовності, царину науковості та технологічності.
31
Usyk, Alla. "Традиція та ідентичність у китайській філософії." Multiversum. Philosophical almanac, no. 5-6 (November 28, 2019): 94–103. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2019.5-6.07.
Full textAbstract:
У статті розглянуто питання особливостей глобалізаційного процесу на прикладі китайської традиційної культури. Зокрема автор зосереджує увагу на актуальному для сучасного філософського дискурсу питанні щодо способів поєднання нацією принципів культурної та соціальної традиційності зі світовими тенденціями постмодерного індустріального суспільства. Доводиться на прикладі китайської традиції, що на даному етапі розвитку Китаю вдається успішно застосовувати позитивні тенденції глобалізації у своїх національних інтересах, зокрема економічних, не втрачаючи при цьому культурної національної ідентичності. Автор обстоює думку, що ядром етнічної ідентичності китайців, їхньої несхожості на представників будь-яких інших культур, стало конфуціанство, яке являє собою фундаментальне етико-соціальне вчення, що століттями формувало суспільні, культурні, моральні тощо цінності китайського етносу. Конфуціанська культура заснована на світському понятті «доброчесного мужа», носія головних моральних властивостей: справедливості і гуманності. Автор доходить висновку, що засадничим принципом глобальних процесів щодо китайської культури є опертя виключно на національні традиційні ментальні образи, які є навіки сталими, перманентними і непорушними. Стверджується, що сучасний стан інтеграційних та інноваційних процесів китайського суспільства має своєю передумовою активний пошук способів і шляхів розвитку соціокультурних інновацій на тлі економічної та культурної глобалізації, прагнення до модернізації та індустріалізації власної економіки та суспільства з метою розвитку його внутрішніх потреб, спираючись виключно на цінності традиційної культури.
32
Syslyuk, Y. G., V. Y. Dubyk, and I. P. Syslyuk. "Philosophy of the culture – subjective and objective reflection of civilization." Herald of Lviv University of Trade and Economics. Humanitarian sciences, no. 14 (2016): 128–35. http://dx.doi.org/10.36477/2616-8510-2016-14-19.
Full text
33
КРЕТОВ, Павло, and Олена КРЕТОВА. "СИМВОЛІКА В НАРАТИВІ: ОНТОЛОГІЧНИЙ ТА АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ВИМІРИ." Human Studies a collection of scientific articles Series of «Philosophy», no. 41 (March 1, 2021): 200–212. http://dx.doi.org/10.24919/2522-4700.41.14.
Full textAbstract:
Метою статті є вивчення змісту основних нап- рямів інтерпретації символу в контексті антропології культу- ри та філософської антропології та їх співвідношення з функ- ціонуванням семантичного поля культури. Методологічними прин- ципами статті є настанови філософської антропології, герме- невтики, філософського символізму, а також елементи концепту- ального та феноменологічного аналізу. У статті розглядається концепція онтологічного повороту, пов’язана з філософською антропологією, а також гносеологічні погляди на репрезентатив- ний підхід, підходи функціоналізму і релятивізму щодо концепції символу. Окреслено співвідношення між наративною онтологією та перформативом як типом мовленнєвого акту, формами людсь- ких автодескрипції та опису реальності. Виявлено, як саме заяв- лена тенденція в культурній антропології претендує на ство- рення нової інтерпретації онтологічних і гносеологічних проблем у контексті філософської антропології. Підкреслено когнітивний потенціал концепції наративної онтології та її зв’язок із пробле- мами філософської антропології. Наголошено на онтологічній інтерпретації символу в його функціонуванні в сучасному комунікативному просторі. Наукова новизна статті представлена вивченням взаємозв’язку ролі та специфіки символу в символічному самоописі людини у філософських проєктах (включно з наративною онтологією), які представляють ці когнітивні позиції та сучас- ним станом комунікативного простору, власне природою символу. Висновки. Віртуальна культура та філософія ХХІ століття постулюють онтологію віртуальної реальності, в межах якої символи здатні актуалізувати умовний тезаурус філогенетичної цивілізаційної пам’яті в контексті горизонту смислів люди- ни. Онтологічно інтерпретований символ означає не лише його реальність, але і створення специфічного смислового простору.
34
Федоришин, Галина, and Роман Фучко. "Вплив конкурентної взаємодії підприємців на організаційну культуру." Збірник наукових праць: психологія, no. 24 (December 23, 2019): 120–29. http://dx.doi.org/10.15330/psp.24.120-129.
Full textAbstract:
Сьогодні організаційна культура є визначальним чинником стратегії поведінки підприємця на ринку, вектору його підприємницької діяльності. Організаційна культура проявляється в організаційній структурі, статусних відмінностях, цінностях, міфах і символах, ритуалах і церемоніях, традиціях, у діловому спілкуванні та способах вирішення суперечливих ситуацій, у психологічному кліматі. Вимоги до професійних знань, навичок і якостей підприємців, як й інших працівників, формуються саме на основі прийнятої на підприємстві філософії організаційної культури. У статті проаналізовано результати емпіричного дослідження впливу конкурентної взаємодії між суб’єктами підприємницької діяльності на організаційну культуру їхніх підприємств, зокрема на стратегії поведінки працівників у конфліктній взаємодії, на психологічний клімат та цінності в колективі. Висвітлено рекомендації щодо оптимізації організаційної культури в умовах конкурентного середовища.
