Academic literature on the topic 'Інститути демократії'

У статті висвітлено співвідношення представницької та партисипативної демократії у місцевому самоврядуванні. Зазначено, що дослідження різних видів демократії на місцевому рівні актуалізується сьогодні у зв’язку з проведенням реформи децентралізації влади, яка насамперед спрямована на розвиток місцевого самоврядування в Україні. Проаналізовано думки різних вчених щодо понять «представницька демократія», «пряма демократія» та «партисипативна демократія». Представницьку форму демократії визначено як форму здійснення влади в демократичному суспільстві, коли через конкретних осіб і виборні органи громадяни реалізовують своє гарантоване право брати участь у політичному житті суспільства. Пряму демократію охарактеризовано як особливу форму здійснення влади народу самим народом через певні інститути, а партисипативну демократію - як вищу форму прямої демократії, яка вкладає в себе більш широкий зміст, оскільки передбачає не лише пряме вирішення певних питань, а й вплив на сам процес прийняття значущих для громади рішень. Узагальнено основні відмінності партисипативної демократії від представницької, серед яких насамперед те, що демократія участі передбачає участь особи в суспільних та політичних процесах безпосередньо, тобто член громади бере участь в управлінні громадою не через когось, а сам, особисто, через такі форми участі, як місцеві референдуми, місцеві вибори, загальні збори, місцеві ініціативи тощо. До того ж до відмінностей віднесено й те, що демократія участі передбачає ініціативу зі сторони членів громади. Констатовано, що вдосконалення функціонування територіальних громад в Україні є актуальним питанням сучасності, а масштабніше впровадження в практику місцевого самоврядування форм партисипативної демократії сприятиме більш широкій та ефективній участі членів територіальних громад у вирішенні питань місцевого значення, а отже, слугуватиме розвитку місцевого самоврядування. Припустимим та корисним вбачається поєднання інструментів представницької та партисипативної демократії на місцевому рівні, однак без їхньої повної взаємозаміни.

<em>Виокремлено основні риси прояву інформаційного суспільства в умовах процесу глобалізації. Визначено сутність понять «інформаційного суспільства» та «інститути демократії», а також проаналізовано взаємозв’язок між цими поняттями в умовах сучасних глобалізаційних процесів. Розглянуто особливості функціонування інститутів демократії і можливості їх трансформації в умовах сучасного інформаційного суспільства. Визначено, що державі належить провідна роль у формуванні інформаційного суспільства, вона координує діяльність різних суб’єктів суспільства в процесі його становлення, сприяє інтеграції людей в нове інформаційно-технологічне оточення, розвитку галузей інформаційної індустрії, забезпеченню прогресу інститутів демократії і дотримання прав особистості в умовах інформаційного суспільства.</em>

У статті визначено моделі взаємодії місцевого самоврядування та центральних органів влади: модель партнерства та модель агента. Локальна демократія передбачає відносини партнерства з органами центральної влади, ба більше, питання, що стосуються інтересів територіальної громади, мають належати лише компетенції органів місцевого самоврядування. Виділено три основні системи здійснення публічної влади на місцях: англосаксонська, романо-германська, іберійська. Розглядаються різні підходи до законодавчого закріплення та регулювання компетенцій місцевих органів влади. Встановлено принципи співвідношення локальної демократії та вертикалі влади: законність (розподіл компетенцій має бути законодавчо закріплений); пріоритетність інтересу громади; автономія (зокрема фінансова) органів локальної демократії, що дозволяє здійснювати належне врядування, формувати органи самоорганізації населення; представництво, участь громадян; контроль (і з боку громадян, і з боку центральних органів влади). Наголошено, що головним інструментом локальної демократії, а також принципом співвідношення з органами державної влади є самоорганізація. Зазначено, що в розвинених демократіях інститути локальної демократії перебувають у відносинах партнерства з органами центральної влади. У перехідних суспільствах на початкових етапах транзиту органам локальної демократії не приділяють належної уваги, органи місцевого самоврядування намагаються перетворитись на агентів державної влади. Як засвідчує історія європейських країн, кожна з них проходила свій власний шлях побудови дієвого місцевого та регіонального врядування, і не обійшлося без помилок, тому виокремлено деякі аспекти цього досвіду, які доцільно впровадити в діяльність районних рад в Україні.В нашій державі досі зберігається модель агента, органи місцевого самоврядування не володіють належною автономією, не здатні самостійно реалізувати інтереси територіальних громад.

