To see the other types of publications on this topic, follow the link: Інститути демократії.
Journal articles on the topic 'Інститути демократії'
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Інститути демократії.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Нікітенко, Лілія Олександрівна, та Олександра Сергіївна Грабар. "ПАРТИСИПАТИВНА ТА ПРЕДСТАВНИЦЬКА ДЕМОКРАТІЯ У МІСЦЕВОМУ САМОВРЯДУВАННІ: ПИТАННЯ СПІВВІДНОШЕННЯ". New Ukrainian Law, № 6 (27 грудня 2021): 126–30. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.18.
Full textAbstract:
У статті висвітлено співвідношення представницької та партисипативної демократії у місцевому самоврядуванні. Зазначено, що дослідження різних видів демократії на місцевому рівні актуалізується сьогодні у зв’язку з проведенням реформи децентралізації влади, яка насамперед спрямована на розвиток місцевого самоврядування в Україні. Проаналізовано думки різних вчених щодо понять «представницька демократія», «пряма демократія» та «партисипативна демократія». Представницьку форму демократії визначено як форму здійснення влади в демократичному суспільстві, коли через конкретних осіб і виборні органи громадяни реалізовують своє гарантоване право брати участь у політичному житті суспільства. Пряму демократію охарактеризовано як особливу форму здійснення влади народу самим народом через певні інститути, а партисипативну демократію - як вищу форму прямої демократії, яка вкладає в себе більш широкий зміст, оскільки передбачає не лише пряме вирішення певних питань, а й вплив на сам процес прийняття значущих для громади рішень. Узагальнено основні відмінності партисипативної демократії від представницької, серед яких насамперед те, що демократія участі передбачає участь особи в суспільних та політичних процесах безпосередньо, тобто член громади бере участь в управлінні громадою не через когось, а сам, особисто, через такі форми участі, як місцеві референдуми, місцеві вибори, загальні збори, місцеві ініціативи тощо. До того ж до відмінностей віднесено й те, що демократія участі передбачає ініціативу зі сторони членів громади. Констатовано, що вдосконалення функціонування територіальних громад в Україні є актуальним питанням сучасності, а масштабніше впровадження в практику місцевого самоврядування форм партисипативної демократії сприятиме більш широкій та ефективній участі членів територіальних громад у вирішенні питань місцевого значення, а отже, слугуватиме розвитку місцевого самоврядування. Припустимим та корисним вбачається поєднання інструментів представницької та партисипативної демократії на місцевому рівні, однак без їхньої повної взаємозаміни.
2
І., В. Застава, В. Новікова Л. та М. Харченко І. "ІНФОМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ІНСТИТУТИ ДЕМОКРАТІЇ: ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ В СУЧАСНИХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ". Сучасне суспільство: політичні науки, соціологічні науки, культурологічні науки 1, № 13 (2017): 81–93. https://doi.org/10.5281/zenodo.580276.
Full textAbstract:
<em>Виокремлено основні риси прояву інформаційного суспільства в умовах процесу глобалізації. Визначено сутність понять «інформаційного суспільства» та «інститути демократії», а також проаналізовано взаємозв’язок між цими поняттями в умовах сучасних глобалізаційних процесів. Розглянуто особливості функціонування інститутів демократії і можливості їх трансформації в умовах сучасного інформаційного суспільства. Визначено, що державі належить провідна роль у формуванні інформаційного суспільства, вона координує діяльність різних суб’єктів суспільства в процесі його становлення, сприяє інтеграції людей в нове інформаційно-технологічне оточення, розвитку галузей інформаційної індустрії, забезпеченню прогресу інститутів демократії і дотримання прав особистості в умовах інформаційного суспільства.</em>
3
I.A., Кузнецов. "КОНСТИТУЦІЙНІ ІНСТИТУТИ БЕЗПОСЕРЕДНЬОЇ ДЕМОКРАТІЇ". Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди Право, № 24 (5 грудня 2016): 115–21. https://doi.org/10.5281/zenodo.192591.
Full text
4
Bula, Svitlana. "Співвідношення локальної демократії та вертикалі влади". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 2 (29 травня 2017): 15–33. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2017-02-15-33.
Full textAbstract:
У статті визначено моделі взаємодії місцевого самоврядування та центральних органів влади: модель партнерства та модель агента. Локальна демократія передбачає відносини партнерства з органами центральної влади, ба більше, питання, що стосуються інтересів територіальної громади, мають належати лише компетенції органів місцевого самоврядування. Виділено три основні системи здійснення публічної влади на місцях: англосаксонська, романо-германська, іберійська. Розглядаються різні підходи до законодавчого закріплення та регулювання компетенцій місцевих органів влади. Встановлено принципи співвідношення локальної демократії та вертикалі влади: законність (розподіл компетенцій має бути законодавчо закріплений); пріоритетність інтересу громади; автономія (зокрема фінансова) органів локальної демократії, що дозволяє здійснювати належне врядування, формувати органи самоорганізації населення; представництво, участь громадян; контроль (і з боку громадян, і з боку центральних органів влади). Наголошено, що головним інструментом локальної демократії, а також принципом співвідношення з органами державної влади є самоорганізація. Зазначено, що в розвинених демократіях інститути локальної демократії перебувають у відносинах партнерства з органами центральної влади. У перехідних суспільствах на початкових етапах транзиту органам локальної демократії не приділяють належної уваги, органи місцевого самоврядування намагаються перетворитись на агентів державної влади. Як засвідчує історія європейських країн, кожна з них проходила свій власний шлях побудови дієвого місцевого та регіонального врядування, і не обійшлося без помилок, тому виокремлено деякі аспекти цього досвіду, які доцільно впровадити в діяльність районних рад в Україні.В нашій державі досі зберігається модель агента, органи місцевого самоврядування не володіють належною автономією, не здатні самостійно реалізувати інтереси територіальних громад.
5
Магновський, І. Й. "Правове осмислення розвитку місцевого самоврядування в Україні в контексті становлення громадянського суспільства". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28 (26 липня 2021): 80–88. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i0.699.
Full textAbstract:
Стаття присвячена висвітленню у правовому аспекті осмислення розвитку місцевого самоврядування в Україні у процесі становлення громадянського суспільства, в умовах викликів сьогодення. Наголошується на особливому місці місцевого самоврядування, яке є однією із фундаментальних демократичних засад та виступає одним із ключових факторів інтеграції у європейську спільноту. Указано на ефективність та значимість місцевого самоврядування як інституту громадянського суспільства. Зазначається, що роль місцевого самоврядування у функціонуванні громадянського суспільства України підвищується через імператив щодо реалізації безпосередньої демократії. Інститути місцевого самоврядування задовольняють потреби громадянського суспільства в самоорганізації, а також заповнюють нестаток регулюючих функцій держави, знижують ступінь втручання у приватні справи. Звернено увагу на європейську континентальну модель місцевого самоврядування, яка характерна для України й концептуально грунтується на діалектичному поєднанні місцевого державного управління на місцях і місцевого самоуправління, а також характеризується певною підпорядкованістю нижчих ланок вищим. котра заснована на поєднанні, з одного боку, виборності всіх представницьких та виконавчих органів на первинному рівні самоврядування та, з другого - призначення і з «центру» на місця повноважних представників державної влади на регіональному рівні. Акцентується значимість громадських інститутів, котрі формуються і функціонують на засадах самоврядування, із характерною ознакою, що вони утворюються не державою, а самими індивідами для спільної реалізації своїх інтересів, де їх функціонування є показником громадянської зрілості індивідів і суспільства, усвідомлення ними можливостей реалізації власних потреб та інтересів, від ефективності їх діяльності залежить авторитет та реальні можливості впливу громадської думки на державно-владні інститути. Самоврядність громадських інститутів забезпечується гарантованою правовими нормами можливістю прояву ініціативи, активної поведінки, підвищенні ролі людського фактору у процесі вирішення питань суспільного значення. Підсумовується, що розвиток місцевого самоврядування передбачає створення умов для формування ефективної, відповідальної місцевої влади, здатної забезпечити достатнє середовище для проживання людей на всій території України, включаючи передачу повноважень, ресурсів та компетенції вирішувати основні питання життя на найбільш наближеному до громадян рівні. У цьому контексті місцеве самоврядування розглядається саме як форма утвердження локальної демократії та забезпечення цілісного комплексу муніципальних прав, як основоположний інститут, складова частина громадянського суспільства зі створенням базового суб'єкта місцевого самоврядування - дієвої територіальної громади.
6
КЛЮЧКОВСЬКИЙ, ЮРІЙ. "Референдум у системі державного режиму представницької демократії". Право України, № 2019/10 (2019): 95. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-095.
Full textAbstract:
Стаття присвячена проблемі інтегрування референдуму як способу здійснення народовладдя у систему режиму представницької демократії сучасної держави. Народовладдя розглядається як суспільно-політичне явище, правовим вираженням якого є юридична категорія демократії; останню слід відрізняти, зокрема, від типу ідеології чи виду політичного процесу. У конституційно-правовому сенсі демокра тію можна кваліфікувати як принцип права, що закріплюється у конституції. У контексті правової теорії держави цей принцип є правовою вимогою стосовно форми державного режиму. Сучасне сутнісне розуміння демократичного державного режиму як способу здійснення влади засноване на концепції “демократії цінностей” (“озброєної демократії”), яка протиставляється “процедурній демократії”. Таке розуміння заперечує необмеженість предмета рішень, що приймаються шляхом демократичних процедур, і передбачає захист основних суспільних цінностей від посягання будь-яким способом. Категорія “демократії цінностей” по суті поєднує вимогу процедурної демократії та принцип верховенства права у межах концепції конституціоналізму. Конституція держави повинна закріпити не лише основні демократичні процедури формування і функціонування влади, а й ті базові цінності, сформульовані у вигляді основних конституційних принципів, які підлягають особливому захисту і не можуть бути змінені шляхом демократичної процедури. Розрізнення прямої і представницької демократії базується не лише на способі здійснення влади народу, а й на предметі безпосереднього народного волевиявлення. Суть представницької демократії полягає в тому, що народ шляхом безпосереднього волевиявлення через вибори формує персональний склад виборних органів та, опосередковано, похідних від них, яким надає можливість протягом обмеженого часу здійснювати визначені конституцією владні повноваження від імені народу. Пряма демократія передбачає, що народ шляхом безпосереднього волевиявлення приймає зобов’язальне рішення по суті певної проблеми. І представницька, і безпосередня демократії базуються на прямому волевиявленні народу, однак лише безпосереднє прийняття народом зобов’язального рішення може вважатися безпосереднім здійсненням влади народом. Вибори і референдум є формами безпосереднього народного волевиявлення і реалізуються через загальне голосування. Однак критерієм прийняття рішення референдуму є не лише участь виборців у голосуванні, а й підтримка чіткої відповіді на питання референдуму більшістю виборчого корпусу. “Консультативні референдуми”, які не мають прямих юридичних наслідків і служать формами вираження суспільної думки щодо поставленої проблеми, мають лише політичне значення і не можуть вважаться формою здійснення влади народом. Стверджується, що сучасна демократична держава можлива лише як держава представницької демократії, а окремі інститути прямої демократії можуть інтегруватися у сучасний державний режим з урахуванням їх епізодичної ролі для прийняття рішень. Таке інтегрування здійснюється у формі імперативного або факультативного референдуму. Перший конституційно наділений виключною сферою повноважень. Особливістю другого, можливого лише за народною ініціативою, є те, що проблема, якій він присвячений, віднесена до сфери повноважень певного органу системи представницької демократії. Тому застосування факультативного референдуму породжує конфлікт повноважень такого референдуму з органами представницької демократії. Запровадження інституту факультативного референдуму вимагає чіткого нормативного регулювання для досягнення узгодженого і безконфліктного функціонування елементів прямої демократії, інтегрованих у систему державного режиму представницької демократії.
7
КЛИМЕНКО, ОКСАНА. "Розвиток законотворчих ідей щодо конституційної моделі інституту всеукраїнського референдуму". Право України, № 2020/08 (2020): 105. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-105.
