Academic literature on the topic 'Інститут глави держави'

Зміни кримінального процесу висунули нові вимоги до українського суспільства та держави. Після адаптації нових інститутів, які з'явилися у кримінальному процесуальному законодавстві країни, та внесення необхідних змін та доповнень, спрямованих на їх поліпшення, у кримінальному провадженні з'явилися нові глави та розділ, присвячені застосуванню особливих порядків кримінального провадження. Не оспорюючи їх значущість та необхідність (наприклад, інститути угод та кримінальних проступків покликані суттєво спростити та зменшити обсяг кримінальних проваджень, а введення інституту суду присяжних підкреслює народовладдя у сфері правосуддя та зміцнення прав людини в Україні), зазначимо, що вони є недо-слідженими, без напрацьованої практики застосування, що досі призводить до правових невизначеностей та іноді сприймається суспільством неоднозначно, що суттєво ускладнює їх уживання. Наприклад, інститут кримінальних проступків досі не запроваджений та повинен вступити у дію лише з 1 липня 2020 р.
 Намагання ж законодавця під час упровадження особливих порядків кримінального провадження поєднати англосаксонську (ґрунтуючись на правовій практиці Великобританії та США) та романо-германську (враховуючи практику та законодавство усіх країн континентальної Європи) правові системи не завжди були вдалими та сприяють завданням кримінального провадження, а подекуди створюють труднощі у застосуванні нових інститутів. Отже, навіть після восьми років дії прийнятого КПК України необхідність змін та доповнень, розроблення методики до застосування нових інститутів, які регламентують особливі порядки кримінальних провадження, не зникла.
 Тому у статті вивчено питання впорядкування норм, які стосуються особливих порядків кримінального провадження у Кримінальному процесуальному кодексі України (далі -КПК України), необхідності перенесення в один розділ КПК України усіх спеціальних норм, що регламентують здійснення особливих порядків кримінального провадження, та виходу за межі стандартного порядку провадження [1]. Проаналізовано діяльність прокурора під час застосування особливих порядків кримінального провадження. Наведено досвід європейських країн із питань застосування особливих порядків кримінального провадження.

Модель співвідношення глави держави і виконавчої влади багато в чому визначає сутність форми правління. Кожна республіканська форма правління встановлює притаманний їй спосіб співвідношення президента з виконавчою владою. У сучасних республіках суттєві відмінності виявляють як спосіб поєднання президента з виконавчою владою, так і ступінь цього поєднання. Організація державної влади в республіках із президентською і парламентарною формами правління втілює два альтернативні способи співвідношення президента з виконавчою владою. Якщо у президентській республіці президент поєднаний із виконавчою владою структурно й очолює систему її органів, то в парламентарній республіці президент максимально дистанційований від виконавчої влади. У змішаній респуб ліці президент виведений за межі виконавчої влади структурно, однак суттєво інтегрований до неї функціонально. В основі різних способів співвідношення президента з виконавчою владою лежать несхожі доктринальні підходи до розуміння функціональної природи президента та його ролі в державному механізмі. Пошуками оптимального структурного та функціонального співвідношення президента з виконавчою владою позначена вся історія розвитку республіканської форми правління. Результати цього пошуку відбиває розмаїття сучасних республік. Однак і сьогодні питання про співвідношення президента з виконавчою владою залишається предметом наукової дискусії. Наявний досвід республіканського державотворення засвідчує, що як структурне злиття президента з виконавчою владою, так і максимальне дистанціювання цих інститутів обмежують функціональний потенціал глави держави і зумовлюють зосередження виконавчої влади в одних руках. Питання про співвідношення президента з виконавчою владою набуває особливого значення для пострадянських республік, у яких намір посилити ефективність виконавчої влади засобом збільшення впливу на неї з боку президента в багатьох випадках було здійснено вкрай необе-режно. У більшості пострадянських республік, принаймні на початковому етапі їх розвитку, посилення конституційного статусу президента сягнуло критичної межі, спричинивши адміністративне підпорядкування йому системи органів виконавчої влади. Врешті-решт це спотворило природу прийнятої в них змішаної республіканської форми правління і стало однією з найважливіших причин розвитку явища суперпрезидентства. Питання про співвідношення Президента України з виконавчою владою – ключове у визначенні напряму конституційної корекції вітчизняної форми правління. За будь-яких умов спосіб поєднання Президента України з виконавчою владою не повинен ні перешкоджати реалізації конституційних функцій Глави держави, ні перетворювати його на фактичного главу виконавчої влади.