Стаття присвячена висвітленню у правовому аспекті осмислення розвитку місцевого самоврядування в Україні у процесі становлення громадянського суспільства, в умовах викликів сьогодення. Наголошується на особливому місці місцевого самоврядування, яке є однією із фундаментальних демократичних засад та виступає одним із ключових факторів інтеграції у європейську спільноту. Указано на ефективність та значимість місцевого самоврядування як інституту громадянського суспільства. Зазначається, що роль місцевого самоврядування у функціонуванні громадянського суспільства України підвищується через імператив щодо реалізації безпосередньої демократії. Інститути місцевого самоврядування задовольняють потреби громадянського суспільства в самоорганізації, а також заповнюють нестаток регулюючих функцій держави, знижують ступінь втручання у приватні справи. Звернено увагу на європейську континентальну модель місцевого самоврядування, яка характерна для України й концептуально грунтується на діалектичному поєднанні місцевого державного управління на місцях і місцевого самоуправління, а також характеризується певною підпорядкованістю нижчих ланок вищим. котра заснована на поєднанні, з одного боку, виборності всіх представницьких та виконавчих органів на первинному рівні самоврядування та, з другого - призначення і з «центру» на місця повноважних представників державної влади на регіональному рівні. Акцентується значимість громадських інститутів, котрі формуються і функціонують на засадах самоврядування, із характерною ознакою, що вони утворюються не державою, а самими індивідами для спільної реалізації своїх інтересів, де їх функціонування є показником громадянської зрілості індивідів і суспільства, усвідомлення ними можливостей реалізації власних потреб та інтересів, від ефективності їх діяльності залежить авторитет та реальні можливості впливу громадської думки на державно-владні інститути. Самоврядність громадських інститутів забезпечується гарантованою правовими нормами можливістю прояву ініціативи, активної поведінки, підвищенні ролі людського фактору у процесі вирішення питань суспільного значення. Підсумовується, що розвиток місцевого самоврядування передбачає створення умов для формування ефективної, відповідальної місцевої влади, здатної забезпечити достатнє середовище для проживання людей на всій території України, включаючи передачу повноважень, ресурсів та компетенції вирішувати основні питання життя на найбільш наближеному до громадян рівні. У цьому контексті місцеве самоврядування розглядається саме як форма утвердження локальної демократії та забезпечення цілісного комплексу муніципальних прав, як основоположний інститут, складова частина громадянського суспільства зі створенням базового суб'єкта місцевого самоврядування - дієвої територіальної громади.