Full textAbstract:
Інститут загальнонаціонального референдуму є вищою формою вираження волі народу в системі здійснення державної влади на засадах народовладдя. В Україні тривалий час існує прогалина щодо правового забезпечення інституту всеукраїнського референдуму, підґрунтям якої є проблема нормативного відтворення його конституційно-визначеної моделі, що зумовлено ідеологічними, політичними та правовими чинниками. Тому нині, в умовах активізації законодавчої роботи у цьому напрямі, вартими уваги є питання конституційної законотворчості щодо моделювання інституту всеукраїнського референдуму у процесі конституційних перетворень, що відбувалися у державі. Мета статті – висвітлити розвиток конституційних концептів щодо юридизації інституту всеукраїнського референдуму в контексті формування національної тради ції конституціоналізму в незалежній Україні, зокрема у фокусі відповідних законопроєктів, що були внесені на розгляд Верховної Ради України, та інших законотворчих ідей, що хоча й не відбулися у відповідних документах, однак визна чають політико-ідеологічний, науково-правовий стан суспільної думки та ставлення громадськості до розбудови інститутів прямої демократії. Аналізується процес розвитку в Україні конституційної законотворчості щодо нормативної моделі всеукраїнського референдуму, зокрема в контексті політичних і конституційно-правових трансформацій, які відбувалися в державі, формування референдного законодавства і практики. Пропонується авторська концепція періодизації цього процесу в проєкції найбільш значущих для розвитку референдного права конституційно-правових подій. Наголошується на фундаментальному значенні незмінності політико-правового концепту гарантування народовладдя че-рез проведення всеукраїнського референдуму. Досліджено процес трансформації консти туційних концептів, зокрема: від функціонального концепту всеукраїнського референдуму (визнання законодавчої (конституційно-установчої) функції) та його контрольно-організаційної ролі в механізмі оновлення представницьких органів державної влади) до загально-засадничого концепту в проєкції загальної моделіорганізації публічної влади. Увага акцентується на тому, що політична та ідеологічна багатоманітність у законотворчих ідеях щодо конституалізації інституту референдуму поглиблює процеси демократизації суспільства та засвідчує суспільний запит на впровадження ефективних інструментів народного волевиявлення у систему державного управління. Вибір законодавчої моделі організації національного (всеукраїнського) референдуму апелює до рівня політичної та правової культури, зрілості політичних еліт в уособленні державно-владного прошарку суспільства. В умовах демократії представницькі інститути державної влади, яким делеговано функції публічного управління, є позитивно зобов’язаними забезпечити ефективні механізми реалізації народовладдя в системі конституційного ладу.
8
Бурдяк, Віра. "Тенденції авторитаризму і популізму в діяльності політичних лідерів та партій Болгарії". Історико-політичні проблеми сучасного світу, № 42 (23 лютого 2021): 136–47. http://dx.doi.org/10.31861/mhpi2020.42.136-147.
Full textAbstract:
Автор аналізує прояви популізму й авторитаризму в Болгарії, тісний зв’язок з комуністичним минулим, незрілістю демократичної системи і культури. За роки демократизації та членства в ЄС цінності демократії ще не встигли міцно вкоренитися в свідомості болгар, які регулярно віддають перевагу «харизматичній особистості». Аналіз засвідчив, що підтримка демократичних інститутів в країні низька, що криза довіри до інститутів держави і політичного класу, розчарування в реаліях європейської інтеграції формують ідеологічний вакуум. Доведено, що популізм правлячих партій і опозиції не може мобілізувати громадськість на вирішення економічних і політичних проблем держави у демократичних межах; що протестні мітинги болгар, спричинені низьким рівнем життя, популізмом, високим рівнем корупції, безпорадністю чи й небажанням урядів їх викорінити, не припиняються впродовж тривалого часу. Тож, автор вважає, що в Болгарії інститути демократії ще не зміцніли, а тому загроза реверсу авторитаризму реальна. Впевненість, що держава не зверне з демократичного шляху, буде тоді, коли виклики авторитаризму та популізму, які стоять перед Болгарією, ЄС та Європою, будуть подолані.
9
Бурдяк, Віра. "Тенденції авторитаризму і популізму в діяльності політичних лідерів та партій Болгарії". Історико-політичні проблеми сучасного світу, № 42 (15 грудня 2020): 36–147. https://doi.org/10.31861/mhpi2020.42.36-147.
Full textAbstract:
Автор аналізує прояви популізму й авторитаризму в Болгарії, тісний зв’язок з комуністичним минулим, незрілістю демократичної системи і культури. За роки демократизації та членства в ЄС цінності демократії ще не встигли міцно вкоренитися в свідомості болгар, які регулярно віддають перевагу «харизматичній особистості». Аналіз засвідчив, що підтримка демократичних інститутів в країні низька, що криза довіри до інститутів держави і політичного класу, розчарування в реаліях європейської інтеграції формують ідеологічний вакуум. Доведено, що популізм правлячих партій і опозиції не може мобілізувати громадськість на вирішення економічних і політичних проблем держави у демократичних межах; що протестні мітинги болгар, спричинені низьким рівнем життя, популізмом, високим рівнем корупції, безпорадністю чи й небажанням урядів їх викорінити, не припиняються впродовж тривалого часу. Тож, автор вважає, що в Болгарії інститути демократії ще не зміцніли, а тому загроза реверсу авторитаризму реальна. Впевненість, що держава не зверне з демократичного шляху, буде тоді, коли виклики авторитаризму та популізму, які стоять перед Болгарією, ЄС та Європою, будуть подолані.
10
ПАВЛОВ, Нікіта. "ЕЛЕКТРОННЕ УРЯДУВАННЯ ТА ЕЛЕКТРОННА ДЕМОКРАТІЯ: ЄВРОПА ТА УКРАЇНА (ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ)". Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Політичні науки та публічне управління, № 2(74) (3 вересня 2024): 63–68. http://dx.doi.org/10.32689/2523-4625-2024-2(74)-9.
Full textAbstract:
Метою статті є дослідження сучасного стану розвитку інститутів електронного урядування та електронної демократії в Європі та Україні.. Дослідження виконано з використанням системи загальнонаукових та спеціальних методів пізнання. Основним став історичний підхід. Було використано методи аналізу та синтезу, системний метод. Результати. В статті досліджено розвиток які пройшли інститути електронного урядування та електронної демократії в Європейському союзі та Україні з моменту свого виникнення до нашого часу. Здійснено аналіз нормативних документів Європейського союзу та національного законодавства якими регламентується реалізація зазначених інститутів. Наголошено, що актуальність більш глибокого дослідження електронного врядування та електронної демократії, обумовлене об’єктивними процесами розвитку інформаційних технологій та потребою розуміння, як ці технології можуть бути використані для покращення управління, залучення громадян до політичного процесу та створення більш відкритого та прозорого суспільства. В ході дослідження сучасного етапу запровадження зазначених інститутів в Україні, згадано про Єдиний державний веб портал електронних послуг та Реєстр адміністративних послуг (Портал Дія). Згадано, що в 2019 році шляхом ліквідації Державного агентства з питань електронного урядування України було створено новий орган – Міністерство цифрової трансформації України. Висновки. Розвиток електронного врядування в ЄС поділено на чотири основні етапи: початковий, розвиток електронних послуг, стандартизація та стратегічний розвиток, розширення діапазону послуг у сучасності. Кожен з цих етапів став внеском у формування сучасних систем електронного врядування. Україна розпочала активне впровадження електронного врядування у 2014 році з утворенням Державного агентства з питань електронного урядування України. Прийняття Концепції розвитку електронного урядування заклало основу для подальших реформ у цій сфері.
11
Чернявська, Б. В. "Роль інститутів громадянського суспільства в діяльності публічної адміністрації: український та міжнародний аспект". Прикарпатський юридичний вісник, № 1(30) (13 липня 2020): 141–47. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).534.
Full textAbstract:
Автором статті було проведено дослідження ролі інститутів громадянського суспільства в діяльності пу-блічної адміністрації крізь призму українського та між-народного досвіду. По суті, інститути громадянського суспільства виступають інструментами, необхідними для забезпечення демократії в державі, представляють різні погляди, захищають інтереси громадян, беруть участь у політичних процесах тощо. Відповідно, інсти-тути громадянського суспільства задіяні в різних сфе-рах суспільних відносин, таких як: охорона здоров’я, правосуддя, фінанси, освіта, екологія, міжнародні від-носини, безпека, соціальна політика тощо. Автор наводить приклади правового регулювання відносин між інститутами громадянського суспільства та суб’єктами публічного адміністрування, акцентую-чи увагу на проблемах таких відносин. Серед основних із них: відсутність громадянської культури; слабке інформування людей про можливість впливати на дер-жавні та політичні процеси; брак довіри; правовий нігілізм; бюрократичні перешкоди. Інститути грома-дянського суспільства, в тому числі громадські орга-нізації, відіграють важливу роль у забезпеченні верхо-венства права. Цьому сприяють, зокрема, громадський контроль, аудит, правовий захист, аналіз та багато інших методів. Отже, вирішальним завданням публіч-ного адміністрування є сприяння діяльності інститутів громадянського суспільства різними способами.Автор робить висновок, що найважливішою переду-мовою верховенства права є формування громадян-ського суспільства, в якому гарантується вільний та всебічний розвиток кожної людини, функціонування демократичних інститутів, що забезпечують свободу слова та інформації, сила громадської думки і суспіль-ної моралі, вільні вибори, існування легальної опозиції та багатопартійності. Усе сказане вище робить узурпа-цію влади неможливою.Автор пропонує шляхи вирішення проблемних аспектів участі громадськості в публічному адміні-струванні, зокрема шляхом вдосконалення норматив-но-правової бази, забезпечення ефективного механізму оскарження, забезпечення прозорості механізмів уча-сті громадськості в публічному адмініструванні та їх спрощення, встановлення відповідальності суб’єктів публічного адміністрування за ухилення від сприяння участі інститутів громадянського суспільства в їхній діяльності та процесах прийняття рішень, якщо це передбачено законом тощо.
12
Олейников, Сергій. "ПРАВОВІ ОБМЕЖУВАЛЬНІ ІМПЕРАТИВИ ДЛЯ ВЛАДИ: ВИДИ ТА СКЛАД". ГРААЛЬ НАУКИ, № 5 (13 червня 2021): 60–67. http://dx.doi.org/10.36074/grail-of-science.04.06.2021.011.
Full textAbstract:
Аналізується публічно-правовий вираз, інституційне оформлення та юридичні управлінські можливості влади, як правової організації. Ця ознака є істотною для моделі публічної влади, надає її атрибутам юридично-обмежувального сенсу. В соціальних комунікаціях влада відбиває особливості її нормативно-правової організації та функціонування. Вона впорядковує соціальні системи, підкоряючи суб’єктів меті збереження правового порядку, спирається на легітимні заходи примусу, прагнучі виконання суб’єктами алгоритму правомірної поведінки. Інститути сучасної влади функціонують в правовому режимі, що визначений «позитивними» та «негативними» обов’язками держави. Сучасні демократії конституційно визначають кордони їх повноважень. Правові обмеження влади в сукупності складають системне утворення, єдність елементів, визначених поняттями «принципи організації і роботи інститутів влади», «методи правового обмеження влади», «механізм» та «правовий режим обмеження державної влади». Серед обмежувальних владу чинників згадуються поля саморегуляції – сфери приватного життя та вільної діяльності інститутів громадянського суспільства.
13
Калюжна, Ю. І. "ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО & ЕКОЛОГІЧНА ПОЛІТИКА: ДІАЛЕКТИКА ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ". Сучасне суспільство: політичні науки, соціологічні науки, культурологічні науки 2, № 23 (2023): 39–50. http://dx.doi.org/10.34142/24130060.2021.23.2.04.
Full textAbstract:
Автором статті, на підставі осмислення концепту громадянського суспільства та вивчення досвіду й практик західних демократій у вирішенні екологічної проблематики, обґрунтовується теза про діалектику взаємозв’язку між ефективним функціонуванням громадянського суспільства та його інститутів й екологічною політикою держави. В статті запропоновано твердження – розвинене громадянське суспільство, завдяки активній політичній та соціальній участі громадян, громадянському контролю за діяльністю органів державної та регіональної влади, уваги громадян до захисту своїх прав і свобод, громадянській відповідальності щодо майбутнього наступних поколінь, фактично, – виконує магістральну функцію на шляху до створення результативної екологічної політики держави. Автором відзначається, розвинене громадянське суспільство у політичній практиці країн сталої демократії, із урахуванням конкретних історичних, політичних, соціально-економічних і культурних умов, виступає в якості сприятливого соціального середовища та політичного підґрунтя для вирішення екологічної проблематики. Наголошується, що саме розвинене громадянське суспільство та ефективна робота його інститутів є ключем до розв’язання екологічної проблематики на регіональному, національному і глобальному рівнях. Підкреслено, питання паритетного партнерства громадянського суспільства та держави набуває виняткового значення для сучасної України, екологічні показники якої за оцінками вітчизняних і міжнародних експертів щороку погіршуються. У підсумку стверджується, українське громадянське суспільство та потужний інструментарій його інститутів наділені достатнім потенціалом для реальної трансформації екологічної політики нашої держави, у відповідності до нагальних потреб із захисту навколишнього середовища і збереження національних природних ресурсів. Ключові слова: громадянське суспільство, громадянське суспільство та його інститути, розвинене громадянське суспільство, політична та соціальна участь, політична та соціальна відповідальність, соціально-політична конвергентність, екологічна політика, екологічна проблематика, діалектика взаємозв’язку
14
Яневська, Тетяна Михайлівна. "АНАЛІЗ ЗАРУБІЖНИХ МОДЕЛЕЙ ОЦІНЮВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ТА МОЖЛИВОСТЕЙ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ ДЛЯ СФЕРИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я". Дніпровський науковий часопис публічного управління психології права, № 6 (30 грудня 2023): 283–90. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2023.6.48.
