Academic literature on the topic 'Форми міжнародних розрахунків'

Стратегічна конструкція Великого Близького Сходу (ВБС) була довготерміновою інтелектуальною та аналітичною проблемою в американській політичній думці після закінчення «холодної війни». В її розробку фундаментальний внесок зробили Генрі Кіссінджер та Збігнев Бжезинський, теоретичні доробки яких виступають як взаємодоповнюючі та неконкурентні. Концепція Великого Близького Сходу складалася й еволюціонувала протягом певного періоду, при чому її інтелектуальне й доктринальне бачення розрізнялися. У практичному плані її використання обумовлювалося основними цілями США на Великому Близькому Сході.
 Ціль найвищої пріоритетності — подолати глобальний тероризм та його спонсорів, на допустити потрапляння ЗМЗ в руки небезпечних держав-ізгоїв, а також стримати всі форми агресії, що йтимуть від цих держав. Друга ціль, також високої пріоритетності — захистити близьких союзників на кшталт Ізраїлю та інших дружніх країн, а також впевнитися у безперешкодному доступі Заходу до нафти Перської затоки. Третя ціль — зберегти та розширити коло друзів та партнерів США, включаючи такі важливі країни, як Туреччина, Єгипет та Йорданія, а також укріпити дух багатосторонньої співпраці в ключових субрегіонах. Четверта ціль — допомогти владнати регіональні конфлікти, які можуть з часом вийти назовні та дестабілізувати світову міжнародну систему. П’ята ціль — посприяти демократизації та економічному прогресу в розрахунку на те, що ці зміни зміцнюватимуть стабільність й безпеку в регіоні. Саме досягнення останньої цілі покладалася на розповсюдження «турецької моделі».
 Поняття Великого Близького Сходу пов’язується виключно з американською зовнішньою політикою після закінчення «холодної війни» щодо таких країн як Афганістан, Алжир, Бахрейн, Кіпр, Джибуті, Єгипет, Іран, Ірак, Ізраїль, Йорданія, Кувейт, Ліван, Лівія, Мавританія, Марокко, Оман, Пакистан, Палестина, Катар, Саудівська Аравія, Сомалі, Судан, Сирія, Туніс, Туреччина, Сахарська Арабська Демократична Республіка, Об’єднані Арабські Емірати, Ємен, а також Вірменія, Азербайджан, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан.
 «Турецька модель» розвитку, що складалась протягом десятиліть, для Сполучених Штатів набула особливого значення і ваги після подій 11 вересня 2001 р. — в рамках війни з тероризмом, що включала зміни режимів в державах, які за визначенням Вашингтону були його потенціальним оплотом. За часів першої адміністрації Джорджа Буша-молодшого ідеологами американського «демократизаційного» варіанту «турецької моделі» стали заступники міністра оборони США Пол Вулфовіц та Дуглас Фейт. З 2004 р., коли президент США порекомендував «турецьку модель» решті мусульманського світу в якості прикладу для наслідування, США активно починають її просування на ВБС. Але неглибока розробленість запропонованої формули призвела до того, що у Туреччині почалися інтенсивні суперечки з приводу її значення для країни, а в подальшому — до розбіжностей між Сполученими Штатами та Туреччиною.
 Тема розвитку «турецької моделі» набуває нової актуальності в умовах повномасштабної агресії Росії проти України, що вплинуло на всі регіональні та глобальні проблеми і по-новому висвітлило роль Туреччини і контроверсійний чинник Реджепа Тайіпа Ердогана. Зрозуміти, як він прийшов до влади, в яких умовах, і чому його політика склалася саме так, а не інакше, представляє особливу цінність для України та Європи у цілому.