Стаття присвячена проблемі інтегрування референдуму як способу здійснення народовладдя у систему режиму представницької демократії сучасної держави. Народовладдя розглядається як суспільно-політичне явище, правовим вираженням якого є юридична категорія демократії; останню слід відрізняти, зокрема, від типу ідеології чи виду політичного процесу. У конституційно-правовому сенсі демокра тію можна кваліфікувати як принцип права, що закріплюється у конституції. У контексті правової теорії держави цей принцип є правовою вимогою стосовно форми державного режиму. Сучасне сутнісне розуміння демократичного державного режиму як способу здійснення влади засноване на концепції “демократії цінностей” (“озброєної демократії”), яка протиставляється “процедурній демократії”. Таке розуміння заперечує необмеженість предмета рішень, що приймаються шляхом демократичних процедур, і передбачає захист основних суспільних цінностей від посягання будь-яким способом. Категорія “демократії цінностей” по суті поєднує вимогу процедурної демократії та принцип верховенства права у межах концепції конституціоналізму. Конституція держави повинна закріпити не лише основні демократичні процедури формування і функціонування влади, а й ті базові цінності, сформульовані у вигляді основних конституційних принципів, які підлягають особливому захисту і не можуть бути змінені шляхом демократичної процедури. Розрізнення прямої і представницької демократії базується не лише на способі здійснення влади народу, а й на предметі безпосереднього народного волевиявлення. Суть представницької демократії полягає в тому, що народ шляхом безпосереднього волевиявлення через вибори формує персональний склад виборних органів та, опосередковано, похідних від них, яким надає можливість протягом обмеженого часу здійснювати визначені конституцією владні повноваження від імені народу. Пряма демократія передбачає, що народ шляхом безпосереднього волевиявлення приймає зобов’язальне рішення по суті певної проблеми. І представницька, і безпосередня демократії базуються на прямому волевиявленні народу, однак лише безпосереднє прийняття народом зобов’язального рішення може вважатися безпосереднім здійсненням влади народом. Вибори і референдум є формами безпосереднього народного волевиявлення і реалізуються через загальне голосування. Однак критерієм прийняття рішення референдуму є не лише участь виборців у голосуванні, а й підтримка чіткої відповіді на питання референдуму більшістю виборчого корпусу. “Консультативні референдуми”, які не мають прямих юридичних наслідків і служать формами вираження суспільної думки щодо поставленої проблеми, мають лише політичне значення і не можуть вважаться формою здійснення влади народом. Стверджується, що сучасна демократична держава можлива лише як держава представницької демократії, а окремі інститути прямої демократії можуть інтегруватися у сучасний державний режим з урахуванням їх епізодичної ролі для прийняття рішень. Таке інтегрування здійснюється у формі імперативного або факультативного референдуму. Перший конституційно наділений виключною сферою повноважень. Особливістю другого, можливого лише за народною ініціативою, є те, що проблема, якій він присвячений, віднесена до сфери повноважень певного органу системи представницької демократії. Тому застосування факультативного референдуму породжує конфлікт повноважень такого референдуму з органами представницької демократії. Запровадження інституту факультативного референдуму вимагає чіткого нормативного регулювання для досягнення узгодженого і безконфліктного функціонування елементів прямої демократії, інтегрованих у систему державного режиму представницької демократії.

Інститут загальнонаціонального референдуму є вищою формою вираження волі народу в системі здійснення державної влади на засадах народовладдя. В Україні тривалий час існує прогалина щодо правового забезпечення інституту всеукраїнського референдуму, підґрунтям якої є проблема нормативного відтворення його конституційно-визначеної моделі, що зумовлено ідеологічними, політичними та правовими чинниками. Тому нині, в умовах активізації законодавчої роботи у цьому напрямі, вартими уваги є питання конституційної законотворчості щодо моделювання інституту всеукраїнського референдуму у процесі конституційних перетворень, що відбувалися у державі. Мета статті – висвітлити розвиток конституційних концептів щодо юридизації інституту всеукраїнського референдуму в контексті формування національної тради ції конституціоналізму в незалежній Україні, зокрема у фокусі відповідних законопроєктів, що були внесені на розгляд Верховної Ради України, та інших законотворчих ідей, що хоча й не відбулися у відповідних документах, однак визна чають політико-ідеологічний, науково-правовий стан суспільної думки та ставлення громадськості до розбудови інститутів прямої демократії. Аналізується процес розвитку в Україні конституційної законотворчості щодо нормативної моделі всеукраїнського референдуму, зокрема в контексті політичних і конституційно-правових трансформацій, які відбувалися в державі, формування референдного законодавства і практики. Пропонується авторська концепція періодизації цього процесу в проєкції найбільш значущих для розвитку референдного права конституційно-правових подій. Наголошується на фундаментальному значенні незмінності політико-правового концепту гарантування народовладдя че-рез проведення всеукраїнського референдуму. Досліджено процес трансформації консти туційних концептів, зокрема: від функціонального концепту всеукраїнського референдуму (визнання законодавчої (конституційно-установчої) функції) та його контрольно-організаційної ролі в механізмі оновлення представницьких органів державної влади) до загально-засадничого концепту в проєкції загальної моделіорганізації публічної влади. Увага акцентується на тому, що політична та ідеологічна багатоманітність у законотворчих ідеях щодо конституалізації інституту референдуму поглиблює процеси демократизації суспільства та засвідчує суспільний запит на впровадження ефективних інструментів народного волевиявлення у систему державного управління. Вибір законодавчої моделі організації національного (всеукраїнського) референдуму апелює до рівня політичної та правової культури, зрілості політичних еліт в уособленні державно-владного прошарку суспільства. В умовах демократії представницькі інститути державної влади, яким делеговано функції публічного управління, є позитивно зобов’язаними забезпечити ефективні механізми реалізації народовладдя в системі конституційного ладу.