Full textAbstract:
В статті узагальнено визнані на міжнародному рівні моделі оцінювання ефективності публічного управління. До них віднесені: – моделі, спеціально призначені для такого комплексного оцінювання, а саме, Всесвітні індикатори врядування Світового банку, Європейський індекс якості врядування Гетеборгського університету, Міжнародний індекс ефективності державної служби (Оксфордський університет спільно з Британським інститутом врядування); – моделі, що є складовими частинами інструментарію комплексного оцінювання стану економік країн, зокрема, напрям «інститути» у складі Індексу глобальної конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму, група показників «ефективність уряду» у складі Світового рейтингу конкурентоспроможності Швейцарського міжнародного інституту розвитку менеджменту; – моделі, що входять до складу інструментарію оцінювання стану політичного життя країн, в тому числі, фактори «відсутність корупції», «відкритість уряду», «якість державного регулювання» Індексу верховенства права міжнародної неурядової організації World Justice Project, категорія «функціонування уряду» Індексу демократії британської аналітичної компанії Economist Intelligence Unit. Визначено, що при виробленні методологічного інструментарію оцінювання ефективності системи публічного управління в сфері охорони здоров’я доцільно використати низку показників з проаналізованих моделей. Ці показники структуровані за наступним групами: взаємодія органів публічної влади з громадськістю; якість надання публічних послуг; якість вироблення державної політики; дієвість антикризового менеджменту; ефективність публічних закупівель; інституційна спроможність публічної служби; доброчесність посадових осіб органів публічної влади; дієвість запобігання та протидії корупції; дієвість управління людськими ресурсами в органах публічної влади.
15
Воронянський, О. В. "ПІСЛЯ КІНЦЯ ІСТОРІЇ: КРИЗА ЛІБЕРАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПАРАДИГМИ". Сучасне суспільство: політичні науки, соціологічні науки, культурологічні науки 1, № 20 (2020): 32–40. http://dx.doi.org/10.34142/24130060.2020.20.1.03.
Full textAbstract:
Стаття присвячена розгляду системних характеристик політичних відносин, сукупність яких спростовує ідею «кінця історії» як результату повної реалізації історичної задачі інституційного забезпечення свободи і демократії. Показано, що оскільки феномен влади формується через відносини обміну, вже сама економічна система постійно генерує всередині себе структуру влади. Звідси політичні інститути регулювання економічного обміну, на формування яких здійснюють вплив у першу чергу розпорядники найбільш значущих ресурсів, виступають як засоби закріплення відносин особистої залежності і позаекономічного примусу, зрощування політичної влади і економічного панування.
16
ГЕЄЦЬ, Валерій. "ОЗНАКИ СОЦІАЛЬНОЇ ЯКОСТІ ЖИТТЯ ВОЄННОГО ЧАСУ В УКРАЇНІ Й ЗАВДАННЯ ЇЇ ПОВОЄННОГО ПІДНЕСЕННЯ". Economy of Ukraine 67, № 4 (2024): 3–35. http://dx.doi.org/10.15407/economyukr.2024.04.003.
Full textAbstract:
Розкрито, як у контексті забезпечення процесів демократизації господарської влади актуалізується проблема соціальної якості життя не тільки як певного стандарту, а і як інституційної характеристики соціального суб’єкта, що соціалізується в логіко-історичному контексті процесів соціалізації. Охарактеризовано соціовимірний контекст розвитку «дружніх стосунків» шляхом використання інструментів виробничої демократії у країнах Європейського Союзу, розкрито важливість цих процесів для України, яка прагне вступити до ЄС. «Виробнича демократія» розглядається як така, що має характер соціального діалогу, який виходить на загальнонаціональний рівень, а тому соціальна взаємодія і соціальна співпраця між державою, роботодавцями і найманими працівниками дають на рівні суспільства окремої країни результати щодо сприяння розвитку економіки в цілому. Показано, що соціальний фактор, поряд з виробничою функцією продуктивної праці й соціальною функцією діяльності, формує продуктивну функцію соціальної взаємодії, оскільки розвиток і окремих бізнесів, і економіки в цілому досягається також і завдяки соціальному співробітництву (взаємодії). Обґрунтовано, що в результаті соціальної взаємодії виникає ефект дії, тобто соціальна взаємодія є соціальним конструктором дії, оскільки масовість «виробничої демократії» завдяки демократизації господарської влади стає однією з успішних форм соціального розвитку бізнесу і всього суспільства. Поряд з моделлю соціальної держави, на основі ідеологеми «суспільство участі» розвивається модель соціальної взаємодії держави, бізнесу і населення з використанням соціальних опор суспільства. Показано, як в Україні (за досвідом окремих країн, таких як Велика Британія і Японія) формувати, ефективно залучаючи соціальні опори суспільства та їх інститути, успішну модель повоєнного відновлення й розвитку економіки на засадах політико-економічної моделі солідаризації основних партнерів, на принципах консенсусу між державною, бізнесом і населенням з метою побудови високоефективної моделі повоєнного відновлення.
17
Приходько, Сергій Миколайович. "УЧАСНИЦЬКА ДЕМОКРАТІЯ ЯК ІНСТИТУТ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ". Вісник Полтавського державного аграрного університету. Серія «Публічне управління та адміністрування», № 2 (30 грудня 2024): 3–10. https://doi.org/10.32782/pdau.pma.2024.2.1.
Full textAbstract:
У статті визначено сутність і принципи функціонування учасницької демократії як важливого інституту місцевого самоврядування в сучасних умовах. Обґрунтовано, що різні форми громадської участі забезпечують справжню демократію у процесах реалізації влади. Без такої участі існує реальна загроза політичного відчуження. Доведено факт кризи системи представницької демократії. Стан кризи пояснюється тим, що органи влади після виборів залишаються безконтрольними під час своєї діяльності. Тому питання контролю за ними з боку громадськості є досить актуальним. Такий контроль можна забезпечити через різні форми громадської участі. Визначено ключові принципи учасницької демократії, як-от зворотний зв’язок, прозорість, дотримання прав людини, соціальна згуртованість. Зроблено ґрунтовний аналіз розробленої Європейським Союзом і Радою Європи рекомендованої практики громадянської участі в політичному процесі. Така увага європейських інституцій підкреслює її важливість у забезпеченні справжньої демократії на місцевому рівні. Здійснене розмежування понять «пряма демократія» та «учасницька демократія». Докладно розглянуто і проаналізовано структуру учасницької демократії. Визначено головні форми громадської участі, зокрема загальні збори мешканців територіальних громад, місцеві ініціативи громадян, звітування депутатів та посадових осіб органів місцевого самоврядування та звернення до них громадян з особистими і громадськими питаннями, діяльність громадських комітетів при органах місцевої влади, діяльність органів громадської самоорганізації. Обґрунтовані ключові переваги цих форм, які полягають у забезпеченні постійної взаємодії громадськості та влади з виконанням дорадчих і контролюючих функцій. З’ясовано потребу в постійному вдосконаленні практичної реалізації зазначених механізмів. Вдосконалення пов’язане з використанням у цьому процесі сучасних інформаційно-комунікаційних технологій. Їхнє використання значно підвищує ефективність і результативність громадської участі. Визначено принципи функціонування учасницької демократії в рамках системи електронної демократії.
18
Парфіненко, Анатолій. "МІЖНАРОДНИЙ ТУРИЗМ ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЛІБЕРАЛЬНОГО СВІТОВОГО ПОРЯДКУ". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 2 (16) (25 травня 2023): 33–51. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2023-02-33-51.
Full textAbstract:
Досліджуються особливості становлення та розвиту міжнародного режиму подорожей і туризму як структурного компонента формування ліберального світового порядку. Відзначається, що світовий туристичний проєкт активно просувався Заходом як утілення парадигми «ліберального інтернаціоналізму» – порядку, який утворився під час холодної війни на основі американської ліберальної гегемонії. Він передбачав поширення демократії, захист прав людини, міжнародну взаємодію через багатосторонні інститути, вільну торгівлю й свободу пересування. Стверджується, шо міжнародний режим подорожей та туризму представлений багатосторонніми інститутами й угодами, нормами та цінностями, які становлять фундаментальні основи ліберального світового порядку. Зокрема, він безпосередньо пов’язаний і походить від правових норм, що стверджують свободу пересування, право на дозвілля та відпочинок. На інституціональному рівні формування міжнародного режиму подорожей і туризму пов’язане з діяльністю Всесвітньої туристичної організації та інших установ ООН. Центральними концептами дискурсу світової туристичної політики стали лібералізація режимів мобільності, поглиблення зовнішньоекономічних відносин між країнами у сфері туризму, подолання глобальної нерівності та відсталості, реаліза- ція через туризм ідей розвитку й соціального прогресу, установлення взаєморозуміння та миру між націями, побудова демократичного та справедливого суспільства, заснованого на космополітичних ідеях усесвітньої гостинності. Зроблено висновок, що міжнародний туризм і подорожі відіграли важливу роль у подоланні блокового протистояння в роки холодної війни й у поваленні комуністичних режимів у Європі. У постбіополярну епоху мобільність постала як усепроникливий дискурс ліберальної демократії та ринкової економіки. Подорожі стали важливою основою інтеграційних процесів у Європі й демократичних перетворень у постсоціалістичних країнах.
19
Boginska, Iryna. "КОНЦЕПТ «ДЕМОКРАТІЯ» В РОСІЙСЬКОМУ ОФІЦІЙНОМУ ДИСКУРСІ ЯК ІНДИКАТОР ВІДНОСИН РФ З ЗАХОДОМ". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 1 (7) (18 березня 2020): 202–14. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2020-01-202-214.
Full textAbstract:
Широке використання концепту «демократія» в російському політичному дискурсі на початку 1990-х рр. в основному відповідало «кінцю історії» й торжеству ліберальних цінностей, оголошених на Заході. Спроба вбудуватися в запропонований американський політичний дискурс виявилася невдалою для російського політичного керівництва, яке демонструвало суттєво відмінне від західного підходу бачення демократії. Наголос на соціальній справедливості та забезпеченні соціально-економічних прав за умов повного ігнорування демократичних інститутів свідчив про засадничу близькість представників владних кіл до комуністів (доктрини соціалістичної демократії). Це робило проблематичною інтеграцію Росії в спільноту демократичних держав і євроатлантичні структури, що, за сподіваннями Заходу, мало би змінити уявлення російського керівництва про інтереси й базові цінності. Відповіддю на американську доктрину «поширення демократії» став російський концепт «суверенної демократії», який, по суті, був першою спробою створити альтернативний дискурс навколо концепту демократії та водночас демонстрацією справжньої цінності – суверенітету, хоча поки що в демократичній обгортці. Дистанціюванням від західної моделі став російський дискурс про багатополярний (поліцентричний) світовий порядок, описаний у категоріях російського бачення демократії, на противагу ліберальному (однополярному) світоустрою. Відмову російського керівництва від подальших «розповідей» про демократію слід вважати переходом до наступального дискурсу, який створюється навколо альтернативного демократії способу врядування. Це свідчить про глибокий конфлікт цінностей у російсько-американських відносинах, який можна кваліфікувати як конфронтацію між авторитаризмом і демократією.
20
Рябовол, Лілія. "ПРОБЛЕМИ І ТРЕНДИ СТАНОВЛЕННЯ ШКІЛЬНОЇ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ОСВІТИ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ". Problems of the modern textbook, № 33 (31 грудня 2024): 215–27. https://doi.org/10.32405/2411-1309-2024-33-215-227.