35
Korenyuk, Peter, and Elena Usуkova. "АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ В КОНТЕКСТІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ." Economic journal of Lesia Ukrainka Eastern European National University 4, no. 20 (December 30, 2019): 133–40. http://dx.doi.org/10.29038/2411-4014-2019-04-133-140.
Full textAbstract:
Сьогодні всі розуміють, що для того щоб розвиватись, одержувати прибуток і зберегти конкурентоспроможність організації, керівництво повинно оптимізувати віддачу від вкладень будь-яких ресурсів: матеріальних, фінансових і головне – людських. Коли організація дійсно турбується про людей, її загальна філософія, клімат і настрій обов'язково відбивається на результатах.
Одним із суттєвих показників культури управління являється стиль керівництва. Можна говорити про загальний стиль роботи, який притаманний апарату управління даної організації в цілому, і про індивідуальний стиль, який являється характерним для окремих керівників. Загальний стиль управління складається під впливом переважаючих особливостей стилю окремих керівників. І, навпаки, індивідуальний стиль формується на основі загального стиль управління із урахуванням певних умов роботи та особистих психічних, інтелектуальних та професійних особливостей даного керівника.
36
ПОЛЄЖАЄВ, Юрій. "КУЛЬТУРНА ГРАМОТНІСТЬ ЯК ПЕДАГОГІЧНА КАТЕГОРІЯ: НАУКОВА ДИСКУСІЯ." Scientific papers of Berdiansk State Pedagogical University Series Pedagogical sciences 3 (December 2020): 98–107. http://dx.doi.org/10.31494/2412-9208-2020-1-3-98-107.
Full textAbstract:
АНОТАЦІЯ У статті висвітлено наукову дискусію щодо культурної грамотності як педагогічної категорії, наведено погляди вчених на дефініцію цього феномена з позицій філософії, педагогіки, культурології, лінгвістики, психології. Розкрито сутність понять «культура» та «культурна грамотність». Зазначено, що культура є багатоаспектним поняттям, чим пояснюється різноплановість його тлумачень, але в основі культури – завжди система цінностей. Підкреслюється, що професійна культура майбутнього фахівця визначається якістю підготовки у вищій школі, а рівень культури особистості впливає на її кар’єру та життя. Акцентується на тому, що проблема культурної грамотності стає сьогодні однією з найважливіших проблем, які забезпечують успішність комунікації, в тому числі – міжмовної. Вказується на те, що культурна грамотність є системою базових знань (у всіх сферах людської діяльності), необхідною людині для того, щоб орієнтуватися в сучасному світі. Систематизовано й узагальнено історичні аспекти філософського розуміння культури та культурної грамотності; проаналізовано окремі теорії та концепції культурної грамотності: для успішного володіння мовою необхідне глибоке знання відповідної національної культури партнерів по комунікації (Е. Hirsh); грамотність не набувається природно – їй необхідно навчатися (C. Kramsch). Здійснено порівняльний аналіз дефініцій поняття «культурна грамотність» у сучасних педагогічних дослідженнях, на основі якого сформульовано авторське визначення педагогічної категорії «культурна грамотність»: це – комплексна система знань, цінностей і регулятивів людської діяльності, що забезпечує адекватне сприйняття й розуміння отриманої інформації; виступає засобом ефективної міжкультурної взаємодії та міжмовної комунікації; дає змогу орієнтуватися в сучасному світі безперервних динамічних трансформацій і перебувати в гармонії з ним; впливає на життя й кар’єру особистості в умовах глобалізації. Обґрунтовано необхідність подальшого наукового пошуку в контексті вивчення процесу формування культурної грамотності в майбутніх фахівців у процесі професійної підготовки. Ключові слова: глобалізація, знання, комунікація, культура, культурна грамотність, мова, цінності.
37
Борейчук, Денис. "ПОНЯТТЯ “ОРГАНІЗАЦІЙНА КУЛЬТУРА” У НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ СУЧАСНОСТІ." Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: педагогічні науки 16, no. 1 (June 12, 2021): 44–57. http://dx.doi.org/10.32453/pedzbirnyk.v16i1.688.
Full textAbstract:
Стаття присвячена проблемі удосконалення фахової підготовки майбутніх офіцерів прикордонного відомства, а саме такому важливому аспекту навчання, як формування організаційної культури офіцера. Автор послідовно розглядає історію розвитку організаційної (або корпоративної) культури, яка зацікавила наукову спільноту порівняно недавно. Теоретичний аналіз наукових досліджень свідчить про те, що на сьогодні учені одностайні щодо важливості ролі корпоративної культури для успіху організації, забезпечення гуманістичної спрямованості розвитку і окремої особистості, і суспільства в цілому. У статті автор подає наукові трактування корпоративної культури представниками різних галузей знань – у сфері менеджменту, культурології, соціології, філософії, економіки та ін. Узагальнений аналіз поглядів науковців свідчить про те, усі вони розглядають корпоративну культуру як важливий фактор організаційної ефективності, як засіб формування і контролю норм поведінки і сприйняття, доцільних для кожної конкретної організації. У такому контексті корпоративна культура постає як сукупність норм, правил, звичаїв і традицій, які підтримуються суб’єктами організаційної влади та визначають поведінку працівників. Корпоративна культура, проте, не є сталою, на її стан впливають події та люди, які постійно змінюються. Автор статті звертає увагу на результати тих досліджень, де йдеться про функції корпоративної культури, серед яких – забезпечення високої внутрішньої інтеграції та зовнішньої адаптації організації.