Автор аналізує прояви популізму й авторитаризму в Болгарії, тісний зв’язок з комуністичним минулим, незрілістю демократичної системи і культури. За роки демократизації та членства в ЄС цінності демократії ще не встигли міцно вкоренитися в свідомості болгар, які регулярно віддають перевагу «харизматичній особистості». Аналіз засвідчив, що підтримка демократичних інститутів в країні низька, що криза довіри до інститутів держави і політичного класу, розчарування в реаліях європейської інтеграції формують ідеологічний вакуум. Доведено, що популізм правлячих партій і опозиції не може мобілізувати громадськість на вирішення економічних і політичних проблем держави у демократичних межах; що протестні мітинги болгар, спричинені низьким рівнем життя, популізмом, високим рівнем корупції, безпорадністю чи й небажанням урядів їх викорінити, не припиняються впродовж тривалого часу. Тож, автор вважає, що в Болгарії інститути демократії ще не зміцніли, а тому загроза реверсу авторитаризму реальна. Впевненість, що держава не зверне з демократичного шляху, буде тоді, коли виклики авторитаризму та популізму, які стоять перед Болгарією, ЄС та Європою, будуть подолані.

Автор аналізує прояви популізму й авторитаризму в Болгарії, тісний зв’язок з комуністичним минулим, незрілістю демократичної системи і культури. За роки демократизації та членства в ЄС цінності демократії ще не встигли міцно вкоренитися в свідомості болгар, які регулярно віддають перевагу «харизматичній особистості». Аналіз засвідчив, що підтримка демократичних інститутів в країні низька, що криза довіри до інститутів держави і політичного класу, розчарування в реаліях європейської інтеграції формують ідеологічний вакуум. Доведено, що популізм правлячих партій і опозиції не може мобілізувати громадськість на вирішення економічних і політичних проблем держави у демократичних межах; що протестні мітинги болгар, спричинені низьким рівнем життя, популізмом, високим рівнем корупції, безпорадністю чи й небажанням урядів їх викорінити, не припиняються впродовж тривалого часу. Тож, автор вважає, що в Болгарії інститути демократії ще не зміцніли, а тому загроза реверсу авторитаризму реальна. Впевненість, що держава не зверне з демократичного шляху, буде тоді, коли виклики авторитаризму та популізму, які стоять перед Болгарією, ЄС та Європою, будуть подолані.