Full textAbstract:
Констатовано, що становлення шкільної громадянської освіти в європейських країнах триває. Виявлено, що становлення громадянської освіти значною мірою зумовлюється розвитком ідей демократії й демократичними перетвореннями, переглядом сутності громадянства тощо; розроблено відповідну періодизацію. Визначено, що основним недоліком шкільної європейської громадянської освіти є відсутність системного підходу в її організації, так: переважно вона не реалізується як безперервна; не здійснюється необхідна мотивація до вивчення громадянської освіти, не в усіх країнах вона сприймається як важливий навчальний предмет, при тому, що є визначальною у формуванні громадянських та соціальних навичок, наскрізних умінь як активне громадянство тощо; її зміст часто зосереджується на формальних знаннях про інститути влади без належної уваги до цінностей демократії; підсилення потребує практична складова громадянської освіти; навчання громадянської освіти у форматі вибіркових предметів, інтегрованого чи міжпредметного підходу не дає можливості оцінити безпосередньо громадянські знання, вміння й ставлення; не забезпечується повноцінна спеціальна підготовка вчителів громадянської освіти; формальна громадянської освіти реалізується у відриві від неформальної та інформальної громадянської освіти. Встановлено, що тенденціями становлення шкільної європейської громадянської освіти є: поступове розширюється перелік країн, в яких громадянської освіти запроваджується як окремий обов’язковий предмет та збільшується обсяг годин на його вивчення; переглядається зміст громадянської освіти з акцентуацією на цінності демократії і толерантності, загальноєвропейську історію та культуру, різні аспекти функціонування ЄС; підсилюється практична складова громадянської освіти через педагогіку участі; запроваджується спеціалізація вчителя з громадянської освіти тощо.
21
Зеленько, Галина. "ФЕНОМЕН CAPTURE STATE: ЗМІСТ, НАСЛІДКИ І ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ В УКРАЇНІ". Вісник Прикарпатського університету. Серія: Політологія, № 18 (24 жовтня 2024): 114–27. http://dx.doi.org/10.32782/2312-1815/2024-18-12.
Full textAbstract:
У статті аналізується феномен «захопленої держави» в політичних теоріях і українському політичному контексті. Авторка досліджує основні характеристики, механізми та наслідки функціонування кланово-олігархічного політичного режиму, який характеризується домінуванням приватних інтересів над суспільними. Конституція як Основний закон держави фіксує основні базові принципи – суспільний договір, а процесуальні норми забезпечують виконання норм конституції. Тим самим створюється відповідне нормативно-правове поле, яке формує певні політичні (соціально-економічні тощо) практики, які й формують своєрідну «колію», траєкторію руху країни. Проте логіка запровадження демократичних політичних інститутів і власне демократичний транзит в Україні призвели до протилежних результатів. Фактично ми отримали досить відмінний від повноцінної демократії політичний режим, який прийнято називати кланово-олігархічним, а держава виявилася такою собі сapture state цими самими ФПГ. Стаття розкриває, як олігархічні групи впливу використовують державні інститути для отримання власних вигод і контролю над державою, і розглядає можливі шляхи подолання цього режиму. Висвітлюються концептуальні основи capture state, а також надається критичний аналіз політичних, економічних і соціальних наслідків для України. Робота має важливий науковий і практичний потенціал для розуміння та подальшого реформування політичних процесів у пострадянських країнах.
22
Куриленко, Анастасія. "ТРАНСФОРМАЦІЯ ПІДХОДІВ ДО ЛЕГІТИМАЦІЇ ВЛАДИ В РІЗНИХ ІСТОРИЧНИХ ПЕРІОДАХ". Вісник Прикарпатського університету. Серія: Політологія, № 20 (27 лютого 2025): 9–15. https://doi.org/10.32782/2312-1815/2025-20-1.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано еволюцію підходів до легітимації влади в різні історичні періоди – від домодерної до постмодерної епохи. У дослідженні розглянуто ключові механізми та особливості легітимації, що формувалися під впливом соціально-культурних, політичних та економічних змін. Визначено, що в домодерну добу легітимація влади базувалася переважно на традиціях, божественному праві та родовій спадковості. Монархічні та релігійні інститути відігравали провідну роль у забезпеченні стабільності політичних систем, а влада правителя сприймалася як даність, закріплена соціальною ієрархією. З’ясовано, що з настанням модерної епохи легітимація влади зазнала суттєвих змін, які були пов’язані з поширенням ідей народного суверенітету, конституціоналізму та правової держави. Виборчі механізми, розвиток демократії і правова регуляція діяльності урядів сприяли зміцненню легітимності державної влади через громадянську участь та правові норми. Доведено, що в постмодерну епоху концепція легітимації зазнала кризи через щораз більшу недовіру до традиційних політичних інститутів, деконструкцію великих наративів та посилення ролі віртуальних комунікацій у політичному дискурсі. Державна влада дедалі більше покладається на медійні та візуальні засоби впливу, що призводить до розмиття критеріїв легітимності. Аналіз цих процесів дає змогу глибше зрозуміти виклики, з якими стикаються сучасні політичні системи, та окреслити перспективи їхньої трансформації.
23
Самчук, Зореслав Федорович. "ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ ТА ПРАКТИКА ОСВІТНЬОГО СЕРЕДОВИЩА: ВЗАЄМОПОТЕНЦІЮВАННЯ ЧИ ВЗАЄМОВІДТОРГНЕННЯ?" Culturological Almanac, № 1 (2 травня 2024): 235–43. http://dx.doi.org/10.31392/cult.alm.2024.1.29.
Full textAbstract:
Невідповідність праксеологічного втілення явищ і процесів їх теоретико-концептуальним прототипам є одним із найбільш гострих проблемних викликів суспільних дисциплін упродовж багатьох століть. В основі таких проблемних наслідків знаходяться декілька причин. По-перше, як правило, йдеться про системні об’єкти, що складаються з елементів, функціональні можливості й значення яких під впливом принципів історизму і розвитку можуть зазнавати істотних змін. По-друге, в суспільній сфері явища і події розгортаються під впливом не лише певної внутрішньої логіки, а й зовнішніх впливів – зокрема суб’єктного та контекстуального. Якщо суб’єктний вплив відображає прагнення соціальних суб’єктів досягати під егідою суспільних явищ і процесів власної (індивідуальної, корпоративної, партійної тощо) мети, то контекстуальний вплив обумовлений ідейною, аксіологічною, соціокультурною і т. п. навантаженістю будь-якого конкретно-історичного status quo. На адресу практичних реалій вітчизняного освітнього середовища сучасного ґатунку існує чимало аргументованої критики і нарікань. З-поміж багатьох причин, які обумовлюють незадовільний стан речей, більшість дослідників визнають вирішальний вплив, який здійснює недотримання принципів і норм демократії – зокрема й насамперед процедур деліберативної демократії під час прийняття політико-управлінських рішень в освітній сфері. Саме така причина робить можливим низьку кваліфікацію і некомпетентність управлінців, їх безвідповідальність, волюнтаризм і зловживання посадовими можливостями. А відсутність своєчасних і адекватних санкцій за такі функціональні вади лише поглиблює загальний негативізм, призводить до його своєрідного культивування. Очевидно, не варто розлого пояснювати, що така негативна тенденція здійснює деморалізуючий вплив на суспільну свідомість і дискредитує ті суспільні процеси й соціальні інститути, які покликані виконувати функцію основних драйверів суспільного поступу.
24
Лук'янов, Дмитро. "Вплив західної правової традиції розуміння прав людини і цінностей демократії в сучасній Ісламській правовій системі". State Building and Local Government, SPEC21 (2 грудня 2021): 138–55. https://doi.org/10.31359/1993-0941-2021-1-138-155.
Full textAbstract:
У статті розглянуто вплив світових глобалізаційних процесів, західного розуміння прав людини і цінностей демократії на розвиток ісламської правової системи. Автор наполягає, що процеси глобалізації мають будуватися на повазі до культурної, релігійної та правової багатоманітності, забезпечувати її збереження від примусової універсалізації. Підкреслюється, що історія еволюції ісламського права свідчить, що, воно було і залишається динамічною правовою системою, здатною до модернізації як відповідь на виклик часу. На етапі раннього розвитку в ісламське право було закладено інститути, здатні сприяти втіленню вимог принципу верховенства права. Але в довгій перспективі вказані інституції втратили свою дієвість. Сучасне ісламське право не пропонує ефективного варіанту реалізації принципу верховенства права. У той же час, як свідчить історія ісламського права, практика його реалізації ніколи не припиняла свого розвитку. За час свого існування воно збагатилося, змінилося і оновилося в різний спосіб. Є очевидним, що реформатори мають за мету подолати недоліки в правовому регулюванні, які виявляє практика суспільного життя. Втім, реінтерпретація, яка залишається на сьогодні основним засобом модернізації ісламської правової системи, не є настільки інтенсивною і творчою, щоб зробити її сумісною із принципом верховенства права.
25
Скочиляс, Любомир. "ВИБОРИ І ДЕМОКРАТІЯ: ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ". Scientific review 3, № 83 (2022): 6. http://dx.doi.org/10.26886/2311-4517.3(83)2022.1.
Full textAbstract:
Проаналізовано теоретичні і практичні аспекти взаємозв’язку між інститутом виборів та демократичним режимом. Визначено, за яких умов вибори спричиняють демократизацію і зміцнюють демократичне правління. З’ясовано, що сам по собі інститут виборів не можна розглядати як вирішальний для демократії, але поряд з цим є велика кількість кейсів, коли вибори ставали першим кроком у напрямку руху до демократичного режиму і політичної стабілізації. Проте для цього мають бути втілені низка умов, які детально описані у статті.Ключові слова: вибори, демократія, демократизація, конфлікт, політична стабілізація, виборчі процедури, виборчі органи
26
Telenko, O. M. "Особливості функціонування невизнаних держав". Grani 19, № 1 (2015): 66–70. http://dx.doi.org/10.15421/1716011.
Full textAbstract:
У статті досліджено особливості функціонування сучасних невизнаних держав, виокремлено їх визначальні ознаки. Висвітлено різні підходи до трактування можливостей невизнаних держав на міжнародній арені. Зазвичай державам важко розвиватися в умовах обмеженого визнання. Головним чином вони розраховують на гуманітарну допомогу міжнародної спільноти, а відносини з іншими державами розвиваються стихійно. Усі невизнані або частково визнані держави, за винятком Тайваню, слабкі економічно. Причинами цього є неефективне державне управління, тіньова економіка, обмеженість інвестування, зумовлена недовірою іноземних бізнесструктур, руйнування території та інфраструктури внаслідок воєнних дій. Попри це населення більшості невизнаних держав під впливом пропаганди підтримує від’єднання від материнської держави. Ступінь демократії в невизнаних державах різний, а демократичні інститути і процедури в них можуть мати лише зовнішні ознаки. Зовнішні покровителі суттєво впливають на життєдіяльність невизнаних держав, сприяючи економічному розвитку, створюючи різноманітні інвестиційні проекти, слугуючи ринком для збуту їх товарів. Державипокровителі допомагають цим доволі крихким об’єднанням важливим для них з геополітичної точки зору військовими засобами.
27
Tkach, Dmytro. "КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ ЗБОРІВ УГОРЩИНИ". Law Review of Kyiv University of Law, № 1 (31 березня 2023): 43–48. http://dx.doi.org/10.36695/2219-5521.1.2023.08.
Full textAbstract:
У статті досліджуються питання конституційно-правових засад організації та діяльності Державних зборів Угорщини. Показано, що шлях до створення демократичної держави в Угорщині розпочався із внесення кардинальних змін у Конституцію країни. Угорщина проголошувалася як незалежна, правова, демократична держава, у якій однаковою мірою реалізуються цінності ліберальної демократії і демократичного соціалізму. В системі державної влади провідна роль відводилася Державним зборам. Були створені нові конституційні інститути парламентського контролю – уповноважений Державних зборів з громадянських прав і Державна рахункова палата. Особливу увагу приділено змінам у діяльності Державних зборів після прийняття Основного закону Угорщини 2011 р. Поряд з тим показані основні напрями парламентської діяльності в країні. Узагальнено кроки Державних зборів Угорщини щодо імплементації розгалуженої системи правових норм і гармонізації національного та міжнародного права в державі задля виконання міжнародних зобов’язань. Особливої уваги заслуговує нова Стратегія національної безпеки Угорщини, що визначає основні цілі, зобов’язання та обстоювання її національних інтересів, як члена НАТО і ЄС.
28
Шебанов, Вадим. "Концептуалізація поняття "цифрова демократія" у сучасному науковому дискурсі". Public administration aspects 13, № 1 (2025): 93–105. https://doi.org/10.15421/152511.