У дослідженні наведено декілька основних підходів щодо визначення поняття “корпоративна культура”. Серед таких – соціологічний підхід (корпоративна культура як загальний засіб, принцип функціонування організації, механізм її життєдіяльності у суспільстві), аксіологічний (корпоративну культуру пов’язують із цінностями та настановами) та символічний (ототожнення корпоративної культури із “символікою”, за допомогою якої члени організації наслідують ціннісні орієнтації).Аналізуючи напрацювання вітчизняних та зарубіжних учених, автор статті наголошує на важливості формування організаційної (корпоративної) культури офіцерів – унікального культурного феномена, що об’єднує норми поведінки і спілкування, прийняті усіма незалежно від звань і посад.
38
Гура, Н. П., and М. О. Галахова. "НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ЇЇ МОВНА РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ В РОМАНІ Д. КЕЛЬМАНА «ОБМІРЮВАННЯ СВІТУ»." Nova fìlologìâ, no. 83 (November 10, 2021): 59–64. http://dx.doi.org/10.26661/2414-1135-2021-83-8.
Full textAbstract:
У статті досліджуються мовні засоби, які вербалізують національну ідентичність на матеріалі роману Д. Кельмана «Обмірювання світу» (“Die Vermessung der Welt”, 2005). Процеси глобалізації, що пов’язані з усіма сферами життєдіяльності сучасного суспільства, висувають на передній план питання збереження культурної своєрідності, національної культури, традицій і цінностей. Утворюючись у процесі соціальної взаємодії, національна ідентичність виражається в мові, оскільки мова є основним середовищем визначення, збереження та передачі соціального досвіду. Формування німецької нації й німецької національної свідомості відбувалося нелінійно. Питання самовизначення німців, подолання вікової роздробленості й формування єдиної держави, у межах якої закріпився би мовний і культурний простір, залишається однією з найактуальніших проблем для Німеччини. Тому досліджуючи такі непрості теми, як «німецька нація» та «німецька ідентичність», Данієль Кельман звертається до епохи Просвітництва й Веймарівської класики як до періоду, коли почала розбудовуватися німецька держава. Визначено, що важливий внесок у формування спільної німецької культури зробили видатні діячі філософії, літератури та науки. З’ясовано, що Д. Кельман активно використовує топоніми, щоб унаочнити панораму тогочасної Німеччини. Топоніми є осередком знань про країну й концентратом історико-культурної інформації. Оскільки топоніми характеризуються багатством культурно-історичних асоціацій, то вони тісно пов’язані з громадсько-політичними реаліями й антропонімами. Антропоніми в романі Д. Кельмана представлені широким спектром реальних таких історичних імен, пов’язаних із німецькою історією, філософією, наукою та культурою, як Г. Лейбніц, І. Кант, Й. Вінкельман, Ф. Клопшток, А. Вернер, Г. Ліхтенберг, А. Кестнер, В. Вебер, В. Гумбольдт, О. Гумбольдт, К. Ѓаус, А. Мебіус, Ф. Ян, Й.В. Ѓете, Ф. Шиллер, К. Віланд, Й. Гердер. На широкому культурно-історичному тлі вирізняються образи головних героїв роману – О. Гумбольдта й К.Ф. Ѓауса. Будучи яскравими представниками наукової думки епохи Просвітництва Німеччини, вони втілюють типові німецькі риси. Історичні антропоніми є найбільш яскравою маніфестацією національного лінгвокультурного компонента в мовній картині світу. Доведено, що етнографічні та суспільно-політичні реалії відіграють значну роль у романі, оскільки вони сприяють відтворенню атмосфери епохи німецького Просвітництва.
39
Bilodid, Volodymyr. "Платонізм та арістотелізм як джерело відмінностей внутріш-ньої форми християнських традицій Західної Європи та Візантії доби Середньовіччя." Multiversum. Philosophical almanac 2, no. 1 (October 5, 2021): 111–39. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2021.2.1.07.