Метою статті є дослідження сучасного стану розвитку інститутів електронного урядування та електронної демократії в Європі та Україні.. Дослідження виконано з використанням системи загальнонаукових та спеціальних методів пізнання. Основним став історичний підхід. Було використано методи аналізу та синтезу, системний метод. Результати. В статті досліджено розвиток які пройшли інститути електронного урядування та електронної демократії в Європейському союзі та Україні з моменту свого виникнення до нашого часу. Здійснено аналіз нормативних документів Європейського союзу та національного законодавства якими регламентується реалізація зазначених інститутів. Наголошено, що актуальність більш глибокого дослідження електронного врядування та електронної демократії, обумовлене об’єктивними процесами розвитку інформаційних технологій та потребою розуміння, як ці технології можуть бути використані для покращення управління, залучення громадян до політичного процесу та створення більш відкритого та прозорого суспільства. В ході дослідження сучасного етапу запровадження зазначених інститутів в Україні, згадано про Єдиний державний веб портал електронних послуг та Реєстр адміністративних послуг (Портал Дія). Згадано, що в 2019 році шляхом ліквідації Державного агентства з питань електронного урядування України було створено новий орган – Міністерство цифрової трансформації України. Висновки. Розвиток електронного врядування в ЄС поділено на чотири основні етапи: початковий, розвиток електронних послуг, стандартизація та стратегічний розвиток, розширення діапазону послуг у сучасності. Кожен з цих етапів став внеском у формування сучасних систем електронного врядування. Україна розпочала активне впровадження електронного врядування у 2014 році з утворенням Державного агентства з питань електронного урядування України. Прийняття Концепції розвитку електронного урядування заклало основу для подальших реформ у цій сфері.

Дисертація присвячена питанням аналізу правових засад взаємодії громадянського суспільства й держави в умовах становлення демократичної правової держави в Україні; проаналізовано основні форми такої взаємодії, визначено проблеми та запропоновано напрямки реформування й удосконалення такої взаємодії. Із метою наукового визначення теоретично-методологічних основ правових засад взаємодії громадянського суспільства й органів публічної влади проаналізовано наукові праці українських і зарубіжних учених, які досліджували відповідні зв’язки на різних етапах становлення права й держави. Констатовано, що проблемами громадянського суспільства та його взаємодією з органами публічної влади займалися і продовжують займатися вчені різних галузей знання (філософи, політологи, правники тощо). Визначено, що методологія дослідження правових засад взаємодії громадянського суспільства й органів публічної влади в умовах становлення демократичної правової держави в Україні – це система підходів, принципів, методів і напрямків наукового дослідження правових засад такої взаємодії, її специфіки та практичної реалізації. Встановлено, що методологія дослідження правових засад взаємодії громадянського суспільства й органів публічної влади в умовах становлення демократичної правової держави в Україні складається з таких груп методів дослідження: загальні методи мислення; загальнонаукові методи; міждисциплінарні та спеціально-юридичні методи. Запропоновано дослідження правових засад взаємодії громадянського суспільства й органів публічної влади в умовах становлення демократичної правової держави в Україні здійснювати за допомогою загальних методів мислення: індукції, дедукції, аналізу, синтезу, абстрагування, узагальнення, аналогії, формалізації та моделювання; загальнонаукових методів пізнання: діалектичного, структурно-функційного, системного, історичного та порівняльного; міждисциплінарних: статистичного, конкретносоціологічного – та спеціальних: формально-юридичного, спеціальноюридичного, герменевтичного методів. Визначено, що до методології досліджень правових засад взаємодії громадянського суспільства й органів публічної влади в умовах становлення демократичної правової держави в Україні, крім різних груп методів, входять також і принципи наукового пізнання: принцип об’єктивності, принцип науковості, принцип наступності, принцип повноти і