Full textAbstract:
Актуальність дослідження зумовлена необхідністю систематизації існуючих підходів до розуміння цифрової демократії в контексті публічного управління та адміністрування, визначення її сутнісних характеристик та концептуальних меж, а також розкриття потенціалу цифрових технологій у трансформації демократичних інститутів та процесів у системі публічного управління України. Мета статті полягає в комплексному дослідженні теоретичних підходів до концептуалізації поняття «цифрова демократія» у сучасному науковому дискурсі публічного управління та адміністрування, виявленні її міждисциплінарної природи та систематизації основних концептуальних моделей. Досліджено міждисциплінарну природу феномена цифрової демократії, виявлено спільні та відмінні риси між поняттями «цифрова демократія» та «електронна демократія». Систематизовано основні концептуальні підходи до розуміння цифрової демократії в контексті сучасних цифрових трансформацій публічного управління. Запропоновано інтегративний підхід до визначення цифрової демократії як комплексного соціально-політичного феномена, що відображає процес трансформації демократичних інститутів та практик під впливом цифровізації суспільства та цифрової модернізації системи публічного управління та адміністрування. У висновку зазначається, що концептуалізація поняття «цифрова демократія» в сучасному науковому дискурсі публічного управління та адміністрування є складним та багатоаспектним процесом, що відображає комплексну трансформацію демократичних інститутів, цінностей та практик публічного управління під впливом цифровізації суспільства. Подальший розвиток цієї концепції потребує міждисциплінарного підходу та інтеграції різних перспектив та аспектів дослідження цього феномену.
29
Водянніков, О. Ю. "Демократія і конституція: приховані парадокси". Актуальні проблеми держави і права, № 87 (4 листопада 2020): 23–42. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i87.2795.
Full textAbstract:
Стаття присвячена висвітленню теоретичних аспектів співвідношення демократії і сучасного ліберального конституціоналізму, аналізу суперечностей між ними, виявленню їхніх витоків і закономірностей. У зв'язку із цим у статті розкривається питання етимології терміна «демократія», проаналізовано причини становлення глобального консенсусу щодо розуміння демократії, розглянуто становлення сучасних конституційних запобіжників проти мажоритарного фатуму демократії.
 У статті досліджується становлення глобального консенсусу щодо розуміння демократії, що склався після Другої світової війни навколо шумпетерівського визначення демократії як інститу-ційного устрою для ухвалення політичних рішень, у якому індивіди набувають влади ухвалювати рішення шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців. У перші повоєнні роки демократія розумілася як антитеза диктатурі й тоталітаризму, але за останні сімдесят років це розуміння еволюціонувало навколо антимажоритарної парадигми: воля більшості має бути обмежена засадничими цінностями особистої свободи, політичної свободи та верховенства права.
 Ця парадигма заклала нову траєкторію повоєнного конституціоналізму, в основі якого лежали три основні концепції: (1) перетворення конституційних прав на юридичні права, що підлягають судовому захисту; (2) обмеження вторинної установчої влади; (3) доктрина «озброєної демократії».
 У статті обстоюється теза, що цей розвиток призвів до виникнення трьох фундаментальних парадоксів: (1) парадокс органу конституційної юрисдикції, що стоїть на щабель вище за класичну тріаду поділу влади; (2) парадокс «вічної конституції», який перетворює первинну установчу владу на фікцію первинного «акту творіння»; (3) парадокс юридикалізації представницької демократії, коли визначення національної політики відбувається не у стінах парламенту, а в судах. Ці парадокси, у свою чергу, закладають глибинну суперечність між демократією як інституціоналізованою волею більшості і конституціоналізмом, що обмежує, упорядковує і розподіляє владу в державі.
30
Omelchenko, Stanislav Valentinovich. "ІНСТИТУЦІЙНІ ОСНОВИ ПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ: БЕЗПЕКОВИЙ ВИМІР". Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 4, № 2 (2021): 88–94. http://dx.doi.org/10.15421/342126.
Full textAbstract:
Розглянуто особливості взаємодії політичних інститутів у контексті забезпечення стабільного функціонування всіх сфер життєдіяльності суспільства. Мета дослідження – встановлення політико-інституційних засад політичної стабільності в контексті безпекового виміру сучасних демократичних політичних відносин. Охарактеризовано важливі риси територіального розподілу компетентних інституцій в сфері безпеки. Підкреслено, що спроможність конкретної особи або групи осіб ухвалювати рішення в безпековій сфері свідчить про високий рівень розвитку демократичної політичної системи. Проаналізовано причини та механізми, за якими політична конкуренція в умовах демократії належить до постійно діючих умов взаємодій в рамках встановлення стану політичної безпеки. У світлі подій, що відбуваються, особливої важливості набуває «безпековий контур» політичної системи. З’ясовано, що вертикальний вектор підпорядкування політико-інституційної структури політичної стабільності властивий не лише авторитарним, але й демократичним країнам. Розкрито процеси формування швидких відповідей на кризові загрози, коли прийняття рішень має здійснюватися за скороченою процедурою та у короткі терміни. Доведено, що умови демократичного транзиту значно ускладнюють формування конфігурації інституцій політичної безпеки. З’ясовано, що тимчасові або непрофільні політичні інститути, які здійснюють демократичні трансформації, мають враховувати завдання підтримання необхідного рівня політичної стабільності з метою запобігання викликам політичної безпеки. Припущено, що вихід за рамки повноважень та спроби набути більш високого статусу в системі влади, спонукають до потужних конфліктів, здатних зруйнувати систему зсередини. Встановлено, що однорідність еліти в професійному, освітньому та культурному вимірах до певної міри гарантує спільні ціннісні підходи до питань безпеки. Зроблено висновок, що до інституційної структури запобіганням загрозам дестабілізації належать уряди, парламенти, неурядові організації, партії та рухи, незалежні експертні спільноти, академічне наукове середовище, а також вільні та відповідальні медіа.
31
ФЕДОРЕНКО, ВЛАДИСЛАВ. "Демократія, демократизація та феномен “електоральної революції” 2019 року в Україні". Право України, № 2019/11 (2019): 200. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-11-200.
Full textAbstract:
Стаття присвячена проблемам становлення і розвитку демократії та демократизації в Україні й за кордоном. Досліджуються витоки і генезис доктрини демократії, визначаються її сутність і зміст. Зроблено висновок, що демократія (із грец. Δῆμοςράτία – “влада народу”, “народне управління”) – це історично сформований тип політико-правового режиму, за якого єдиним джерелом легітимної влади у державі є народ, який здійснює її безпосередньо та (або) через представницькі інституції. Наголошується, що наприкінці XX – на початку XXI ст., поряд із безпосередньою (вибори, референдуми тощо) і представницькою демократією, набуває популярності демократія участі, або ж так звана партисипаторна (від англ. participate – “брати участь”) демократія. Остання є формою політико-правового режиму, що передбачає організацію всього суспільного та державного життя з залученням громадськості до розробки й прийняття владних та управлінських рішень. Метою статті є виявлення походження, сутності та змісту демократії, встановлення шляхів і форм демократизації в XXI ст., а також феноменології “електоральної революції” 2019 р. у контексті розвитку нових напрямів демократизації в Україні. Звертається увага на нагальну потребу визначитися з доктриною демократії, яка буде креативною основою для розвитку збалансованої системи народовладдя в Україні, з її наступним унормуванням у Конституції та законах України. При цьому слід врахувати поширені нині в світі конституційні теорії та доктрини демократії й демократизації. Здійснено стислий огляд і характеристику відповідних теорій (елітарна, або ж “реалістична”, теорія демократії Й. Шумпетера та М. Вебера; теорія легальної (“влади закону”), або ж ліберальної, демократії А. фон Гаєка, Л. Даймонда та інших; поліархічна теорія демократії Р. Даля; плюралістична, або конкурентна, модель демократії; теорія процедурної, або ж консоціональної, демократії А. Лейхарта та інших), а також зроблено висновок про близькість для України теорій і моделей ліберальної демократії. Досліджено співвідношення категорій “демократія” та “демократизація”, які характеризують статичні та динамічні властивості народовладдя, перехід від ідей, цінностей і принципів – до практики їх реалізації людиною, громадянським су с піль ством і державою. Обґрунтовується висновок, що демократизація – це система конституційних правовідносин, спрямованих на трансформацію країни від недемократичного (частково демократичного) до повністю демократичного політичного режиму й до повсюдного впровадження елементів народовладдя у суспільстві та державі, а також широкого залучення громадян та інститутів громадянського суспільства до управління державними справами і здійснення місцевого самоврядування. Досліджено феномен “електоральної революції” як одного з трендів демократизації політико-правових режимів держав Східної Європи, який втілився у процесі та в результатах виборів Президента України і народних депутатів України у 2019 р. Визначається поняття та сутнісні ознаки “електоральної революції” в Україні. Зокре ма, під категорією “електоральна революція” (з лат. “revolutio” – “повернення”, “пере творення”) запропоновано розуміти новітній тип революції, заснованої на цінностях демократії, конституціоналізму та поваги до прав людини, що передбачає докорінну зміну внаслідок і за результатами проведення виборів старих політичних еліт на нові, а також формування нових цілей, завдань і пріоритетів розвитку держави у взаємодії з громадянським суспільством.
32
Козинець, О. Г., та М. Г. Жернова. "НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНІ ПОГЛЯДИ І. ФРАНКА ТА Л. УКРАЇНКИ". Знання європейського права, № 1 (27 квітня 2021): 12–16. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.162.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано погляди Івана Франка та Лесі Українки та їх вагомий внесок у формування незалежної демократичної Української держави. Так, у статті автори розглянули специфіку національно-демократичних, політико-правових поглядів видатних українських діячів та їх вплив на розвиток української державності. Адже у сучасних умовах розвитку Української держави вивчення та переосмислення політико-правової спадщини українських мислителів має важливе значення. Актуальними є оригінальні погляди двох яскравих представників
 
 ХІХ - поч. ХХ ст. - І. Франка та Л. Українки. Вони були виразниками української ідеї на зламі століть, мали власні політико-правові погляди і кожен із них плекав надію на розбудову сильної та єдиної держави України.
 
 І. Франко пояснював процес виникнення держави з позицій матеріалізму. Він стверджував, що матеріальне є первинним. Був прихильником ідеї про те, що політичні інститути, політика і право випливають із економічних відносин, які панують у суспільстві.
 Право і закон, на його погляд, можна було ототожнити з ідеями гуманності і справедливості. Також він підіймав національно-державницьку тему. Наприклад, значну увагу приділяв вирішенню українського питання та розвитку національної мови, оскільки у ті часи це питання було дуже гостро поставлено і була необхідна постійна, кропітка боротьба за можливість розвивати українську мову.
 Леся Українка сформувала особисті політичні погляди, які ґрунтувалися на принципах та поглядах соціал-демократів. Була прибічницею теорії насильства щодо походження держави, тому що її думка ґрунтувалася на тому, що держава створюється з завоюванням одного народу іншим.
 Так, держава виступає певним продовженням того ж насильства, оскільки політична влада перебуває в руках панівного класу, який має найбільше можливостей серед інших.
 Леся Українка та Іван Франко виступали за об'єднання України, за просування української національної ідеї та покращення рівня життя українського народу. Їх діяльність також була спрямована на підтримку української мови та можливість донести її до всіх українців. Вони були прихильниками демократії, вели активну політичну боротьбу, щоб дати можливість українському народу бути вільним на рідній землі.
33
КЛЮЧКОВИЧ, Анатолій, та Віктор ПЕТРІНКО. "ЕВОЛЮЦІЯ ІНСТИТУТУ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В СЛОВАЦЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ ТА ПРОБЛЕМИ ЙОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ". Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Політичні науки та публічне управління, № 1(67) (26 травня 2023): 94–100. http://dx.doi.org/10.32689/2523-4625-2023-1(67)-13.