Full textAbstract:
В статті досліджуються особливості відношення в Західній Європі та Візантії до грецької філософії в контексті історичного розгортання полярності ментальностей і культур античної Греції та античного Риму, з одного боку, філософських вчень Платона/Плотіна та Арістотеля – з другого. Показано, що ці полярності в перетворених формах проявилися в розділенні середньовічної Європи на християнський Схід (грекомовну та «грекодумаючу» Візантію), як прямого спадкоємця грецької культури, і на християнський Захід, як прямого спадкоємця латинської культури. Засвоєння тут і там християнства через «фільтри» різних ментальностей і культур, у взаємодії з іншими історичними чинниками, призвело до розділення християнства на православ’я («грецьку» Церкву) і на католицизм («латинську» Церкву). Стверджується думка про те, що латинська патристика органічно переросла на Заході в домінацію схоластики, чого не було на християнському Сході, де її повноцінне формування було заблоковано, і де вона залишилася в «пелюшках», в стані протосхоластики. Обстоюється правдивість тези про те, що римо-католицький Захід доби схоластики (IX-XIV ст.), спираючись і на платонізм, і на арістотелізм, успадковує як парадигмальний для своєї теології та філософії епістемно-арістотелівський тип філософування, а православний Схід, за всіх своїх коливань, продовжує як парадигмальну для своєї духовної культури, панівну в античності, платонівську лінію філософування. Через Арістотеля, як «батька» схоластики, її Першофілософа, відбувається інтенсивне «вростання» християнського арістотелізму в культуру західноєвропейців і їх ментальність, перетворення арістотелізму на «внутрішню форму західної цивілізації» (С. Аверинцев).
40
Gardashuk, Tetiana. "Дослідницьке поле екосеміотики." Multiversum. Philosophical almanac 1, no. 1 (March 31, 2020): 69–83. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2020.1.06.
Full textAbstract:
У статті досліджується екосеміотика (термін запропонований Вілфрідом Нотом) – міждисциплінарна галузь, що має на меті: 1) поглибити розуміння особливостей взаємодії між людиною і довкіллям, культурою і природою на основі застосування семіотичного підходу; 2) розширення пізнавальних можливостей людини у природнознавчій і культурознавчій сферах за допомогою семіотичного інструментарію. Відзначається, що екосеміотика безпосередньо пов’язана з біосеміотикою, семіотикою культури (культурною семіотикою), а також з екологічною (інвайронментальною) філософією. Вона спирається на принцип неперервності (спадкоємності) у розвитку природи та розуму (свідомості) (Ч. Пірс), уявлення про внутрішній зв'язок між живими (природними) та семіотичними процесами (Дж. Хофмейер), голістичний (системний) погляд на семіосферу (Ю. Лотман). Екосеміотика розглядає взаємодію культури і природи як двосторонній процес, в якому природа визначає культуру так само, як і культура у різний спосіб окреслює природу. Зауважується, що для екосеміотики як порівняно нового дослідницького напряму не вироблено єдиного методологічного базису та бачення досліджуваного ним кола проблем, що цілком релевантно ситуації в семіотиці загалом. Автор доходить висновку, що на тлі постійного зростання досліджень, які позиціонують себе як екосеміотичні, цей напрям потребує відповідних методологічних рефлексій і оцінок.
41
Oleksyn, Ihor. "Цінності спорту в контексті суспільного ідеалу гуманізму." Multiversum. Philosophical almanac, no. 3-4 (May 17, 2019): 190–203. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2015.3-4.18.
Full textAbstract:
Статтю присвячено філософському аналізу понять гуманізму, суспільного ідеалу та історичній динаміці їх осмислення з точки зору визначення ціннісного потенціалу сучасного спорту. Базовою характеристикою сучасного гуманізму є, на нашу думку, його орієнтація на позитив людини при визнанні негативу. Цей останній вимагає контролю і обмеження. Гуманізм передбачає турботу про конкретну людину, створення суспільством належних умов для задоволення її потреб, реалізацію індивідуальних здібностей, творчого самовираження і пранення до досконалого способу життя – до ідеалу. Поняття «ідеал» – феноменальне, неоднозначне, але найчастіше виступає як особистісна характеристика, що відбиває цілісність, цілеспрямованість, діяльність людини і суспільства. Спорт служить консолідації громадських сил, спрямованих на перетворення суспільства і людини, є єдиною у своєму роді сферою діяльності, що має глибокий гуманістичний потенціал. На нашу думку, ідеї, які розробляються в таких напрямах, як теорія фізичної культури і спорту, психологія, історія, соціологія та філософія спорту, можуть активізувати вчених, сприяти утворенню сучасних аксіологічних моделей спортивної діяльності, заснованих на ідеалах гуманізму.
42
Shlemkevych, S. L. "Спадщина українських учених-культурологів у контексті викладання навчальної дисципліни "Історія Української культури" у закладах вищої освіти." Scientific Bulletin of UNFU 29, no. 1 (February 28, 2019): 136–38. http://dx.doi.org/10.15421/40290128.