всебічності, принцип історизму, принцип конкретності, принцип комплексності та основні напрямки дослідження. Проаналізовано, що сучасне громадянське суспільство – це не лише суспільство вільних індивідів, але й суспільство, побудоване на правомірних (справедливих) відносинах. Підтверджено, що визнання зв’язку між правом і справедливістю є складовою європейської правової традиції, починаючи з античних часів. Взято до уваги те, що базовим елементом громадянського суспільства є його незалежні самоврядні інститути, які, взаємодіючи з органами державної влади, виконують важливі легітимувальні функції як усередині суспільства, так і в процесі його взаємодії з органами державної влади. Встановлено, що по-перше, інститути громадянського суспільства є гарантами непорушності особистих прав громадян, дають їм упевненість у своїх силах, слугують опорою у їх можливому протистоянні з державною владою. По-друге, громадянське суспільство є засобом самовираження громадян, їх самоорганізації та самостійної реалізації ними власних інтересів. По-третє, інститути громадянського суспільства систематизують, впорядковують, надають урегульованості протестам і вимогам людей, які в іншому разі могли стати руйнівними, і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціювання державної влади. По-четверте, ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів і завдяки цьому кожна група отримує шанс «бути почутою нагорі» владної піраміди. По-п’яте, інститути громадянського суспільства здійснюють ефективний контроль за формуванням і функціюванням органів державної влади, встановлюючи межі їх компетенції. Подано авторське визначення громадянського суспільства як об’єднання вільних осіб, які є правосвідомими членами суспільства й реалізують свої основні невід’ємні права і свободи через добровільно сформовані громадянські інститути, які діють на самоврядних засадах у межах Конституції й законів України. Резюмовано, що ефективність функціювання громадянського суспільства безпосередньо пов’язана з процедурою взаємодії з органами публічної влади. Запропоновано до ознак публічної влади відносити такі: публічний інтерес, що виражається у спрямованості на вирішення суспільних, публічно-політичних та вольових відносин; легітимність; транспарентність; безперервність функціювання; функціювання через правові форми й інститути; екстериторіальність, особливий суб’єктний склад, що включає органи державної влади, місцевого самоврядування, посадові особи держави, наділені владними повноваженнями, фізичні та юридичні особи, громадянське суспільство. Обґрунтовано, що поняття публічної влади слід розуміти як вид суспільно-політичної, суверенної, легітимної влади, в основі якої лежить публічний інтерес і безособовий характер, що виражається у системі суспільних, публічно-політичних, вольових відносин, які виникають між органами і посадовими особами держави (наділеними владними повноваженнями), фізичними та юридичними особами, що в своїй основній масі є суб’єктами громадянського суспільства (які делегують органам і посадовим особам держави свої повноваження) на основі публічного права й закону. Запропоновано авторську концепцію системи принципів взаємодії громадянського суспільства й органів публічної влади. Її складають три групи принципів: ідеологічні (світоглядно-філософські), загальноправові та предметно-інституційні. До ідеологічних (світоглядно-філософських) принципів необхідно віднести принципи гуманізму, демократії, справедливості, свободи, відкритості, плюралізму. До загальноправових принципів – принцип верховенства права, законності, правової рівності, пропорційності, субсидіарності. Предметно-інституційні принципи включають принцип довіри, громадської участі, підзвітності та відкритості, добровільності та самоврядності. Підкреслено, що, крім принципів взаємодії громадянського суспільства й органів публічної влади, розглядаючи питання правових засад такої взаємодії, необхідно також говорити про нормативне вираження змісту цих принципів у конкретних нормативно-правових актах. Встановлено, що в дослідженні форм реалізації правових засад взаємодії громадянського суспільства й органів публічної влади потрібно застосовувати широкий підхід, згідно з яким реалізація таких засад можлива через: 1) діяльність різного роду об’єднань громадян (політичних