Full textAbstract:
В статті проаналізовано розвиток інституту парламентаризму крізь призму державно-владних відносин, конституціоналізму та політичних трансформацій у Словацькій Республіці. Відзначено, що процес демократичних перетворень у Словаччині тісно пов’язаний з розвитком інституту парламентаризму, який займає центральне місце в системі владних відносин. Розкрито особливості та напрями реформування державних (парламентських) інститутів. Проаналізовано конституційну модель словацького парламентаризму. Зроблено висновок, що у Конституції 1992 р. було чимало нечітких положень, які спровокували політико-інституційні конфлікти. Конституційні зміни у 1999, 2001 рр. частково відновили інституційну рівновагу в системі владних відносин. Словаччина динамічно реагує на політичні кризи та шукає можливості конституційно вдосконалити інститут парламентаризму. Автори виокремили основні проблеми функціонування словацького парламентаризму: високий рівень фрагментації та флуктації політичної структури парламенту; нестабільність парламентського представництва партій; незбалансованість репрезентації регіонів та ін. Обґрунтовано, що розвиток словацького парламентаризму був обумовлений комплексом партійно-політичних, інституційних чинників і реалій поточного політичного процесу. Автори підкреслюють, що проблеми функціонування парламентаризму та нестабільність партійної системи створюють ризики для стабільності парламентської демократії в Словаччині. Зроблено висновок, що інститут парламентаризму відіграв важливу роль у процесах демократичної трансформації, легітимації та інституційній консолідації політичної системи Словацької Республіки.
34
Бурдюг, М. М. "Чинники зростання популізму в умовах ліберальної демократії". Актуальні проблеми політики, № 66 (18 січня 2021): 89–97. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i66.712.
Full textAbstract:
Проаналізовано сучасний популізм як виклик ліберальній демократії. Основним чинником зростання популізму визначено зниження привабливості ліберальних рішень у сферах політики, економіки та культури, наростання настроїв «відмови» від емпіричної політичної свідомості, зростання популярності політики заперечення.
 Визначено характерні ознаки популізму як неінтелектуального, примітивного характеру, але дуже дієвого методу впливу на політичну аудиторію. Популізм є вагомим методом боротьби за владу в умовах нестабільного розвитку. Узагальнено, що популізм з'явився наприкінці ХІХ століття як громадський рух, ідеологія і вид політичної діяльності, який з того часу міцно зайняв свої позиції в політичній свідомості мас, набуваючи нових рис і активізуючись у періоди, коли країни переживали переломні етапи своєї історії.
 Динаміку розвитку популізму як суспільно-політичного феномену в Україні проаналізовано на прикладі зростання популярності всеохопних партій (catch-all parties) і тенденцій ідеологічної деради-калізації (індоктринації) політики загалом. На прикладі низки європейських партій досліджено феномени популізму та євроскептицизму як дві різні сторони одного протестного руху, що становить так звану «політичну альтернативу».
 Як політологічна конструкція популізм ще не має достатнього теоретичного обгрунтування, проте має цілісну структуру. Наголошено, що популізм є загрозою не для демократії, а для провідного ліберального варіанту демократії. Завдання популізму - перетворити народні уподобання на державну політику без перешкод, які заважали ліберальним демократіям ефективно реагувати на нагальні проблеми (неліберальна демократія). Важливим чинником зростання популізму визначено недостатню дієвість конституціоналізму та інших формальних, обмежених інститутів, процедур для забезпечення принципів народного суверенітету, демократії, справедливості, забезпечення інтересів більшості в сучасному світі.
35
Petrov, Pavlo Grigorovich. "ПРОЦЕС ДЕМОКРАТИЧНОГО ТРАНЗИТУ:". Epistemological Studies in Philosophy, Social and Political Sciences 2, № 1 (2019): 124–30. http://dx.doi.org/10.15421/341913.
Full textAbstract:
У статті здійснюється комплексне дослідження процесу демократичного транзиту в контексті його впливу на формування іміджу транзитивної демократії. Виокремлюються особливості процесу демократичного транзиту, його ефективності, підходів до його реалізації. Аналізується роль модернізації політичних інститутів в рамках процесу демократичного транзиту і формуванні іміджу держави. Виділяються групи чинник, що впливають на формування іміджу транзитивних демократій. Досліджуються інструменти, застосування яких дозволить сформувати позитивний внутрішньополітичний та зовнішньополітичний імідж транзитивної демократії.
36
Кобець, Юлія. "Процес децентралізації як фактор розвитку місцевого самоврядування". Grani 25, № 6 (2023): 85–91. http://dx.doi.org/10.15421/172274.
Full textAbstract:
Розвиток сучасних державних інституцій у країнах світового співтовариства створює все більше умов для функціонування та інтеграції демократичних принципів як невід’ємної складової кожного суспільства. Якщо розглядати демократію у розрізі управлінських структур, найбільш ефективним втілення засадничих демократичних принципів є децентралізація на адміністративно-територіальному рівні – найбільш доступному для громадян. 
 В цьому значенні опорною точкою безпосередньої демократії слід розуміти органи місцевого самоврядування як можливість налагодження взаємодії влади місцевого рівня та громадськості.
 Мета статті – з’ясувати вплив процесів децентралізації на формування інституту місцевого самоврядування в Україні та з огляду на міжнародні стандарти інститутів місцевого самоврядування.
 В результатах дослідження встановлено, що існує три основні моделі децентралізації, які мають суттєвий вплив на формування інституту місцевого самоврядування. Досліджено, що базовими серед них є три – політична, адміністративна, фіскальна.
 Обґрунтовано особливості саме політичної децентралізації, яка розуміється найперше як трансферт повноважень владними органами управління, ієрархічно нижчими від центрального та водночас як консолідована розробка і втілення стратегічної політики із долученням зацікавлених осіб.
 У висновках доведено, що найвагомішою є форма делегування управлінських повноважень, але для найбільшої ефективності та якісного результату слід застосовувати комплекс політичної, адміністративної та фінансової децентралізації.
37
Мамонтова, Е. В., та О. О. Ковальова. "Клієнтелізм як політико-психологічний феномен". Актуальні проблеми політики, № 66 (18 січня 2021): 65–72. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i66.709.
Full textAbstract:
У статті розглянуто явище клієнтелізму у розрізі процесів моделювання систем представництва інтересів в політиці. Окреслено історичні етапи його становлення та функціонування. Виокремлено його специфіку як політико-психологічного феномену.
 Доведено, що, зростаюча спеціалізація та інституалізація політичної діяльності у демократичних суспільствах не припинила клієнтелістичних практик, не зважаючи на їх архаїчність та невідповідність етичним принципам демократичного ідеалу. Актуальність клієнтелізму пояснюється його глибинною психологічною природою. Клієнтелізм завжди грунтується на персоналізованих обмінах та інструментах впливу, а клієнтела представляє собою спільноту, яка базується на психологічній сумісності матеріально та емоційно залежних від лідера членів, і функціонує на основі їх безумовного підпорядкування.
 Обгрунтовано, що на сучасному етапі клієнтелізм здебівльшого знаходить благодатний грунт на локальному рівні політики. Дана характеристика локального політичного режиму. Показано, що локальні політичні клієнтели будуються за принципом вертикальної мережи, в якій в ролі привілейованих «патронів» виступають формальні інститути влади, а залежні від них «клієнти» (різноманітні групи інтересів) намагаються впливати на прийняття рішень через опосередковані механізми нерівноцінного обміну в умовах монополії на доступ до ресурсів. У такій ситуації головним інструментом забезпечення панівних позицій місцевої влади стає адміністративний ресурс. Найбільш наочно специфіка локального клієтелізму проявляється у перехідних суспільствах. Зокрема багатий фактологічний матеріал для аналізу клієнтелізму як соціального, економічного, політичного явища та психологічного феномену надає нам пострадянській простір. Показано, що в період системних трансформацій, клієн-тела може бути прийнятною як «перехідна» модель представництва інтересів в політиці, адже за умов її тимчасовості сприятиме консолідації місцевої влади, місцевих еліт та громади. Втім якщо на зміну клієнтелі не прийде більш інституціалізована система політичних ролей, це може значно загальмувати демократичний транзит.
 На основі політико-психологічного аналізу відносин клієнтелістичного типу відзначено, що вони не є антагоністичними демократії та не перебувають у повному протиріччі з бюрократичною логікою її політико-адміністративних інституцій. І хоча офіційні уявлення про легітимні форми представництва інтересів в політиці призводять до дискредитації клієнтелізму і, через це, телепортують його в сфери неофіційних коридорів влади, дане явище залишається структурованою частиною представницьких демократій у силу його психологічної природи.
38
КУЯН, ІРИНА. "Доктринальні питання конституційно-правових засад інституту всеукраїнського референдуму". Право України, № 2020/08 (2020): 53. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-053.
Full textAbstract:
Конституційне закріплення народного суверенітету як основи суверенітету держави, виключного права народу визначати і змінювати конституційний лад в Україні, форм народовладдя і безпосередньої демократії актуалізує питання правового забезпечення механізмів здійснення влади народом. Одним з основних засобів народовладдя є інститут всеукраїнського референдуму. Метою статті є аналіз конституційної моделі інституту всеукраїнського референдуму та напрацювання теоретико-методологічних засад його конституціоналізації в контексті принципу народного суверенітету. Акцентовано на тому, що теоретична база референдуму ґрунтується на основі парадигми суверенітету народу, а всеукраїнський референдум є формою вираження (прояву) народного суверенітету. Звернуто увагу на дискусійні питання теорії народного суверенітету. Аналіз конституційної моделі всеукраїнського референдуму проведено під кутом зору розуміння ідеї народного суверенітету як природної, невід’ємної, невідчужуваної властивості народу, змістом якої є володіння верховенством і незалежністю своєї влади, що передбачає не лише належність установчої влади, а й постійну реалі зацію народом власного політичного статусу у визначених ним самим формах. Безпосередня і представницька демократія є взаємопов’язаними, взаємозумовленими формами народовладдя, між якими не може бути сутнісних протиріч. Аргументується, що встановлений у Конституції України механізм її ревізії, з одного боку, створює певні засади стабільності конституційного ладу, а з другого – суттєво обмежує право народу в частині зміни конституційного ладу через інститут всеукраїнського референдуму. У контексті принципу народного суверенітету референдум за народною ініціативою за визначенням має “універсальну юрисдикцію”, тобто у широкому розумінні може бути проведений із будь-яких питань, що мають значення для народу і його держави. У питаннях конституційного референдуму, прийняття законів на референдумі за народною ініціативою, аброгативного референдуму доводиться необхідність дотримання принципу паритетності прямої і представницької демократії. Зазначено, що передбачений Конституцією всеукраїнський референдум з питання про зміну території України (ст. 73) є суперечливим за предметом і підставами, оскільки територія України визнається цілісною та недоторканною і підстави для проведення такого референдуму не визначені в Основному Законі. Звернуто увагу на різницю у предметах національного референдуму з питань зміни території та змін у територіальному устрої. Розглянуто проблемні аспекти таких видів референдуму. Наголошено на необхідності коригування цього виду референдуму з позиції принципу цілісності і недоторканності території України у зв’язку з можливими конституційними змінами. У висновках вказано, що проголошений у Конституції України принцип народного суверенітету, згідно з яким носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ, створює широкі можливості для розвитку різних форм та інструментів народовладдя, зокрема й інституту всеукраїнського референдуму. Утім, конституційні засади цього інституту визначені в Основному Законі неоднозначно та суперечливо. Конституційна модель інституту всеукраїнського референдуму не враховує достатньою мірою діалектичний зв’язок прямої і представницької демократії. Необхідне зважене врахування політичної і юридичної складових у змісті ідеї та конституційного принципу народного суверенітету, що передбачає вироблення доктринальних засад реалізації права народу визначати і змінювати конституційний лад через всеукраїнський референдум на основі поєднання прямої і безпосередньої демократії. Принцип паритетності форм народовладдя важливо забезпечити в новому законодавстві про всеукраїнський референдум.
39
Іванова, А. В. "Політико-правовий стан західної моделі політичної толерантності в умовах кризи". Актуальні проблеми політики, № 66 (18 січня 2021): 50–57. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i66.707.
Full textAbstract:
Інститут толерантності отримав широкий розвиток у західній моделі демократії. Саме західні країни представляють зразковий формат реалізації принципів та інструментів ефективного впровадження толерантних засад. Розвиненіша законодавча база та правозахисна практика є основами для розбудови інституцій толерантності в західних суспільствах. У цій статті розглянуто та проаналізовано основні компоненти західної моделі політичної толерантності, проведено аналіз політико-правових механізмів регулювання інституту, розкрито сучасні кризові тенденції політичної толерантності та чинники впливу на їх формування.
 Проведено теоретичний аналіз політико-правових документів, проектів і концепцій розвитку інституту політичної толерантності в західній правовій системі, компонентів ефективності та проблем реалізації принципів толерантності саме в політичній сфері як на міжсоціальному рівні, так і на рівні внутрішньополітичних відносин суб'єктів.