Full textAbstract:
Останні десятиліття позначилися значними досягненнями в дослідженні особливостей української культури. Українські культурологи опираються на традиції, закладені творчістю видатних вчених, концепції культури яких характеризуються вірою у майбутнє українського народу. Вітчизняні філософи, етнографи, історики минулих століть традиційно зверталися до проблем, пов'язаних із розумінням духовно-творчої сутності людини у взаємопов'язаності з Богом, Космосом, культурою як світом людини. Початок ХХ ст. став переломним етапом для формування історичної культурології в українській науці. Багато відомих науковців, серед яких були зокрема Михайло Грушевський, Володимир Охрімович, Федір Вовк, Степан Рудницький, Іван Огієнко, Микола Хвильовий, створили в Україні фундамент науки про культуру. Наприкінці ХХ ст. інтерес вчених до культурологічної проблематики набув значного прискорення. Певним чином це було зумовлено введенням у зміст підготовки фахівців із вищою технічною освітою в Україні таких нових дисциплін, як: "Українська та зарубіжна культура", "Культурологія". На жаль, протягом останніх років у закладах вищої освіти України значно скоротилася кількість годин, відведених на вивчення цих дисциплін, у деяких закладах вони повністю зникли з навчальних планів. В умовах реформування вищої школи України необхідно зберегти інтерес юнацтва до вивчення історії української культури. Певним чином цьому буде сприяти повернення до навчальних планів підготовки фахівців у закладах вищої освіти дисциплін "Історія української культури", "Культурологія". Необхідно докласти певних зусиль, щоб зберегти набутий досвід викладання гуманітарних дисциплін, зокрема культурологічного спрямування, осучаснити їх зміст та модернізувати методи навчання, утвердити таку систему засобів, форм і методів організації навчального процесу, яка б гарантувала необхідний рівень якості підготовки конкурентоспроможного спеціаліста.
43
РАБОКОРОВКА, Ганна. "ДО ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ НАУКОВОЇ РАЦІОНАЛЬНОСТІ." Human Studies a collection of scientific articles Series of «Philosophy», no. 44 (May 20, 2022): 248–59. http://dx.doi.org/10.24919/2522-4700.44.16.
Full textAbstract:
Метою статті є аналіз соціокультурних та когнітивних структур, які, сформувавшись у античній Греції, детермінували оформлення наукової раціональності як такої. Методологічними засадами дослідження виступив історико-порівняльний метод, який використовувався нами під час аналізу традиційних та нетрадиційних форм соціальності та культури, а також основні принципи герменевтики. Наукова новизна. Сучасне інформаційне суспільство засновано на ідеалах та нормах наукової раціональності і цілковито залежить від розвитку науки та впровадження новітніх технологій. Практично все що нас оточує, задовольняє наші потреби, робить щасливими тощо в тій чи іншій мірі – результат плідної наукової роботи та наукових досягнень. Отже, сьогодні проблема формування наукової раціональності перетворюється із суто теоретичної філософської проблеми на проблему, яка має «життєво-практичний» зміст. Сучасна наука все більш прагне до саморефлексії, наполегливо намагається дослідити умови та причини свого зростання, а тому виникає нагальна потреба розглядати проблему формування та становлення наукової раціональності в широкому соціокультурному контексті, який дозволить поєднати в певну цілісність можливості філософії, соціології пізнання, філософії культури тощо. Висновки. Результати нашого дослідження свідчать про те, що проблема формування наукової раціональності є на сьогодні дуже важливою і потребує серйозного обговорення та прояснення зі сторони соціології пізнання та філософії й морфології культури. Проведений нами аналіз соціальних та культурних детермінант, що призвели до появи наукової раціональності у Давній Греції, демонструє, що виникнення та розвиток науки були результатом сутнісних світоглядних, когнітивних та соціокультурних зрушень у тілі грецької традиційної соціальності та культурі. Тому на сьогодні необхідно ретельно досліджувати ці процеси, прогнозуючи розвиток та трансформацію науки на майбутнє.
44
Zinkevych, Vasyl. "Умови занепаду системи освіти в дискурсі життєвого циклу індустріальної цивілізації." Multiversum. Philosophical almanac, no. 5-6 (November 28, 2019): 154–70. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2019.5-6.12.
Full textAbstract:
У статті аналізуються умови занепаду системи індустріальної освіти, що почався у 70-ті роки ХХ ст. і продовжується донині. Умови визначаються як сукупність факторів зовнішнього середовища, що впливають на саморозгортання системи індустріальної освіти. До них віднесено: «дух епохи», філософію, наукову картину світу, світогляд, ідеологію. «Дух епохи» на початку ХХІ ст. набув хаотичного стану. Це сталося внаслідок того, що індустріальна культура, яка розбудована на основі двох протилежних ідеологій: ліберальної і комуністичної, злились у «суперідеологію» технократизму. Філософія сучасного етапу свідчить про те, що світова спільнота знаходиться у стані пошуку мейнстриму соціального розвитку. Етап занепаду переконав інтелектуальні еліти в тому, що постмодерністський підхід себе не виправдовує, оскільки світова спільнота «звалилась» у глибоку кризу. На зміну постмодернізму прийшов так званий постпостмодернізм, як течія, що не лише відмовляється від інтертекстуальності, а й переходить на якісно новий рівень відтворення перцептивних і культурних пластів інформації, в яких віртуальна реальність займає одне з ключових місць і поняття гіперреальність є одним з базових. Зазначається, що введення в навчальний процес курсів із соціальної філософії і філософії освіти дещо компенсувало філософсько-світоглядний і ідеологічний вакуум, що утворився після відмови вітчизняних освітян від циклу навчальних дисциплін марксистсько-ленінського спрямування. Зміни в сучасній постнеокласичній картині світу призводять до знищення орієнтацій на лінійну однозначність і тотальну заданість сюжетів наступного розвитку. У постнеокласичній картині світу невпорядкованість, безструктурність, хаотичність визнані об’єктивними, універсальними характеристиками дійсності. На поверхню світоглядного олімпу після загального і агресивного мілітаризму виступив нігілізм і цинізм, що остаточно поховав гуманізм як концепт і смисл, придатний спасти людину від самої себе. Ідеологією етапу занепаду є мультикультуралізм. Оскільки ні філософія, ні наука не змогли своєчасно дати відповідь на питання, що відбулося з планетарним світом і як виходити з тотальної кризи соціального розвитку, то еліти індустріальних суспільств, з одного боку, у теоретичній площині визнали, що світ вступив у постіндустріальну епоху, а з іншого – на практиці, інтуїтивно схилилися до «тихого» виходу з кризи на основі ідеології мультикультуралізму. Вона виникла на основі злиття течій неолібералізму, неоконсерватизму, соціал-демократизму та ін.; спостерігається, як традиційна форма індустріальної освіти на європейському континенті змінюється на мультикультурну освіту, а загалом рухається від «мультикультурної» до «міжкультурної» освіти. Це принципово інший алгоритм функціонування системи індустріальної освіти на етапі її сходження з планетарної арени.