партій, громадських, благодійних, релігійних організацій, професійних та творчих спілок тощо); 2) учасницьку (партисипативну) демократію (референдуми, громадські ради, консультації з громадськістю та ін.); 3) реалізацію положень статутів територіальних громад (загальні збори громадян, громадські слухання, місцеві ініціативи, громадські бюджети та ін.). На цій основі запропоновано авторську класифікацію форм реалізації правових засад взаємодії громадянського суспільства й органів публічної влади. Доведено, що в сучасних реаліях українського державотворення створення й діяльність ефективних, дієвих та ідеологічних політичних партій сприятиме розвитку громадянського суспільства й водночас ставатиме провідною формою його взаємодії з органами публічної влади. Своєю чергою, така ж діяльність громадських організацій розвиватиме громадську активність і ставатиме ефективною формою контролю за діяльністю органів публічної влади. Акцентовано увагу на тому, що побудова демократичної правової держави, однією з головних ознак якої є свобода совісті й віросповідання, у контексті створення незалежної православної церкви в Україні, нового, потужного інституту громадянського суспільства, вимагає якнайшвидшого приведення державно-релігійних відносин до визнаних міжнародних стандартів. Підтверджено, що партисипативна (учасницька) демократія як вид демократії не завжди спричиняє прямі правові наслідки, а тягне за собою обов’язок органів публічної влади або розглянути якесь питання, або іншим чином відреагувати на думку громадськості. Визначено, що активна діяльність інститутів громадянського суспільства у взаємодії з органами і посадовими особами органів місцевого самоврядування повинна відбуватися на етапах розробки концепції статуту, його експертизи, консультативно-дорадчої роботи, фахового обговорення проєкту з різними політичними й громадськими об’єднаннями, проведення масових публічних слухань проєкту статуту територіальної громади, формування його іміджу та контролю за реалізацією його положень. Зосереджено увагу на тому, що основною проблемою належної реалізації правових засад взаємодії громадянського суспільства й органів публічної влади в Україні є відсутність на рівні положень Основного закону окремого розділу, який би стосувався громадянського суспільства і принципів його взаємовідносин з органами публічної влади. Визначено, що проблеми взаємодії громадянського суспільства й органів публічної влади в умовах становлення демократичної правової держави в Україні виникають у питаннях правового статусу й діяльності політичних партій, громадських, релігійних та інших організацій, формах партисипативної (учасницької) демократії на загальнодержавному й локальному (місцевому) рівнях, особливо в контексті реалізації положень статутів територіальних громад. На основі аналізу проблем реалізації правових засад взаємодії громадянського суспільства й органів публічної влади в Україні розроблено пропозиції з реформування й удосконалення механізмів такої взаємодії. Зазначено, що на сьогодні всі проблеми реалізації правових засад взаємодії громадянського суспільства й органів публічної влади в Україні слід долати новітніми формами взаємодії, взаємоконтролю, взаємодопомоги та співпраці за принципом «горизонтальних», партнерських відносин. Такий процес стане позитивним прикладом раціональних, конструктивних відносин, заснованих на взаємній довірі, принципах демократії, верховенства права та пріоритету прав людини.

Висвітлено актуальні аспекти вдосконалення нормативно-правових засад розвитку громадянського суспільства в 2020-2021 рр., наявні проблеми і завдання, питання забезпечення фінансової спроможності інститутів громадянського суспільства (ІГС), роль ІГС у процесах формування та реалізації державної політики. Проаналізовано роль ІГС у сприянні культурному розвитку і збереженні культурної спадщини як важливих елементів відродження та суспільної реінтеграції. Подано інформацію про участь ІГС у реалізації інструментів прямої демократії на місцевому рівні, що набуває подальшої актуальності відповідно до процесів децентралізації. Розраховано на державних службовців і посадових осіб органів місцевого самоврядування, політиків і експертів, усіх, хто виявляє інтерес до проблематики ствердження громадянського суспільства в Україні як гарантії її демократичного розвитку.