 Особливу увагу у статті приділено проблемам публічної риторики, проекції політичної нетерпимості серед представників політичної влади, політичних лідерів як чинникам формування кризи толерантності в західних суспільствах. У статті розглянуто чинники конфлікту традиціоналізму та ліберально-демократичних цінностей як умови розвитку дезінтеграційних процесів у європейському суспільстві, формування стану закритості, міграційної нетерпимості, крайніх форм інтолерантності, радикалізму, екстремізму та тероризму, які стали новітніми умовами існування європейської спільноти.
 Визначним напрямом дослідження є аналіз засад, механізмів, принципів і методів розбудови інституту толерантності, особливостей регулювання, виявлення проблемних тенденцій і перспектив розвитку толерантності в реаліях західної моделі демократії. Досить важливим напрямом є виявлення чинників впливу на формат мислення, ціннісні аспекти європейського суспільства в умовах кризи. Акцентується увага не тільки на дослідженні розвитку демократичних інститутів у західних державах, а й на аналізі досвіду кризових станів, особливостей функціонування демократичних інституцій в умовах нестабільності.
40
Петренко, А. О. "ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАГАЛЬНИХ ЗБОРІВ ГРОМАДЯН ЗА МІСЦЕМ ПРОЖИВАННЯ". Знання європейського права, № 6 (6 лютого 2022): 35–38. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i6.295.
Full textAbstract:
Метою статті є аналіз поглядів учених попередніх поколінь на загальні збори громадян за місцем проживання у селах, селищах, містах, а також виявлення перспективних напрямів для подальших досліджень цього інституту. Автор зазначає, що питання загальних зборів громадян за місцем проживання як однієї з форм безпосередньої демократії на місцевому рівні завжди привертало увагу вчених. Водночас відомі радянські дослідники інститутів безпосередньої демократії у своїх працях не присвячували розділи, підрозділи загальним зборам громадян за місцем проживання, а лише згадували про цей інститут. Узагальнено, що перша хвиля інтересу до загальних зборів громадян за місцем проживання в україномовній та російськомовній юридичній літературі спостерігалась наприкінці ХІХ століття. Тоді більша частина території сучасної України перебувала у складі Російської імперії, в якій панував антидемократичний режим. Це не дало можливості для активного застосування цього інституту, тому відповідний історичний досвід на сучасному етапі навряд чи може стати у нагоді. До того ж на цьому етапі загальні збори функціонували лише у сільських населених пунктах. На підставі цього сформульовано пропозицію іменувати цей перший, дорадянський етап, що тривав із середини ХІХ століття до початку ХХ століття, таким чином: «загальні збори – органи сільського самоврядування». Доведено, що після Революції 1917 року загальні збори громадян за місцем проживання не втратили своєї актуальності. Цей інститут існував протягом радянських часів, його було доволі сильно ідеологізовано задля застосування для агітації, тому історичний досвід цього періоду на сучасному етапі навряд чи може стати у нагоді. На підставі аналізу функціональної спрямованості загальних зборів у радянські часи сформульовано пропозицію виокремити такі два етапи їх розвитку у цей період: загальні збори – пропагандистські органи становлення радянської влади та активної класової боротьби (1920–1930 роки); загальні збори – засіб підвищення демократичності формування та функціонування державних органів (1950–1990 роки).
41
Ковалевська, Дар’я. "Деліберативна демократія у процесах взаємодії громадянського суспільства і держави в Україні та світі". Grani 26, № 5 (2023): 26–31. http://dx.doi.org/10.15421/172397.
Full textAbstract:
Актуальність статті обумовлена необхідністю глибшого розуміння ролі деліберативної демократії у сучасному політичному середовищі в контексті взаємодії громадянського суспільства та держави, особливо це стосується України, де потреба в ефективній комунікації набуває особливої актуальності на тлі глобальних політичних змін.
 Метою статті є визначення сутності та потенціалу деліберативної демократії в контексті її впливу на взаємодію громадянського суспільства та держави, з особливим акцентом на Україну та глобальний контекст. Стаття має на меті дослідити, як деліберативна демократія може вплинути на політичні процеси та громадську участь.
 Результатами даної статті є уявлення про роль та можливості, які надає деліберативна демократія у зміцненні співпраці між громадянським суспільством та державою. Ця стаття зосереджена на значенні та ролі деліберативної демократії в сучасних демократичних процесах, з особливим акцентом на ситуацію в Україні та її міжнародному контексті. Авторка досліджує, як деліберативна демократія, яка включає глибокі публічні обговорення та діалог між громадянами й державою, може сприяти зміцненню легітимності законодавства та демократичних інститутів як в Україні, так і на міжнародному рівні. Стаття охоплює аналіз практичних аспектів впровадження цього підходу та можливих перешкод у реалізації даної концепції. Особлива увага приділяється потребі діалогу між громадянами та державою, а також ролі цього діалогу у зміцненні демократії.
 Висновки. Авторка зазначає, що деліберативна демократія може значно покращити взаємодію між державою та громадянським суспільством, сприяючи активнішій участі громадян у політичному процесі. Стаття підкреслює необхідність подальшого дослідження та розробки стратегій для інтеграції деліберативних методів у політичні системи, а також необхідність глобального співробітництва для підсилення демократичних процесів, як в Україні, так і на міжнародному рівні.
42
Voloshenko, Antonina. "Непередбачуваний фактор корупції у гібридній війні крізь призму енергоцентричного підходу". Journal of Scientific Papers "Social Development and Security" 12, № 5 (2022): 55–63. http://dx.doi.org/10.33445/sds.2022.12.5.6.
Full textAbstract:
Мета роботи: визначити вплив фактору корупції у гібридній війні крізь призму енергоцентричного підходу.
 Метод дослідження: Дослідження проводилося з використанням наступних загальнонаукових та спеціальних методів: історичний метод під час вивчення розвитку фактору корупції як елемента гібридної війни в хронологічній послідовності; метод аналізу і синтезу в їх системному поєднанні під час розгляду даних щодо проявів корупції у секторі безпеки та оборони Російської Федерації; абстрактно-логічний метод − для формулювання теоретичних узагальнень і висновків дослідження. Робота виконана особисто автором.
 Результати дослідження: проведено вивчення корупції із застосуванням енергоцентричного підходу. Встановлено, що корупція є дієвою зброєю гібридної війни, оскільки шляхом експорту корупційного впливу, відбувається корупційна ерозія суспільств і вражаються головні цілі цієї війни: інститути демократії та верховенство права. Доведено, що в російсько-українській війні рівень корупції у секторі безпеки та оборони Російської Федерації виявився недооціненим чинником зниження потенціалу агресора. Виокремлено найрезонансніші для російської армії під час війни в Україні наслідки від корумпованості оборонного сектору: тотальне недокомплектування особового складу військ; зростання обсягів державного оборонного замовлення не призвели до технологічної модернізації російських збройних сил; неякісне продовольче забезпечення; нестача матеріально-технічних засобів; провал стратегічної та тактичної підготовки армії РФ та силових структур через низький професіональний рівень та корумпованість російського генералітету.
 Теоретична цінність дослідження: Поглиблено науково-теоретичне розуміння фактора корупції як непередбачуваного елемента гібридної війни.
 Практична цінність дослідження: результати дослідження можуть бути враховані під час оцінки потенціалу противника.
43
САВЧИН, МИХАЙЛО. "Конституційна демократія: конституційні цінності у дискурсі субстантивної і процедурної демократії". Право України, № 2019/10 (2019): 40. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-040.
Full textAbstract:
У статті розкривається конституційна демократія як комплексне явище, яке залежить від інституційної спроможності держави та стану верховенства права на тлі розвитку суспільно-політичних інституцій. Ця проблематика розглядається через систему конституційних цінностей – людської гідності, свободи, прав людини, верховенства права як основи сучасного конституціоналізму. Конституційна демократія дає змогу подолати дилему конституціоналізму як інститутів та процедур обмеження влади й демократії, в основі якої лежить правління більшості, яке обмежено правами меншості. Розширення застосування засобів електронної (цифрової) демократії викликає потребу захисту персональних даних приватних осіб від можливих зловживань із боку публічної влади. Засади конституціоналізму визначають такий порядок демократичного урядування, який має враховувати вертикальні й горизонтальні основи конституції, забезпечуючи вимоги належної демократичної процедури та баланс інтересів більшості й меншості у плюралістичному суспільстві. Конституційна демократія спирається на інсти туційно спроможну державу, яка здатна методично і послідовно втілювати свої рішення в життя, які мають відповідати критеріям демократичної легітимності, та бути заснованою на повазі до людської гідності. Стан верховенства права на тлі розвитку суспільно-політичних інституцій також впливає на рівень конституційної демократії, оскільки його стандарти мають визначальне значення для забезпечення балансу інтересів. Зроблено висновок, що національний суверенітет є поєднанням політичного суверенітету, який втілюється у голосуванні народу, та юридичного суверенітету, який здійснюється шляхом ухвалення рішення уповноваженою легіслатурою, де парламент зв’язаний рішеннями народного голосування та який має забезпечити втілення цих рішень у життя в певний спосіб.
44
ФЕДОРЕНКО, ВЛАДИСЛАВ. "Сутність, походження і формування конституційних основ референдумів та основних моделей референдної демократії". Право України, № 2020/08 (2020): 18. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-018.
Full textAbstract:
Публікація присвячена питанням сутності та походження референдумів і референдної демократії в контексті утвердження доктрини, конституційної правотворчої та правозастосовної практики. Системно аналізуються віча, народні зібрання, комуни, конвенти та інші архаїчні форми демократії у середньовічних державах Східної та Західної Європи, а також у північноамериканських колоніях за часів їх заселення пуританськими громадами. Досліджується феноменологія трансформації народних зібрань у швейцарських колоніях в інститут referendum, аналізуються зміст цього терміна та інституту, його зіставність із плебісцитами, еволюціонування та подальше конституційне закріплення. Метою статті є визначення сутності (походження) референдумів і референдної демократії в Європі та Америці, а також виявлення подальших шляхів і напрямів їх розвитку в сучасній конституційній правотворчій , правозастосовній і правосудній практиці. Обґрунтовується висновок, що на кінець XIX ст. у Швейцарії, США та Франції на рівні політико-правової доктрини, конституції та правозастосовної практики сформувалися три основні моделі референдної демократії, що отримали свій подальший розвиток у світі в наступні 120 років. Перша, швейцарська модель референдної демократії є найбільш давньою, а її зміст полягає у всебічному використанні різних видів референдумів на рівні кантонів і федерації для обов’язкового розгляду конституційних поправок (пропозицій), питань входження та виходу Швейцарії до міжнародних угод і союзів, а також інших питань, які громадяни вважають такими, що, за дотримання процедури ініціювання голосування, підлягають вирішенню на референдумі. Ця модель, з одного боку, надихнула Ж.-Ж. Руссо на написання ним “Суспільного договору”, а з другого – отримала від нього свою доктринальну основу. Друга, американська модель референдної демократії отримали свій розвиток у США під впливом розвитку традицій самоврядності пуританських громад, які стали першими осередками публічної влади у Північноамериканських колоніях, та застосовувалася виключно на рівні штатів, для безпосереднього вирішення важливих для цих громад питань. Починаючи з XVIII ст., референдна демократія стає складовою політичних процесів і застосовується до легітимізації конституцій штатів і попра вок до них. Третя, французька, “плебісцитарна” модель референдної демократії була заснована на теоріях і доктринах мислителів XVII–XVIII ст., насамперед Ж.-Ж. Руссо, про народний суверенітет і його безпосередню реалізацію, а також на суперечливому досвіді їхньої реалізації у процесі конституційного державотворення за часів Великої Французької революції та Наполеонівських воєн у Європі. Наголошується, що виокремлені та досліджені моделі референдної демократії (швейцарська, американська та французька) сьогодні примножені багатьма іншими, новими моделями (скандинавська, латиноамериканська, іберійська, постсоціалістична, ісламська тощо). Але саме швейцарська, американська та французька моделі референдної демократії, в їх комбінуванні, становлять своєрідну “матрицю” сучасної референдної демократії. Для відродження в Україні ефективного законодавства про референдуми слід враховувати цінності, сутність (походження) і зміст цієї “матриці” референдної демократії.
45
Кириченко, В., та Ю. Соколенко. "Референдум як форма безпосередньої демократії". Юридичний вісник, № 4 (5 лютого 2020): 52–59. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.969.