45
Nevmerzhitska, O. M. "Краса як головна естетична цінність українського національного світогляду в філософії першої половини ХХ ст." Grani 18, no. 6 (April 23, 2015): 51–54. http://dx.doi.org/10.15421/1715119.
Full textAbstract:
Серед множини проблем історії української філософії, що потребують поглибленого вивчення, однією з основних, на думку автора, є дослідження системи цінностей українського народу. Одному з таких питань і присвячена ця стаття, в якій проведено дослідження естетичних цінностей українського національного світогляду в філософії першої половини ХХ століття, зокрема, головної його естетичної цінності – категорії краси. Проаналізовано творчість визначних українських вчених, філософів і суспільних діячів, що, звертаючись до людської природи, властивості людини до естетизації життя, з різних сторін досліджували український національний світогляд, який виражає цінності, погляди та переконання більшості представників українського народу. Видатні мислителі, вивчаючи та досліджуючи політичні, моральні, релігійні, естетичні ідеали та цінності, дивились на світ української людини з позиції його аксіологічної цілісності. Вони намагалися зрозуміти сутність, причини виникнення та існування різноманітних культурних процесів, що відбувалися в межах українського етносу, осягнути, яким чином через уявлення про красу народ реалізовує своє прагнення до прекрасного. Беручи до уваги, що українська філософія досліджуваного періоду ще недостатньо вивчена, заглибившись у джерела сучасної філософської думки в Україні, автором зроблено висновок, що життя українського народу найбільшою мірою підпорядковувалося прагненню до прекрасного, яке охоплює всі сфери життєдіяльності української людини як у матеріальному, так і в духовному вимірах буття.
46
ІВАНИШИН, Петро, Ірина ДМИТРІВ, and Ян ҐЖЕСЯК. "КОНЦЕПЦІЯ КУЛЬТУРНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ У ТВОРЧОСТІ ДМИТРА ДОНЦОВА: ОСНОВНІ АСПЕКТИ." Східноєвропейський історичний вісник, no. 18 (March 30, 2021): 118–26. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.18.226509.
Full textAbstract:
Анотація. Мета дослідження ‒ розглянути окремі важливі пропедевтичні аспекти тлумачення вісниківської культурно-націоналістичної концепції, звертаючись до досвіду основоположника вісниківської традиції – відомого філософа, публіциста, редактора Дмитра Донцова. Методологія дослідження.З огляду на мету і завдання дослідження, методологічна база виразно інтердисциплінарна. У роботі використовується гносеологічний потенціал націософії як філософії національного буття, націології як теорії нації, герменевтики як теорії та практики інтерпретації та постколоніалізму як інтерпретації культурних явищ з позиції анти- і постімперської свідомості. Наукова новизна полягає в тому, що на основі націософсько-геременевтичного узагальнення та робочого дефініціювання поняття культурного націоналізму запропоновано пропедевтичне окреслення цього феномена в дискурсі основоположника вісниківської традиції Дмитра Донцова. Висновки. У студії висвітлено поняття культурного націоналізму взагалі та окреслено найважливіші елементи концепції культурного націоналізму в межах ідеології вольового націоналізму Д.Донцова. Йшлося про культурні виміри понять націоналізму та національної ідеї, національної ідентичності та національного імперативу. Докладнішого висвітлення потребують також інші елементи концепції мислителя: естетики, традиції, історіософії, національного способу інтерпретації, релігії, системи вартостей, національної Церкви, релігійності націоналізму, цивілізаційного вибору українства, національного ідеалу та ін. Донцовська концепція має виняткове історико-генетичне значення, оскільки визначальним чином вплинула на постання ідейного базису таких унікальних культурно-історичних феноменів в межах доби між світовими війнами, як вісниківство та організований націоналізм.