Основні внутрішньополітичні загрози, що їх визначили експерти у 2023 році, актуальні так само й у 2024 році, а їхній дестабілізаційний потенціал та ймовірність незначно зросли за абсолютною більшістю позицій, однак далекі від критичних значень. Відзначено істотне зростання ймовірності реалізації загроз у групах «Сфера воєнної безпеки» (з 2,57 до 2,99) та «Влада і суспільство» (з 2,80 до 3,37). Найвищим є дестабілізаційний потенціал загроз у категоріях «Сфера воєнної безпеки» (3,42) та «Влада і суспільство» (3,33). У 2023 році група загроз «Влада і суспільство» посідала третє місце (2,80), а у 2024 році вона – виразний лідер (3,37). За дестабілізаційним потенціалом можна визначити такі загрози: • радикалізація антимобілізаційних настроїв; • проблеми з матеріальним забезпеченням Сил Оборони; • падіння довіри до політичного керівництва. За ймовірністю реалізації визначено трійку найбільших загроз: • корупційні скандали; • падіння довіри до політичного керівництва; • чинник «утоми від війни», соціальна апатія; • Якщо загрози потенційних конфліктів між ВПО та місцевим населенням у 2024 році знизилися через повернення частини ВПО в місця постійного проживання та еміграцію, то проти 2023 року збільшилися загрози внутрішньополітичних конфліктів через: • психологічний та соціальний розрив між військовими і цивільними громадянами; • конфлікти між тими, хто виїхав за кордон, і тими, хто залишився в Україні. • Позитивним явищем в умовах тривалої війни стало невелике зниження рівня потенційних загроз, які у 2023 році були пов’язані з очікування дестабілізації суспільних процесів, таких як діяльність УПЦ (МП), проросійських політиків. Також відчутно знизилася ймовірність реалізації загроз: • обмеження процедур демократії; • переслідування опозиційних до влади політиків; • зростання популярності праворадикальних рухів. • Половина експертів визначає нову загрозу – «Зменшення обсягу підтримки України міжнародними партнерами», яка може призвести до розширення спектра загроз усіх груп, підвищення їхнього дестабілізаційного потенціалу та ймовірності реалізації до критичної межі. • Серед принципово нових загроз національній безпеці у сфері внутрішньої політики можна виокремити такі: • слабкість і непрофесійність державних інститутів; • формування запиту на «мир на будь-яких умовах»; • проведення виборів під час війни. • Спостерігаємо нові поляризовані загрози «Проведення виборів під час війни» та «Проблема легітимності влади через непроведення виборів», а також загроза «Формування запиту на “мир на будь-яких умовах”» та «Спонукання України до “мирних переговорів” на нинішніх переговорних позиціях», що опосередковано свідчить про зростання внутрішнього конфліктного потенціалу. • Перелік загроз, що їх безпосередньо використовує російська федерація для дестабілізації України, радикально змінився. У 2024 на першому місці – «Радикалізація антимобілізаційних настроїв», а загроза «Корупційні скандали», що взяла першість у 2023 році, перемістилися на третю позицію серед нових загроз. Для інспірування конфліктів російські спецслужби та пропаганда використовує тему «легітимності влади». Наголошено на закінченні п’ятирічного строку перебування при владі Президента. Також нав’язувано наратив про потребу проведення виборів попри воєнний стан.

Аналізується публічно-правовий вираз, інституційне оформлення та юридичні управлінські можливості влади, як правової організації. Ця ознака є істотною для моделі публічної влади, надає її атрибутам юридично-обмежувального сенсу. В соціальних комунікаціях влада відбиває особливості її нормативно-правової організації та функціонування. Вона впорядковує соціальні системи, підкоряючи суб’єктів меті збереження правового порядку, спирається на легітимні заходи примусу, прагнучі виконання суб’єктами алгоритму правомірної поведінки. Інститути сучасної влади функціонують в правовому режимі, що визначений «позитивними» та «негативними» обов’язками держави. Сучасні демократії конституційно визначають кордони їх повноважень. Правові обмеження влади в сукупності складають системне утворення, єдність елементів, визначених поняттями «принципи організації і роботи інститутів влади», «методи правового обмеження влади», «механізм» та «правовий режим обмеження державної влади». Серед обмежувальних владу чинників згадуються поля саморегуляції – сфери приватного життя та вільної діяльності інститутів громадянського суспільства.