Full textAbstract:
У статті визначено теоретичні та практичні проблемні питання інституту референдуму як форми безпосередньої демократії та напрями їх вирішення в законодавстві України. Розглянуто генезу появи терміну “референдум”, розвиток інституту референдуму в Швейцарії та доведено, що понад 50 відсотків усіх проведених загальнонаціональних референдумів у світі припадає саме на неї, а також стверджується, що референдум у Швейцарії є справжнім механізмом впливу громадськості на вироблення державної політики. Обґрунтовано, що не можна змішувати або ототожнювати термін “вибори” з терміном “референдум” у зв’язку з тим, що їх відмінність полягає в об’єкті волеви-явлення виборців. Констатується, що після Другої світової війни і завершення процесів деколонізації референдум стає загальновизнаним, універсальним інститутом безпосередньої демократії та закріплюється в конституціях більшості держав світу. Наведено приклади проведення референдумів в Україні та звернута увага на те, що рішення референдуму від 16 квітня 2000р. так і не було імплементовано до вітчизняного законодавства. Зазначено, що референдум, який вважається найдемократичною формою волевиявлення громадян, закріплено на конституційному рівні в 36 із 42 держав континентальної Європи. Наголошується, що референдум виконує в суспільстві визначальну роль, є способом формування громадської думки, формою реалізації політичних прав громадян, а також може використовуватися навіть у демократичній державі як противага представницькій демократії, але при дотриманні певних умов. По-перше, питання яке виноситься на референдум, повинно бути доступним для розуміння звичайному виборцю; по-друге, до початку про-ведення референдуму слід попередньо обговорити питання, що виноситься на розсуд виборців, насамперед у засобах масової інформації. Тільки за виконанням цих умов референдум дає можливість народу висловити свою волю та уникнути політичного маніпулювання з боку держави. Наведено думки окремих науковців щодо поняття терміну “референдум”. Констатується, що в юридичній літературі термін “плебісцит” вважається синонімом терміна “референдум”. При цьому звернута увага на те, що смислове позначення цих термінів не завжди співпадають, і тому в різних державах чинне законодавство по-різному підходить до зазначених інститутів. Тобто, плебісцит розглядається як один з різновидів референдуму за предметом, водночас за своєю політико-право-вою природою і порядком проведення вони є тотожними. Підтримано пропозицію В. Ковальчука про те, що в новому законі про всеукраїнський референдум, повинно бути передбачено право на проведення консультативних референдумів, у тому числі “плебісцитних референдумів”. Обґрунтовано доцільність вивчен-ня позитивного досвіду зарубіжних демократичних держав щодо проведення референдумів, внесення необхідних змін і доповнень до розділу ІІІ “Вибори, референдум” Консти-туції України та прийняття законодавчого акту про всеукраїнський референдум, відсутність якого нега-тивно впливає на подальший розвиток демократичних засад, розвитку громадянського суспільства взагалі, та підвищення ролі громадян у прийнятті найважливіших рішень внутрішньополітичного та зовнішньополітичного значення зокрема.
46
П’єцко, Ю. Є. "ІНСТИТУТ КОНСТИТУЦІЙНОЇ СКАРГИ: ВІД ІДЕЇ ДО НОРМИ". Kyiv Law Journal, № 2 (19 жовтня 2022): 26–31. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.2.4.
Full textAbstract:
Зародження ідеї конституційної скарги та подальше її введення в правове поле зумовило новий етап розвитку конституційного контролю в цілому. Залучення особи до процесу конституційного контролю з однієї сторони, зміцнює демократію, а з іншої – безпосередньо захищає конституційні права людини. Такий механізм індивідуального конституційного звернення особи до органу конституційного контролю набув значного поширення в Європі після Другої Світової війни. Більшість європейських країн враховують досвід запровадження конституційної скарги в інших країнах та адаптують його до своїх національних правових систем. Однак, ефективне впровадження конституційної скарги неможливе без розуміння того, який сенс було покладено в основу ідеї індивідуального конституційного звернення. В статті проаналізовано генезу інституту конституційної скарги в механізмі конституційного контролю від зародження ідеї до її нормативного закріплення. Ретроспективний аналіз дозволив виокремити періоди виникнення захисту особою своїх конституційних прав, а також зміст та природу взаємовідносин особи та держави. Правова природа такого механізму конституційного контролю першочергово передбачала лише захист конституційних прав як таких, однак закріплення міжнародних прав людини зумовило процес адаптації національного законодавства до міжнародно-правових норм, як основної з вимог переходу до демократії. Особливим є те, що в таких взаємовідносинах особа набуває право протистояти державі, що змінює підхід до самих ідей як демократії (через безпосередню участь особи в процесі нормотворення), так і держави (з владної системи до людиноцентристської). Правову природу конституційної скарги, в залежності від того який із зазначених підходів є пріоритетним можна розглядати як «правозахисний», «правоутворюючий» або «державоутворюючий» інститут, а відтак і впроваджувати, відповідно до обраної моделі.
47
Horenko, Yuliia. "Глобальна демократія: концептуалізація поняття". Public Administration and Regional Development, № 20 (31 травня 2023): 353–75. http://dx.doi.org/10.34132/pard2023.20.04.
Full textAbstract:
У статті розглядаються глобальна демократія, як різновид всезагального процесу глобалізації, що свідчить про якісну зміну соціально-політичного стану світового співтовариства і окремих країн, що обрали шлях демократизації влади, демократичні цінності, що включають забезпечення прав і свобод людини. 
 Наголошено, що глобальна демократія для українського суспільства являє собою набір демократичних стандартів, демократизацію всіх сфер суспільного життя, формування людини – демократичного типу. 
 Доведено, що впровадження в Україні глобальної демократії є обов’язковим, нагальним й невідворотним процесом тільки у випадку загального об’єднання інтересів народу й влади, де головним є індивід. Глобальна демократія не тільки змінює взаємозв’язки влади і громадськості, вона є фундаментом громадянського суспільства, каталізатором ефективного суспільного розвитку, сприяючи активізації громадської активності людей у всіх сферах суспільних відносин. 
 Визначено поняття «глобальна демократія», як явище, що характеризує взаємозалежність та взаємопов’язаність народів, держав, владних інститутів і громадян і являє собою набір демократичних стандартів, цінностей в процесі розвитку, як окремих держав, так і всього світового співтовариства. 
 Підкреслено, що глобальна демократія не тільки змінює взаємозв’язки влади і громадськості, вона є фундаментом громадянського суспільства, каталізатором ефективного суспільного розвитку, сприяючи активізації громадської активності людей у всіх сферах суспільних відносин.
 Зроблено висновок, що глобальна демократія в майбутньому є єдино можливим типом взаємодії світових політичних суб’єктів. Впровадження глобальної демократії в Україні повинно бути стратегічною ціллю держави й всього народу, оскільки саме від рівня демократизації суспільства й влади залежить майбутнє кожного українця, його можливості бути громадянином справжньої демократичної, високорозвиненої країни, а також частинкою міжнародного демократичного співтовариства, де основна перевага буде надаватися демократичним цінностям.
48
Гришко, Лілія. "Особливості діяльності органів місцевого самоврядування в Україні в умовах воєнного стану 2022 року". State Building and Local Government, № 43-1 (3 червня 2022): 75–91. https://doi.org/10.31359/1993-0941-2022-43-75.
Full textAbstract:
Стаття присвячена особливостям діяльності органів місцевого самоврядування в умовах воєнного стану 2022 р. На підставі діючого законодавства виокремлено особливості діяльності органів місцевого само‑ врядування. Відзначається цінність інституту місцевого самоврядування як важливого інститут демократії, окреслено правові гарантії діяльності. У статті розкрито умови та порядок задіяння механізму припинення повноважень органів місцевого самоврядування та виконання їх повноважень районними та обласними військовими адміністраціями, військовими адміністраціями населених пунктів, військово-цивільними адміністраціями.
49
Калюжна, Ю. І. "DIGITAL CITIZENSHIP: НОВІ ГОРИЗОНТИ ДЛЯ УНІВЕРСИТЕТІВ". ВЧЕНІ ЗАПИСКИ Харківського гуманітарного університету «Народна українська академія» XXXI (28 квітня 2025): 106–8. https://doi.org/10.5281/zenodo.15426490.
Full textAbstract:
Стаття присвячена аналізу концепції Digital Citizenship (цифровегромадянство) як інструменту для дослідження трансформацій у взаємо-відносинах між громадянами та державою в умовах зростаючого впливуцифрових технологій. Автор зосереджується на впливі цифрової епохи нарозвиток е-демократії та супутніх суспільно-політичних загрозах. Зокрема,наголошується на таких загрозах, як поширення дезінформації, кібератак,шкідливого контенту, який пропагує ненависть, дискримінацію і насильствота інших деструктивних явищах, що використовуються для поляризаціїсуспільства та делегітимації влади. Дослідження підкреслює важливістьрозвитку цифрових компетенцій громадян для ефективного протистояння цимзагрозам. Digital Citizenship – це комплекс цінностей, знань та вмінь, щоохоплює не лише технічні навички, а й розвинуте критичне мислення,медіаграмотність, етичну свідомість та активну участь у цифровомусуспільстві, необхідні для безпечного і відповідального функціонуваннягромадянина в цифровому просторі. Фундаментальна ідея концепту DigitalCitizenship полягає у мережуванні цінностей, знань та вмінь від кожногоконкретного громадянина до колективної громадянської відповідальності.Мета Digital Citizenship – розвинути активну громадянську позиціюв політичному полі е-демократії та сприяти формуванню справедливогоі безпечного цифрового суспільства. За твердженням автора цифровікомпетенції громадян слід розглядати як ключовий елемент безпековоїполітики сучасних демократій, оскільки здатність населення до критичногомислення та відповідального використання цифрових інструментів робитьдержаву більш стійкою до цифрових загроз в умовах гібридних викликів ХХІ ст.На основі проведеного аналізу автор пропонує інтегрувати концепціюцифрового громадянства в освітню політику України, зокрема у вищихнавчальних закладах. Такий підхід дозволить підготувати нове поколінняфахівців, здатних не лише використовувати цифрові технології, а й критично їхоцінювати та відповідального застосовувати в суспільстві. Особливу увагуслід приділити розвитку університетських проєктів спрямованих наформування цифрових компетенцій та залучення студентів до активної участів демократичних процесах. Це сприятиме не лише розвитку електронного урядування та зміцненню національної кібербезпеки, а також формуваннюцифрового громадянського суспільства, здатного до ефективної взаємодіїз державними інститутами. Впровадження таких проєктів допоможе Українінаблизитися до європейських стандартів е-демократії, заснованої на активнійвзаємодії громадянського суспільства та державних інститутів.Ключові слова: Digital Citizenship (цифрове громадянство), е-демократія,університетська освіта, цифрові компетенції, національна безпека.
50
Маркович, Х. М. "ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ: ІДЕОЛОГІЧНО-ПРАВОВИЙ ВПЛИВ НА ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО". Прикарпатський юридичний вісник, № 2 (20 серпня 2022): 9–12. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2.1008.
Full textAbstract:
Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу функціонування громадських організацій в Україні. Особливу увагу приділено дослідженню ідеологічного впливу громадських організацій на суспільство. Акцентується на значному практичному змісті правової ідеології в громадській практиці. Вона є основним носієм правових, соціокультурних цінностей та установок, на основі яких трансформуються колишні і формуються нові суспільні інститути. Наголошено на важливості врівноваження відносин між державою та соціумом за допомогою громадських інституцій. Такі колективні суб’єкти виконують функції соціальної взаємодії, сприяючи формуванню єдиного соціального простору та позиціонуванню України як правової держави. У статті надано означення громадської організації, обґрунтовано мету її діяльності та ідеологічний вплив на будьякі інші угрупування. Основний зміст дослідження становить захист прав та інтересів людини правозахисними організаціями. Розглянуто їхні характерні ознаки та функції в державі. Простежено взаємодію правозахисних організацій із державними органами, кінцевою метою якої є удосконалення системи захисту прав людини. Підкреслено, що така взаємодія має ґрунтуватися на принципах взаємної поваги, рівноправності, прозорості, чесності та відповідальності. З’ясовано вплив багатьох факторів на стан реалізації прав та свобод людини. Передусім, це рівень розвитку демократії в країні, правової культури, громадянського суспільства, економічний стан. Чим вищими є ці показники, тим більш захищеними почуваються громадяни. Для більш продуктивного здійснення різного роду діяльності громадськими організаціям важливим є запозичення світового досвіду. Встановлено, що правозахисні організації є особливим видом громадських, здебільшого неприбуткових, незалежних від держави об’єднань фізичних осіб. Ключовою метою їхньої діяльності є захист прав, свобод та інтересів людини у всіх сферах суспільного життя. Досліджено, що активність громадських організацій є беззаперечною ознакою розвиненого громадянського суспільства, правової демократичної держави, яка забезпечує і гарантує захист прав та свобод людини і громадянина.