47
РЕЗУНОВА, О. С., and В. В. РЕЗУНОВА. "ФОРМУВАННЯ КРОС-КУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ВИКЛАДАЧІВ ІНОЗЕМНОЇ МОВИ ЯК ЕФЕКТИВНИЙ ЗАСІБ ПІДВИЩЕННЯ ЇХ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ." АКАДЕМІЧНІ СТУДІЇ. СЕРІЯ «ПЕДАГОГІКА» 1, no. 3 (November 17, 2021): 98–103. http://dx.doi.org/10.52726/as.pedagogy/2021.3.1.15.
Full textAbstract:
Професійне спілкування вимагає здатності встановлювати та розвивати нові ділові контакти, вибирати адек- ватний поведінковий сценарій і передбачає не лише оволодіння мовою, а й здатність сприймати соціальний та культурний контекст комунікантів. Згідно з новою філософією освіти основними медіаторами культурного досвіду, пов’язаного з комунікацією людей різних національностей, є викладачі іноземних мов. У статті трактується поняття «крос-культурна компетентність» та розкривається необхідність формування цієї компетентності у викладачів іноземної мови як ефективного засобу підвищення їх професійної компетентності. Згідно з дослідженнями критеріями крос-культурної компетентності є: крос-культурна обізнаність (сукупність знань культурних артефактів, моделей поведінки, розуміння необхідності та дотримання сценаріїв поведінки рідної або іншої культури чи субкультури); культурна ідентичність (результат культурної ідентифікації, тобто співвіднесення і ототожнення з культурними нормами і зразками поведінки); нормативна ідентичність (знання, розуміння і прийняття соціальних норм). Авторками описано форми та способи формування крос-культурної компетентності викладачів іноземної мови, серед яких: участь у міжнародних проєктах та проходження закордонного стажування, вивчення передово- го педагогічного досвіду, пов’язаного з формуванням крос-культурної компетентності, науково-методична діяль- ність у співпраці з іноземними колегами (участь у міжнародних конференціях, «круглих столах» тощо); самоос- віта. Крім того, в статті надаються зразки вправ, які можуть бути використані для формування крос-культурної компетентності викладачів іноземної мови та студентів. Отже, викладач іноземної мови зі сформованою крос-культурною компетентністю матиме змогу виховати нове покоління фахівців з європейською свідомістю, з умінням вести крос-культурний діалог, який не можливий не лише без лінгвістичного, але й без міжкультурного складника.
48
Гнілуша, Ніна В. "СТАНОВЛЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ОСВІТИ У КРИВОРІЗЬКОМУ ДЕРЖАВНОМУ ПЕДАГОГІЧНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ." Екологічний вісник Криворіжжя 5 (June 26, 2020): 31–42. http://dx.doi.org/10.31812/eco-bulletin-krd.v5i0.4352.
Full textAbstract:
Політичні та соціально-економічні перетворювання в сучасному суспільстві актуалізують нові запити системі освіти та основні напрямки її реформування. Створена на основі демократичних і еколого-гуманістичних орієнтирів система загальної та вищої освіти покликана забезпечити підготовку творчо активної особистості, здатної будувати свою країну як суспільство, що розвивається на принципах соціоприродної гармонії. Метою роботи було теоретичне обґрунтування актуалізації формування екологічної культури освітянської молоді та узагальнення досвіду кафедри ботаніки та екології щодо організації екологічної діяльності. Дослідження проводилося на основі наукових публікацій, що стосуються екологічної освіти та її розвитку на кафедрі ботаніки та екології Криворізького державного педагогічного університету.
Зазначається, що новому періоду розвитку людства має відповідати нова філософія освіти, нові освітні системи, нові моделі навчання. При цьому, одним із найважливіших напрямків модернізації освіти виступає екологічна освіта, котра спрямована на розвиток здібностей та обдарувань вихованців, задоволення їх інтересів та потреб у професійному визначенні.
Розвиток екологічної освіти на кафедрі ботаніки та екології Криворізького державного університету мав три етапи: 1) зародження екологічної освіти (1930-1941 рр.); 2) становлення екологічної совіти (1944-1986 рр.); 3) імплементація екологічної освіти (1986 р до нашого часу). Найбільш важливими досягненнями екологічної освіти були: створення та активна діяльність наукового та науково-методичного екологічного центру, ліцензування у 2003-2004 н.р. спеціальність «Екологія та охорона навколишнього середовища» освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавр, акредитація у 2008-2009 н.р. цієї спеціальності, проведення у 2002-2009 рр. вісім Міжнародних науково-практичних конференції «Проблеми екології та екологічної освіти», видання у 2002-2015 рр. збірника наукових праць «Екологічний вісник» (у 2015 р. відбувся його ребрендинг – нове видання отримало назву Збірник наукових та науково-методичних праць «Екологічний вісник Криворіжжя»»), видання низки наукових монографій та статей, підручників, навчальних посібників, методичних рекомендацій екологічної тематики.
У подальшому екологічна освіта на кафедрі ботаніки та екології Криворізького державного педагогічного університету має бути спрямована на: по-перше, підготовку професійних кадрів; по-друге, формування екологічних знань та екологічної культури на неперервній та міждисциплінарній основі.
49
ЯРМОЛЕНКО, Марія. "РОЛЬ ГУМАНІТАРНОЇ ОСВІТИ У РОЗВИТКУ КЛЮЧОВИХ КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНИХ ФАХІВЦІВ МОРСЬКОЇ ГАЛУЗІ." Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: педагогічні науки 28, no. 1 (April 20, 2022): 232–44. http://dx.doi.org/10.32453/pedzbirnyk.v28i1.966.
Full textAbstract:
У статті представлено міркування щодо ролі гуманітарної освіти у розвитку ключових компетентностей конкурентоспроможних фахівців морської галузі. Гуманітарну освіту визначено як сукупність знань у сфері суспільних наук і пов’язаних з ними практичних умінь і навичок. Її забезпечують дисципліни гуманітарного циклу, зокрема філософія, культурологія, соціологія, психологія, педагогіка, історія, політологія, іноземні мови. Ці дисципліни мають об’єктивний змістовий потенціал, що впливає на формування всебічно розвиненої, високодуховної, гармонійної особистості. Результатом гуманітарної освіти є ключові компетентності, які, відповідно до рекомендацій Європейського Парламенту та Ради ЄС, необхідні для особистої реалізації та розвитку, активного громадянського життя, соціальної єдності та можливості працевлаштування. Ідеться про спілкування рідною мовою; спілкування іноземними мовами; знання математики та загальні знання у сфері науки і техніки; навички роботи з цифровими носіями; навчання заради здобуття знань; соціальні та громадянські навички; ініціативність і практичність; обізнаність і самовираження у сфері культури. Гуманітарна компонента освіти має важливе значення під час підготовки майбутніх фахівців морської галузі. Це пов’язано з тим, що у вимогах Міжнародної Конвенції зі стандартів підготовки, дипломування моряків і несення вахти й однойменного Кодексу наголошується на необхідності підготовки фахівців морського транспорту з високим рівнем сформованості як професійних знань і практичних навичок, так і гуманітарних знань. Серед переліку компетентностей у цих документах містяться вимоги щодо знань, умінь і навичок, які формуються в майбутніх фахівців морської галузі під час вивчення дисциплін гуманітарного спрямування. Ідеться про знання принципів, методів і особливостей управління персоналом на судні та його підготовки; знання відповідних міжнародних морських конвенцій і рекомендацій, а також національного законодавства; знання методів ефективного управління ресурсами та вміння їх застосовувати; уміння здійснювати ефективну комунікацію, підтримувати серед членів суднової команди атмосферу взаєморозуміння та доброзичливості, дотримання загальнолюдських відносин і громадянських норм; володіння іноземною (англійською) мовою тощо. Крім цих компетентностей, майбутні фахівці мають володіти сформованими ціннісними орієнтаціями, високим рівнем загальної, комунікативної та професійної культури та бути цілісною особистістю з лідерським потенціалом.
50
Гончарова, Олена. "ФЕНОМЕН ЖІНОЧОГО МИСТЕЦТВА СКУЛЬПТОРКИ ПРОПЕРЦІЇ ДЕ РОССІ У КУЛЬТУРІ ЧИНКВЕЧЕНТО БОЛОНЬЇ." УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА : МИНУЛЕ, СУЧАСНЕ, ШЛЯХИ РОЗВИТКУ (НАПРЯМ: КУЛЬТУРОЛОГІЯ) 39 (January 31, 2022): 3–15. http://dx.doi.org/10.35619/ucpmk.v39i.489.
Full textAbstract:
На основі антропоцентричного підходу до аналізу візуальних самопрезентацій Проперції де Россі у творах скульптури, які виступають й засобами пізнання сутності людини, представлено художню творчість як феномен культури чинквеченто Болоньї. Проведене дослідження не лише надає інформацію про «авторську особистість» скульпторки, але й дають вихід на стереотипи соціуму певної історичної доби.
Використано низку методів історичного дослідження: біографічний, історико-хронологічний, історико-порівняльний. До них додано іконографічний та іконологічний методи. Наукова новизна полягає в авторській методиці аналізу творів образотворчого мистецтва з точки зору антропоцентричного підходу, а також розгляді генези та іконографії художньої творчості Проперції де Россі у стилістиці М. Раймонді, Рафаеля, Мікеланджело, що породжує нову культурну реальність.
Заперечено стереотип щодо другорядності мистецтва, створеного жінками. Встановлено, що соціалізація жінки скульпторки в культурі чинквеченто Болоньї відбувалася складніше, ніж чоловіка. Значний вплив на культурний розвиток Болоньї і жінок-мисткинь здійснював Болонський університет (1088 р.), у якому дозволялося вчитися жінкам. З’ясовано, що більш успішною у професії мисткині могла стати черниця у монастирі, або донька художника у майстерні батька. Вдома жінці дозволяли брати уроки рисування і живопису, займатися різьбленням, але коли це ставало її професією, вона потребувала маркетингу, комерціалізації свого мистецтва, шукала замовників та меценатів серед нобілітету, долаючи їхній скептицизм та отримуючи меншу грошову оплату, ніж художники-чоловіки. Твори цієї скульпторки уособлювали філософію її жіночого мистецтва, пов’язаного з релігійною тематикою. Її соціальне становище підвищувалося і наближалося до соціального статусу гуманістичної інтелігенції, ніж до статусу ремісниці культури чинквеченто в Болоньї.